Розділ 8 СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ І ПРАВО УКРАЇНИ У XIX — ПОЧАТКУ XX ст.

8.1. Суспільний устрій на українських землях

На початок XIX ст. більша частина території України входила до складу Російської імперії. Зміни в суспільному устрої на ук­раїнських теренах, як і у всій імперії, були обумовлені кризою феодально-кріпосницьких відносин, формуванням елементів но­вого, капіталістичного ладу.

Панівну верхівку українського суспільства складало дворян­ство, в яке впродовж другої половини XVIII — першої полови­ни XIX ст. оформилась козацька старшина й шляхта. На Лівобе­режну Україну в 1785 р. було поширено дію "Жалуваної грамо­ти дворянству". Старшина й шляхта набули особистої й майнової недоторканості. На них поширювалося виключне право дворян володіти землями, а також кріпаками, які їх населяли. Позбави­ти дворянина соціального статусу чи майна можна було лише за рішенням суду, затвердженим царем. На Україну поширювала­ся також дія "Табеля про ранги", законодавчого акта Петра І від 24 січня 1722 p., який установлював ієрархічну структуру військових і цивільних чинів.

Подальше зрівняння в правах української старшини й шлях­ти з російським дворянством відбувалося, насамперед завдяки законам, які видавалися в інтересах панівної верстви України. У 1801 р. було підтверджено надання прав російського дворян­ства панам на Слобідській Україні. Указом "О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дво­рянство" (1835 p.) затверджувались станові привілеї й пільги для козацької старшини та її нащадків. Кожен, хто довів своє шля­хетне походження, ставав дворянином.

Політика самодержавства щодо дворянства в умовах капіта­лізації суспільства спрямовувалась на зміцнення цього стану як

106

соціальної бази й опори абсолютизму. Законом 1827 р. дворянам було надано право створювати ремісничі виробництва, фабри­ки й заводи у містах без обмеження чисельності робітників. Аби зупинити процес роздроблення маєтків у 1845 p., прийнято за­кон про майорати. Відтепер нерухома власність поміщиків успад­ковувалася старшими в родині.

Ще більш протекціоністського характеру щодо дворянства, насамперед його соціально-економічного становища, набула полі­тика царизму після реформ 1860-70-х pp. Власне, за своєю сут­ністю ці реформи спрямовувалися на збереження в нових соці­альних умовах політичної влади й панівного становища дворян­ства. Помісні дворяни, окрім доходів із величезних земельних площ, що залишалися у їхній власності, відтепер отримували значні кошти від викупних селянських платежів та орендної плати за землю. Дворянам надавалося право одержувати на пільгових умовах кредити у заснованому в 1885 р. Державному земельному банку, а також у приватних земельних банках. Установлювалися пільги на реалізацію сільськогосподарської продукції, особливо цукру за кордон.

Дворянство зберігало пануюче становище і в політичній орга­нізацій суспільства. Йому належала основна роль в органах земсь­кого самоврядування (за реформою 1864 p.). Земська контрре­форма 1890 p. призвела до ще більшої переваги дворянства у земствах. Судова реформа (1864 р.) забезпечила домінування дво­рянства в створюваних судових органах. Йому належала судово-адміністративна влада на місцях, оскільки справники, а згідно закону 1889 р. дільничі земські начальники призначалися пере­важно з місцевих потомствених дворян. Відповідно до Статуту про військову повинність (1874 р.) дворяни залучалися до військо­вої служби, однак згідно встановленого порядку вони займали офіцерські посади. Дворянство заохочувалося до вступу на дер­жавну службу, саме представники цього стану призначалися на вищі державні посади. Отже, загалом дворянству вдавалося збе­рігати панівне становище в суспільстві. Однак спроба відродити дворянство на пережитках минулого була приреченою. Дедалі глибша соціальна прірва, що відокремлювала дворян від інших станів, перешкоджала розвиткові самого дворянства.

Буржуазія являла новий соціальний клас і розвивалася за при­таманними всій країні закономірностями. Поштовхом для капіта-

107

лізації суспільства стали реформи 1860-70 pp., внаслідок яких виник ринок дешевої робочої сили, відбулося кількісне зростан­ня буржуазії й зміцнення її економічного становища. Буржуазія поповнювалася з представників різних соціальних станів: дворян, міщан, заможних селян, які ставали підприємцями. Найінтен-сивніше цей процес відбувався серед купецтва, на основі якого розвинувся торговий капітал і яке вкладало значні кошти в різні галузі промисловості.

Водночас формування буржуазії в Україні мало свої особли­вості. Розвиток капіталістичних відносин тут відбувався більш інтенсивно внаслідок припливу іноземних капіталів. Досить вид­не місце посіла в Україні торгова буржуазія. Якщо традиційно провідне місце в структурі промисловості України займало цук­роваріння, то в останній чверті XIX ст. зростає вага добувної про­мисловості, металургії, машинобудування. Завдяки промислово­му перевороту відбулася диференціація буржуазного класу.

Виникла промислово-торговельна й банківська буржуазія, яка являла собою відокремлену й невелику за чисельністю соціальну групу. Значна частина промислової буржуазії в Україні була чу­жоземного походження — англійського, бельгійського, німець­кого, французького та ін. Крім промислово-банківської буржу­азії, існували ще два прошарки буржуазного класу: середня та дрібна буржуазія, до якої наприкінці XIX ст. належало близько 1,5 млн. осіб (разом із сім'ями). Це обумовлювалося тим, що фаб­рично-заводська промисловість в Україні співіснувала з ману­фактурами, ремісничими майстернями та кустарними виробницт­вами. Переважно в середовищі буржуазії сформувався проша­рок буржуазної інтелігенції: інженери, лікарі, адвокати...

Розширенню прав буржуазії сприяли земська, міська й судо­ва реформи. Саме представники буржуазії згідно з майновим цензом отримували доступ до міських дум і міських управ, земсь­ких органів самоврядування, а також до посад у судових орга­нах. Отже, буржуазія посідала дедалі помітніше становище в суспільстві, але збереження феодальних пережитків залишало її безправною в політичному сенсі.

Духовенство, як і раніше, належало до привілейованих верств населення, воно звільнялося від особистих податків, по­винностей, тілесних покарань тощо. Водночас йому заборонялося займатися торгівлею, промислами, володіти землями й кріпака-

108

ми. Після третього розподілу Польщі в 1795 р. на українських землях почала зростати кількість церков, що поверталися з унії до православ'я. У 1839 р. було проголошено "акт злуки" церкви уніатської з православною. Українська православна церква ввійшла до Всеросійської православної церкви. Київську митро­полію, єпископські кафедри очолювали призначені Синодом вихідці з Росії. Проте в парафіях залишалися династії українсь­ких священиків. Духовні школи, семінарії та Київська духовна академія були осередками відродження українського духовного життя.

Міське населення за чинним на українських землях російсь­ким законодавством поділялося на категорії: 1) почесних грома­дян; 2) гільдійське купецтво; 3) міщан; 4) ремісників, або цехо­вих; 5) робочих людей. Окрім цих категорій серед міського насе­лення були й дворяни, в містах їх було значно більше, ніж загалом у країні. Вони становили привілейовану верхівку насе­лення міст.

Почесні громадяни являли собою проміжну ланку між міським дворянством та іншим населенням міст. Це звання отримували, як правило, заможні купці й представники недворянських про­шарків, які обіймали на цивільній службі посади від 14 до 10 рангів. Почесні громадяни звільнялися від подушного подат­ку, рекрутської повинності. Вони мали право бути обраними на міські громадські посади. Щодо них не застосовувалися тілесні покарання. Позбавлення стану почесного громадянина відбува­лося лише за судовим рішенням або в разі його вступу до реміс­ничого цеху.

Залежно від матеріального стану купецтво поділялося на гільдії, які мали свій корпоративний устрій. Для переважної більшості українського купецтва доступ до привілейованих дру­гої, особливо — першої гільдії, яка давала право на міжнарод­ну торгівлю, був обмежений цензом капіталів. У пореформений період торгівлею почали займатися і дворяни, й міщани, й селя­ни. Купецький стан зріс кількісно й збільшив торгові капітали. Представники заможного купецтва вкладали кошти в різні га­лузі промисловості, особливо цукроваріння та вуглевидобувну, і ставали капіталістами.

Найчисленнішу групу міського населення становили, власне, міщани. Вони служили в державних і приватних установах, пра-

109

цювали на заводах, фабриках, мали право займатися торгівлею й промислами, бути власниками будинків, іншої рухомої й не­рухомої власності. Міщани вважалися податковим станом і спла­чували подушне, податки на будівництво шляхів, служили у війську і несли інші повинності.

Ремісники, які проживали в містах і працювали у невеличких майстернях, об'єднувалися в цехи.

Робітні люди з'явилися в містах України на початку XIX ст. Це була нова соціальна група, поза міських станів. Основним дже­релом їхнього існування була праця за наймом, а соціальними ознаками — відсутність власного житла й постійного місця про­живання. У пореформений період відбувався процес кількісного зростання робітничого класу, який поповнювали зубожілі селя­ни. Почали формуватися й постійні кадри робітників, насампе­ред серед металістів, шахтарів. Найбільш інтенсивно процес ут­ворення робітничого стану відбувався у великих промислових рай­онах, на Донеччині, Криворіжжі.

Через відсутність фабричного законодавства робітники до кінця XIX ст. знаходились фактично в безправному становищі. Вони вважались податним станом, мусили нести військову по­винність. Умови їхнього життя й праці були дуже важкими. Ро­бочий день — законодавчо не врегульованим. Він тривав по 12 -13 годин, заробітна плата була низькою і не задовольняла жит­тєвих потреб. Лише на початку 80-х років під впливом робітничих страйків царський уряд почав видавати законодавчі акти, що регулювали трудові відносини.

Селяни у першій половині XIX ст. за соціальним станом поді­лялися на кріпосних і державних (станом на 1857 р. відповідно 5,3 млн. та 5,2 млн. осіб).

Кріпаки вважалися власністю дворян-поміщиків, які мали щодо них усю повноту адміністративної, поліцейської та судової влади. Основною формою експлуатації кріпаків була панщина. Офіційно вона становила два-три дні на тиждень. Але поміщи­ки, користуючись поширенням на українські землі російської урочної системи, давали селянам такі завдання (уроки), які не­можливо було виконати в зазначені строки. Тому інколи панщи­на доходила до шести днів на тиждень.

Для посилення експлуатації кріпаків їх переводили на міся­чину, тобто у них відбирали наділи, через те вони зобов'язува-

110

лися працювати за місячне утримання (пайок та одяг). В умовах виникнення й поширення переробних підприємств вони перетво­рювалися на кріпосних робітників. Крім того, кріпаки сплачува­ли податки на користь держави.

За ініціативою малоросійського генерал-губернатора Д. Бібікова на Правобережжі, де кріпосницький гніт набув особливо тяж­ких форм, у 1847-1848 pp. була проведена інвентарна реформа, яка мала на меті впорядкувати й зменшити експлуатацію кріпаків. На основі інвентарів (описів поміщицьких маєтків) визначалися межі земельних наділів кріпакам, встановлювалися розміри пан­щини: для чоловіків три дні, а для жінок один день. Але поміщи­ки реагували на ці нововведення негативно, і вже в грудні 1848 р. доповнення до інвентарних правил звели нанівець поступки се­лянам.

Нещадної експлуатації зазнавали й державні селяни, які спла­чували грошову ренту, податки та несли рекрутську, возову, дорожню та інші повинності. Однак вони жили на казенних зем­лях і вважалися особисто вільними. У першій половині XIX ст. частина державних селян півдня України отримала статус військо­вих поселенців. їхнє життя жорстко регламентованим і нестерп­ним, командування втручалося навіть в особисті й сімейні справи.

На Правобережжі з метою посилення експлуатації держав­них селян широко застосовувалось переведення їх на господар­че становище. Державні землі надавалися в оренду поміщикам, які експлуатували селян, що жили на цих землях, більше ніж своїх кріпаків.

Дещо поліпшила становище державних селян реформа 1837-1841 pp., відома як реформа міністра державних маєтностей гра­фа Кисельова. Збільшилися земельні наділи селян, подушний податок замінявся поземельним промисловим податком, у май­бутньому заборонялося віддавати державні землі в оренду. Селя­ни одержували право створювати сільські й волосні органи са­моврядування, а також сільські й волосні суди (розправи). Але самоврядування носило обмежений характер, залежало від дер­жавних органів.

У першій половині XIX ст. почастішали протестні виступи кріпосних і державних селян, воєнних поселенців, що періодич­но переростали в повстання. Посилювалися соціальні протиріч­чя, які загострила поразка Росії в Кримській війні (1853-1856 pp.).

Ill

Все це призвело до краху феодально-кріпосницької системи. 19 лютого 1861 р. було оголошено маніфест Олександра II про скасування кріпацтва. За "Загальним положенням про селян, що вийшли з кріпосної залежності" селяни ставали особисто вільни­ми, вони мали право самостійно вирішувати свої сімейні й гос­подарські справи (брати шлюб, купувати нерухоме майно, вес­ти торгівлю, брати підряди на виконання робіт, мати ремісничі підприємства, записуватися в цехи, вступати в купецькі гільдії). Органами селянського самоврядування були сільський схід й обра­ний ним староста, волосний схід, волосний старшина, волосний суд-

Водночас селяни роками залишалися економічно залежними від поміщиків, бо землі вони мали викупляти. До того ж поміщики штучно завищували ціну на землі, й селяни в Україні мали спла­чувати вдвічі більше за реальну вартість земель. До викупу сво­го наділу селянин не мав змоги скористатися більшою частиною особистих прав, наданих реформою. Селяни й після звільнення залишалися окремішнім нижчим податковим станом, зобов'яза­ним сплачувати подушну подать, нести державні повинності. Отже, селянська реформа, хоча за своїм соціально-економічним змістом і була буржуазною, здійснювалася з урахуванням інте­ресів дворянства.

Певні зміни в соціально-правовому становищі селян спричи­нили й інші реформи. Так, після земської реформи (1864 р.) се­ляни обирали своїх представників (гласних) до земських уста­нов.

Розширення особистих прав селян і найвідчутніші зміни в аграрних відносинах пов'язані з прийняттям низки законодав­чих актів, підготовлених за безпосередньої участі голови Ради Міністрів П. Столипіна, й тому отримали назву столипінських реформ. Серед них особливе значення мали царський указ від 9 листопада 1906 р. "Про доповнення деяких постанов діючого закону, який стосується селянського землеволодіння й землеко­ристування", закон від 14 червня 1910 р. "Про зміни й доповнен­ня деяких постанов про землеволодіння", закон від 29 травня 1911 р. "Про землеустрій". Ці законодавчі акти ініціювали й виз­начали порядок переходу від общинної селянської власності на землю до "одноосібних володінь" у формі відрубного й хутірсь­кого господарства. Складовою частиною аграрної реформи було

112

переселення близько 1 млн. селян з України до Сибіру. Проте гострі соціальні проблеми остаточно розорених селян так і не були розв'язані.

8.2. Державний устрій

У XIX ст. посилення поліцейсько-бюрократичної самодержав­ної системи зумовило остаточну ліквідацію решток автономії укра­їнських земель. Створені у другій половині XVIII ст. намісництва стали, як у Центральній Росії, губерніями. У 1803 році їх було дев'ять: Волинська, Катеринославська, Київська, Миколаївська (з 1812 р.— Херсонська), Подільська, Полтавська, Слобідсько-Українська (з 1835 р.— Харківська), Таврійська й Чернігівська. Території губерній поділялися на повіти. Частина губерній об'єд­нувалися в генерал-губернаторства. Так, 1802 р. з Волинської, Київської та Подільської губерній утворилося Київське генерал-губернаторство.

Центральне управління Україною здійснювали імператор і органи, які перебували при його особі: "Власна Його Імпера­торської Величності Канцелярія", Державна рада, Комітет мі­ністрів. Важлива роль у системі центрального управління укра­їнськими землями належала Міністерству внутрішніх справ і га­лузевим міністерствам, які мали органи в системі місцевого управління.

Місцеве управління очолювали генерал-губернатори та губер­натори, які зосередили у своїх руках вищу місцеву адміністра­тивну, поліцейську, наглядову, а до проведення судової рефор­ми 1864 р. й судову владу. У розпорядженні генерал-губернаторів були розташовані на відповідній території війська, які викорис­товувались для придушення народних повстань.

Повноваження генерал-губернаторів і губернаторів у системі адміністративних репресивних заходів, спрямованих на бороть­бу з національно-визвольним рухом, ще більше розширилися впродовж другої половини XIX ст. Так, відповідно до "Положення про заходи щодо охорони державного порядку та громадського спокою" (1881 р.) генерал-губернатор мав право вводити стан посиленої охорони. До системи губернського управління входили: губернатор; губернське правління з віце-губернатором, радника­ми, прокурором, канцелярією; губернські установи галузевого

113

управління — казенна палата, суд, присутствіє поліції, рекрут­ське присутствіє та ін. Губернському апарату підпорядковувався повітовий апарат управління.

До системи повітового управління, де головна роль належа­ла земському суду, входили повітові казначейство, правління дер­жавних маєтностей, митні установи та ін. Земський суд (до 1837 р.— нижній земський суд), окрім правосуддя, здійснював нагляд за станом громадського порядку, забезпечував сплату по­датків, виконання повинностей, тобто одночасно був і судовим і адміністративно-поліцейським органом. Земські суд-ді на Україні призначалися губернатором лише з числа дворян, а земські справники (голови судів) — царським урядом за поданням губер­натора, погодженим із міністром внутрішніх справ.

До місцевого управління належали й станові органи — гу­бернські та повітові дворянські зібрання, на чолі з предводите­лями дворянства. Через них дворяни впливали на вирішення важ­ливих місцевих проблем, обирали своїх представників до органів місцевого управління.

Державними селянами відтепер опікувалися волості, в яких діяли волосні управління у складі волосного голови, старост і писаря.

Управління в містах, крім виборних установ (міських рад, магістратами, ратушами) здійснювалося поліцейськими органа­ми. У містах більших керували управи благочиння, які склада­лися з городничого, двох приставів і двох ратманів. Менші міста мали городничих, поліцмейстерів і станових приставів. У містах зі жвавою торгівлею, в Одесі, Херсоні, Феодосії, з 1803 р. запро­ваджувався інститут градоначальників, які за повноваженнями прирівнювалися до губернаторів.

Реформи 60-70 pp. дещо зміцнили Російську імперію, не зміню­ючи її основ. Як уже зазначалося, селянська реформа 1861р. запровадила сільське й волосне самоврядування на зразок того, що в першій половині XIX ст. було започатковано для держав­них селян.

Компетенція селянських станових установ обмежувалася. Сход обирав адміністрацію, ділив і перерозподіляв землі, розподіляв повинності, розглядав сімейні суперечки та ін. Сільський старо­ста скликав сходи, організовував виконання рішень і розпоряд­жень волосного правління, нагляд за шляхами, мостами тощо.

114

Волосний схід обирав старшину, інших посадових осіб волості, склад суду, вирішував у межах своєї компетенції господарські питання. Волосний старшина, який стояв на чолі волосного прав­ління, забезпечував "громадський порядок, спокій і благочиння у волості". До волосного суду входило 4-12 суддів, він розглядав цивільні справи між селянами, якщо сума позову не перевищу­вала 100 крб. (з 1889 р.— 300 крб.), а також дрібні кримінальні справи.

Для координації стосунків між селянами й поміщиками під час реформи було створено інститут мирових посередників, який проіснував до 1874 р. Надалі ці функції виконували "із селянсь­ких справ присутствія". В 1889 р. на зміну цим установам з'явився інститут земських начальників, які дістали широкі адміністра­тивно-судові повноваження щодо селян (затверджували рішен­ня селянських установ, призначали покарання селянам тощо). За місцевими поміщиками залишалося право скликати сільський схід.

Земська реформа в Україні здійснювалась відповідно до "По­ложення про губернські й повітові земські установи" від 1 січня 1864 р. Земські установи складалися з повітових і губернських зборів та їхніх виконавчих органів — повітових і губернських земських управ. Гласні (депутати) повітових зборів обиралися на три роки окремо в трьох куріях: а) з'їздами землевласників; б) зборами міських власників; в) волосними сходами. Для виборців перших двох курій діяли високі майнові цензи. У третій гласні від селян обиралися на двоступеневих виборах (спочатку на во­лосних сходах обиралися представники, які потім обирали глас­них повітових земських зборів). Кількість гласних для виборів по кожній курії визначалася Міністерством внутрішніх справ. Завдя­ки цьому провідне місце в земствах посідали поміщики. Кошти земств надходили завдяки "самообкладенню" населення з кож­ної десятини.

Царизм вважав діяльність земств небезпечною. Щоб контро­лювати їх, створювалися губернські із земських справ присут­ствія. Значно обмежило повноваження земських установ прий­няте в руслі так званих контрреформ нове "Положення про гу­бернські й повітові земські установи" від 12 червня 1890 р. На Правобережній Україні, де поміщики були переважно поляками

115

і брали участь у національно-визвольному русі, запроваджува­лися земські установи з 1911 р.

Упродовж півстоліття земства чимало зробили для розвитку освіти, охорони здоров'я, піднесення хліборобства, місцевої про­мисловості, торгівлі, будівництва шляхів тощо. У земських лікар­нях хворі одержували безкоштовну медичну допомогу. Земства­ми була створена велика кількість освітніх закладів для молоді (початкових, професійних, технічних шкіл, гімназій), курсів підвищення кваліфікації вчителів. Вони допомогали селянам зас­тосовувати нові технології в сільському господарстві.

Міська реформа здійснювалася на основі нового Міського положення, затвердженого Олександром II 16 червня 1870 р. Спо­чатку його дія поширювалася лише на Київ, Катеринослав, Ми­колаїв, Полтаву, Харків і Херсон. Наприкінці 70-х в інших містах України за зразком земських установ були також створені все-станові органи міського самоврядування.

Раз на чотири роки городяни обирали розпорядчі органи — міські думи, які створювали виконавчі органи — міські управи на чолі з міським головою. Усі виборці залежно від майнового цензу поділялися на три групи, кожна з яких сукупно відрахо­вувала до казни третину всіх міських податків і відповідно оби­рала третину гласних (депутатів). Відтак кілька десятків круп­них власників, які входили до першої групи виборців, обирали стільки ж гласних думи, скільки й сотні середніх власників, що становили другу групу, чи тисячі дрібних власників із третьої групи виборців.

Міські думи, як і земства, опікувалися благоустроєм міст, охо­роною здоров'я, освітою, розвитком промисловості, торгівлі, ста­ном ринків. Однак у 1892 р. було прийнято нове міське Поло­ження, яке урізало повноваження міського самоврядування.

Поліцейська реформа здійснювалась відповідно до затверд­жених царським указом від 25 грудня 1862 р. Тимчасових правил про устрій поліції у містах та повітах губерній. За важливістю вона стала другою серед інших реформ, зумовленою тими ж соці­ально-економічними й політичними причинами, що й інші. До того ж ліквідація кріпосного права викликала скасування вот­чинної поліції. З іншого боку внаслідок грабіжницького характе­ру селянської реформи відбулося різке зростання селянського РУХУ-

116

В повітах були створені поліцейські управління під орудою справників, що призначалися губернаторами. В адміністратив­но-поліцейському сенсі повіти поділялися на стани, дільниці та селища. Поліцейські підрозділи очолювали станові пристави, яким підпорядковувалися "нижчі чини поліції" — поліцейські урядники.

В усіх губернських містах, деяких містах і містечках існували міські поліцейські управління на чолі з поліцмейстерами. Поліц­мейстер та його помічник призначалися губернатором (градона­чальником). Нижчими адміністративно-поліцейськими одиниця­ми у містах були частини, очолювані міськими приставами, дільниці — дільничними. У штаті міських поліцейських управлінь були також "виконавчі урядовці поліції" (помічники приставів, дільничних, поліцейські наглядачі) та "нижчі чини" (городові).

Органи поліції звільнялися від не властивих їм господарських функцій і питань благоустрою, які переходили до органів земсь­кого й міського самоврядування. Провадження попереднього слідства передавалося судовим слідчим. Поліція мала насампе­ред "стежити за виконанням законів, охороняти безпеку й спра­ви громадського благоустрою". У структурі поліцейських уста­нов у другій половині XIX ст. виникли розшукові відділення (спеці­алізовані органи кримінального розшуку).

Наприкінці XIX ст., зважаючи на посилення виступів робіт­ничого класу, царський уряд значно збільшив кількість поліції в промислових районах. Нові поліцейські посади й підрозділи фаб­рично-заводської поліції створювалися, зокрема, на кошти підприємців.

Значно посилилася роль жандармерії (політичної поліції), яка здійснювала "загальний нагляд за духом усього населення і за напрямом політичних ідей суспільства". В Україні діяли жан­дармські управління в кожній з дев'яти губерній, в Одесі, на залізницях. Основними функціями жандармерії були: політичний розшук, негласний нагляд за організаціями й особами "протиу­рядового напряму", проведення дізнань у справах про державні злочини, контррозвідка та ін.

Військова реформа, проведена протягом 1864-1874 pp. уста­новлювала всестанову військову повинність чоловіків, яким ви­повнився 21 рік. Термін військової служби скорочувався до 15 ро­ків (на флоті до 10 років); вона складалася з дійсної військової

117

служби й служби в запасі. Строк дійсної служби становив 6 років (на флоті — 7 років). Кадри запасу під час мобілізаційних заходів становили солідний потенціал зміцнення армії. На території Ук­раїни з'явилися воєнні округи: Київський, Одеський та Харків­ський (ліквідований у 1880 p.).

У 60~70 роках XIX ст. було також здійснено освітню рефор­му, яка відкрила для нижчих верств більший доступ до освіти, в тому числі й університетської, фінансову, цензурну та інші реформи.

Однак значення їх не слід перебільшувати. Українські землі входили до складу Росії, яка залишалася абсолютною монархією на чолі із самодержавним монархом. Державне управління здійсню­вали переважно центральні й місцеві установи з дворянською більшістю. У 80-90-ті роки уряд, очолюваний Олександром III, здійснив контрреформи — заходи, що значною мірою знівелю­вали реформи.

На початку XX ст. унаслідок революційних подій 1905-1907 pp. царизм змушений був удатися до буржуазно-демократичних пе­ретворень державного ладу. 17 жовтня 1905 р. було оприлюдне­но Маніфест, який "дарував громадянські свободи" і, заснував­ши Державна дума як законодавчий орган, проголошувала заса­ди буржуазного конституціоналізму. Водночас, цар здійснив реорганізацію Державної ради, також наділивши її законодав­чими функціями (Маніфест і указ від 20 лютого 1906 p.). Законо­давчі рішення Державної думи мали розглядатися Державною радою, без її згоди вони не могли вважатися дійсними. Держав­на рада мала однакові з Державною думою права. Однак за своїм складом (імператор призначав Голову й Віце-голову, половину її членів, інша половина обиралась на корпоративній основі) Дер­жавна рада відігравала консервативну роль. Фактично було ство­рено двопалатний парламент, в якому нижньою палатою слід вважати Державну думу, а верхньою — Державну раду.

За результатами перших виборів до Думи від України увійш­ло 102 депутати, що становило майже чверть від її загального складу. У першій Думі частина депутатів-українців (45 осіб) об'єд­налася в Українську думську громаду, політичною платформою якої була автономія України. Українська фракція мала свій дру­кований орган — "Український вісник". До другої Думи було

118

обрано також 102 депутати. Українські депутати (47 осіб) знову створили громаду й видавали часопис. Громада намагалася зако­нодавчим шляхом досягти автономії України, запровадження місцевого самоврядування, введення української мови у школах, судах, церкві.

Антидемократичне виборче законодавство, затверджене ца­рем 3 червня 1906 р., мало наслідком обрання серед відповідно 111 і 97 українських депутатів третьої та четвертої Державних дум переважно монархічно налаштованих поміщиків і свяще­ників. Коли у 1908 р. депутати внесли законопроект про укра­їнську мову навчання в початкових школах, у 1909 р. постави­ли питання про українську мову в судах, у 1913 р.— про сва­вілля адміністрації в Україні, по жодному з цих питань Дума не прийняла рішення. Отже, переважно монархічно-шовіністич­ний склад III і, особливо, IV Думи зумовив реакційний харак­тер її діяльності.

8.3. Судочинство

Суди на українських землях протягом першої половини XIX ст. будувалися за становим принципом. їх діяльність сприяла зміцнен­ню політичного й економічного становища дворянства. У Кате­ринославській, Таврійській, Харківській (до 1835 р.— Слобідсь-ко-Українській), Херсонській (до 1812 р.— Миколаївській) гу­берніях судочинство було приведено у повну відповідність із судовою системою центральної Росії.

Судами першої інстанції були повітові земські суди (для дво­рян і державних селян), магістратські й ратушні у містах (для купців і міщан). Повітові й міські суди розглядали як цивільні, так і кримінальні справи, які не передбачали смертної кари, по­збавлення честі й тілесних покарань. Ці суди виконували також нотаріальні дії. Кріпосних селян судили поміщицькі суди. З 1837 р. для суду в цивільних і незначних кримінальних справах над дер­жавними селянами засновувалися волосні та сільські розправи.

Другою апеляційною й ревізійною інстанцією вважалися ство­рені в губерніях палати кримінального суду і палати цивіль­ного суду. Кожна палата складалася із призначених урядом го­лови й радника та чотирьох обраних засідателів (по два від дво­рян і купців).

119

Окрім того, в губерніях діяли позастанові совісні суди (роз­глядали цивільні справи у примирливому порядку, а також кри­мінальні справи про злочини божевільних і малолітніх), надвірні суди (для різночинців та осіб невизначеного стану). У 1808 р. в Одесі виник комерційний суд, склад якого (голова, чотири чле­ни і юрисконсульт) обирався купецтвом. Пізніше, відповідно до "Установлення комерційних судів" (1832 p.), такі суди з'явилися в більшості міст Причорномор'я.

На Правобережжі (Волинська, Київська, Подільська губернії) судову систему очолював головний суд, який вважався апеляцій­ною інстанцією для судів повітових (для дворян і селян), підко-морських (у межових справах), магістратів і ратуш (для міського населення). Повноваження головного суду були такими ж, як у палат цивільного й кримінального суду в інших губерніях. Го­ловний суд також розглядав справи, які становили в інших гу­берніях компетенцію совісних і надвірних судів.

Особливістю судової системи Лівобережжя (Полтавської та Чернігівської губерній) було те, що тут головною судовою інстан­цією вважався генеральний суд. Він складався з кримінального й цивільного департаментів, кожен із яких у своєму складі мав призначених урядом генерального суддю, по два радники та по п'ять обраних дворянством засідателів. Особливістю генерально­го суду було й те,що на старшого з генеральних суддів за відсут­ності губернатора й віце-губернатора покладалося тимчасове управління губернією.

Діяльність судів в Україні контролювалася губернаторами. Вищою судовою інстанцією був Сенат.

Упродовж 30-х років XIX ст. низкою нормативних актів царсь­кої влади особливості в судовій системі України було ліквідова­но й надалі вона розвивалася разом із російською як її частина. Замість головного й генерального судів діяли палати цивільного й кримінального суду, голови яких призначалися імператором, а радники — міністром юстиції. Усі повітові суди перетворюва­лись на "уездные". У судочинстві запроваджувалася російська мова.

Судова реформа, проведена на підставі затверджених Олек­сандром II 20 листопада 1864 р., Судових статутів була однією з найпослідовніших реформ другої половини XIX ст. Колишній ста­новий, залежний від адміністрації суд замінювався судом, який

120

базувався на демократичних принципах (змагальності, гласності, рівності усіх перед законом, права звинуваченого на захист та ін.). Запроваджувалася система позастанових судових установ двох типів — мирові й загальні суди.

Мировий суд став найчисельнішою судовою установою. Він роз­глядав дрібні кримінальні й цивільні справи. Його першою інстан­цією був одноособовий суд дільничного мирового судді або суд почесного (що працював безоплатно) мирового судді. Мирові судді обиралися на три роки земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали вищу або середню освіту, відповідний віковий і службовий ценз. Установлювався також високий майновий ценз (15 тис. крб.), винятками були тільки відставні офіцери. Апеляцій­ною інстанцією був з'їзд мирових суддів.

Система загальних судових органів складалася з окружних судів та судових палат.

Окружні суди створювались у складі призначуваних голови, його товариша (заступника) і членів суду. У першій інстанції вони розглядали основну масу цивільних і кримінальних справ. Кримі­нальні розглядалися трьома суддями. Попереднє слідство здійсню­вали судові слідчі.

У розгляді справ, де підсудним загрожували покарання, по­в'язані з позбавленням чи обмеженням громадянських прав, обо­в'язковою була участь присяжних засідателів. В імперії суд при­сяжних розглядав до трьох чвертей кримінальних справ. До списків присяжних, які складалися земствами й міськими дума­ми і затверджувалися губернаторами, згідно із законом могли включатися російські піддані віком від 25 до 70 років, що жили в повіті не менше 2-х років. Винятки становили злочинці, не­спроможні боржники, сліпі, глухі, німі, божевільні. До участі в суді у якості присяжних не допускались особи, які не володіли російською мовою, що, безперечно, посилювало процеси русифі­кації на українських землях. Присяжні виносили вердикт про невинність або винність підсудних, який не залежав від думки суддів і не підлягав апеляції. Для підсудних, котрих присяжні визнавали винними, судді встановлювали міру покарання.

Судові палати, яких в Україні було три (Київська, Харків­ська, Одеська), складалися з департаментів цивільних і криміналь­них справ. Кожна судова палата керувала діяльністю відповід­них  окружних судів. Вони розглядали апеляції на рішення ок-

121

ружних судів, а також діяли як суди першої інстанції у справах про державні та посадові злочини.

Найвищим апеляційним і касаційним судовим органом був Сенат.

За судовими статутами 1864 р. запроваджувалась адвокату­ра. Адвокати поділялися на присяжних повірених, які здійсню­вали представництво в цивільних і захист у кримінальних спра­вах в усіх судових установах, і приватних повірених, що мали право діяльності лише в тих судах, де вони були приписані. Законом адвокати були поставлені в залежність від суду й дер­жави.

Кандидати в присяжні повірені повинні були мати вищу юри­дичну освіту й стаж практичної судової діяльності не менше 5 років. При округах судових палат створювалися Ради присяж­них повірених — корпоративні об'єднання, які регулювали пи­тання прийняття у присяжні повірені, здійснювали нагляд за до­триманням законності в їхній діяльності та ін.

Вимоги до приватних повірених були значно меншими. Вони мали скласти відповідний іспит в окружному суді або судовій палаті, бути не молодшими 18 років.

Відбулась реорганізація прокуратури, функції якої поляга­ли у підтриманні державного обвинувачення в суді, нагляді за діяльністю судових слідчих, поліції, за місцями ув'язнення.

Характерною особливістю проведення судової реформи в Ук­раїні було те, що вона відбувалась повільніше, ніж у губерніях центральної Росії, а в ряді регіонів здійснювалася частково. Так, загальні суди були створені лише у Катеринославський, Пол­тавський, Таврійський і Херсонський губерніях. На Правобережжі спочатку, з 1871 p., створювалися мирові суди, але мирові судді тут не вибиралися, а призначалися міністром юстиції. Тільки з 1880 р. почали діяти окружні суди і Київська судова палата.

Проведення судової реформи в Україні в часі фактично збігло­ся з проведенням контрреформи (прийняттям законодавства, спрямованого на скасування демократичних принципів судочин­ства й судоустрою, закладених у 1864 p.).

На Лівобережжі замість інституту виборних мирових судів створювалася складна система судових органів, низовими лан­ками якої були призначувані міністром юстиції земський началь­ник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Інститут

122

почесних мирових суддів зберігався. Апеляційною інстанцією став повітовий з'їзд судового присутствія на чолі з предводителем дворянства. Суд присяжних позбавлявся розгляду справ про пресу й політичні злочини. Нові правила складання списків присяжних засідателів виключали можливість участі у судовому процесі де­мократичних і ліберальних елементів. Упродовж післяреформе-них років було внесено понад 700 змін і поправок до судової реформи.

На початку XX ст. судова система зазнала подальшого роз­витку, збільшувалась кількість посадових осіб у судовій системі. В 1906 р. в умовах революційних подій започатковано воєнно-польові суди. Пізніше, коли почалася перша світова війна, їхня діяльність була розширена.

8.4. Право

На більшості українських земель, що перебували в складі Росії, до 40-х років XIX ст. продовжувало діяти місцеве право, зберігали чинність Литовські статути й збірники магдебурзького права. Російське законодавство в цей період застосовувалося лише на території Слобідсько-Української губернії.

Політика царизму, спрямована на централізацію й уніфіка­цію державного управління, передбачала поширення на укра­їнські терени російської правової системи при використанні ок­ремих місцевих особливостей. Зокрема — кодифікації права, здійсненої в першій половині XIX ст. під керівництвом відомого державного діяча, автора плану ліберального устою Росії М. Спе-ранського.

В 1801 р. утворено комісію з кодифікації права на чолі з мі­ністром юстиції П. Завадовським (вихідцем із Чернігівщини), яка передбачала систематизувати всі чинні в Російській імперії нор­мативні акти, в тому числі й на території України.

На основі дослідження права Правобережжя група право­знавців, очолювана А. Повстанським, упорядкувала "Звод місце­вих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі". Група під керівництвом Ф. Давидовича у "Зібранні малоросійських прав" упорядкувала цивільно-правові норми Чернігівської й Полтавсь­кої губерній. Ці кодифікації офіційно не були затверджені у зв'язку з призупиненням діяльності комісії. Пізніше "Зібрання

123

малоросійських прав" як удалий збірник реально діючих норм цивільного права Лівобережжя частково включено до Зводу за­конів Російської імперії. Під час робіт над кодифікацією україн­ського права було перекладено і в 1811 р. надруковано російсь­кою мовою Третій Литовський статут.

Напрацювання цієї комісії збагатила створена в 1826 р. група вчених на її основі друге відділення імператорської канцелярії, під орудою першого ректора Санкт-Петербурзького університе­ту М. Балудянського — вихідця із Закарпаття. її зусиллями в 1830 р. опубліковано Повне зібрання законів Російської імперії в 46-ти томах (містило в хронологічному порядку законодавство з 1649 р. по 1825 p.), а в 1832 р. — Звід законів Російської імперії в 15 томах (охоплював діюче законодавство, систематизоване за галузями права).

Окрема група в складі другого відділення, очолювана профе­сором Київського, а пізніше Московського університету І. Дані-ловичем впродовж 1830-1833 pp. розробила "Звід місцевих за­конів західних губерній" (Правобережжя України й Білорусії). Це був добре систематизований збірник матеріального й проце­суального цивільного права, який містив норми не лише місце­вого, а й загальноросійського права. У 1838 р. Звід було затвер­джено Державною радою, але оскільки перемогла тенденція єди­ного для всієї імперії законодавства, сили чинного джерела права він не отримав.

У 1840 р. на Лівобережжя і 1842 р. на Правобережжя поши­рюється загальноімперське цивільне й кримінальне законодав­ство.

Пореформений період характеризується застосуванням в Ук­раїні нового законодавства. Велике значення мало запровадження Статутів від 20 листопада 1864 p.: 1) Установлення судових уста­нов; 2) Статут цивільного судочинства; 3) Статут кримінального судочинства; 4) Статут про покарання, що накладаються миро­вими суддями. В 1893 р. усі ці статути були офіційно приєднані до Зводу законів Російської імперії, як 16 том.

У юридичній практиці з'являються галузі права: цивільне, кри­мінальне, судово-процесуальне.

Цивільно-правові норми, які врегульовували право власності, зобов'язальне право, спадкування, сімейне право переважно

124

містилися в X томі Зводу. Деякі норми в ньому було змінено відпо­відно до селянської реформи. Подальшого розвитку набули такі цивільно-правові категорії, як правоздатність і дієздатність, оста­точно сформувалося поняття юридичної особи. Правоздатність фізичної особи починалася від її народження, а завершувала­ся — смертю. Водночас, існувало поняття й так званої "цивіль­ної (юридичної) смерті", коли суд позбавляв усіх прав стану, постригу в ченці, нез'ясованої відсутності особи за місцем про­живання протягом 10 років. Повну майнову дієздатність особі за­кон надавав із досягнення нею 21 року, а до цього вона вважа­лася неповнолітньою. Дієздатність жінок була обмеженою. Так, дружина без згоди чоловіка не могла видавати векселі, уклада­ти договір особистого найму.

Поняття "право власності" вперше в російському законо­давстві тлумачилось як право особи володіти, користуватися й розпоряджатися майном до передачі свого права на нього суб'єк­тові шляхом купівлі-продажу, застави чи в інший спосіб. Інсти­тут права власності містив також кваліфікацію об'єктів і суб'єктів цього права, види обмежень права власності та його захисту. Застосовувався поділ речей на нерухомі (земельні володіння, будинки, ліс, заводи, фабрики тощо) та рухомі (капітали, цінні папери, одяг, меблі тощо). Якщо рухоме майно можна було придбати, передати його, то нерухомість набувалася виключно через письмовий акт із додержанням особливої процедури.

Провідним об'єктом права власності залишалася земля. Роз­виток капіталізму, звільнення селян від кріпосної залежності роз­ширили сферу цивільного права. Селяни після 1861 р. стали учас­никами цивільних правовідносин, отримали особисті й майнові права. В той же час зберігалися пережиткові обмеження — на­самперед, у сфері реалізації права власності селян на землю. Май­же на всі угоди, пов'язані із землею, була потрібна згода се­лянської громади.

Серед обставин, що зумовлювали виникнення правовідносин зобов'язального характеру, передбачалися сила договору, при­пис закону, наслідки вчинення злочину, вчинення цивільного пра­вопорушення. Припинення зобов'язань цивільне право пов'язу­вало з їх виконанням, заміною зобов'язань, давністю, смертю сторони.

Основний зміст зобов'язального права становили зобов'язан­ня з договорів. Право регулювало загальні вимоги щодо змісту й

форми договорів та його конкретних видів: купівлі-продажу, міни, постачання, наймання майна, особистого наймання, позики, до­ручення, підряду, страхування тощо. Визначалися засоби забез­печення виконання угод (завдаток, поручительство, неустойка, застава), норми відповідальності за порушення умов договору. Регулювалися зобов'язальні відносини власників майна й фінансів у різних видах товариств — повному, на вірі, компанії.

Сімейне право докладно регулювало відносини, що стосу­валися подружжя, батьків і дітей, опіки й піклування. Обов'яз­ковою умовою взяття шлюбу вважалися свідомий вибір і воля тих, хто одружувався. Закон визначав шлюбний вік для чо­ловіків — 18~80 років, для жінок — 16-80 років. Умовою, необхід­ною для одруження, була згода батьків (опікунів, піклувальників) осіб, що брали шлюб, а для осіб, що перебували на військовій чи цивільній службі — згода їх начальства. Проте недотримання цієї умови не означало недійсності шлюбу, як у попередніх ви­падках. Серед обставин, які обумовлювали недійсність шлюбу, були наявність спорідненості чи свояцтва; якщо раніше право­славний перебував у шлюбі тричі; якщо наречений і наречена мали різне віросповідання тощо.

Укладення шлюбу мало для подружжя юридичні наслідки, пов'язані з особистими й майновими правами та обов'язками. Так, дружина повинна була "коритися чоловікові своєму як главі сімей­ства", а чоловік— жити з дружиною "у злагоді, поважати, за­хищати", забезпечувати дружину "їжею й утримувати її за ста­ном і можливістю своєю". Шлюб не спричиняв спільного володі­ння майном подружжя, своїм майном кожен із подружжя міг розпоряджатися окремо.

Успадкування передбачалося за законом і за заповітом. Пред­метом заповіту було набуте майно заповідача, родове ж майно, як правило, заповідатися не могло. Першими успадковували ро­дичі прямої спадкової лінії (діти спадкодавця). За їх відсутності — родичі бокових ліній: першої (брати і сестри спадкодавця та їхні діти), а потім другої (дядьки й тітки спадкодавця та їхні діти). Батьки після своїх дітей не успадковували. Якщо померлі діти були бездітними, батьки одержували їхнє набуте майно в дові­чне володіння без права розпоряджатися ним на свій розсуд.

В умовах розвитку промисловості діяв принцип договірної сво­боди. Він використовувався роботодавцями для нав'язування най-

126

маним працівникам кабальних умов експлуатації. Свавілля підприємців дещо обмежувалось фабрично-трудовим законо­давством 1880-90 pp. 1 червня 1882 р. з'явився закон "Про ма­лолітніх, які працюють на заводах, фабриках і мануфактурах", Він забороняв працювати дітям до 12-річного віку і встановлю­вав обмеження щодо праці підлітків. Законами від 3 червня 1885 р. і 2 червня 1897 р. встановлювалася максимальна тривалість ро­бочого дня — 11,5 годин, заборонялося використання праці жінок і підлітків на тяжких і підземних роботах, а також уночі, вводи­лись обмеження щодо застосування штрафів.

Джерелами кримінального права в Україні з 1840 р. стали 15-й том Зводу законів Російської імперії (1832 р.) й Уложення про покарання кримінальні й виправні, затверджене у 1845 p.; нові редакції Уложення з'явилися 1866 р. і 1885 р. Законодавство виходило з того, що немає злочину, якщо на це не вказує за­кон. Злочином вважалося діяння, яке посягає на "недоторканість прав влади верховної та встановлених нею влад або ж права й безпеку суспільства і приватних осіб". Проголошувався принцип вини у формі умислу чи необережності. Злочинні дії поділялися на тяжкі злочини, злочини й провини. Найнебезпечнішими вва­жалися політичні злочини (замах на життя царя або членів царсь­кої родини, повстання, державна зрада). Феодальними пережит­ками було виокремлення злочинів проти віри, притягнення дітей семирічного віку до кримінальної відповідальності.

Встановлювалося 35 видів покарань кримінальних і виправ­них — від смертної кари до осуду. Покарання поділялися на основ­ні (страта, ув'язнення та ін.) і додаткові (поліцейський нагляд, позбавлення звань, титулів тощо). Суворими покараннями вва­жалися позбавлення всіх прав стану, що означало не тільки втра­ту привілеїв, пов'язаних із належністю до певного стану, а й позбавлення прав на майно (воно переходило до спадкоємців), припинення подружніх стосунків, позбавлення батьківських прав. Засуджених на каторгу представників простих станів до 1863 р. таврували на лобі й щоках випалювали тавро "кат", тобто ка­торжний. Тривалий час зберігалися тілесні й болючі покарання, щоправда, від них поступово звільнялися не лише привілейо­вані стани, а згодом, особи з вищою та середньою освітою і навіть нижчі чини, що мали відзнаки.

127

Джерелами кримінального права були також Військовий ста­тут про покарання (1867 р.) і Військово-морський статут (1886 p.), що призначалися для військовослужбовців, але в умовах воєн­ного часу широко застосовувалися й до цивільних осіб. Наприкінці XIX ст. був підготовлений і в 1903 р. затверджений імператором новий збірник кримінальних законів під назвою "Кримінальне уложення", який базувався на принципах буржуазного права. Але під час революційних подій набули чинності лише деякі його глави, де передбачалася відповідальність за злочини проти осо­би імператора й членів імператорського дому, верховної влади, правосуддя тощо.

Внаслідок посилення репресивної політики царизму виникло адміністративне законодавство, "Положення про заходи до охо­рони державного порядку і громадського спокою" (1881 p.). Воно надало право губернаторам застосовувати такі види адміністра­тивних стягнень, як штрафи, арешт, ув'язнення в тюрмі або фортеці. На початку XX ст. адміністративне законодавство спря­мовувалося на обмеження громадянських свобод, дарованих Ма­ніфестом 17 жовтня 1905 р. Тимчасові правила про пресу, това­риства, зібрання (1905 p., 1906 p.), забороняли публікації, діяль­ність спілок, товариств, які загрожували громадському спокою й безпеці держави. Винні в організації страйків притягалися до кри­мінальної відповідальності.

Принципові зміни відбулися в кримінально-процесуальному праві. За судовою реформою 1864 р. воно відокремилось в само­стійну галузь. Важливе значення мало проголошення презумпції (із лат. — припущення) невинності, за яким особа, підозрювана або обвинувачена у вчиненні злочину, вважалася невинною доти, поки її винність, не доведена судом. Систему характерних для феодального права формальних доказів замінила система вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

Досягненням кримінально-процесуального права була регла­ментація стадій кримінального процесу: 1) попередній розгляд, що складався з дізнання і попереднього слідства; 2) віддання до суду; 3) підготовчі дії суду; 4) судове слідство з дебатами сторін; 5) винесення вироку. Передбачалась можливість перегляду виро­ку в апеляційному й касаційному порядку.

Цивільний процес у мировому суді відбувався спрощеним чи­ном. Мировий суддя одноособово розглядав позови ціною не

більше 500 крб. або коли на час подання позову суму збитків не 128

було встановлено. Процес в окружному суді розпочинався з по­дання позовного прохання встановленої форми, до якого дода­валися докази, документи тощо. Правом сторін була письмова підготовка розгляду справи, яка складалася з: 1) відповіді відпо­відача на позов; 2) заперечення позивача проти відповіді; 3) спро­стування відповідача.

Судове засідання починалося з викладу суті справи, надання суду доказів, пояснень сторін. Оцінка значення й переконливості доказів здійснювалась за внутрішнім переконанням суддів. Рішен­ня оголошувалося спочатку у вигляді короткої резолюції, а потім, залежно від визначених строків — в остаточній формі. У суді могли брати участь адвокати, допускалося примирення сторін. Пере­гляд судових рішень здійснювався в апеляційному порядку.

8.5. Суспільно-політичний устрій і право

в Галичині, Північній Буковині та Закарпатті

У XIX ст. Галичина, Буковина і Закарпаття, що перебували у складі Австрійської імперії, являли собою один з найубогіших у Європі країв, відсталий аграрний додаток до австрійських промислових районів.

Панівну верхівку становили магнати, шляхта, вище духовен­ство. У другій половині століття виші щаблі в суспільстві посіда­ють також представники австро-німецького торгово-промисло­вого капіталу, які по хижацьки видобували й вивозили звідси багатства краю (нафту, ліс та ін.). Австрійські, польські (у Гали­чині), румунські (на Буковині), угорські (у Закарпатті) поміщики були у найпривілейованішому становищі. Вони урізали селянські наділи, захоплювали у свою власність громадські луки, пасовись­ка, ліси. У 1819 р. середній наділ поміщицького господарства ста­новив 1051 акр землі, тоді як селянського— 14 акрів (1 акр до­рівнював 0,4 га). Поміщики й церква володіли майже половиною всіх земельних угідь.

Селянство, що становило близько 90 відсотків західноукраїн­ського населення, перебувало в кріпосній, а після 1848 р.— в напівкріпосній і економічній залежності. У 40-х роках численні повинності поглинали до 85 відсотків прибутку селянських гос­подарств. Хоча особисту залежність кріпаків на Буковині відмінили ще в 1785 р. (селяни отримали право вільного переходу), за ними

129

залишались усі феодальні повинності. На Закарпатті у 40-х ро­ках XIX ст. селяни-кріпаки латифундій виконували близько 20 видів панських робіт і мали віддавати поміщикові дев'яту час­тину врожаю.

Унаслідок революційних подій 1848 р. в Австрії було скасова­но кріпосну залежність селян, ліквідовано панщину. Але, як і в Росії після 1861 p., це не полегшило економічного становища селянства, до них перейшло менше половини земель краю. Се­ляни мали компенсувати поміщикам двадцятикратну вартість усіх річних повинностей. Вони підлягали прямому й непрямому опо­даткуванню, мали утримувати школи, шляхи тощо.

Землевласники зберігали за собою право володіння лісами, пасовиськами (тобто сервітутами), селянин мав оплачувати за­готівлю дров, будівельних матеріалів, випас худоби. З приводу сервітутів селяни зверталися до судів, але, за свідченням Івана Франка, з 32 тис. судових справ про сервітути, що порушува­лись у 1848-1881 pp. поміщики виграли ЗО тис. Після аграрної реформи 42 відсотки селянських господарств стали економічно нерентабельними і не мали можливості прогодувати своїх влас­ників.

Унаслідок поглиблення капіталістичних відносин на селі по­ширюється система вільного найму, з'являються сільськогоспо­дарські робітники. Наприкінці століття вкрай зубожілі селяни зму­шені були емігрувати до СІЛА, Бразилії, Канади, інших захід­них країн.

У містах, які поділялися на три групи (Львів, королівські й муніципальні) проживало близько 10 відсотків населення. Пере­важну більшість заможних городян становили іноземці. Навіть у містах Східної Галичини українців було 25~30 відсотків. Станом на 1900 р. лише 14 відсотків міського населення розмовляли укра­їнською мовою. У Галичині міста були переважно польські, на Закарпатті — австро-угорські, на Буковині — австро-румунські.

Прикметою капіталізації міст став розвій промисловості. Розо­рювалися дрібні місцеві підприємства внаслідок зовнішньої кон­куренції, яка значно посилилась з появою залізниці. Великі підприємства переважно зосереджувалися на лісообробці, роз­витку якої сприяла гостра потреба в будівельних матеріалах на Заході, а також спеціалізувалися на виробництві алкоголю. В 1870-80 pp. швидкими темпами розвивалися нафтові промисли

130

в районі Дрогобича й Борислава, які давали близько 5 відсотків світового видобутку нафти. В 1901 р. в Галичині була створена спілка фабрикантів.

Зростали ряди повністю або частково зайнятих робітників, яких у 1902 р. налічувалося 230 тисяч. Найбільш експлуатовані робітники походили з розорених українських селян і ремісників. Вони отримували найнижчу заробітну платню, маючи 12-16 го­динний робочий день, тоді як австрійський закон 1885 р. визначав його у межах 11 годин. Але основна функція міст полягала в торгівлі та комерційній діяльності. Цим сектором цілком заволоділи євреї, які в східних містах становили 40-45 відсотків, а в деяких містах, наприклад, у Бродах — 70 відсотків мешканців.

На західноукраїнських землях панувала австрійська система влади й управління. Абсолютна влада належала імператору (ціса­рю), який здійснював вище управління за допомогою численних установ (придворних рад, канцелярій, управлінь). Основним ор­ганом австрійської влади у Галичині ("Галіції й Лодомерії") було губернське присутствіє на чолі з губернатором, який призначав­ся імператором виключно з числа австрійців.

Відповідно до цісарського патенту (наказу) від 3 квітня 1817 р. королівству Галіції й Лодомерії надавалась так звана станова конституція і щорічно скликався сейм, де засідали представни­ки магнатів, лицарів та м. Львова. Головував у сеймі губернатор, як виконавчий орган сейму діяв комітет у складі семи депутатів, кандидатури яких затверджувались імператором. Компетенція сейму була обмеженою, він відав податками, фінансуванням місцевих робіт, видавав селянські метрики тощо. За своєю сутністю ця станова установа слугувала декорації абсолютистських по­рядків.

На початку XIX ст. територія Галичини поділялася на 18 цир­кулів (округів) і 59 дистриктів. До 1849 р. до складу Галичини як дев'ятнадцятий циркул входила Буковина.

Внаслідок реформи адміністративно-територіальної системи 1846 р. територію Галичини поділили на 74 повіти (у деяких рай­онах — староства) на чолі із старостами, яких призначав імпе­ратор. Численні німецькомовні канцелярії, в яких налічувалося близько 40 тис. чиновників, фактично володарювали над 2,5 млн. населенням Галичини.

131

У сільських місцевостях політичну владу здійснювали влас­ники землеволодінь — через війтів і мандаторів. Мандатори мали статус державних чиновників, але фактично слугували поміщи­кам, оскільки ними матеріально забезпечувалися. Це були "все­сильні сільські сатрапи" із широкими адміністративно-поліцейсь­кими повноваженнями і навіть правом застосовувати тілесні по­карання. Війти призначалися землевласниками з трьох обраних селянами кандидатів. Вони розглядали суперечки з цивільних справ, що виникали між селянами.

Закарпаття входило до Угорського королівства і в адмініст­ративно- територіальному відношенні поділялося на 4 жупи, яки­ми управляли призначувані королем чиновники — жупани. Жупи поділялися на комітати з комітатськими правліннями. В селах уп­равління здійснювали старости, яких призначали феодали. На Закарпатті існували й територіально економічні одиниці — домінії (землі з містами й селами), що належали феодалові, церкві чи державі.

В 1848 р. під тиском революційного руху цісар Фердинанд І проголосив конституцію, скликав австрійський рейхстаг, скасу­вав кріпацтво. Була дозволена діяльність своєрідного тимчасово­го національного уряду — Головної руської ради у Львові.

Однак у березні 1849 р. імператор Франц-Йосиф "подарував" нову антидемократичну конституцію, яка відновила централізо­вану державу. Цісарським патентом від 29 вересня 1850 р. для Галичини, а також для інших провінцій установлювалась крайова конституція. Вона передбачала поділ краю на три округи і ство­рення трьох окружних сеймів. Округи мали враховувати на­ціональний склад населення: Краківський — польського, Львів­ський — польського й українського, Станіславський — українсь­кого. Як відомо, це була невдала спроба притлумити соціальні протиріччя й національні суперечки. Патентом від 31 грудня 1851 р. загальнодержавна конституція і крайові конституції скасовува­лись. Поновлювалася необмежена влада імператора. За допомо­гою "жандарма Європи" царя Миколи І політичну систему Авст­рійської імперії, за незначними змінами, було збережено.

Спробою зберегти імперію була й угода 1867 р. про унію Австрії та Угорщини. Глава дуалістичної монархії Франц-Йосиф одно­часно був імператором Австрії і королем Угорщини. Разом з уго­дою австрійський рейхсрат прийняв конституцію, яка діяла й на

132

українських землях до жовтня 1918 р. В Угорщині була віднов­лена дія конституції 1848 р. Для обговорення питань загально­державного значення щорічно у Відні й Будапешті скликалися так звані "Делегації" по 60 представників від австрійського й угорського парламентів. Від Галичини делегувалося 7 представ­ників (6 поляків і 1 українець).

Крім того, в імперії діяв парламент (рейхсрат), рішення яко­го мали затверджуватись імператором. Рейхсрат утворювали палата панів — спадкових представників найвпливовіших дво­рянських родин і палата депутатів від населення, яких обирали за ускладненою, а з 1873 р. — куріальною системою. Тому в рейхс-раті переважали великі власники й торгово-промислова буржуа­зія австрійської та польської національностей; українців же, наприклад, у Палаті депутатів парламенту 1879 р. налічувалося лише троє (з 353-х).

Проголошення деяких демократичних інститутів були виму­шеними. Це суттєво не вплинуло на панування феодальних верств у державі.

В післяреволюційний період замість губернського правління на Галичині встановлювалось одноособове правління намісника, а на Буковині, що з 1849 р. стала окремою адміністративно-те­риторіальною одиницею, — правління президента краю. В 1861 р. імператор створив у Галичині й Буковині підпорядковані цент­ральній владі крайові сейми, які здійснювали нагляд за управлін­ням у сфері місцевого самоврядування. Положення про вибори забезпечувало повну перевагу поміщиків і буржуазії у галиць­кому сеймі польської, а у буковинському румунської національ­ності. Представництво українців у крайових сеймах становило біля 10 відсотків депутатів. Відповідно до галичанського крайового закону про громади (1866 р.) затверджувалися повітові громади (гміни), в яких створювалися керівні органи — повітові ради і виконавчі органи — повітові комітети на чолі з повітовими старо­стами, які обіймали посади лише після затвердження імперато­ром. Старости мали дуже широкі адміністративно-господарські повноваження. Для підтримання громадського спокою, придушен­ня будь-якого невдоволення правлінням Габсбургів вони могли використовувати жандармерію та військові частини.

133

У містах і селах обиралися ради, які формували міські й сільські управи (у великих містах магістрати) на чолі з бургомі­страми в містах і війтами в селах. За реформою міського само­врядування 33 містам імперії, зокрема Львову й Чернівцям, було надано статути. Згідно зі статутом Львова від 14 жовтня 1870 р. міську владу здійснювали міська рада й магістрат на чолі з пре­зидентом.

У першій половині XIX ст. суди на західноукраїнських землях поділялися на шляхетські (земські та гродські), духовні, міські, доменіальні й комітатські.

Відповідно до австрійського Положення (1849 р.) суди було відокремлено від адміністрації, замість колишніх станових судів створено загальні судові установи для всіх станів. Усі суди про­голошувалися незалежними, судді призначалися імператором довічно. За австрійською конституцією 1867 р. на західноукра­їнських землях діяла триступенева система судів: 1) одноособові повітові суди; 2) колегіальні крайові (окружні) суди; 3) колегі­альний вищий крайовий суд у Львові, дія якого розповсюджува­лась і на Буковину.

Для розгляду кримінальних справ про злочини, за які перед­бачалося тюремне ув'язнення терміном не менше 5 років ство­рювалися суди присяжних при окружних судах. Списки присяж­них щорічно складалися відповідними адміністраціями з ураху­ванням установлених цензів — майнового, освітнього, вікового.

Найвищою судовою інстанцією для всієї держави був Верхов­ний судовий і касаційний трибунал у Відні. Крім загальних існу­вали й спеціалізовані суди (військові, торговельні та ін.). У Львові діяв створений у 1896 р. промисловий суд, він розглядав спори між підприємцями й робітниками, у Дрогобичі — третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств.

У 1850 р. була створена прокуратура, яку очолював генераль­ний прокурор. При вищому крайовому суді існувала посада стар­шого прокурора, а при окружних судах— державних проку­рорів. Прокуратура здійснювала нагляд за законністю дій дер­жавних установ, суду, слідчих органів, окремих осіб. З 1851 р. при судах діяла підпорядкована міністру фінансів фінансова про­куратура — для захисту фінансових інтересів держави.

Адвокатура в Галичині була заснована ще 1781 р. й діяла під загальним наглядом міністра юстиції. У Львові існувала президія

134

адвокатської палати, яка обиралась адвокатами для координації їхньої діяльності. Вимоги до кандидатів в адвокатуру були дуже високими: їм необхідно було мати ступінь доктора права, про­йти семирічне стажування і скласти кваліфікаційні іспити.

Сутністю змін у правовій системі на західноукраїнських зем­лях після включення їх до Австрії була заміна застарілого польського законодавства на австрійське. Особливістю цього про­цесу було те, що Галичина стала місцем апробації нового австрій­ського законодавства.

Так, Цивільний кодекс 1811 p., введений у дію в Австрійській імперії з 1 січня 1812 р., спершу був запроваджений і протягом 15 років удосконалювався на галицькій території. Його джерела­ми були пандектне право (пристосоване до капіталістичних відно­син римське право), Прусське земське уложення 1794 р. і місце­ве право деяких австрійських земель. Кодекс мав 1502 парагра­фи і поділявся на вступ, у якому викладалися загальні положення про цивільний закон та три частини, що містили положення про особисті й майнові права, спільні постанови щодо особистих і май­нових прав. У кодексі визнавались рівність громадян перед зако­ном, свобода договірних відносин, цивільний шлюб та ін. Оскіль­ки він зберігав елементи феодального й канонічного права, із розвитком капіталістичних відносин його норми не відповідали новим історичним умовам. Однак, із певними змінами у формі новел (надзвичайних актів), цей кодекс продовжував діяти до розпаду імперії і навіть — декілька років після включення в 1921 р. західноукраїнських земель до складу Польщі.

Цивільно-процесуальний кодекс набув чинності 1796 р. у Захід­ній, а 1807 р. і в Східній Галичині під назвою галицького цивіль­но-процесуального кодексу. Він регулював усі стадії цивільного процесу від подання позовної заяви до виконання рішення суду. Процес характеризувався надзвичайною повільністю, тяганиною й дорожнечею суду, тому продовжувалася робота над його вдо­сконаленням. Хоча новий проект цивільно-процесуального кодексу (1825 р.) затверджено не було, окремі його положення, що ре­гулювали питання компетенції судів, адвокатської діяльності, судочинства в безспірних справах тощо, було введено в дію. Новий цивільно-процесуальний кодекс (1895 р.) базувався на принципах гласності, усності, змагальності й порівняно з попереднім при­скорив розгляд судових справ.

135

Кримінальний кодекс (1803 p.) також наприкінці XVIII ст. по­передньо був апробований на території Галичини. Він складався з двох частин (злочини й тяжкі поліційні провини), кожна з яких мала розділ кримінального матеріального права і розділ проце­суального права. На старих засадах римського права було роз­роблено широку класифікацію покарань за злочини та "пору­шення громадського спокою". Переважним способом покарання стає ув'язнення, яке поділялося на: 1) суворе тюремне ув'яз­нення із заковуванням у ланцюги; 2) суворе ув'язнення з кайда­нами на ногах; 3) звичайне тюремне ув'язнення без ланцюгів і кайданів. За деякі злочини встановлювалася смертна кара, але в більшості випадків імператор, щоб підняти популярність абсо­лютизму, своїм помилуванням замінював смертні вироки на поз­бавлення волі.

Новий кримінальний кодекс 1852 р. поділявся на дві частини про злочини й провини. За злочини передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув'язнення на різні терміни, за провини — грошові покарання, арешт до 6 місяців, тілесні пока­рання (скасовані в Австрії законом від 15 листопада 1867 p.), за­борону проживати в даній місцевості тощо. В подальшому до ко­дексу неодноразово вносилися доповнення, але в його основі були застарілі норми феодального права. Прогресивні правознавці вимагали підвищити з 10 до 16 років вік кримінальної відпові­дальності, скасувати смертну кару, яку вважали середньовіч­ним варварством, виступали проти застосування статей кодексу за аналогією тощо.

Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив демо­кратичним нормам судочинства, і в 1873 р. був затверджений но­вий кримінально-процесуальний кодекс, який з незначними зміна­ми діяв до 1918 р. За цим кодексом судочинство базувалося на принципах усності й гласності, допускалась участь присяжних у розгляді тяжких злочинів, запроваджувалась ідея вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

136

Отже, у XIX — на початку XX ст. державний лад і право на українських землях визначалися загальними для Росії й Авст­ро-Угорщини процесами, центральний зміст яких полягав у кризі феодально-кріпосницьких відносин і проведенні буржуазних ре­форм. Відбулися суттєві зміни в суспільно-політичному ладі Ук­раїни, насамперед у правовому становищі селян. Було ліквідо­вано їх залежність від поміщиків, формально вони отримали особисті й соціально-економічні права. В умовах розвитку про­мисловості поява буржуазії та найманих працівників — проле­тарів призвели до зміни в соціальній структурі міст. На украї­нських землях у складі Російської імперії внаслідок реформ 60-70-х pp. створювалися земські й міські органи місцевого самоврядування, запроваджувалася нова судова система та бур­жуазно-демократичні принципи судочинства. Однак ці зміни відбувалися із суттєвими обмеженнями й певним зволіканням, особливо на Правобережжі. Подібні процеси відбувалися й на західноукраїнських землях.

Посилювалися буржуазні тенденції в розвиткові правової си­стеми. Нові кодифікації поповнили джерельну базу чинного в Ук­раїні права. Розвиток капіталістичних відносин зумовив появу фабрично-заводського й адміністративно-поліцейського законо­давства. Аналогічно в Австро-Угорщині було створено нові ко­декси, апробація яких відбувалася на західноукраїнських зем­лях.

Революційні події у Росії 1905-1907 pp., перша світова війна помітно вплинули на розвиток державно-правових інститутів. Царизм був змушений дещо змінити форму правління, проголо­сити, щоправда обмежені, права й свободи. Однак це не змогло врятувати імперію від глибокої революційної кризи.

Царський уряд і уряд Австро-Угорщини ігнорували прагнен­ня народу України до самовизначення та національного відрод­ження. Але ідеї української державності знайшли подальший вияв у національно-культурному русі, діяльності українських політич­них партій.

137