Розділ 16 ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

16.1. Розбудова незалежної Української держави

Декларація про державний суверенітет України, Акт проголо­шення незалежності України і Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. знаменують початок нового періоду нашої історії.

10 грудня 1991 р. Верховна Рада України ратифікувала Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав, підписану в Біловезь-кій Пущі керівниками Білорусі, Росії та України. Після того як до неї приєдналися й інші республіки і 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті керів­ники Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, Украї­ни підписали Декларацію про Співдружність Незалежних Держав, Союз РСР припинив своє існування.

Перехід від статусу союзної республіки з обмеженим сувереніте­том і вихід України на історичну авансцену як незалежної самостій­ної держави відбувався мирним еволюційним шляхом. Він передба­чав реформування існуючих органів влади та створення нових, які ма­ли відповідати принципам незалежної держави. 12 вересня 1991 р. Верховною Радою було прийнято Закон "Про правонаступництво України". Цей закон розв'язав питання щодо території, населення, правової й державотворчої спадщини нової Української держави та перехід до неї прав і обов'язків від Радянської України. Законом під­тверджувалася чинність Конституції, законів та інших нормативних актів УРСР на території республіки, якщо вони не суперечать зако­нам України, ухваленим після 24 серпня 1991 р. Найвищим органом влади проголошувалася Верховна Рада, яка мала діяти в існуючому депутатському складі до нових виборів у парламент. Органи влади, управління, судів, прокуратури мали діяти до створення нових.

Проголошення Української держави зумовило необхідність визна­чити правовий статус її населення. Верховна Рада України 8 жовтня

163

1991 p. ухвалила Закон "Про громадянство України". Громадянами України проголошувались "особи, які на момент набрання чинності цього закону проживали в Україні, незалежно від походження, соці­ального і майнового стану, расової та національної належності, ста­ті, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду й характе­ру занять, які не є громадянами інших держав і які не заперечують проти набуття громадянства України". Громадянство України набу­вали й особи, які перебували за межами України, за державним нап­равленням, на військовій службі чи на навчанні, якщо вони народи­лися чи довели, що постійно проживали на території України. Ці осо­би не повинні були мати громадянство інших держав і не пізніш як че­рез рік після набрання чинності цього закону виявити бажання стати громадянами України.

Визначалися підстави набуття громадянства України: 1) за на­родженням; 2) за походженням; 3) через прийняття до громадянства України; 4) через поновлення у громадянстві України; 5) за іншими підставами, передбаченими цим законом; 6) за підставами, передба­ченими міжнародними договорами України.

На державу покладався обов'язок захисту громадян за кордоном, зазначалося про неприпустимість видачі громадянина України іно­земній державі, крім випадків, передбачених міжнародними угодами.

Беручи до уваги, що на території України проживали громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями становили п'ят-десятидвохмільйонний народ України, 1 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла "Декларацію прав національностей України". Наго­лошувалося, що Українська держава гарантує всім народам, націо­нальним групам, народам, що проживають на її території, рівні по­літичні, економічні, соціальні та культурні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається законом. Україн­ська держава гарантує всім національностям право на збереження їх­нього традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць. Вона бере на себе обов'язок створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур, гаран­тує всім народам і національним групам право вільного користуван­ня рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання й поширення інформації. Держава забезпечує своїм громадянам право вільного користування росій­ською мовою.

164

Усім громадянам України кожної національності гарантується право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята тощо.

Забезпеченню міжнаціональної злагоди сприяло прийняття 25 червня 1992 р. Верховною Радою Закону "Про національні мен­шини в Україні". Проголошувалося, що держава гарантує рівні пра­ва і свободи всім громадянам, незалежно від національного поход­ження, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовияв­лення. Передбачався комплекс заходів щодо вільного національно-культурного розвитку національних меншин.

Важливе значення для становлення суверенної Української дер­жави стало законодавче визначення головних державних символів. 15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради видала Указ "Про Держав­ний гімн України", яким було затверджено музичну редакцію Дер­жавного гімну (автор музики М. Вербицький). Постановою Верхов­ної Ради від 28 січня 1992 р. затверджено Державний прапор Украї­ни — національний синьо-жовтий прапор. Верховна Рада постано­вою від 19 лютого 1992 р. затвердила тризуб як малий герб України, вважаючи його головним елементом великого герба України.

Досить інтенсивним був процес входження нової Української дер­жави до світового співтовариства. Уже 2 грудня 1991 р., на другий день після референдуму, суверенну Україну визнала Польща, а про­тягом грудня — ще 68 держав світу, в тому числі всі найбільш розви­нені і впливові (5 грудня — Росія, 25 грудня — США). У стислі тер­міни створювалися дипломатичні та консульські представництва України за кордоном.

Складовою частиною зовнішньополітичної й зовнішньоеконо­мічної діяльності стало створення державної митниці. Правову осно­ву організації митної справи в Україні заклали Закон "Про митну справу в Українській РСР" від 25 червня 1991 p., яким було започат­ковано створення Державного комітету митного контролю, митних органів і митниці України, та Митний кодекс України, прийнятий 12 грудня 1991 р.

Після розпаду Радянського Союзу Україні дістався третій за роз­мірами (після США і Росії) ядерний потенціал. Здійснюючи проголо­шений у Декларації про державний суверенітет намір стати постійно нейтральною державою з неядерним статусом, Україна відмовилась від ядерної зброї. Незважаючи на протести радикально налаштованих

165

депутатів, Верховна Рада 16 липня 1994 р. ухвалила рішення про приєднання України до Договору щодо нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. Та­кі гарантії були надані главами Росії, США, Великобританії, Фран­ції та Китаю.

Особливе місце в розбудові незалежної держави відводилося створенню власних Збройних Сил. Першим кроком до цього стала Постанова Верховної Ради від 24 серпня 1991 р. "Про військові фор­мування на території України", згідно з якою парламентові підпо­рядковувалися всі війська, дислоковані на території республіки. Проте наявність на території України надто великого військового угруповання (понад 700 тис. військовослужбовців) та ядерної зброї не відповідала проголошеному курсові на нейтралітет та позаблоко-вий статус. До того ж на молоду державу ліг величезний тягар утри­мання й матеріально-технічного забезпечення такої військової сили.

Концептуальні та юридичні засади створення Збройних Сил Ук­раїни та оборони країни визначають прийняті Верховною Радою 11 листопада 1991 р. Постанова "Про концепцію оборони та будів­ництва Збройних Сил України", воєнна доктрина 19 жовтня 1993 p., а також Закони від 6 грудня 1991 р. "Про оборону України", "Про Збройні Сили України". Проголошувалося створення Збройних Сил України, які складалися з сухопутних військ (війська наземної обо­рони); військово-повітряних сил (війська оборони повітряного прос­тору); військово-морських сил. Структура Збройних Сил України, їх чисельність, озброєння та матеріально-технічне забезпечення за­тверджуються Верховною Радою України за поданням Президента України. Оборона країни проголошувалася справою всього народу України. Зазначалось, що Україна прагне до мирного співіснування з усіма державами й підтримує свою обороноздатність на рівні обо­ронної достатності для захисту від агресії.

У воєнній доктрині наголошувалось, що "Україна застосовує свої Збройні Сили виключно у випадках збройної агресії проти неї та по­сягань на її територіальну цілісність, недоторканність державних кордонів або при виконанні своїх міжнародних зобов'язань".

Принципово важливим є визначення у Законі "Про Збройні Си­ли" таких засад воєнного будівництва, як верховенство закону; під­звітність конституційним органам законодавчої й виконавчої влади; єдиноначальність і колегіальне вироблення рішень; позапартійність;

166

гарантований соціально-правовий захист військовослужбовців то­що. Закон заборонив діяльність у Збройних Силах будь-яких партій і рухів.

Загальне керівництво Збройними Силами покладалося на Прези­дента України, як Головнокомандувача Збройних Сил України, й голову Ради оборони України, безпосереднє — на Міністерство обо­рони України.

Організаційно-правові основи та порядок проходження військо­вої служби визначався Законом України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" від 25 березня 1992 р. Виходячи з пра­ва людини й громадянина на свободу совісті Закон України "Про альтернативну (невійськову службу)" від 12 грудня 1991 р. надав право на альтернативну (невійськову) службу громадянам України, віросповідання яких не допускає користування зброєю та служби у збройних силах.

Законом від 4 листопада 1991 р. на базі внутрішніх військ було створено Національну гвардію України, яка підпорядковувалась Верховній Раді України. Серед основних завдань Національної гвар­дії — захист конституційного ладу України, її території від спроб змінити їх насильницьким шляхом; участь у ліквідації наслідків ава­рій, катастроф і стихійного лиха; подання допомоги прикордонним військам; охорона дипломатичних і консульських представництв іноземних держав на території України; участь в охороні громад­ського порядку. Оскільки ці завдання дублювали функції інших "си­лових" відомств, Законом України від 11 січня 2000 р. Національну гвардію було розформовано, з'єднання та підрозділи включено до складу Міністерства оборони та Внутрішніх військ МВС України.

4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон "Про держав­ний кордон України", яким установлювалися державний кордон, йо­го режим і забезпечення охорони. Також 4 листопада 1991 р. було прийнято Закон "Про прикордонні війська України", в якому визна­чалися завдання, структура, права прикордонних військ, соціальний захист і відповідальність військовослужбовців-прикордонників.

26 червня 1992 р. прийнято Закон України "Про надзвичайний стан", який визначив умови й порядок уведення та припинення над­звичайного стану, його правовий режим, організаційно-правові заса­ди діяльності в цих умовах державних органів, підприємств, установ, організацій, органів місцевого самоврядування. Установлювалися

167

гарантії прав громадян і юридичних осіб в умовах надзвичайного стану.

Державний лад України пострадянського періоду мав ще перехідний характер. По суті це був конгломерат залишків радянської влади, ново­народжених елементів парламентаризму та президентського правління.

На перших порах Верховна Рада України продовжувала діяти як вищий владний орган держави. Вона призначала вибори народних депутатів і затверджувала склад Центральної виборчої комісії, при­значала Прем'єр-міністра і уряд. Окрім того, вищий законодавчий орган обирав суддів Верховного Суду, обласних і Київського місь­кого судів, призначав арбітрів Вищого арбітражного суду, Генераль­ного прокурора, голову правління Національного банку України. Щоправда, протягом 1991-1993 pp. її функції були дещо змінені. Так, вона затверджувала не весь склад уряду, а лише міністрів закор­донних справ, оборони, внутрішніх справ, фінансів, юстиції, голову СБУ, голову Держкомітету у справах охорони державного кордону та голову Державного митного комітету.

Становленню українського парламентаризму сприяло прийняття 17 листопада 1992 р. Закону "Про статус народного депутата Украї­ни". Закон установлював права народних депутатів: обирати й бути обраним до органів Верховної Ради України; пропонувати питання для розгляду Верховною Радою або її органами; ставити питання про визнання законопроекту терміновим та про винесення його на загальнонародне обговорення або референдум; вносити проекти постанов, інших актів, поправки до них тощо. Визначалися також обов'язки народних депутатів: бути присутнім і брати участь у засі­даннях Верховної Ради і її органів; дотримуватися регламенту Вер­ховної Ради; підтримувати тісні зв'язки з виборцями, регулярно ін­формувати їх про свою роботу у Верховній Раді та її органах, про ре­алізацію своєї передвиборної програми тощо.

Закон регламентував процедуру депутатського запиту і встанов­лював обов'язок органів або посадових осіб, до яких звернуто запит, дати офіційну письмову відповідь не пізніше як у семиденний або ін­ший установлений Верховною Радою термін.

Чітко визначався зміст та обсяг недоторканності народного депу­тата. Зокрема зазначалося, що "народний депутат не може бути при­тягнений до кримінальної відповідальності, заарештований або під­даний заходам адміністративного стягнення, яке накладається в су-

168

довому порядку без згоди Верховної Ради... Не допускаються об­шук, огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи служ­бового приміщення депутата, а також порушення таємниці корес­понденції, прослуховування телефонних переговорів та застосуван­ня інших заходів, що обмежують свободу депутата... Кримінальну справу щодо народного депутата України може бути порушено тіль­ки Генеральним прокурором України. Така справа підлягає розгля­ду Верховним Судом України".

Закон установлював право народного депутата України вимага­ти усунення порушення законності, й обов'язок посадових осіб, ад­міністрацій, працівників міліції негайно вживати заходів до усунен­ня порушення, а за необхідності — притягнення винних до відпові­дальності з наступним інформуванням про це депутата.

Внаслідок неокресленості повноважень Президента, Прем'єр-мі­ністра, неузгодженості функцій законодавчої та виконавчої влади, центральної влади і регіонів державний апарат працював із перебо­ями. Верховна Рада намагалася здійснювати управління державою, часто-густо втручаючись у розв'язання поточних питань. Законо­давча діяльність парламенту не встигала за життям. Президент праг­нув, не обмежуючись сферою виконавчої влади, взяти на себе части­ну повноважень Верховної Ради. Через те зокрема відбувалося галь­мування демократичних перетворень і економічних реформ.

У цій ситуації було зроблено рішучі кроки на шляху реформуван­ня виконавчих структур. Відповідно до Указу Президента від 25 лю­того 1992 р. міністерства позбавлялися права безпосередньо управля­ти підприємствами і мали відповідати за реалізацію державної полі­тики у відповідних галузях. Законами від 18 листопада та від 19 груд­ня 1992 р. розширювалися повноваження Кабінету Міністрів Украї­ни. Уряд отримав тимчасове право ухвалювати декрети з економіч­них і соціальних питань, які мали силу законів.

Указом Президента Л. Кравчука від 28 лютого 1992 р. було утво­рено новий постійно діючий орган — Державну Думу України. Цей орган мав виконувати консультативні функції при Президентові з питань стратегії державної політики, принципів і напрямів діяль­ності органів виконавчої влади. Дума мала чотири колегії, керівни­ками яких було призначено радників Президента України. Хоча за персональним складом Дума мала дуже солідний вигляд, вона так і не стала ефективним і впливовим органом у системі центрального

169

управління державою. Наразившись на жорстку опозицію парламен­ту, Президент через дев'ять місяців змушений був розпустити Думу.

Ускладнювався процес створення місцевих органів державної вико­навчої влади. Верховна Рада, у полоні старих, ще радянських підходів, хотіла мати свою вертикаль і також виконавчу владу. Президент на­магався очолити виконавську державну вертикаль.

Законом від 5 березня 1992 р. запроваджувався інститут представ­ників Президента в областях, районах і містах Києві та Севастополі як найвищих посадових осіб — голів місцевих адміністрацій. Пред­ставникам Президента надавались досить широкі повноваження. Серед них: забезпечення реалізації законів і розпоряджень централь­них органів влади, контроль діяльності місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ неза­лежно від їх підпорядкування та форми власності. Проте контрольні функції не передбачали розв'язання питань, що входили до компе­тенції місцевих Рад. Якщо навіть рішення місцевих Рад суперечили законові, то представник Президента міг тільки призупинити їхню дію до судового рішення з цього питання.

Законом від 27 березня 1992 р. Верховна Рада вивела місцеві Ра­ди із системи органів державної влади, надавши їм статус органів місцевого та регіонального самоврядування. Водночас передбачало­ся надання виконавчим комітетам сільських, селищних та міських Рад повноважень, делегованих державою.

У лютому 1994 р. було прийнято Закон "Про формування місце­вих органів влади і самоврядування", відповідно до якого після ви­борів безпосередньо населенням улітку 1994 р. місцевих Рад та їхніх голів було скасовано інститут представника Президента України і місцевої адміністрації. В новій редакції цього закону від 28 червня 1994 р. виконкоми відповідних Рад отримали право виконувати од­ночасно й функції місцевих органів виконавчої влади, а на голів від­повідних Рад покладалися також функції глав місцевих державних адміністрацій.

Президентським Указом "Про забезпечення керівництва структу­рами державної виконавчої влади на місцях" від 6 серпня 1994 р. від­повідальність за здійснення делегованих державою повноважень державної виконавчої влади покладалася на голів місцевих Рад. Фактично у межах виконкомів Рад утворювалась нова державна ад­міністрація.

170

Наступна реорганізація органів влади на місцях відбулася з прий­няттям у червні 1995 р. конституційного договору між Верховною Радою і Президентом України. Зазначалося, що в областях, районах, містах Києві та Севастополі створюються державні адміністрації на чолі з головами цих адміністрацій. У селах, селищах і містах грома­дянами обираються органи місцевого самоврядування — відповідні сільські, селищні і міські Ради на чолі з головами Рад. Виконавчі ор­гани цих Рад — виконавчі комітети, які очолюють голови Рад, здій­снюють також ряд делегованих їм повноважень державної виконав­чої влади.

Новий етап у формуванні виконавчої вертикалі відбувся вже на основі нової Конституції України з прийняттям у 1997 р. нових зако­нопроектів про місцеві держадміністрації, про місцеве самовряду­вання, про територіальний устрій і статус адміністративно-територі­альних одиниць тощо.

Перші кроки розбудови України як суверенної правової держави відчутно позначилися й на функціонуванні судових та правоохорон­них органів.

У квітні 1992 р. Верховна Рада прийняла Концепцію судово-пра­вової реформи. Законом України "Про Конституційний суд Украї­ни" від 3 червня 1992 р. були закладені основи конституційної юсти­ції. Але зміни у судовій системі відбувалися надто повільно.

Після того як Україна здобула незалежність, продовжувала діяти система судів загальної юрисдикції. Основною ланкою її були ра­йонні (міські) та міжрайонні (окружні) суди. Вони розглядали основ­ну масу кримінальних і цивільних справ. Другу ланку становили Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський та Севастопольський міські суди. Вищою судовою інстанцією був Вер­ховний Суд України. До судів загальної юрисдикції входили також і військові суди: гарнізонів, регіонів і Військово-Морських Сил. У пе­ріод 1991-1994 pp. на підставі Законів "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 р., "Про органи суддівського самоврядування" від 2 лютого 1994 р. дещо розширилися функції судів і посилилася неза­лежність суддів.

Крім судів загальної юрисдикції, в Україні діяла система арбіт­ражних судів, які вирішували господарські спори, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами. Реформу­вавшись із державних арбітражів в арбітражні суди на підставі Закону

171

України "Про арбітражний суд" від 4 червня 1991 p., вони продов­жували діяти в режимі арбітражу.

Правові основи організації й діяльності прокуратури були закла­дені Законом України "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 р. Відповідно до Закону систему органів прокуратури становлять: Ге­неральна прокуратура України, прокуратури Кримської Автономії, областей, м. Києва (на правах обласної), міські, районні, міжрайон­ні, а також інші прирівняні до них прокуратури. За радянською тра­дицією прокуратура перших років незалежності все ще перебирала на себе роль органу тотального нагляду. Серед її функцій були наг­ляд за дотриманням законів усіма органами, підприємствами, уста­новами, організаціями, посадовими особами та громадянами; участь у розгляді в судах кримінальних, цивільних справ, справ про адміністративні правопорушення і господарських спорів в арбітраж­них судах тощо. Конституція України 1996 р. створила можливість приведення системи й повноважень прокурорських органів у відпо­відність до цивілізованих демократичних засад.

Організаційно-правові основи діяльності міліції України містять­ся в Законі України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 р. Згідно з ним міліція це — "державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, при­родне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань". На міліцію покладається адміністративна, профілактич­на, оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, виконавча й охоронна (на договірних засадах) функції. Закон визначає обов'язки й права міліції, порядок застосування заходів фізичного впливу, спе­ціальних засобів та вогнепальної зброї, правовий і соціальний за­хист, відповідальність працівників міліції.

Важливе значення для захисту інтересів держави мало створення державного правоохоронного органу спеціального призначення — Служби безпеки України. Відповідно до Закону "Про Службу безпеки України" від 25 березня 1992 р. компетенція СБУ полягає у захисті дер­жавного суверенітету, конституційного ладу, територіальної ціліснос­ті, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу Украї­ни, законних інтересів держави та прав громадян, захисті від розвіду­вально-підривної діяльності іноземних спецслужб, посягань із боку ок­ремих організацій, груп та осіб. Служба безпеки України підпорядко­вана Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України.

172

До системи правоохоронних органів функціонально належить і адвокатура України. Але вона не є державним органом. Це добро­вільне професійне громадське об'єднання, покликане згідно з Кон­ституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти за­конні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без гро­мадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Правові засади діяльності адвокатури визначаються Законом Укра­їни "Про адвокатуру" від 19 грудня 1991 р.

16.2. Конституційний процес.

Конституція України 1996 р.

Початок конституційного процесу в Україні пов'язаний із прий­няттям Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 р. Як уже зазначалося, у цьому документі затверджувалися конституційні основи створення незалежної суверенної демократичної Української держави, побудованої на принципах поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову, гарантування демократичних прав і свобод, рів­ності усіх громадян перед законом.

У червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нового Основного Закону, розроблену конституційною комісією на чолі з Л. Кравчуком. Цей документ ґрунтувався на положеннях Декларації 16 липня 1991 p., що враховувала норми міжнародного права. Навес­ні 1992 р. комісія оприлюднила проект Конституції, в якому передба­чалося, що Україна має бути президентською республікою з двопа­латним парламентом. Проект було винесено на всенародне обгово­рення, проте його суперечливі положення піддавалися різкій критиці, і він не знайшов підтримки ні на місцях, ні у Верховній Раді.

Доопрацювання цього проекту тривало більше року. Він був до­повнений з урахуванням положень альтернативних проектів, вису­нутих рядом політичних партій, індивідуальних розробок. Улітку 1993 р. новий проект був оприлюднений. Однак полеміка щодо того, якою республікою мала стати Україна — парламентською чи прези­дентською, — доповнилася дискусією з процедури прийняття Основ­ного Закону. Частина радикально налаштованих депутатів парла­менту наполегливо вимагала скликання Конституційної асамблеї.

Конституційний процес зайшов у глухий кут. Продовжувала діяти Конституція 1978 р., до якої за дуже короткий термін було внесено

173

понад двісті поправок. За своєю сутністю це був документ радян­ської системи, який не відповідав потребам розбудови нової держа­ви. До того ж поправки іноді суперечили первинному тексту або ін­шим поправкам. Отже, діюча Конституція вже не виконувала свого основного призначення — стабілізації політичного життя і правової системи.

Після виборів нового складу парламенту і президента з вересня

1994        р. почала діяти нова конституційна комісія. Вона була утворена

за принципом представництва двох гілок влади, співголовами її від­

повідно стали Президент України Л. Кучма та Голова Верховної Ра­

ди О. Мороз. Знову ж таки проблема вибору форми державного

правління, поділу владних повноважень між главою держави та пар­

ламентом виявилася нерозв'язаною.

У грудні 1994 р. Президент подав на розгляд парламентові про­ект конституційного Закону "Про державну владу і місцеве самовря­дування". Він передбачав перетворення країни з парламентсько-пре­зидентської на президентсько-парламентську республіку. Згідно з ним Президент ставав одноосібним главою уряду й отримував право формувати його без погодження з Верховною Радою. Йому ж мала підпорядковуватись і система місцевих органів влади у вигляді міс­цевих держадміністрацій. За результатами голосування 18 травня

1995        р. цей проект набрав лише просту більшість голосів, тоді як для

надання йому чинності була потрібна конституційна, тобто у 2/3 го­

лосів, більшість. У цій ситуації Л. Кучма опублікував указ про опи­

тування громадської думки. Громадяни мали відповісти на запитан­

ня: кому ви довіряєте — Президенту чи Верховній Раді? Однак ця су­

перечка так і не була винесена на суд виборців. Згідно з діючою Кон­

ституцією таке опитування не могло мати законодавчих наслідків, а

влаштовувати референдуми без згоди парламенту глава виконавчої

влади не мав права.

Унаслідок протистояння між гілками влади у 1995 р. в Україні ви­никла конституційна криза. її подолання потребувало нестандарт­них підходів. Таким виявився Конституційний договір між: Верхов­ною Радою та Президентом України, укладений 8 червня 1995 р. За­значалося, що до прийняття нової Конституції України організація та функціонування органів державної влади й місцевого самовряду­вання здійснюються на засадах, визначених Законом "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні", який Верховна Рада Ук-

174

раїни схвалила 18 травня 1995 р. більшістю голосів народних депута­тів. Отже, Конституційний договір, в основу якого було покладено ініційований Л. Кучмою Закон про державну владу, мав статус тим­часового вищого правового акта. Положення Конституції 1978 р. визнавалися чинними лише в частині, що узгоджувалась із зазначе­ним договором. На термін дії Конституційного договору розширю­валися нормотворчі та адміністративні повноваження Президента України й органів виконавчої влади і дещо обмежувалися права Вер­ховної Ради й місцевих рад.

Конституційний договір дещо "розрядив" ситуацію між гілками влади, що активізувало й конституційний процес. Але після того як конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд до Верховної Ради, протистояння знову загострилось. У поданому проекті передбачалася двопалатна структура парламенту, названого Народними Зборами, що неоднозначно було сприйнято депутатами. Гострі суперечки виникли з питань розподілу повноважень між гілка­ми влади, визнання приватної власності на засоби виробництва, дер­жавної мови та символіки, статусу Республіки Крим. Баталії навколо конституційного процесу посилилися з появою альтернативних про­ектів Конституції.

У президентському оточенні знову виникло питання про звернен­ня до народу, але на цей раз у формі референдуму, а не опитування. Л. Кучма підписав відповідний указ, після чого в країні спалахнула гостра політична криза. З метою знайти компромісне рішення у травні 1996 р. Верховна Рада утворила спеціальну комісію. Ретельна діяльність комісії уможливила узгодження позицій різних політич­них сил у парламенті щодо спірних статей проекту Конституції.

Останнім етапом складного, довготривалого конституційного процесу стала так звана "конституційна ніч". Засідання Верховної Ради, розпочате 27 червня 1996 р. за рішенням народних депутатів, мало тривати доти, доки праця над прийняттям Конституції не буде завершена. Вранці 28 червня текст Основного Закону був проголосо-ваний у цілому і набрав необхідну кількість голосів. Прийняття Кон­ституції підвело юридичну базу під державність українського наро­ду, знаменувало собою завершення перехідного періоду становлення Української держави.

Конституція України містить Преамбулу і 15 розділів. У І розділі "Загальні засади" зазначено, що Україна є суверенною й незалежною,

175

демократичною, соціальною, правовою державою у формі республі­ки. Водночас вона характеризується як унітарна і світська держава.

Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в ме­жах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (ст. 2). Носієм суверенітету України є народ. Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу (ст. 17).

Демократичну суть держави конкретизує принцип народовладдя. Єдиним джерелом влади в Україні є народ. Виключно народові на­лежить право визначати й змінювати конституційний лад, це право не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5). Державна влада в Україні здійснюється в межах, установлених Конституцією, і відповідно до законів України на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6). Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної й ідеологічної багатоманітності. При цьому держава гарантує свободу політичної діяльності, не забо­роненої Конституцією і законами України (ст. 15).

Соціальний характер Української держави визначає принцип со­ціальної спрямованості економіки, її зобов'язання відповідати перед людиною за свою діяльність, проголошення головним державним обов'язком утвердження й забезпечення прав і свобод людини, га­рантія екологічної безпеки. Людина, її життя і здоров'я, честь і гід­ність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою со­ціальною цінністю (ст. 3).

Держава сприяє консолідації та розвитку української нації, а та­кож розвиткові всіх корінних народів і національних меншин Украї­ни. У ст. 10 закріплюються засади мовної політики держави. Держав­ною мовою в Україні є українська мова. Тому держава забезпечує все­бічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах сус­пільного життя на всій території України. Гарантується також віль­ний розвиток, використання і захист російської, інших мов національ­них меншин. Україна дбає й про задоволення національно-культур­них і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Проголошується принцип верховенства права (ст. 8). Визначено основні ознаки правової держави: найвища юридична сила Консти-

176

туції; відповідність її нормам законів та інших нормативно-правових актів; пряма дія норм Основного Закону; гарантоване звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадяни­на (ст. 8); заборона примушувати робити те, що не передбачено зако­нодавством; обов'язок органів влади та самоврядування, їх посадо­вих осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією й законами України (ст. 19).

У цьому розділі врегульовано також важливі питання, пов'язані з національною безпекою та зовнішньополітичною діяльністю держа­ви. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладається на відповідні військові формування та право­охоронні органи. На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом, не допускається розташування іноземних військових баз (ст. 17). Зовнішньополітична діяльність держави має бути спрямова­на на забезпечення національних інтересів та безпеки України шля­хом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з чле­нами міжнародного співтовариства (ст. 18).

Загальні засади у ст. 20 визначають державні символи України: Державний Прапор — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів; Великий Державний Герб, основу якого становить Малий Державний Герб — Знак Княжої Держави Володимира Великого; Державний Гімн — національний гімн на му­зику М. Вербицького.

Розділ II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" розроблено з урахуванням принципових положень міжнародно-пра­вових актів: Загальної Декларації прав людини (1948 p.), Міжнарод­ного пакту про громадянські та політичні права (1966), Міжнародно­го пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 p.), Євро­пейської конвенції про права і основні свободи людини (1950 p.), Па­ризької хартії для нової Європи (1990) та ін.

Установлені Конституцією права й свободи відповідають найвищим міжнародним стандартам, вони гарантуються і не можуть бути скасова­ні. Коли приймаються нові закони або вносяться зміни до чинних зако­нів, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22). Забезпечується рівність усіх перед законом і не допускається привілеїв чи обмежень за ознаками раси, статі, етнічного і соціального походження, політичних, релігійних та інших переконань (ст. 24).

177

Конституція проголошує особисті права людини: на життя (ст. 27); на повагу до її гідності (ст. 28); на свободу і особисту недоторкан­ність (ст. 29); на недоторканність житла (ст. ЗО); на таємницю листу­вання, телефонних розмов та іншої кореспонденції (ст. 31); на не­втручання в особисте й сімейне життя (ст. 32); на свободу пересуван­ня і вільний вибір місця проживання (ст. 33); на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

У Конституції закріплено політичні права і свободи громадян. Це право на об'єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 36); право брати участь в управлінні державними справами, (ст. 38); право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39); право на письмові або особисті звернення до органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40).

Конституцією передбачено широкий спектр економічних, соці­альних, культурних прав людини і громадянина. До них належать: право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); пра­во на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право на працю (ст. 43); право на страйк для захисту своїх економіч­них і соціальних інтересів (ст. 44); право кожного, хто працює, на відпочинок (ст. 45); право на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48); право на охорону здоров'я (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50); право на захист сім'ї, дитинства, материнства і батьківства (ст. 51, 52); право на освіту (ст. 53); право на свободу творчості, захист інтелектуальної власності (ст. 54).

Порівняно з попередніми конституціями України уперше вста­новлюються гарантії прав і свобод людини і громадянина. Консти­туція надає кожному право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправ­них посягань. Зокрема ст. 55 передбачає право на судовий захист, звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав люди­ни. А після використання всіх національних засобів правового за­хисту — звернення до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учас­ником яких є Україна.

Права людини захищають й інші конституційні норми. Кожен має право на правову допомогу. Ніхто не зобов'язаний виконувати

178

явно злочинні розпорядження чи накази. Стаття 62 встановлює пре­зумпцію невинності особи у кримінальному судочинстві. Згідно зі ст. 63 особа не може нести відповідальність за відмову давати по­казання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визнається законом.

Конституція містить також обов'язки громадян України. Проте їх значно менше, ніж це було у попередніх радянських конституціях, що свідчить про більший рівень її демократичності. До них належать обов'язки захищати Вітчизну (ст. 65); не заподіювати шкоду приро­ді, культурній спадщині, відшкодовувати завдані їм збитки (ст. 66); сплачувати податки і збори (ст. 67); неухильно дотримуватися Кон­ституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68); батькам утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітнім дітям піклуватися про своїх непрацездат­них батьків (ст. 51).

Розділ III "Вибори. Референдум" встановлює основи організації виборів, референдуму й інших форм безпосередньої демократії. Стаття 71 проголошує, що вибори до органів державної влади та ор­ганів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного го­лосування.

Розділ IV "Верховна Рада України" визначає структуру й компе­тенцію єдиного органу законодавчої влади в Україні. Верховна Рада України обирається на 4 роки і складається з 450 депутатів, які здій­снюють свої повноваження на постійній основі.

Народним депутатом може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу й про­живає в Україні протягом останніх п'яти років. Не може бути обра­ним громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята (ст. 76). Народні депутати складають присягу на вірність Україні (ст. 79) і користуються депу­татською недоторканністю (ст. 80). Вони не можуть мати іншого мандата чи бути на державній службі (ст. 78).

Верховна Рада працює сесійно. Чергові сесії відбуваються двічі на рік. Позачергові скликаються на вимогу депутатів — не менш як третини конституційного складу парламенту або на вимогу Прези­дента України.

За Конституцією (ст. 85, 92, 111) Верховна Рада України має ваго­мі повноваження у законодавчій діяльності,  сфері державного

179

будівництва та парламентського контролю. Вона вносить зміни до Конституції і приймає закони України, затверджує Державний бюд­жет України, визначає засади внутрішньої й зовнішньої політики, на­дає згоду на призначення Прем'єр-міністра, схвалює програму діяль­ності Кабінету Міністрів, здійснює контроль за його діяльністю. Дає згоду на призначення Президентом України на посаду Генерального прокурора і може висловити йому недовіру, наслідком якої є його від­ставка з посади. До повноважень Верховної Ради належить призна­чення на посаду і звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України. Верховна Рада призначає половину складу Ради Національного банку, Національної ради з пи­тань телебачення і радіомовлення, третину складу Конституційного суду України, голову та інших членів Рахункової палати, Уповнова­женого з прав людини. Парламент дає згоду на призначення й звіль­нення Президентом голів Антимонопольного комітету, Фонду дер­жавного майна, Державного комітету телебачення і радіомовлення.

Стаття 87 надає Верховій Раді право за пропозицією не менш як однієї третини депутатів від конституційного складу розглянути пи­тання про відповідальність уряду та більшістю голосів від конститу­ційного складу прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України.

Розділ V Конституції "Президент України" надає Президенту Ук­раїни статус глави держави. У ст. 102 зазначається, що "він є гаран­том державного суверенітету, територіальної цілісності України, до­держання Конституції України, прав і свобод людини і громадяни­на". Інститут глави держави, який є порівняно новим явищем у полі­тичному житті України, уособлює державну владу загалом. Він об'єднує всі гілки державної влади, забезпечує координацію їхніх дій.

Президент обирається громадянами України на п'ять років. Пре­зидентом України може бути обраний громадянин України, який до-сяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні про­тягом десяти останніх років та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути обрана Президентом України більше ніж на два строки підряд (ст. 103).

Президент України забезпечує державну незалежність, націо­нальну безпеку і правонаступництво держави; представляє державу у міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітич­ною діяльністю; припиняє повноваження Верховної Ради, якщо про­тягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не мо-

180

жуть розпочатися; здійснює призначення за згодою Верховної Ради Прем'єр-міністра України, Генерального прокурора України, при­значає членів Кабінету Міністрів України, керівників інших цен­тральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих держав­них адміністрацій, скасовує акти Кабінету Міністрів; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; очолює Раду націо­нальної безпеки та оборони України; нагороджує державними наго­родами; здійснює помилування; підписує закони; має право вето що­до прийнятих Верховної Радою законів із наступним їх поверненням на повторний розгляд тощо (ст. 106).

Конституція не передбачає видання Президентом указів із соці­ально-економічних питань, як це було до її прийняття. Разом із тим розширилися кадрові повноваження глави держави щодо призна­чення і звільнення керівників центральних органів виконавчої влади, у тому числі й можливості звільнення Прем'єр-міністра без згоди парламенту.

Для здійснення своїх повноважень Президент у межах коштів, пе­редбачених у Державному бюджеті України, створює консультатив­ні, дорадчі та інші допоміжні органи та служби (п. 28 ст. 106). Таким органом є адміністрація Президента, яка за президентства Л. Кучми помітно впливає на політичне життя держави.

Президент України може бути усунений з поста Верховною Ра­дою в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111).

Розділ VI "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади" визначає структуру й повноваження органів виконавчої вла­ди. Вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. У своїй діяльності він керується Конституцією і законами України, актами Президента України.

Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом, із періо­дом повноважень якого збігається строк і його повноважень. Він підконтрольний і підзвітний Верховній Раді, яка схвалює програму діяльності уряду та контролює його діяльність. До складу Кабінету Міністрів України входять: Прем'єр-міністр України, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.

Кабінет Міністрів України забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої й зовніш­ньої політики держави; проведення фінансової, цінової, інвестиційної

181

та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості насе­лення, соціального захисту, освіти, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки, боротьби зі злочинністю та ін. (ст. 116).

У межах своєї компетенції уряд видає постанови й розпоряджен­ня, які є обов'язковими до виконання.

До центральних органів виконавчої влади належать міністерства, державні комітети та інші відомства загальнодержавного рівня.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастопо­лі здійснюють місцеві державні адміністрації. Положення Конститу­ції щодо місцевих органів виконавчої влади отримали розвиток у За­коні України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р.

У розділі VII "Прокуратура" визначаються функції прокурор­ських органів, порядок призначення і звільнення Генерального про­курора України. За Конституцією на прокуратуру покладаються: під­тримання державного обвинувачення в суді; представництво інтере­сів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які здійснюють оператив-но-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за до­держанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового харак­теру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян (ст. 121).

Розділ VIII "Правосуддя" встановлює принципи й основні засади судочинства, структуру і порядок утворення судових органів Украї­ни. Конституція покладає здійснення правосуддя виключно на суди, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виника­ють у державі. Населення бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів та присяжних.

Судочинство здійснюється Конституційним судом України і су­дами загальної юрисдикції. Система останніх будується за принци­пами територіальності й спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Ін­шими ланками судової системи є апеляційні та місцеві суди.

Конституція не допускає створення надзвичайних і особливих су­дів (ст. 125) чи делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами (ст. 124).

182

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною ко­місією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти ро­ків, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та во­лодіє державною мовою (ст. 127). Перше призначення на посаду професійного судді терміном на п'ять років здійснюється Президен­том України; в подальшому судді обираються Верховною Радою Ук­раїни безстроково (ст. 128).

Судді є незалежними й недоторканними; при здійсненні право­суддя вони підкоряються лише закону. Судочинство, залежно від ха­рактеру справи, провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Серед основних засад судочинства — закон­ність; рівність усіх учасників судового процесу; змагальність сторін; право обвинуваченого на захист; гласність, забезпечення апеляцій­ного та касаційного оскарження рішень суду та ін. (ст. 129).

Новим конституційним органом в Україні є Вища рада юстиції. До її відання належить внесення подання про призначення суддів на посади або звільнення з посад; прийняття рішення стосовно пору­шення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів, а також прокурорів.

Розділ IX "Територіальний устрій України" містить засади тери­торіального устрою, основні з яких — єдність та цілісність держав­ної території, збалансованість соціально-економічного розвитку ре­гіонів тощо. Систему адміністративно-територіального устрою Ук­раїни утворюють Автономна Республіка Крим, області, райони, міс­та, райони в містах, селища і села. Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус.

У розділі X "Автономна Республіка Крим" визначається консти­туційний статус Кримської автономії у складі України та її вищих органів, основні повноваження АРК.

Розділ XI "Місцеве самоврядування" встановлює гарантоване право територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Консти­туції і законів України.

Органами місцевого самоврядування є сільські, селищні, міські Ради; спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст пред­ставляють районні й обласні Ради (ст. 140). До складу Рад входять

183

депутати, які обираються на чотири роки. Територіальні громади та­кож обирають на чотири роки відповідно сільського, селищного та міського голову, який очолює виконавчий орган Ради та головує на її засіданнях. Голова районної та голова обласної Ради обираються відповідною радою і очолюють виконавчий апарат Ради (ст. 141).

Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визна­чених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до вико­нання на відповідній території (ст. 144). Детальніше повноваження, засади та порядок діяльності органів місцевого самоврядування визначає Закон від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні".

Розділ XII "Конституційний Суд України" містить принципові засади організації та діяльності, основні повноваження єдиного ор­гану конституційної юрисдикції — Конституційного Суду. До його складу входять вісімнадцять суддів Конституційного Суду, яких по шість призначають відповідно Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України. Термін їх повноважень — дев'ять ро­ків без права бути призначеними на повторний строк. Голова Кон­ституційного Суду обирається зі складу суддів Конституційного Су­ду лише на один трирічний строк.

До повноважень Конституційного Суду України належить вирі­шення питань про конституційність (відповідність Конституції Ук­раїни): законів та інших правових актів Верховної Ради України; ак­тів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради АРК. Ці питання розглядаються з ініціативи Президента України, не менш як сорока п'яти народних депутатів України, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ра­ди України з прав людини, Верховної Ради АРК. На Конституцій­ний Суд України покладається офіційне тлумачення Конституції та законів України (ст. 150). Рішення Конституційного Суду з цих пи­тань є обов'язковими до виконання, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Порядок організації і діяльності Конституційного суду, процеду­ра розгляду ним справ визначаються законом від 16 жовтня 1996 р. "Про Конституційний Суд України".

Розділ XIII "Внесення змін до Конституції України" передбачає ускладнену процедуру внесення змін, що має сприяти стабільності Основного Закону. Конституція взагалі не може бути змінена, якщо

184

зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини й громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежнос­ті чи на порушення територіальної цілісності України (ст. 157).

У розділі XIV "Прикінцеві положення" зазначається, що Консти­туція України набуває чинності від дня її прийняття і цей день є дер­жавним святом.

Розділ XV "Перехідні положення" слугує врегулюванню та узгод­женню нормативно-правової бази, процедурних питань у зв'язку з прийняттям Конституції. Зокрема протягом п'яти років після набут­тя чинності Конституцією продовжувала діяти "стара" судова систе­ма, зберігався колишній порядок арешту, утримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок огляду й обшуку житла або іншого володіння особи.

Отже, прийняття Конституції — історична подія, що знаменува­ла п'ятирічний період утвердження суверенної України, заклала під­валини для її становлення як демократичної, соціальної і правової держави.

16.3. Судова реформа

Реформування судової системи було започатковане з прийняттям 28 квітня 1992 р. Верховною Радою України Концепції судово-право­вої реформи. Важливий крок для становлення суду як рівноправної гілки серед органів державної влади було зроблено з прийняттям За­кону України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992. Уперше судді визнавалися носіями судової влади в Україні, які здійснюють право­суддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Цей Закон визначав гарантії незалежності й недоторканності суддів, умови для зайняття посади судді та підстави для припинення його повнова­жень. Передбачалися заходи щодо матеріального й соціально-побу­тового забезпечення суддів, їх соціального захисту, установлювали­ся підстави для дисциплінарної відповідальності суддів.

Провідні засади побудови судової системи на основі принципу вер­ховенства права були визначені в Конституції України. Водночас Перехідними положеннями Конституції встановлювався п'ятиріч­ний термін уведення в дію конституційних положень стосовно побу­дови за принципами територіальності й спеціалізації єдиної судової системи в Україні. Судова реформа передбачала поширення юрис-

185

дикції судів на всі правовідносини в державі з метою забезпечення права громадян на судовий захист. Перебудова судової системи по­лягала також у створенні в межах єдиної системи загальних судів ланки спеціалізованих судів, які б забезпечували режим законності в окремих сферах соціального життя. У судочинстві мали бути запро­ваджені засади, які б гарантували рівність усіх перед законом, а суд, здійснюючи правосуддя, робив би це об'єктивно й неупереджено.

Згідно з Перехідними положеннями Конституції України Верховна Рада України 21 червня 2001 р. прийняла "пакет" законодавчих актів про внесення змін до дванадцяти законодавчих актів, які регулюють ді­яльність судових органів і визначають їх повноваження, а також пов­новаження правоохоронних органів. Зміни внесено до Цивільного процесуального, Кримінально-процесуального, Арбітражного проце­суального кодексів України, Законів України "Про судовий устрій України", "Про статус суддів", "Про органи суддівського самовряду­вання", "Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дис­циплінарну відповідальність суддів судів України", Про міліцію", "Про попереднє ув'язнення", "Про прокуратуру", "Про адміністра­тивний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі".

Поглиблення судової реформи відбулося з прийняттям 7 лютого 2002р. нового Закону України "Про судоустрій України", який набув чинності з 1 червня 2002 р.

Закон визначив правові засади судової влади та здійснення пра­восуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимо­ги щодо формування корпусу професійних суддів, систему та поря­док здійснення суддівського самоврядування, а також установив за­гальний порядок забезпечення діяльності судів та врегулював інші питання судоустрою.

Зміни, внесені до чинного законодавства, визначили систему за­гальних судів відповідно до вимог Конституції України (статті 124, 125). Відбулося реформування арбітражних судів у спеціалізовані господарські суди.

Згідно із законом правосуддя в Україні здійснюється у формі ци­вільного, господарського, адміністративного, кримінального та конституційного судочинства. Завданням суду є забезпечення на за­садах верховенства права захисту гарантованих Конституцією Укра­їни та законами прав і свобод людини й громадянина, прав та закон­них інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства й держави.

186

До системи судів загальної юрисдикціївходять: місцеві суди; апеля­ційні суди, Апеляційний суд України; Касаційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України. Відповідно до Консти­туції України у системі судів загальної юрисдикції утворюються за­гальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Військо­ві суди належать до загальних судів і здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях. Спеціа­лізованими є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як суди спеціалізовані. Формування системи адміністративних судів має бути здійснено до 1 червня 2005 р.

Місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністра­тивними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповід­но до указу Президента України. Як суди першої інстанції вони здій­снюють судочинство у справах, віднесених до їх підсудності проце­суальним законом. Місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопору­шення. Місцеві господарські суди — справи, що виникають із госпо­дарських правовідносин. До повноважень місцевих адміністратив­них судів закон відносить справи адміністративної юрисдикції — справи, пов'язані з правовідносинами у сфері державного управлін­ня та місцевого самоврядування.

Апеляційними загальними судами є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд АРК, військові апеляційні суди регіонів та Апеляційний суд ВМС України, а також Апеляційний суд України. Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські суди й апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до указу Президента України. У складі апеляційних загальних судів утворю­ються судові палати з цивільних та кримінальних справ. У складі спеціалізованих апеляційних судів можуть утворюватися судові па­лати з розгляду окремих категорій справ за встановленою спеціалі­зацією. До повноважень апеляційних судів належать: розгляд справ в апеляційному порядку відповідно до процесуального закону (що передбачає по суті новий її розгляд судом другої інстанції); розгляд у першій інстанції справ, визначених законом (крім апеляційних

187

господарських судів); аналіз судової статистики, вивчення й узагаль­нення судової практики; надання методичної допомоги, пов'язаної із застосуванням законодавства місцевими судами; здійснення інших повноважень, передбачених законом.

Касаційний суд України розглядає в касаційному порядку справи, віднесені до його підсудності, інші справи у випадках, визначених процесуальним законом. Стадія касаційного провадження передба­чає перевірку законності судових рішень, в тому числі й тих, які не були оскаржені в апеляційному порядку. Підставами касаційного ос­карження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального законодавства.

До повноважень Касаційного суду України також належить ана­ліз судової статистики і вивчення судової практики, надання мето­дичної допомоги у застосуванні законодавства судам нижчого рівня та ін. У складі Касаційного суду України діють судова палата з ци­вільних справ; судова палата з кримінальних справ; військова судо­ва палата. Для вирішення організаційних питань діє президія Каса­ційного суду України.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є Вищий госпо­дарський суд України, Вищий адміністративний суд України, а та­кож інші вищі спеціалізовані суди, що утворюються Президентом України. У Вищому спеціалізованому суді можуть утворюватися су­дові палати з розгляду окремих категорій справ за визначеною спе­ціалізацією. У Вищому спеціалізованому суді для вирішення органі­заційних питань діє президія. Загальні питання діяльності відповід­них спеціалізованих судів у Вищому спеціалізованому суді вирішує його пленум.

Вищий спеціалізований суд розглядає у касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції, інші справи у випадках, виз­начених процесуальним законом. До його повноважень належить та­кож аналіз судової статистики, надання методичної допомоги судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів у судовій практиці, рекомендаційних роз'яснень щодо засто­сування законодавства, пов'язаних з вирішенням справ відповідної судової юрисдикції. Для опрацювання питань, пов'язаних з роз'яс­ненням законодавства, а також для надання висновків щодо проектів законів та інших нормативно-правових актів і питань, пов'язаних з необхідністю наукового забезпечення діяльності Вищого спеціалізо­ваного суду, при цих судах діють науково-консультативні ради.

188

Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі су­дів загальної юрисдикції, окрім розгляду справ, визначених Консти­туцією й законами України, набув повноважень розгляду в касацій­ному порядку рішень загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом, перегляду в порядку повторної касації усіх інших справ, розглянутих судами загальної юрисдикції в касаційному порядку, розгляду передбачених законом інших справ, пов'язаних із винятковими обставинами. Він уповноважений давати рекомендаційні роз'яснення судам щодо застосування законодавства на основі узагальнення судової практики й аналізу судової статисти­ки. За необхідності — визнає нечинними роз'яснення пленуму Вищо­го спеціалізованого суду.

У складі Верховного Суду України діють: судова палата з цивіль­них справ, судова палата з кримінальних справ, судова палата з гос­подарських справ, судова палата в адміністративних справах, Вій­ськова судова колегія. У Верховному Суді для вирішення питань, визначених Конституцією України та Законом про судоустрій Укра­їни, діє Пленум Верховного Суду України, а для вирішення внутріш­ніх організаційних питань — Президія Верховного Суду України. До складу Пленуму Верховного Суду України входять усі судді Верхов­ного Суду України, голови вищих спеціалізованих судів, їх перші заступники, голова Касаційного суду України та голова Апеляцій­ного суду України. Президія Верховного Суду України діє у складі Голови Верховного Суду України, його заступників, голів судових палат, секретаря Пленуму Верховного Суду України та суддів Вер­ховного Суду України, кількісний склад яких визначається Плену­мом Верховного Суду України. При Верховному Суді України утво­рюється Науково-консультативна рада із числа висококваліфікова­них фахівців у галузі права для попереднього розгляду проектів пос­танов Пленуму Верховного Суду щодо роз'яснення законодавства, надання висновків щодо проектів законодавчих актів та з інших пи­тань діяльності Верховного Суду України.

Закон врегульовує питання добору кандидатів у професійні судді, призначення (обрання) судді на посаду, участі професійних суддів у здійсненні правосуддя, переведення судді до іншого суду. Відповідно до вимог Конституції України щодо безпосередньої участі народу у здійсненні правосуддя визначено правовий статус народних засідате­лів і присяжних, вимоги до них, порядок їх залучення до виконання

189

обов'язків у суді. Народними засідателями є громадяни України, які у випадках, визначених процесуальним законом, вирішують у скла­ді суду справи разом з професійними суддями, користуючись усіма правами суддів. Присяжними визнаються громадяни України, які у випадках, передбачених процесуальним законом, залучаються до здійснення правосуддя. Суд присяжних має бути утворений згідно з процесуальним законом для розгляду певного кола справ у першій інстанції.

Визначено систему й повноваження кваліфікаційних комісій суд­дів, порядок проведення кваліфікаційних атестацій, дисциплінарних проваджень щодо суддівських кадрів.

Закон установив організаційно-правові засади суддівського са­моврядування. Організаційними формами суддівського самовряду­вання є збори суддів місцевого суду, апеляційного суду, Апеляційно­го суду України, Касаційного суду України, Вищого спеціалізовано­го суду, Верховного Суду України; конференції суддів загальних (крім військових) місцевих та апеляційних судів АРК, областей, міст Києва та Севастополя; конференція суддів військових судів; конфе­ренції суддів спеціалізованих судів; ради суддів, які виконують фун­кції суддівського самоврядування у період між конференціями суд­дів. Вищим органом суддівського самоврядування є з'їзд суддів Ук­раїни, який скликається один раз у три роки. У період між з'їздами суддів України вищим органом суддівського самоврядування є Рада суддів України.

Організаційне забезпечення діяльності судів загальної юрисдик­ції, а також інших органів та установ судової системи покладається на Державну судову адміністрацію, яка складається з Державної су­дової адміністрації України, що має статус центрального органу ви­конавчої влади, та територіальних управлінь. Організаційне забез­печення діяльності Верховного Суду України, Конституційного Су­ду України та вищих спеціалізованих судів здійснюється апаратами цих судів.

При Державній судовій адміністрації України функціонує вищий навчальний заклад — Академія суддів України, що здійснює підго­товку, перепідготовку та підвищення кваліфікації суддів і працівни­ків апарату судів.

До штату апарату судів входять помічники суддів, наукові кон­сультанти, бібліотекарі та ін. У кожному суді діє служба судових роз-

190

порядників, призначенням якої є забезпечення дотримання особами, що перебувають у суді, встановлених правил, виконання ними роз­поряджень головуючого в судовому засіданні.

Одним із головних завдань судової реформи є утвердження ви­значених Конституцією України засад судочинства.

16.4. Реформування законодавства. Розвиток окремих галузей права

Реформування законодавства розпочалося разом із розбудовою незалежної Української держави. Проте цей процес спочатку не мав достатньо системного характеру, що призводило до певної неузгод­женості правових норм. З прийняттям Конституції України з'явили­ся реальні перспективи вироблення гармонійно поєднаної збалансо­ваної законодавчої системи. В українське право впроваджуються єв­ропейські та міжнародні норми й стандарти. Водночас цей процес має відповідати правовому менталітету українського народу, цін­ностям і самобутності його правової культури. Отже, основними напрямами правової реформи є приведення чинного законодавства у повну відповідність до Основного Закону, адаптація законодав­ства України до норм європейського і міжнародного права.

В умовах переходу до ринкових відносин підвищилась роль і зна­чення цивільного права і цивільного законодавства. Суттєво змінили­ся норми, що регулювали право власності, підприємницьку, договір­ну, торговельну та іншу діяльність.

Цивільно-правове забезпечення реформування економічної сис­теми здійснювалося шляхом внесення змін і доповнень до Цивільно­го кодексу України, прийнятого 18 липня 1963 р. Так, відповідно до змін, внесених Верховною Радою України 11 липня 1995 p., загаль­ний термін позовної давності встановлено три роки, незалежно від того, хто є позивачем: фізична чи юридична особа.

Важливою сферою цивільно-правового регулювання стало право­ве забезпечення процесу приватизації в Україні. Норми приватиза­ційного права містять Закони України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" від 15 травня 1996 p., "Про особливості приватизації в агропромисловому комплексі" від 10 липня 1996 р., "Про приватизацію державного майна" від 19 лю­того 1997 р., "Про перелік об'єктів права державної власності, що не

191

підлягають приватизації" від 7 липня 1999 р., "Про особливості при­ватизації підприємств, які належать управлінню Міністерства оборо­ни України" від 18 травня 2000 р. "Про державну програму привати­зації на 2000-2002 роки" від 18 травня 2000 р., "Про особливості при­ватизації об'єктів незавершеного будівництва" від 14 вересня 2000 р.

Відбувалась інтенсивна діяльність з розробки нового Цивільного кодексу. У грудні 1996 р. на розгляд Верховної Ради України було винесено проект нового Цивільного кодексу. Його доопрацювання тривало понад шість років. У червні 2001 р. парламент прийняв у тре­тьому читанні три книги ЦК України: "Загальну частину", "Особисті немайнові права фізичної особи", "Право власності та інші майнові права". У вересні 2001 р. було прийнято ще одну книгу "Спадкове право". У листопаді 2001 р. Верховна Рада прийняла останні дві кни­ги кодексу "Право інтелектуальної власності" та "Зобов'язальне пра­во". Проте, зважаючи на необхідність детальнішого узгодження пра­вових норм, Президент України відправив ці акти на доопрацювання. Після внесення відповідних змін 16 січня 2003 р. новий Цивільний кодекс України був прийнятий.

На регулювання й розвиток господарських відносин спрямовані За­кони України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 p., "Про оренду державного та комунального майна" від 14 квітня 1992 p., "Про заставу" від 2 жовтня 1992 р., "Про аудиторську діяльність" від 22 квітня 1993 р., "Про оренду державного майна" від 14 березня 1995 р., "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Украї­ні" від 30 жовтня 1996 р., "Про захист економічної конкуренції" від 11 січня 2001 р. та ін. 16 січня 2003 р. було прийнято Господарський кодекс України, який, об'єднавши правові норми у сфері господар­ських і комерційних відносин, має забезпечити стабільну діяльність суб'єктів господарювання.

Подальший розвиток адміністративного права відбувався як вне­сенням змін і доповнень до Кодексу України про адміністративні правопорушення, до чинного адміністративного законодавства, так і прийняттям значної кількості законів та інших нормативно-право­вих актів, які містять адміністративно-правові норми.

Широке коло питань адміністративно-правового регулювання вирішують Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 p., Кодекс торговельного мореплавства від 9 грудня 1994 p., Водний кодекс від 6 грудня 1995 p., Лісовий кодекс від 21 січня 1992 p., Кодекс України про надра від 27 липня 1994 p., Закони України "Про державну по-

192

даткову службу в Україні" від 4 грудня 1990 р., "Про міліцію" від 20 грудня 1990 р., "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 р., "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні" від 26 січня 1993 p., "Про дорожній рух" від 30 червня 1993 р., "Про Антимонопольний комітет України" від 26 листопада 1993 р., "Про державну службу" від 16 грудня 1993 р., "Про пожежну безпеку" від 17 грудня 1993 p., "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні устано­ви для неповнолітніх" від 24 січня 1995 р., "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі" від 1 груд­ня 1994 р., "Про боротьбу з корупцією" від 5 жовтня 1995 р., "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 р., "Про правовий режим надзвичайного стану" від 16 березня 2000 р., "Про службу в органах місцевого самоврядування" від 7 червня 2001 р. та ін.

Відповідно до Указу Президента України від 7 липня 1997 р. ут­ворено державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи. Завданнями адміністративної реформи є поступовий пере­хід від галузевого до функціонального принципу побудови й діяль­ності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, перебудова адміністративно-територіального устрою, спрощення і скорочення управлінських структур, удосконалення законодавчої основи адміністративних відносин, провадження ефективних адмі­ністративних процедур.

Певну сферу державного управління, пов'язану з розподілом і пе­рерозподілом національного доходу країни, врегульовує фінансове законодавство. 21 червня 2001 р. Верховна Рада прийняла Бюджет­ний кодекс України. Цим кодексом регулюються правовідносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, вико­нання бюджетів та розгляду звітів про їх виконання, а також контро­лю за виконанням Державного бюджету України і місцевих бюдже­тів. Бюджетним кодексом визначаються засади бюджетної системи України, її структура, принципи, основи бюджетного процесу й між-бюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства.

Законом України "Про систему оподаткування" від 18 лютого 1997 р. установлено систему оподаткування, визначено платників податків, об'єкти оподаткування, види податків і порядок їх сплати. Згідно з цим законом установлення й скасування податків до бюдже­тів і до державних цільових фондів здійснюється Верховною Радою України. Проте недостатнє правове забезпечення є однією з головних

193

причин серйозних недоліків податкової політики. Тому на часі прий­няття Податкового кодексу України.

Правовий статус банків як головної ланки фінансової системи і по­рядок здійснення банківської діяльності в Україні визначено Закона­ми України "Про Національний банк України" від 20 травня 1999 р. та "Про банки й банківську діяльність" від 7 грудня 2000 р.

Відбувається реформування митного законодавства. 11 липня 2002 р. Верховна Рада прийняла новий Митний кодекс України, який визначає засади організації та здійснення митної справи, регулює економічні, організаційні, правові, кадрові та соціальні аспекти ді­яльності митної служби. Кодекс спрямований на забезпечення захис­ту економічних інтересів України, створення сприятливих умов для розвитку її економіки, захисту прав та інтересів суб'єктів підприєм­ницької діяльності та громадян, а також забезпечення додержання за­конодавства України з питань митної справи. Визначено організацій­но-правові засади митного контролю, переміщення та пропуску това­рів та транспортних засобів через митний кордон України, митні процедури, митний режим, митні пільги, заходи щодо запобігання контрабанді, провадження у справах про порушення митних правил.

Необхідність реформування трудового законодавства обумовлена потребами ринкової економіки, існуванням різних форм власності.

Нові умови розвитку трудових відносин спричинили потребу по­силення законодавчого регулювання охорони праці, розв'язання проблем безробіття та соціального забезпечення. Верховна Рада прийняла низку законів з цих питань, зокрема "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р., "Про основні принципи соціального захисту ве­теранів праці та інших громадян похилого віку" від 16 грудня 1993 p., "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від не­щасного випадку на підприємстві і професійного захворювання, які потягнули втрату працездатності" від 23 вересня 1999 р. Законом Ук­раїни від 7 березня 2002 р. затверджено Державну програму зайня­тості населення на 2001-2004 р.

Актуальні питання трудових відносин, соціального захисту пра­цівників регулюють Закони "Про оплату праці" від 25 березня 1995 p., "Про відпустки" від 15 листопада 1996 р. "Про порядок вирішення трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 р.

Подальшого розвитку зазнав інститут колективного договору (За­кон України "Про колективні договори і угоди" від 1 липня 1993 p.).

194

Кабінет Міністрів у березні 1993 р. та березні 1994 р. розробив По­ложення, в яких регламентовано укладення контрактної форми тру­дового договору.

Важливим напрямом реформування трудового законодавства є приведення його у відповідність до міжнародних норм. Так, Верхов­ною Радою ратифіковано близько 50 конвенцій спеціалізованого ор­гану ООН з питань праці — Міжнародної організації праці.

На часі — розробка й прийняття нового Кодексу законів про пра­цю. Чинний Кодекс (КЗпП), прийнятий 10 грудня 1971 p., хоча й за­знав близько 60 змін і доповнень, вже не відповідає новим історич­ним і соціально-економічним умовам.

Серед важливих напрямів реформування законодавства — розви­ток екологічного права України. Основою правової охорони навко­лишнього середовища є норми Конституції України, земельного, водного, лісового законодавства, законодавства про надра та ін. Крім того, на нормативне врегулювання відносин з охорони навко­лишнього середовища і раціональне використання природних ресур­сів спрямовані Закони України "Про охорону навколишнього при­родного середовища" від 25 червня 1991 р., "Про охорону атмосфер­ного повітря" від 16 жовтня 1992 р., "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 р., "Про карантин рослин" від 30 червня 1993 р., "Про тваринний світ" від 13 грудня 2001 р. та ін. У цих актах визначено екологічні права й обов'язки громадян, при-родокористувачів, правові засоби охорони атмосферного повітря, тваринного світу, водних ресурсів, порядок використання та охоро­ни надр. Законом України від 21 вересня 2000 р. прийнята Загально­державна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки.

Протягом десятиріччя відбувався бурхливий розвиток аграрного законодавства. Основним завданням його реформування було ство­рення умов для раціонального використання й охорони земель, рів­ноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарюван­ня, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення при­родного середовища, охорони прав на землю громадян, підпри­ємств, установ і організацій.

13 березня 1992 р. Верховна Рада затвердила нову редакцію Зе­мельного кодексу України (1990 р.), в якій проголошувалась юридич­на демонополізація земельної власності. Зазначалося, що власність

195

на землю має такі форми: державну, колективну, приватну. Кодексом передбачалося, що суб'єктами права власності на землю можуть бу­ти лише громадяни України. Вони наділялися правом на одержання земельних ділянок у власність для ведення селянського (фермерсько­го) господарства, ведення особистого підсобного господарства, будів­ництва й обслуговування житлового будинку і господарських буді­вель (присадибна ділянка), садівництва, дачного та гаражного будів­ництва. Юридичні особи могли отримувати землі в постійне або тим­часове користування, а також в оренду на термін не більше як 50 ро­ків. Розпоряджаються землею Ради, які в межах своєї компетенції пе­редають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. Місцеві Ради можуть передавати ці повноваження органам дер­жавної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого само­врядування. Організаційно-правові засади приватизації земельних ді­лянок визначалися Декретом Кабінету Міністрів України "Про при­ватизацію земельних ділянок" від 26 грудня 1992 р.

Реформування аграрного законодавства відбувалося також шля­хом прийняття нових законів. Так, Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" від 20 грудня 1991 р. визначав організа­ційно-правові основи створення селянського (фермерського) госпо­дарства, передбачав створення спеціального земельного фонду шля­хом вилучення частини земель колгоспів і радгоспів; Закон "Про форми власності на землю" від 30 січня 1992 р. врегульовував існу­вання поряд з державною колективної та приватної власності на зем­лю. Важливе значення мало прийняття Законів "Про сільськогоспо­дарську кооперацію" від 17 липня 1997 р. та "Про оренду землі" від 6 жовтня 1998 p., які визначають правові, організаційні та соціально-економічні умови діяльності кооперативів у сільському господарстві та оренди землі.

25 жовтня 2001 р. прийнято новий Земельний кодекс України. Ко­декс проголошує землю основним національним багатством, що пе­ребуває під особливою охороною держави. Завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпе­чення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Виходячи з цих основних положень кодекс установлює принципи зе­мельного законодавства. Серед них — забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних гро-

196

мад і держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами і територіальними громадами своїх прав що­до володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; пріоритет вимог екологічної безпеки тощо.

Визначено повноваження Верховної Ради України, Верховної Ра­ди Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядуван­ня, органів виконавчої влади в галузі земельних відносин.

Подається правовий аналіз складу, категорій та цільового при­значення земель України. Зокрема розрізняються землі сільськогос­подарського призначення, житлової та громадської забудови, при­родоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, істори-ко-культурного призначення, лісового, водного фонду, землі про­мисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та ін. При цьо­му кодекс виходить з пріоритетності земель сільськогосподарського призначення: "Землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського вико­ристання".

Законодавчо встановлюються права на землю: власності, корис­тування, сервітуту (на обмежене користування чужою земельною ді­лянкою). Визначається правовий зміст добросусідства; порядок, умови та наслідки обмеження прав на землю.

Регламентуються питання набуття й реалізації права на землю громадянами та юридичними особами, гарантії прав на землю. Ви­значаються правові засади управління в галузі використання й охо­рони земель. Установлюється відповідальність за порушення земель­ного законодавства.

Згідно з Перехідними положеннями нового Земельного кодексу "громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділян­ки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (паїв) — не мають права до 1 січня 2005 року продавати або іншим способом відчужувати належ­ні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім обміну, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб".

Норми сімейного права містить новий Сімейний кодекс України, прийнятий 10 січня 2002 р. Кодекс визначає поняття сім'ї, сімейні обов'язки, механізм захисту сімейних прав тощо. Детально окреслю­ються особисті й майнові права та обов'язки подружжя, підстави їх

197

виникнення. Шлюбний вік для жінки встановлюється сімнадцять, а для чоловіка — вісімнадцять років. Зазначається також, що, зважа­ючи на заяву особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням су­ду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Вперше законодавчо врегульовано процедуру та статус заручин. Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Кодекс визначає обов'язок особи, яка відмовилась від шлю­бу, відшкодувати другій стороні затрати, що їх вона зазнала у зв'яз­ку з приготуванням шлюбу та весілля.

Врегульовано право особистої приватної власності членів под­ружжя, право спільної сумісної власності подружжя, аліментні обов'язки членів подружжя, а також батьків щодо неповнолітніх та повнолітніх дітей, аліментні обов'язки дітей щодо батьків та ін. За­конодавчо визначено питання влаштування дітей-сиріт та дітей, поз­бавлених батьківської опіки, встановлено права й обов'язки інших членів сім'ї та родичів. Кодекс передбачає випадки застосування за­конодавства України про шлюб і сім'ю до іноземних громадян та осіб без громадянства, а також законів про шлюб і сім'ю іноземних держав та відповідних міжнародних договорів до українських гро­мадян. У новому Сімейному кодексі спрощено процедуру розлучен­ня, усиновлення дітей. Встановлено право на свободу й індивідуаль­ність у межах шлюбу; невиконання цих положень може стати підста­вою до розірвання шлюбу.

Уперше в Україні на законодавчому рівні врегульовано питання попередження насилля у сім'ї. Організаційно-правові основи діяль­ності у цьому напрямі визначає прийнятий 15 листопада 2001 р. За­кон "Про попередження насилля в сім'ї". Основними заходами спе­ціального попередження насилля у сім'ї є організація системи реагу­вання на інформацію про скоєне чи заздалегідь підготовлене насил­ля, зниження віктимності сім'ї, адміністративна та кримінальна від­повідальність за скоєне насилля в сім'ї, позбавлення батьківських прав тощо.

Інтенсивні зміни відбуваються в житловому праві. Основополож­ними для розвитку житлового законодавства є вимоги Конституції України, згідно з якими "держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у влас­ність або взяти в оренду" (ст. 47). Водночас на державу й органи міс-

198

цевого самоврядування покладається обов'язок надавати безоплат­не житло (або за доступну плату) громадянам, які потребують соці­ального захисту. Водночас недосконалість фінансово-кредитної сис­теми, централізація будівництва, реконструкції й утримання житло­вого фонду, обмеження у виділенні земельних ділянок і спорудженні індивідуального житла значно загострили житлову проблему.

Закон України "Про приватизацію державного житлового фон­ду" від 19 червня 1992 р. дав юридичні підстави для реалізації права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, за­лучення їх до участі в утриманні й збереженні житла. Власники при­ватизованого житла отримали право продавати, дарувати, заповіда­ти, здавати в оренду, обмінювати, закладати житло, тобто розпоряд­жатися ним на власний розсуд і в спосіб, не заборонений законом. Нові організаційно-правові засади утримання житлового фонду ви­значив Закон України "Про об'єднання співвласників багатоквар­тирного будинку" від 29 листопада 2001 р.

Те, як реалізовуватиметься право громадян України на житло, визначає Концепція державної житлової політики, схвалена Поста­новою Верховної Ради України від 30 червня 1995 р. Передбачено створення умов, за яких кожний громадянин зміг би спорудити жит­ло, придбати його у власність, взяти в оренду; забезпечення житлом державою соціально не захищених громадян та деяких інших катего­рій громадян; надання житла з державного фонду або субсидій, піль­гових кредитів сім'ям, які тривалий час перебувають на квартирно­му обліку; спорудження більш комфортного житла; ліквідацію вет­хого й аварійного державного житлового фонду тощо. Але продов­жують діяти й деякі норми Житлового кодексу, введеного в дію ще 1 січня 1984 р.

Положення Конституції України, Концепції державної житлової політики — основа для розробки нового Житлового кодексу Украї­ни, інших законодавчих актів, які регулюють житлові відносини в су­часних соціально-економічних умовах і враховуються при розробці регіональних і галузевих програм забезпечення громадян житлом.

Дальший розвиток кримінального права у перші роки незалежнос­ті України був викликаний зростанням злочинності, зокрема — ор­ганізованої злочинності у сфері економіки.

Реформування кримінального законодавства відбувалося шляхом внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу. Так, у березні

199

1992 p. були скасовані такі міри покарання, як заслання і вислання. Законом від 24 грудня 1994 р. були внесені зміни у складі державних злочинів. Установлювалася кримінальна відповідальність за дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, за посягання на територі­альну цілісність України, за масові заворушення. Цим же законом було значно зменшено кількість санкцій, які передбачали застосу­вання виключної міри покарання — смертної кари.

У березні 1997 р. введено мораторій на виконання смертної кари. Рі­шенням Конституційного суду України від 29 грудня 1999 р. положен­ня Кримінального кодексу 1960 p., які передбачали смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не відповідають Конституції України. 22 лютого 2000 р. Верховна Рада ратифікувала протокол № 6 до Кон­венції про захист прав і основних свобод людини стосовно скасуван­ня смертної кари (1983 p.), підписаний Україною 5 травня 1987 р.

5 квітня 2001 р. прийнято новий Кримінальний кодекс України, який набував чинності з 1 вересня 2001 р. Кодекс містить Загальну та Особливу частини і нараховує 447 статей.

У Загальній частині КК 108 статей, які складають 15 розділів. То­ді як у попередньому КК 1960 р. було 55 статей, об'єднаних у 5 глав. Подальша деталізація положень Загальної частини спричинена поя­вою нових інститутів кримінального права. Вони потребують спеці­ального регулювання (наприклад, множинність злочинів), нових норм (наприклад, про врахування вироку суду іноземної держави, виправданий ризик та ін.). З'явилися самостійні розділи, присвячені повторності, сукупності й рецидиву, звільненню від кримінальної відповідальності тощо.

Визначається завдання Кримінального кодексу України — пра­вове забезпечення охорони прав і свобод людини й громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпе­чення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам (ст. 1). Установлюються основоположні принципи цивілізованого кримі­нального права: 1) підставою кримінальної відповідальності є вчи­нення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад зло­чину, передбаченого цим кодексом; 2) особа вважається невинува­тою у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвину-

200

вальним вироком відповідно до закону; 3) ніхто не може бути при­тягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу.

Залежно від тяжкості злочини розподіляються на чотири групи: незначної та середньої тяжкості, тяжкі й особливо тяжкі злочини. Передбачено відповідальність за незакінчений злочин, а також умо­ви звільнення від кримінальної відповідальності, якщо особа добро­вільно відмовилася від скоєння злочину.

На відміну від КК 1960 p., окрім понять осудності й неосудності, введено поняття обмеженої осудності (ст. 20). Із КК 1960 р. зберіга­ється існуючий шістнадцятирічний вік кримінальної відповідаль­ності. Водночас значно розширено перелік злочинів, відповідаль­ність за вчинення яких може наставати з 14 років (бандитизм, теро­ристичний акт, захоплення заручників тощо).

Даються чіткі визначення поняття вини, прямого та непрямого умислів, видів необережності — злочинної самовпевненості й зло­чинної недбалості.

Докладно подано поняття й види співучасті, особливості кваліфі­кації дій співучасників, питання відповідальності за співучасть. Уперше визначено особливості добровільної відмови окремих спів­учасників та вплив добровільної відмови одного співучасника на кваліфікацію дій іншого (ст. 31).

Зважаючи на поширення повторності, сукупності та рецидиву злочинів, КК відводить їм окремий розділ. Проте новий кодекс на противагу попередньому не містить інституту особливо небезпечно­го рецидивіста, що був у попередньому.

Порівняно з КК 1960 р. значно ширше подано обставини, через які дії не кваліфікуються злочинними. Раніше ними вважалися необ­хідна оборона, крайня необхідність і необхідність затримати злочин­ця. КК 2001 p., окрім названих, передбачає фізичний та психічний примус, виконання чийогось наказу чи розпорядження, діяння, пов'язане з ризиком, виконання спеціального завдання, пов'язаного з попередженням чи розкриттям злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.

Подано правові підстави звільнення від кримінальної відпові­дальності: дійове каяття, примирення з потерпілим, передача винуватого на поруки, зміна обстановки та закінчення термінів давності.

201

Враховуючи особливості соціальних, політичних, економічних та культурних правовідносин, що склалися в суспільстві, введено нові види покарань, такі як: громадські роботи, службові обмежен­ня для військовослужбовців, арешт, обмеження волі. Окрім зазначе­них, кодекс містить і вже відомі види покарань: штраф, позбавлен­ня військового чи спеціального звання, рангу, чину або кваліфіка­ційного класу, позбавлення права обіймати ті чи інші посади або займатися тією чи іншою діяльністю, виправні роботи, конфіскацію майна, ув'язнення військовослужбовців у дисциплінарному баталь­йоні, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. Усього передбачено 12 видів кримінальних покарань. На відміну від КК 1960 р. види покарання розташовано від менш суворого до більш суворого.

Передбачено загальні засади призначення покарання, а також обставини, які пом'якшують або обтяжують покарання, умови, за яких призначається більш м'яке покарання; врегульовано питання про звільнення від відбування покарання з випробуванням тощо. Новий КК розрізняє погашення судимості (яке відбувається автома­тично після відбуття покарання або закінчення додатково визначе­них строків) та зняття судимості (що провадиться судом). Примусові заходи медичного характеру не відокремлюються від заходів пока­рання, хоча в новому кодексі вказується на особливість їхньої мети порівняно з метою покарання.

В окремому розділі передбачено положення про відповідальність неповнолітніх та покарання, які щодо них застосовуються, про особ­ливості їх призначення, а також про умови звільнення від криміналь­ної відповідальності й покарання.

Концептуальну ідею захисту людини від злочинних посягань вті­лено і в Особливій частині кодексу 2001 p., яка містить 339 статей, об'єднаних у 20 розділів (у попередньому КК 1960 р. відповідно — 208 статей та 11 глав). Особлива частина розпочинається з розділу "Злочини проти основ національної безпеки України". Це виклика­но тим, що захист прав і свобод людини й громадянина в державі безпосередньо залежить від стану її національної безпеки.

Норми щодо відповідальності за злочини проти особи, на відміну від попереднього КК 1960 p., поділено на три самостійні розділи: "Злочини проти життя та здоров'я особи", "Злочини проти волі, чес­ті і гідності особи", "Злочини проти статевої свободи та статевої не-

202

доторканності особи". До раніше відомих видів убивств, зважаючи на реалії життя суспільства, законодавець увів низку нових: убивс­тво малолітньої дитини, вбивство заручника, вбивство близького родича особи у зв'язку з виконанням нею службового чи громад­ського обов'язку.

На відміну від попереднього кодексу, який розрізняв відповідаль­ність за злочини проти державної, колективної та індивідуальної власності, КК 2001 р. містить лише один розділ — злочини проти власності.

У новому кримінальному законодавстві враховано й економічні потреби суспільства у вільних ринкових відносинах. КК 2001 р. міс­тить нові види економічних злочинів: порушення порядку займання господарською та банківською діяльністю, незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних то­варів, фіктивне підприємництво, ухилення від повернення виручки в іноземній валюті, легалізація (відмивання) грошових коштів та ін­шого майна, здобутих злочинним шляхом, злочини, пов'язані з бан­крутством; це також порушення антимонопольного законодавства, незаконна приватизація державного, комунального майна, незакон­ні дії щодо приватизаційних паперів тощо.

Кримінальний кодекс приведено у відповідність до загально­прийнятих норм міжнародного права. Закріплено пріоритети рати­фікованих Верховною Радою міжнародних договорів щодо кримі­нальної відповідальності за ті чи інші дії.

Передбачається відповідальність за такі дії, як пропаганда війни; планування, підготовка, розв'язання та ведення агресивної війни; застосування зброї масового знищення; розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового зни­щення; екоцид; геноцид тощо.

Новому Кримінальному кодексові притаманна гуманізація систе­ми покарань. Санкції Особливої частини передбачають в альтерна­тиві два-три, а то й більше видів покарання і побудовані за схемою — від менш суворих покарань до більш суворих. Для господарських, військових, необережних злочинів знижено покарання у вигляді поз­бавлення волі, введено альтернативні види покарань. Покарання з позбавленням волі на термін до 15 років збережено, як правило, за злочини, пов'язані з посяганням на життя людини, а також за корис­ливо-насильницькі злочини.

203

Значних реформацій зазнало процесуальне право. Прийнято ряд законів, спрямованих на посилення процесуальних гарантій громадя­нам. Легітимізувавши оперативно-розшукову діяльність, Закон Ук­раїни "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 р. визначив межі законності її здійснення. Організаційно-правові заса­ди забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства виз­начено в Законі України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" від 4 лютого 1994 р.

Кардинальні зміни внесені у Кримінально-процесуальний кодекс. Так, Законом України "Про внесення доповнень і змін до законодав­чих актів України" від 15 грудня 1992 р. було посилено процесуаль­ні гарантії громадянам при зверненні їх до суду. Заарештовані особи та їх захисники отримали право звертатися до суду з оскарженням санкції на арешт. Закон України "Про внесення змін і доповнень до окремих статей Кримінально-процесуального кодексу України" від 23 грудня 1993 р. розширив права підозрюваних, обвинувачених та підсудних осіб на захист.

Широкі зміни в кримінально-процесуальному законодавстві ви­кликані реформою судової системи. Закон України "Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу України" від 21 червня 2001 р. встановив порядок апеляційного та касаційного проваджен­ня, перегляду судових рішень у порядку виключного провадження.

Значно змінено в судочинстві функції прокурора як представника держави. Зокрема він не має права вносити протести на судові рі­шення, які набрали чинності, й призупиняти їх виконання, давати санкції на арешт звинуваченого у скоєнні злочину тощо. Проте участь прокурора під час розгляду судом кримінальних справ — обов'язкова, крім випадків, коли розглядаються справи приватного звинувачення. Прокурор, підтримуючи державне звинувачення в су­довому засіданні, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справи. Він висловлює свої міркуван­ня з приводу застосування кримінального законодавства та міри по­карання для підсудного.

Внесені до чинного Кримінально-процесуального кодексу зміни детальніше врегульовують питання щодо прав підозрюваного, обви­нуваченого, підсудного, обов'язків досудового слідства та суду.

Передбачено зокрема запобіжний захід у вигляді взяття під варту виключно за вмотивованою постановою судді чи ухвалою суду. Від-

204

повідне подання за згодою прокурора вносить орган дізнання чи слідчий. Таке ж подання має право внести прокурор. Визначаючи умови й підстави взяття під варту, закон вимагає враховувати тяж­кість злочину, стан здоров'я та сімейний стан особи, а також інші обставини. Хоча раніше зважали тільки на небезпечність злочину.

Визначено також порядок продовження строків перебування під вартою виключно судовими органами.

Відповідно до змін у кримінально-процесуальному законодавстві проведення певних оперативно-розшукових і слідчих дій (обшуків, арешту кореспонденції, зняття інформації з каналів зв'язку та ін.), крім невідкладних випадків, здійснюється лише за вмотивованою постановою судді. Законодавчо врегульовано порядок отримання дозволу суду на проведення цих дій.

Значні зміни відбулись у цивільно-процесуальному праві. Консти­туцією України скасовано прокурорський нагляд у цивільному судо­чинстві. Вдосконаленню цивільного судочинства сприяло прийняття змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексу, зокрема нової редакції ст. ЗО, за якою суд звільнився від збирання доказів з власної ініціативи. Законом України "Про внесення змін до Цивіль­ного процесуального кодексу України" від 21 червня 2001 р. відчут­но змінено цивільне судочинство у зв'язку з реформою судової сис­теми. Визначено зокрема процедуру перегляду судових рішень, апе­ляційного та касаційного проваджень, перегляду рішень, ухвал, що набрали чинності у зв'язку з нововиявленими та винятковими обста­винами. Забезпеченню рівноправності учасників судового розгляду сприяє закріплене в законодавстві положення про те, що обмеження прав позивача чи відповідача під час судового розгляду справи — це істотне порушення вимог процесуального закону, внаслідок якого судове рішення може бути скасоване.

205

Розбудова незалежної Української держави — широкий багато­плановий процес, який відбувається в усіх сферах державного й сус­пільного життя. Необхідність проведення економічних реформ, утвердження демократії спричинили кардинальні зміни у державно-правовому розвитку.

Історичною подією стало прийняття Конституції України, яка заклала підвалини для становлення України як демократичної, соці­альної і правової держави. Уперше державна влада в Україні здій­снюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Розвивається місцеве самоврядування. На часі подальший розвиток конституційного законодавства на засадах демократії й парламента­ризму, проведення адміністративної реформи, удосконалення адмі­ністративно-територіального устрою.

Розпочалася реформа судової системи й судочинства. Діяльність судових і правоохоронних органів дедалі відчутніше спрямовується на захист життя, здоров'я, прав і свобод громадян, власності, при­родного середовища, інтересів суспільства і держави від протиправ­них посягань.

Реформування правової системи ґрунтується на цивілізованих принципах і нормах права, що має сприяти утвердженню законності й гуманізму в суспільстві. Воднораз лишається багато проблем, які має вирішити законодавець, аби правова система Української дер­жави сповна відповідала світовим стандартам.

206