Розділ 2 РАННЬОФЕОДАЛЬНА ДЕРЖАВА КИЇВСЬКА РУСЬ

2.1. Формування й розвиток давньоруської держави

Археологічні пам'ятки (черняхівська, зарубинецька, корчу-ватська культури) свідчать про те, що предками українців були східні слов'яни, які впродовж І тисячоліття н. є. пройшли шлях від військово-демократичної організації племен до ранньофео­дальної держави. На цьому шляху простежується принаймні чо­тири етапи.

Наприкінці старої ери завершується епоха первіснообщинно­го ладу в східних слов'ян. Настає етап розкладу родового ладу й зародження "військової демократії" (II ст. до н. є. — II ст. н. є.). У писемних джерелах тих часів (римські історики Пліній Стар­ший, Тацит) слов'яни згадуються під назвою "венеди". Венеди становили єдиний, стійкий і найчисленніший масив, що заселяв терени Центральної та Східної Європи. Венедську єдність прас-лов'ян зруйнувало вторгнення германського племені готів.

Наступний етап (II-VI ст.) характеризується як етап розкві­ту "військової демократії" — перехідної форми управління сус­пільством, що поєднувала елементи громадського самоврядуван­ня та публічної влади. Східні слов'яни, які називалися антами, за свідченнями готського історика Іордана й візантійського істо­рика Прокопія Кесарійського в IV ст. населяли територію від Дунаю до Азовського моря. Видатний український історик М. Гру-шевський вважав об'єднання антів спробою предків українсько­го народу створити державність з організованим військом та участю населення в політичному житті. Цієї ж думки дотримується і чимало сучасних дослідників, зазначаючи, що об'єднання антів складалося з князівств (княжінь). Навала аварів наприкінці VI ст. не зруйнувала їх як основи східнослов'янської державності. Пізніше в "Повісті минулих літ" вони будуть названі полянами,

22

древлянами, дреговичами, бужанами, волинянами, уличами, тиверцями, білими хорватами, сіверянами, радимичами, кри­вичами, словенами, в'ятичами. Саме на цьому етапі з'являються такі елементи державності, як територія, поділ населення за те­риторіальною ознакою, публічна влада з її ще недосконалим апа­ратом, відчужена від народу військова дружина.

У письмових джерелах VII ст. уже не зустрічається назва "анти", зате дедалі частіше — "слов'яни", "склавени", "склаві-ни". Розпочинається наступний етап історії східних слов'ян: етап утворення ядра давньоруської державності — своєрідної фе­дерації князівств під назвами "Русь, Руська земля"(УП-ІХ ст.). Зазначимо, що в давньоруських літописах інтенсивні державо­творчі процеси на наших теренах пов'язуються із заснуванням Києва на землях союзу племен полян у Середньому Подніпров'ї (друга пол. V ст. — перша пол. VI ст.). Місто розташувалося у вигідному географічному місці, де перетиналися торговельні шляхи, які вели до могутньої Візантійської імперії; пізніше Київ стає центром південної частини східних слов'ян. Тому тут розви­ток класових відносин і становлення державності відбувалися швидше, ніж в інших слов'янських племен. У VIII ст., за умов боротьби з кочівниками, навколо нього об'єдналися кілька со­юзів племен. В іноземних джерелах, зокрема візантійських та арабських, щодо цих об'єднань, особливо племен полян і сіве­рян, застосовують назву "Русь". Кожна з племінних земель була незалежним княжінням, яке сплачувало Києву данину і вистав­ляло на його вимогу свої дружини. Військова демократія пере­ростає у військово-ієрархічне правління. На рубежі VIII-IX ст. придніпровський союз союзів племен "Руська земля" об'єднував не лише регіони Київського, Переяславського, Чернігівського князівств, а за твердженням академіка Б. Рибакова, охоплював територію близько 120 тис. кв. км. і сягав на північ аж до Захід­ної Двіни. Правила у цьому державному об'єднанні, згідно з літо­писом, династія Кия, представниками якої в IX ст. були Дір і Аскольд.

Змістом завершального етапу формування давньоруської державності є об'єднання південного й північного ранньодер-жавних утворень у Давньоруську державу з центром у Києві. На півночі також об'єдналися ільменські слов'яни (словени, кривичі) й окремі неслов'янські племена (меря, весь, мурома) навколо

23

Новгорода. Проте, за літописом, ці племена не змогли самі зор­ганізувати державу і запросили на князювання варягів. 882 року представник новгородської знаті Олег, родич або воєначальник варязького князя Рюрика, захопив Київ, підступно вбив Асколь-да і Діра й утвердився на Київському престолі. Цьому сприяла політична криза в київський державі внаслідок невдоволення народних мас частими воєнними походами і хрещенням правля­чої верхівки, в тому числі й Аскольда. Внаслідок династичного перевороту об'єдналися два величезні слов'янські центри. Ця подія традиційно вважається датою утворення однієї з найбільших країн Європи, найменованої істориками "Київська Русь".

Звичайно, Олег аж ніяк не був творцем держави для русів. Він не спромігся навіть запровадити тут республіканську форму правління, яка існувала в Новгороді. Київська монархічна дер­жава на той час здобула міжнародне визнання, утвердивши себе в історії європейської цивілізації першим договором із Візантією (860 p.).

Процес консолідації слов'янських земель об'єктивно зумовле­ний певними внутрішніми факторами: спільністю території, тісни­ми економічними зв'язками, спорідненістю матеріальної та ду­ховної культури, релігії, схожістю мови, традицій, суспільного, державного, військового устрою, судочинства, звичаєвого пра­ва. Серед зовнішніх чинників об'єднання чи не головною була не­обхідність спільної боротьби проти експансії сусідніх народів.

Літописна легенда про варязьке походження династії русь­ких князів використана в так званій норманській теорії, пред­ставники якої відмовляють східним слов'янам у здатності ство­рити власну державу. Норманізм ще в XVIII ст. започаткували німецькі вчені Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер. Вони, до речі, працювали в Російській академії наук, а в своїх працях штучно перебільшували роль варягів у долі Русі, вважаючи норманів засновниками східнослов'янської державності. У XIX ст. їх підтри­мали М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін. Наукову неспро­можність норманізму переконливо довели М. Ломоносов, М. Гру-шевський, Б. Греков, Б. Рибаков, та ін. Історик права М. Влади-мирський-Буданов зазначав, що варяги-князі застали тут готовий державний устрій. Вплив варягів на Русь не мав вирішального значення, бо вони перебували на тому самому рівні розвитку, що й русичі. Норманська теорія походження Давньоруської дер-

24

жави втратила наукове значення. Рідкісні вияви сучасного нор­манізму, переважно за рубежем, віддзеркалюють суто політичні чи патріотичні мотиви.

Не підтвердилися також і спроби пояснити виникнення Дав­ньоруської держави з позиції теорії пантюркізму. Прихильни­ки цієї теорії вважають, що Давньоруська держава була утво­рена Хозарським каганатом, а київські князі були, відповідно, тюркського походження. Активно відстоює хозарську гіпотезу професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак в своїй праці "Походження Русі" (1992 р.). У цьому зв'язку можна зазна­чити лише те, що необхідність боротьби з набігами хозарських племен змушувала слов'ян консолідовувати свої сили й об'єдну­ватися навколо Києва. Отже, виникнення Давньоруської держа­ви з центром у Києві — закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян.

У подальшій історії Київської Русі можна виокремити три ос­новні періоди. Період консолідації державності (кінець ГХ-Хст.) пов'язується з князюванням Олега (882-912), Ігоря (912-945), Ольги (945-964) та Святослава (964-972). У процесі завершення політичного об'єднання Русі відбувалося становлення феодаль­ного суспільного ладу, утворення апарату влади. За цей час ви­никло величезне господарське й політичне об'єднання.

Найтриваліший період розвитку держави (X — перша тре­тина XII ст.) припадає на час правління Володимира Великого (980-1015) та Ярослава Мудрого (1016, 1019-54), а також Воло­димира II Мономаха (1113-25) та Мстислава Великого (1125-32). На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тепер переважає внутрішній розвиток, зміцнення законопоряд-ку. Надзвичайно важливою подією було прийняття христи­янства, яке несло з собою нову культуру й духовність. Христи­янство, ставши з 988 р. державною релігією, своєю підтримкою й освяченням великокнязівської влади сприяло зміцненню вну­трішнього й зовнішнього становища Київської Русі. Утверджен­ню сильної централізованої держави сприяло проведення під час правління Володимира адміністративної реформи. Територія країни, значно збільшившись за рахунок підкорення в'ятичів, радимичів, сусідніх литовських племен, була поділена на вісім волостей. На чолі кожної з них стояли спочатку намісники, а потім

25

сини Великого князя. Реформа ліквідувала владу місцевих князів племен, скасувала автономію земель. У такий спосіб Володимир зміцнив владу Києва і запобіг розвиткові відцентрових тенденцій, що підігрівалися місцевою аристократією. Важливе значення мала й військова реформа, внаслідок якої вдалося створити сильне військо, що складалося з великокнязівської дружини, дружин місцевих князів, народного ополчення, найманих загонів, а та­кож споруджено фортифікаційні укріплення. Внаслідок судової реформи відбулося розмежування світського та церковного судів. Це була доба досягнення Києвом політичної могутності й стабіль­ності, економічного та культурного розвитку.

Період розпаду та занепаду державності (друга третина XII ст. — перша половина XIII ст.) характеризується загострен­ням міжусобної боротьби, посиленням нападів кочовиків, еконо­мічним застоєм. Сильні доцентрові тенденції спостерігаються під час княжіння Ярополка Володимировича (1132-39), Всеволода Ольговича (1139-46), Ізяслава Мстиславича (1146-54) та Ростис­лава Мстиславича (1158-67). Занепад Києва почався з розгрому міста в 1169 р. військами володимиро-суздальського князя Анд­рія Боголюбського. Остаточне зруйнування Києва монголо-тата-рами у 1240 р. ознаменувало собою завершення київського пері­оду в історії України. Давньоруська держава розпалася на 15 окре­мих земель, які не визнавали влади Києва.

Серед причин занепаду Київської Русі можна назвати такі:

надто великі для середньовіччя розміри держави за відсут­

ності захищених природних кордонів, надзвичайна ро­

дючість земель, що притягувала завойовників;

розвиток вотчинного землеволодіння, княжі чвари та міжу­

собиці;

слабкість державного устрою, невпорядкованість права ус­

падкування великокнязівського престолу за наявності ве­

личезної кількості нащадків;

перманентна зовнішня агресія кочових народів (із 1061 по

1210 половці вчинили 46 набігів на руські землі), татаро-

монгольська навала;

неспроможність замирення з Володимиро-Суздальським

князівством, Польщею, Угорщиною, Литвою.

26

2.2. Суспільний лад

За соціальною структурою і правовим статусом населення Київ­ської Русі поділялося на три категорії: феодали, особисто вільна верства, феодально залежне населення.

Найвище місце в суспільній ієрархії посідали Великий князь і численні представники різних відгалужень династії Рюриковичів. Наприкінці X ст. склалися великокнязівський домен і домени місцевих князів, які стали адміністративними й господарськи­ми центрами феодальних володінь. Княжі воїни, дружинники та місцева знать утворювали клас бояр, яких ще називали "кня­жими мужами". Феодали були пов'язані між собою системою ва­сальних відносин. На відміну від Західної Європи, де феодальне землеволодіння узалежнювалося службою своєму сюзерену, на Русі бояри, як про це свідчить Поширена редакція Руської Прав­ди, користувалися правом спадкового володіння вотчинами. Бо­ярське успадкування вотчин могло зберігатися навіть із перехо­дом від одного князя до іншого. Бояри в багатьох випадках мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, обій­мали вищі посади в князівській адміністрації. Поряд із великими феодалами виростав клас дрібних феодалів, які отримували жалувані землі без права успадкування, дарування чи продажу. Такі тимчасові власники земель могли жалувані чи інші землі викупити і в такий спосіб стати власниками довічними. Верства бояр не була замкненою кастою. За визначні заслуги перед кня­зем (державою) до неї міг увійти представник нижчих верств або іноземець.

На щабель нижче від бояр стояла міська знать ("старці градські", "нарочиті мужі"), найвизначнішими представниками якої були великі купці ("гості"), що займалися міжнародною тор­гівлею, вступали в родинні зв'язки з боярами й домінували в міській політиці. Міська верхівка часто ставала союзником бояр­ства, яке мешкало в містах, у боротьбі проти посилення влади князя. За таких обставин з XII ст. князі змушені були укладати "ряд" (договір) із вічем.

Із уведенням християнства на Русі почалося формування ду­ховенства, верхівку якого становили митрополит, єпископи, ігу­мени монастирів. Духовенство ділилося на чорне (монастирське) і біле (мирське). Значну роль відігравало чорне духовенство, серед

27

якого було чимало вихідців із вищих верств населення. Досить часто князі й бояри ставали засновниками монастирів.

Вільне населення Київської Русі позначалось загальним тер­міном "люди". Найчисельнішою соціальною верствою були вільні общинники (селяни), яких називали смердами. Вільний селянин мав право переїжджати з місця на місце, звертатися до суду. Основним обов'язком смердів була сплата князям, боярам та іншим власникам данини, а також відбування військової повин­ності під час війни. Проте у XII ст. з'являються ознаки зростаю­чого поневолення селянства феодалами, що проявляється у ширшому застосуванні "уроків" (відробіток на користь власника землі), захопленні феодалами общинних земель. Збільшення бо­ярських землеволодінь призводить до виникнення численної групи смердів, які працюють на боярській землі, залишаючись дочасу особисто вільними. В разі смерті такого селянина і відсутності спадкоємця по чоловічій лінії (сина) ця земля разом з усім май­ном поверталася феодалу.

До особисто вільної соціальної верстви також належала більшість міського населення: ремісники, що поділялися на майстрів та підмайстрів і гуртувалися в ремісничі корпорації (цехи), а також дрібні торгівці, крамарі, рядове духовенство. Ремісники й торгівці несли основний тягар міських повинностей. Вони сплачували податки грішми, платили натурою (хлібом, пшоном, солодом), відробляли на будівництві й ремонті міських укріплень.

Феодально залежне населення, за Руською Правдою, скла­дали напівзалежна та цілком залежна верстви. До першої відно­сяться рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній за­лежності на умовах "ряду" (договору). Чисельним різновидом ря-довичів були закупи— селяни, які розорившись, брали у феодалів "купу" (позику) і за це мали працювати у їхньому гос­подарстві. Позикодавець мав право фізично карати закупа "за вину". У разі неповернення купи він перетворювався на холопа. Холопи, челядь повністю залежали від феодалів і були їхньою власністю. Вони не мали ні особистих, ні майнових прав. За зло­чини холопа відповідав феодал, він же отримував винагороду ("урок"), якщо хтось неправомірно вбивав холопа. Руська Прав­да встановлювала відповідальність за надання допомоги холопу-втікачеві та обов'язок сприяти його пійманню. Джерелами хо-

28

лопства були: полон, самопродаж, вступ на службу до феодала "без ряду", народження від холопів, одруження на рабині, про­даж боржника, який збанкрутував, покарання за злочини. Про­те холопи могли самі викупити себе на волю чи бути звільнени­ми феодалом за вірну службу.

Окремий прошарок населення, за Руською Правдою, стано­вили ізгої — люди, які вибули з однієї соціальної верстви і не потрапили до іншої. Найчастіше на ізгоїв перетворювалися смер­ди, які в процесі феодалізації втратили зв'язки з общиною, та холопи, які викупилися чи були відпущені на волю. Матеріально незабезпечені, вони змушені були проситися під владу пана або під патронат церкви і згодом ставали залежними від землевлас­ників. Ізгоями могли стати й вихідці з вищих верств суспільства: збанкрутілі купці, діти священиків, які не навчилися грамоті, князі-сироти, які втратили "причетність" до руської землі. Такі ізгої вважались вільними доти, поки не потрапляли до когось в услужіння.

2.3. Державний устрій

За формою правління Київську Русь можна вважати ранньо­феодальною монархією. Безперечно, Київська Русь не була дер­жавою в сучасному розумінні цього слова, а лише періодично набувала ознак "клаптикової" ранньофеодальної імперії, міжкня-зівської федерації або конфедерації під колективним правлін­ням династії Рюриковичів. Інколи — перетворювалася на конгло­мерат самостійних князівств, зв'язаних відносинами сюзереніте-ту-васалітету та формальним визнанням єдності Київської Русі й першості Великого князя київського. На думку багатьох сучас­них дослідників, Давньоруська держава була нестійким, віднос­но єдиним державним утворенням.

Центральне управління уособлювали Великий князь, бо­ярська рада, князівські з'їзди (снеми) та віче. Кожна з цих інсти­туцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у державному устрої Києва.

На чолі держави стояв Великий князь київський. В ІХ-Х ст. його повноваження обмежувалися керівництвом дружиною, організацією воєнних походів, збиранням данини, охороною кор­донів, дипломатичною діяльністю, здійсненням судочинства на

29

основі звичаєвого права. Київські князі тоді володіли переважно київською землею. Князівства племен зберігали певну автономію. Вони сплачували Києву данину й залучалися до участі у воєн­них і зовнішньополітичних акціях. З кінця X ст., починаючи з Володимира, Великий князь розглядається як верховний воло­дар і розпорядник усієї землі держави. У зв'язку з ускладнен­ням структури війська (дружина, війська васалів, ополчення) зростає обсяг його воєначальницької діяльності. Обов'язки захи­щати кордони передбачають організацію сторожової служби, спо­рудження укріплень, встановлення й підтримання зовнішніх зв'язків. З'являються нові функції: господарсько-розпорядчі (організація будівництва шляхів, укріплень, мостів та ін.), при­душення народних повстань, керівництва збором податків, мита за торгівлю, плати за судочинство, штрафів. Великий князь ус-іляко сприяв поширенню християнства в суспільстві. У ХІ-ХІІ ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя.

Процес децентралізації влади пов'язується з реформою Ярос­лава Мудрого, за якою кожний представник династії Рюрико-вичів, яка швидко зростала, отримував реальну (чи уявну) частку володінь. Унаслідок цього статус Великого князя обмежувався до рівня титулованого глави династично зв'язаного конгломерату князівств. До того ж у намаганні посісти на київському престолі численні представники династії безперервно ворогували й во­ювали між собою.

Княжа (боярська) рада, пізніше боярська дума, була постій­ним дорадчим органом при князеві. Вона складалася з верхівки дружини князя, великих бояр, представників верхівки міст, вищих церковних ієрархів, а у воєнний час — і керівництва со­юзників. Князівська рада вирішувала військові, адміністративні, фінансові питання. Інколи вона виконувала функції вищої судо­вої влади. Рада не мала впорядкованої організаційної структу­ри, однак її діяльність носила стабільний характер. Це пояснюєть­ся насамперед зацікавленістю князя в підтримці найважливіших рішень впливовими особами держави.

До структури центральних органів влади належали князівські з'їзди (снеми), які скликалися Великим князем для вирішення питань війни й миру, змін у державному устрої, порядку зай­няття столів, ухвалення найважливіших законодавчих актів. Так на снемах у 1072 р. у Вишгороді було схвалено "Правду Яросла-

30

вичів", у 1097 р. визнано незалежність окремих князів, у 1101, ПОЗ pp. під Києвом вирішувалися питання війни й миру з полов­цями. У снемах, крім Рюриковичів, брали участь місцеві князі, їхні союзники (брати), васали (сини), наймогутніші бояри, інко­ли — церковна знать. Коли влада Києва послабилась, значення князівських з'їздів зросло, але вони не змогли зупинити процес феодальної роздробленості.

Віче було демократичним елементом у системі органів влади Київської Русі. Як один із найархаїчніших інститутів народов­ладдя воно виросло із племінних сходів давніх слов'ян. У вічо­вих зборах брали участь усі вільні жителі міста, які мали власне господарство (голови родин), але вирішальна роль належала міській феодальній верхівці. У компетенції віча було запрошення князя на престол, комплектування ополчень і вибори ватажків. Воно могло могли виконувати функції суду, домагатися зміни посадових осіб князівської адміністрації. Віче скликалося перед початком воєнних дій, під час облоги, інколи — на знак протесту проти політики князя. На віче укладалися "ряди" (договори) з князями, обраними населенням, і цю практику можна вважати витоками вітчизняного конституціоналізму.

У Київський Русі віче не стало постійним органом влади, за винятком Новгорода і Пскова. Вперше у літописі про віче в Києві згадується в 1068 p., а в останнє— в 1202 р.

Верв — орган місцевого селянського самоврядування — ви­ник спершу як родова, а згодом територіальна сільська громада, що об'єднувала самостійних господарів одного чи кількох сіл. Члени верви спільно володіли неподільними землею, лісами, випасами, іншими земельними угіддями. Вони були пов'язані круговою порукою і несли взаємну відповідальність за сплату данини, за скоєні на території громади злочини. Функції управ­ління у верві здійснювали "копні" збори, судочинство на основі норм звичаєвого права вершив вервний суд.

Управління землями до X ст. здійснювалося на основі десят­кової системи, що зберігалася від періоду військової демократії. У центрах васальних князівств київські князі ставили свої гарні­зони — тисячі, в містах, менших за значенням — сотні, десят­ки. Тисяцькі, соцькі, десятники виконували, крім військових, адміністративні, судові, фінансові й інші функції. З розвитком

31

феодалізму десяткову систему витісняє двірсько-вотчинна си­стема, за якої управління територіями здійснювалося через бояр-вотчинників та службовців князівського двору. Осередком управ­ління був князівський двір. Різниці між органами державного управління й управління особистими справами князя не існува­ло. Центральні управлінські функції здійснювали особи з оточен­ня князя та його особисті слуги (тіуни). Найповажнішими поса­довими особами були дворецький, який керував двором князя і виконував важливі державні доручення; печатник очолював кан­целярію; в обов'язки стольника входило постачання князівсько­го двору продовольством; тіун конюший відповідав за княжу стай­ню. На місцевому рівні владні функції здійснювали воєводи, по­садники, волостелі, старости, яким допомагали мечники, вірники, мостники тощо. Княжі службовці не утримувалися з центру, а використовували на свої потреби частину податків та поборів, що стягувалися з населення (система кормління).

Судові органи як особливі державні структури в Київський Русі не існували. Суд не був відділений від адміністрації й захи­щав насамперед інтереси вищих верств населення. Суди поділя­лися на світські й церковні.

Найнижчою судовою інстанцією, під юрисдикцію якої підпа­дали члени селянських общин, були громадські суди (суди вер-ви). Вони розглядали справи, що не потребували втручання кня­зівського суду. До складу громадського суду входили вервний староста й авторитетні члени громади ("добрі люди").

До судів світських належав суд князя, князівської адмініст­рації (посадників, волостелів). Справи, де хоча б однією зі сторін були феодали, підпадали під юрисдикцію виключно князівсько­го суду. Про князя як суддю Руська Правда згадує досить часто. У княжому судочинстві брали участь окремі процесуальні особи: "ябетник" (обвинувач), "метальник" (писар), "істці" (слідчі). Вра­ховувалась думка представників громадськості — "старців". Су­дові рішення щодо важливих справ могли прийматися разом з боярами і навіть на вічах. Для вирішення майнових спорів (роз­поділ спадщини, суперечки за межу і т. п.) князь посилав своїх "отроків", або "дітських".

З утвердженням феодальних відносин і зростанням великого землеволодіння на Русі виникли вотчинні суди. Це були суди землевласників над феодально залежним населенням (закупа-

32

ми, холопами). У справі холопа рішення суду феодала було ос­таточним і оскарженню не підлягало. Закупи мали право оскар­жувати рішення вотчинного суду у князівському суді.

Церковні люди (населення, залежне від монастирів) і духо­венство підлягали з усіх справ церковному суду, де функції суддів виконували архімандрити, архієпископи, єпископи, митрополит. Церковний суд мав великий вплив на життя населення. До його виключної юрисдикції належали справи, що виникали на ґрунті шлюбно-сімейних стосунків, справи про порушення моралі, роз­пусту, двоєженство, віровідступництво, святотатство, чаклун­ство, знахарство, здійснення язичницького культу, справи, по­в'язані з церковним майном.

Могутня Київська Русь посідає значне місце у всесвітній історії. Виникнення й розвиток Давньоруської держави обумовлювалось інтеграційними політико-економічними процесами внаслідок дії низки внутрішніх і зовнішніх чинників. Київська Русь явила со­бою центр об'єднання східнослов'янських народів. Це була удільна ранньофеодальна династична монархія на чолі з Великим кня­зем. Аристократичну тенденцію в державному устрої уособлюва­ла боярська рада. Вона, як і демократичні інституції — князівські з'їзди та віче, належно не розвинулися і не перетворилася на відповідні витоки парламентаризму. В процесі зміцнення феода­лізму відбувся перехід з десяткової системи управління держа­вою, що сформувалася з дружинної організації, на нову — двірсько-вотчинну.

33