2. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ЗДОРОВ'Я

Злочинами проти здоров'я називаються суспільне небезпечні умисні чи необережні дії (або бездіяльність), спрямовані на заподіяння шкоди здоров'ю іншої особи.

Спрямованими на заподіяння шкоди здоров'ю визнаються лише ті злочини, головним безпосереднім об'єктом яких є здоров'я іншої особи (потерпілого). Такими не вважаються злочини, при яких заподіяння шкоди здоров'ю є додатковим наслідком і здоров'я для них є додатковим об'єктом. Це, зокрема, злочини, передбачені статтями 187, 189, 239, 240, 271, 274, 286, 314, 326, 327, 346, 350 КК.

Об'єктом усіх злочинів проти здоров'я є здоров'я іншої особи незалежно від його стану та наявних аномалій. Кримінально-правова охорона здоров'я має універсаль-

1 Постанова президії Донецького обласного суду від 9 жовтня 1987 р. в справі Д. // Практика...- С. 135-136.

154

ний характер. Вона не залежить від суспільних ознак особи потерпілого (віку, громадянства, посадового стану). Кримінальний закон однаковою мірою охороняє здоров'я як юнака, так і безнадійно хворої людини похилого віку, як героя, так і завзятого негідника.

Заподіяння шкоди своєму власному здоров'ю утворює склад злочину лише в тих випадках, коли такі дії є способом учинення іншого злочину (наприклад, ухилення від військової служби способом самокалічення -ст. 409 КК).

Кримінально-правова охорона здоров'я починається з дня народження людини і забезпечується до самої смерті.

Заподіяння шкоди здоров'ю виключає кримінальну відповідальність, якщо шкоду було заподіяно:

у стані необхідної оборони, крайньої необхідності

чи під час затримання злочинця (статті 36 і 38, 39 КК);

при лікуванні за згодою потерпілого (ампутація но

ги, резекція шлунка, пересадка нирки та ін.).

2.1. Кваліфікація тілесних ушкоджень

Найпоширенішими злочинами проти здоров'я є тілесні ушкодження. Тілесним ушкодженням називається протизаконне і винне заподіяння шкоди здоров'ю іншої особи, внаслідок порушення анатомічної цілісності або фізіологічної функції тканин чи органів потерпілого. Особливість тілесних ушкоджень полягає в тому, що вони мають зовнішні прояви заподіяної здоров'ю шкоди (рани, переломи кісток, розриви шкіри і тканин, кровотечу) і ця шкода може бути певно визначена.

Характер і тяжкість тілесних ушкоджень визначаються судово-медичною експертизою на основі Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України № 6 від 17 січня 1995 р. і зареєстрованих Міністерством юстиції України 26 липня 1995 р. під №255/791. Згідно з Правилами характер і ступінь тяжкості тілесних ушкоджень визначають за трьома критеріями:

1) патологічний (головний) - визначає небезпечність тілесних ушкоджень для життя в момент їх заподіяння, а також характер і ступінь порушень цілісності і функцій

Далі - Правила.

155

тканин чи органів та тривалість впливу цих порушень на стан здоров'я;

економічний (додатковий) - визначає ступінь втра

ти працездатності;

естетичний (додатковий) - визначає знівечення об

личчя потерпілого.

Відповідно до закону (ч. 1 ст. 121 КК) тяжкими тілесними ушкодженнями визнаються такі з них, які були небезпечними для життя в момент заподіяння їх або спричинили втрату будь-якого органа чи його функцій, душевну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя.

1. Небезпечними для життя визнаються такі ушкодження життєво важливих органів людини, які самі по собі загрожують життю потерпілого в момент заподіяння їх чи при звичайному перебігу закінчуються смертю.

Можливе чи дійсне відвернення смерті у таких випадках не береться до уваги при оцінці небезпечності таких ушкоджень для життя.

До таких ушкоджень належать:

проникаючі рани черепа, хребта, грудної клітки,

живота, горла;

перелом кісток черепа, довгих трубчастих кісток,

кісток таза, переломи-вивихи шийних хребців, грудних,

поперекових хребців, переломи хрящів гортані і трахеї;

закриті ушкодження органів грудної та черевної

порожнин;           %

ушкодження основних кровоносних судин: аорти,

сонної артерії, плечової, стегнової і підколінної артерій

чи їхніх вен;

стискування органів шиї або інші види механічної

асфіксії, що загрожують життю;

хімічні, термічні або інші опіки НІ і IV ступеня, що

становлять 15% поверхні тіла, а також опіки II ступеня,

що становлять 30% поверхні тіла, чи опіки менших роз

мірів, які супроводилися шоком тяжкого ступеня.

Тяжке тілесне ушкодження буде небезпечним для життя за наявності хоч би однієї із зазначених ознак.

Незагрозливі для життя ушкодження, що належать до тяжких за кінцевим результатом та наслідками,— це втрата будь-якого органа чи втрата органом його функції

156

(втрата зору, слуху, язика, руки, ноги і репродуктивної здатності).

Під втратою зору треба розуміти повну стійку сліпоту на обидва ока чи такий стан, коли наявне зниження зору до підрахунку пальців на відстані 2 м і менше (гострота зору на обидва ока - 0,04 і нижче).

Ушкодження сліпого ока, що призвело до його вилучення, оцінюється залежно від тривалості розладу здоров'я.

Під втратою слуху треба розуміти повну стійку глухоту на обидва вуха або такий необоротний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на відстані 3-5 см від вушної раковини.

Оцінка ступеня тяжкості у випадках встановлення наслідку травми органів зору і слуху проводиться відповідно до документів, якими керуються у своїй роботі меди-ко-соціальні експертні комісії.

2. Втрата будь-якого органа або втрата органом його функцій визнається тяжким тілесним ушкодженням при повному фізичному відокремленні органа від тіла людини, а також тоді, коли настав повний або частковий параліч цього органа. Це може бути втрата язика, ока, руки, ноги, мови, голосу або їх параліч, втрата здатності народжувати дітей та ін.

Як свідчить слідча та судова практика, при тілесних ушкодженнях частіше за інші органи втрачаються очі, ніс, вуха, руки та ноги. Згідно з Правилами втрата зору, здатності бачити світ визнається тяжким тілесним ушкодженням, якщо настала повна сліпота на обидва ока або такий стан зору, що людина не бачить на відстані 2 м (гострота зору на обидва ока - 0,04 і менше).

Втрата зору на одне око або втрата одного ока також визнається тяжким тілесним ушкодженням, бо в цьому разі настає втрата працездатності більше ніж на одну третину, або непоправне знівечення обличчя, якщо це поєднано з вилученням ока.

Повна втрата зору на одне око вважається тяжким ушкодженням незалежно від того, чи ока зовсім немає, чи воно є і має здоровий вигляд, так само від того, коли око було втрачено -- в момент заподіяння тілесного ушкодження чи при лікуванні. Ушкодження сліпого ока, Що призвело до його вилучення, оцінюється залежно від тривалості розладу здоров'я.

Втрата потерпілим голосу, слуху, мови визнається

157

тяжким тілесним ушкодженням, якщо він не може спілкуватися з іншими людьми без допомоги технічних чи спеціальних засобів або не чує розмовної мови на відстані 3-5 см від вуха.

3.             Заподіяння душевної хвороби визнається тяжким

тілесним ушкодженням у всіх випадках, коли потерпілий

внаслідок посягання на його здоров'я захворів на тимча

сову чи хронічну душевну хворобу, коли таке посягання

спричинило розлад його психічної діяльності.

Психічне захворювання може статися внаслідок тяжкої травми голови, мозку або в результаті переляку, сильного психічного струсу (хвилювання). Будь-яка за характером і тяжкістю душевна хвороба є ознакою тяжкого ушкодження. Не визнається тяжким тілесним ушкодженням нервова хвороба, що виникла внаслідок посягання.

4.             Ознакою тяжкого тілесного ушкодження визнаєть

ся стійка втрата працездатності не менше ніж на одну

третину (не менше як 33%). При цьому йдеться не про

професійну, а про загальну працездатність. Визначення

групи інвалідності потерпілому не впливає на ступінь

тяжкості тілесних ушкоджень. Ступені тяжкості тілесних

ушкоджень, що були заподіяні дітям, інвалідам, визна

чаються на загальних підставах за тими ж Правилами.

Втрата працездатності вважається стійкою, якщо її не можна поновити, або якщо її можна поновити лише частково, або якщо для її поновлення потрібен тривалий строк.

5.             Тілесне ушкодження вважається тяжким, якщо во

но спричинилося до переривання вагітності. Строк ва

гітності при цьому значення не має. Не впливають на

відповідальність за таке посягання на здоров'я потерпі

лої її стосунки з винним. Це може бути власна дружина і

зовсім незнайома жінка.

Кримінальна відповідальність за переривання вагітності настає лише в тих випадках, коли воно сталося внаслідок дій винного, а не патологічних властивостей організму потерпілої, а також лише тоді, коли винний безсумнівно знав, шо потерпіла була вагітною.

6.             Тілесне ушкодження визнається тяжким, якщо воно

невиправне  знівечило  обличчя.  Знівеченим  обличчя

вважається тоді, коли воно має неприємний, огидний зов

нішній вигляд (наприклад, відсутність носа або губ).

Тяжкість шкоди при знівеченні обличчя зумовлена не тільки і не стільки фізичною шкодою, скільки психічною

158

травмою, оскільки ця обставина принижує потерпілого, викликає у нього тяжкі душевні переживання, муки. Знівеченим при тілесних ушкодженнях може бути лише обличчя, а не інші частини тіла, тобто тільки передня частина голови і верхня частина шиї.

Питання про те, чи не знівечено обличчя, вирішують органи слідства і суд, бо це питання не медичне, а юридичне (етичне).

Непоправним вважається таке знівечення обличчя, яке не можна виправити звичайними засобами лікування або якщо його зовсім не можна усунути. Якщо для усунення знівеченості потрібна пластична операція, то знівечення також визнається непоправним.

Поправними чи непоправними є знівечення обличчя певного потерпілого, визначає судово-медична експертиза, бо це питання цілком медичне. Відповідальності за тяжке тілесне ушкодження підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло 14 років (ч. 2 ст. 22 КК).

Тілесне ушкодження визнається тяжким і кваліфікується за ч. 1 ст. 121 КК за наявності хоч би однієї з передбачених у ній ознак. Тобто для цього досить, щоб тілесне ушкодження було небезпечним для життя потерпілого в момент його заподіяння, чи потерпіла була вагітною, чи внаслідок ушкодження потерпілий втратив будь-який орган або функцію якогось органа. Наявність у вчиненому винним кількох з цих ознак на кваліфікацію його дій не впливає, але враховується при визначенні міри покарання.

Тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання, кваліфікується не за ч. 1 ст. 121 КК, а за ст. 123 КК, а заподіяне у стані необхідної оборони при перевищенні меж необхідності - за ст. 124 КК.1

Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень під час відсічі суспільне небезпечного посягання, якщо при цьому не було перевищено меж необхідної оборони, не містить складу злочину.

Тяжке тілесне ушкодження визнається вчиненим за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 121 КК), якщо воно:

1) вчинене способом, що має характер особливого мучення або мордування;

Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного С 132-ІНИ ВЩ 12 жовтня 1945 Р- в спРаві Н- 7/ Практика...-

159

було вчинене групою осіб;

було вчинене на замовлення;

було вчинене з метою залякування потерпілого;

спричинило смерть потерпілого.

Тяжке тілесне ушкодження визнається кваліфікованим (ч. 2 ст. 121 КК), якщо воно було вчинене способом мучення, мордування чи тортур. Слід мати на увазі, що тяжкі тілесні ушкодження самі по собі завдають потерпілому мук і страждань. Кваліфікованим тяжке тілесне ушкодження визнається в тих випадках, коли винний завдає потерпілому особливо тяжких страждань і спеціально діє таким чином, щоб заподіяти особливі муки, нестерпний фізичний біль.

Мучення може бути заподіяне тим, що потерпілому не дають їжі, води, використовують вплив низької чи високої температури, а також застосуванням інших засобів, якими спричиняється надзвичайний фізичний біль та страждання.

Згідно з Правилами мордуванням називають такі дії, які пов'язані з багаторазовим чи тривалим заподіянням особливого фізичного болю (щипання, биття батогами чи нагайками, заподіяння багатьох невеликих ушкоджень тупими чи гострими предметами і т. ін.).

Верховний Суд України у справі М. ухвалив, що мучення і мордування - це такі дії, спеціальною метою яких було заподіяти тяжкі тілесні ушкодження, поєднані з особливо сильним болем чи тяжкими фізичними та моральними стражданнями потерпілого.1

Тяжке тілесне ушкодження має оцінюватися як кваліфіковане (ч. 2 ст. 121 КК) не тільки тоді, коли мучення або мордування чинилося в момент заподіяння тілесного ушкодження, а й тоді, коли потерпілому завдавалися систематичні побої чи легкі тілесні ушкодження, внаслідок яких настало тяжке тілесне ушкодження. Про систематичність таких дій свідчить те, що вони вчиняються часто і тривало. Саме по собі нанесення багатьох ударів чи побої ще не є мученням або мордуванням. Для цього треба довести, що винний умисне діяв таким чином, маючи за мету завдати потерпілому особливих страждань, заподіяти особливий фізичний біль.

Питання про те, чи були певні дії мученням або мор-

Радянське право- 1979-№ 12-С. 66.

160

дуванням, вирішує не судово-медична експертиза, а органи слідства і суд.

Тяжке тілесне ушкодження визнається кваліфікованим (ч. 2 ст. 121 КК), якщо внаслідок нього сталася смерть потерпілого.

Тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, характеризується тим, що воно посягає на два об'єкти і одночасно спричиняє два дуже різні за тяжкістю злочинні наслідки: шкоду здоров'ю і смерть потерпілого.

Щодо кожного з цих наслідків у винного було різне психічне ставлення - заподіяння тяжких тілесних ушкоджень було умисним, а смерть - необережною. Так, за ч. 2 ст. 121 КК були кваліфіковані дії Д., який, побачивши на другому поверсі міської лазні неповнолітнього Ф., що підглядав у жіноче відділення, схопив його за голову і з великою силою повернув її, заподіявши при цьому ушкодження шийного відділу хребта і спинного мозку (що належать до тяжких тілесних ушкоджень), від яких настала смерть потерпілого.

Вказані дії Д. вчинив щодо 10-річного хлопця. Отже, діючи таким чином, він свідомо допускав, що може заподіяти тяжке тілесне ушкодження, тобто вчинив їх навмисно. Що стосується смерті потерпілого, то її настання Д. не передбачав, хоч повинен був і міг передбачити, тобто заподіяв її необережно.1

Злочин може кваліфікуватися за ч. 2 ст. 121 КК лише тоді, коли тяжкий характер ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, охоплювався наміром винного, коли цей наслідок винний передбачав. У тих випадках, коли смерть потерпілого сталася" внаслідок необережного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, злочин не може бути кваліфікований за ч. 2 ст. 121 КК.

Так, безпідставно за ч. 2 ст. 121 КК були кваліфіковані дії T., який кулаком вдарив П. в обличчя, від чого П. упав і вдарився головою об бруківку. Внаслідок цього удару стався перелом кісток черепа, крововилив у мозок, від чого потерпілий помер. Як було доведено, смерть П. сталася не від удару рукою в обличчя, а внаслідок удару головою при падінні об бруківку. У справі не було доказів,

Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 26 груд-1989 р. в справі Д. // Практика...- С. 101.

б  2-75    \£\

які б свідчили про те, що, б'ючи кулаком в обличчя, Т„ мав намір заподіяти потерпілому тяжке тілесне ушкодження. Тому дії Т. були перекваліфіковані за ст. 119 КК як вбивство з необережності.

Склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 121 КК, становить особливий, окремий вид необережного заподіяння смерті. Оскільки за самою суттю, природою речей єдиним способом заподіяти смерть є лише вчинення тілесних ушкоджень. Іншого способу заподіяти смерть немає.

Всі види тілесних ушкоджень, внаслідок яких сталася смерть, поділяють на три групи:

всі умисні тілесні ушкодження, внаслідок яких ста

лася смерть потерпілого, яку винний передбачав і бажав

чи  погоджувався з її настанням,  утворюють умисне

вбивство (статті 115—118 КК);

умисні тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких

сталася смерть з необережності, утворюють необережне

вбивство (ч. 2 ст. 121 КК);

всі інші види тілесних ушкоджень - тяжкі необе

режні, а також середньої тяжкості як умисні, так і необе

режні, так само як і умисні легкі, внаслідок яких сталася

смерть з необережності, утворюють необережне вбивство

(ст. 119КК).

У тих випадках, коли тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася смерть, були заподіяні в стані сильного душевного хвилювання, їх кваліфікують за ст. 123 КК.

Заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень і залишення його в небезпечному для життя стані, якщо внаслідок цього сталася смерть особи, залишеної без допомоги, кваліфікується лише за ч. 1 чи 2 ст. 121 КК. Додаткова кваліфікація таких злочинів ще й за ч. 2 ст. 135 КК буде зайвою, бо залишення в небезпеці у такому разі є лише продовженням злочину проти особи, а тому воно не утворює сукупності злочинів.

Тяжке тілесне ушкодження визнається кваліфікованим, якщо воно було заподіяно групою осіб або на замовлення чи було вчинене з метою залякування потерпілого.

К

1 Радянське право.- 1971.- № П.- С. 109; ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України у справі Я. // Судебная практика. Убийства, изнасилования и другие преступления против личности: Сб. судебных решений по уголовным делам.-К., 1993.-С. 165.

Умисне тяжке тілесне ушкодження за багатьма ознаками подібне до замаху на вбивство. Відмінність між цими злочинами полягає в їхніх суб'єктивних ознаках: у спрямованості умислу і в змісті його інтелектуального моменту. Складність у розмежуванні замаху на вбивство і тілесного ушкодження має місце лише в тих випадках, коли тілесні ушкодження були вчинені з прямим умислом, оскільки замах на вбивство з побічним умислом неможливий.

Щоб з'ясувати зміст умислу винного, враховують усі обставини злочину, засоби і знаряддя, кількість, характер і місця поранень, спрямованість ударів у життєво важливі органи людини, причини припинення злочинних дій, а також попередню поведінку винного і потерпілого, їхні взаємовідносини тощо.

Якщо між тілесними ушкодженнями та настанням смерті пройшов якийсь час, навіть тривалий, то це ще не свідчить про те, що смерть заподіяно необережно.

При умисному тілесному ушкодженні (легкому, середньої тяжкості і тяжкому), на відміну від замаху на вбивство, настання смерті не охоплюється умислом винного. Він або не передбачає її настання або розраховує на те, що зможе її відвернути.

Але найважливішою ознакою, що розмежовує ці злочини, є передбачення чи не передбачення винним смерті потерпілого. Якщо він, заподіюючи тілесні ушкодження, передбачає настання смерті, то, незалежно від фактичних наслідків, його дії утворюють посягання на життя -вбивство чи замах на вбивство.

Кримінальна відповідальність за тілесні ушкодження середньої тяжкості передбачена статтями 122, 123 та 128 КК.

Умисні тілесні ушкодження середньої тяжкості мають такі ознаки:

а) у момент їх заподіяння вони не є небезпечними для життя потерпілого;

Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду

країни в ухвалі у справі М. вказала, що значна перерва в часі

Існим заподіянням поранення і смертю потерпілого сама

Іе виключає можливості умислу винного на позбавлення

терпілого // Судебная практика. Убийства, изнасилова-

163

б)            не мають наслідків, передбачених ст. 121 КК;

в)             спричиняють тривале порушення функцій будь-

якого органа;

г)             призводять до іншого тривалого розладу здоров'я.

Порушенням функцій будь-якого органа Правила називають ослаблення функцій органів людини (мови, зору, слуху, рук, ніг і т. ін.). Це можуть бути і випадки повної, але тимчасової втрати органом його функцій.

До іншого тривалого розладу здоров'я належать випадки заподіяння шкоди здоров'ю, якщо вона не була пов'язана з порушенням функцій будь-якого органа, але спричинила втрату працездатності менше ніж на одну третину (наприклад, зараження якоюсь хворобою).

Тривалим вважається таке порушення функцій органів чи інший розлад здоров'я, для відновлення яких необхідно більше як 3 тижні (більше як 21 день). Згідно з Правилами тривалими визнаються і такі тілесні ушкодження, які зумовили тимчасову втрату працездатності на строк, більший за 21 день, або постійну втрату працездатності менше ніж на одну третину (від 10 до 33%).

Умисне тілесне ушкодження середньої тяжкості, внаслідок якого сталася смерть, настання якої винний не передбачав, кваліфікується за ст. 119 КК як необережне вбивство. Якщо в заподіяних тілесних ушкодженнях є ознаки як тяжкого, так і середньої тяжкості тілесного ушкодження, вчинене кваліфікується за статтею КК, що передбачає відповідальність за найбільш тяжкий їх вид. Наприклад, за ч. 1 ст. 121 КК, якщо тілесне ушкодження має ознаки тяжкого і середньої тяжкості, оскільки тяжі^ тілесне ушкодження завжди містить у собі і ознаки тілесного ушкодження середньої тяжкості. На цій підставі такі випадки не утворюють сукупності злочинів.

Відповідальність за тілесні ушкодження середньої тяжкості настає з 14 років (ч. 2 ст. 22 КК).

Умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту), що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи винного потерпілим, визнається як заподіяне за пом'якшуючих відповідальність обставин і тому кваліфікується за ст. 123 КК. Обставини, що пом'якшують відповідальність, у складі злочину ст. 123 КК є обов'язковою ознакою.

164

Протизаконне насильство може бути фізичним (удари, побої, тілесні ушкодження, позбавлення волі, зв'язування і т. ін.) або психічним (погроза заподіяти фізичну чи майнову шкоду і т. ін.). Таке насильство має бути істотним, тобто здатним викликати сильне душевне хвилювання, реальним, а не уявним.

Для застосування ст. 123 КК треба довести, що насильство було протизаконним. Насильство працівників правоохоронних органів відносно злочинця незалежно від його психічного стану не може бути визнане таким, що здатне викликати сильне душевне хвилювання (фізіологічний афект).

Тяжка образа потерпілим винного - це будь-яке Істотне приниження честі і гідності, зроблене в непристойній

формі.

Як свідчить слідча та судова практика, найчастіше така образа спричиняється приниженням національної гідності, релігійного почуття, подружньою зрадою і т. ін.

Протизаконне насильство чи тяжка образа може стосуватися як того, хто заподіяв тілесне ушкодження, так і інших осіб. Так, Верховний Суд України визнав правильною кваліфікацію дій К. за ст. 123 КК, який обухом сокири заподіяв 3. тяжке тілесне ушкодження за те, що 3. побив його матір.1

Для кваліфікації діяння за ст. 123 КК важливо визначити два часові інтервали:

а)             час між протиправним насильством чи тяжкою об

разою і виникненням сильного душевного хвилювання;

б)            час між виникненням сильного душевного хвилю

вання і заподіянням тяжкого чи середньої тяжкості тілес

ного ушкодження.

Перший інтервал може бути коротким і тривалим. Юридичного значення ця обставина не має. Сильне душевне хвилювання може викликати протизаконне насильство (чи тяжку образу), яке було вчинене як недавно, так і давно. Щодо другого інтервалу, то для злочину, передбаченого ст. 123 КК, характерною ознакою є негайне виникнен-І наміру заподіяти шкоду потерпілому, бо вона може взнаватися як заподіяна за обставин, що пом'якшують ^дальність, лише тоді, коли була заподіяна у стані льного душевного хвилювання (фізіологічного афекту).

Радянське право.- 1973- № 8- С. 107.

165

Сильне душевне хвилювання - це така душевна буря, таке сильне психічне напруження всіх сил людини, яке не може бути тривалим. Як свідчить практика, такий стан триває не більше кількох хвилин. Тільки в цей час заподіяна шкода може бути визнана такою, що заподіяна у стані сильного душевного хвилювання, і кваліфікуватися заст. 123 КК.

Стаття 123 КК передбачає відповідальність лише за умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження. Відповідальність за необережне заподіяння таких тілесних ушкоджень за таких обставин настає за ст. 128 КК.

Як визначив 'Верховний Суд України, умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, вчинене у стані сильного душевного хвилювання, підпадає під ознаки ст. 123, а не ч. 2 ст. 121 КК.1

Якщо тяжкі тілесні ушкодження були заподіяні у стані сильного душевного хвилювання, але з метою захисту від небезпечного нападу і з перевищенням меж необхідної оборони, то їх кваліфікують не за ст. 123, а за ст. 124 КК, оскільки остання має більш пом'якшуючу відповідальність обставину.

За чинним законодавством, відповідальність за тілесне ушкодження середньої тяжкості, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання і у стані необхідної оборони незалежно від інших обставин, не настає.

Заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження у стані сильного душевного хвилювання, навіть за обставин, що обтяжують відповідальність (внаслідок якого настала смерть потерпілого чи внаслідок якого настало переривання вагітності тощо), кваліфікується за ст. 123, а не за ст. 121 КК.

Кримінальна відповідальність за заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження у стані сильного душевного хвилювання настає з 14 років (ч. 2 ст. 22 КК).

Кримінальна відповідальність за тяжкі тілесні ушкодження, заподіяні при перевищенні меж необхідної оборони, передбачена ст. 124 КК.

Згідно із законом перевищенням меж необхідної оборони визнається явна невідповідність захисту характерові або небезпеці посягання. У постанові Пленуму Верхов-

Радянське право.- 1982.-№ 4-С. 89.

166

ного Суду України «Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборо-ну від суспільне небезпечних посягань» від 28 червня 1991 р. визначив, що при вирішенні питання про перевищення чи не перевищення меж необхідної оборот повинно враховуватися не лише відповідальність чи не відповідальність знарядь захисту і нападу, але і характе| небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, обста вини, що могли вплинути на реальне співвідношення сиг нападаючих і тих, хто захищається, а саме: місце і час раптовість нападу, неготовність до його відбиття, кіль кість нападаючих і тих, хто захищається, їх фізичні (вік стать, інвалідність, стан здоров'я) та інші обставини.

Вирішуючи питання про правомірність заподіяно шкоди, належить встановити, що захищалася особа ві реального, вже розпочатого і ще не закінченого суспіль но небезпечного посягання. Лише при наявності стан) необхідної оборони треба зробити висновок, перевищилс вона межі необхідної оборони чи ні (п. 4).

Заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодженню при перевищенні меж необхідної оборони кваліфікується за ст. 124 КК і в тих випадках, коли воно було вчинене Зс обтяжуючих відповідальність обставин (групою осіб смерть нападаючого тощо).

Якщо тяжкі тілесні ушкодження були заподіяні при пе ревищенні меж необхідної оборони і винний одночасне перебував у стані сильного душевного хвилювання, що pan тово виникло, то його дії належить кваліфікувати за ст. 12/! КК, тобто за більш м'яким законом, а не за ст. 123 КК.1

Відповідальності за ст. 124 КК підлягають ті особи які захищали від нападу себе, а також ті, які захищала від нападу інших громадян чи інтереси суспільства абс держави, якщо вони, захищаючись, перевищили межл необхідної оборони і заподіяли нападаючому зайву для такого випадку шкоду.

Кримінальна відповідальність передбачена законом лише за необережне заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження (ст. 128 КК). Необережно

одіяні легкі тілесні ушкодження складу злочину не

10 постанови Пленуму Верховного Суду України від України! С 89    " 3бІр"ИК постанов Пленуму Верховного Суду

утворюють і кримінальної відповідальності за собою не тягнуть.

Необережні тяжке і середньої тяжкості тілесні ушкодження містять склад злочину тоді, коли особа, яка їх заподіяла, передбачала можливість настання їх, але легковажно розраховувала на відвернення шкоди (наприклад, при порушенні правил безпеки руху транспортного засобу) або не передбачала можливості настання їх, хоч повинна була і могла їх передбачити.

Так, у справі Т. було доведено, що він самовільно сів за кермо трактора і під'їхав до копиці сіна, щоб забрати її до скирти. Не помітивши, що під копицею сиділи жінки, він наїхав на них трактором і заподіяв одній з них середньої тяжкості тілесні ушкодження.

Верховний Суд УРСР, розглянувши справу, зазначив, що, рухаючись по полю трактором і знаючи, що під копицями жінки обідають, Т. повинен був і міг передбачити можливість заподіяння такої шкоди.1

У тих випадках, коли особа, яка заподіяла тяжкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження, не повинна була чи не могла передбачити їх настання, вона не може відповідати за них за відсутністю її вини (випадок).

Відповідальність за необережні тяжкі чи середньої тяжкості тілесні ушкодження настає з 16 років.

Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, кваліфікується за ст. 125 КК як необережне заподіяння смерті.

Згідно зі ст. 125 КК легкими тілесними ушкодженнями вважаються такі, що:

а)             не містять ознак тяжкого (ст. 121 КК) чи середньої

тяжкості тілесних ушкоджень (ст. 122 КК);

б)            викликали короткочасний розлад здоров'я потер

пілого;

в)             спричинили короткочасну втрату ним працездатності.

При цьому важливо розрізняти поняття «розлад здоров'я» і «шкода здоров'ю», оскільки шкода здоров'ю може бути заподіяна і без його розладу.

Згідно з Правилами короткочасним розладом здоров'я вважається таке його порушення, яке тривало більше як 6 днів, але не більше як 3 тижні (21 день), тобто 7-20 днів.

168

Радянське право.- 1972.- № 1.- С. 109-110.

Короткочасною втратою працездатності визнається стійка втрата загальної працездатності в розмірі до 10%.

Короткочасний розлад здоров'я і короткочасність втрати працездатності визначає судово-медична експертиза.

За ч. 2 ст. 22 КК відповідальності за умисні легкі ушкодження, що спричинили розлад здоров'я, підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.

Частина 2 ст. 125 КК передбачає відповідальність за умисні легкі тілесні ушкодження, які спричинили короткочасну, незначну втрату працездатності.

Тілесні ушкодження (тяжкі, середньої тяжкості і легкі) можуть бути заподіяні також під час вчинення злочинів, відповідальність за які передбачена іншими статтями'КК, зокрема при розбої (ст. 187 КК); посяганні на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК); хуліганстві (ст. 296 КК) та ін.

Оскільки при вчиненні названих злочинів здоров'я є додатковим об'єктом посягання, то вони кваліфікуються тільки за статтями КК, які передбачають відповідальність за посягання на головний об'єкт, тобто відповідно за статтями 187, 142 чи ст. 296 КК.

Характерна особливість злочину, відповідальність за який передбачає ст. 126 КК (побої і мордування), полягає в тому, що дії, які утворюють його об'єктивну сторону, спрямовані на те, щоб головним чином завдати потерпілому фізичного болю. Такі дії не порушують анатомічної цільності тканин тіла чи функцій будь-якого органа, і цим вони відрізняються від тілесних ушкоджень. Шкода здоров'ю спричиняється ними через фізичний біль. «Біль,- зазначають фахівці,- обтяжує і руйнує людське життя, він знищує у людини бажання працювати і вибирає у неї радість життя... Біль понижує фізичні здібності і силу людини, міняє і знищує її душевні якості і навіть її моральне обличчя (моральний склад)».1

Фізичний біль завдається відповідно ч. 1 ст. 126 КК:

а)             ударами;

б)            побоями;

в)             іншими насильницькими діями.

Ударом називають одноразовий, раптовий і потужній чнии вплив на тіло людини будь-яким твердим пред-ом, що спричиняє фізичний біль.

' ИрасекА. Хирургия боли.- Прага.- 1963.- С. 13.

169

Побої - це багаторазові удари, що наносяться потерпілому.

Побої не є особливим видом тілесних ушкоджень. Вони характеризуються лише нанесенням багаторазових ударів. Якщо після побоїв на тілі потерпілого залишилися ушкодження, їх оцінюють за ступенем тяжкості, виходячи із звичайних ознак. Якщо побої не залишили після себе ніяких об'єктивних слідів, судово-медичний експерт відмічає скарги потерпілого, вказує, що об'єктивних ознак ушкоджень не виявлено і не встановлює ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.

Іншими насильницькими діями можуть бути викручування рук, ніг, стискування горла, статевих органів тощо. Правила називають заподіянням мук дії, що спрямовані на тривале позбавлення людини їжі, пиття чи тепла, залишення її в шкідливих для здоров'я умовах та інші подібні дії.

Частина 2 ст. 126 КК передбачає відповідальність за удари, побої та інші подібні дії, якщо вони носили характер мордування. Правила називають мордуванням такі дії, які пов'язані з багаторазовим чи тривалим заподіянням особливого болю чи тяжкими фізичними та моральними стражданнями потерпілого: щипання, шмагання, нанесення численних, але невеликих ушкоджень тупими чи гостроколючими предметами, дією термічних факторів та інші аналогічні дії.

Діяння кваліфікується за ч. 2 ст. 126 КК, якщо побої, що мають характер мордування, були вчинені групою осіб, або з метою залякування потерпілого чи його близьких.

Відповідальності за ст. 126 ЮС підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років (ч. 1 ст. 22 КК).

Катування

Катуванням у ст. 127 КК називається умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання нанесенням побоїв, мученням або застосуванням інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, які суперечать їх волі.

Заподіяння при катуванні тілесних ушкоджень утворює сукупність злочинів і кваліфікується за ч. 1 чи ч. 2 ст. 127 КК і статті 121, 122 чи 125 КК.

Частина 2 ст. 127 КК передбачає кваліфікований вид катування. Кваліфікуючими ознаками ч. 2 ст. 127 КК е

170

вчинення катування повторно або вчинення його за попередньою змовою групою осіб.

Катування вчинюється умисно з прямим умислом і метою примусити до виконання вимог катівника.

2.2. Зараження вірусом імунодефіциту

людини чи іншої невиліковної

інфекційної хвороби

Згідно із Законом України від 12 грудня 1991 р. «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення» (Відомості Верховної Ради України.- 1992.-№11- Ст. 152) СНІД - це особливо небезпечна інфекційна хвороба.

Частина 1 ст. 130 КК передбачає відповідальність за поставлення завідомо хворою особою в небезпеку зараження цією хворобою іншої особи будь-яким способом, яким ця інфекційна хвороба передається.

Зараження іншої особи ВІЛ-інфекцією, а також іншою невиліковною інфекційною хворобою особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірісу, кваліфікується за ч.2ст. 130КК.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою двох чи більше потерпілих або неповнолітнього кваліфікується за ч. З ст. 130 КК.

Злочин, передбачений ст. 130 КК, може бути вчинений як умисно, так і необережно. Умисне зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, кваліфікується за ч. 4 ст. 130 КК.

Відповідальними за вчинення цього злочину є особи -носії ВІЛ-інфекції і яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.

2.3. Неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження

вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Іття 131 КК передбачає кримінальну відповідаль-

Рале чи несумлінне виконання своїх профе-

язків медичними, фармацевтичними праців-

171

никами, внаслідок чого особу було заражено вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби. Суспільна небезпечність такої недбалості полягає в тому, що багато людей були заражені ВІЛ внаслідок недбалості медперсоналу.

Суб'єктивна сторона цього діяння характеризується необережною виною. Умисне зараження такою інфекцією підпадає під ознаки злочину, передбаченого ст. 121 КК України.

Відповідальними за зараження потерпілого ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби є працівники медичних і фармацевтичних установ, закладів і організацій, інших органів, які мають обов'язки боротися з поширенням ВІЛ чи іншими невиліковними інфекційними хворобами.

Зараження внаслідок недбалого виконання професійних обов'язків вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби двох або більше осіб кваліфікується за ч. 2ст. 131 КК.

2.4. Розголошення відомостей про проведення

медичного огляду на виявлення зараження

вірусом імунодефіциту людини чи іншої

невиліковної інфекційної хвороби

Згідно зі ст. 12 Правил медичного огляду з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини, обліку, медичного обстеження та профілактичного нагляду за ВІЛ-інфікованими, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 460 (ЗП України.- 1992.- № 9.- Ст. 218), медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних обов'язків стали відомі результати обстеження на ВІЛ-інфекцію, зобов'язані зберігати такі відомості в таємниці.

Розголошення цих відомостей про результати проведення медичного огляду на зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби утворює об'єктивну сторону цього злочину, незалежно від способу розголошення і кореспондентів розголошення.

Розголошення відомостей про наслідки проведеного медичного огляду може бути умисним і необережним.

172

Суб'єктами відповідальності є медичні працівники, яким такі відомості стали відомі внаслідок виконання ними своїх професійних обов'язків.

2.5. Зараження венеричною хворобою

Окремим випадком тілесного ушкодження, що заподіює шкоду здоров'ю, є зараження потерпілого венеричною хворобою.

Кримінальна відповідальність за ст. 133 КК настає за умови, що винний (винна) досяг 16-річного віку, хворів венеричною хворобою і знав про наявність у нього цієї хвороби та про небезпечність його певних дій для здоров'я іншої особи.

Факт зараження іншої особи венеричною хворобою утворює склад закінченого злочину незалежно від тривалості хвороби і наслідків лікування, а також від величини шкоди здоров'ю потерпілого, яка була заподіяна цим зараженням.

На відповідальність не впливають:

а)             вид венеричної хвороби (гонорея, м'який шанкр,

сифіліс);

б)            спосіб зараження - статевий акт, поцілунок, корис

тування спільними предметами тощо;

в)             наслідки, що наступили;

г)             згода потерпілого (потерпілої) на зараження вене

ричною хворобою.

Особи, які самі не хворіють венеричною хворобою, але які навмисно тим чи іншим способом заразили іншу особу венеричною хворобою, залежно від способу дій та форми вини підлягають відповідальності за тілесні ушкодження (ст. 122-125 КК).

Особа може бути поставлена в небезпеку зараження через статеві зносини або іншими діями, якщо саме зараження ще не настало. Такі дії є замахом на зараження, якщо ними була утворена справжня і реальна можливість заразити іншу особу, але цього не сталося за обставин, не залежних від винного.

Дії, наслідком яких сталося зараження венеричною юробою потерпілого, якщо ці дії вчинила особа, яка б?з сумніву про свою хворобу, кваліфікуються за ч. 2. ст. 133 КК.

Оскільки  обов'язковою  ознакою злочину як ч.   1

173

ст. 133 КК, так і ч. 2 ст„ 133 КК є знання винним про свою хворобу, то їх суб'єктивна сторона визначається умислом або злочинною самонадійністю. Злочинна недбалість цього злочину неможлива.

За частиною 2 ст. 133 КК кваліфікується зараження потерпілого венеричною хворобою при обтяжуючих обставинах:

а)             зараження венеричною хворобою особою, яка ра

ніше вже була засуджена за такий самий злочин і вона

має за нього судимість;

б)            зараження одним чи різними способами двох або

більше потерпілих;

в)             зараження венеричною хворобою неповнолітнього

чи неповнолітньої.

Якщо зараження венеричною хворобою сталося внаслідок вчинення якогось іншого злочину, то все вчинене утворює сукупність злочинів, наприклад при зґвалтуванні (ст. 152 чи ст. 153 КК).

За частиною 3 ст. 133 КК кваліфікується зараження, яке спричинило тяжкі наслідки для здоров'я потерпілого.

Відповідальність за зараження венеричною хворобою настає з шістнадцяти років.

2.6. Незаконне проведення аборту

До злочинів проти здоров'я належить також незаконне проведення аборту (ст. 134 КК).

Абортом у медицині називають передчасне зупинення вагітності і вилучення з матки плідного яйця чи плода, ще не здатного до життя поза тілом матері, в перші 28 тижнів вагітності.1

У медицині розрізняють два види аборту:

1)             патологічний - вагітність припиняється якимось

захворюванням вагітної жінки;

2)             штучний - вагітність припиняється побічним втру

чанням в організм вагітної жінки.

Патологічний аборт для кримінального права байдужий. Штучний аборт буває законними і незаконним (кримінальним). Згідно з діючою в медичній практиці інструкцією «Про порядок проведення операції штучного переривання вагітності (аборту)» штучне переривання

1 Медицинская энциклопедия.- M., 1966.-С. 14.

174

вагітності визнається законним, якщо воно було проведено за згодою жінки:

1)             у стаціонарному медичному закладі, спеціально

пристосованому для проведення таких операцій;

у перші 12 тижнів вагітності;

у зв'язку з тим, що продовження вагітності і пологи

загрожували життю жінки (в таких випадках аборт буде

законним і тоді, коли вагітність тривала понад 12 тижнів).

Незаконним (кримінальним) визнається аборт, проведений за згодою потерпілої:

поза спеціальним медичним закладом, незалежно

від того, хто проводив операцію;

при тривалості вагітності понад 12 тижнів, якщо не

було протипоказань щодо вагітності і пологів;

3)             особою, яка не має спеціальної вищої медичної освіти.

За наявності хоч би однієї з цих обставин аборт ви-

знається незаконним (кримінальним).

У медичній літературі зазначається, що аборт, проведений навіть у лікарні з дотриманням усіх правил асептики та антисептики (грец. sepsis - гниття) заподіює значну шкоду здоров'ю жінки.1

Вагітність при кримінальному аборті припиняється різними засобами:

механічними - введенням у матку різних предметів

(наприклад, дерев'яних кийків), розчинів (мила, соди,

йоду тощо) або нанесенням ударів у живіт і т. ін.;

медикаментозними — вживанням різних ліків чи хі

мічних речовин (хініну, сулеми, миш'яку, гасу тощо);

термічними - впливом тепла на тіло вагітної жінки

(гарячі ванни, спринцювання і т. ін.).

Аборт може бути викликаний і психічною травмою, переляком. Обов'язковою ознакою кримінального аборту є настання злочинного наслідку - припинення вагітності, З цього моменту злочин вважається закінченим. Якщо ці наслідки не настали, то вчинене кваліфікується як замах на аборт за ст.1 5 і відповідною частиною ст. 134 КК.

Незаконне проведення аборту - злочин умисний. Не-

зережне припинення вагітності під ознаки ст. 134 КК не

За відповідних умов припинення вагітності

эже бути підставою для відповідальності за необережне

я              Чем ВРЄДЄН и опасен аборт.- M., 1954,- С. 40;

Я. Курс судебной медицины.- М., 1959.- С. 494.

175

Іесне ушкодження (ст. 125 КК).

Аборт може бути проведений з різних мотивів (користь, співчуття). Судова статистика свідчить, що аборт проводять лікарі (12,3%), медичні сестри й акушерки (11,6%) та особи, які не мають ніякої медичної освіти (76,1%).

Незаконне проведення аборту припускає згоду вагітної жінки на цю операцію. Якщо аборт проводиться без згоди потерпілої, то вчинене кваліфікується за ст. 121 КК.

У тих випадках, коли жінку примусили зробити аборт (насильницький аборт), дії винних кваліфікуються за ст. 121 КК, а якщо примушування не вдалося і операція не була проведена чи не була завершена - як замах на примусовий аборт за статтями 15 і 121 КК.

Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за два види аборту:

проведення аборту особою, яка не має спеціальної

медичної освіти (ч. 1 ст. 134 КК). Суб'єктом цього зло

чину визнаються особи, які не мають вищої медичної

'освіти (медсестри, акушерки, фельдшери та інші особи,

що мають середню медичну освіту), незалежно від того,

де вони провели аборт, а також особи, які не мають ні

якої медичної освіти;

кваліфікований аборт (ч. 2 ст. 134 КК). Незаконний

аборт визнається кваліфікованим, якщо його проведення

спричинило тривалий розлад здоров'я, безплідність чи

смерть потерпілої.

За ч. 2 ст. 134 КК кваліфікуються випадки заподіяння смерті необережно. Якщо винний припускав можливість настання смерті і байдуже ставився до цього, то вчинене утворює сукупність умисного вбивства і проведення аборту (ч. 1 ст. 115 чи ч. 2 ст. 115 та ч. 2 ст. 134 КК).

Спричинений абортом тривалий розлад здоров'я може призвести до втрати загальної працездатності більше ніжна 15%, чи необхідності лікування його більше як 21 день, чи до душевної хвороби, а також втрати здатності народжувати дітей.

2.7. Залишення у небезпеці

Небезпечний для життя стан може бути наслідком хвороби, старості, малолітства, непритомності, сильного сп'яніння та іншого безпорадного стану, перебуваючи в якому особа потребує негайної допомоги.

Об'єктивна сторона злочину полягає в злочинній без-

176

діяльності - винна особа усвідомлює необхідність негайного подання допомоги потерпілому, але не виконує цього обов'язку. Мотиви неподання допомоги потерпілому суттєвого юридичного значення не мають.

Суб'єктивна сторона залишення в небезпеці характеризується умислом - винна особа усвідомлює небезпеку для життя і здоров'я потерпілого і байдуже ставиться до настання смерті потерпілого чи тяжких наслідків для його здоров'я.

Кримінальна відповідальність за залишення в небезпеці настає у випадках, коли той, хто залишив потерпілого без допомоги, зобов'язаний був піклуватися про нього і мав змогу надати йому допомогу, а також тоді, коли він сам поставив потерпілого у небезпечний для життя стан.

За частиною 2 ст. 135 КК кваліфікується залишення матір'ю своєї новонародженої дитини у випадку, коли матір уже не перебувала в обумовленому пологами стані.

Частина 3 ст. 135 передбачає відповідальність за кваліфікований вид цього злочину, кваліфікуючою ознакою якого є настання смерті особи або інших тяжких наслідків. До настання смерті потерпілого чи інших тяжких наслідків винний ставиться байдуже, тобто з побічним умислом. Якщо винний, залишаючи потерпілого у небезпечному для життя чи здоров'я стані, бажав настання його смерті, то діяння є умисним убивством (ст. 115 КК України).

Відповідальність за ст. 135 КК настає з шістнадцяти років.

2.8. Ненадання допомоги особі,

яка перебуває у небезпечному

для життя стані

Стаття   136  КК  встановлює загальний  юридичний $ язок подати допомогу кожному, хто такої допомоги зтребує внаслідок перебування у небезпечному для життя стані.

Надати допомогу особі, яка перебуває у небезпечному

~гя стані, означає:

надати ЇЙ допомогу самому (відвезти до медичної уста-іеобхідні ліки, одяг, їжу, притулок тощо);

177

б)            викликати необхідні служби (швидку медичну до

помогу, пожежну команду, міліцію);

в)             покликати інших осіб, які здатні надати допомогу

потерпілому тощо.

Ненадання допомоги полягає у невиконанні встановленого законом обов'язку надати допомогу особі, яка перебуває у небезпечному для життя стані, якщо внаслідок такої бездіяльності сталася смерть потерпілого або це спричинило тяжкі тілесні ушкодження.

Відповідальність за ст. 136 КК настає лише за умови, якщо особа мала можливість надати допомогу, відповідальність виключається, якщо в неї такої можливості не було.

Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується умислом, умисел побічний, оскільки суб'єкт усвідомлює небезпечність становища (без цього немає вини) і байдуже ставиться до настання тяжких наслідків для потерпілого.

Відповідальність за залишення в небезпечному стані виключається у випадках: а) коли потерпілий сам міг вжити необхідних заходів і б) коли допомога потерпілому була вже непотрібною (у випадках негайного настання смерті).

За частиною 2 ст. 136 КК кваліфікується ненадання допомоги малолітньому, який завідомо перебуває у небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу, а частина 3 ст. 136 КК передбачає відповідальність за ненадання допомоги, якщо така бездіяльність призвела до настання смерті потерпілого.

Суб'єктами відповідальності за неподання допомоги е* особи, яким виповнилося шістнадцять років.

2.9. Неналежне виконання обов'язків щодо охорони життя та здоров'я дітей

Охорона життя та здоров'я дітей має особливе значення для суспільства, і тому ці блага є важливими об'єктами кримінально-правової охорони. На певних осіб покладаються суспільні обов'язки щодо захисту життя та здоров'я дітей (вихователі, лікарі, акушери, няні, медичні сестри тощо).

Невиконання чи неналежне виконання цими особами своїх професійних чи службових обов'язків щодо охоро-

178

ни життя та здоров'я неповнолітніх, якщо внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення було заподіяно істотну шкоду здоров'ю потерпілого, утворюють склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 137 КК.

Якщо така недбалість призвела до настання смерті неповнолітнього або цим були заподіяні інші тяжкі наслідки (заподіяння шкоди здоров'ю кількох дітей, захворювання на тяжку невиліковну хворобу тощо), то діяння кваліфікується за ч. 2 ст. 137 КК.

Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується У більшості випадків злочинною недбалістю.

Відповідальними за діяння, передбачене ст. 137 КК, є спеціальні суб'єкти, тобто особи, на яких були покладені спеціальні обов'язки щодо охорони життя і здоров'я дітей. Це можуть бути особи, що вже досягли шістнадцяти років.

2.10. Незаконна лікувальна діяльність

Лікарюванням визнається діяльність, що полягає у встановленні діагнозу захворювання, призначенні ліків та процедур, застосуванні різноманітних засобів і методів впливу на тіло хворого. Не є лікарюванням пропагування методів і ліків, лікування певних хвороб, фармацевтична діяльність.

Право на лікарювання мають лише особи, що мають належну медичну освіту - лікарі, фельдшери, акушери, медсестри, тобто особи, які закінчили відповідні медичні навчальні заклади, а також особи, які мають ліцензії на лікувальну діяльність Міністерства охорони здоров'я України. Особи, які не мають належної медичної освіти і ліцензії Міністерства охорони здоров'я України, є суб'єктами цього злочину, якщо вони досягли 16-річно-го віку.

За статтею 138 КК діяння кваліфікується лише у випадках, коли незаконна лікувальна діяльність призвела до настання тяжких наслідків - розладу здоров'я або смерті потерпілого.

[езаконне лікарювання вчинюється необережно. Умисне заподіяння шкоди здоров'ю кваліфікується за статтями 121, 122 чи 125 КК.

дпрвідальними за незаконне лікарювання можуть всі осудні особи, що досягли шістнадцяти років.

179

2.11. Неподання допомоги хворому медичним працівником

Згідно з клятвою Гіппократа, яку дають усі випускники медичних навчальних закладів, вони зобов'язуються надавати медичну допомогу хворим за будь-яких обставин. Такий же обов'язок на медичних і фармацевтичних працівників покладає ст. 78 Основ законодавства України про охорону здоров'я (Відомості Верховної Ради України.- 1993.- № 4.- Ст. 19).

Невиконання цих обов'язків медичним працівником (лікарем, акушером, фельдшером, медсестрою) утворює об'єктивну сторону цього злочину. Відповідальність виключається, якщо у цих спеціалістів не було можливості надати допомогу хворому. Поважними причинами нена-дання допомоги можуть бути - нездоланна сила, стихійні лиха, тяжка хвороба, стан крайньої необхідності та інші, що не дали можливості надати допомогу хворому.

За частиною 2 ст. 139 КК кваліфікується ненадання допомоги хворому медичним працівником, якщо така бездіяльність призвела до настання смерті хворого або до інших тяжких наслідків - наприклад інвалідності.

Ненадання допомоги хворому - злочин умисний, умисел побічний, оскільки винна особа байдуже ставиться до настання наслідків своєї бездіяльності.

Відповідальність за ненадання допомоги хворому за ст. 139 КК настає з шістнадцяти років. Відповідальними за ст. 139 КК є лише працівники медичних та фармацевтичних закладів, установ.

«

2.12. Неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником

Стаття 140 КК передбачає кримінальну відповідальність медичних (лікарів, фельдшерів, акушерів, медичних сестер, санітарів тощо) і фармацевтичних працівників за професійну халатність, тобто за неналежне виконання чи невиконання своїх професійних обов'язків, якщо внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення хворому були заподіяні тяжкі наслідки - втрата працездатності, тілесні ушкодження, тривалий розлад здоров'я тощо.

180

Якщо внаслідок недбалого ставлення до виконання професійних обов'язків тяжка шкода була заподіяна неповнолітньому хворому, то діяння кваліфікується за ч. 2 ст. 140КК.

Професійна недбалість медичних чи фармацевтичних працівників вчинюється необережно.

Відповідальність за професійну недбалість за ст. 140 КК несуть лише медичні і фармацевтичні працівники, що досягли шістнадцятирічного віку.

2.13. Порушення прав пацієнта

Згідно зі ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров'я проведення клінічних випробувань лікарських засобів здійснюється лише за письмовою згодою пацієнта чи його законного представника. Проведення клінічних випробувань лікарських засобів стосовно неповнолітньої чи недієздатної особи забороняється.

Стаття 141 КК передбачає відповідальність за незаконне проведення клінічних випробувань лікарських засобів, тобто проведення їх без письмової згоди пацієнта чи його законного представника або проведення таких випробувань стосовно неповнолітнього чи недієздатного пацієнта, якщо такими випробуваннями була заподіяна смерть потерпілого чи інші тяжкі наслідки - тяжкі тілесні ушкодження тощо.

Порушення прав пацієнта може бути умисним і необережним.

Відповідальними за порушення прав пацієнта можуть бути всі осудні особи, що досягли шістнадцяти років.

2.14. Незаконне проведення дослідів над людиною

Основами законодавства України про охорону здо-

ов'я   забороняється   проведення   медико-біологічних,

Ісихологічних або інших дослідів над людиною, якщо

такі досліди створюють небезпеку для життя чи здоров'я

людини.

За статтею 142 КК кваліфікується незаконне прове-таких дослідів, якими створюється небезпека для чи здоров'я потерпілого (ч. 1), а також незаконне

181

проведення таких дослідів з неповнолітнім, або з двома чи більше особами, чи проведення таких дослідів із застосуванням примушування чи обману, або якщо такі досліди спричинили тривалий розлад здоров'я потерпілого (ч. 2 ст. 142КК).

Незаконне проведення дослідів над людиною може бути необережним і умисним.

Відповідальними за незаконне проведення дослідів над людиною можуть бути всі осудні особи, які досягли шістнадцятирічного віку.

2.15. Порушення встановленого законом

порядку трансплантації органів

або тканин людини

Трансплантацією у медицині називається пересадка органів і тканин. Розрізняють автотрансплантацію - пересадку органів і тканин однієї особи (шкіри, хрящів, кісток, м'язів, сухожилля, жирової тканини, сальників) і гомотрансплантацію - пересадку органів і тканини від однієї особи іншій (нирок, серця, шкіри, м'язів тощо). Основами законодавства України про охорону здоров'я встановлено порядок і умови проведення трансплантації органів і тканин (ЗУ. Том 4.- К., 1996.- С. 231-243).

Стаття 143 КК передбачає відповідальність за три види діянь:

а)             за порушення порядку трансплантації органів або

тканин людини;   «

б)            за торгівлю органами або тканинами людини;

в)             за вилучення у людини примушуванням або обма

ном її органів або тканин з метою їх трансплантації.

Вилучення у людини органів або тканин тіла із застосуванням насильства (примушуванням) чи обману утворює сукупність злочинів і кваліфікується за ч. 2 ст. 143 і ст. 121 чи ст. 122 КК, а якщо потерпілий перебував у безпорадному стані чи у матеріальній чи іншій залежності від винного, то за сукупністю ч. З ст. 143 КК і ст. 121 чист. 122КК.

Торгівля органами або тканинами тіла людини може мати будь-яку форму купівлі-продажу за гроші, майно, інші матеріальні цінності.

За частиною 5 ст. 143 КК кваліфікується відповідаль-

182

ність за порушення встановленого порядку проведення трансплантації органів або тканин людини, яке було вчинене за попередньою змовою групою осіб або за участь у діяльності транснаціональних організацій, які займаються трансплантацією органів або тканин людини.

Порушення порядку трансплантації органів і тканин людини може бути умисним і необережним, а вилучення органів і тканин або торгівля ними - лише умисним злочином.

Відповідальними за порушення порядку трансплантації органів і тканини людини, а також за вилучення у людини її органів і тканин можуть бути лише лікарі. Співучасниками цих злочинів (підбурювачами, організаторами, пособниками) можуть бути всі осудні особи, яким виповнилося шістнадцять років.

Відповідальними за торгівлю органами чи тканинами людини можуть бути всі осудні особи, яким виповнилося шістнадцять років.

2.16. Насильницьке донорство

Донорство, тобто добровільне вилучення крові у людини з метою використання крові для лікування хворих е справою гідності і честі, проявом гуманізму.

Згідно з Законом України від 29 червня 1995 року «Про донорство крові та її компонентів» (ВВР.- 1995.— № 23.- Ст. 183) донорство - це добровільний акт волевиявлення людини, що полягає у даванні крові та її компонентів для подальшого безпосереднього використання її для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання у наукових дослідженнях.

Донором може бути будь-який дієздатний громадянин України віком від 18 років, який пройшов відповідне медичне обстеження і в якого немає протипоказань, визначених Міністерством охорони здоров'я України. Особи, хворі на інфекційні хвороби, що можуть передаватися через кров, або інфіковані збудниками таких хвороб, можуть залучатися до виконання донорської функції Іе у разі подальшого використання отриманих від них та (або) її компонентів виключно для проведення сових досліджень, виготовлення діагностикумів та

ших продуктів, що не призначаються для введення реципієнтам.

183

Взяття крові та (або) її компонентів у донора дозволяється лише за умови, що здоров'ю донора не буде заподіяно шкоди.

За особистим визначенням донора давання крові та (або) її компонентів може здійснюватися безоплатно або з оплатою, порядок якої встановлюється Кабінетом Міністрів України.

За бажанням будь-якої дієздатної особи в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України, за її рахунок може здійснюватися заготівля та зберігання її власної крові та (або) її компонентів, а також крові та (або) її компонентів, отриманих від інших донорів, з метою використання їх у необхідних випадках для подання медичної допомоги такій особі, членам її сім'ї або іншим особам (ст. 2 Закону).

Держава гарантує захист прав донора та охорону його здоров'я (ст. 8 Закону).

Насильницьке, примушуванням чи обманом вилучення крові у людини визнається злочином і кваліфікується зач. 1 ст. 144КК.

Насильницьке донорство, тобто, застосування примушування чи обману для вилучення крові у неповнолітнього або в особи, яка перебувала у безпорадному стані чи була у матеріальній залежності від винного, кваліфікується за ч. 2 ст. 144 КК. За ч. З ст. 144 КК кваліфікується насильницьке донорство, вчинене за попередньою змовою групою осіб або з метою продажу крові.

Насильницьке донорство вчинюється умисно.

Відповідальними за насильницьке донорство є всі< осудні особи, що досягли шістнадцятирічного віку.

2.17. Розголошення лікарської таємниці

Лікарською таємницею є відомості про захворювання певних осіб на венеричну хворобу, ВІЛ-інфекцію, іншу тяжку невиліковну хворобу тощо.

Зокрема Законом України «Про запобігання захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» відомості про наявність у особи ВІЛ-інфекції визнаються лікарською таємницею.

Розголошення лікарської таємниці може бути вчинене будь-яким способом - усно, письмово, по телефону тощо, який (спосіб) юридичного значення не має.

184

Розголошення лікарської таємниці містить склад злочину якщо таке розголошення спричинило тяжкі наслід-м - розірвання шлюбу, шкоду здоров'ю потерпілого тощо.

Діяння утворює склад злочину при умисному розголошенні лікарської таємниці.

Відповідальними за розголошення лікарської таємниці є лише медичні працівники, яким такі відомості стали відомими у зв'язку з виконанням винною особою своїх професійних обов'язків.