Розділ 13 ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В ГАЛУЗІ ОБОРОНИ І ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ

Під впливом останніх подій та змін, які відбуваються у світі, цілком очевидним є факт, що існування, самозбереження, економі­чний розвиток будь-якої країни як суверенної держави залежить від здійснення цілеспрямованої внутрішньої та зовнішньої політи­ки щодо захисту національних інтересів. Україна не є винятком, є яскравим прикладом того, коли через нездатність держави забезпе­чити свою безпеку вона постійно протягом багатьох століть втра­чала свій суверенітет і свою незалежність. Тобто йдеться про ство­рення певних умов та досягнення такого стану держави та суспільства, що дає їй змогу зберігати, відстоювати свою цілісність і виступати у системі міжнародних відносин самостійним суб'єктом державності. Цей стан гарантує захищеність життєво важливих інте­ресів особи (її права і свободи), держави (її конституційний лад, суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність державних кордонів) та суспільства (його матеріальні та духовні цінності) від внутрішньої та зовнішньої загрози. Досягнення такого стану за­безпечується відповідною діяльністю людей, суспільства, держави, спрямованою на зменшення, або запобігання відвертання як реаль­ної, так і можливої загрози. В основі цієї діяльності знаходиться удосконалення і реалізація національних інтересів Української дер­жави: створення громадянського демократичного суспільства, підвищення ефективності діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, розвиток демократичних інститутів для забезпечення пр ав і свобод людини; досягнення національної зла­годи, політичної і соціальної стабільності, гарантування прав ук­раїнської нації та національних меншин України; поєднання підходів до формування відповідної законодавчої бази, підготовки доктрин, стратегій, концепцій державних і відомчих програм.

Враховуючи виняткове значення оборони України та її держав­ної безпеки у захисті її суверенітету, територіальної цілісності і не-

506

доторканності, реалізація основних принципів і положень дося­гається шляхом проведення виваженої державної політики відповід­но до прийнятих доктрин, стратегій, концепцій і програм у таких сферах, як політична, економічна, соціальна, воєнна, екологічна, науково-технологічна, інформаційна тощо.

Основи такої політики визначає, в першу чергу, Конституція України (ст. 17, п. 2, З, 4), а також деякі інші нормативно-правові документи, серед яких відповідне місце належить Концепції націо­нальної безпеки і оборони, виробленій і схваленій чинним законо­давством, що знаходить своє вираження у всіх напрямах діяльності внутрішньої і зовнішньої політики Української держави та її дер­жавних органів.

Концепція національної безпеки та оборони держави має забез­печувати, по-перше, єдність принципів формування і проведення державної політики національної безпеки і, по-друге, поєднання підходів до формування відповідної законодавчої' бази підготовки доктрин, стратегій, концепцій державних і відомчих програм у різних сферах національної безпеїси та оборони.

Проте зміст політичних процесів, рівень і форми демократії, процедура підготовки і прийнятгя рішень у сфері національної безпеки та оборони, організаційні форми участі в ньому спеціалістів і громадськості вже досить уніфіковані у світовій практиці. Так, дослідження вітчизняних і зарубіжних учених, аналіз міжнародних конференцій із питань національної безпеки, які проходили у Києві («Національна безпека України» (1994), «Безпека України: сучас­ний стан і перспективи» (1996), дають можливість зробити висно­вок, що категорія «національна безпека» потребує нині ретельного дослідження, наповнення її таким правовим змістом, який надавав би можливостей державі, суспільству, особі збереп-и цілісність Ук­раїнської держави, суверенно вирішувати політичні, економічні та інші проблеми.

Такий підхід важливий тим, що він може бути відправним мо­ментом для оновлення поглядів на шляхи вирішення проблем, по­в'язаних із державною безпекою та обороною України. Справді, нині питання про суб'єкт і процедуру розробки стратегій національ­ної безпеки тісно пов'язане з пошуком та створенням правових ме­ханізмів, що були напрацьовані міжнародною спільнотою і прой­шли перевірку суспільною практикою щодо демократизації наших державних і політичних інститутів, захисту життєво важливих на-

507

ціональних інтересів. Слід зазначити, що на цьому шляху необхід­но врахувати декілька важливих обставин.

По-перше, внутрішня міцність системи державної безпеки зале­жить від правильного визначення інтересів різних соціальних сил сус­пільства і можливості досягнення їхнього балансу, адекватного відображення політичної і економічної динаміки у державних за­ходах, функціях і структурі влади. Звідси й інституювання держав­ної безпеки та оборони. Тобто відбувається процес формування і функціонування насамперед такого політичного механізму, що фіксує і знижує наявні у суспільстві суперечності у різних сферах його життя.

По-друге, надійне гарантування безпеки та оборони України вимагає цілеспрямованої й ефективної діяльності законодавчої, виконавчої і судової влади у сфері життєво важливих інтересів сус­пільства і держави. Причому останні повинні мати публічну фор­му вираження і повноцінно закріплюватися у структурах влади.

По-третє, нині, коли йде активний процес розбудови Українсь­кої незалежної держави, спостерігається переосмислення зовніш­ньої загрози Україні. З самого початку проголошення незалежності імперативом зовнішньої політики нової України було обрано по­будову позаблокової та нейтральної держави, участь України у міжнародних системах колективної безпеки, включаючи інтегра­цію в існуючі та створення нових систем. Відмовившись від ядер­ної зброї, Україна приєдналася до міжнародних договорів, що за­безпечують безпеку і стабільність у світі, обравши для себе стратегічний шлях інтеграції до європейського економічного та політичного простору з метою співробітництва з європейськими військово-політичними структурами.

Стратегічними партнерами були визнані США, НАТО, ЄС як основні суб'єкти у воєнно-політичній та економічних сферах у західній частиш континенту. Саме з воєнно-політичної точки зору, ці держави і структури разом з ОБСЄ становлять основу загаль­ноєвропейської системи безпеки.

Статус України як суверенної держави, що має особливі стосун­ки з НАТО, відкриває реальні перспективи наближення до відправ­ного моменту, з якого вона може розглядатися як потенційний член ЄС. Саме поглиблення відносин України з НАТО та її партнерами, зокрема за рахунок більшого використання потенціалу багатосто­ронніх проектів співробітництва України, Росії і НАТО, сприяло

508

б реалізації цієї мети. Проте зовнішня загроза поки що залишаєть­ся, і не рахуватися з цим неможливо. Інша справа, що докорінно трансформується її характер. Йдеться про те, що зовнішня небез­пека новоствореним державам колишнього СРСР може бути вира­жена не стільки в збройно-силовому вигляді, скільки в гострій кон­куренції у таких галузях, як технологія, наука, інформатика, економічний менеджмент. Так, аналіз світового та вітчизняного досвіду інформаційної діяльності свідчить про те, що нині існує потенційна загроза проведення проти Української держави підго­товлених інформаційних операцій. Інформаційна зброя стала в наш час однією з головних складових воєнного потенціалу, яка дає змо­гу розвиненим країнам світу одержувати перемогу в тих чи інших локальних військових конфліктах взагалі без застосування зброй­них сил. У стратегії національної безпеки СІЛА для XXI ст. інфор­маційні війни розглядаються серед головних загроз національним інтересам Сполучених Штатів1. Спеціальні інформаційні війни не обмежуються воєнно-політичною сферою, а об'єктами інформацій­ної експансії можуть бути і економічні структури. Останні події свідчать про те, що Україна вже неодноразово була об'єктом цієї експансії, серед яких звинувачення України в постачанні зброї до «гарячих» точок танків і літаків для талібів; танків для Уганди, ге­лікоптерів для СьераЛ еоне; танків і літаків для руху УНІТА2. Про­те ретельні розслідування, проведені як компетентними органами України, так і спеціальними групами експертів ООН свідчать про безпідставність цих заяв. Можна вважати, що ця інформація го­тується на замовлення і є проявом недобросовісної діяльності кон­курентів України на світовому ринку зброї.

На практиці це спричиняє необхідність диверсифікації матері­альних засобів гарантування державної безпеки, зміщення точки опори політики щодо захисту життєво важливих інтересів держави з воєнної на економічну могутність. Інакше кажучи, за такого стану воєнні засоби з передової лінії відводяться у другий ешелон політи­ки безпеки. В цьому разі більш конкретною буде постановка пи­тання не про заміну воєнних засобів, скажімо, дипломатичними, а про перехід до нової політики, що спирається на невоєнні засоби захисту життєво важливих інтересів держави.

У зв'язку з вищезазначеним уточнення параметрів зовнішньої загрози — одна з тих життєво важливих тем, що потребує невідклад­ного обговорення з боку всіх відомств, які беруть участь у форму-

509

ванні зовнішньої (у тому числі і воєнної) політики, вчених і пред­ставників громадськості. Адже правильна постановка і вирішення даного комплексу питань становитиме політичний каркас системи державної безпеки та оборони держави.

Прийняття Конституції України (1996 р.) як Основного Закону незалежної Української держави, схвалення Концепції національ­ної безпеки України (1997 р.) слід розглядати як надзвичайно важ­ливі законодавчі кроки на шляху до існування, самозабезпечення та подальшого розвитку суверенної держави. Отже, проблема до­сягнення достатнього стану захищеності життєво важливих інте­ресів особи, суспільства і держава від зовнішньої і внутрішньої загро­зи для України особливо актуальна та значима. Необхідність га­рантування державної безпеки і оборони зумовлюється:

по-перше, стрімкими змінами в житті самої України, де по­

ряд із деякими позитивними моментами виступають нові негативні

економічні, політичні й суспільні процеси, що становлять небезпе­

ку розвитку її державності (криза у виробництві, порушення гос­

подарських зв'язків, зниження життєвого рівня людей, погіршення

навколишнього середовища, зростання злочинності тощо);

по-друге, необхідністю об'єктивно і реалістично визначити

місце України у міжнародному співтоваристві, не тільки скоригу-

вати, а й подолати політичні стереотипи, що склалися ще у період

конфронтації і «холодної війни»;

по-третє, нагальною потребою перегляду шляхів і засобів га­

рантування Д Б з урахуванням а мін, що відбуваються як у світі, так

і безпосередньо у державі. В ході такого перегляду необхідно вста­

новити відповідність проголошених цілей реальному стану справ;

по-четверте,   необхідністю нової оцінки реально існуючих

загроз і виклик)' часу, виявлення співвідношення між цілями і шля­

хами їхнього досягнення, загрозам і засобам їхнього усунення; по­

силення керованості суспільно-політичних процесів у державі,

недопущення проявів тероризму та дестабілізації політичної і соціаль­

но-економічної ситуації на території держави;

по-п'яте, зростанням загрози глобального характеру (інтен­

сивна експлуатація природних ресурсів підвела світ до такої межі,

коли її нарощування без адекватного ресурсозбереження і ресурсо-

відновлення призведе до непередбачуваних наслідків, а потім і до

екологічного колапсу). Непродумана або ж егоїстична політика

510

окремої держави в цій сфері може спричинити загострення і конфлік­ти з іншими країнами.

Перелічені обставини зумовлюють гостру необхідність створення законодавчих основ державної політики країни щодо державної безпеки і оборони України, що мають забезпечити, по-перше, єдність принципів формування та проведення державної політики у галузі безпеки та оборони, і, по-друге, поєднати підходи до фор­мування відповідної законодавчої бази, підготовки доктрин, стра­тегій, державних програм у різних сферах безпеки і оборони.

Таким чином, державну безпеку та оборону України слід розг­лядати як систему державних інститутів і заходів (політичних, еко­номічних, екологічних, воєнних, правових тощо) щодо гарантуван­ня безпеки особи — її прав і свобод; суспільства — його матеріальних та духовних цінностей; держави — її конституційно­го ладу, суверенітету і територіальної цілісності, а також створен­ня всіх необхідних умов для запобігання воєнного нападу та для збройної відсічі можливої агресії проти України. Тому забезпечен­ня державної безпеки, оборони України, захисти суверенітету Кон­ституція України відносить до найважливіших функцій держави (ст. 17, п. 2, 3 Конституції України; ст. 1 Закону України «Про обо­рону України»).

Оборонна та державна безпека України тісно пов'язані з понят­тям її національних інтересів, які виражають інтереси всього суспіль­ства, на відміну від інтересів групи громадян або окремих осіб. За­гальнонаціональний інтерес України проявляється насамперед у формуванні справді демократичного громадянсько-правового сус­пільства, де повинні забезпечуватися політичні, соціальні, еко­номічні і духовні інтереси і права всіх його членів на базі викорис­тання тих матеріальних та духовних благ, які можливі на сучасному етапі цивілізації, мають загальне життєво важливе значення для стабільного функціонування і розпитку держави та суспільства.

Водночас пріоритетними національними інтересами України є також досягнення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності, гарантування прав національних меншин України; забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності кордонів; створення самодостатньої соціально орієнтованої ринкової економіки; забезпечення екологічно та тех­нологічно безпечних умов життєдіяльності суспільства; збережен­ня та підвищення науково-технологічного потенціалу; зміцнення

...      •      511

генофонду українського народу, його фізичного і морального здо­ров'я та інтелектуального потенціалу; розвиток української нації, історичної свідомості та національної гідності українців; розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності громадян усіх національностей, що складають український народ; налагод­ження рівноправних та взаємовигідних відносин з усіма держава­ми, інтегрування у європейську та світову спільноту тощо.

Захист національних інтересів України забезпечується такими державними гарантіями, як підтримання мінімальної оборонної достатності; створення розвинутої і стабільної економіки; пріори­тетне дотримання прав і свобод людини; охорона навколишнього середовища, недоторканність державного суверенітету і територі­альної цілісності та ін. Суспільні ж гарантії виражаються у досяг­ненні загальнонаціональної згоди.

Основними інститутами державної безпеки є політична, еконо­мічна, екологічна, інформаційна, воєнна, науково-технологічна, безпека культурного розвитку (національно-культурна, соціокуль-турна) та інші (ядерна, інтелектуальна, продовольча, оборонна, безпека торгівлі, фінансова безпеки тощо).

Курс держави, який забезпечує оптимальне співвідношення між цими видами державної безпеки з метою створення сприятливих умов для суспільного розвитку, а також забезпечення стану захи­щеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішньої і внутрішньої загрози може бути названий політи­кою державної безпеки і оборони. Основна мета і зміст якої поля­гають у забезпеченні захисту життєво важливих інтересів України, а в кінцевому підсумку — вільного розвитку особи і процвітанні всього суспільства та держави.

Основними напрямами державної політики щодо створення сприятливих умов для забезпечення відповідного стану інститутів державної безпеки є:

— у політичній сфері: запобігання та усунення спроб утручання

у внутрішні справи України; побудова надійної системи захисту

засад конституційного ладу, запобігання та боротьба з порушен­

нями законності і правопорядку, створення необхідних умов для

ефективної боротьби з корупцією та злочинністю, особливо з її

організованими формами; забезпечення належного виконання за­

конних рішень органів державної влади та місцевого самовряду­

вання тощо;         .       . .                     - . .           -і <

512

у економічній сфері: недопущення незаконного використан­

ня бюджетних коштів і державних ресурсів, їх перекачування в

тіньову економіку; контроль за експортно-імпортною діяльністю,

спрямованою на підтримку важливих для України пріоритетів та

захист вітчизняного виробника тощо;

у соціальній сфері: виявлення та усунення причин, що при­

зводять до різкого розшарування суспільства під час переходу до

ринкової економіки; стимулювання розвитку та забезпечення все­

бічного захисту освітнього та культурного потенціалу країни; за­

хист прав споживачів тощо;

у воєнній сфері: створення ефективних механізмів і проведен­

ня комплексних заходів щодо запобігання можливої агресії або воєн­

ному конфлікту, локалізації та ліквідації їх наслідків; забезпечення

демократичного цивільного контролю за воєнною організацією

держави тощо;

у екологічній сфері: контроль за станом довкілля, виявлення

та усунення загроз для здоров'я населення, своєчасне попереджен­

ня громадян України в разі небезпеки; реалізація заходів щодо змен­

шення впливу наслідків Чорнобильської катастрофи; недопущен­

ня неконтрольованого ввезення в Украшу екологічно небезпечених

технологій, речовин і матеріалів тощо;

у науково-технологічній сфері: вжиття комплексних заходів

щодо захисту та розвитку науково-технологічного потенціалу; ство­

рення ефективних механізмів боротьби з відпливом інтелектуаль­

ного та наукового потенціалу за межі України тощо;

в інформаційній сфері: вжиття комплексних заходів щодо за­

хисту свого інформаційного просторута входження України у світо­

вий інформаційний простір; усунення негативних чинників пору­

шення інформаційного простору, інформаційної експансії з боку

інших держав; розробка і впровадження необхідних засобів та ре­

жимів отримання, зберігання, поширення і використання суспіль­

но значущої інформації, створення розвиненої інфраструктури в

інформаційній сфері тощо.

Щодо усіх сторін і спектрів життєдіяльності суспільства і люди­ни, проблема державної безпеки може мати складну структуру і вимагає для свого дослідження використання системи методологіч­них принципів. Головні з цих принципів — гуманізм, рівноправність національних інтересів; законність; гласність; рівність усіх перед законом; взаємна відповідальність держави і громадян; дієвість і

513

адекватність; паритетність; динамічність та ін. Значення їх вагоме, зокрема, ще йтому, що вони дають нетільки нове розуміння соціаль­но-правової природи державної безпеки на сьогодні, а й відкрива­ють можливості передбачення змін у цих реаліях як у найближчій, так і у віддаленій перспективі.

Особливої уваги заслуговує таке соціальне явище, як загрози державній безпеці, їх класифікація і критерії оцінки цих загроз. Як системне соціальне утворення державна безпека України покли­кана служити, по-перше, запобіганню і усуненню реально існую­чих загроз і, по-друге, вона, по суті, має бути адекватною цим заг­розам і відповідати принципу достатності. В разі ж невідповідності система державної безпеки України стане не ефективною і може стати самостійним джерелом загрози для національних інтересів інших держав. Якщо говорити конкретніше, то порушення рівно­ваги між системою гарантій державної безпеки і явними або потен­ційними загрозами в одних випадках може призвести до розпаду соціальних структур, а в інших — до необгрунтованих репресій всередині держави і конфліктів у міждержавних відносинах.

Виходячи із зазначеного, під з агрозою державній безпеці Украї­ни слід розуміти явні або потенційні зміни її конституційного ладу, втрата суверенітету та політичної незалежності. Оцінка явної або потенційної загрози є одним із найпріоритетніших завдань при розробці політики державної безпеки Української держави. При цьому загрози можуть класифікуватися і оцінюватися за такими ознаками:

за вірогідністю реалізації — явні, тобто такі, небезпека яких є

очевидною для національних інтересів народу України і для їх усу­

нення необхідне оперативне вжиття термінових заходів; потенційні

— це такі загрози, які можуть стати об'єктом небезпеки в резуль­

таті діяльної активності людини, яка суперечить установленим нор­

мам і правилам поведінки в сусиільстві;

за своїм розташуванням —внутрішні,.тобто такі, що форму­

ються у межах об'єктів державної безпеки (джерела розташовані

на території держави); зовнішні, тобто такі, що виникають за ме­

жами об'єктів НБ (джерела розташовані за кордонами держави);

за ставленням до них людини — об'єктивні, тобто такі, що

формуються і реалізуються незалежно від бажання і волі людей,

їхньої діяльності; суб'єктивні, тобто такі, які є наслідком свідомої

514

І

цілеспрямованої діяльності людей і соціальних інститутів (розві­дувально-підривна, злочинна та ін.);

за видовими ознаками діяльності людини — політичні, еко­

номічні, екологічні, військові, соціокультурнітощо;

за наслідками — загальнонаціональні, тобто, коли наслідки

реалізації загрози впливають на стан всієї нації або більшість її

суб'єктів; локальні, тобто наслідки, реалізація яких позначається

на стані будь-якого регіону, населеного пункту тощо; індивідуальні,

тобто наслідки яких впливають на існування окремого суб'єкта,

стосуються певної сфери людського життя.

Отже, загрози державній безпеці України можуть мати різний ступінь значимості і різновиди, в результаті чого вони не є однією певною постійною сукупністю. їхні поєднання (різновиди) можуть у різні історичні періоди з'являтися або зникати, зростати або змен­шуватися. Це об'єктивно зумовлено діалектичним процесом роз­витку природних і соціальних явищ, що породжують ті чи інші су­перечності. Вони можуть перетворюватися в джерела загроз і вміщувати небезпеку дестабілізації суспільних віддосин в Україні.

Тому на кожному історичному відрізку часу оцінка потенцій­них загроз і ступеня їх небезпеки для національних інтересів Украї­ни є пріоритетним напрямом діяльності Верховної Ради України. Оцінка ця має здійснюватися на основі результатів спеціальних наукових досліджень на професійному рівні (наприклад Інститу­том стратегічних досліджень) і охоплювати всі сфери життєдіяль­ності України.

Адекватність оцінки загроз, ступеня їхньої реальної небезпеки для життєво важливих інтересів України визначатиме політику дер­жави у сфері державної безпеки і, відповідно, ефективність системи цих гарантій, тенденції розвитку, змін її структури тощо.

До можливих загроз у воєнно-політичній сфері потрібно віднес­ти посягання на основи конституційного ладу, територіальну цілісність і політичну незалежність України, а також утручання у її внутрішні справи; використання території України для підривної діяльності проти третіх країн, прояв політичного екстремізму і те­роризму; саботаж розбудови Збройних Сил України, проведення військової реформи, послаблення обороноздатності держави і боє­здатності армії; небезпека воєнного нападу; розпалювання міжна­ціональних конфліктів і послаблення морально-політичного духу особового складу Збройних Сил України; втягнення у воєнні кон-

515

флікти і демонстрація сили (у тому числі ядерний шантаж); розго­лошення державної і військової таємниці та ін.

В економічній і екологічній сферах — підрив міжнародного еко­номічного співробітництва і валютно-фінансової системи; посяган­ня на право власності держави, фізичних і юридичних осіб; гальму­вання конверсії оборонної промисловості і розвитку інформаційних технологій; саботаж переходу економіки до ринкових відносин; руйнування життя навколишнього середовища і саботаж здійснен­ня заходів із екологічного захисту; порушення режимів і технологій небезпечних виробництв; поширення епідемій і епізоотій, що заг­рожують життю і здоров'ю людей та інші загрози.

Надійність захисту життєво важливих інтересів України зале­жить насамперед від створення ефективної системи гарантування державної безпеки і механізму її реалізації. Діяльність із гаранту­вання державної безпеки має розглядатися в широкому і вузькому (власному) розумінні. У першому випадку, як спосіб захисту жит­тєдіяльності і розвитку державності України шляхом своєчасного і адекватного реагування на всілякі загрози внутрішнього і зовніш­нього характеру. У другому — як ефективна діяльність державних органів влади, організацій і установ загальної і спеціальної компе­тенції, а також суспільних структур, діяльність яких здійснюється на професійній основі. Така діяльність виражається у здійсненні законодавчо закріплених функцій із виявлення та оцінки можли­вих джерел загроз для національних інтересів України, а також їх локалізації і ліквідації. Діяльність щодо забезпечення державної безпеки має бути доступною для контролю відповідно до законо­давства України.

Гарантування безпеки людини і громадянина, держави і суспіль­ства покладається на державу і вирішуються відповідними держав­ними структурами (ст. З, 17, 18, 19,106, 113 Конституції України) у певних функціях. Під функцією державної безпеки України слід розуміти здійснювану державними органами на підставі загальної і спеціальної концепцій, правоохоронними органами, а також гро­мадськими об'єднаннями і громадянами певну діяльність (виконан­ня обов'язків), що забезпечує збереження, відновлення і розвиток умов для нормальної життєдіяльності об'єктів державної безпеки, захисту їх базових цінностей і матеріального благополуччя від внутрішніх і зовнішніх небезпек. Виходячи з даного визначення,

516

основними функціями системи забезпечення державної безпеки в

усіх сферах діяльності є:

а)             створення і підтримка в готовності сил та засобів забезпечен­

ня державної безпеки, що включають, зокрема правові засади для

побудови, розвитку та функціонування цієї системи; формування

організаційної структури системи та державних органів забезпечен­

ня державної безпеки, які входять до її складу, розподіл їх функцій;

комплексне забезпечення життєдіяльності складових частин (струк­

турних елементів) системи; кадрове, фінансове, матеріальне, техніч­

не, інформаційне тощо; підготовку сил і засобів системи до їхнього

застосування згідно з призначенням;

б)            управління діяльністю системи забезпечення державної без­

пеки включає вироблення стратегії і планування конкретних заходів

щодо гарантування державної безпеки; організація і безпосереднє

керівництво системою та її структурними елементами; оцінку ре­

зультативності дій, витрат на проведення заходів щодо гаранту­

вання державної безпеки та їх наслідків;

в)             здійснення планової та оперативної діяльності щодо гаранту­

вання державної безпеки, яка передбачає визначення національних

інтересів та їх пріоритетів; прогнозування, виявлення та оцінка

можливих загроз, дестабілізуючих чинників та конфліктів, причин

їх виникнення, а також наслідків їхнього прояву; запобігання та

усунення впливу загроз та дестабілізуючих чинників на національні

інтереси; локалізацію, деескалацію та розв'язування військових

конфліктів; ліквідацію наслідків конфліктів або впливу дестабілі­

зуючих чинників;

г)             участь у міжнародних системах безпеки, що включає вход­

ження в існуючі та утворення нових систем безпеки; утворення та

участь у роботі двосторонніх і багатосторонніх керівних, виконав­

чих та забезпечуючих органів (політичних, економічних, воєнних

тощо); розробку відповідної нормативно-правової бази, що регу­

лювала б відносини між державами та їхню взаємодію в галузі без­

пеки; спільне проведення планових та оперативних заходів у рам­

ках міжнародних систем безпеки.

Відповідно до цього функції державної безпеки поділяються на внутрішні та зовнішні і можуть відноситися до гласних (відкритих) і негласних (конспіративних), кожна з яких, у свою чергу, поділяєть­ся на ряд інших функцій, зміст яких визначається завданнями, що вирішуються системами державної безпеки України.

517

Гласні функції (оціночні, прогностична, інформаційна, комуні­кативна, контрольна та ін.) здійснюються практично усіма суб'єкта­ми державної безпеки і, отже, в тій чи іншій мірі мають загальний характер.

Негласні функції (оперативно-розшукова функція, перевірки, запобіжна, спостереження, припинення, обліку, захисту таємниць та ін.) виконуються тільки спеціальними службами і правоохорон­ними органами.

У найбільш узагальненому вигляді розв'язання завдань (зверне­них як назовні, так і всередину) із гарантування державної безпеки України є функцією відповідних державних і громадських органі­зацій. До головних функцій можна віднести програмно-теоретич­ну, планово-аналітичну і організаційно-управлінську.

Ефективність проведення заходів щодо захисту державних інте­ресів зумовлює необхідність визначення завдань органів держав­ної влади як загальної, так і спеціальної компетенції, що розв'язу­ються у системі державної влади. При цьому під завданням державної безпеки розуміють заздалегідь установлену сукупність існуючих або очікуваних умов, наявність яких має зумовити вико­нання об'єктом державної безпеки конкретних функціональних обов'язків згідно зі своїм посадовим призначенням.

Діяльність органів державної влади в галузі оборони і держав­ної безпеки має досить складний та динамічний характер суспіль­них відносин, які виступають керованою системою. Ці відносини суттєво відрізняються від інших об'єктів галузей державного уп­равління. Саме наявністю особливих об'єктів безпеки: особистість, її права і свободи; суспільства, його матеріальні та духовні цінності; держави, її конституційний устрій, суверенітет і територіальна цілісність, і їх специфічними рисами зумовлена об'єктивна потреба створення єдиної системи гарантування оборони України і держав­ної безпеки.

Значення терміна «діяльність органів державного управління щодо гарантування державної бгзпекита оборони» нині має дуже широкий зміст порівняно з тим, що вміщувала сфера управління в галузі гарантування державної безпеки та оборони до того, як Ук­раїна стала суверенною державою. Після проголошення незалеж­ності України діяльність органів державного управління щодо га­рантування державної безпеки та оборони надає практичну

518

спрямованість у їх роботі. Цією проблемою почали займатися фак­тично всі державні органи законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, а також об'єднання громадян. Саме цим пояснюється те, що в державі почала формуватися система гарантування її державної безпеки та оборони. Загальна система суб'єктів гарантування дер­жавної безпеки та оборони охоплює:

а)             органи законодавчої та виконавчої влади і державного уп­

равління загальної компетенції — Верховна Рада України, Кабінет

Міністрів України, Рада національної безпеки і оборони України,

центральні органи виконавчої влади України;

б)            правоохоронні органи — органи прокуратури, суди загаль­

ної юрисдикції, Конституційний Суд України, адвокатура;

в)             органи державного управління спеціальної компетенції —

Міністерство внутрішніх справ України, органи СБУ, Міністерство

оборони України, Державний комітет по охороні державного кор­

дону України, Міністерство юстиції України, спеціалізовані управ­

ління і служби Міністерства закордонних справ Уісраїни, Міністер­

ство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту

населення від наслідків Чорнобильської катастрофи тощо;

г)             громадські структури — Товариство сприяння обороні Ук­

раїни, пункти охорони громадського порядку, приватні фірми, які

виконують функції в окремих сферах життєдіяльності країни тощо.

Таким чином, механізм гарантування державної безпеки і обо­рони України зорієнтований на практичну координацію всіх видів діяльності державних і громадських інститутів з метою відвернен­ня, виявлення і усунення явних і потенційних внутрішніх і зовнішніх загроз.

Виходячи з цього, доцільно визначити завдання суб'єктів дер­жавної безпеки та оборони як загальної, так і спеціальної компе­тенції, які слід вирішувати в галузі оборони і державної безпеки.

Обсяг і складність розв'язуваних завдань у галузі оборони і дер­жавної безпеки залежить від оцінки реальних загроз і ступеня їхньої небезпеки для життєво важливих інтересів України, зроблених на основі об'єктивного аналізу. За результатами цих оцінок завдання в галузі оборони та державної безпеки відповідно до часових па­раметрів поділяються на оперативні, тобто такі, які потребують невідкладного вирішення, тактичні, що передбачають деякий, не дуже значний часовий інтервал для їх вирішення, і стратегічні, тоб­то такі, вирішення яких здійсниться у віддаленій перспективі.

519

У діяльності органів державного управління щодо гарантуван­ня оборони та державної безпеки, на нашу думку, слід окремо виді­лити також комплекс завдань із гарантування зовнішньополітич­ної і державної безпеки України на період становлення її державності.

До завдань, що гарантують зовнішньополітичну безпеку і на­ціональні інтереси України, слід віднести: підвищення політично­го авторитету України у світовому співтоваристві (про що свідчить встановлення дипломати чних відносин із багатьма країнами); вирі­шення питань поділу майна колишнього СРСР, яке знаходиться за кордоном; вклад України у формування міжнародного демокра­тичного простору; робота зі створення відповідних політичних умов, що сприяють налагодженню торговельних, фінансових і економічних зв'язків із державами світового співтовариства; вияв­лення деструктивних тенденцій і осередків кризових ситуацій у міжнародній політиці; вдосконалення системи контролю економі­чних і територіальних кордонів України; формування воєнної док­трини України, адекватної її життєво важливим інтересам у сфері міждержавних відносин; розбудова власних Збройних Сил та інших військових формувань; конверсія оборонно-промислового комплек­су і скорочення виробництва бойової техніки; політико-диплома-тична робота, спрямована на зняття обмежень на передачу інфор­мації і технологій та інші.

До основних завдань, що гарантують державну безпеку народу України, слід, у свою чергу, віднести: активізацію сприяння проце­сам відродження і збереження загальнонаціональної злагоди суспіль­ства на основі соціальної справедливості, дотримання прав люди­ни і громадянських свобод, а також захист національних інтересів; відвернення загрози розвалу економіки України, спаду виробниц­тва і масового безробіття; охорону навколишнього середовища, особливо водних ресурсів України, а також відвернення великих аварій і катастроф, епідемій, епізоотій та інших стихійних лих; ви­явлення деструктивних тенденцій і кризових явищ у внутрішньо­політичній, економічній, екологічній, соціокультурній, національ-но-етнічній, інформаційній та інших сферах життєдіяльності держави і суспільства; розвиток системи громадського контрою як способу політичного керівництва, в тому числі збройними силами, поширення моральної відповідальності за прийняття рішень із про-

520

блем безпеки на всіх громадян України; організацію боротьби з організованою злочинністю та ін.

У діяльності суб'єктів гарантування державної безпеки та обо­рони самостійними можуть бути виокремл єні завдання із гаранту­вання економічної безпеки України, що мають як внутрішньополі­тичне, так і зовнішньополітичне значення, зокрема виявлення деструктивних тенденцій і кризових явищ у сфері економіки, оцін­ки ступеня їхньої небезпеки і прийняття адекватних, навіть до над­звичайних заходів із їі стабілізації та виведення з кризового стану; глибоке вивчення кон'юнктури міжнародного ринку наукоемких і виробничих технологій; вироблення надійних економічних і правових механізмів, що обмежують вивезення за кордон сиро­вини та ін.

Важливою проблемою є розмежування повноважень органів державної влади і управління в системі гарантування державної безпеки. Завдання це складне, оскільки, по-перше, державна безпе­ка як соціально-правова категорія тільки входить у нашу свідомість та діяльність, по-друге, як вже зазначалось, Україна ще не має за­кону про національну безпеку. І все ж таки Верховна Рада України прийняла ряд законодавчих актів, які регулюють відносини в сфері державної безпеки, а 16 січня 1997 р. — Концепцію (основи дер­жавної політики) національної безпеки України. Як політично оформлений нормативний документ вона має забезпечити злагод­жену взаємодію різних державних структур та суспільних інститутів у формуванні та проведенні державної політики в сфері безпеки і оборони країни.

На нашу думку, гарантування безпеки особистості, суспільства і держави має здійснюватися на основі розмежування повноважень органів законодавчої, виконавчої та судової влади у даній сфері.

Верховна Рада України визначає пріоритети у захисті держав­них інтересів і об'єктів безпеки; розробляє систему правового регу­лювання відносин у сфері безпеки та оборони; встановлює порядок організації та діяльності органів гарантування безпеки; здійснює контроль за кадровою політикою державних органів та посадових осіб щодо здійснення ними відповідних повноважень у сфері дер­жавної безпеки та оборони; заслуховує щорічну доповідь Прези­дента України про забезпечення національної безпеки України; визначає бюджетні асигнування на фінансування органів і програм гарантування національної безпеки; ратифікує та денонсує міжна-

521

родні договори і угоди України з питань національної безпеки. До повноважень Верховної Ради України також відносяться питання війни і укладення миру; направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави; введення воєнного чи надзвичайного стану тощо (ст. 85, 92 Конституції України).

Загальне керівництво державними органами щодо гарантуван­ня державної безпеки та оборони здійснює Президент України, який виступає гарантом безпеки і оборони країни. Він очолює Раду на­ціональної безпеки і оборони України, спільно з Верховною Радою України визначає стратегію гарантування національної безпеки, контролює і координує діяльність державних органів щодо націо­нальної безпеки, приймає оперативні рішення щодо гарантування національної безпеки в межах компетенції, визначеної законодав­ством, не менш як раз на рік подає Верховній Раді України звіт про забезпечення національної безпеки України.

У разі воєнного нападу або загрози збройної агресії проти Ук­раїни Президент України приймає рішення про оголошення стану війни, загальну або часткову мобілізацію і своїм указом запровад­жує воєнний стан на всій території України чи в окремих її місце­востях. Про введення воєнного стану та інші заходи з цих питань Президент України зобов'язаний невідкладно повідомити про це Верховну Раду України (внести на розгляд). Президент України також приймає рішення і видає наказ Збройним Силам України на ведення бойових дій (ст. 85, 106 Конституції України; ст. 5 Закону України «Про оборону України»).

Рада національної безпеки і оборони України як координацій­ний орган з питань безпеки і оборони при Президентові України координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сферах безпеки і оборони (ст. 107 Конституції України).

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України, вживає за­ходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, дер­жавної безпеки і оборони України; громадського порядку і боротьби зі злочинністю.

Кабінет Міністрів України здайснює також заходи щодо оборо­ноздатності країни, гарантування національної безпеки, оснащен­ня Збройних Сил України озброєнням, військовою технікою, керує

522

мобілізаційною підготовкою і мобілізаційним розгортанням народ­ного господарства та переведенням його на режим роботи в умо­вах воєнного стану тощо (ст. 116 Конституції України, ст. 7 Закону України «Про оборону України»).

У межах визначеної законом компетенції Кабінет Міністрів Ук­раїни забезпечує керівництво державними органами щодо держав­ної безпеки та оборони; організовує і контролює розробку і реалі­зацію заходів щодо гарантування державної безпеки та оборони міністерствами і відомствами, іншими підпорядкованими йому органами України, Автономної Республіки Крим і областей.

Конституційний Суд України вирішує питання щодо відповід­ності законів та інших правових актів у сфері державної безпеки та оборони Конституції України і дає офіційне тлумачення Консти­туції та законів України з відповідних питань.

Суди загальної юрисдикції забезпечують захист конституційно­го устрою, здійснюють правосуддя у справах щодо злочинів, які посягають на безпеку особистості, суспільства та держави; забез­печують судовий захист громадян, громадських та інших органі­зацій і об'єднань, чиї права були порушені у зв'язку з діяльністю у сфері гарантування державної безпеки та оборони.

Прокуратура України здійснює свої повноваження у сфері без­пеки і оборони відповідно до Конституції України та Закону Ук­раїни «Про прокуратуру».

Національний банк України розробляє і здійснює емісійно-кре­дитну політику в інтересах безпеки та оборони України.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади у ме­жах своїх повноважень, наявних засобів бюджетного і позабюджет­ного фінансування забезпечують реалізацію законів України, указів Президента України, концепцій, програм, постанов органів держав­ної влади у галузі державної безпеки та оборони; забезпечують ство­рення, підтримання в готовності і застосування сил та засобів щодо оборони та державної безпеки, а також управління їх діяльністю; розробляють внутрівідомчі інструкції (положення) із гарантуван­ня безпеки і оборони і подають їх на розгляд Ради безпеки і обо­рони.

Окрім того, ці органи несуть відповідальність за якість розроб­ки та виготовлення озброєння і в ійськової техніки, за здійснення заходів постачання на потреби оборони у воєнний час (ст. 9 Зако­ну України «Про оборону України»).

523

Звичайно, нині ще передчасно повністю визначати діяльність органів державного управління в сфері гарантування державної без­пеки та оборони. Однак незапереченим є те, що державна безпека і оборона України виступають об'єктом державного управління, яко­му властиві загальні для всієї системи державного управління риси і принципи. Водночас конкретні прояви цих загальних рис і принципів у діяльності органів державного управління щодо гарантування без­пеки і оборони мають специфічний вираз, зумовлений особливим місцем цієї сфери в системі державного управління з її визначеним правоохоронним напрямком.

Це означає, що правоохоронні органи та органи державного управління спеціальної компетенції багато виконують загальних завдань у галузі безпеки та оборони, але при цьому слід мати на увазі єдине: діяльність них органів управління спрямована насам­перед на захист основних об'єктів безпеки — прав і свобод особис­тості, матеріальних та духовних цінностей суспільства, конституцій­ного устрою, суверенітету і територіальної цілісності держави.

Всебічний характер загальнодержавних заходів гарантування державної безпеки та оборони України, відмінність у засобах, си­лах і організаційних формах реалізації цих заходів визначають кон­кретну роль кожного органу державного управління щодо гаран­тування державної безпеки та оборони України.

В системі гарантування безпеки держави та оборони особливе місце займає інститут Служби Безпеки (СБ) України. В інтересах національної безпеки держава на органи СБУ покладає захист дер­жавного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потен­ціалу України, законних інтересів держави і права громадян від розвідувально-підривної діяльності зарубіжних спеціальних служб, посягань зі сторони окремих організацій, груп і осіб.

Діяльність СБУ передбачає запобігання, виявлення, усунення і розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму ко­рупції і організованої злочинної діяльності у сфері управління і еко­номіки, інших протиправних дій, які безпосередньо створюють заг­розу життєво важливим інтересам особистості, суспільства і держави.

Завданням органів СБУ відповідає система прав, яка включає в себе, з одного боку, права, які забезпечують організацію і нормальне функціонування самої системи служби безпеки (внутрівідомча уп-

524

равлінська діяльність у нових умовах розвитку країни), а з іншого боку, права, якими наділені вони безпосередньо для виконання зав­дань щодо гарантування безпеки та оборони як суверенної неза­лежної країни.

У другій групі питань переважне значення мають права на про­ведення оперативно-розшукової, кримінально-процесуальної і зов­нішньої адміністративної (виконавчо-розпорядчої) діяльності. При цьому зовнішня адміністративна діяльність органів СБУ — це на­самперед їхня діяльність як державного правоохоронного органу спеціального призначення. У ході її реалізації вони (органи) всту­пають у правові відносини в інтересах гарантування державної без­пеки та оборони України з іншими державними органами, гро­мадськими організаціями і громадянами на основі законодавчих актів, виданих вищими органами державної влади і управління.

У адміністративній діяльності органів С Б важливе значення ма­ють передбачені законом права на застосування заходів адмініст­ративного впливу. їх призначення полягає у тому, щоб запобігти або покласти край антигромадським проступкам, які можуть пере­рости у державні злочини, а також усунути ті умови, які зарубіжні спецслужби можуть використати на шкоду національним інтере­сам України.

Діяльність органів СБУ зі своїми завданнями конкретизується у їх функціональних обов'язках, виконання яких забезпечує життєво важливі інтереси України. До узагальнених функціональних обо­в'язків потрібно віднести: виявлення і прогнозування загроз об'єктам безпеки, здійснення комплексу оперативних та довготривалих за­ходів щодо їхнього попередження і нейтралізації; створення і підтримка готовності сил і засобів гарантування національної без­пеки у повсякденних умовах і надзвичайних ситуаціях; здійснення системи заходів щодо відновлення нормального функціонування об'єктів безпеки у регіонах, які потерпіли в результаті виникнення надзвичайної ситуації; участь у заходах щодо гарантування націо­нальної безпеки за межами України відповідно до міжнародних договорів і угод, укладених або визнаних Україною.

В комплексі заходів, які здійснюються органами державного управління в галузі державної безпеки та оборони, важлива роль належить органам внутрішніх справ. Міністерство внутрішніх справ України — орган виконавчої влади, що здійснює у межах своєї компетенції державне керівництво у сфері захисту прав і сво-

525

бод громадян, охорони правопорядку, забезпечення і охорони гро­мадського порядку, що безпосередньо реалізує основні напрями діяльності органів внутрішніх справ. МВС визначає головні напря­ми щодо забезпечення основних об'єктів державної безпеки (осо­бистості, суспільства, держави) від явних та потенційних загроз, джерела яких можуть бути розташовані на території України або за її межами.

Нормативні акти, які регулюють діяльність органів внутрішніх справ, щодо забезпечення державної безпеки покладають на них ряд завдань, до яких відносяться: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів, запобігання правопорушенням та їх припингння, охорона і забезпечення гро­мадянського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; захист власності від злочинних посягань; захист природного середовища; виконання адміністративних стягнень та гарантування безпеки інших цінностей особи, суспільства і держави.

Для безпосереднього виконання цих завдань органам внутрішніх справ надається відповідна система прав і функціональних обо­в'язків. Діяльність органів внутрішніх справ включає в себе ряд організаційно-правових форм, що характеризуються специфічни­ми ознаками і призначеннями, а саме: адміністративну, профілак­тичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, вико­навчу і охоронну функції. Всі функції нерозривно пов'язані між собою і утворюють єдиний комплекс діяльності органів внутрішніх справ щодо охорони громадського порядку, забезпечення громадсь­кої безпеки та боротьби зі злочинністю як головною загрозою цим та іншим об'єктам державної безпеки. При цьому зміст і діяльність органів внутрішніх справ має визначатися рівнем та напрямом заг­роз життєво важливим інтересам України.

Правовою основою діяльності органів внутрішніх справ щодо гарантування державної безпеки (особистості, суспільства, держа­ви) є Конституція України, Заксн України «Про міліцію», інші за­конодавчі акти України, постанови Верховної Ради України, ука­зи Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти Міністерства внутрішніх справ України, загаль­на декларація прав людини, міжнародні правові норми, ратифіко­вані у встановленому порядку.

У гарантуванні державної безпеки і насамперед оборони держа­ви важлива роль відводиться органам військового управління

526

Збройних Сил України. Це основний державний інститут, покли­каний гарантувати захист України від зовнішньої збройної агресії (ст. 17 Конституції України). В даному разі діяльність органів військового управління в цій сфері носить виконаізчо-розпорядчий характер. Система військового управління Збройних Сил України, яка складається із центральних органів, органів управління військо­вих округів (флотів), органів управління військових об'єднань, ча­стин тощо, об'єднується і керується Міністерством оборони Украї­ни як центральним органом військового управління. Специфічним видом органів військового управління є штаб.

Характер управлінських функцій і обсяг компетенції щодо за­безпечення оборони і військової безпеки України визначається місцем кожного органу військового управління у централізованій системі військового управління як галузі держави ого управління.

Якщо узагальнити діяльність органів військового управління в сфері гарантування державної безпеки та оборони, то відповідно до законів України «Про оборону» і «Про Збройні Сили України» вона має бути спрямована на виконання певних завдань. Основни­ми з них є формування військової політики держави і військової доктрини України; здійснення відповідних заходів на міжнародній арені для запобігання агресії; формування структури і чисельності Збройних Сил України, підтримка їхньої боєздатності, бойової і мобілізаційної готовності до оборони країни; оцінка військово-політичної обстановки і визначення рівня воєнної загрози; підго­товка обгрунтувань рішень Верховної Ради України з питань обо­рони і безпеки; організація захисту суверенітету, незалежності і територіальної цілісності України від нападу іззовні.

Як особливо важливий орган гарантування безпеки і виконан­ня завдань оборони країни Міністерство оборони України також розробляє та подає на розгляд Президенту України проекти дер­жавних програм будівництва Збройних Сил України, розвитку оз­броєння та військової техніки, пропозиції щодо зміцнення оборо­ноздатності держави тощо (ст. 8 Закону України «Про оборону України»).

Оборона України — це комплекс політичних, економічних, еко­логічних, воєнних, соціальних і правових заходів щодо забезпечення незалежності, територіальної цілісності, захисту інтересів держави та мирного життя народу. Метою оборони є створення необхідних умов для запобігання воєнного нападу та для збройної відсічі мож-

527

ливої агресії проти України у будь-який час і за будь-яких обста­вин (ст. 1 Закону України «Про оборону України»).

Оборона України базується на готовності її Збройних Сил Ук­раїни, економіки, населення, території до оборони і будується відпо­відно до Воєнної доктрини держави.

Воєнна доктрина України визначається принципом оборонної достатності в будівництві Збройних Сил України і грунтується на тому, що Україна не визнає війну як засіб вирішення міжнародних проблем; не має територіальних претензій до жодної держави і не визнає жодних територіальних претензій до себе; ніколи першою не розпочне бойових дій проти будь-якої країни, якщо сама не ста­не об'єктом агресії; обстоює вирішення всіх міждержавних супереч­ностей тільки політичними та іншими прийнятними згідно з нор­мами міжнародного права засобами і шляхом прийняття всіма державами зобов'язань про взаємний ненапад; забороняє застосо­вувати Збройні Сили України для вирішення політичних проблем на своїй території.

Організація оборони включає: формування воєнної політики держави та воєнної доктрини, розвиток воєнної науки, прогнозу­вання й оцінку воєнної загрози чи загрози воєнного нападу, здійснення відповідних заходів на міжнародній арені для запобі­гання агресії; охорону державних кордонів; підготовку, розвиток, формування структури і з абезпечення необхідної чисельності Зброй­них Сил України, підтримання їх боєздатності, бойової та мобілі­заційної готовності до оборони держави; вироблення і проведення військово-тіхнічної політики та забезпечення Збройних Сил Украї­ни озброєнням, військовою технікою, продовольством, речовим майном та іншими матеріальними ресурсами повним обсягом; мо­білізаційну підготовку народного господарства, державних органів і систем управління до дій в умовах воєнного стану, підготовку населення і території країни до оборони.

В умовах введення військового стану завдання і повноваження органів військового управління в сфері забезпечення оборони і без­пеки країни, підтримки громадського порядку можуть бути роз­ширені спеціальним правовим актом.

Виконавча і розпорядча діяльність органів військового управлін­ня в даній сфері здійснюється у правових (юридичних) формах, без­посередньо виданням правових актів. За їх допомогою військові

528

органи регулюють певні суспільні відносини, які виникають у про­цесі забезпечення державної безпеки і оборони держави.

В комплексі заходів щодо гарантування державної безпеки важ­лива роль відводиться Прикордонним військам України, головним завданням яких є захист недоторканності державного кордону на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах України, а також охо­рона економічної зони України.

Виконавчо-розпорядча діяльність Державного комітету у спра­вах охорони державного кордону України як центрального органу управління Прикордонних військ України, здійснюється безпосе­редньо видачею правових актів. При виконанні службових обо­в'язків Прикордонні війська України керуються Конституцією Ук­раїни, законами України «Про державний кордон України» та «Про Прикордонні війська України», іншими законодавчими актами.

Особливим суб'єктом у системі гарантування державної безпе­ки Української держави є її воєнна організація. Воєнна організація включає в себе: Збройні Сили України, Службу безпеки України, органи і військові підрозділи Міністерства внутрішніх справ Ук­раїни, Прикордонні війська України, військові підрозділи Міністер­ства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, інші військові формування, створені відповідно до Конституції України. Воєнна організація забезпечує оборону України, захисти суверенітету, те­риторіальної цілісності і недоторканності її кордонів, протидіє зовнішнім і внутрішнім загрозам воєнного характеру; бореться з організованою злочинністю, тероризмом; забезпечує захист насе­лення в разі катастроф, стихійних лих, небезпечних соціальних конфліктів, епідемій тощо.

Забезпечення оборони України здійснюється на основі розме­жування повноважень державних органів влади в даній галузі.

Верховна Рада України формує і проводить єдину воєнну політи­ку держави, виключно здійснює законодавче регулювання питань сфери оборони і військового будівництва. Верховна Рада Украї­нської держави, будучи єдиним органом законодавчої влади в Ук­раїні затверджує:

— воєнну доктрину і концепцію військового будівництва, ос­новні напрями співробітництва України з іншими державами у воєнній сфері; обсяг бюджетних асигнувань на оборону, загальну структуру, чисельний склад та визначає функції Збройних Сил Ук-

529

раїни; державну програму розвитку озброєння та військової техні­ки, її фінансування;

—            заслуховує щорічні (позачергові) послання Президента Ук­

раїни про стан оборони держави, оголошує за поданням Президен­

та України стан війни і укладення миру; схвалює рішення Прези­

дента України про використання Збройних Сил України та інших

військових формувань у разі збройної агресії проти України, а та­

кож про надання військової допомоги іншим державам, про направ­

лення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про

допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію Ук­

раїни; затвердження протягом двох днів із моменту звернення Пре­

зидента України про введення воєнного стану в Україні або в окре­

мих її місцевостях, про загальну чи часткову мобілізацію (ст. 85, п. 9,

22, 23, 31 Конституції; ст. 4 Закону України «Про оборону України»).

Президент України згідно з чинною Конституцією України є гла­вою держави, виступає віднімеш. Він є гарантом державного суве­ренітету, територіальної цілісності України, додержання Консти­туції України, прав і свобод людини і громадянина. В цьому зв'язку Президент України має велике коло повноважень внутрішнього та зовнішнього характеру. Президент України як Верховний Голов­нокомандувач Збройними Силами України та Голова Ради націо­нальної безпеки і оборони України вживає необхідних заходів щодо забезпечення обороноздатності України й постійної бойової го­товності її Збройних Сил, зокрема:

подає на затвердження парламенту України проект воєнної

доктрини, концепції військового будівництва, державної програ­

ми розвитку озброєння та військової техніки, а також пропозиції

щодо загальної структури і чисельності складу Збройних Сил Ук­

раїни, обсягу бюджетних асигнувань на оборону, фінансування

вказаної програ ми;

призначає та звільняє з посад вище командування Збройних

Сил України, інших військових формувань, здійснює керівництво

у галузях державної безпеки та оборону держави, присвоює вищі

військові звання: (генерал-майор, генерал-лейтенант, генерал-пол­

ковник, генерал армії України; ВМФ — контр-адмірал, віце-адмі­

рал, адмірал);

веде переговори і підписує міжнародні та міждержавні дого­

вори з військових питань;

530

затверджує план розвитку і слратегічні плани використання

Збройних Сил України, плани їх дислокації та розташування, а та­

кож Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України,

Положення про військові аташе, встановлює повноваження, орган­

ізацію і порядок діяльності органів військового управління, прий­

має рішення про призов громадян України на строкову військову

службу та звільнення в запас військовослужбовців строкової служби;

встановлює військові свята (День Збройних Сил України —

6 грудня; День захисника Вітчизни — 23 лютого; День Сухопутних

військ — 12 грудня тощо);

у разі збройної агресії проти України, загрози воєнного на­

паду, небезпеки державній незалежності вносить до Верховної Ради

України подання про оголошення стану війни та приймає рішення

про використання Збройних Сил України і видас їм наказ про ве­

дення бойових дій, рішення про загальну або часткову мобілізацію

та запровадження воєнного стану в Україні або в окремих її місце­

востях, а також рішення про їх припинення чи скасування, демобі­

лізацію, укладення миру.

Президент України здійснює також інші функції у сфері держав­ної безпеки й оборони, що передбачені чинним законодавством України (ст. 106, п. 1, 17, 18, 19, 20, 21; ст. 107 Конституції України; ст. 5 Закону України «Про оборону України»; ст. 2 п. 2 Закону Ук­раїни «Про міжнародні договори України тощо).

Згідно з частиною першою ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі виконавчої влади, здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і державної безпеки України, керує діяльністю усіх підпорядкованих йому органів та організацій щодо забезпечення оборони, оснащення Збройних Сил України озброєнням, військовою технікою та інши­ми матеріальними засобами, визначає обсяги матеріально-техніч­них ресурсів, продовольства, речового та іншого майна для потреб оборони і Збройних Сил України, чисельність громадян України, які підлягають призову на строкову військову службу, порядок про­ходження ними військової служби і ведення обліку військовозобо­в'язаних і призовників та порядок проходження альтернативної служби; затверджує плани накопичення матеріальних ресурсів мобілізаційного резерву; керує мобілізаційною підготовкою і мобі­лізаційним розгортанням народного господарства та переведенням його на режим роботи в умовах воєнного стану, видає відповідні

531

нормативні акти з цих питань; Положення про мобілізаційну підго­товку народного господарства України. Створює та ліквідовує військові навчальні заклади, науково-дослідні організації (інсти­тути) Збройних Сил, військові кафедри вищих навчальних закладів, визначає порядок створення і діяльності військових представництв на промислових та інших підприємствах і в організаціях; приймає рішення з питань соціальних і правових гарантій військовослуж­бовців, осіб, звільнених у запас або у відставку, їхніх сімей, а також сімей військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісті або потрапили у полон під час проходження служби (ст. 116 п. 7 Конституції України; ст. 7 Закону України «Про оборону Украї­ни»; ст. 12 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобі­лізацію»).

Міністерство оборони України є органом державного управління Збройними Силами України і несе повну відповідальність за їх роз­виток та підготовку до виконання завдань оборони. Законодав­ством визначаються широкі повноваження Міністерства оборони України у даній галузі, що передбачають:

оцінювання військово-політичної обстановки та визначення

рівня воєнної загрози, підготовку обгрунтувань рішень Верховної

Ради України з питань оборони; участь у розробці проекту воєнної

доктрини та формування воєнного бюджету України; розробка та

подання на розгляд Президента України проектів державних про­

грам будівництва і розвитку Збройних Сил України; пропозицій

щодо їх загальної структури та чисельності складу, розвитку озбро­

єння і військової техніки, обсягів бюджетних асигнувань на потре­

би оборони; звіт перед Кабінетом Міністрів України про викорис­

тання бюджетних асигнувань на потреби оборони;

здійснення керівництва бойовою, оперативно-тактичною та

морально-психологічною підготовкою військ; керування воєнною

наукою, організацію і проводення військово-наукових досліджень;

видання державного замовлення на створення, виробництво й ре­

монт військової техніки та іншого військового майна, здійснення

контролю за їх розробкою, випробуванням, виробництвом і які­

стю виготовлення; організацію та забезпечення військово-патріо­

тичного виховання особового складу Збройних Сил України;

визначення чисельності особового складу видів і родів військ

Збройних Сил України, забезпечення у межах своїх повноважень

підготовки та розстановки військових кадрів, участь в організації

532

мобілізаційної підготовки народного господарства України та здійснення контролю за підготовкою підприємств, установ і органі­зацій за виконанням визначених їм мобілізаційних завдань; конт­роль виконання чинного законодавства з питань підготовки гро­мадян до військової служби; у випадках визначених законодавством України, видання нормативних актів з військових питань та конт­роль їх виконання; організацію виконання законодавства щодо збереження навколишнього середовища під час діяльності військо­вих формувань і військових організацій;

—            планування та організацію підготовки і перепідготовки

військовозобов'язаних, призов громадян на строкову військову

службу й звільнення в запас військовослужбовців, які відслужили

визначені строки служби, призов військовозобов'язаних на збори,

а також мобілізації у воєнний час та демобілізації, здійснення співро­

бітництва зі збройними силами інших держав.

Інші міністерства та центральні органи державного управління, на виробничій базі яких розміщені воєнні замовлення, несуть відпо­відальність за якість розробки й виготовлення озброєння та військо­вої техніки, поставку продукції, необхідної для потреб оборони і Збройних Сил України, та здійснення заходів щодо забезпечення оборони у воєнний час (ст. 8, 9 Закону України «Про оборону Ук­раїни», ст. 13 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»; ст. 6 Закону України «Про Збройні Сили України» тощо).

Необхідність оборони держави, захист її національних інтересів зумовлені і тим, що на законодавчому рівні закріплюються відповідні функції, завдання та обов'язки місцевих державних адмі­ністрацій та їхніх органів, місцевого самоврядування та їхніх органів, обласних, районних та сільських (селищних, міських) рад, їхніх виконкомів, підприємств, установ й організацій у даній сфері де вони:

—            розв'язують завдання щодо забезпечення потреб оборони та

мобілізаційної готовності, організовують на договірних засадах

виробництво і поставку у війська підвідомчими підприємствами

замовленої продукції, електро- та теплоенергії, виділяють для по­

треб оборони земельні ділянки, здійснюють контроль за їх викори­

станням; надають військовим частинам, установам, навчальним

закладам Збройних Сил України службові приміщення, житлові

площі, комунально-побутові та інші послуги;

533

організовз'ють призов громадян на військову службу, сприя­

ють проведенню навчальних зборів військовозобов'язаних запасу,

початкової військової підготовки допризовної молоді і військово-

патріотичному вихованню населення; здійснюють виконання зако­

нодавства про соціальний і правовий захист військовослужбовців

та членів їх сімей;               '

виконують державні замовлення і договори з виробництва,

поставці озброєння та іншої продукції для потреб оборони; здійсню­

ють наукові дослідження і розробки; створюють та підтримують у

готовності необхідні мобілізаційні потужності та резерви; викону­

ють військово-транспортні зобов'язання та інші завдання, згідно з

мобілізаційними планами несуть необхідні витрати для потреб обо­

рони, визначені чинним законодавством.

Таким чином, конституційно-правове закріплення інституту дер­жавної безпеки і оборони набуває важливого значення в процесі державно-правового розвитку країни, гарантуванні безпеки держа­ви, особи суспільства від зовнішніх та внутрішніх загроз, відвер­нення війни, підтримання міжнародного миру і безпеки.

1              Національна безпека і оборона. — 2001 р. — № 1. — С. 45.

2              Там само. — С. 46.