Розділ 5 ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДЕРЖАВА ТА її ПРАВО

5.1. Формування Литовсько-Руської держави. Польсько-Литовські унії

Після розпаду Київської держави й занепаду Галицько-Во-линського князівства державно-правовий розвиток на переважній частині українських земель тісно пов'язується з експансією зміцнілої за князя Гедиміна (1316-1341) Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на українські землі. Князь Ольгерд захопив Чернігово-Сіверщину, Волинь, Подніпров'я. 1362 р. литовське військо, в якому було чимало українців, розгромило військо татарських ханів на р. Сині Води, внаслідок чого до Литовського князівства відійшло Поділля. Після приєднання українських земель населення Великого кня­зівства Литовського на 90 відсотків становили українці та біло­руси. Учені по-різному пояснюють характер цього приєднання. Одні з них (В. Кульчицький) вважають, що литовські правителі завойовували українські землі, переслідуючи загарбницьку мету. Інші (Н. Полонська-Василенко, С. Юшков) роблять акцент на відносно м'якому характері їх "входження" до складу Литви. Однак і вони, й переважна більшість інших учених, сходяться на тому, що цю проблему треба розглядати в хронологічному сенсі.

На першому етапі литовська влада дотримувалася правила "ми старину не рушимо, а новину не вводимо". Між Великим князем і місцевою знаттю укладалися договори ("ряди"), за яки­ми українські князі та бояри зобов'язувалися служити Великому князю, а князь — боронити землю від татар. Руські князівства зберігали у складі Великого князівства Литовського автономію. Державний устрій, суспільний лад, правова система залишали­ся такими ж, як і до входження в Литву. Державною мовою була давньоруська.

54

Проте пізніше унія Литви з Польщею докорінно змінила істо­рію розвитку Литовсько-Руської держави й правове становище українських земель. Основою унії стала необхідність об'єднати зусилля для боротьби з експансією німецького Тевтонського ор­дену на схід. Зі сходу також загрожував сильний противник — молоде Московське князівство. Однак реальне об'єднання Литви з Польщею затяглося на довгі роки.

1385 р. була підписана Кревська унія. Литовський князь Ягай-ло, одружившися з польською королевою Ядвігою, під ім'ям Во-лодислава II став королем Польщі. Він зобов'язувався приєднати до Польщі литовські, українські та білоруські землі, повернути раніше втрачені Польщею й Литвою володіння, прийняти като­лицизм і зробити його державною релігією. Проте задуми Ягай-ла — Володислава II, який роздавав литовсько-українські землі польській знаті, не були підтримані його земляками. Цим скори­стався князь Вітовт, який збройно 1392 р. прийшов до влади в Литві. Литовські й українсько-білоруські князі проголосили його "королем Литовським і Руським". Вітовт прагнув зміцнити Ли-товсько-Руську державу. Велику увагу він надавав розвиткові промислів, торгівлі, будував нові міста й фортеці. Під його ко­мандуванням у Грюнвальдській битві 1410 р. литовське військо, до складу якого входили українські, білоруські та російські пол­ки, разом із поляками, завдали нищівної поразки німецьким хре­стоносцям.

Наступним етапом об'єднання стала Городельська унія 1413 p., яка зрівняла в правах польську й литовську шляхту. Але — тільки католиків, і цим внесла розкол на релігійному грунті. Загострен­ням релігійних і національних суперечностей у Литовсько-Русь-кий державі скористалась православна Москва, до якої внаслі­док російсько-литовських війн відійшли Смоленщина й Чернігів­щина. До того ж іще реальнішою стала кримсько-татарська навала. 1484 р. військо хана Менглі-Гірея зруйнувало Київ, по­грабувало й спалило церкви, захопило в полон киян. Надалі українські землі щорічно ставали об'єктом спустошливих набігів татар. Усе це підштовхувало Велике Князівство Литовське до зміцнення союзу з Польщею.

1569 р. в Любліні відбувся спільний польсько-литовський сейм, де було підписано акт унії Литви й Польщі. Віднині перестає існувати литовсько-руська форма державності українського

55

народу. За унії Корона (тобто Польща) і Велике князівство Ли­товське об'єдналися в єдину державу — Річ Посполиту. Обирав­ся спільний король, якого проголошували водночас і Великим князем. Здійснювалася спільна зовнішня політика, в обігові були спільні гроші. Польська й литовська шляхта отримували право володіти землями в обох частинах держави. Проте кожна з них мала свої герби, місцеві адміністрації, судочинство, війська. Після Люблінської унії починається полонізація українських земель: до Польщі відійшли Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брац-лавщина, Київщина.

5.2. Суспільний устрій

На початках Литовсько-Руської держави не відбулося змін у соціально-політичному устрої українських земель. Але з кінця XV ст. розпочався процес централізації Великого князівства Ли­товського. Давніх удільних князів з роду Рюриковичів замінили представники литовської великокнязівської династії. Волості підпо­рядковувалися удільним князям Гедиміновичам, вони здійсню­вали адміністративне, військове та судове управління. Князі становили вершину соціально-станової ієрархії. Сюди також на­лежали магнати й "княжата", які стали елементами реальної влади. Магнати мали велику земельну власність. Так, наприк­лад, рід Острозьких володів третиною всієї землі на Волині. Пред­ставники роду обіймали високі державні посади, вони були не­підсудні провінційній адміністрації, підлягаючи суду Великого князя. їхні посади іноді навіть передавались у спадок.

Магнати Острозькі, Гольшанські, Вишневецькі, Чарторийські, Корецькі та інші мали своє військо і на вимогу Великого князя виводили його на війну. З усіх ополченців, яких мала виставля­ти Україна, 3/4 виступали під їхніми знаменами.

У майже такому ж становищі перебувала верхівка бояр, або панів. Вони відрізнялися давністю роду, вотчинним характером землеволодіння й певним імунітетом щодо удільних князів, не виконували повинностей, не сплачували податків, до них не за­стосовувалися тілесні й ганебні аморальні покарання.

До феодального стану належала переважно шляхта. Шлях­тичі мешкали на землях Великого князя й магнатів, які надава­лись їм за військову службу (як і російському дворянству). Вони

56

були переважно держателями, а не власниками землі. Шляхта становила більшість постійного війська, за що діставала різні привілеї (звільнення від податків, непідлеглість місцевій адміні­страції та ін.). Вона мала привілейоване право обіймати державні посади.

Однак цей стан не був замкненою кастою. Титул шляхтича могли отримати від Великого князя й представники інших верств — міщан, духовенства, навіть заможні селяни. Шляхта мала право стягати з підлеглого населення податки, вимагати виконання повинностей.

Українська шляхта сформувалася лише в першій половині XV ст. Привілеями короля Казимира IV на українських дрібних феодалів було поширено права та вольності шляхтичів. Загалом, шляхта у Литовсько-Руській державі протягом XV-XVI ст. ста­ла досить впливовою і міцною верствою панівного класу. Шляхта поступово домоглася такого ж правового становища, яке мали князі чи пани-бояри, була основною опорою великокнязівської влади. Великокнязівський уряд надав шляхті права торгівлі, екс­порту сільськогосподарських продуктів, лісу, а також ввозу імпор­тних товарів без сплати мита. Феодали-шляхтичі влаштовували у власних маєтностях ремісничі майстерні, мануфактури, мли­ни, розвивали промисли. Така протекціоністська політика дер­жави щодо шляхти мала й негативні наслідки: гальмувався роз­виток міст, натуральне господарство перешкоджало утворенню єдиного загальнодержавного внутрішнього ринку як основи полі­тичної централізації.

До вищих верств населення в Литовсько-Руській державі на­лежала верхівка духовенства. Литовсько-Руська держава підтри­мувала діяльність церкви. Князі та магнати надавали їй земельні пожалування, гроші, влаштовували при церквах школи, при­тулки для сиріт, шпиталі. У 1458 р. всупереч зростаючому впли­вові московського митрополита великим литовським князем була відновлена митрополія в Києві, яка підпорядковувалася безпо­середньо константинопольському патріархові.

Міське населення України було організоване на західний кшталт. Міщани користувалися самоврядуванням на основі маг­дебурзького права. Але повну правоздатність мали тільки міща-ни-католики. Православні українці були зобов'язані проживати в передмісті або в межах певного району міста, позбавлялися

57

можливості брати участь в діяльності органів міського самовря­дування, обмежувались у правах на заняття ремеслами, веден­ня торгівлі тощо. Міщани виконували як загальнодержавні по­винності (серебщина, подимний збір та ін.), так і встановлені міською владою. Боротьба українського міщанства за рівні права з католиками призводила до збройних виступів, наприклад, у Черкасах, Каневі, Винниці.

Міські жителі були зорганізовані за німецьким зразком у кор­порації, серед яких привілейоване становище мало купецтво. Ос­новні категорії міського населення об'єднувалися в цехи: буді­вельників, шевців, лікарів, зброярів, золотарів тощо. На вер­шині цехової ієрархії перебували цехмайстри, які стежили за якістю й кількістю продукції, розподіляли повинності й податки.

Справами у містах керував міський патриціат, до якого вхо­дила міська знать й багатії, а в національному відношенні — німці та поляки. Своєрідною українською общиною в містах були брат­ства, які захищали православне міщанство, здійснювали про­світницьку діяльність.

Рівень міського розвитку залежав від його статуту, тобто було воно великокнязівське, приватновласницьке чи самоврядне.

Селянство становило майже 80 відсотків населення Литовсь-ко-Руської держави. Воно було антиподом шляхти: чим більше прав і привілеїв здобувала вона, тим відчутніше втрачали їх ук­раїнські селяни.

Основою господарства українських сіл було "дворище", воно об'єднувало кілька хат. Декілька дворищ утворювали сільську громаду (село), яка володіла колективною земельною власністю. Громада ("копа") мала адміністрацію, обирала старосту, здійсню­вала судово-поліцейські функції, стежила за сплатою податків, утримувала церкву. Села об'єднувались у волості. На волосному віче громадою (копою) обиралися волосні отамани або старшини.

Існувало три категорії селянства: 1) вільні селяни— смерди; 2) напіввільні — закупи; 3) невільники — холопи, челядь. Особи­сто вільні селяни — це: а) "тяглі селяни", які працювали на пана власною тягловою силою; б) "селяни-ремісники", які займались кустарними промислами (ковалі, ткачі, каретники) та "службові селяни" (бортники, рибалки, конюхи, ловчі); в) "чиншові селя-не" або "данники", що працювали на власній землі, сплачуючи данину натурою.

58

Закупи, холопи, челядь мали такі ж права, як і за часів Киї­вської Русі.

З поглибленням феодальних відносин наприкінці XV ст. у Га­личині, а у Великому князівстві Литовському на сто років пізніше, було запроваджено кріпацтво. Селяни втратили особисті й май­нові права (право власності на землю, вільного переходу до іншо­го феодала та ін.).

5.3. Державний лад

У другій половині XIV ст. після входження українських зе­мель до Литви й утворення Великого князівства Литовського деякий час тут зберігався старий удільний устрій. На чолі дер­жави стояв Великий князь. Взаємини між Великим князем і кня­зями місцевими мали васальний характер. Місцеві мали широку автономію у внутрішніх справах, але на вимогу Великого князя повинні були брати участь у воєнних походах зі своїм військом і платити данину (підданщину). За правління Вітовта і його на­ступників у першій половині XV ст. місцеві князівства стали про­вінціями єдиної держави; усунуто удільних князів, які з васалів перетворилися на слуг Великого князя і поступово змішалися з верхівкою служивої знаті. Привілей 1434 р. остаточно закріпив утрату державницьких прав місцевих князів і перетворив їх у підданих Великого князя.

У XV ст. влада Великого князя значно посилюється. Він має широкі повноваження в питаннях внутрішньої та зовнішньої полі­тики оголошує війну, укладає мир, призначає й звільняє з посад вищих службових осіб; він — верховний головнокомандувач війська, розпорядник державного майна й коштів, а також — виконує функції вищого суду. Однак, наприкінці століття роз­ширилася компетенція іншого важливого органу держави панів-ради, який сформувався з найвпливовіших васалів Великого князя (удільних князів, магнатів, бояр, панів, зокрема й українських, церковних ієрархів) і діяв спочатку при ньому як дорадчий орган. За привілеєм 1492 р. найважливіші державні справи князь вирі­шував спільно з панами-радниками. Це стосувалося питань зов­нішньої політики, видання й відміни законів, призначення та звільнення вищих урядовців, здійснення видатків з державної скарбниці, судових рішень. Зросла не тільки компетенція, а й

59

кількісний склад панів-ради, який налічував уже 80 осіб. При­вілей 1506 р. ще більше зміцнив правове становище ради. Те­пер, якщо думки панів-радників не збігалися з поглядами кня­зя, останній повинен був підкоритися раді. За відсутності Вели­кого князя рада мала керувати всією внутрішньою та зовнішньою політикою, — із правом оголошувати війну включно.

За прикладом Польщі з'явився новий колегіальний, більш представницький орган — Вальний (загальний) сейм. Спочатку так називали з'їзди феодалів, а також литовської, української та білоруської шляхти. У 1507 p., з приводу збору коштів на війну з Росією вперше відбувся сейм, де, крім магнатів і урядовців, брала участь шляхта. З 1512 р. шляхта почала обирати на сейми по два представники від повіту. Перший Литовський статут 1529 р. визнав Великий Вальний сейм як державний орган. Рада стала однією з палат сейму — "лавицею", до другої палати — "кола" — входили представники шляхти.

Центральне управління здійснювали вищі урядовці. Спочат­ку Великий князь призначав їх особисто, потім — за погоджен­ням із панами-радою та сеймом. Найважливішими з них були маршалки: маршалок земський (відав князівським двором і голо­вував за відсутності князя на зборах панів-ради), маршалок двірський (відав князівським двором), маршалок із судових справ, маршалок дипломатії. Державною канцелярією відав канцлер, а його заступником був підканцлер. Фінансами завідував підскарбій земський, а його заступником був підскарбій двірський. Військом командував гетьман земський, а його заступником був гетьман польний. Були й інші урядовці (стольник, ловчий, кухмістер, чашник, кравчий тощо), які окрім придвірських функцій вико­нували державні доручення — адміністративні, судові, дипло­матичні.

Місцеве управління після ліквідації удільних князівств у зем­лях і волостях здійснювали намісники, а пізніше — старости й воєводи, яких призначав Великий князь. Вони збирали податки, чинили суд, організовували оборону територій, стежили за по­рядком. Апарат місцевого управління становили службовці зі ста­роруськими назвами (тіуни, дітські). Пізніше з'явилися возні, які були помічниками старост і виконували судові рішення, хорунжі, городничі, мостівничі.

Суд спочатку був аналогічний суду Київської Русі, але на­прикінці XIV ст. окреслилась дещо інша судова система. Найви-

60

щою судовою інстанцією вважався великокнязівський суд, який мав необмежену компетенцію. Справи у звинуваченні князів, бояр, урядовців, справи про позбавлення феодалів честі, обвинува­чення в антидержавних злочинах, а також скарги на рішення нижчестоящих судів князь розглядав одноособово і сам виносив рішення. Пізніше важливі справи почали розглядатися князем спільно з панами — радою.

Іноді пани-рада судили без князя, проте цей суд так і не сфор­мувався в окрему судову установу. Через велику кількість справ князь доручав службовцям із найближчого оточення чинити суд, але ці суди (маршалкові, асесорські) мали тимчасовий характер. Існувала ланка територіальних судів, де судочинство здійсню­вали намісники, старости, воєводи. Діяли також церковні суди і суди феодалів — над залежним населенням. Привілеєм 1457 р. феодальні (доменіальні) суди були офіційно узаконені, а Судеб­ник Казимира 1468 p. врегулював їх компетенцію. Від часів Київсь­кої Русі на великокнязівських землях існували "копні" (громад­ські, або колишні "вервні") суди." Населення певної території у такий спосіб об'єднувалось для вирішення цивільно-правових спорів і самозахисту від злочинних елементів. У Литовсько-Русь-кий державі шляхта дуже швидко звільнилася з-під юрисдикції цього суду, і він перетворився на власне селянський суд. Існува­ло три види копних судів: малі (копи сусідів), великі (копи гро­мади) і згромаджені (із жителів кількох сіл, а то й містечок). Право належати до членів копи мали лише глави сімей. Кількісний склад суду не був чітко визначений і становив, як правило, 10-20 осіб. Засідання копного суду відбувалися в присутності священика (під час складання учасниками присяги) та представника державної адміністрації — возного. Копні суди розглядали цивільно-правові, сімейні справи, а також справи про кримінальні, переважно майнові, злочини. Судили, керуючися звичаями (здоровим глуз­дом), а в разі потреби могли спиратися на закон. Характерно, що копні суди самостійно розшукували обвинуваченого, вино­сили судові рішення, які були остаточними й виконувалися не­гайно. Найбільший розвиток копних судів припадає на першу половину XVI ст. Після Люблінської унії 1569 р. та юридичного закріпачення селянства Третім Литовським статутом 1588 р. копні суди поступово було замінено доменіальними судами феодалів.

61

Однак, як свідчать численні джерела, вони існували ще й у XVII — на початку XVIII ст., зокрема, на Правобережжі.

У середині XVI ст. відбулася судова реформа. На Бєльському сеймі 1564 р. під натиском шляхти магнати зреклися права на привілейовану підсудність. Була створена нова система держав­них судів:

Гродські (або замкові), де розглядалися кримінальні спра­

ви усіх вільних станів (шляхтичів, міщан, селян). Судочин­

ство здійснював одноособово намісник, староста чи воєво­

да. За дотриманням формальної сторони судової процедури

стежив замковий суддя, судові книги вів судовий писар.

Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого

князя.

Земські шляхетські суди (або шляхетські трибунали)

обиралися шляхтою в кожному повіті. До їх складу входи­

ли судді, підсудки та писарі. Вони судили шляхтичів у всіх

справах, крім значних кримінальних (убивство, розбій,

підпал, зґвалтування тощо); засідання відбувалися тричі на

рік і тривали два тижні. Апелювати на їх рішення можна

було до суду Великого князя.

Підкоморські суди, які розглядали земельні справи. Судо­

чинство здійснював підкоморій, котрий призначався Вели­

ким князем. Заступником його був коморник. Підкоморські

суди відповідно до Другого Литовського статуту 1566 р.

створювалися в кожному повіті.

5.4. Джерела та характерні риси права

На українських землях, що входили до складу Литовської держави, діяла досить строката система права. Спочатку, оскільки вони стояли на вищій правовій сходинці розвитку, ніж Литва, тут зберігався свій юридичний устрій. Основними діючими дже­релами права деякий час були Руська Правда та звичаєве пра­во. Великі князі й урядовці, не маючи, що протиставити розви­неній давньоруській правовій системі, змушені були дотримува­тися "старовини" й "давності", при вирішенні справ посилаючись на ці джерела.

Власна законодавча діяльність литовських князів спочатку роз­вивалась у формі привілеїв щодо окремих питань, осіб, груп осіб,

62

а пізніше — станів. Привілеї були: а) пожалувані, за якими на­давались землі, шляхетські титули, посади та ін.; б) пільгові, що звільняли від сплати мита, податків, підсудності тощо; в) охоронні, які відновлювали порушені права. Були ще земські привілеї, вони надавали виняткові права окремим станам (шляхті, духовенству, міщанам), церквам, монастирям. Так, за привіле­ями Ягайла 1387 р. і Вітовта 1413 р. передбачалося створення привілейованої військової верстви (шляхти) лише з литовців-католиків. Привілеї, які надавалися окремим землям, мали на­зву обласних. Наприклад, це привілеї, що надавали автономію українським землям: Київській— 1494, 1507, 1529 р., Во­линській— 1501, 1509 р.

Серед джерел права Литовсько-Руської держави важливе місце належить міжнародним договорам, які укладалися з Нов­городською та Псковською республіками, Лівонським і Пруссь-ким орденами, Московським князівством. Для українських зе­мель особливе значення мали договори з Польщею 1385, 1413, 1569 р.

Першим збірником, який уніфікував діюче законодавство (привілеї, звичаєве право, місцеве право) й судово-адміністра­тивну практику був судебник Казимира TV, затверджений на провінційному сеймі у Вільно в 1468 р. Він запозичив ряд право­вих положень із Руської Правди, але передбачав значно суворіші покарання, в тому числі смертну кару. Судебник містив пере­важно норми кримінального права й кримінального процесу, ма­єткового права, які захищали насамперед феодальну власність. Щоправда, в ньому простежується ідея рівності усіх верств на­селення перед законом. Розрізняється велика й мала крадіжка, йдеться про індивідуальну відповідальність за вчинений злочин. За судебником, суб'єктами злочину були не тільки вільні люди, а й залежні отчичі (холопи).

Значно ширшою й ґрунтовнішою кодифікацією був Перший Литовський статут 1529 p., який містив норми державного, ад­міністративного, цивільного, сімейного та інших галузей права. Найсуттєвішим було визначення в статуті шляхти як окремого стану, гарантування їй низки прав і привілеїв. Основним кри­терієм належності до шляхти визнавався принцип давності. В окремих випадках шляхетство підтверджувалося за показан­нями свідків — шляхтичів; вони робили це під присягою. Заново

63

шляхетство надавалося рішенням господаря (правителя держа­ви). Гарантувалося право шляхетського землеволодіння, яке не можна було відібрати без вини. Привілейований статус шляхти визначався також у судочинстві. За статутом не дозволялося карати шляхту "безправно", тобто без публічного судового про­цесу. Якщо шляхтич обвинувачувався в злочині, він міг "очисти­тися" присягою. Водночас статут забезпечував деякі права се­лян, в тому числі право на землю.

Другий Литовський статут 1566 р. був прийнятий на ви­моги шляхти, він оформив "шляхтизацію" суспільно-політично­го устрою Великого князівства Литовського. Законодавчо закрі­плювалися нові соціально-політичні реалії: представництво шлях­ти на сеймах, поділ влади між князем і сеймом, розширення прав шляхти розпоряджатися підданими селянами. У статуті 1566 р. досконаліше систематизовано норми державного, приватного, кримінального, процесуального права, зафіксовано створення нових гродських, земських і підкоморських судів. Оскільки доопра­цювання статуту відбувалося під тиском переважно волинської шляхти, його називали ще й Волинським. Перший і Другий ста­тути були написані староруською мовою, але не з'явилися дру­ком. З оригіналів переписувалося багато копій, тому збереглося чимало списків, в яких зустрічаються розбіжності.

Вдосконалення статутів тривало довго. І нарешті 1588 р. з'явив­ся Третій Литовський статут, який являв собою взірець за­конодавства і два з половиною століття діяв на українських зем­лях. Він був прийнятий уже за часів Речі Посполитої, докладні­ше про це — у наступній темі.

Отже, в литовсько-руський правовій системі сформувалися й усталилися норми основних правових галузей, хоча самого поді­лу права на галузі ще не було.

Норми державного права містяться в статутах, князівському законодавстві, постановах сейму. Повніше вони подані у Статуті 1529 р. Там, зокрема, представлені положення, в яких розкри­ваються повноваження господаря (глави держави), органів уп­равління, визначаються певні права й обов'язки громадян. Прин­ципове значення має положення про рівність громадян перед законом: "Всі у великом князстве Литовском одним правом мают сужони бути". Зазначимо, що державне право Литовського кня­зівства, особливо на перших етапах, ґрунтувалося на українсь-

64

ких підвалинах давнього права. Все ще скликалися віча, народні збори, судові справи розглядались у громадських та копних су­дах.

Розвиваються інститути цивільного права. Регулюється фео­дальна земельна власність, яка ще більше зміцнюється після розпаду власності общинної. Спершу переважала феодальна власність на землю у вигляді пожалування князя за умови не­сення служби (тимчасово чи довічно). Пізніше феодали домогли­ся передачі земель у вотчину, тобто спадкового володіння. Землі набувалися й завдяки купівлі чи князівському пожалуванню. Феодали мали необмежене право розпоряджатися цими земля­ми за умови несення ними військової служби, а також надання для воєнних походів певної кількості воїнів.

Розвинулося сервітутне право — право користування чу­жими речами: лісом, сінокосом, місцями для полювання, прого­ну худоби тощо. Воно забороняло землеволодільцю будувати греблі, мости, млини, змінювати течію річок, якщо це завдава­ло шкоди сусідам. Статути регулювали також відносини в разі знахідки коня чи худоби. Знахідка породжувала право володін­ня, але не була засобом набуття права власності. Так, за Пер­шим статутом, якщо приблудиться кінь або якась інша свійська тварина, то господар двору має повідомити про це владу. Якщо він затримає тварину, що приблудилася, більше трьох днів, то вважатиметься злодієм.

Зобов'язання випливали з договорів, серед яких найчастіше зустрічалися договори купівлі-продажу, позики, найму тощо. Вони укладалися переважно в письмовій формі, за присутності свідків. Для забезпечення виконання договорів застосовувалися присяга та запорука, хоча й дещо обмежено щодо нижчих станів насе­лення. Для цього ж використовувалася застава нерухомого май­на, яке переходило у володіння й користування кредитора до повного повернення боргу боржником.

Шлюбно-сімейне право в основі своїй мало норми, що скла­лися в Київській Русі. Шлюби бралися лише за згодою молодих. Взяттю шлюбу ними мала передувати домовленість батьків сторін. Статут 1566 р. передбачав шлюбний вік для жінок 15 років, а для чоловіків — 18. Діяв принцип матеріальної гарантії шлюбу — зав­дяки договорові щодо посагу (приданого) нареченої та вено (ча­стини майна) нареченого. Статутом 1529 р. сума вена встановлю-

65

валась вдвічі більшою, ніж придане, але не понад третини вар­тості чоловікового майна. По смерті чоловіка вено ставало влас­ністю дружини. Коли шлюб визнавався недійсним, то придане залишалось у дружини, а вено поверталося чоловікові. При роз­лученні з вини дружини вона позбавлялася і приданого, й вена.

Спадкування відбувалося за законом або заповітом. Закон да­вав змогу спершу успадковувати дітям, потім онукам і правну­кам. Дочкам передавалось майно у спадок нарівні з синами. За відсутності прямих нащадків воно переходило до братів, сестер чи інших родичів.

Кримінальне право в Литовській державі спочатку, як і у Київській Русі, не знало поняття злочину. Існували "образи" чи "обіди". Пізніше розуміння злочину дедалі більше змістилось у сферу порушень норми права. Відтак з'явилися терміни "зло­дійство", "бой", "кгвалт", "грабіж" та ін. Суб'єктами злочину відповідно до встановленого привілеєм 1457 р. принципу індиві­дуальної відповідальності були окремі особи. Кримінальна відпо­відальність наступала за Судебником Казимира з семилітнього, а за Другим статутом з чотирнадцятилітнього віку. Литовсько-руське право передбачало складну систему злочинів і покарань. Найтяжчими вважалися злочини проти держави (бунт, зрада, образа "маєстату" чи суду) та релігії (вихід із християнства, прий­няття мусульманської чи іншої віри, чари тощо). За ці злочини винні засуджувалися здебільшого до страти. З-посеред злочинів проти особи виокремлювалося вбивство (навмисне чи з необе­режності), тілесні пошкодження, фізичні й словесні образи. Сус­пільно небезпечними вважалися майнові злочини: розбій, погра­бування, крадіжка, знищення чи пошкодження чужого майна, підпал, наїзд. Злочинами проти сім'ї й моралі були насильниць­кий шлюб, зґвалтування, подружня зрада, побиття батьків.

Серед видів покарань спочатку переважали майнові штра­фи, що надходили потерпілому (шкода), родичам убитого (го-ловщина), в скарбницю держави (наклад). Пізніше, після прий­няття Статутів, особливо Третього Литовського статуту, май­нові покарання в багатьох випадках замінено смертною карою. До страти засуджувалися за державні, релігійні злочини, розбій, насильство, крадіжку, злочини проти сім'ї й моралі. Смертна кара поділялася на просту (відрубання голови, повішення) й кваліфі­ковану (спалення, посадження на палю, закопування живим у

66

землю тощо). Панів і шляхтичів карали також позбавленням прав і честі — "виволання" (вигнання за межі міста чи села й оголо­шення поза законом). Позбавлений честі втрачав свої шляхетські права й привілеї. Щодо простих людей, то до них широко зас­тосовувалися болісні й калічницькі покарання.

На українських землях литовської доби тривалий час збері­гався притаманний давньоруському праву обвинувально-змагаль­ний процес. Судочинство починалося заявою зацікавленої особи або її родичів. Позивач повинен був сам зібрати й пред'явити на суді докази. Але у XVI ст., як це закріплено у Другому Литовсь­кому статуті 1566 p., з'являються елементи слідчого (інквізи­ційного) процесу із застосуванням тортур. Суд, не чекаючи за­яви потерпілого, мав право сам порушити справу. Допускалося представництво сторін; статутом 1529 р. вводилася норма, що передбачала участь у суді адвокатів, які називалися прокурато­рами, або речниками. Судовими доказами вважалися власне зізнання (для чого допускалися тортури), покази свідків, харак­теристика підсудного "добрими людьми", речові докази, пись­мові документи, присяга.

***

Руйнація Давньоруської держави призвела до того, що її землі опинилися під зверхністю сусідніх держав, насамперед Литви й Польщі. Українські землі, які увійшли до складу Литовського князівства, помітно вплинули на його державно-правовий роз­виток. Високим рівнем культури, сталими правовими формами й традиціями вони сприяли еволюції князівства в Литовсько-Русь-ку державу. Вікові традиції української державності не перери­валися, але в подальшому їхній розвиток обмежувався місцевим самоврядуванням.

Литовсько-руське право багато в чому наслідувало й про­довжувало давньоруське звичаєве право. Литовські статути — видатні пам'ятки права литовського, українського та білорусь­кого народів. За змістом, рівнем законодавчої техніки вони вва­жаються одними з найпрогресивніших на той час документів євро­пейської юридичної думки.

67