§2. Основні вимоги правильного застосування правових норм і прийняття рішень по справі

В процесі застосування правових норм можна виділити дві групи вимог, які пред'являються до цієї діяльності. До пер­шої групи відносять такі принципи-вимоги: законність, об­грунтованість, доцільність, справедливість і гуманізм. їх іноді називають основними вимогами правильного застосування правових норм. До другої групи відносять всебічність, повно­ту, об'єктивність, істинність тощо. Ці вимоги розглядають як похідні, конкретизуючі і доповнюючі до основних вимог.

165

1. Розглянемо суть основних вимог правозастосувальної діяльності. Однією із таких вимог або принципів є принцип законності. Всі рішення, які приймаються суб'єктами пра­возастосувальної діяльності, повинні бути законними. Ра­зом із тим цей принцип можна конкретизувати.

а)             Всі рішення (або вироки) повинні прийматись в межах

компетенції (повноважень) службових осіб, державних

органів і інших суб'єктів правозастосування. Ця компетен­

ція закріплена в нормативно-правових актах. Наприклад,

органи внутрішніх справ згідно із Законом «Про міліцію» не

мають повноважень розглядати спори між громадянами і

підприємствами. Такі спори між громадянами повинні роз­

глядати загальні суди, а між організаціями і підприємствами

— арбітражні суди. В зв'язку з цим, службові особи повинні

уважно вивчити справу, щоб правильно визначити, який дер­

жавний орган повинен її розглядати.

б)            Рішення можна приймати лише на підставі, передба­

ченій в гіпотезі правової норми або нормативного акту. В

гіпотезі сформульовані такі обставини і факти, яким держа­

ва надає юридичного значення. Всі інші факти і обставини,

які не відображені в гіпотезі правової норми, не мають юри­

дичного значення і не можуть служити підставою для прий­

няття рішень. Такі рішення будуть незаконними. Коли немає

норми права чи нормативного акта, який потрібно застосо­

вувати, то рішення приймаються, виходячи із вимог загаль­

них принципів права.

в)             Всі рішення повинні прийматись за процедурою, яка

встановлена законом або іншими нормативно-правовими

актами. Це означає, що потрібно точно дотримуватись про­

цесуальних норм, які викладені в кримінально-процесуаль­

ному кодексі (КПК), цивільно-процесуальному кодексі, ар­

бітражному або адміністративному процесі. Наприклад,

згідно з ст.295 КПК України головуючий суду зобов'язаний

роз'яснити права і обов'язки учасникам кримінального про­

цесу, особливо потерпілим і підсудним (ст.294 КПК). Спра­

ви про адміністративні правопорушення потрібно розгляда­

ти не пізніше ніж через два місяці з моменту скоєння адмі­

ністративного проступку.

г)             Рішення повинні прийматись у повній відповідності з

їх змістом. Це означає, що компетентні службові особи

166

зобов'язані точно дотримуватись не тільки гіпотези, але і диспозиції, і санкції правової норми. Для того, щоб прий­мати рішення, потрібно зрозуміти, вияснити зміст правової норми так, як зрозумів її законодавець, коли приймав нор­мативно-правовий акт.

д) Рішення повинні прийматись у тій формі, яка передба­чена законом. Форми рішень можуть бути різними: поста­нова про адміністративне правопорушення, протокол, ви­рок по кримінальних справах, який виноситься судом, рішен­ня по цивільних справах тощо.

В постанові Пленуму Верховного Суду України вказуєть­ся, що судове рішення є найважливішим актом здійснення правосуддя, покликаним забезпечити захист визначеного Конституцією суспільного ладу і державності республіки, прав та законних інтересів громадян, підприємств, установ, організацій і правопорядку. Тому суди повинні неухильно додержувати вимоги про законність і обгрунтованість рішення в цивільній справі.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно пере­віривши обставини, вирішив справу у відповідності з нор­мами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності — на підставі за­кону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загаль­них засад і змісту законодавства України.1

2. Правильне застосування норм права повинно бути не тільки законним, але й обгрунтованим. Хоч законність і об­грунтованість співпадають в певній мірі, але не зовсім точ­но. Наприклад, рішення або вирок суду по кримінальній справі може бути законним з формальної позиції (сторони), але необгрунтованим по суті. Обгрунтованість означає за­стосування норм права на підставі твердо встановлених і перевірених фактів. Це значить, що необхідно не тільки знати зміст і вимоги закону, але й умови їх реалізації в зв'язку з конкретними фактами. Фактична сторона справи повинна

'Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кри­мінальних та цивільних справах. — К. Юрінком, 1995.—С.411.

167

відповідати законній стороні і навпаки. Тільки всебічне ви­вчення і врахування всіх факторів гарантує нас від помилок в процесі прийняття рішень. Суб'єкти правозастосування по­винні не тільки сформулювати рішення, але й доказати, чому прийнято таке рішення, а не інше. Обгрунтованим визнаєть­ся таке рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про вста­новлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відпові­дають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. В силу принципу безпо­середності судового розгляду (ст. 160 ЦПК) рішення може бути обгрунтоване лише тими доказами, які одержані у визначе­ному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому постановляються рішення. Неприпустимим є вима­гання і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його винесення. Суд може обгрунтувати рішення доказами лише при умові, якщо вони були ним оголошені в судовому засіданні і досліджені у су­купності з іншими матеріалами справи.1

3. Застосування норм права повинно бути не тільки за­конним, обгрунтованим, але і доцільним. Доцільність в прин­ципі закладена в нормативно-правових актах, та й сам за­кон повинен бути доцільним. Тому точне і неухильне його виконання і дотримання є доцільним застосуванням. Разом із тим, в законі даються альтернативні рішення, санкції, вибір яких повинен бути найбільш доцільним. Це значить, що суб'єкт правозастосування повинен враховувати найбільш оптимальні варіанти його застосування на підставі конкрет­них обставин справи відповідно до місця, часу, обставин і суб'єктів, відносно яких застосовується закон.

Закон дає простір для вибору засобів найбільш доцільного його застосування. Він, як правило, передбачає не одне, а декілька рішень і тим самим дозволяє найбільш доцільно його реалізувати. Доцільність не може бути вище законності і закону, вона повинна здійснюватись лише в межах закону;і— вибір найбільш ефективного рішення. В даному випадку

'Див.: Там само. С.411-412. 168

відсутнє протиріччя між законністю і доцільністю. Якщо ж доцільність виходить за межі закону — це вже порушення закону і правопорядку, порушення прав і законних інтересів громадян, держави і суспільства. Верховний Суд України, узагальнюючи практику про призначення мір кримінально­го покарання, встановив, що судами не завжди забезпечується суворе виконання вимог закону про індивідуальний підхід до призначення покарання з урахуванням характеру і ступе­ню суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи вин­ного та обставин справи, що пом'якшують і обтяжують відпо­відальність. Мають місце факти призначення покарання у вигляді позбавлення волі особам, які вперше вчинили менш небезпечні злочини і здатні виправитись без ізоляції від су­спільства. У ряді випадків особам, які вчинили тяжкі злочи­ни, раніше були судимі, а також особливо небезпечним ре­цидивістам необгрунтовано призначаються м'які міри пока­рання. Допускаються помилки при призначенні покарання за сукупність злочинів і вироків.1 В практичному житті є багато випадків відміни хоча і законних рішень, але недо­цільних. Наприклад, це пов'язано з покаранням за мало­значні злочини, в тому числі і неповнолітніх, яким недо­цільно застосовувати такий вид покарання, як позбавлення волі. При затриманні злочинця (підозрюваного) слідчий і прокурор повинні вирішити, який запобіжний захід найбільш доцільний — арешт чи підписка про невиїзд.

4. Процес застосування правових норм вимагає, щоб рішен­ня приймались не тільки законними, обгрунтованими, до­цільними, але і справедливими. Категорія «справедливість» має не тільки моральний, економічний, політичний, але і юридичний характер. Вона протилежна категорії «неспра­ведливість». В соціальному плані справедливість означає співрозмірний, відповідний до чогось. В правознавстві спра­ведливість означає прийняття рішень таким чином, щоб не ущемляти суб'єктивних прав і законних інтересів громадян. В кримінальних правовідносинах покарання повинно при-

'Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кри­мінальних та цивільних справах. — К. Юрінком, 1995. — С. ЗО.

169

І

значатись в рамках закону і бути не тільки доцільним, але і справедливим по відношенню до потерпілих і до звинуваче­них залежно від форми вини, мотивів, характеристики пра­вопорушника тощо.

В постанові Пленуму Верховного Суду України від 22 лю­того 1991 р. №1 із змінами, внесеними постановою Плену­му від 4 червня 1993 р. №3 вказується, що суди в основному забезпечують правильне застосування законів, справедли­вий розгляд судових справ і скарг громадян. Разом із тим, в їх діяльності є чимало недоліків і упущень, що негативно позначається на ефективності правосуддя. Не завжди повно і всебічно встановлюються обставини злочину, допускають­ся помилки при дослідженні та оцінці доказів, застосуванні норм кримінального та кримінально-процесуального зако­нодавства, призначенні покарання. Мають місце факти не­обгрунтованого засудження громадян. Допускаються помилки при розгляді трудових, сімейно-шлюбних, житлових, май? нових та інших цивільно-правових спорів та справ про адмі­ністративні правопорушення.1

Соціальна справедливість закладається в діючому законо­давстві, оскільки правова держава зацікавлена враховувати потреби і інтереси всіх соціальних груп та класів і виражає це в діючому законодавстві. Реалізація правових законів веде, по суті, до реалізації соціальної справедливості. Разом з тим, застосування правових норм повинно враховувати практику правоохоронної діяльності, яка направлена на досягнення справедливості. Такий підхід посилює ефективність реалі­зації правових норм, покращує престиж правоохоронних і інших державних органів, а також посадових осіб.

5. Одним із важливих принципів застосування правових норм є гуманізм. В теоретичній літературі по застосуванню правових норм в минулі десятиліття даному принципу при­ділялось мало уваги. Лише в останні роки він знайшов своє відображення, в першу чергу стосовно функцій правовоі| держави, демократії і права.

'Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кри­мінальних та цивільних справах.—К. Юрінком, 1995.—С.18-19

170

Гуманізм означає людяний, повага людини до людини, взаємоповага держави і особи громадянина, справедливість, свобода, захист особи. Гуманізм — це загальнолюдська цінність, в якій виражаються принципи християнської мо­ралі: полюби ближнього свого, як самого себе.

В праві виражаються загальнолюдські цінності — рівно­прав'я всіх людей, соціальна справедливість, свобода особи тощо. Критикуючи право і законодавство царської Росії, Лев Толстой писав, що вдушу людини вкладений один вищий, дуже простий, ясний і доступний всім закон, який не має нічого спільного з приписами людей, які називаються пра­вами і законами. Цей закон любові до ближніх давно був би всіма засвоєний, якби не ті підступні і шкідливі зусилля, які роблять для того, щоб приховати цей закон від людей.' Цей моральний закон повинен пронизувати всю систему права і законодавства України.

Разом із тим, у нас далеко не всі закони мають правовий характер. Тому в процесі реалізації правових норм суб'єкти застосування повинні приймати рішення з однієї сторони на підставі і відповідно діючих нормативно-правових актів, з другої сторони потрібно враховувати, що право і правові принципи повинні мати вищу юридичну силу, таку ж як і Конституція. Конституція і її принципи повинні застосову­ватись в процесі прийняття рішень у всіх сферах державно­го і суспільного життя.

Суб'єкти правозастосування, приймаючи рішення по справі, повинні пам'ятати, що в праві і законодавстві вира­жається міра свободи і відповідальності за протиправну діяльність і поведінку. Тому рішення повинні бути як спра­ведливими, так і гуманними по відношенню до всіх учас­ників цивільного чи кримінального процесу. Наприклад, принцип таліону (око за око, зуб за зуб), який існував в стародавньому світі, — це цілком справедлива міра відпові­дальності, але не гуманна.

'Див.: Толстой Л.Н. О праве. — Голос студенчества, 1910. № 1. — В кн.: Шершеневич Общая теория права. М., 1910. С.360.

171

II

Прийняття рішень на підставі права і з урахуванням прин­ципів справедливості і гуманізму свідчить про високий рівень правосвідомості і правової культури суб'єктів правозастосу-вання, що суттєво буде впливати на стан законності і право­порядку, розвитку правової демократії, становленню право­вої держави і громадянського суспільства в Україні.

В останні роки великий інтерес в суспільному житті набу­ли проголошення основних прав людини і їх юридичний захист. Однак, надзвичайне возвеличення прав окремої лю­дини веде до ущемлення прав держави і всього громадян­ського суспільства. В процесі правозастосування потрібно враховувати законні інтереси і потреби як окремих грома­дян, так і всього суспільства. Тільки врахування діалектич­ної єдності інтересів громадянина і держави, єдність юри­дичних прав і обов'язків дозволить приймати гуманні рішення як по відношенню до окремих громадян, так і по відношен­ню держави і суспільства.