Розділ З ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ

3.1. Джерела давньоруського права

Загалом джерело права — це засіб існування й вияву право­вих норм як певних установок у поведінці людей, що характери­зуються владністю й підтримуються державним примусом. Дже­рела права невіддільні від поняття юридичної норми. Вони є фор­мою вираження правових норм. Джерела права завжди є більш чи менш визначені.

У давньоруській державі були поширені звичаєве право, до­говори Русі з Візантією, князівське законодавство, канонічне (церковне) законодавство, Руська Правда.

Серед них домінували норми, що виникли на основі звичаїв. У літописах і повідомленнях зарубіжних авторів містяться дані про звичаї східних слов'ян ще до утворення Київської Русі. Вони регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення де­яких процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінка показань свідків та ін.). У процесі становлення класового суспільства звичаї, що використовувалися в інтересах пануючого класу, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Оскільки їх санк­ціонувала держава, вони ставали загальнообов'язковими для ви­конання. Держава забезпечувала їх дотримання, але вони діяли переважно у сфері общинного суду.

Норми звичаєвого права були тісно пов'язані з нормами мо­ралі, і вони сприймались як справедливі, моральні; з ними зму­шена була рахуватись і панівна верхівка.

Важливими джерелами права були русько-візантійські до­говори 860, 907, 911, 944 pp. Хоча тексти договорів 860 та 907 pp. не збереглися, вони згадуються у пізніших договорах. Дослідни­ки вважають, що в них відбиті норми давньоруського права "Руський закон". Так, договір 944 р. згадує не лише про зви­чай, а й про "статут", тобто писаний закон руський. Закон русь­кий описується як ґрунтовне, самобутнє законодавство, що охо-

34

роняє особистість, власність. На цій підставі можна припустити, що законодавство давньоруської держави існувало задовго до Руської Правди. Слід зазначити, що існує також договір 971 p., але в ньому представлено лише візантійське право.

Зміст договорів свідчить про те, що вони регулювали торго­вельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії. У них можна знайти норми цивільного, кримі­нального, міжнародного, процесуального права. Наприклад, до­говір 911 р. містить статті, які регулюють порядок успадкування майна русів, що були на службі у Візантії, саме руськими на­щадками. Статті даного договору містять норми кримінального права, що трактують відповідальність за вбивство: "...якщо хто уб'є, християнина русин чи християнин русина, — нехай умре там, де вчинить убивство". Договір 944 р. дозволяє й інший варі­ант дій — убивця може бути затриманий і позбавлений життя близькими родичами вбитого. Договори містять також чимало інших норм, які встановлюють відповідальність за крадіжку, тілесні пошкодження, розбій, пограбування тощо. Деякі з них пізніше відтворено в Руській Правді.

В окремих випадках норми русько-візантійських договорів ви­переджають тогочасне міжнародне право. Скажімо, договір 911 р. установлював взаємні обов'язки русів та візантійців, пов'язані зі збереженням майна розбитого об берег чужоземного корабля, поки не з'явиться законний володар. У Західній Європі в такому випадку майно належало володарю берега. До норм міжнарод­ного права належить також обов'язок сторін щодо видачі зло­чинців.

Серед джерел давньоруського права чільне місце посідає княже законодавство (договори князів між собою, договори князів з народом, княжі устави, грамоти й уроки). Договори князів між собою містили зобов'язання, пов'язані зі спільною обороною від зовнішнього ворога, утримання від дій проти сторін, які ук­лали угоду тощо. Договори ("ряди") князів з народом укладали­ся, як правило, на віче, щоб контролювати діяльність князя, і спиралися на звичаї та традиції старовини. Тексти договорів не збереглись, але про них згадується в літописах. Княжі грамоти також мало збереглися, найстаріша з них — грамота Мстисла­ва І (1130 р.).

35

Устави — це розпорядження князя, що діяли тривалий час і стосувалися питань цивільного, сімейного, спадкового, опікунсь­кого, кримінального права. Уроки являли собою конкретні по­станови про мито й інші податки на користь князя. Вони, як правило, діяли тимчасово. Характерно, що грамоти, устави й уроки відтворюють процеси диференціації суспільства, взаємо­відносин держави та церкви, регуляції земельної власності.

Окреме місце серед джерел права займає церковне законо­давство. Воно містило норми канонічного (церковного) права, регулювало відносини між церквою й державою, усередині цер­кви, між церквою та паствою. Для захисту своїх інтересів церква домоглася отримання княжих церковних уставів. Відомі церковні князівські устави Володимира Святославовича та Ярослава Муд­рого. Уставом Володимира юрисдикції церкви підлягали справи людей церковних, а також шлюбно-сімейні. Джерелом матеріаль­ного забезпечення церкви було визначено десятину від митних надходжень, приплоду худоби та зібраного урожаю. Устав Ярос­лава відтворює характерне для феодального суспільства право привілею щодо диференціації покарання (залежно від соціаль­ного становища потерпілого). Вони містять заходи щодо бороть­би із залишками язичництва та порушенням християнської мо­ралі: заборони шлюбів між родичами, двоєженства, самовільно­го розірвання шлюбу, примусу до укладення шлюбу тощо.

Як джерело права використовувались також візантійські но­моканони (у перекладі з грецької: закон і церковне правило), які з прийняттям християнства потрапили до Русі через Болгарію. У київській державі номоканони набули поширення у перекладі на старослов'янську під назвою "Кормча книга", яка складалася із "Еклоги" та "Прохірона". Еклога містила витяги з інституцій, дигест, кодексу й новел Юстиніана та деякі додатки, зроблені під впливом звичаєвого права народів, завойованих Візантією. "Прохірон" очищав візантійські закони від звичаю, наближав їх до римського права. Зазначені джерела містили переважно нор­ми цивільного права (про шлюб, дарування, спадщину й опі­кунство, про зобов'язання та ін.). Наводяться й деякі норми кри­мінального права, а також порядок розподілу воєнних трофеїв. Окрім "Еклоги" та "Прохірона" "Кормча книга" включала також збірник права під назвою "Закону судного людям", положення якого межували із статтями Руської Правди. Слід зазначити, що

36

всі візантійські збірники при перекладах зазнавали значних змін. Тексти доповнювалися з урахуванням місцевих звичаїв та умов судочинства, що наближало дані джерела до давньоруського права.

Серед джерел давньоруського права визначне місце належить Руській Правді.

3.2. Руська Правда — видатна пам'ятка давньоруського права

Вінцем давньоруського права є кодифікований юридичний збірник Руська Правда. її прототипами, як вважають дослідни­ки, були збірники законів "Статут" і "Закон руський" початку X ст., — тодішні підвалини судочинства. Оригінал Руської Прав­ди не зберігся. Вона дійшла до нас у 106 списках— у літописах та юридичних збірниках XIII-XVII ст. Списки мають назви або за місцем їх знаходження (Синодальний — у бібліотеці Синоду, Академічний — у бібліотеці Академії наук, Троїцький — у Тро-Їце-Сергієвій Лаврі), або за прізвищем осіб, котрі їх віднаходи­ли (Карамзінський, Татищевський тощо). Ці списки поділяють на три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену.

Найдавнішою є Коротка редакція Руської Правди, яка відобра­жає державну організацію і давньоруське право періоду станов­лення феодального ладу. Вона складається з Правди Ярослава, Правди Ярославичів, Покону вирного, Уроку мостникам. Вважа­ють, що Правда Ярослава з'явилась у 10-30-ті pp. XI ст., а Правда Ярославичів— у 50-60-ті pp. XI ст. Вона регулювала суспільні відносини ранньофеодального періоду. В Правді Ярослава збері­гається, хоча й зі значним обмеженням, інститут кровної помсти. Предметом правового захисту в Короткій редакції виступає життя та тілесна недоторканість феодалів й князівських дружинників; вона регулює питання власності, володіння, спадкоємництва. Чітко простежується специфіка феодального права як права привілею панівних станів. Зміни й доповнення Правди Яросла­вичів мали на меті захистити князівські маєтки і князівську зе­мельну власність. Навіть заміна кровної помсти системою грошо­вих стягнень передбачала збільшення надходжень до державної скарбниці.

37

Покон вирний стосується розподілу надходжень од вир (сплат штрафів за злочини) та продажу (натуральної чи грошової вина­городи, яку повинен отримати вирник при вилученні вири). "Урок мостникам" регулює оплату ремонту міських мостових.

Розширена редакція Руської Правди відображає еволюцію фе­одального права внаслідок подальшого соціально-економічного й політичного розвитку Київської держави. її створення припа­дає на період князювання Володимира Мономаха або його сина Мстислава. В ній — чимало перероблених і доповнених норм Ко­роткої редакції, а також Устав Володимира Мономаха, в якому зафіксовані нові норми, що захищають інтереси феодалів, обме­жують майнові й особисті права феодально залежного населен­ня. Але в головному Устав був спрямований на пом'якшення кла­сових суперечностей, що загострилися в умовах занепаду Ки­ївської держави (його появу спричинило повстання у Києві у 1113 р.). Тут ідеться про порядок успадкування майна, регуля­цію боргових зобов'язань і кабальних відносин, обмеження лих­варства, заборону перетворювати закупів у рабів, впорядкуван­ня правового становища холопів.

Третя редакція Руської Правди — Скорочена, розглядається дослідниками як переробка у XV чи навіть XVII ст. одного зі списків Розширеної редакції.

Аналіз норм Руської Правди свідчить, що вони виникли на місцевому ґрунті й були результатом розвитку юридичної думки в Київський Русі. Отже, наші пращури були носіями високої тоді правової культури. Руська Правда відчутно вплинула на розви­ток права західних і північно-східних слов'ян, відчутно вплину­ла на становлення таких пам'яток права, як Литовські статути, Псковська судова грамота, Судебники 1497, 1550 р., і певною мірою— Соборне уложення 1649 р.

3.3. Характерні риси давньоруського права

Право власності. Зміст права власності в Київський Русі за­лежав від того, хто був суб'єктом і що розглядалось як об'єкт права власності. З огляду на низький техніко-юридичний рівень ще не було створено спеціального терміна для позначення пра­ва власності. Але, виходячи з того, що Руська Правда визнача­ла порядок повернення речі справжньому власнику з неправо-

38

мірного володіння можна стверджувати про застосування в дав­ньоруському праві інститутів права власності й права володіння. Охорона права власності феодалів-вотчинників — одне з го­ловних призначень правової системи Київської Русі. Уже Статті найдавнішої Короткої редакції Руської Правди були спрямовані переважно на захист феодальної власності, рухомого й нерухо­мого майна. Втім, аби уникнути повстань, давньоруське право певною мірою захищало від феодального свавілля й окремі інте­реси залежного населення. Так, у період особливого загострення соціальних відносин на початку XII ст. для умиротворення кра­їни Володимир Мономах пішов на деякі поступки закупам і смер­дам, обмеживши лихварські проценти (рези).

У Руській Правді Ярослава ще не йдеться про власність на землю. Згадується лише рухоме майно, яке належало дружин­никам: бойовий кінь, зброя, одяг. Перша згадка про князівське землеволодіння міститься в Руській Правді Ярославичів. Так, во­на встановлює штрафи 3 гривні за пошкодження борті в князів­ських володіннях, 12 гривень за заорювання межі, знищення "пе-ретеса" — межового знака, зробленого в лісі на дереві.

Серед форм земельної власності переважали князівський до­мен, боярське й монастирське землеволодіння, земля селянсь­ких общин. Джерелами придбання землі спочатку були здебіль­шого освоєння вільних земель, отримання їх у князя за службу. Пізніше набуває поширення пряме її захоплення у селянських общин, сусідів ("окняження", "обоярення"). Розширена редакція Руської правди визнавала право вотчинників на захоплення лісів, мисливських угідь тощо.

Поступово відбувається диференціація норм охорони приват­ної власності. Якщо Коротка Правда визначала розмір штрафу залежно од виду й того, скільки вкраденого стада, то за стат­тями 38,39 Розширеної редакції штраф залежав також від місця злочину.

Існування права приватної власності сприяло розвитку спад­кового права. Договір Русі з Візантією 911 p., а пізніше й Руська Правда вирізняють успадкування за законом і за заповітом. Спад­кове право відповідало становій диференціації суспільства. Згідно із законом боярську вотчину успадковували не лише сини, а за їх відсутності й дочки. Пізніше ця норма поширилася на біле духовенство й ремісників. Майно ж померлого смерда, у якого

39

не було синів, вважалося вимороченим і переходило до князя. У спадковому праві діяв принцип мінорату, за яким батьківсь­кий двір переходив до молодшого сина. Решта спадщини розпо­ділялася між синами старшими. Дочки отримували лише прида­не, а на спадкоємців покладався обов'язок видати їх заміж. Доки спадкоємець не досяг повноліття, майном розпоряджалася мати-вдова. Коли ж удруге вона виходила заміж, — опікун із числа найближчих родичів. Позашлюбні діти спадкових прав не мали, однак якщо їх мати була рабинею, то вони разом із нею одер­жували волю.

Зобов'язальне право розвивалося задля відносин власності. Перші зобов'язання виникали у зв'язку із заподіянням шкоди. Як зазначається в Правді Ярослава, особа, що зламала чужий спис або щит, зіпсувала одежу, зобов'язана була відшкодувати їх вартість (ст. 17 Кор. ред.).

Зобов'язання виникали і з договорів. Характерно, що невико­нання стороною зобов'язань не тільки призводило до майнових стягнень, а й надавало потерпілому право на особу, котра не виконала своїх зобов'язань. Серед найдавніших видів угод були договори ("ряди") купівлі-продажу. Вони регулювали загальний порядок торговельних відносин, а також окремі важливі проце­дури купівлі-продажу (челядина, продажу себе в рабство, уста­новлення добросовісного придбання речі). Якщо хтось продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Вона переходила до власника, а покупець подавав позов на продавця про відшкоду­вання збитків.

Найврегульованішими були договори позики (грошей, речей, продуктів). Коли позика становила суму понад три гривні, то при укладанні таких договорів вимагалася присутність послухів. Бор­жники мали сплачувати значні відсотки ("рези" — для грошей, "присоп" — коли позичали жито, "наставу" — в разі позики меду). Руська Правда встановила обмеження у сплаті лише для довго­строкової позики розміром 50 відсотків суми боргу щорічно (ст. 51 Розш. ред.). Але якщо кредитор устиг отримати відсотки за три роки (150 відсотків боргу), зобов'язання щодо повернення пози­ки боржником вважалися виконаними (ст. 53 Розш. ред.).

В умовах розвиненої внутрішньої та зовнішньої торгівлі пра­во Київської Русі детально регулює питання банкрутства й роз-

40

різняє три його види. У разі банкрутства "без вини" (стихійне лихо, розбійницький напад тощо) купцю надавалася відстрочка у сплаті боргу. У разі коли "купець проп'є, програє" чужий то­вар, то на розсуд кредиторів він або продавався в холопи, або отримував відстрочку у сплаті (ст. 54 Розш. ред). У випадку злісно­го банкрутства, коли неплатоспроможний купець позичав у гос­тя з іншого міста чи іноземця і не повертав борг, він продавався разом з усім його майном.(ст. 55 Розш. ред.).

Шлюбно-сімейне право до прийняття християнства регулю­валося звичаєвим правом, яке допускало багатоженство, викра­дення наречених. Відомо, що князь Володимир Великий мав п'ять дружин і багато наложниць. Після прийняття християнства сімей­не право розвивалося в Київський Русі відповідно до візантій­ського канонічного права. Установлювалася одношлюбність (мо­ногамія). Церква забороняла укладення шлюбу з представниками інших конфесій, ухилялась освячувати шлюби між людьми, які належали до різних соціальних станів. Ускладненою була проце­дура розлучення. Залишаючи дружину без достатніх на те при­чин, чоловік мав надати їй значну матеріальну компенсацію, а також виплатити штраф на користь церкви. Розмір його зале­жав від соціального стану подружжя.

Руська Правда та інші джерела права не відрізняли кримі­нальне правопорушення від цивільно-правового. Нанесення по­терпілому фізичної, матеріальної чи моральної шкоди визнача­лось як "образа" (злочин). Суб'єктами злочину були тільки вільні люди. За холопів і челядинів матеріальну відповідальність несли їхні власники, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу. Життя, честь і майно представників панівних класів захищалися санкціями суворішими, аніж життя, честь і майно простих людей. Про це свідчить, зокрема, ст. З Розш. ред. Руської Правди: "якщо хто уб'є князівського мужа в розбої, а головніка не шукають, то вервену платить той, у чиїй верві ле­жить голова — 80 гривен, а за простолюдина — 40 гривен". Сто­совно віку, з якого настає кримінальна відповідальність, то та­ких даних джерела староруського права не містять. Руська Правда розрізняє суб'єктивну сторону злочину, умисел та необережність. Так, якщо вбивство скоєно в стані афекту, випадково ("у пиру"), винний ніс відповідальність разом з общиною (ст. 4 Розш. ред.). Коли ж убивство зумисне ("стал на розбой"), "то за разбойника

41

люди не платять, но відадять и всего с женою и с детми на поток и на разграбление" (ст. 5 Розш. ред.). Досить просто розв'я­зувалась проблема співучасті: розподіл функцій не здійснювався і всі співучасники злочину відповідали порівну. Злочини поділялися на такі види:

проти князівської влади (повстання, перевіт — перехід на

сторону ворога);

проти церкви та християнської моралі (віровідступництво,

церковна татьба, нищення хрестів, розриття могил, чаро­

дійство тощо);

проти особи (убивство, тілесні пошкодження, побиття);

майнові (розбій, крадіжка, пошкодження, незаконне кори­

стування чужим майном, привласнення загублених коней,

зброї, одежі тощо);

проти сім'ї й моральності (розпуста, багатоженство, спів­

життя з черницею, кума з кумою, зґвалтування, сексу­

альні збочення тощо).

Покарання, за Руською Правдою, були досить м'якими. До монголо-татарської навали Русь (чи не єдина в Європі) не знала смертної кари як юридично санкціонованого вбивства. Щоправ­да, літопис засвідчує її застосування в окремих випадках за дер­жавні злочини. Так, у 1068 р. були страчені через повішення учас­ники повстання проти князівської влади. За звичай існувала й кровна помста, яку сини Ярослава Мудрого замінили на грошо­ву віру (ст. 2 Розш. ред.). Вищою мірою покарання були потік і пограбування, коли майно злочинця конфісковувалося, а його разом із сім'єю виганяли з общини або перетворювали на хо­лопів. Поширеними були грошові покарання (віра й продаж), які стягувалися на користь князя. Віра присуджувалася за вбивство і становила 40 гривень, а продаж у розмірі від 3 до 12 гривень — за інші злочини. За вбивство княжого мужа, як уже зазначало­ся, сплачувалась подвійна віра. Це були відчутні матеріальні стяг­нення, якщо взяти до уваги, що за 2 гривні можна було при­дбати корову або до десяти баранів. Варто зазначити, що Воло­димир Великий, мабуть, під впливом візантійського права, замінив віру на смертну кару, але ненадовго, бо це негативно позначилося на прибутках державної скарбниці. Відома й дика віра, яку сплачувала верв, коли на її території знаходили вби-

42

того, а вбивцю з якихось причин община не видавала (не вдало­ся розшукати тощо). Гроші виплачувалися родичам убитого (го-ловництво), а також потерпілим від образ (урок).

Судовий процес носив змагальний (обвинувальний) характер, сторони в ньому були рівноправними. Він починався із заклича — публічної заяви потерпілого про пропажу та її прикмети (ст. 32 Розш. ред.). Хоча чіткого розмежування між кримінальним і ци­вільним процесом не було, певні процесуальні дії могли застосо­вуватися тільки щодо кримінальних справ. Наприклад, гоніння сліду, — тобто пошук злочинця за його слідами. Якщо слід вів до верви, вона мала видати винного чи платити дику віру. Спе­цифічною процесуальною дією був звод: коли особа, у якої була знайдена чужа річ, оголошувала себе добросовісним набувачем. Набувач вказував на того, у кого він ту річ придбав ("пойди на свод, кде есть взял", — ст. 35 Розш. ред.), той у свою чергу міг вказати на третього і т. д.

Судовими доказами вважалися: свідчення видоків (очевидців правопорушення), послухів (свідків доброї чи недоброї слави підозрюваного), зовнішні прикмети, речові докази, власне зізнан­ня. У випадках, коли не було інших доказів, могла застосовува­тись присяга (рота), що супроводжувалася цілуванням хреста, а також суди божі (судовий поєдинок, ордалії — випробування водою чи розпеченим залізом). При випробуванні водою підозрю­ваного кидали зв'язаним у воду, і якщо він тонув, то вважався невинним. При випробуванні розпеченим залізом, невинним визна­вався той, у кого не залишалося слідів опіків. Рішення суду ви­носилися в усній формі, а до їх виконання залучалися спеці­альні посадові особи (вірники, наприклад, збирали кримінальні штрафи за вбивство).

Право Київської Русі складалось й вдосконалювалось у про­цесі еволюції Давньоруської держави. Серед основних його дже­рел був звичай. На нормах звичаєвого права базувалися писані джерела права: міжнародні договори, князівське законодавство, церковні статути. Найважливішою пам'яткою давньоруського права є Руська Правда, де найповніше подано характерні для того часу правові норми. Право Київської Русі було правом привілеїв. Його

43

норми охороняли власність і забезпечували привілейоване ста­новище панівної феодальної верстви. Феодально залежне насе­лення перебувало поза законом.