§ 2. Конституційні принципи кримінального процесу

Принцип законності. Законність — загальноправовий консти­туційний принцип. Під нею розуміють неухильне дотримання і виконання норм Конституції, законів та інших нормативних актів всіма державними та недержавними установами, орга­нізаціями, посадовими особами та громадянами. Цей принцип закріплено у ст. 8 Основного Закону, яка містить положення про норми Конституції як норми прямої дії, та ст. 129 (про ос­новні засади судочинства). Реалізація принципу законності пе­редбачає забезпечення державою для всіх суб'єктів повного і реального здійснення їхніх прав. Дотримання законів — гаран-

20

Глава 2.

тія правосуддя. У правовій державі повинен діяти принцип верховенства закону: органи влади утворюються і функціону­ють на основі закону, останній же — це втілена в норми воля народу.

Принцип законності можна визначити як вимогу норматив­ного характеру, що зобов'язує дізнавача, слідчого, прокурора, суддю, а також всіх осіб, що беруть участь у справі, застосо­вувати, виконувати норми Конституції, кримінально-процесуаль­ного законодавства, яке не повинно суперечити Основному За­кону. Крім того, слід мати на увазі, що відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України частиною національного законодав­ства є також чинні договори, які ратифіковано Україною.

Отже, законність — це універсальніш принцип, який дістає відображення у всіх принципах та нормах процесуального пра­ва, характеризує всі сторони кримінального судочинства і є, так би мовити, принципом принципів кримінального процесу.

Рівність громадян перед законом і судом. Правовою під­ставою цього принципу є положення ст. 129 Конституції України та ст. 16 КПК, а його суть полягає в тому, що як у кримінальному процесі, так і в усіх сферах суспільного життя всі громадяни рівні перед законом і судом. Ця рівність не за­лежить від раси, кольору шкіри, статі, національності, мови, соціального походження, майнового та посадового стану, міс­ця проживання, ставлення до релігії, переконань (ч. 1 ст. 21, ст. 24 Конституції України). Норми закону на жодному етапі судочинства не ставлять правовий статус громадянина в залеж­ність від вказаних ознак. Всі суб'єкти кримінального процесу користуються однаковою сукупністю прав та обов'язків. Для осіб, які з тих чи інших причин не мають рівних можливостей здійснювати свої права та захищати свої інтереси, закон вста­новлює додаткові гарантії, наприклад, обов'язкова участь за­хисника при провадженні у справах неповнолітніх. Особам, які не володіють мовою судочинства, надається безоплатно до­помога як захисника, так і перекладача.

Цей принцип також зобов'язує всіх дотримуватися припи­сів кримінального закону та нести рівну відповідальність за його порушення. Осіб, що вчинили злочин, притягають, підда­ють кримінальній відповідальності за одним і тим самим кри­мінальним законом, незалежно від посади, роду занять та ін­ших факторів, за загальними для всіх процесуальними факто­рами.

Принципи кримінального процесу

21

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед зако­ном і судом, як і громадяни України, за винятками, встановле­ними Конституцією України, законами чи міжнародними дого­ворами (ч. 1 ст. 26 Конституції України). Обвинувачений, під­судний, захисник, потерпілий, цивільний позивач та цивільний відповідач, їх представники під час судового розгляду корис­туються рівними правами щодо надання доказів, участі в до­слідженні доказів та заявленні клопотань (ст. 261 КПК).

Принцип державної мови судочинства. Згідно зі ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська. Саме цією мовою провадиться судочинство. Лише у винятках, якщо більшість населення володіє іншою мовою, судочинство може провадитись нею. При цьому особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинст­во, забезпечується право користування рідною мовою і послу­гами перекладача та захисника, а слідчі та судові документи, які підлягають врученню обвинуваченому (обвинувальний ви­сновок та вирок суду), перекладаються його рідною мовою, або іншою мовою, якою він володіє (ст. 19 КПК).

Серйозною проблемою є спілкування у кримінальному про­цесі з глухими, німими та глухонімими обвинуваченими, потер­пілими, свідками, а також забезпечення їх права зрозуміти те, що відбувається в процесі, й бути „почутими". Відповідно до закону, пред'явлення обвинувачення глухим та німим, а також їх допит проводиться за правилами ст.ст. 140—143 КПК. Стат­тя 169 КПК передбачає, що допит німого або глухого свідка провадиться за правилами ст. 167 КПК за участю особи, яка його розуміє.

Виходячи зі змісту ст. 6 Закону України „Про мови", слу># бові особи державних, громадських органів, установ і орга­нізацій повинні володіти українською і російською мовами, а в разі потреби — іншою національною мовою в обсязі, необ­хідному для виконання їх службових обов'язків.

Здійснення правосуддя тільки судом — це принцип, по­ложення якого відображає суть і демократизм українського кримінального процесу. Вихідними для цього принципу є ст.ст. 124 і 125 Конституції України. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (ст. 15 КПК). Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими ор­ганами чи посадовими особами не допускається, як і створен­ня надзвичайних та особливих судів. Згідно із Законом Украї-

22

Глава 2.

ни „Про судоустрій України" правом на відправлення правосуд­дя в кримінальних справах наділено: Верховний Суд України, Апеляційний Суд України, Апеляційний Суд Автономної Рес­публіки Крим, апеляційні суди областей, міст Києва та Севас­тополя, військові суди регіонів та Військово-Морських Сил України, місцеві суди (районні, міські, міськрайонні та війсь­кові суди гарнізонів).

Лише суд наділений винятковою компетенцією щодо ви­рішення питань про визнання підсудного винуватим та при­значення йому покарання на підставі закону, лише суд вправі прийняти рішення про застосування до особи примусових за­ходів медичного характеру. Це надає судовому розгляду зна­чення найважливішої стадії процесу, а суд виділяє серед всіх органів, що проводять провадження по справі, ставить його в особливе становище, зобов'язує виступати гарантом прав і свобод людини та громадянина.

Принцип здійснення правосуддя тільки судом не обмежу­ється судовим розглядом у суді першої інстанції, а характери­зує всі судові стадії процесу. В кожній з них правосуддя здійс­нюється в тих формах, які відповідають характеру та призна­ченню завдань, що вирішуються на цій стадії. Цей принцип встановлює такий режим, за якого змінити чи скасувати судові рішення може лише вищестоящий суд у порядку відправлення правосуддя в кримінальних справах. Жодне судове рішення не може бути скасовано чи змінено державним органом, навіть органом вищої державної влади. Це є проявом не тільки винят­ковості, а й повноти та гарантій судової влади: рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими для виконання не ли­ше фізичними, а й юридичними особами, а також державними органами.

Судова влада — берегиня правди, справедливості, гарант захисту прав та свобод особи — повинна бути повністю очищена від обвинувального нахилу.

Незалежність суддів і підкорення їх тільки законові. Незалежність і недоторканність суддів гарантовано Конститу­цією та законами України (ст.ст. 126, 129 Конституції Украї­ни, ст. 18 КПК). Суть цього принципу полягає в прагненні створити такі умови для здійснення правосуддя, за яких суд зміг би приймати процесуальні рішення за своїм внутрішнім переконанням без стороннього впливу. Обставини справи має

Припишім кримінального пронесу

23

бути досліджено в такій обстановці, коли суддю зв'язує лише закон, коли висновки суду не залежать від будь-якого впливу. Гарантії незалежності суддів, народних засідателів та при­сяжних закріплено в ряді законів, які було прийнято останніми роками. В них визначено важливі положення, що забезпечу­ють самостійність судів та незалежність суддів, а саме:

порядок формування корпусу суддів, народних засідателів

та присяжних (глави 9, 10 Закону України „Про судоустрій

України"),  встановлення порядку  зупинення повноважень

судді (глава 14 Закону України „Про судоустрій України",

Закон України „Про Вищу раду Юстиції");

незмінність складу суду (ст. 258 КПК);

недоторканність суддів (ст. 126 Конституції України, ст. 15

Закону України „Про судоустрій України");

встановлення відповідальності за будь-які прояви неповаги

до суду;

встановлення системи заходів державного захисту життя,

здоров'я і майна суддів та їх сімей (ст.  126 Конституції

України, Закон України „Про забезпечення безпеки осіб,

які беруть участь в кримінальному судочинстві");

необмеження строку повноважень суддів;

процедура здійснення правосуддя.

Будь-яке втручання в діяльність судді щодо здійснення пра­восуддя переслідується законом. Ніхто не вправі впливати на суддів та давати вказівки щодо розгляду конкретних криміналь­них справ. Втручання в будь-якій формі в діяльність суду з метою перешкоджання здійсненню правосуддя карається в кримінальному порядку. Незалежність суддів можлива за умо­ви підкорення їх лише закону та відмежування суддів від впливу внутрішніх та зовнішніх факторів.

На всіх судових стадіях процесу суддя вирішує всі питання на підставі закону, за своєю совістю, за своїм внутрішнім пе­реконанням, у результаті дослідження всіх обставин справи в їх сукупності та особистої оцінки доказів. Під час судового розгляду суд не пов'язаний з положеннями, викладеними в об­винувальному висновку, а також з думками учасників процесу.

Принцип незалежності суддів і підкорення їх лише закону визначає також взаємовідносини судів різних інстанцій. Апе­ляційна та касаційна інстанції, скасувавши вирок і направляю­чи справу на новий судовий розгляд, не вправі упереджувати висновки суддів і зв'язувати своїм рішенням їх самостійність

24

Глава 2.

та незалежність. Разом із тим, цей принцип діє не лише зовні, а й всередині самої судової колегії, посилюючи тим самим ко­легіальні основи. Кожний судця має право вільно висловлюва­ти свою думку з усіх питань, що обговорюються в нарадчій кімнаті, а за незгоди з винесеним рішенням більшості — ви­словити свою особисту думку та додати її до кримінальної справи. Суддя, який уже брав участь у розгляді справи в одній судовій інстанції, не вправі брати участь в розгляді тієї самої кримінальної справи в суді іншої судової інстанції.

Принцип незалежності суддів і підкорення їх лише закону є провідником законності та справедливості в правосудді. Його зміст глибоко демократичний, гуманний. Виконання приписів цього принципу вимагає від суддів високих професійних і мо­рально-психологічних якостей, мужності й твердості характе­ру, загостреного відчуття справедливості, усвідомлення своєї незалежності, готовності протистояти будь-якому посяганню на обов'язок, який вони виконують.

Гласність судового розгляду означає, що розгляд справ у всіх судах є відкритим. Це регламентовано у ст. 129 Консти­туції України та ст. 20 КПК. Слухання справи в закритому за­сіданні можливе лише у випадках, передбачених законом. Глас­ність можна поділити на так звану зовнішню і внутрішню. Зов­нішня гласність передбачає, що до зали судового засідання до­ступ є вільний для всіх бажаючих, що досягли 16-річного віку. Присутні в залі вправі фіксувати процес, записувати все, що відбувається. Застосування фото- і кінозйомки, а також трансляція судового засідання допускаються з дозволу суду, в порядку, встановленому процесуальним законом (ст. 9 Закону України „Про судоустрій України"). Гласність забезпечує кон­троль за діяльністю органів, які проводять процес.

Відкритий розгляд справи, під час якого перевіряють та до­сліджують всі матеріали справи, надані органами досудового слідства, дозволяє присутнім у судовому засіданні громадянам особисто робити висновки про обставини справи та особу під­судного, оцінювати хід та результати процесу і таким чином формувати суспільну думку про кримінальне судочинство в цілому. Гласний процес посилює почуття відповідальності суд­дів, сприяє дотриманню всіх принципів судочинства, закріп­лює гарантії прав і законних інтересів особи, а на громадян здійснює певний процесуальний та моральний вплив.

Принципи кримінального процесу

25

Одним із зовнішньо-процесуальних засобів посилення глас­ності є висвітлення в пресі, по радіо і на телебаченні найбільш актуальних судових процесів.

Відхилення від принципу відкритого судового засідання можливе лише у випадках, передбачених законом, а саме ч.ч. 1 та 2 ст. 20 КПК (внутрішня гласність). Кримінальну справу розглядають за зачиненими дверима, якщо необхідно охороняти інтереси державної таємниці. Крім того, закритий судовий розгляд допускається за мотивованою ухвалою суду по справах про злочини осіб, які не досягли 16-ти річного віку, справах про статеві злочини, а також в інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сто­рони життя осіб, які беруть участь у справі, та якщо цього по­требують інтереси безпеки осіб.

У ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політич­ні права (16 грудня 1966 р.) зафіксовано, що преса та публіка можуть не допускатися на судові розгляди, зважаючи на прин­ципи моралі, суспільного порядку, державної безпеки або як­що того вимагають інтереси приватного життя особи.

КПК містить неповний перелік випадків обмеження гласно­сті. Справу можуть розглядати в закритому судовому засідан­ні, якщо предметом дослідження є дані військового характеру, що не підлягають розголошенню, але містять не державну, а службову таємницю. Двері судового засідання може бути за­крито і під час дослідження таких обставин, що стосуються лікарської таємниці, таємниці нотаріальних дій.

Гласність недопустимо використовувати на шкоду інтересів особи, суспільства, держави. Цей принцип має на меті оберіга­ти честь і гідність особи, а не принижувати її.

На підставі ч. 4 ст. 20 КПК вироки судів у всіх випадках проголошуються публічно. їх зміст може бути доведено до відома населення в засобах масової інформації. Однак треба мати на увазі, що у вироках по справах, які розглядали у за­критих судових засіданнях, не повинно бути відомостей, що стали підставою для проведення закритого судового засідання.

На іншій основі побудовано діяльність органів дізнання і досудового слідства. Умови досудового слідства вимагають значного обмеження гласності. Передчасне розголошення да­них слідства може завадити розкриттю злочинів, тому їх може бути віддано гласності лише в тому обсязі, в якому визнає за доцільне слідчий та прокурор (ст. 121 КПК). Тим не менше,

26

Глава 2.

досудове слідство не позбавлено гласності. Дані, одержані під час слідства, доводять у допустимих межах до відома громад­ськості та засобів масової інформації.

Колегіальний та одноособовий розгляд справи. Це пи­тання врегульовано ст.ст. 127, 129 Конституції України, ст. 17 КПК, ст. 13 Закону України „Про судоустрій України".

За загальним правилом, у судах першої інстанції справи роз­глядає суддя одноособово, тобто він діє як суд. Також одноосо­бово суддя розглядає зауваження на протокол судового засідан­ня у разі згоди з ними (ч. 7 ст. 88 КПК), скарги на постанову про закриття кримінальної справи, на постанову про відмову в порушенні кримінальної справи (ст.ст. 2362, 2366 КПК) тощо.

У КПК передбачено випадки, коли справи по першій інстан­ції розглядаються колегіально: кримінальні справи про злочини, за які може бути призначено покарання у вигляді довічного по­збавлення волі. Колегія в цих випадках діє у такому складі: два судді та три народних засідателі, яких наділено тими ж права­ми, що й суддів. Також, у разі клопотання підсудного, колегіаль­но трьома суддями розглядають кримінальні справи про злочи­ни, за які може бути призначено покарання на строк більше де­сяти років. Якщо ж клопотання підсудного немає, то справу розглядає суддя одноособово. Ще один випадок колегіального розгляду зазначено у ч.ч. 8, 9 ст. 88 КПК: якщо справу розгля­дав суд колегіально, то й зауваження на протокол судового за­сідання також підлягають колегіальному розглядові, у разі незгоди головуючого з цими зауваженнями. У цьому випадку розгляд здійснює цей суд або більшість його складу.

Закон України „Про судоустрій України" передбачає також під час розгляду кримінальних справ по першій інстанції участь суду присяжних. На сьогодні це питання залишається відкритим, проте ми сподіваємось, що незабаром буде внесено відповідні зміни до КПК, хоча думки самих суддів з цього пи­тання неоднозначні.

В апеляційній та касаційній інстанціях кримінальні справи розглядає суд у складі не менше трьох суддів. Справи у ви­ключному порядку апеляційні суди та Верховний Суд України розглядають в складі не менше трьох суддів. При розгляді справ у колегіальному складі професійних суддів усі вони ма­ють рівні з головуючим права та обов'язки. Судове рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосує більшість суддів.

Принципи кримінального процесу

27

Для справедливого вирішення кримінальних справ цей принцип має важливе значення. Колегіальний розгляд кри­мінальних справ, за які передбачено суворе покарання, дозво­ляє уникнути помилок, які може допустити суддя, діючи одно­особово.

Принцип охорони честі, гідності, недоторканності при­ватного життя. Ст. З Конституції України встановлює, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю, ст. 28 Конституції гарантує, що кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жор­стокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослі­дам.

У кримінальному процесі для забезпечення правильного про­вадження в справі доводиться застосовувати певні примусові заходи не лише до підозрюваного та обвинуваченого, а й до потерпілого, свідків та інших осіб. Встановлюючи обставини справи, дуже часто необхідно з'ясовувати певні інтимні подро­биці приватного життя осіб. Саме в цих випадках, а також в ін­ших, де можливе зазіхання на порушення особистих прав осо­би, потрібен посилений механізм гарантій від необгрунтованого обмеження цих благ. Таку охоронну функцію виконує принцип, який основано на комплексі правових норм, — це обов'язок су­ду, прокурора, слідчого, особи, яка проводить дізнання, під час виконання процесуальних дій та винесення рішень не допуска­ти приниження честі та гідності осіб, які беруть участь у спра­ві, застосовувати до них засоби процесуального примусу лише у випадках реальної необхідності та на основі, в порядку і ме­жах, передбачених законом. Крім того, органи державної влади зобов'язані вживати необхідних заходів щодо охорони безпеки, честі та гідності осіб, які беруть участь у справі, їх сімей та близьких родичів від можливих на них посягань з боку будь-кого. Цей принцип перешкоджає діям, які можуть завдати особі фізичну, моральну чи іншу шкоду.

У ч. 1 ст. 32 Конституції України передбачено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Основним Законом. З метою за­побігання розголошенню відомостей про інтимні подробиці особистого життя осіб, що беруть участь у справі, КПК перед-

28

Глава 2.

бачає, що в таких випадках можливий закритий судовий роз­гляд.

Також КПК містить ряд статей, які є гарантією захисту за­значеного принципу. Наприклад, обшук особи чи її освідуван-ня, якщо такі дії пов'язані з необхідністю оголення освідува-ного, може проводити лише слідчий тієї самої статі у присут­ності понятих також однієї статі. При освідуванні не допуска­ються дії, які принижують гідність освідуваної особи або небезпечні для її здоров'я (ч. 4 ст. 184, ч. З ст. 193 КПК).

Під час проведення слідчих дій не підлягають розголошен­ню відомості приватного життя осіб, а також відомості особи­стого характеру, які особа прагне зберегти у таємниці (це мо­же бути таємниця усиновлення тощо).

Конституція України гарантує таємницю листування, теле­фонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлено лише судом у випадках, передбаче­них законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими спо­собами одержати інформацію неможливо. На нашу думку, в законі необхідно передбачити норму про те, що особисту ко­респонденцію, якщо вона стосується кримінальної справи, мо­же бути оголошено у відкритому судовому засіданні лише зі згоди авторів цієї кореспонденції та осіб, яким її адресовано. Якщо такої згоди немає, ці відомості має бути оголошено у закритому судовому засіданні.

Принцип права на свободу та особисту недоторканиість. Цей принцип відображено, перш за все, у Міжнародному пакті про громадські та політичні права, де зазначено, що кожна особа має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи інакше, ніж за таких підстав та згідно з такою процедурою, яку встановлено зако­ном. Кожному заарештованому негайно повідомляють причи­ну його арешту та обвинувачення, яке висувають проти нього.

Також цей принцип закріплено у ст. 29 Конституції Украї­ни, де зазначено, що ніхто не може бути заарештований чи триматись під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Як запобіжний захід може бути застосовано уповноваженими на те органами тримання під вартою, однак лише у разі нагаль­ної необхідності запобігти злочинові чи припинити його. Об­грунтованість застосування тримання під вартою за таких об-

Принципи кримінального процесу

29

ставин має бути перевірено судом протягом сімдесяти двох го­дин. Затриману особу негайно звільняють, якщо протягом сім­десяти двох годин їй не буде вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Надання суду виняткового пра­ва на обмеження свободи у зв'язку з провадженням по кри­мінальній справі випливає г його особливих повноважень і не може бути передане будь-яким іншим органам, які ведуть кри­мінальне переслідування чи обвинувачення.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути негай­но повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість захищати себе особисто та користуватись правовою допомогою захисника.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити своє затримання до суду.

Про арешт чи затримання людини має бути негайно повідом­лено родичів заарештованого чи затриманого.

Також ще одне важливе положення, яке гарантує недотор­канність особи, закріплено у ч. 2 ст. 14 КПК: прокурор пови­нен негайно звільнити кожного, кого незаконно позбавлено волі або тримають під вартою понад строк, передбачений за­коном чи судовим вироком.

Принцип недоторканності житла гарантує Конституція України (ст. ЗО): ніхто не може проникати в житло чи в інше володіння особи, проводити там огляд чи обшук інакше як за вмотивованим рішенням суду.

Також цією статтею передбачено випадки, коли дозволено проникати у житло чи в інше володіння особи без вмотивова­ної постанови судді. Йдеться про невідкладні ситуації, пов'я­зані з урятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, яких підозрюють у вчиненні злочину. В цих випадках, як зазначено у ч. 6 ст. 177 КПК, в протоколі вказують причини, що зумовили проведення обшуку без по­станови судді. Протягом доби з моменту проведення цієї дії слідчий направляє копію постанови прокурору.

Також КПК встановлює, що проведення обшуку чи виїмки вночі, окрім крайніх випадків, заборонено.

Принцип забезпечення обвинуваченому права на захист утворює вся сукупність прав, здійснення яких дає можливість оспорювати висунуте проти особи обвинувачення чи підозру у вчиненні злочину, доводити свою непричетність до злочину, невинуватість чи меншу ступінь вини, захищати інші інтереси

зо

Глава 2.

у справі. Цей принцип передбачає право мати захисника, який встановлюватиме як всі обставини, що діють на користь підоз­рюваного чи обвинуваченого, а також те, що захисник надава­тиме необхідну правову допомогу.

Стаття 59 Конституції України гарантує, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених зако­ном, цю допомогу надають безоплатно. Кожен є вільним у ви­борі захисника своїх прав.

У разі участі адвоката у кримінальній справі за призначен­ням та при звільненні громадянина від оплати юридичної до­помоги через його малозабезпеченість оплата праці адвоката здійснюється за рахунок держави (ст. 12 Закону України „Про адвокатуру")- Права, якими наділено захисника для виконання своїх професійних обов'язків, є складовою частиною змісту права на захист. Тобто, якщо обмежують чи порушують пев­ним чином права адвоката, це зумовлює порушення прав під­захисних.

Право на захист є невід'ємним від гарантій його реалізації. Закон зобов'язує особу, яка проводить дізнання, слідчого, про­курора і суддю до першого допиту обвинуваченого чи підсуд­ного роз'яснити йому право мати захисника. Якщо особа за­явить у протоколі про бажання мати захисника, то допит має бути відкладено, запрошено захисника, якого вільно обере об­винувачений, та надано можливість провести конфіденційну розмову захисника з підзахисним до першого допиту.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість. У КПК (ст. 45) встановлено випадки, за яких участь захисника у провадженні дізнання, досудового слідства і в розгляді кри­мінальної справи в суді є обов'язковою:

у справах осіб, яких підозрюють або обвинувачують у вчи­

ненні злочину у віці до 18 років, — з моменту визнання

особи підозрюваною чи пред'явлення їй обвинувачення;

у справах про злочини осіб, які через свої фізичні чи пси­

хічні вади (німі, глухі, сліпі тощо) не можуть самі реалізу­

вати своє право на захист, — з моменту затримання особи

чи пред'явлення їй обвинувачення або з моменту встанов­

лення цих вад;

у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться су­

дочинство, — з моменту затримання особи чи пред'явлення

їй обвинувачення;

Принципи кримінального процесу

31

якщо санкція статті, за якою кваліфікується злочин, перед­

бачає довічне ув'язнення, — з моменту затримання особи

чи пред'явлення їй обвинувачення;

при провадженні справи про застосування примусових за­

ходів медичного характеру — з моменту встановлення фак­

ту наявності в особи душевної хвороби;

при провадженні справи про застосування примусових за­

ходів виховного характеру — з моменту першого допиту

неповнолітнього або до поміщення його до приймальника-

розподільника.

У суді апеляційної інстанції участь захисника у вищезазна­чених випадках є обов'язковою, якщо в апеляції стоїть питан­ня про погіршення становища засудженого чи виправданого.

Обвинувачений протягом всіх стадій кримінального проце­су є суб'єктом права на захист, проте обсяг його процесуаль­них прав є різним. Найширший він під час судового розгляду, де обвинувачений посідає рівноправне становище зі стороною обвинувачення.

Право на захист є гарантією не лише інтересів особи, а й інтересів правосуддя, це соціальна цінність. Наявність у захис­ника можливості ставити під сумнів висновки обвинувачення, подавати свої докази, які свідчать на користь підзахисного, створює найсприятливіші умови для повного, всебічного та об'єктивного дослідження обставин справи та встановлення іс­тини.

Розширення права на захист не є перешкодою щодо роз­криття злочинів, воно сприяє не ухиленню винних від відпо­відальності, а навпаки, реалізації завдань кримінального судо­чинства, запобігає слідчим та судовим помилкам.

Принцип презумпції невинуватості. Частина 1 ст. 62 Кон­ституції України встановлює, що особу вважають невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддано кримінальному по­каранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Презумпція невинуватості не є особистою думкою особи, яка веде провадження у справі, це об'єктивне правове поло­ження. Слідчий, який складає обвинувальний висновок, та прокурор, який підтримує обвинувачення в суді, вважають, що обвинувачений чи підсудний є винним у вчиненні злочину. Невинуватість особи може бути встановлено лише за законом. Ці умови є водночас гарантіями дотримання прав обвинуваче-

32

Глава 2.

ного чи підсудного. Йдеться про всебічний судовий розгляд всіх обставин справи на основі гласності, усності, рівності сторін та з дотриманням інших принципів кримінального про­цесу, за яких перевіряють доведеність обвинувачення та зво­дять до мінімуму можливість судової помилки. Лише за таких умов, коли проведено судовий розгляд та винесено обвинуваль­ний вирок, який набрав законної сили, особу вважають вин­ною у вчиненні злочину, а держава, своєю чергою, бере на се­бе відповідальність за правильність постановленого вироку та визнання особи винною. Частина 4 ст. 62 Конституції України передбачає, що у разі скасування вироку суду як неправосуд­ного, держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, зав­дану безпідставним засудженням.

Юридичний зміст принципу презумпції невинуватості ста­новлять такі положення:

обов'язок доводити винуватість особи покладено на того,

хто стверджує, що особа винна у вчиненні злочину, тобто

на прокурора (в справах приватного обвинувачення — на

потерпілого чи його представника);

обвинувачений не зобов'язаний доводити свою невинува­

тість (ч. 2 ст. 62 Конституції України);

обвинувальний  вирок  не може  ґрунтуватись  на  доказах,

одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях

(ч. З ст. 62 Конституції України);

постановляють обвинувальний вирок лише за умови, якщо

в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні

злочину доведено (ч. 2 ст. 327 КПК);

усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачать на її

користь (ч. З ст. 62 Конституції України).

Слід зауважити, що презумпція невинуватості діє не лише у р^.зі, якщо особа не визнає себе винною у вчиненні злочину, а й якщо обвинувачений стверджує, що злочин вчинив він. Це положення запобігає можливості самообмови обвинуваченого і є гарантією права на захист.

Принцип презумпції невинуватості — одна з основ ци­вілізованого суспільства. Будь-яке відхилення від його припи­сів зумовлює порушення законності в судочинстві, прав люди­ни, відповідних міжнародних пактів.

Принцип змагальності судового розгляду закріплено у ст. 129 Конституції України. Основою цього принципу є те, що під час судового розгляду спір між собою ведуть дві сто-

Принципи кримінального процесу

33

рони: обвинувачення та захист. Вони є відокремлені одна від одної, мають різні функції, що відмежовані від судової діяль­ності.

За своєю суттю змагальність означає, що дві сторони на­ділено однаковими правами, за допомогою яких вони мають можливість обстоювати свою позицію. Тобто, процесуальна рівність означає, що все, що вправі робити сторона обвинува­чення для того, щоб довести мотиви для визнання особи вин­ною, вправі робити й сторона захисту для того, щоб спросту­вати обгрунтування протилежної сторони. Стаття 261 КПК встановлює, що сторона обвинувачення (прокурор, а також по­терпілий, цивільний позивач та їх представники) і сторона за­хисту (підсудний, захисник і законний представник, цивільний відповідач і його представник) користуються рівними правами на заявления відводів і клопотань, подання доказів, участь в їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступ у судових дебатах, оскарження процесуальних рішень суду.

Найбільш послідовно змагальність реалізується під час су­дового розгляду кримінальної справи. Основами для реального існування змагальності у кримінальному процесі є: по-перше, розмежування в суді функції обвинувачення, функції захисту та функції вирішення справи по суті; по-друге, виконання кож­ної з цих функцій уповноваженими на це суб'єктами (сто­роною обвинувачення, стороною захисту та судом відповідно); по-третє, дотримання принципу процесуальної рівності учас­ників процесу.

Початковою рисою змагальності є активність сторін із ке­рівною роллю суду в кримінальному процесі. Слід зауважити, що суд не є пасивним під час судового розгляду, він бере участь у дослідженні усіх матеріалів справи, вирішує питання про вилучення недопустимих доказів, за клопотанням сторін розглядає нові докази по справі, керує ходом процесу, а також бере участь в інших процесуальних діях задля з'ясування істи­ни по справі, правильного та об'єктивного вирішення справи. Тому законом передбачено випадки, коли судовий розгляд про­довжується, справа вирішується по суті, однак спору між сто­ронами немає (наприклад коли підсудний визнає свою вину).

Під час досудового слідства реалізація принципу змагаль­ності зводиться до мінімуму, адже слідчий та обвинувачений чи його захисник не є рівноправними на цій стадії криміналь-

3 — 5-1742

34

Глава 2.

ного процесу. Проте, набуваючи повної реалізації під час су­дового розгляду, цей принцип надає вироку суду більшої пе­реконливості, підвищує його значущість.

Принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскар­ження рішення суду. Важливою гарантією правильного ви­рішення кримінальної справи судом першої інстанції є інсти­тут апеляційного та касаційного оскарження, який слугує для перевірки правильності та обгрунтованості рішення, винесено­го судом по кримінальній справі.

Цей принцип закріплено у Конституції України: ч. 4 ст. 125 встановлює, що відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди, ч. З п. 8 ст. 129 закріплює, що однією з основ­них засад судочинства є забезпечення апеляційного та касацій­ного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Закріплення такої важливої засади судочинства в Основно­му Законі України має на меті виправлення судових помилок, недопущення покарання невинуватих та виправдання винних, гарантування та нагляд за дотриманням прав та основних сво­бод людини на всіх стадіях кримінального процесу.

Апеляційне та касаційне оскарження полягає у поданні апе­ляції або касаційної скарги або поданні прокурора до відповід­но апеляційної чи касаційної інстанції. Тобто це активні дії особи, що залежать від її волевиявлення. Апеляція чи касацій­на скарга, подання, що їх складено згідно з вимогами КПК, мають розглядати відповідні суди, які перевіряють законність, обгрунтованість і справедливість постановленого по справі рі­шення.

У ст. 347 КПК зазначено, що апеляцію може бути подано: на вироки, які не набрали законної сили, ухвалені місцевими судами; на постанови про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, ухвале­ні місцевими судами; на ухвали (постанови), ухвалені місце­вим судом, про закриття справи або про направлення справи на додаткове розслідування; на окремі ухвали (постанови), ух­валені місцевим судом; на інші постанови місцевих судів у випадках, передбачених цим Кодексом.

Ст. 383 КПК передбачає, що у касаційному порядку може бути перевірено: вироки, ухвали і постанови апеляційного су­ду, постановлені ним як судом першої інстанції; вироки і по­станови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному

Принципи кримінального процесу

35

порядку; вироки та постанови районного (міського), міжрайон­ного (окружного) судів, військових судів гарнізонів; ухвали апеляційного суду, постановлені щодо цих вироків та поста­нов.

Розглянувши кримінальну справу в апеляційному чи каса­ційному порядку, суд вправі скасувати або змінити постанов­лене раніше судове рішення у справі, або залишити це рішен­ня без змін. Підстави для зміни чи скасування судових рішень чітко встановлено КПК.

Принцип обов'язковості рішень суду. Стаття 129 Консти­туції України визначає однією з основних засад судочинства обов'язковість рішень суду. Закон України „Про судоустрій України" у ст. 11 встановлює, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх поса­довими особами, об'єднаннями громадян та іншими організа­ціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Судові рішення інших держав є обов'язковими до ви­конання на всій території України за умов, визначених зако­нами України відповідно до міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Неви­конання судових рішень тягне за собою передбачену законом відповідальність.

Цей самий принцип відображено і в ст. 403 КПК.

Обов'язковість мають як ті судові рішення, якими закінчу­ється розгляд справи у суді і які ухвалюються іменем України, так і всі інші ухвали та постанови суду.

Цей принцип визначає та підкреслює особливий авторитет судової влади, сприяє встановленню законності в державі, утвердженню справедливості, зміцненню правопорядку в дер­жаві.