Розділ 4 ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА ТА її ПРАВО

4.1. Утворення й історична доля

Галицько-Волинського князівства

Як зазначалося при розгляді попередніх тем, період роздроб­леності й розпаду Київської держави був закономірно обумовле­ний розвитком феодального виробництва та феодальних відно­син. На той час аналогічні процеси відбувалися на території всієї Європи.

Подальшому розвитку українського державотворення знач­ною мірою сприяло створення на заході сучасної України могут­нього державно-політичного центра — Галицько-Волинського князівства. Воно виникло у 1199 р. завдяки об'єднанню князем Романом Мстиславовичем Володимиро-Волинського та Га­лицького князівств, які наприкінці XI — на початку XII ст. від­окремилися від Київської держави. Однак цьому єднанню пере­дував процес їхнього становлення й самостійного розвитку в складних суперницьких стосунках між собою. М. Грушевський вважав ці два князівства найбезпосереднішими спадкоємцями по­літичної та культурної традиції Києва.

За шість років князювання Романа Галицько-Волинське кня­зівство досягло великої могутності. У внутрішній політиці, спи­раючись на дрібне та середнє боярство й городян, Роман зо­середив увагу на зміцненні княжої влади, підпорядкувавши собі свавільну галицьку боярську верхівку. Здійснюючи актив­ну зовнішню політику, Роман поширював свій вплив на схід і в 1203 р. захопив Київ. Відтак під владу одного князя потрапи­ли всі, за винятком Чернігівського, руські князівства. Автор Галицько-Волинського літопису називає його "царем на Русі", "самодержцем". Удалими були й військові походи Романа про­ти половців, завдяки чому, згадується у візантійських літопи­сах, було врятовано Візантійську імперію. Раптова смерть Ро­мана у бою з поляками (1205 р.) призвела до нових феодальних

45

чвар, міжусобиць і війн, які знесилили й спустошили цей ре­гіон.

Галицько-Волинське князівство розквітнуло за князя Дани­ла Галицького, коли воно охопило велику частину земель ко­лишньої Київської держави, продовжило її державницькі й куль­турні традиції. Після загибелі свого батька князя Романа ма­лолітній Данило з матір'ю та братом Васильком, рятуючись від бояр, перебував при дворі угорського короля. Пізніше він утвер­дився на Волині й за підтримки феодалів зумів у 1238 р. оволод­іти Галичем, а наступного року й Києвом.

Під час монголо-татарської навали, щоб зберегти владу й кня­зівство, визнав себе васалом хана, зобов'язавшися сплачувати данину й надавати в розпорядження орди своє військо.

Влада Данила значно зросла після його перемоги над коалі­цією Угорщини, поляків та галицьких бояр у 1245 р. під Яросла­вом (тепер місто у Польщі). Данило узяв собі Галичину, а бра­тові Васильку віддав Волинь. Попри це, обидва князівства про­довжували існувати як єдине ціле під зверхністю старшого князя Данила.

Воєнні успіхи й піднесення Галицько-Волинського князівства не могли не викликати занепокоєння в Орді. Незабаром після перемоги під Ярославом Данила викликали до столиці орди Са­раю, де, визнавши зверхність хана, він одержав ярлик на кня­зювання. Завдяки мудрій державній політиці Данило зумів збе­регти свою державу від знищення монголо-татарами. Більш того, фактично він перебрав на себе ті виняткові повноваження, які раніше належали київським князям. У 1246 р. він висуває власну кандидатуру (Кирила) на посаду митрополита, що раніше мав право робити лише Великий київський князь.

Однак головним для галицько-волинського князя було підго­туватися до боротьби з татаро-монгольським ярмом. Про це свідчить інтенсивне будівництво мурованих фортець і потужних замків у Бересті, Столп'ї, Хотині, Білгороді-Дністровському, Кам'янці-Подільському, укріплень Луцька, Даниліва, Львова, Володимира та ін. Готуючись до наступної боротьби із Золотою Ордою, Данило нормалізує стосунки з Польщею й Угорщиною. Намагаючися знайти союзників серед західноєвропейських країн, Данило звернувся до папи Римського з пропозицією щодо хре­стового походу проти монголо-татар. Князь погодився на перехід

46

своїх володінь під церковну юрисдикцію Рима, прийнявши у 1253 р. від папи королівську корону. Проте надії на допомогу За­хідної Європи реалізувати не вдалося, і Данило розірвав кон­такти з Римом. У 1254 р. він розпочав визвольний похід на Київ, скориставшись тим, що основні сили монголо-татар були дале­ко на сході. Але йому не вдалося здійснити свій задум. Розпла­тою за невдачу стало вторгнення у 1259 р. великого монголо-та-тарського війська в Галичину й Волинь. Данило Галицький зму­шений був знову визнати зверхність монголо-татар і на їх вимогу зруйнувати власні оборонні укріплення та фортифікаційні спо­руди. У 1264 р. князь Данило Галицький помер.

За наступників князя Данила внаслідок посилення феодаль­них міжусобиць, чвар і спустошливих нападів монголо-татар почався занепад Галицько-Волинського князівства. Хоча на пев­ний час їм вдавалося зберігати державу й навіть розширювати території. Так, син Данила Лев приєднав до своїх володінь Люб-лінщину та частину Закарпаття, де жило українське населення. В середині XIV ст., після смерті останнього галицько-волинсько­го князя Болеслава Юрія II, який в 1340 р. був отруєний бояра­ми, польські феодали захопили Галичину й частину Західної Волині. Основна частина Волині та Берестейська земля опинили­ся під владою Литовської держави.

Значення Галицько-Волинської держави важко переоцінити. На думку відомого українського історика С. Томашівського, це була "перша чисто українська політична організація", котра в періоди своєї могутності обіймала 9/10, а під кінець існування — залюднених просторів України.

4.2. Особливості суспільного ладу та державного устрою

Галицько-Волинське князівство значною мірою зберігало риси суспільного й державного устрою, притаманних Давньоруській державі. Водночас суспільна та державна організація князівства, внаслідок впливу сусідніх держав середньовічної Європи, мала свої особливості.

Могутньою економічною й політичною основою феодального класу на Галичині була численна група боярської аристократії ("мужі

47

галицькі"), яка володіла великими земельними латифундіями, значною кількістю сіл і міст. Бояри помітно впливали на внутріш­ню й зовнішню політику держави. "Мужі галицькі" підтримували князівську владу настільки, наскільки вона відповідала інтересам феодальної верхівки. Вони активно протидіяли спробам обмежити їхні повноваження на користь великого князя чи міст, що розви­валися.

До панівного класу належали також служиві феодали, що економічно і політично залежали від великого князя чи впливо­вих бояр. Землевласниками вони ставали завдяки князівським пожалуванням за військову службу, хоча не гребували й мож­ливістю самочинно захопити общинні землі. Галицьке боярство також роздавало їм власні землі, аби завоювати прихильність дрібних феодалів і використати їх як опору у протистоянні кня­зеві.

До класу феодалів примикала верхівка духовенства. Церк­ва, як і за часів Київської Русі, була могутнім землевласником і мала неабиякий вплив на соціально-політичне життя суспільства.

Селяни становили основну масу населення. Переважна біль­шість (смерди) була особисто вільною, мала власне господар­ство. Холопство в Галицько-Волинському князівстві не дуже по­ширилось. Вигідніше було садовити невільників на землю; відтак поступово холопи злилися із селянством, яке сплачувало по­датки й несло військову повинність на користь великого князя. Зростання боярського землеволодіння посилювало залежність селян від феодалів. За користування землею вони мали сплачу­вати ренту землевласнику і виконувати різноманітні повинності.

Серед важливих особливостей соціально-політичного розвит­ку Галицько-Волинської землі слід назвати наявність тісних еко­номічних і торгівельних зв'язків із європейськими державами, що сприяло бурхливому розвиткові міст. Міста, де налічувалося понад вісімдесят, були адміністративними, торговельно-ремісни­чими і культурно-релігійними центрами. їм належала важлива роль у політичному житті держави. Соціальний склад міського населення був неоднорідним. Ремісницька й купецька верхівка міст ("мужі градські") була опорою влади князя, сприяла її зміцненню, оскільки остання надавала всілякі пільги й привілеї заможним городянам. Верхівці міст належали торговельні ("греч-ники", "чудинці"та ін.) і ремісничі ("ряди", "братчини" та ін.) об'єд-

48

нання. Мешканці міст: робітні люди, підмайстри, обслуга й інші "люди менші", хоча й були особисто вільними, підкорялися міському патриціату.

Галицько-Волинське князівство упереваж зберігалося у ха­рактерні для Давньоруської держави риси державного устрою. Верховна політико-адміністративна та судова влада належала великому князю. Він здійснював центральне управління, очо­лював військову організацію, керував збором податків. Прерога­тивою великокнязівської влади була також зовнішньополітична діяльність держави. За згодою великого князя призначалися єпис­копи. Атрибутами великокнязівської влади були "вінець"(коро-на), герб, печатка й прапор. Проте галицько-волинські князі не мали достатньої соціально-економічної опори й фактично зале­жали від боярської аристократії, оскільки для здійснення тих чи інших заходів потребували військової та фінансової підтримки. Князівська влада мала переважно обмежений характер: без зго­ди бояр не відбувалася жодна політична акція. Тобто зо фор­мою правління це була феодальна монархія, обмежена впливом боярської олігархії. Особливістю державного управління на Га-лицько-Волинській землі було застосування дуумвірату — спільно­го правління двох найвищих посадових осіб. Так, Великий князь Данило Галицький з 1245 року і до смерті правив спільно з бра­том Васильком, який "тримав" більшу частину Волині.

Помітну роль у політичному житті Галицько-Волинського кня­зівства відігравала боярська рада. Вона являла собою різновид олігархічної форми правління, що протистояла єдиновладдю князя. До складу боярської ради входили найвпливовіші бояри-землевласники, галицький єпископ, найвищі державні посадовці. Вона не залежала від князя й скликалася переважно з ініціати­ви самого боярства. В окремі періоди, коли відбувалося послаб­лення великокнязівської влади, роль боярської олігархії значно зростала. Так, після смерті князя Романа бояри не дозволили вдові правити від імені малолітнього сина Данила і за згодою боярської ради "вокняжився" боярин Володислав Кормильчич. За князювання Юрія II — Болеслава найважливіші документи підпи­сувались великим князем спільно з боярською радою.

Серед органів державної влади Галицько-Волинського князів­ства можна назвати також і снеми (князівські з'їзди). Але їхні рішення мали переважно консультативно-рекомендаційний

49

характер. На снемах могли також укладатися різні угоди як внутрішньополітичного так і зовнішньополітичного характеру.

У Галицько-Волинських містах, як і на інших давньоруських землях, скликалося віче. Однак тут воно не відігравало такої значної політичної ролі, як наприклад, у Новгороді чи Пскові. Незрідка віче скликалося з ініціативи князя. Так, Данило Га­лицький у 1213 та 1235 pp. намагався спертися на людність Гали­ча в протистоянні боярській опозиції, проте реальної допомоги не отримав. У випадках зовнішньої небезпеки чи незадоволення міського населення діями посадових осіб віче могло збиратися стихійно.

Характерною особливістю центрального та місцевого управ­ління в Галицько-Волинському князівстві було прискорене пе­реростання десяткової системи управління у двірсько-вотчинну. Двірсько-вотчинні слуги поєднували в своїй особі й двірські чини, здійснювали управлінські функції в державі.

Центральною постаттю був двірський, який очолював апарат управління князівським доменом, супроводжував князя й забез­печував його охорону під час воєнних дій та виїздів за межі кня­зівства.

Важливі функції державного управління покладалися на канц­лера. Він був хранителем державної печатки, організовував підго­товку державних документів та їх зберігання, виконував зовні­шньополітичні та інші доручення князя.

Своєчасне надходження доходів із князівських володінь мав забезпечувати стольник. Серед інших чинів літопис згадує про збройника, який відав справами озброєння князівського війська, отроків, дитячих, які супроводжували й охороняли князя.

Місцеве управління здійснювали посадовці, яких призначав князь. У межах своєї компетенції вони мали адміністративні, військові та судові повноваження, а також збирали данину, по­датки й мито на користь князя з населення та приїжджих купців. Містами управляли тисяцькі й посадники, воєводствами — воє­води, волостями — волостелі. Посадовці на місцях мали у своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал. Утримання системи місцевого управління здійснювалося за принципом "кор­мління", що робило ці посади досить прибутковими. Управлінські функції у селах покладалися на виборних старост, підконтроль­них місцевій адміністрації.

50

Судова система Галицько-Волинської держави не відокрем­лювалась від князівської адміністрації. Вищою судовою інстан­цією були князь, а в окремі періоди — боярська рада. Від імені князя незрідка суд здійснював двірський, який був "суддею кня­зівського двору". Князівське судочинство здійснювали також княжі тіуни, вірники, мечники, отроки.

Право суду належало й посадовцям місцевого рівня: тисяць­ким, посадникам, воєводам, волостелям, а також великим зем­левласникам: вони судили залежних від них селян. Значною була роль церковного суду, до юрисдикції якого належали справи про порушення церковних законів, шлюбно-сімейні й деякі цивільні справи, що стосувалися церковного майна.

Судовий процес мав такі ж елементи, як і в Київський Русі, й мав змагальний характер.

4.3. Правова система

Галицько-Волинська земля значною мірою зберегла риси пра­ва, притаманні Давньоруській державі. Особливості системи права Галицько-Волинської держави такі:

зміцнення феодального права привілею;

відтворення соціальної диференціації населення;

підсилення місцевих особливостей внаслідок середньовічно­

го партикуляризму (роздробленості);

вплив європейського феодального права.

Упродовж існування князівства тут переважно діяли відомі з часів Київської Русі загальні принципи, інститути та форми пра­вового регулювання суспільного життя. Серед джерел права — звичай, Руська Правда, церковне законодавство. Оскільки ці джерела подано раніше, зауважимо лише, що їх застосування в Галицько-Волинському князівстві не мало принципових від­мінностей.

Подальший розвиток давньоруського права відбувався в кня­зівському законодавстві, яке існувало у вигляді грамот, за­повітів, статутів, договорів тощо. Так, у грамоті князя Івана Ростиславовича (1134 р.) регламентувалося правове становище іноземних купців, зокрема, порядок їх звільнення від сплати мита. "Рукописання" (заповіт) князя Володимира Васильковича (1287 р.) розглядає організацію управління містами й селами,

51

право успадкування та купівлі-продажу феодального землево­лодіння, порядок передачі князями права експлуатації залежно­го населення. Статутна грамота князя Мстислава Даниловича (кінець XIII ст.) регулювала розміри та форми повинностей місько­го населення на користь князя.

Серед пам'яток права цього періоду також — збірник поста­нов галицько-волинських правителів і договори ("ряди") князів із народом. На жаль, ці важливі пам'ятки права не збереглися, є лише згадки й посилання на них в інших джерелах.

Літописи вказують на існування правових документів, що слу­гували впорядкуванню окремих інститутів права власності й зо­бов'язального права (договорів, угод, доручень тощо). Зокрема, широко застосовувались договори купівлі-продажу рухомого майна, обміну, дарування, заповіту нерухомої власності. Містять­ся деякі відомості і з кримінального права. Так, серед видів по­карань називаються смертна кара, конфіскація майна, штрафи.

Правова система Галицько-Волинського князівства розвива­лася під впливом західноєвропейського феодального права. У XIV ст. на західноукраїнських землях з'являється магдебурзьке право, на основі якого здійснювалося самоврядування в містах. Визначалися, зокрема, права міських станів, порядок обрання та функції органів міського самоврядування, регламентувалася діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів, регулю­вався порядок суду та судочинства. На Галицько-Волинських землях першими отримали таке право міста Санок (1339), Львів (1356), Кам'янець-Подільський (1374). Але воно поширювалось головним чином на німецьких колоністів, виводячи їх з-під юрис­дикції місцевих феодалів. На переважну більшість українського міського населення, оскільки воно було православним, дія магде­бурзького права не поширювалася.

Галицько-Волинське князівство явило собою продовження традиції русько-українського державотворення на початковому етапі розвинутого феодалізму та характерної для нього феодаль­ної роздробленості. На зламі історії воно не дало Польщі захо­пити західноукраїнські землі.

Особливістю державного устрою було те, що галицько-во­линські князі не мали широкої економічної й соціальної бази, а

52

тому їх влада значною мірою обмежувалася боярством. Підґрун­тям правової системи стало право Київської Русі. Основними джерелами права залишалися норми звичаєвого права й Русь­кої Правди. Давньоруське право розвинулося в князівському законодавстві. Наслідком впливу західноєвропейського середньо­вічного права стала поява в містах магдебурзького права, юрис­дикції якого поки підлягали лише іноземці.