Розділ 6 СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

6.1. Суспільний устрій

Польська експансія наклала певний відбиток на соціальну й державно-правову еволюцію українського суспільства. Панівна верхівка суспільства (магнати й шляхта) являла собою соціаль­ну базу полонізації українських земель. Після Люблінської (1569 р.) та Берестейської церковної уній (1596 р.) процес приєднання ук­раїнських феодалів до польського панства й польської культури відбувається ще інтенсивніше.

Економічним підґрунтям цих процесів був перерозподіл зе­мельних багатств на користь групи польських, литовських, а також українських феодалів (магнатів), які, попри національне походження, належали до польської політичної еліти і являли собою вищий соціальний стан Речі Посполитої. За постановами сейму та королівськими універсалами магнатам-землевласни-кам роздають земельні багатства Брацлавщини, Волині, Київ­щини та Лівобережної України. На цій території в XVI ст. ство­рюються величезні латифундії, де безконтрольно панували магнати, які вважали себе "віце-королями" та "короликами". Магнати, в тому числі й українського походження, входили до складу сенату в сеймі Речі Посполитої, де користувались пра­вом "вето". Третім Литовським статутом їм надавалося право юрисдикції не лише щодо селян, а й залежних від них фео­далів. Самі ж вони користувалися правом широкого судового імунітету й підлягали юрисдикції лише королівського суду. Отже, в їхньому середовищі сформувався найвищий соціаль­ний прошарок (магнати-сенатори), який був вирішальною політичною силою в державі. З представників цього стану сена-

68

том кожні два роки призначалися 16 сенаторів-резидентів, з якими король мав узгоджувати свої дії.

Найчисленнішою групою феодального стану на українських землях була шляхта. Соціальне становище шляхти тривалий час було невизначеним і постійно змінювалося. Розрізненість і недостатня освіченість єднала значну кількість її представників з нижчими соціальними прошарками — заможними селянами й міщанами. Протягом першої половини XVI ст. неодноразово здійснювалися намагання, спрямовані на те, щоб виокремити шляхту й підвищити її соціальний статус (1522 р.— постанова сейму про "вивід" шляхти; 1528 р.— перепис шляхти; 1545, 1552 pp.— складання списків шляхти під час ревізій-люстрацій замків і староств).

Остаточному ж формуванню шляхетського стану сприяла аг­рарна реформа, проведена за "Уставою на волоки"(1557 p.). Відтепер особи, які не мали змоги документально підтвердити своє шляхетське походження, позбавлялися шляхетства. Еконо­мічною основою процесу відокремлення шляхти від інших станів став розвиток господарських фільварків. Фільварки являли со­бою господарства шляхтичів, які оброблялися закріпленими за ними селянами. Шляхтичі осідали на кращих угіддях за рахунок насильницького загарбання общинних земель, примусової експро­пріації чи зменшення розмірів селянських наділів.

Посилення політичної ролі й економіко-господарських функцій шляхти призвело до встановлення режиму "шляхетської демок­ратії". Постановами сейму в 50-60 роках XVI ст. шляхту фактич­но зрівняли в правах із магнатами. Запроваджуються представ­ницькі станові органи шляхти — повітові сеймики, які обирали місцеві органи управління й послів на Вальний (загальнодержав­ний) сейм. Належність до шляхетського стану відтепер переда­валась у спадок. Дарувати шляхетство мав право лише сейм, втрата ж шляхетського стану відбувалася за вироком суду або коли шляхтич поселявся у місті і займався там ремеслом чи тор­гівлею. Запроваджується єдиний для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби. Постановою сейму (1564 р.) запро­ваджено спільні для шляхти й магнатів виборні земські суди, до юрисдикції яких належав розгляд усіх цивільних справ. Після Люблінської унії шляхетські права і привілеї були поширені й на

69

верхівку українських феодалів. Більшість же дрібних феодалів, які не спромоглися довести своє шляхетське походження, були поневолені королівськими намісниками й старостами. Дехто з них отримав статус "замкових слуг" чи "служилих бояр" і, володі­ючи невеличкими маєтками, був зобов'язаний виконувати вій­ськові, адміністративні й поліцейські функції.

Духовенство становило окрему суспільну верству, до якої належали не тільки священики, а й їхні родини, весь церковний люд. Усі вони підлягали суду єпископа. Належність до соціальної верстви духівництва була спадковою. По утворенню Речі Поспо­литої православна церква втратила привілейоване становище, а після Берестейської церковної унії опинилася під загрозою пов­ного знищення. Польська влада контролювала призначення на вищі церковні посади, віддаючи перевагу "слухняним" священ­нослужителям. Православних усунули від участі в управлінні державою, їх не призначали на вищі адміністративні посади на місцях. За умов посилення католицької експансії православна церква взяла на себе місію політичної репрезентації українсько­го народу, охоронця національних прав і традицій.

На українських теренах жили переважно селяни, які за пра­вовим становищем поділялися на державних, бо жили на коро­лівських землях, і приватновласницьких — землях феодалів чи церкви.

Останніх було більше, і за ступенем залежності від феодалів вони поділялися на три соціальні групи. Першу становили осо­бисто вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань. Другою була група напіввільних селян, які ще мали право переходу, але з певни­ми обмеженнями (виплати викупу, надання замість себе "селя-нина-замісника"). Це були й селяни-данники, вони сплачували феодалу натуральні і грошові податки. До третьої групи селян, які повністю втратили волю (право виходу), належали "тяглові" й "роботні" селяни. Вони були особисто залежними від пана й відбували повинності переважно у формі панщини. Кількість селян цієї групи постійно зростала, посилювалась їх експлу­атація.

Процес закріпачення українського селянства став ще інтен-сивнішим після "Волочної" (аграрної) реформи 1557 р. За цим актом запроваджувалися однакові земельні податки — для того,

70

аби збільшити надходження до державної казни; відтак вста­новлювалися й однакові земельні ділянки (волоки). Як уже зазна­чалося, основна частина волок надавалась під господарські фільварки, решта — селянам. Залишки общинної селянської землі вилучалися. Внаслідок цього значно зросла кількість безземель­них і малоземельних: загородників, які мали невеличкі садиби; халупників, які мали лише будиночок і город; коморників та підсусідків, які мешкали в чужих дворах. Стала тривалішою пан­щина: з двох тижнів на рік вона зросла до двох днів на тиждень.

За третім Литовським статутом (1588 р.) селянин, який про­жив на землі пана десять років, набував статус кріпака. Удвічі, з десяти до двадцяти років, збільшувався термін розшуку кріпаків-втікачів. Феодали отримали право продавати, купува­ти, дарувати, передавати в спадщину, віддавати як заставу, судити й карати своїх селян.

Державним селянам спершу жилося порівняно легше. Але з появою на королівських землях у другий половині XVI ст. фільварків на них було накинуто ярмо тих же повинностей, що й селян панських.

Міське населення за своїм соціальним становищем складало три основні групи: міський патриціат, власне міщанство і міські низи.

На вищому щаблі соціальної ієрархії перебував невеликий за чисельністю міський патриціат: впливові сім'ї багатіїв, найза-можніші купці та власники ремісничих майстерень. Аристокра­тичний прошарок міст утворювали переважно іноземці. До того ж влада надавала іноземним колоністам широкі соціально-еко­номічні права, пільги й привілеї.

Власне міщанство ("поспільство", "бюргерство") становили звичайні повноправні мешканці міст: середні та дрібні крамарі, ремісники, майстри, власники невеличких промислів і майсте­рень. Бюргерство, невдоволене привілейованим становищем міської аристократії, перебувало в опозиції до неї й прагнуло розширити свої права. Міщани-українці зазнавали також націо­нально-релігійних утисків. Вони були обмежені в праві займати­ся торгівлею та деякими прибутковими видами ремісництва. Й про­живати могли тільки у певному районі (у Львові це була Руська вулиця), як правило, в передмісті, а то й за межами міста.

Більшість населення міст становили міські низи — "робітні люди", "партачі", ремісники, що розорилися, підмайстри, учні,

71

голота, плебс. Посилення соціального, національного й релігій­ного гноблення, експлуатації міських низів змушувало голоту чинити опір; час від часу через це виникали навіть локальні кон­флікти.

Інтенсивний розвиток ремесла спричинив появу в містах об'єднань — цехів. Члени цих своєрідних професійних корпорацій за соціально-правовим станом не були рівними. Повноправними вважалися лише майстри; вони мали високу кваліфікацію й во­лоділи майстернями, де працювало кілька найманих підмайстрів та учнів. Очолювали ці об'єднання цехові старости ("цехмейсте-ри"), яких обирали з-посеред найвпливовіших майстрів. Вони розпоряджалися майном, керували справами цеху, здійснювали в ремісничих громадах судові повноваження з цивільних, госпо­дарських і дрібних кримінальних справ.

Соціально-правове становище міського населення залежало також і від категорії міста, де воно проживало. Скажімо, меш­канці королівських міст виконували загальнодержавні й міські повинності (рекрутували бранців до королівського війська, бу­дували й ремонтували споруди й шляхи, утримували адмініст­рацію, міську варту тощо). Жителі приватновласницьких міст, окрім того, виконували певні повинності на користь власника й не могли без дозволу адміністрації залишати місто. Жителі само­врядних міст, хоча й були юридично вільними, але також не звільнялися від повинностей і податків.

Козацтво виникло як реакція на посилення кріпацтва, обме­ження національних і релігійних прав українського народу, ос­нову якого становили селяни-втікачі; вони вважали себе вільни­ми людьми і селилися в безлюдних степах Північної України. Козаки займалися землеробством, скотарством, промислами, ремеслами, їхні слободи й хутори, порівняно із селами селян-кріпаків, вирізнялися значним добробутом. Але козацтво не було однорідним соціальним прошарком. На нові землі переселялися не тільки втікачі, а й заможні селяни, міщани й навіть дрібні шляхтичі, які мали широкі можливості для експлуатації бідняків. Хоча формально кожен утікач, що прибував на козацькі землі, діставав рівні з іншими права користуватися громадськими зем­лями, брати участь у самоврядуванні. Суспільною організацією козацтва була "громада", яка, незважаючи на домінантну роль заможного козацтва, переважно базувалася на демократичних

72

принципах. Козацькі землі відігравали роль своєрідного буфера між Кримським ханством і володіннями польських феодалів.

Реєстрове козацтво становили прийняті на державну служ­бу козаки, яких заносили до окремого списку (реєстру). Чи­сельність їх не була значною й змінювалася залежно від зовнішніх і внутрішніх обставин. Реєстрові козаки звільнялися від юрис­дикції феодалів, старост, міських магістратів, підлягаючи вик­лючній юрисдикції реєстрового війська. За службу вони отриму­вали грошове жалування й низку привілеїв (право на землю, на промисли й торгівлю, звільнення від податків). 1638 р. була вида­на "Ординація війська Запорозького реєстрового", за якою вер­ховне керівництво реєстровцями належало коронному гетьману. Військова й судова влада зосереджувалася в руках комісара, котрого обирав сейм із числа шляхтичів. Осавули й полковники призначалися зі шляхтичів, а сотники й отамани обиралися із числа козаків, які мали заслуги перед польськими властями. Чи­сельність реєстру становила 6 тис. осіб. Використовуючи реєст­рове козацтво не лише для охорони кордонів і військових по­ходів, а й для придушення опору народних мас, польська влада намагалась у такий спосіб розколоти українське суспільство.

6.2. Запорізька Січ

За польської доби дніпровські пороги стають найбільшим цен­тром українського козацтва. Постійна загроза з боку урядових польських військ, нападів татар і турків змушувала козаків бу­дувати укріплені засіками містечка, так звані "січі". У середині XVI ст. з'явилося перше достовірно відоме постійне укріплення на дніпровському острові Мала Хортиця, яке прийнято вважати першою Запорізькою Січчю.

Соціальну базу Січі становили селяни, що втекли від своїх феодалів, а також представники інших верств населення, зокре­ма, — міщани, які не могли розрахуватися з боргами, шляхтичі, які тікали від судового переслідування, невдоволені владою свя­щеники. Окрім українців, тут знаходили притулок литовці, по­ляки, росіяни, білоруси, греки. Польським законодавством пере­селення й перебування на цих землях підданим Речі Посполитої заборонялося (конституція Вального сейму 1590 p., ухвала Віденсь­кого сейму 1593 p.). Особливості соціальних джерел формування

73

Запорозької Січі, законодавча неврегульованість її існування сприяли розвитку Січі як антиурядової опозиції, зробили її цент­ром соціального невдоволення в українському суспільстві. Січ бере активну участь у козацьких і селянських повстаннях.

Запорозька Січ формувалася на добровільних засадах із чо­ловіків за умови православного віровизнання та проходження ви­пробувального терміну. Організаційно в мирний час Січ склада­лася з куренів (максимально їх було 38), де перебувало 5 — 6 тис. козаків. Територія на берегах Дніпра біля Запорозької Січі поділялася на паланки — області з власним самоврядуванням, яких у різні періоди було 5~8, максимально— 10. Щорічно за жеребом землі отримували ті чи інші курені. На цих територіях козаки займалися господарством, там же, на хуторах, жили із сім'ями одружені козаки. Але постійна воєнна небезпека унемож­ливлювала активне господарське освоєння земельних угідь, роз­виток промислів і скотарства. Позбавлене в польській державі офіційного статусу, а також платні, запорозьке козацтво ак­тивно займалося військовим найманством і походами на землі Османської імперії.

Найвищим військовим, адміністративним і судовим органом була загальна військова рада за участю всіх козаків, яка скли­калася за потреби й обов'язково — 1 січня, на Великдень, 1 жов­тня. На раді вирішувалися найважливіші питання — вибору ко­шового отамана й військової старшини, війни і миру, розподілу земель, воєнних походів, покарання злочинців. Кошовий отаман і військова старшина звітували на радах про річну діяльність. Існували ради ("сходки") у куренях і паланках.

На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який уособ­лював усю вищу владу (воєнну, адміністративну, судову й пев­ною мірою духовну). Під час воєнних дій він мав диктаторські повноваження з правом карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. Кошовий отаман затверджував обраних на військовій раді старшин, визначав духівництво для січової та паланкових церков, розподіляв воєнну здобич, прибутки, виконував функції найвищого судді, здійснював загальне керівництво військовими справами, представляв Січ у міжнародних відносинах тощо. Проте найважливіші справи кошовий отаман вирішував, тільки скли­кавши військову раду.

74

До військової старшини належали військовий суддя, військо­вий писар, військовий осавул. Військовий суддя (заступник ко­шового) здійснював основні судові функції, водночас був скарб­ником і начальником артилерії. Військовий писар вів документа­цію, облік прибутків та витрат. Військовий осавул відповідав за громадський порядок, виконання судових вироків, проводив слідство, виконував інтендантські функції, організовував охоро­ну іноземних послів та купців, керував військовою розвідкою. Рангом нижче стояли військові службовці (довбиш, пушкар, тол-мач, шафар, булавничий, бунчужний, хорунжий та ін.). Під час війни діяла походна старшина — полковник, осавул і писар. У межах паланок керівництво здійснювала паланкова старши­на — полковник, осавул, писар, підосавул та підскарбій.

Як уже зазначалося, військова старшина виконувала не лише адміністративні, а й судові функції. У куренях і паланках діяв суд курінних отаманів та паланкових полковників. Справи про тяжкі злочини передавалися на розгляд військовим суддею чи кошовим отаманом. Для військової старшини судом першої інстанції вважався суд кошового отамана, а другої — суд військо­вої ради.

Отже, аналіз організації козацького самоврядування й судо­чинства дає підстави стверджувати, що тут відроджувалась ук­раїнська державність. Система органів військово-адміністратив­ної влади забезпечувала виконання властивих державі внутрішніх і зовнішніх функцій. Запорізька Січ була новою військово-демо­кратичною державою, що постала на руїнах княжої.

6.3. Державний лад

Після Люблінської унії 1569 р. державний лад Речі Посполи­тої поширювався на українські землі, що належали Польщі (Га­личина з Холмщиною), а також на ті, які раніше входили до складу Литви (Волинь, Поділля, Київщина із Задніпрянщиною).

Законодавча влада належала Вальному (загальному) сейму, який складався з трьох станів: короля, сенату, й посольської ізби (зборні).

Державу очолював король, його, починаючи з 1386 p., обира­ли на особливих сеймах. Отже, за формою правління це була дворянська республіка на чолі з королем. Державний статус королівської влади визначався "Артикулами" Генріха Валуа,

75

французького принца, обраного в 1572 р. королем Речі Посполи­тої. Він відмовлявся од успадкування влади, зобов'язувався пи­тання війни й миру вирішувати, враховуючи думки сенату. Кожні два роки король мав скликати сейм, а якщо порушував права й привілеї шляхти, вона могла не коритися йому.

Сенат на чолі з королем об'єднував вищих посадових осіб Речі Посполитої. Сенатори в сеймі не голосували, а лише висловлю­вали свою думку, щодо обговорюваного. Відтак сам король або, за його дорученням, — канцлер формували "конклюзію" — за­гальний висновок сенаторів. Посольська ізба складалася із 170 пос­лів (делегатів), яких обирали на шляхетських повітових сейми­ках.

Сейм мав виключне право ухвалювати закони, встановлюва­ти податки, визначати напрями зовнішньої політики, санкціону­вати скликання ополчення. Ухвали сейму могли прийматися тільки одностайно, бо діяв принцип "вільного вето".

Центральне управління здійснювали король і вищі посадові особи держави. Так, коронний маршалок відав королівським дво­ром, коронний канцлер — королівською канцелярією, коронний підскарбій — скарбницею корони; коронний гетьман очолював польське військо.

Місцеве управління, судова та військова влада на місцях пе­ребували в руках панства і шляхти. Система органів місцевого управління створювалась відповідно до адміністративно-терито­ріального поділу. За Люблінською унією, Річ Посполита була поді­лена на три провінції: Велику Польщу, Малу Польщу, до скла­ду якої ввійшли українські землі, й Литву. Провінції мали воє­водства й повіти. У деяких воєводствах, окрім повітів, зберігалися й такі адміністративно-територіальні одиниці, як землі. На ук­раїнських теренах, що входили до складу Литви, продовжува­ли існувати волості, з яких складалися повіти. Своєрідний статус мали староства; вони були як адміністративно-територіальними, так і господарськими одиницями, їх надавав король за службу. Місцевими керівниками залишилися переважно воєводи. Спра­ви повітів провадили старости, а центральних повітів, або ко­мендантських замків, — каштеляни. У всіх ланках місцевого уп­равління працював численний штат посадовців — урядників, пи­сарів тощо. Зростанню ролі чиновницького апарату перешкоджала шляхта, яка зберігала значний вплив на місцеве управління,

76

насамперед через шляхетські сеймики у волостях, земствах і по­вітах. На селі певний час продовжував діяти сільській сход, який обирав сільського старосту, але з посиленням феодальної експ­луатації зникли й ці залишки громадського самоврядування. Воє­водами і старостами в селах призначались управителі. Щодо при­ватновласницьких земель, то тут самі власники призначали на села управителів.

Управління містами було досить строкате й будувалося за­лежно від категорії міста. В королівських містах адміністрацію формувала королівська влада, у приватновласницьких — магна­ти, шляхта, церква, яким належало місто чи містечко. Подекуди міщанам дозволялись деякі елементи самоврядування: верхівкою міщан могли обиратися одно- чи двопалатні ратуші, "радовці", що допомагали війту. В цілому ж власники міст — феодали, а також королівська адміністрація втручалися в соціально-еконо­мічне життя міст, обкладали населення непомірними податками й повинностями, а інколи й просто грабували. Тому міщани всіля­ко (за певну винагороду) домагалися переведення королівською владою їхніх міст на самоврядування на основі Магдебурзького права.

Мешканці самоврядних міст щорічно обирали магістрат, який складався з двох колегій — ради і лави. До міської ради входили обрані, переважно із багатих міщан, радці (радники, ратмани). Радці обирали зі свого складу бургомістрів (бурмістрів), які го­ловували на засіданнях ради. Рада виконувала функції міської влади й суду в цивільних справах. Міська рада також обирала або призначала лаву. До складу цього судового органу входили лавники на чолі з війтом.

Судова система грунтувалася на становому принципі побу­дови суспільства й залежала від адміністративної влади.

Вищими судовими інстанціями були сеймовий та королівсь­кий суди, де судилися магнати й родовита знать. У судовій ланці переважали створені в повітах земські, гродські та підкоморські суди.

У земських судах, які збиралися на сесії тричі на рік, розгля­далися кримінальні та цивільні справи шляхти. Апеляційними інстанціями для них були Коронний і Литовський трибунали. Посадові особи земського суду (суддя, підсудок і писар) обира­лися повітовими шляхетськими сеймиками.

77

Найтяжчі кримінальні справи шляхти та інших людей розг­лядали гродські (міські, замкові) суди, де головними суддями виступали воєводи й старости. Тут також судили злочинців, зат­риманих на місці злочину, й розглядали справи про повернення челяді та невільних селян. Гродські суди поділялися на вищі й нижчі. Вищий — суд другої інстанції, до його складу входили головні судді. Нижчий діяв у складі намісника головного судді, шляхтича й писаря. Засідання гродських судів відбувалися щомі­сячно й тривали перші два тижня. На гродські суди покладалося також виконання вироків, у тому числі й інших судів повіту.

Функції встановлення межових знаків, розгляду конфліктів щодо меж земельних володінь феодалів покладалися на підко-морський суд, який діяв на Правобережній Україні на підставі Статуту 1566 р. Справи тут розглядав одноособово суддя — підко­морій.

Важлива роль у судовій системі повіту належала замковим канцеляріям, які оформлювали переважно майнові угоди, ре­єстрували заяви про скоєння злочинів тощо. Згідно з Волинсь­ким привілеєм 1569 p., судочинство в судових установах повітів здійснювалося переважно "руською", тобто українською мовою.

Магнати й шляхта мали вотчинні (доменіальні) суди, де вони особисто, чи за їхнім дорученням — управляючі маєтків чинили суд над залежними селянами. Справи розглядалися з урахуван­ням волі феодала й місцевих звичаїв. Різновидом, по суті, доме-ніального суду були суди власників у приватновласницьких містах.

У самоврядних містах основними видами судів були поточ­ний і виложений. Поточний розглядав переважно цивільні й гос­подарські спори і збирався не пізніше, як на третій день після подання заяви позивачем. Він працював у складі заступника війта, кількох бургомістрів, радців і лавників. До юрисдикції виложе­ного суду належали кримінальні й цивільні справи, а також спра­ви, що передавались на його розгляд поточним судом. Сесії ви­ложеного суду скликалися тричі на рік і тривали до двох тижнів кожна. Головував на них війт. Судові функції здійснювали також магістрати й ратуші. Магістратські суди цивільні справи роз­глядали у складі ради на чолі з бурмістром, а кримінальні — лавою на чолі з війтом. До розгляду найтяжчих кримінальних справ (убивство, розбій, посягання на життя шляхтича тощо) залучав­ся міський староста. У ратушних містах судочинство здійснюва-

78

лося за участю війта або бургомістра під головуванням міського старости чи іншого урядовця. Судом другої інстанції, де можна було оскаржити рішення міських судів, виступав підвоєвода.

Церковні суди, роль яких на українських землях була знач­ною, поділялися на духовні, доменіальні й монастирські. Ду­ховні розглядали справи про порушення християнських канонів, церковних обрядів, норм моралі, про розлучення, подружню зраду, майнові спори між подружжям, про спадщину тощо. Юрисдикції доменіального суду підлягали дрібні цивільні й кри­мінальні справи підвладних церкві людей, селян, що жили на церковних землях. Аналогічними правами користувалися суди монастирські. Судові функції виконували церковні ієрархи (єпис­копи, протопопи). Вищим церковним судом був консисторський суд митрополита.

6.4. Основні риси права

Правова система на українських землях після Люблінської унії 1569 р. формувалась на основі звичаєвого руського права та за­конодавчих документів Речі Посполитої (статутів, судебників, сеймових постанов, привілеїв тощо). Однак спочатку роль польського права в регуляції суспільного життя на українських землях не була значною. Тут продовжував діяти другий Литовсь­кий статут 1566 p., який узагалі вважався українським (друга його назва Волинський).

У Польщі на той час ще не була вирішена проблема кодифі­кації права, хоча й діяли окремі збірники законів і статути. З другої половини XVI ст. польський сейм почав приймати зако­ни (конституції). Тільки 1782 р. було завершено зібрання польських законів у єдиний Збірник. Зважаючи на це, більшість дослідників стверджують про рецепцію Річчю Посполитою більш розвиненої правової системи, що склалась у Великому князівстві Литовсь­кому на основі київського права. Після прийняття 1588 р. тре­тього Литовського статуту його чинність поширюється не лише на українські землі, а й на Польщу. Статутом юридично закріплювалося панівне становище шляхти, остаточно закріпа­чувалася більшість селянства, регламентувалася процедура судо­чинства. Структурно він складався з 14 розділів і 488 артикулів. За своїм техніко-юридичним рівнем третій Литовський статут стояв

79

значно вище багатьох тогочасних європейських кодексів. Він продовжував діяти в Україні аж до середини XIX ст.

Польська влада сприяла значному поширенню на українські землі магдебурзького права, згідно з яким окремі міста дістали право самоврядування. Однак місцева інтерпретація магде­бурзького права не дозволяла містам стати цілком самостійними й незалежними. В українському судочинстві застосовувались по­ложення з німецьких збірників у польському перекладі, зокрема, "Статей Магдебурзького права" Б. Троїцького, "Зерцала саксонів" П. Щербича, "Права цивільного хелмінського" П. Кушевича.

Магдебурзьке право посилило диференціацію міського насе­лення: верхівка (шляхта, купецтво, власники майстерень) набу­ла панівного становища, а нижчі верстви городян усувалися від участі в управлінні містом.

Джерелами церковного (канонічного) права православної цер­кви служили кормчі книги "Номоканон" і церковні устави Воло­димира і Ярослава. Основною кодифікацією католицького права був "Звід канонічного права" 1532 р.

Серед провідних інститутів права того часу — право влас­ності. Існував поділ речей на рухоме й нерухоме майно. До ос­таннього, згідно з польсько-литовським правом, належали ма­єтки, будівлі, землі, ліси, — тобто усе, пов'язане із землею. Го­ловна увага приділялася правовому регулюванню феодального землеволодіння (королівського, великокнязівського, магнатсько­го, шляхетського, церковного). Крім того, правовий режим маєтків залежав від способу їх придбання. Розрізнялися: а) одержані у спадщину родові володіння ("отчини", "дідини"); б) одержані в користування за службу на певний час (наприклад, "до живо­та", "до волі панської"); в) "куплені". Якщо власник купленого маєтку розпоряджався ним вільно, то щодо землеволодінь, от­риманих іншими шляхами, існували обмеження. Так, згідно з Литовськими статутами 1529 і 1566 pp., власники родового й ви­служеного майна могли продавати, міняти, дарувати лише тре­тину такого майна. Звичайно, ці обмеження суперечили як ста­тусу шляхти, так і потребам господарського розвитку. Литовсь­ким статутом 1588 р. їх остаточно скасували.

Право володіння грунтувалося на пожалуванні господаря, яке підтверджувалося відповідною грамотою. За відсутності грамоти застосовувався принцип давності часу. Відповідно до Статуту

80

1529 p., після десяти років володіння землею гарантувалася не­доторканість таких володінь, і будь-які позови визнавалися не­дійсними. Згідно із загальними правилами, шляхетська земель­на власність усіх видів була недоторканою — за винятком майна державних злочинців, яке конфісковувалось.

В обов'язки кожного землевласника, відповідно до Литовсь­ких статутів 1529, 1588 pp., входило особисте несення військо­вої служби. Крім того, він мав постачати на війну озброєних лю­дей, чисельність яких залежала від розміру володіння. Шлях­тич, котрий не виконував військової повинності, втрачав право на володіння землею. Не прибути на службу можна було тільки через хворобу.

Самостійним правовим інститутом стало й спадкове право. Ус­падкування розрізнялося згідно із законом, із заповітом і зви­чаєм. Відповідно до закону діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Однак, у Польщі нерухоме майно переходило до синів, і лише в разі їх відсутності маєтки успадковували дочки. Пізніше, за Литовськими статутами, спадкоємцями за законом ставали діти, брати, сестри, батьки й інші кровні родичі. Але стосовно батьківського, зокрема купленого, майна, то дочкам належало "тільки придане з четвертої частини". Материнське ж майно, як рухоме, так і нерухоме, розподілялося між дітьми порівну. У де­яких випадках спадкоємці позбавлялися спадщини: дочка, яка виходила заміж без згоди батьків або за іноземця, вдова-шлях-тянка, котра без згоди родичів виходила заміж за простолюдина.

Згідно із заповітом успадковувалося рухоме майно і куплена нерухомість, яка не належала до родової власності. Права запо­відати майно не мали неповнолітні, ченці, а також сини, які не були відокремлені від батьків, залежні люди. За відсутності на­щадків родове (батьківське) майно переходило до близьких ро­дичів по чоловічий лінії, а материнське — успадковували родичі, які були ближче до материнської маєтності. У разі відсутності спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалося вимо-роченим і переходило у власність держави.

Чимало конкретних питань успадкування, за Литовським ста­тутом 1588 p., належали також до сфери регуляції норм Руської Правди і звичаєвого права.

У феодальному суспільстві зобов'язальне право не набуло знач­ного розвитку; за натурального господарства поширилися на-

81

самперед договір міни і договір дарування. З розвитком грошо­вих відносин — договір купівлі-продажу спочатку рухомого, а потім і нерухомого майна. У деяких випадках (наприклад, при позиці на суму понад "десяти коп грошей") закон вимагав пись­мової форми договору. Щоб забезпечити виконання зобов'язань, застосовували заставу (землі, маєтку, тощо). Законом вста­новлювалися строки позовної давності — п'ять або десять років. При укладанні угод діяли й норми звичаєвого права (вимагалася присутність свідків, які "перебивали" потискання рук сторона­ми; виставлявся могорич, договір скріплювали присягою).

Право чітко регламентувало процедуру продажу, дарування або застави маєтків. Такі угоди складалися в присутності трьох-чотирьох свідків шляхетського походження й скріплялися підпи­сами й особистими печатками. Про передачу маєтку робився за­пис у книзі замкового суду, а під час сесії земського суду запис переносився "до книг земських".

Кримінальне право, що застосовувалося на українських зем­лях, мало становий характер. Виявлялося це, з одного боку, в тому, що особисті й майнові права представників панівних станів захищалися посиленими санкціями. Наприклад, за образу шлях­тича Литовський статут передбачав ув'язнення, а за образу не-шляхтича — штраф. З іншого боку — відповідальність магнатів і шляхти за деякі злочини, порівняно з простими людьми, була значно меншою. У законодавстві й судовій практиці розрізняли­ся такі кримінально-правові інститути, як умисел, необережність, замах на злочин, закінчений склад злочину, співучасть, необхідна оборона, крайня необхідність. Суб'єктами злочину почали вва­жати не лише вільних, а й феодально залежних осіб. Підвищив­ся вік кримінальної відповідальності: за другим Литовським ста­тутом він становив— 14, а за третім— 16 років. Найтяжчими вважалися злочини проти короля, держави (зрада, бунт, образа суду тощо) й релігії (віровідступництво, богохульство, чаклун­ство). Злочинами проти особи вважалися вбивства, тілесні по­шкодження, фізичні й словесні образи та ін. До злочинів проти власності належали крадіжка, грабунок, підпал, знищення чи пошкодження чужого майна тощо. Виокремлювалися й злочини проти сім'ї та моральності (примушування до одруження, шлюб із близькими родичами, двоєженство, зґвалтування тощо).

82

Існувала розгалужена система покарань. Найвищою мірою була коро смертна — за державні й релігійні злочини, вбив­ство, грабіжництво, крадіжку, військові злочини, злочини про­ти сім'ї та моралі. Розрізнялась проста (повішання, відрубання голови) й кваліфікована смертна кара (спалення, четвертуван­ня, посадження на палю, закопування живим у землю). До се­лян та інших простих людей застосовувалися калічницькі (відру­бання рук, ніг, відрізання вух, виколювання очей) та тілесні кари (биття киями, батогами, різками). Незначні злочини кара­лися наземним або підземним ув'язненням на декілька тижнів, місяців у башті, фортеці чи в'язниці. Існувала досить складна система майнових покарань, зокрема "головщина" (грошова ви­плата родичам убитого), конфіскація майна, відшкодування збитків тощо. До панів і шляхти, якщо вони не хотіли підкоря­тися судовому рішенню, застосовувалося виволання (позбавлення прав і честі). Така людина втрачала шляхетство, право на май­но, змушена була переховуватися за кордоном, бо в разі затри­мання її належало вбити. Пізніше, з XVI ст. виволання було за­мінено на опалу (позбавлення громадянських прав).

Судовий процес носив обвинувально-змагальний характер. Однак стосовно найтяжчих злочинів провадився розшуковий процес; слідство і суд були обов'язковими. Суд відбувався, як правило, за участю професійних адвокатів. Серед найважливі­ших доказів були: показання свідків, "поличне" (речовий доказ), власне зізнання (для чого використовувалось катування). Без­сумнівним доказом вважалася присяга шляхтича.

Своєрідна правова система склалась на Запоріжжі. Козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права. Універсальним джерелом права на Січі було козацьке звичаєве право, яке рег­ламентувало судочинство, правила воєнних дій, порядок земле­користування й укладання окремих видів договорів, види зло­чинів і систему покарань. Найтяжчим злочином вважалося вбив­ство козаком свого товариша. За це карали смертю, інколи навіть закопували живим у землю разом із покійником. Тяжкими зло­чинами визнавалися вбивства, нанесення козаку побоїв, крадіж­ки, дезертирство, гомосексуалізм, невиконання наказу, пияцт­во під час походів тощо. Система покарань була дуже суворою, що пояснюється постійним перебуванням Січі у воєнному стані. За тяжкі злочини засуджували до смертної кари, яка поділялась на

83

просту й кваліфіковану. Карали також биттям кийками, канчу­ками, прив'язуванням до гармати тощо. Судочинство й виконання вироків здійснювалося публічно. При винесенні вироку суд вра­ховував громадську думку.

Українські терени, захоплені Польщею, зазнавали відверто колонізаторських утисків і католицької експансії. Після Люблін­ської 1569 р. унії вони ввійшли до Речі Посполитої і втратили залишки автономії. Це призвело до посилення соціального, на­ціонального та релігійного гніту.

В умовах спольщення й окатоличення української еліти цент­ром визвольного руху народу серцевиною національного держа­вотворення стала Запорізька Січ.

Попри засилля польської колонізації, на українських землях зберігався високий рівень власної правової культури.