Розділ 7 ДЕРЖАВА І ПРАВО ГЕТЬМАНЩИНИ

7.1. Створення української національної держави. Переяславська угода (1654 р.)

Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького (1648-1654 pp.) завершилася створенням української козацької держави, яку ще прийнято називати Гетьманською. Уже перші перемоги козацько-селянського війська під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями в 1648 р. завдали нищівного удару по політичному режиму Речі Посполитої в Україні. Намагання польського короля Яна Казимира приборкати козаків призвели до нового спалаху бойових дій у 1649 р. Зрада кримсько-татарсь­кого війська під Зборовом не дала змогу Б. Хмельницькому роз­громити шляхетську Польщу й визволити Україну з під її гніту. Однак у "Декларації його королівської милості Війську Запорозь­кому" від 8 серпня 1649 р., яка отримала назву Зборовського договору, визнавалась українська державність у межах трьох воєводств Київського, Чернігівського та Брацлавського. Сюди не мали права з'являтись коронні війська. На цих територіях пло­щею 200 тис. кв. км жило близько 1 млн. чоловік встановлювала­ся козацька адміністрація. У тогочасних документах її називають Військо Запорозьке, Русь, Руська земля, Стара Русь. Адмініст­ративно вся ця територія поділялась на полки й сотні. Функції органів публічної влади покладались на генеральний, полковий і сотенний уряди. В 1649 р. розпочалося створення власних фінан­сової, податкової, судової систем. Органи державної влади взяли на себе функції дотримання громадського порядку, заохочення торгівлі. Але продовження воєнних дій і поразка повстанців під Берестечком загальмували процес розбудови власної держави. За Білоцерківським договором, підписаним 18 вересня 1651 р. унаслідок поразки, козацька територія обмежувалась Київсь­ким воєводством, а військо — 20 тис. чоловік. На Чернігівщині

85

й Брацлавщині, окупованих польськими військами, поновлюва­лась польська влада й дія адміністрації Речі Посполитої. Умови Зборівського договору було відновлено після перемог козацько­го війська над поляками під Батогом (1652 р.) та Жванцем (1653 p.). Однак політичне й економічне становище на визволених землях було тяжким. На господарстві держави негативно позначалося продовження воєнних дій, загальна мобілізація, неврожай, ізо­ляція від зовнішніх ринків, татарські навали з їх трагічними на­слідками. Загроза відновлення польсько-шляхетського пануван­ня на українських землях лишалась. За таких умов Б. Хмель­ницький, неодноразово ошуканий і зраджений союзниками, з якими Україна вступала в союзи під час війни з Польщею (Ту­реччина, кримський хан, Молдавія), домагається рішення Земсь­кого собору Московської держави 1 жовтня 1653 р. про взяття Війська Запорозького "з городами их и землями... под государеву высокую руку". 8 січня 1654 р. в м. Переяславі на загальновійсь­ковій Генеральній раді було ухвалено рішення про перехід Ук­раїни під зверхність царя. У своєму виступі Б. Хмельницький, наголосивши на потребі України у верховному володарі, назвав чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: польського коро­ля, кримського хана, турецького султана й московського царя. Учасники Переяславської ради висловилися: "Волим під московсь­кого царя православного". Це рішення було скріплено спільною присягою. Незабаром після того 127 тис. люду в 117 містах Ук­раїни також склали присягу на вірність цареві. Проте далеко не всі й не повсюдно підтримали рішення Переяславської ради. Відмовилися скласти присягу полки Уманський, Брацлавський, Кропивнянський та Полтавський. Однак якихось рішучих виступів проти прийняття присяги не було. Після Переяславської ради уряд Б. Хмельницького направив до царя Олексія Михайловича прохальні статті, і вони з незначними доробками були затвер­джені царем. Гетьману було надано відповідну царську жалува­ну грамоту від 27 березня 1654 р. По суті, ці документи (про­хальні статті, що ввійшли в історію як "Березневі статті Б. Хмель­ницького" від 21 березня, і царська "Жалувана грамота гетьманові і Війську Запорозькому" від 27 березня) є актами двох держав, якими вони обмінялись при укладанні договору. В історико-пра-вовій науці існують різні погляди на відносини України і Росії згідно з Переяславсько-Московською угодою. До того ж оригі-

86

нальні документи втрачено. Навіть ті неточні копії чи переклади, що збереглися, дехто із учених (наприклад, російський вчений П. Шафранов) вважає фальсифікаціями, зробленими царськими переписувачами. Серед основних думок щодо характеристики цьо­го об'єднання можна назвати такі: 1) воєнний чи воєнно-політич­ний союз (В. Василенко, В. Ліпинський, А. Оглоблін); 2) персо­нальна унія, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій уряд (Р. Лащенко, В. Сергеевич); 3) ре­альна унія, внаслідок якої українці погоджувались на поглинен­ня їхніх земель Московською державою (М. Дьяконов); 4) про­текторат, згідно з яким сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючися в їхні внутрішні справи, а українці — сплачувати податки, виставляти військо та ін. на вимогу царя (М. Грушевський, Д. Дорошенко, В. Смолій, О. Яковлів). Офіційна радянська теорія твердить, що Переяславсь­ка угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців і росіян до возз'єднання, і метою повстання було саме возз'єднання цих народів. Враховуючи різні погляди вчених, зва­жимо на те, що як Україна, так і Росія, вкладали в цю угоду різний зміст. Україна увійшла в підданство під протекцію внаслі­док тодішньої воєнно-політичної ситуації. Росія ж одразу нама­галась перетворити протекторат на інкорпорацію (включення до складу). Вважаючи цей договір чинним тільки за життя Б. Хмель­ницького, московський уряд поновлював його з новообраними гетьманами і вносив до нього суттєві зміни, які дедалі більше обмежували українську державність. Так чи інакше, Переяславсь­ка угода стала поворотним пунктом в історії України, подальша доля якої була пов'язана з долею Росії.

7.2. Суспільний лад

Визвольна війна багато в чому змінила соціальне обличчя українського суспільства. Замість польської еліти панівне стано­вище посідають українські феодали, так звана нова шляхта. До цього стану входила й частина старої шляхти, яка не була остаточно полонізована і підтримала боротьбу українсько­го народу за незалежність. Права цієї шляхти на земельні воло­діння були підтверджені гетьманськими універсалами. Хоча її роль у суспільстві була досить впливовою, через свою малочисленність

87

вона не створила окремого панівного стану. Яскравим свідчен­ням перемоги елітизму стало виникнення "знатного військово­го товариства" внаслідок соціального відокремлення козацької старшини від основної маси козацтва. Це був новий аристокра­тичний прошарок, що складався з трьох розрядів чи рівнів, кож­ний з яких наділявся відповідними привілеями й пільгами. Його верхівку становило "бунчукове товариство", до якого універ­салами гетьмана заносились особливо заслужені представники козацької верхівки. Це були особи з безпосереднього оточення гетьмана ("перебували під бунчуком"). Вони підлягали виключній юрисдикції гетьмана чи генерального суду. їхні посади й власність згодом стають спадковими. До категорії знатного належало "вій­ськове товариство" членів військової канцелярії й тих, що виконували її доручення, а також "значкове товариство", члени якого перебували при генеральних старшинах і полковниках. Завдяки привілеям та вольностям, одержаним від Б. Хмельниць­кого, панівна верства закріпила за собою виключне право на про­мисли, оптову торгівлю, була звільнена від сплати мита і по­датків. Передусім "знатні товариші" й шляхта були землевлас­никами. Вони набували землі як плату за несення служби ("рангові землі"), шляхом "займанщини" (захоплення вільних земель, пе­реважно на півдні України), купували й захоплювали козацькі та селянські землі. Становлячи в 1735 р. менше 1 відсотка насе­лення, вони володіли 50 відсотків земель. Кілька династій, з яких виходили гетьмани й генеральна старшина, мали величезні ла­тифундії. Так, в І. Мазепи було 19,7 тис. маєтків, в І. Скоропадсь­кого— 18,8 тис, у Д. Апостола— 9,1 тис. За правління Катери­ни II земельні угіддя українських феодалів значно збільшились. Практикувалися пожалування земель царями українським фео­далам на територіях, нещодавно приєднаних до Росії (зокрема в Криму й на Кавказі), а російським — в Україні. Відповідно до царських указів 1764 р. відбулася нобілітація (надано дворянство) української старшини, а в 1785 р.— усієї української шляхти, що сприяло зміцненню проімперської орієнтації українських фе­одалів.

Українське духовенство за традицією поділялося на біле й чорне. Біле духовенство, хоча й не підлягало юрисдикції дер­жави, але не було відокремлене від суспільства. Будучи висо­коосвіченим, воно займалося не тільки церковними, а й сус-

пільними справами. За правовою ознакою ця частина духовен­ства наближалась до знатного товариства. Чорне духовенство перебувало під опікою гетьманської влади, яка постійно збіль­шувала монастирське землеволодіння. У середині XVIII ст. 17 відсотків земельної власності була монастирською.

Козацтво після перемоги в національно-визвольній війні от­римало широкі привілеї. Усі козаки, які служили у війську, вва­жалися реєстровими. За службу їм надавалися земельні наділи. Вони користувалися свободою торгівлі, звільнялися від податків. Було їм навіть надано привілеї, якими раніше користувалася шляхта: виробляти горілку, примушувати селян відбувати пан­щину. Проте зростання впливу козацької верхівки призвело до того, що простих козаків усунули від участі у радах, вони втра­тили право обирати старшину.

У XVIII ст. соціально-економічне становище рядового козац­тва погіршилося. Дедалі обтяжливішим для козаків ставав обо­в'язок власним коштом брати участь у частих війнах царської Росії. До того ж їх змушували будувати фортифікаційні спору­ди, шляхи, канали, осушувати болота на півночі Росії. Тривала відсутність козаків удома позбавляла їх можливості займатися господарством. Багато з них, не маючи статків, щоб відбувати військову службу, ставали залежними від старшини, фактично переходили до стану селян. Унаслідок занепаду козацтва його чисельність у 1730 р., порівняно з 1650 р., зменшилася більше ніж удвічі. Одночасно відбувалося подальше розшарування ко­зацтва, визначилась його ієрархічна структура. В 1735 р. за ука­зом царського уряду реєстровців було поділено на дві категорії: виборних (заможніших, боєздатних) і підпомічників (надто бідних, щоб купити військове спорядження). Основним призначенням виборних козаків була участь у воєнних походах. Підпомічники ж повинні були слугувати заможнішим товаришам і старшині, працювати в їхніх господарствах. На них покладались такі ж по­винності, як і на селян, хоча й удвічі менші за обсягом. Існувала ще одна група, яку становили збіднілі, безземельні козаки — підсусідки. Вони жили й працювали в господарствах виборних козаків і підпомічників, котрі їх одягали й годували. Закон нада­вав їм право, на відміну від посполитих, вільно пересуватися в пошуках кращих умов життя, взагалі переходити до заможної верстви, якщо вони заводили власне господарство.

89

Але ці зміни не врятували козацтво від занепаду. Хоча в 60-ті роки XVIII ст. в реєстрі значилося близько 176 тис. виборних ко­заків і близько 200 тис. підпомічників, — боєздатними з них були тільки 10 тис. До кінця століття більшість збіднілих козаків опу­стилась до рівня державних селян. Зникнення потреби у тра­диційній охороні кордонів, економічні труднощі, відсталість у військовій справі призвели до того, що козаччина в Україні фактично перестала існувати.

Селянство, яке за польської доби перебувало в закріпаче-ному стані, після перемоги у визвольній війні отримало волю. Селяни жили на землях, які належали державі, сплачуючи за це податки. Причому в правовому становищі були майже при­рівняні до козацтва. Козаки служили державі військовою служ­бою, селяни — працею. Козак, який був не в змозі нести військову службу, записувався в селяни, і навпаки: селянин, який хотів служити, придбавши необхідну амуніцію, легко ставав козаком. Отже, національно-визвольна війна українського народу була й соціальною революцією, внаслідок якої було ліквідовано кріпацт­во. Але ще за Хмельницького з'являються ознаки реставрації старих порядків. Універсалами гетьмана 1654-1656 pp. підтвер­джувалося право монастирів на землі. Також їм було дозволено надалі збирати оброк із селян, які мали виявляти "звикле по­слушенство". Одночасно такого ж "послушенства" селян вима­галося й до шляхти, й козацької старшини, що отримували маєт­ності за службу. Українські селяни поступово втрачали волю. За універсалом І. Мазепи у 1701 р. селянам установлювалась пан­щина до двох днів на тиждень. Окрім праці на панський землі, селяни мали віддавати частину своєї худоби, птиці, виконувати господарські роботи, платити на утримання військ, споруджен­ня шляхів тощо. У 1739 р. генеральна військова канцелярія обме­жила переселення селян умовами виконання всіх повинностей і наявності на це дозволу пана й місцевої адміністрації. За універ­салом К. Розумовського від 22 квітня 1760 р. селянин отримував можливість переходу лише за письмовим дозволом феодала, залишаючи йому свою нерухомість. 1763 р. цей універсал підтвер­джується царським указом. Останній крок до закріпачення се­лян зробила Катерина II. Згідно її указу від 3 травня 1783 р. се­ляни мали залишатися на тих землях, де вони перебували під час останнього перепису населення.

90

Міщани були юридично вільними, але політично безправни­ми людьми. Дослідники вважають, що їхнє становище наближа­лось до становища державних селян. Вони сплачували податки до міської й гетьманської скарбниць, виконували чимало повин­ностей. Подеколи подушний податок міщан перевищував той, що накладався на державних селян. Через те у власних містах вони інколи мали менше крамниць, ніж козаки, звільнені від податків і місцевого мита. У роки визвольної війни більшість міст утрати­ли самоврядування за магдебурзьким правом і підлягали козацькій адміністрації. Виняток становили лише великі міста, які мали магістрати й користувалися певними торговими й промисловими привілеями. Також тут обирався війт, який виконував судові функції. На чолі менших міст й містечок були козацькі отамани й ради (ратуші), що підпорядковувалися полковій адміністрації. У ратушних містах права міських жителів обмежувалися козаць­кою адміністрацією, яка визначала для них види й розміри по­датків та повинностей.

Пожвавлення міського життя простежується із середини XVIII ст., коли зростає чисельність магістратських міст. До кінця століття магдебурзьке право отримали майже всі міста Лівобе­режжя. Підвищується роль ремісничо-купецької частини міщан. Ремісники об'єднувалися за професійною ознакою у цехи (гон­чарі, кравці, бондарі тощо). Цехові ремісники поділялися на до­вічних і тимчасових майстрів. Майстри експлуатували підмайст­рів, учнів та робітників. Аби стати цеховиком, треба було мати власне господарство, яке виробляло ремісничу продукцію. Існу­вав і віковий ценз— 21 рік. Право засновувати цехи, обирати цехові управи належало лише майстрам. Вони користувалися податковими пільгами, встановлювали монополію на виробницт­во й збут товарів, розглядали дрібні судові справи членів цеху.

Купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю, об'єдну­валися в гільдії. Гільдійське купецтво мало податкові пільги, але сплачувало громадські збори, несло певні повинності (шляхову, постойну та ін.). Наприкінці XVIII ст. купці були звільнені від рек­рутчини й тілесних покарань. До купецького стану мав змогу за­писатися будь-хто з міщан, якщо у нього був капітал 500 крб. Правове становище купців залежало від своєчасної сплати гіль­дійських внесків: неплатник автоматично переводився до стану міщан.

91

7.3. Державний устрій

Березневі статті (1654 р.) визначили державний лад України (Гетьманщини) таким, в якому тісно перепліталися республі­канські й монархічні начала. Зберігався військово-адміністратив­ний апарат влади й управління, що склався під час національ­но-визвольної війни.

На чолі Української держави стояв гетьман, якого обирала Генеральна рада. Але вже на початку XVIII ст. кандидатуру на цю посаду визначав царський уряд. Спроби деяких гетьманів (Б. Хмельницького, Д. Многогрішного, І. Самойловича) перетво­рити гетьманську владу на спадкову виявилися невдалими. А коли в 1763 р. представники української старшини звернулись до царсь­кого уряду щодо успадкування гетьманства родом Розумовсько-го, то у відповідь Катерина II скасувала інститут гетьманства як такий. Зрозуміло, що спадкове гетьманство, в умовах феодаліз­му не тільки б значно посилило статус правителя (гетьмана), а також юридично оформило подальше існування Української дер­жави. Термін перебування гетьмана на посаді не визначався; вва­жалося, що обирали "доживотно", тобто довічно. Хоча в геть­манських статтях 1669 р. і 1672 р. передбачалося право Генераль­ної старшини змістити гетьмана в разі його зради. Деякі гетьмани (Ю. Хмельницький, І. Виговський) самі складали повноваження на Генеральній раді. Новообраний гетьман присягав на вірність царю, після чого отримував царську грамоту на гетьманування та клейноди — знаки гетьманської влади. Обрання нового геть­мана супроводжувалося складанням статей, які визначали взає­мовідносини України й Росії, гетьмана і царя. Гетьманські статті називалися за місцем їх підписання: Переяславські (Ю. Хмель­ницького, 1659 p.), Батуринські та Московські (І. Брюховецько-го, 1663, 1665 р.), Глухівські (Д. Многогрішного, 1669 р.), Коно­топські (І. Самойловича, 1672 p.), Коломацькі (І. Мазепи, 1687 p.), Решетилівські (І. Скоропадського, 1709 p.), "Рішучі пункти" (Д. Апостола, 1728 р.). За змістом ці акти мали переважно конститу­ційний характер. Однак із плином часу вони дедалі більше обме­жували права гетьманів і старшини.

Гетьману належала вища законодавча влада: він видавав ун­іверсали, що мали статус вищих законодавчих актів. Як глава виконавчої влади гетьман розпоряджався державними витрата-

92

ми, організовував збирання податків, мав право на роздачу дер­жавних земель. Гетьман представляв державу у зовнішніх сто­сунках, був вищим воєначальником, часто сам призначав гене­ральну старшину й полковників. Гетьман був вищою апеляцій­ною судовою інстанцією, мав право затверджувати судові вирокі, інколи, стосовно бунчукових товаришів та козацької верхівки, самостійно розглядав судові справи.

Однак уже після Б. Хмельницького царський уряд усіляко обмежував повноваження гетьманів. За Переяславськими стат­тями 1659 р. гетьману не дозволялося приймати послів, брати участь у військових походах без попереднього дозволу царсько­го уряду. Глухівські статті 1669 р. заборонили гетьману безпосе­редні дипломатичні зв'язки з іноземними державами. Після пе­реходу гетьмана І. Мазепи на бік Швеції в 1708 р. царський уряд значно обмежив повноваження гетьманської влади. Було відхи­лено запропоновану старшиною кандидатуру на нового гетьма­на П. Полуботка, і гетьманську булаву вручили І. Скоропадсько­му. Із 1709 р. влада гетьмана обмежується введенням посади царсь­кого резидента, який здійснював контрольні функції щодо гетьманського уряду. У військових справах гетьман підпорядко­вувався командувачу російської армії в Україні. До того ж Пет­ро І самовладно здійснював потрібні йому переміщення серед уря­довців України. З 1722 по 1727 pp. замість посади резидента дія­ла Малоросійська колегія. Хоча офіційно її статус вважався вищою апеляційною інстанцією, колегія перебрала на себе всю повноту влади. Без погодження з колегією гетьман не міг видавати уні­версали, наказувати полковникам. Колегія контролювала надход­ження в її розпорядження грошових та натуральних зборів, відте­пер усі податки йшли до Росії. З 1734 р. по 1750 р. Україна була без гетьмана. Справами України відало Правління гетьмансько­го уряду, до складу якого входила однакова кількість представ­ників вищого російського офіцерства й козацької генеральної старшини. Обрання 1750 p. K. Розумовського останнім гетьманом було дозволено імператрицею Єлісаветою не стільки з держав­них, скільки з особистих міркувань. Двадцятидвохлітній Кирило був рідним братом морганатичного (без права престолонасліду-вання) чоловіка імператриці. 1764 р. указом Катерини II гетьман­ство остаточно ліквідується. Для управління Україною знову було створено Малоросійську колегію, до якої входили по чотири

93

представники царського уряду й української верхівки. Колегію очолив російський воєначальник граф П. Румянцев. Після поши­рення на українські землі у 1781 р. російської системи управління потреба у Малоросійській колегії відпала. 1786 р. її ліквідували.

У системі управління Гетьманщиною важливу роль відіграва­ли генеральна та старшинська ради. Генеральна рада зароди­лась під час національно-визвольної війни, про що свідчить і її первинна назва: "Військова рада". Спочатку це було зібрання козаків, і вона мала переважно військове значення. Пізніше склад Генеральної ради розширився за рахунок представників духо­венства та міщан і вона набуває певних ознак вищого представ­ницького органу. Хоча й не стала постійно діючим органом і скли­калася для розв'язання найважливіших питань зовнішньої та внутрішньої політики, укладення миру. Генеральна рада не пе­ретворилася на орган влади, бо не було визначено організацій­них засад її роботи, періодичності, порядку скликання. Це було зібрання великої кількості людей, навіть — випадкових і неком­петентних. Пізніше Генеральну раду намагалися відродити геть­мани — прихильники республіканського напряму розвитку Ук­раїни (І. Виговський, П. Дорошенко). Функції представницького органу перебирає на себе старшинська рада. Існувало три види старшинських рад: а) рада гетьмана за участю Колегії генераль­ної старшини, яка мала постійний характер; б) рада генеральної та полкової старшини, яка скликалася за необхідністю; в) з'їзди старшин усіх рівнів, у яких могли брати участь представники духовенства, міщан. Рада у формі з'їздів старшин за традицією запорозького козацтва збиралася двічі на рік на Різдво й Велик­день. За відсутності гетьмана старшинська рада перетворювала­ся на вищий орган управління державою. Це було, наприклад, у 1672 р. після усунення від влади й арешту гетьмана Д. Много­грішного, у 1722 р. після смерті гетьмана І. Скоропадського. Стар­шинська рада розглядала питання внутрішньої та зовнішньої полі­тики, фінансові, податкові справи. Рада виконувала й судові функції при розгляді справ про державні злочини. Відомо, що за гетьмана К. Розумовського на старшинській раді розглядала­ся кодифікація українського права "Права, за якими судиться малоросійський народ". Але в умовах посилення впливу уряду монархічної Росії подальший розвиток елементів парламентаризму на українських землях унеможливився.

94

Вищим військово-адміністративним органом, генеральним уря­дом, за допомогою якого гетьман здійснював цивільну і військо­ву владу була Генеральна військова канцелярія. Вона утворила­ся ще в роки визвольної війни і діяла до скасування гетьманства у 1764 р. Намагаючись обмежити її компетенцію, Петро І в 1720 р. вилучив із ведення генеральної канцелярії фінансові й судові спра­ви, а в 1722 р. підпорядкував її Малоросійській колегії. Очолював Генеральну військову канцелярію генеральний писар. Вона поді­лялась на дві частини: колегіальну (генеральна старшина) і роз­порядчу (українські та російські чиновники). Колегія генеральної старшини, як уже зазначалося, була постійною радою при геть­мані. Генеральну старшину обирала старшинська рада чи при­значав гетьман. Генеральні старшини очолювали окремі галузі управління. Так, генеральний обозний завідував артилерією, за відсутності гетьмана, виконував обов'язки наказного гетьмана, керував військом. Генеральні судді, а з кінця XVII ст. їх було два, розглядали цивільні й кримінальні справи, були радниками гетьмана, виконували його спеціальні доручення. Генеральний підскарбій контролював фінанси країни. З 1728 р. було вже два підскарбії — один росіянин, а другий — українець. Генеральний писар завідував генеральною канцелярією, архівом, зберігав державну печатку, виконував доручення з міжнародних справ. Існувала також і нижча генеральна старшина, функції якої чітко не встановлювалися. Вона виконувала різні доручення гетьмана. Однак відомо, що генеральний хорунжий займався охороною військового прапора, генеральний бунчужний — гетьманського бунчука. На генеральних осавулів, а їх було два, могло покла­датися виконання дипломатичних доручень, судових розсліду­вань, а під час воєнних походів — навіть обов'язки наказного гетьмана.

На місцях управляли полкові й сотенні уряди, які сформу­валися після визвольної війни. Територія України поділялася на своєрідні воєнно-адміністративні одиниці — полки і сотні. У другій половині XVII ст. на Правобережжі було 12 полків, а на Лівобе­режжі— 10. На чолі полкового уряду стояв полковник, котрого обирала полкова козацька рада чи рада старшин, або ж його призначав гетьман. Полковник був вищим воєначальником пол­ку, він же очолював виконавчу владу на території полку, здійсню­вав судові функції, мав право роздачі землі за службу. У своїй

95

діяльності опирався на полкову старшину, яка обиралася на раді полку, і за функціями була схожа на генеральну (полкові обо­зний, суддя, писар, осавул, хорунжий). Разом полковник і пол­кова старшина являли собою полковий уряд. Сотня була найниж­чою адміністративною одиницею. Сотник, його заступник — ота­ман і сотенна старшина (писар, осавул) виконували функції сотенного уряду.

У XVIII ст. відбулися зміни в полково-сотенній системі тери­торіального управління. Полковника призначав царський уряд, щоправда, з числа трьох обраних на раді кандидатів. Значення полкової ради помітно впало, призначений полковник користу­вався єдиноначальною владою. За аналогією перейшли й до при­значення сотників. Замість рад організуються полкові та сотенні канцелярії, діяльність яких дедалі більше носить бюрократич­ний характер. У 1743 р. полкові канцелярії було прирівняно до канцелярій російських губерній, а судочинство й діловодство підпорядковано російському законодавству. Дещо пізніше (1781 р.) полково-сотенний територіально-адміністративний устрій було скасовано і введено губернський поділ відповідно до російсько­го "Уложения о губерніях".

Система управління в містах залежала від їх статусу. Ве­ликі міста користувалися магдебурзьким правом, яке надава­лось або підтверджувалося гетьманськими універсалами й ука­зами царського уряду. Але поряд з магістратами в них діяли ще й полкові чи сотенні уряди. Козацька старшина, постійно втру­чаючись у справи міста, звужувала сферу міського самовряду­вання. Значна кількість міст мала статус ратушних, тобто не користувалася магдебурзьким правом і ще більше залежала від козацької адміністрації. У деяких містах органи самоврядування виникали й функціонували на базі специфічного українського міського права (місцевих статутів), яке істотно трансформува­ло норми магдебурзького права відповідно до місцевих вимог.

Запорізька Січ після 1654 р. зберегла самоврядування на ос­нові колишніх традицій суспільно-політичного ладу й намагала­ся здійснювати незалежну політику. У відносинах з Гетьманщи­ною вона відігравала роль опозиційного центру, приймаючи всіх, хто був незадоволений політикою гетьманів. Політичні орієнтири Запоріжжя час від часу змінювалися. Царський уряд, зважаючи на необхідність охорони південних кордонів, змушений був ми-

96

ритися з існуванням Січі. Перехід кошового отамана К. Гордієнка і його прибічників разом з І. Мазепою на бік Карла XII було ви­користано Петром І як привід для ліквідації Запорізької Січі. Ча­стина запорожців з дозволу кримського хана на півдні заснувала Олешківську Січ, внаслідок чого козацтво було відірване від України-Гетьманщини. На прохання гетьмана Д. Апостола у 1734 р. імператриця Анна Іоанівна дозволила запорожцям заснувати Нову Січ. Було укладено договір між царським урядом і запорожцями на зразок гетьманських статей: Січі поверталися всі землі й підтверджувалася її автономія. За несення військової служби запорожцям виплачувалося 20 тис. крб. щорічно. Січ перебувала у підпорядкуванні київського генерал-губернатора, — головно­командувача російськими військами в Україні. У наступних ро­сійсько-турецьких війнах запорожці воювали так добре, що імпе­ратриця Катерина II осипала їх похвалами й нагородами. Однак автономне існування Запорізької Січі в соціально-політичному й економічному відношенні не вписувалось у систему самодержав­ства. Запоріжжя, яке не зазнало кріпацтва і мало достатньо вільних земель, надавало притулок селянам-утікачам. Запорожці незмінно брали участь у селянських повстаннях проти панів. Керівник Коліївщини М. Залізняк був запорожцем. Чимало запо­рожців брали участь у гайдамацькому русі. До того ж серед са­мих запорожців звичайним явищем були соціальні конфлікти між багатою старшиною та голотою. Зокрема, в 1768 р. особливо за­пекла сутичка змусила старшину переховуватись у сусідніх росій­ських залогах і звернутися по допомогу до російських військ для наведення порядку. Після завершення російсько-турецької війни 1769-1774 pp. Запорізька Січ утратила й своє військово-стратег­ічне значення форпосту проти турецької та кримсько-татарської агресії. Повертаючися з війни, російські війська під командуван­ням генерала Текелі оточили й зруйнували Січ. З серпня 1775 р. Катерина II підписала маніфест про ліквідацію Запорізької Січі, її територію було приєднано до Новоросійської губернії. Близь­ко половини всіх запорізьких земель було розподілено між росій­ськими вельможами, решту передано німецьким і сербським ко­лоністам. Кошового отамана П. Калнишевського та частину ко­зацької старшини заслали до Соловків. Рядовим козакам дозволили поступати на службу в козацькі полки або переходи­ти в селянство. Значна частина запорожців була зарахована

97

царським урядом до розряду військових поселенців. Близько 5 тис. запорожців знайшли собі притулок на турецькій території, створивши Задунайську Січ поблизу гирла Дунаю.

Судова система Гетьманщини після 1654 р. складалася з Ге­нерального військового суду, полкових, сотенних і громадських (сільських) судів. Вищою судовою інстанцією був Генеральний військовий суд. Він діяв як суд першої інстанції у справах особ­ливої важливості і складався з генерального судді та генераль­ної старшини. В різний час генеральних суддів було від одного до трьох. Згідно з "Рішучими пунктами" Д. Апостолу 1728 р. до складу суду ввели трьох українських і трьох російських чинов­ників. Кандидатури членів суду затверджувалися царем. Геть­ман став президентом суду. Полкові суди у складі полкового судді, полковника й полкової старшини розглядали кримінальні й цивільні справи. Вони були судами другої інстанції відносно со­тенних судів. Сотенні суди діяли на території сотні й за своїм складом нагадували сотенне правління. Поступово їх значення зменшилось, а сфера компетенції звузилася до розгляду незнач­них спорів між козаками. У містах суди перебували під значним впливом козацької адміністрації. Інколи це були отаманські суди за участю козацької ради, які користувалися звичаєвим правом. В магістратських містах суди все ще діяли на основі магдебурзь­кого права. Гетьман Д. Апостол інструкцією від 1 червня 1730 р. дещо розмежував компетенцію полкових, сотенних і міських судів. Юрисдикції громадських судів підлягали як селяни, так і коза­ки, але їхні справи розглядалися окремо. Крім цих судів за Геть­манщини існували церковні, мирові, цехові, третейські та яр­маркові суди.

У 1760-1763 pp. на прохання старшини, що прагнула зрівня­тися в правах з російським дворянством, було проведено судо­ву реформу. Вона мала зрівняти у підсудності всі прошарки па­нівного класу, обмежити компетенцію Генерального військового суду як суду першої інстанції для вищої старшини. Потрібно було, нарешті, відокремити розгляд цивільних та кримінальних справ, спростити судову систему. Внаслідок реформи було створено 20 судових повітів, і в кожному засновано земський суд з цивіль­них та підкоморський суд із земельних справ. Для розгляду кри­мінальних справ було відновлено діяльність гродських (міських) судів у всіх 10 полкових містах. Судді обиралися з числа козаць-

98

кої старшини. Генеральний військовий суд, до складу якого вхо­дило два судді і по одному представнику з 10 полків, став апе­ляційною інстанцією для новоутворених судів. Відтак судова ре­форма, відокремивши судову систему від адміністративної, мала, безперечно, позитивне значення. Водночас вона фактично поно­вила судову систему литовсько-польської доби.

7.4. Правова система

Формування української держави, безперечно, вплинуло на розвиток українського права. Але якщо після визвольної війни польський апарат державної влади було повністю ліквідовано, то в правовій сфері зміни відбувалися дещо інакше. Серед дже­рел права було скасовано лише ті, які слугували зміцненню па­нування польської шляхти: "Устава на волоки", "Ординація війська Запорозького", сеймові конституції. Інші ж, зокрема, Литовські статути (1529, 1566, 1588 pp.), збірники магдебурзь­кого права, окремі королівські та князівські грамоти, постанови сейму частково продовжували діяти. Однак своєрідність право­вої системи Гетьманщини полягала в тому, що в її основі лежа­ло звичаєве право, яке в найбільш традиційній формі й найпов­ніше діяло на Запорозькій Січі. Воно регулювало широке коло суспільних відносин, військово-адміністративну організацію дер­жавності, козацьку систему судочинства. Звичаєве право про­довжувало існувати в умовах обмеження української держав­ності в XVIII ст. Про це свідчить, зокрема, той факт, що його норми враховувались усіма без винятку кодифікаціями й законо­давством імперії, що поширювалося на територію України. Важ­лива роль належала Березневим статтям Б. Хмельницького, а також статтям, підписаними іншими гетьманами. Це були пра­вові документи конституційного характеру, які визначали пра­вове становище Гетьманщини в складі Росії, порушували головні питання внутрішнього життя України. Чільне місце посідало та­кож гетьманське законодавство, зокрема, універсали, декрети, грамоти, ордери, інструкції, листи. Ці акти регулювали переважно адміністративні й цивільні відносини. Серед них були як загально­обов'язкові, так і ті, що визначали правове становище окремих станів, установ, господарств, осіб. Статус підзаконних актів, спря­мованих на реалізацію актів царя й гетьмана, мали універсали й укази Генеральної військової канцелярії. Норми російського

99

законодавства діяли на Слобожанщині та в Новоросії, хоча й там у деяких випадках, наприклад, при розгляді дрібних криміналь­них справ, ще дотримувалися звичаєвого права. Починаючи з XVIII ст. російське законодавство дедалі більше поширювалося на українські землі, хоча не могло витіснити норми місцевого права. Окремі російські законодавчі акти, що мали визначальне значення (Указ про єдиноспадкування 1714 р., Табель про ранги 1722 р. та ін.), все відчутніше впливали на розвиток суспільних відносин.

Отже, в Україні діяли різні, багато в чому застарілі правові норми, які часто суперечили одна одній, або, навпаки, дублю­валися. Кардинальні зміни в суспільному житті з перетворенням Росії в абсолютну монархію також вимагали уніфікації права. Царський уряд сподівався в такий спосіб зблизити правові сис­теми України й Російської імперії. Верхівка українського сус­пільства, яка прагнула зрівнятись у правах з російським дво­рянством, вбачала в цьому свій інтерес. Одночасно козацька стар­шина намагалася закріпити свої права й відновити автономне становище України. Усе це стало причинами кодифікацій ук­раїнського права у другій чверті XVIII ст.

На прохання гетьмана Д. Апостола та козацької старшини ука­зом імператриці Анни від 28 серпня 1728 р. була створена перша кодифікаційна комісія. Вона мала завдання скласти проект Зводу законів для України. Склад комісії постійно змінювався, але переважно це були фахівці в галузі права, — високоосвічені люди, які займали високі посади в гетьманському уряді. Комісію очолю­вали спочатку генеральний суддя І. Борозна, а потім генераль­ний обозний Я. Лизогуб. Для підготовки кодифікації було вико­ристано насамперед "Порядок" (версію магдебурзького права, яка найчастіше застосовувалась у судах України), а також інші збірники магдебурзького права, Литовський статут 1588 p., акти царської влади, церковного права, правові звичаї, узагальнен­ня судової практики.

Наслідком діяльності комісії стала поява у 1743 р. Зводу (збірни­ка), під назвою "Права, за якими судиться малоросійський на­род". Упорядники створили власну систему розташування мате­ріалів. Вона значно відрізнялася від тих, що застосовувалися раніше, в тому числі й у джерелах, використаних при роботі над

100

кодифікацією. Збірник складався з ЗО розділів, що поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. Він супроводжувався інструкцією ко­дифікаційної комісії й алфавітним реєстром, в якому були ко­роткі пояснення змісту артикулів. До збірника додавався "Сте-пенний малоросійського військового звання порядок після геть­мана" — своєрідний козацький табель про ранги. Звід містив норми державного, кримінального, цивільного й процесуального пра­ва. Кодифікація на ґрунті оригінального українського правового матеріалу відтворювала права й вольності українського народу. Звісно, що такий документ суперечив інтересам самодержавно­го уряду, і 1756 p., після тривалого розгляду збірника Сенатом, його було повернуто гетьману К. Розумовському на доопрацю­вання. Після деяких змін і доповнень Звід подали на затверджен­ня спочатку Комісії генеральної старшини (1759 p.), а потім Ради генеральної та полкової старшини (1763 p.). Переважна більшість старшини виступила проти документа й вимагала продовження дії Статуту 1588 p., який забезпечував панівне становище фео­далів. Звід так і не став офіційним джерелом права, однак вико­ристовувався як підручник з українського права, його норми застосовувались у реальному житті й судовій практиці.

Спроби систематизації українського права продовжувалися. 1750 р. Ф. Чуйкевич уклав, а в 1758 р. остаточно завершив збірник "Суд і розправа в правах Малоросійських". В основу збірника було покладено ідею відновлення станових судів; розроблено правові норми, що визначали правове становище таких судів і порядок судового процесу. В полках мало бути засновано посади суддів земських, замкових і межових, однак остаточне рішення в судових справах мало належати старшинський верхівці.

Здійснено й інші приватні кодифікації. Наприклад, упорядко­ваний 1764 р. В. Кондратьєвим збірник "Книга Статут та інші права малоросійські" став посібником для суддів. У 1767 р. створено си­стематизований збірник норм державного, адміністративного та судового права "Екстракт малоросійських прав". Відомі й інші спроби кодифікувати право в Україні, але як і попередні, вони не набули офіційного статусу.

В умовах зміцнення феодальних відносин подальший розвиток основних галузей українського права спрямувався на закріплення станових привілеїв старшини й шляхти. У цивільно-правовій

101

галузі основна увага приділялася праву власності на землю. В роки Визвольної війни відбувся перерозподіл землі, що нале­жала польським магнатам і шляхті. Вона стала державною, і геть­манськими універсалами, царськими указами надавалась у власність козацькій старшині, українській шляхті, монастирям. Крім традиційних способів набуття землеволодінь (спадкування, дарування, купівля-продаж, обмін, освоєння пустищ), з'явили­ся також нові: одержання на ранг за службу, пожалування, давність володіння, захоплення.

У правовому сенсі усі земельні володіння поділялися на вот­чини й держання (рангові). Полково-сотенна система Гетьманщи­ни передбачала поширення рангових землеволодінь. Земля на ранг надавалася за службу старшині, в розмірі, що залежав від по­садового становища, гетьманом, полковниками, а також царсь­ким урядом. У спадщину такі землі могли передаватися лише за умов, що нащадки нестимуть службу. Проте, з часом володарі рангових земель домоглися закріплення їх у власність, вико­риставши для цього перехід козацького війська до складу росій­ського й зрівняння козацької старшини у правах з російським дворянством. Рядові козаки втратили одержане внаслідок виз­вольної війни право вільно розпоряджатися своїми земельними ділянками і мали тільки право подвірного землекористування. Отже, у другій половині XVIII ст. унаслідок зміцнення й розши­рення кріпосницьких відносин вотчинна система землеволодіння стала переважати.

Поширення товарно-грошових відносин зумовило розвиток зо­бов'язального права. Зобов'язання випливали з договорів (купівлі-продажу, обміну, позики, оренди майна, особистого найму) чи заподіяння шкоди. У якості правових гарантій виконання договір­них зобов'язань використовувались: укладання договорів при свідках, письмова форма договору, письмові посвідчення укла­дання договорів, записи в актових книгах тощо. Невиконання договорів, як і зобов'язання із заподіяння шкоди передбачали відшкодування збитків майном або відробітком.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно норма­ми звичаєвого та церковного права. Обов'язковою умовою взят­тя шлюбу була згода батьків на шлюб дітей. Шлюб без батьківсь­кого благословення призводив до позбавлення спадщини. Згода на шлюб молодих не була обов'язковою умовою шлюбу, хоча вона,

102

як правило, враховувалась. Шлюбний вік за звичаєм для юнака був 18 років, для дівчини — 16 років. При укладанні шлюбу дру­жина приносила придане, а чоловік дарував їй вено— частину нерухомого майна, що було своєрідною матеріальною гарантією шлюбу. У випадку смерті чоловіка чи при розірванні шлюбу з вини чоловіка це майно ставало власністю дружини. З поши­ренням російського законодавства дружина втратила право віль­но розпоряджатися своїми речами. Одруження з чоловіком іншого стану змінювало і її соціальний стан.

Успадкування здійснювалось як за законом (звичаєм), так і за заповітом. За звичаєм після батька успадковували майно сини, у випадку ж їх відсутності — дочки. Сини успадковували землю, поділивши її на рівні частини. Наймолодший син успадковував також батьківську хату. Особисте майно матері успадковували дочки. Позашлюбні діти позбавлялися права успадковувати бать­ківське майно й успадковували лише особисте майно матері. Бра­ти, успадкувавши майно, мали виділити сестрам на придане.

Кримінальне право також розвивалося. Злочином вважалось порушення закону, заподіяння шкоди життю, здоров'ю, честі, майну особи. Найнебезпечнішими вважались злочини проти дер­жави (зрада, образа царя, фальшивомонетництво). За державні злочини засуджували до смертної кари, все майно засуджених конфісковувалось, а сім'ї виселяли до Сибіру. Значно пошири­лися посадові злочини, особливо такі, як казнокрадство й ха­барництво. До майнових злочинів належали крадіжки, пограбу­вання, підпалювання та інші способи знищення чужого майна. Майнові й посадові злочини карались ув'язненням, тілесними по­караннями, штрафами, конфіскаціями майна. До смертної кари засуджували за такий особливо небезпечний вид злочину, як гайдамацтво. Злочинами проти особи вважалися вбивство, каліцт­во, нанесення побоїв, тілесні ушкодження. Смертна кара засто­совувалась до убивців батьків, немовлят, старшини, а також за вбивство на замовлення або отруєння. Серед правопорушень виокремлювалися також злочини проти сім'ї, моралі, православ­ної віри. Перелюб, неприродні статеві стосунки карались, як пра­вило, смертю.

Злочини розрізнялися навмисні, необережні й випадкові. По­ступово деталізуються такі інститути кримінального права, як замах на злочин, рецидив злочину, співучасть. Суб'єктами зло-

103

чину могли стати особи, починаючи з шістнадцятирічного віку. Психічно хворі не звільнялися від кримінальної відповідальності, хоча ця обставина враховувалась при розгляді справи як така, що пом'якшувала вину. Скоєння злочину в стані сп'яніння, на­впаки, вважалось за обставину, що обтяжувала провину.

Метою системи покарань було залякування, заподіяння мук злочинцям, відшкодування шкоди, завданої злочинними діями, а також запобігання нових злочинів. Вищою мірою покарання була смертна кара, яка поділялася на просту (відрубування го­лови, повішення, розстріл) і кваліфіковану (четвертування, колесування, утоплення, спалення, посадження на палю, під-вішення на гак, закопування живим у землю). Існували також покарання тілесні (відрубування руки, відрізання носа, вуха, язика), болісні (биття палицями, батогами, різками), ганебні (прив'язування до ганебного стовпа на майдані, посадження на дерев'яну кобилу, публічне шельмування). Практикувалось ув'яз­нення на невеликі строки ("до покори") у ями, сараї та камери при ратушах. З поширенням російського законодавства, почи­наючи із середини XVIII ст., застосовуються заслання на ка­торгу. Такі покарання, як майнові (конфіскації, штрафи, ви­куп) і вигнання за межі села чи міста часто-густо застосовува­лись як додаткові.

У процесуальному праві не було чіткого поділу на кримі­нально-процесуальне й цивільно-процесуальне. Однак у XVIII ст. проявляється тенденція застосування обвинувально-змагально­го процесу при розгляді цивільних справ і слідчого (інквізицій­ного) при розгляді справ кримінальних. Процес у цивільних спра­вах починався з подання позовної заяви, яка з доби гетьмана Д. Апостола мала подаватися в письмовій формі. Кримінальні справи порушувалися потерпілими, зацікавленими особами чи державними органами. Судовими доказами вважалися: власне зізнання, показання сторін, свідків, речі, документи, присяга. На стадії попереднього слідства в кримінальних справах для одержання доказів могли застосовуватися тортури й побиття. Однак їх не застосовували щодо панівних верств, осіб духов­ного сану. Рішення й вироки можна було оскаржити у вищесто­ящих інстанціях. Судові рішення виконували спеціальні судові виконавці — возні.

104

Завдяки національно-визвольній війні 1648-1654 pp. була ство­рена українська національна держава, яка отримала міжнарод­не визнання. Приєднання її до Московської держави прирікало Україну на поступове обмеження й ліквідацію її автономії. Співіснування демократичної в своїй основі української козаць­кої держави й абсолютистсько-монархічної Росії було можливе лише як тимчасове об'єднання, як реакція на зовнішньополітичні фактори. Своєрідність державного ладу Гетьманської держави полягала в тому, що тут тісно перепліталися демократичні й монархічні начала, основою системи управління був військово-демократичний устрій.

У цей час Україна створила власну національну систему пра­ва. Важливе місце серед джерел права належить гетьманським статтям, які були своєрідними конституціями гетьманської держа­ви. Щоправда, вони дедалі більше обмежували саму державність Гетьманщини. Обмежувалась і сфера застосування гетьмансько­го законодавства, яке все більше витіснялося законодавством царського уряду. Спроба власної української кодифікації права не набула завершеності й законодавчого оформлення через утрату Україною державності.

105