Розділ 11 РАДЯНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ І ПРАВО В УКРАЇНІ 20-30-х років XX ст.

11.1. Утворення Союзу РСР.

Зміни в державному статусі УСРР

Унаслідок більшовицького перевороту 1917 р. на території ко­лишньої Російської імперії утворилися радянські республіки, владу в яких монополізувала партія комуністів. Домінантне становище у цьому радянському комплексі належало РСФРР.

Об'єднання національних республік, уніфікацію їхніх державних структур більшовики вважали необхідною умовою перемоги світо­вої пролетарської революції. Ці прагнення швидко втілювалися у практиці. Так, 12 грудня 1917 р. І Всеукраїнський з'їзд Рад визнав "Українську республіку як федеративну частину Російської республі­ки"; 1 червня 1919 р. Всеросійський ЦВК ухвалив Декрет про вій­ськовий союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Бі­лорусії. 27 січня 1920 р. постановою Всеукрревкому на територію України поширювалась дія декретів РСФРР, що стосувалися військо­вої, народногосподарської, продовольчої, фінансової сфер, функціо­нування органів влади.

Важливим кроком на шляху об'єднання став укладений 28 грудня 1920 р. "Союзний робітничо-селянський договір між Російською Ра­дянською Федеративною Соціалістичною Республікою і Українською Соціалістичною Радянською Республікою", змістом якого був "вій­ськовий і господарський союз" (ст. 1). Відповідно до ст. 2 договору від­бувалося об'єднання Вищих рад народного господарства, наркоматів військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучень, пошти та телеграфу. Об'єднані наркомати увійшли до скла­ду Раднаркому РСФРР і мали у Раднаркомі УСРР своїх уповноваже­них (ст. 4). Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося Все­російськими з'їздами Рад та Всеросійським ЦВК, до яких входили й представники УСРР. Отже, за умовами договору керівництво найваж­ливішими сферами української економіки й обороною республіки фак-

57

тично покладалося на органи державної влади РСФРР. Такі самі дого­вори РСФРР уклала й з іншими радянськими республіками (Хорез­мом, Азербайджаном, Білорусією, Бухарою, Грузією, Вірменією).

Процес "знеособлення УСРР" тривав. Декретом ВУЦВК від 28 березня 1922 р. громадянам РСФРР та громадянам інших радян­ських республік надавалися рівні з українськими громадянами права й обов'язки, тобто фактично визнавалось єдине спільне громадянс­тво. З ініціативи української делегації у жовтні 1922 р. V сесія Всеро­сійського ЦВК поширила дію Цивільного, Земельного кодексів та інших правових актів РСФРР на всі радянські республіки.

Водночас українське керівництво на чолі з X. Раковським, праг­нучи зберегти за собою вплив на події у республіці, наполягало на усуненні тенденції обмеження суверенітету УСРР. ЦК КП(б)У 11 бе­резня 1922 р. прийняв постанову про необхідність конкретизувати відносини між РСФРР і УСРР. По суті це рішення стало поштовхом до розробки правових засад майбутнього об'єднання радянських республік у союзну державу.

У серпні 1922 р. в Москві було створено спеціальну комісію для вироблення засад об'єднання. Невдовзі вона прийняла запропонова­ний Й. Сталіним проект, який передбачав входження радянських республік у Російську Федерацію на автономних правах. Цей проект викликав вибух обурення в національних республіках. Центральний Комітет Компартії Грузії на знак протесту подав у відставку. М. Скрипник та інші українські більшовики кваліфікували цей про­ект як "погано прихований російський шовінізм". Проти проекту ав­тономізації виступив також В. Ленін, який раніше не втручався у ро­боту комісії, бо був тяжко хворий. Він запропонував покласти в ос­нову державного союзу принцип федералізації, створити "федерацію рівноправних республік".

Договір про утворення Союзу РСР був підписаний у Москві на І з'їзді Рад СРСР ЗО грудня 1922 р. членами делегацій Російської СФРР, Української СРР, Закавказької СФРР, Білоруської СРР (всього 86 підписів). З'їзд затвердив також Декларацію про утворен­ня Союзу РСР. Проте з'їзд виявив істотні розбіжності стосовно пов­новажень загальносоюзних і республіканських органів управління. З огляду на це Декларацію й Договір після узгоджень і доопрацю­вання мав остаточно затвердити II Всесоюзний з'їзд Рад. Україн­ський варіант поправок до союзного договору, схвалений на спіль-

58

ному засіданні Президії ВУЦВК і РНК УСРР 23 травня 1923 p., пе­редбачав розширення прав союзних республік. Зокрема з відання со­юзних органів пропонувалося вилучити питання народної освіти та охорони здоров'я; з питань судоустрою й судочинства, правової сис­теми республіки мали право видавати власні законодавчі акти, які не суперечили б законодавству СРСР. Кожна з республік мала здійсню­вати державну владу самостійно, території республік не могли бути змінені без їх згоди. Більшість українських пропозицій не було під­тримано на союзному рівні.

Завершення юридичного оформлення союзу відбулося на II Всесо­юзному з'їзді Рад із прийняттям 31 січня 1924 р. Конституції СРСР. її основу становили Декларація про утворення СРСР і Договір про утворення СРСР. Напередодні Конституцію СРСР ратифікували з'їз­ди Рад союзних республік, зокрема 19 січня 1924 р. — VIII Всеукраїн­ський з'їзд Рад. Проте у цьому документі були вилучені важливі нор­ми, які забезпечували суверенітет республік (їх право на укладення договорів з іншими державами, дипломатичні відносини, врегулю­вання кордонів між собою, встановлення внутрішніх позик тощо).

Новоутворена федеративна держава мала верховний орган вла­ди — З'їзд Рад, вищий орган влади у періоди між з'їздами — Цен­тральний Виконавчий Комітет (ЦВК), вищий орган влади у періоди між сесіями ЦВК — Президію ЦВК. Вищим виконавчим органом держави стала Рада Народних Комісарів (РНК), основними сферами державного життя керували союзні Народні комісаріати. Створю­вався Верховний Суд СРСР з функціями верховного судового кон­тролю. При РНК СРСР створювався об'єднаний орган ДПУ (ОДПУ). Рішення загальносоюзних органів влади вважались обов'язковими для всіх республік. Однак розпорядження окремих союзних народних комісарів через їх невідповідність нормативно-правовим актам Союзу могли бути припинені вищими органами влади республік із негайним повідомленням про це союзного центру. До компетенції вищих органів влади СРСР належали зовнішні зно­сини; оголошення війни та укладення миру; кордони; збройні сили; планування та встановлення основ народного господарства; тран­спорт; зв'язок; бюджет; грошова й кредитна системи; встановлення засад землекористування та землеустрою, судоустрою й судочин­ства, законодавства про працю; визначення загальних принципів на­родної освіти, охорони здоров'я тощо.

59

Бюджети республік були складовими загальносоюзного бюджету і затверджувалися ЦВК СРСР. Для громадян союзних республік встановлювалось єдине союзне громадянство.

За союзними республіками зберігалось право вільного виходу з Союзу РСР, але через відсутність правового механізму його реаліза­ції воно зводилося нанівець. Монополістичне становище жорстко централізованої більшовицької партії призвело до того, що "федера­ція республік" дедалі більше функціонувала за унітарною схемою.

У соціально-політичній, історичній та юридичній літературі пост­радянського періоду утворення СРСР та входження до нього Украї­ни оцінюється негативно. Звичайно, тоталітарно-репресивна систе­ма, що виникла в союзній державі, стала трагедією для українського народу, як і для інших народів СРСР. Проте, як наголошує канад­ський професор українського походження О. Субтельний, "непра­вильно було б казати, що радянський федералістський устрій зали­шив українців та інші неросійські народи з порожніми руками. За ца­рів українська мова, культура, національна самобутність жорстко пе­реслідувалися. Не мали чіткого визначення кордони України, а саму країну називали такими невиразними поняттями, як "Юго-Запад" чи "Малороссия". А за радянської влади Українська Радянська Соціа­лістична Республіка стала чітко окресленим національним і територі­альним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом".

11.2. Державний устрій УСРР в 20-30-ті роки

Створення СРСР істотно вплинуло на державно-правовий ста­тус України. "Союз рівноправних республік", не змінюючи своєї федеративної форми, дуже скоро перетворився на жорстко центра­лізовану державу. Сталін і його оточення зробили все для обмежен­ня, а потім — фактичної ліквідації державного суверенітету союз­них республік.

Верховним органом влади в УСРР і надалі залишався Всеукраїн­ський з їзд Рад. Після утворення СРСР він мав керуватися постанова­ми Всесоюзних з'їздів Рад, рішеннями монопольно правлячої Кому­ністичної партії. Виключною компетенцією з'їзду було затвердження, зміна й доповнення Конституції УСРР. Так, XI Всеукраїнський з'їзд Рад (травень 1929 р.) затвердив нову Конституцію УСРР, підґрунтям якої стала союзна Конституцію. Рішеннями з'їзду змінювалися кор-

60

дони УСРР, встановлювалися кордони й остаточно затверджувалася Конституція Молдавської АСРР (утвореної у складі УСРР 12 жовтня 1924 p.). Всеукраїнський з'їзд Рад обирав ВУЦВК, а з 1926 р. також представників від України до Ради національностей СРСР.

Спочатку відповідно до Конституції 1919 р. з'їзди збиралися що­річно, а починаючи з 1926 р. — один раз на два роки. Надзвичайні з'їзди Рад мали скликатися як ВУЦВК, так і на вимогу місцевих Рад, що представляли третину населення України. Згідно з Конституцією 1929 р. делегати Всеукраїнського з'їзду Рад обиралися Всемолдав-ським і обласними з'їздами Рад: по одному делегату від 10 тис. ви­борців міста і від 50 тис. виборців села. Якщо раніше серед делегатів був хоча б мізерний відсоток представників некомуністичних партій, то, починаючи з VII Всеукраїнського з'їзду Рад (грудень 1922 p.), де­легатами обираються лише комуністи (майже 90 %) і безпартійні. Отже, за складом Всеукраїнський з'їзд Рад був органом диктатури пролетаріату, яка зводилась до диктатури правлячої партії. Призна­чення з'їзду зводилося до суто декоративної функції надання дер­жавно-правової форми рішенням партійно-бюрократичної верхівки.

Між Всеукраїнськими з'їздами Рад верховним законодавчим, розпорядчим і виконавчим органом України був Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет (ВУЦВК). Сесії ВУЦВК збирали­ся спочатку раз на два місяці, пізніше (згідно з Положенням про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 р. та за Конституцією 1929 р.) — тричі на рік. Надзвичайні (позачергові) сесії скликалися Президією ВУЦВК як з власної ініціативи, так і за поданням Ради Народних Комісарів або на вимогу третини членів ВУЦВК.

Згідно з Конституцією 1929 р. ВУЦВК керував усіма галузями державного, господарського й культурного будівництва; затверджу­вав бюджет УСРР; встановлював план розвитку народного госпо­дарства республіки відповідно до загальносоюзного плану; розгля­дав питання про часткові зміни Конституції УСРР, затверджував проекти кодексів, усіх законодавчих актів тощо.

Між сесіями ВУЦВК вищим законодавчим, виконавчим та роз­порядчим органом була Президія ВУЦВК. Повноваження її: припи­нення й скасування постанов РНК і окремих народних комісаріатів УСРР, а також місцевих виконкомів; видання декретів, постанов та розпоряджень; розгляд і затвердження декретів та постанов РНК УСРР. Усі законодавчі акти й постанови Президії адміністратив-

61

ного, політичного, економічного та культурного значення, проекти кодексів підлягали обов'язковому затвердженню ВУЦВК.

Розпорядчим і виконавчим органом ВУЦВК, який здійснював за­гальне управління республікою, була Рада Народних Комісарів (РНК) УСРР. Організаційно-правові засади діяльності РНК УСРР визначалися в Положенні про Раднарком УСРР від 12 жовтня 1924 р. Конституція УСРР 1929 р. надшила РНК правом видавати законо­давчі акти й постанови, обов'язкові до виконання на всій території УСРР. До складу РНК входили Голова РНК, його заступники, на­родні комісари, уповноважені загальносоюзних комісаріатів та інші особи за визначенням ВУЦВК.

Система органів галузевого державного управління склалася після утворення СРСР і регулювалася Загальним положенням про народ­ні комісаріати УСРР від 12 жовтня 1924 р. У ньому розподілялись наркомати на загальносоюзні й директивні, перелічувались предме­ти відання та повноваження наркоматів УСРР, визначався статус уповноважених загальносоюзних наркоматів при РНК УСРР. Пріо­ритетне становище й неподільну владу мали загальносоюзні нарко­мати закордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, оборонної промисловості (з 1936 p.), шляхів сполучень, пошт і телеграфів. На народне господарство України відчутно впли­вали директивні (об'єднані) наркомати, органами яких у республіці були однойменні наркомати продовольства, праці, фінансів, Вища рада народного господарства (у 1932 р. реорганізована в Наркомат легкої промисловості), робітничо-селянська інспекція. Республікан­ськими були Наркомати земельних справ (до 1929 p.), внутрішніх справ (до 1930 p., і з 1934 p.), торгівлі (з 1930 р. — постачання), осві­ти, соціального забезпечення, охорони здоров'я, комунального гос­подарства (з 1931 p.), місцевої промисловості (з 1934 p.).

В умовах форсованої індустріалізації, суцільної колективізації де­далі більше влади зосереджувалось у загальносоюзних органах. Процеси централізації пронизували всю систему управління народ­ним господарством. Так, постановою від 4 лютого 1934 р. ВУЦВК і РНК УСРР утворили постійну комісію (у складі Голови РНК, секре­таря ЦК КП(б)У, народного комісара РНК, голови Всеукраїнської ради профспілок і голови Укрколгоспцентру) для перевірки вико­нання директив уряду й зміцнення дисципліни в усіх державних ор­ганах та господарських організаціях. Для посилення єдиноначаль-

62

ності Постановою ВУЦВК і РНК УСРР "Про реорганізацію народ­них комісаріатів і центральних установ УСРР" від 7 квітня 1934 р. ліквідовувались колегії при наркоматах УСРР і відповідальність за діяльність наркоматів повністю покладалась на наркомів та їхніх заступників.

Після XIII Всеукраїнського з'їзду Рад (січень 1935 р.) відбулася зміна назв вищих органів влади й управління. Всеукраїнський з'їзд Рад було перейменовано на з'їзд Рад УСРР, ВУЦВК — на ЦВК УСРР, Президію ВУЦВК — на Президію ЦВК УСРР. Надзвичайний XIV з'їзд Рад (січень 1937 р.) замість назви "Українська Соціалістич­на Радянська Республіка" встановив назву "Українська Радянська Соціалістична Республіка".

Місцевими органами влади відповідно до Конституцій 1919 і 1929 р. були з'їзди Рад та їх виконавчі комітети. Управління галузя­ми місцевого господарства і соціально-культурного життя здійсню­вали відповідні відділи виконкомів. Місцеві радянські органи ство­рювались відповідно до адміністративно-територіального поділу України, який у період 20-30 років зазнав неодноразових змін.

Початок адміністративно-територіальної реформи був покладений переходом у 1922-1925 pp. від чотириступеневої (центр — губернія — повіт — волость) до триступеневої (центр — округ — район) системи управління. У 1925 р. в Україні було створено 41 округ, 680 районів, по­над 10 тис. сільрад, у тому числі 12 національних районів і понад 500 на­ціональних сільрад (російських, польських, німецьких, єврейських та ін.).

У серпні 1930 р. розпочався перехід до двоступеневої системи управління (центр — район), внаслідок чого утворилося 503 адмініс­тративні одиниці (484 райони, 18 міст і Молдавська АСРР), які управлялися безпосередньо з центру.

Зрештою очевидність недоліків такої системи призвела до на­ступних змін. Протягом 1932 р. було створено сім областей: Харків­ську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську, Одеську, Донецьку та Чернігівську. Отже, відбувся перехід на триступеневу (центр — об­ласть — район) адміністративно-територіальну систему управління, яка існує й донині.

З прийняттям Конституції СРСР 1936 р. та Конституції УРСР 1937 р. відбулися зміни у системі вищих і місцевих органів влади та державного управління.

63

Вищим органом державної влади, єдиним законодавчим органом республіки (замість чотирьох законодавчих органів за Конституцією 1929 р. — Всеукраїнського з'їзду Рад, ВУЦВК, Президії ВУЦВК, РНК) стала Верховна Рада УРСР. Вона обиралася громадянами Укра­їни у виборчих округах на 4 роки за нормою: один депутат від 100000 населення. Вона приймала Конституцію УРСР, видавала закони, встановлювала адміністративно-територіальний поділ республіки, затверджувала народногосподарський план, державний бюджет, ке­рувала галузями народного господарства, відповідно до законодавс­тва СРСР встановлювала місцеві податки, збори й неподаткові дохо­ди, організовувала діяльність судових органів, здійснювала охорону державного порядку і прав громадян тощо. Сесії Верховної Ради від­бувалися двічі на рік, позачергові — скликались Президією Верховної Ради за необхідністю або на вимогу однієї третини депутатів.

Президія Верховної Ради УРСР діяла як постійний колегіальний орган в період між сесіями Верховної Ради. До неї входили Голова Президії Верховної Ради, два заступники, секретар і 15 членів. Кон­ституція уповноважувала Президію тлумачити закони республіки і видавати укази, проводити референдуми, скасовувати постанови й розпорядження уряду і обласних рад в разі їх невідповідності зако­нам, увільнювати з посад і призначати народних комісарів УРСР, вносячи затим їх на затвердження Верховної Ради, надавати грома­дянство УРСР, присвоювати почесні звання республіки, здійснюва­ти помилування.

В Конституціях 1936-1937 pp. зроблено спробу відокремити зако­нодавчу владу від виконавчої. Про це свідчить, зокрема, й ст. 27 Конституції УРСР 1937 р., за якою керівництво засіданнями Верхов­ної Ради покладалося на голову Верховної Ради, а не на голову її Президії. Фактично ж Президія Верховної Ради продовжувала здій­снювати законодавчі функції — її укази були основними нормотвор-чими актами. Затвердження Указів Президії на сесіях Верховної Ра­ди мало суто формальний характер.

Верховна Рада утворювала Раду Народних Комісарів — найви­щий виконавчий і розпорядчий орган республіки. Проте уряд УРСР був підконтрольний і підзвітний загальносоюзному центрові. Рада Народних Комісарів УРСР видавала постанови й розпорядження на основі й на виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряд­жень РНК СРСР. До складу Раднаркому, крім керівників республі-

64

канських державних органів, входили уповноважені загальносоюз­них народних комісаріатів та комітету заготівель СРСР. Уряд керу­вав народними комісаріатами та підпорядкованими йому установа­ми, опікувався реалізацією народногосподарського плану, держав­ного і місцевого бюджету, вживав заходів по забезпеченню громад­ського ладу, оборони інтересів держави та охороні прав громадян, керував роботою виконкомів обласних рад, за необхідності утворю­вав спеціальні комітети й головні управління при Раднаркомі у спра­вах господарського та культурного будівництва.

Як і раніше, найважливіші сфери життя республіки (оборона, зов­нішні стосунки, зовнішня торгівля, важка промисловість, оборонна промисловість, транспорт, зв'язок) управлялися загальносоюзними народними комісаріатами, які не підпорядковувалися урядові рес­публіки. У подвійному підпорядкуванні як Раднаркомові УРСР, так і відповідним народним комісаріатам СРСР перебували 10 союзно-республіканських народних комісаріатів (харчової промисловості, легкої промисловості, лісової промисловості, земельних справ, зер­нових і тваринницьких радгоспів, фінансів, внутрішньої торгівлі, внутрішніх справ, юстиції, охорони здоров'я). Республіканськими залишалися лише чотири народні комісаріати (освіти, місцевої про­мисловості, комунального господарства, соціального забезпечення).

Органами державної влади в областях, округах, районах, містах, селищах, станицях і селах згідно з Конституцією УРСР 1937 р. стро­ком на два роки обиралися Ради депутатів трудящих. Вони керува­ли культурно-політичним і господарським будівництвом, органами управління на своїй території, встановлювали місцевий бюджет, за­безпечували дотримання законів, охорони державного ладу та прав громадян, сприяли зміцненню обороноздатності країни. Сесії облас­них рад депутатів трудящих скликалися не менше як чотири рази на рік, районних — шість разів, міських і сільських — не менше одного разу на місяць. Новою організаційною формою діяльності Рад стали створювані ними постійні комісії.

Виконавчими та розпорядчими органами місцевих Рад були об­рані ними виконавчі комітети. У структурі виконкомів створювали­ся відділи й управління, які у своїй діяльності підпорядковувалися як відповідній Раді, так і галузевим органам державного управління відповідних наркоматів. За результатами виборів 1939 р. було утво­рено 15 обласних, 583 районних, 164 міських, 10863 сільських і 442

65

селищних Рад депутатів трудящих. "Соціалістичним перетворен­ням" на селі сприяли комнезами, які на початок 30-х років об'єднува­ли понад 7 млн членів.

Проте органи державної влади всіх рівнів діяли під тотальним контролем монопольно правлячої більшовицької партії. Жодне рі­шення державного будівництва не набувало чинності без поперед­ньої згоди партійного керівництва.

Утворена за Конституцією 1937 р. система вищих і місцевих орга­нів державної влади й управління майже не змінилася до останніх ча­сів існування СРСР.

11.3. Судові та правоохоронні органи

Судова система республіки протягом 20-30 років зазнавала істот­них змін. Початок її реформуванню поклала постанова ВУЦВК від 16 грудня 1922 p., яка затвердила Положення про судоустрій УСРР. Скасовувалися революційні трибунали й чинні тоді судові органи. Встановлювалась єдина система народних судів: народний суд (у ме­жах повітового або міського району) — губернський суд — Верховний Суд УСРР.

Окрім того, тимчасово діяли спеціальні суди: а) військові трибу­нали — у справах про злочини проти Червоної Армії; б) військово-транспортні трибунали — у справах про особливо небезпечні злочи­ни, що загрожували транспорту; в) особливі трудові сесії народних судів — у справах про злочини, що стосувалися порушень Кодексу законів про працю; г) центральна та місцеві арбітражні комісії — у майнових спорах між державними органами.

Головною ланкою судової системи був народний суд у складі по­стійного народного судді або того ж постійного судді й двох народ­них засідателів. Губернський суд розглядав підсудні йому справи й здійснював на території губернії функцію нагляду за всіма судовими установами, крім військових та військово-транспортних трибуналів. Верховний Суд УСРР здійснював судовий контроль за всіма судови­ми установами УСРР, окрім військових та військово-транспортних трибуналів; розглядав у касаційному порядку справи, вирішені гу­бернськими судами; в порядку нагляду — справи, вирішені будь-яким судом республіки, окрім військових та військово-транспортних трибуналів як судів першої інстанції — справи особливої важливості.

66

Нагляд за дотриманням законів, безпосередній нагляд за попе­реднім слідством, підтримання звинувачення у суді покладалося на державну прокуратуру.

З метою забезпечення трудящим юридичної допомоги у цивіль­них справах та здійснення захисту у кримінальних справах при гу­бернських судах створювались колегії захисників.

Щоб забезпечити виконання судових рішень, при губернських і народних судах діяли судові виконавці. При судових установах пра­цював державний нотаріат.

Положення передбачало створення інституту народних слідчих на слідчих дільницях, у кримінальних відділеннях губернських судів, у Верховному Суді УСРР та відділі з розслідування найважливіших справ прокуратури Наркомюсту.

Зазначене Положення стало підґрунтям для подальших реформ судової системи. Певні зміни в нього у зв'язку з прийняттям у 1924 р. Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік та переходом на триступеневу систему управління внесло Положення про судоустрій УСРР від 23 жовтня 1925 р. Запроваджувалася зокрема єдина систе­ма судових установ: народний суд — окружний суд — Верховний суд УСРР. У Молдавській АСРР запроваджувалися народні суди та Го­ловний Суд Молдавської АСРР. Продовжували діяти й спеціальні суди: арбітражні комісії, судово-земельні комісії тощо. Справи про військові та деякі інші злочини, здійснені військовослужбовцями, розглядалися військовими трибуналами, що створювалися при вій­ськових з'єднаннях. Порядок їх діяльності визначався схваленим у 1926 р. ЦВК і РНК СРСР Положенням про військові трибунали і вій­ськову прокуратуру.

Подальші зміни й доповнення у судовій системі спричинили ви­дання нового Положення про судоустрій УСРР, яке було затвердже­не ВУЦВК і РНК УСРР 11 вересня 1929 р. Воно зберігало чинну то­ді єдину систему судових установ і спеціальні суди. Окружні суди ма­ли таку структуру: а) пленум; б) цивільний відділ; в) кримінальний відділ; г) надзвичайна сесія; д) особлива сесія у справах про неспро­можність кооперативних організацій. Положення визначало й склад Верховного Суду: президія, пленум, колегії, надзвичайні сесії. На­родні судді обиралися з'їздами та пленумами міських Рад.

Для посилення боротьби зі службовими проступками і провина­ми у державних органах відповідно до Положень про дисциплінарні

67

суди від 3 лютого 1926 р. при окружних виконкомах створювалися дисциплінарні суди (при ВУЦВК — Головний дисциплінарний суд), які проіснували до 1928 р. Дрібні кримінальні й цивільні справи роз­глядалися створеними на заводах, фабриках і в державних установах громадськими (товариськими) судами, а також примиренськими ка­мерами, що діяли при сільських і селищних Радах. Організаційно-правові засади їхньої діяльності врегульовувалися Положенням про громадські суди і примиренські камери від 19 червня 1929 р. Склад громадських судів щорічно обирався загальними зборами робітни­ків і службовців. Голова примиренської камери і його заступник обиралися сільською, селищною Радою, а члени-засідателі — за­гальними зборами виборців. Громадські суди й камери мали право накладати такі стягнення, як попередження, громадський осуд, від­шкодування збитків, штраф до 10 крб.

Ліквідація округів і перехід до двоступеневої системи управління призвели до скасування у жовтні 1930 р. окружних судів і створення міжрайонних судів. Реорганізована судова система мала такий ви­гляд: народний суд — міжрайонний суд — Верховний Суд УСРР. У травні 1932 р. міжрайонні суди ліквідовуються у зв'язку з утворен­ням районів і переходом на триступеневу систему управління. Запро­ваджується нова судова система: народний суд — обласний суд — Вер­ховний Суд УСРР.

Народні суди продовжували бути основною ланкою судової сис­теми й розглядали більшість цивільних і кримінальних справ. Вони діяли колегіально у складі народного судді та двох народних засіда­телів. Склад народних судів щорічно обирався районними з'їздами Рад, а в містах і селищах — пленумами міських і селищних Рад. На народних суддів покладалося також виконання нотаріальних фун­кцій та керівництво роботою судових виконавців.

Обласні суди (Головний Суд МАСРР) переглядали в касаційному порядку і порядку нагляду вироки, ухвали й постанови у криміналь­них та цивільних справах народних судів, як суди другої інстанції. Во­ни були водночас і судами першої інстанції у певного ряду криміналь­них і цивільних справах. Обласні суди здійснювали функції судового нагляду, контролю за нотаріальними органами. Постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 20 червня 1934 р. їм безпосередньо підпорядковува­лися народні суди, колегії захисників, нотаріат і допоміжні судові під­розділи. Виконкоми щорічно обирали склад обласних судів.

Верховний Суд УСРР розглядав у першій інстанції кримінальні й цивільні справи, належні до його підсудності, переглядав у касацій­ному порядку судові справи, розглянуті обласними судами та Голов­ним Судом Молдавської АСРР. Найвищий Суд України також мав право переглядати судові справи, які проводилися в усіх судових ус­тановах республіки. До його функцій належало й тлумачення зако­нів республіки з питань судоустрою та судочинства.

Подальший розвиток судової системи відбувався на основі Кон­ституції УРСР 1937 р. Там зазначалося, що "правосуддя в УРСР здійснюється Найвищим Судом УРСР, Найвищим Судом Молдав­ської АРСР, обласними судами, судами адміністративних округ, а також спеціальними судами СРСР, що створюються за постановою Верховної Ради СРСР, народними судами". За Конституцією, роз­гляд справ у всіх судах був відкритий; крім випадків, спеціально пе­редбачених законом, здійснювався за участю народних засідателів. Верховний Суд УРСР обирався Верховною Радою терміном на 5 ро­ків, обласні суди — обласними Радами також на 5 років, народні су­ди — громадянами на основі загального прямого й рівного виборчо­го права при таємному голосуванні терміном на 3 роки.

У 30-ті роки значно посилилися процеси централізації судової системи СРСР. У вересні 1933 р. Верховний Суд СРСР отримав пра­во давати вказівки Верховним Судам республік з питань судової практики. В серпні 1934 р. у складі Верховного Суду СРСР було створено судово-наглядову колегію, яка мала право скасовувати або заміняти постанови, ухвали, рішення та вироки Верховних Судів со­юзних республік. Конституція СРСР 1936 р. надала Верховному Су­ду СРСР статус "вищого судового органу", надшивши його правом нагляду за діяльністю усіх судових органів СРСР і союзних респуб­лік. Завершенню процесу централізації судових органів слугувало прийняття 16 серпня 1938 р. Верховною Радою СРСР Закону "Про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік".

Прокуратура УСРР згідно з Положенням про прокурорський наг­ляд, затвердженим ВУЦВК 28 червня 1922 р., та Положенням про су­доустрій УСРР від 16 грудня 1922 р. діяла у складі Наркомюсту УСРР. Нарком юстиції водночас був і Прокурором республіки. На місцях ді­яли прокуратури губерній, пізніше — прокуратури округів; міжрайон­ні, міські та дільничні прокуратури; обласні, міські й районні проку­ратури.

69

Функціями прокуратури УСРР були: а) нагляд за законністю дій усіх (крім ВУЦВК і РНК УСРР) органів влади, господарських уста­нов, громадських і приватних організацій, приватних осіб шляхом кримінального переслідування винних, а також опротестування пос­танов, прийнятих з порушенням закону; б) безпосередній нагляд за розкриттям злочинів органами слідства й дізнання, за діяльністю ор­ганів ДПУ; в) підтримання обвинувачення в суді; г) участь у цивільно­му процесі; д) нагляд за правильністю утримування заарештованих під вартою. Відповідно до Положення про судоустрій 1929 р. органам прокуратури передавався слідчий апарат (до цього він перебував у подвійному підпорядкуванні — суду й прокуратури).

Тенденція централізації органів державної влади призвела до створення Прокуратури СРСР (23 червня 1933 р.) як самостійного органу, на який покладалося загальне керівництво діяльністю про­куратур союзних республік. Прокурор СРСР дістав право перевіря­ти діяльність органів прокуратур союзних республік, скликав нара­ди прокурорів союзних республік, давав їм вказівки. Невдовзі відпо­відно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 20 липня 1936 р. "Про утворення Народного комісаріату юстиції Союзу РСР" була завер­шена централізація органів Прокуратури СРСР. Усі органи проку­ратури союзних республік виводились зі структури наркоматів юс­тиції й безпосередньо підпорядковувалися Прокурору СРСР. Кон­ституція СРСР 1936 р. поставила на цьому своєрідну крапку: "Орга­ни прокуратури здійснюють свої функції незалежно від будь-яких місцевих органів, підлягаючи тільки Прокуророві СРСР". Конститу­ція УРСР 1937 р. надала Прокуророві СРСР право призначення строком на 5 років Прокурора УРСР та обласних прокурорів. Ра­йонні та міські прокурори призначалися строком на 5 років Проку­рором УРСР, але затверджував їх Прокурор СРСР.

Значні зміни сталися в структурі адміністративно-політичних ор­ганів. Постановою від 22 березня 1922 р. ВУЦВК (за російським прикладом) скасував Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК) та її місцеві органи й утворив при НКВС Державне політичне управлін­ня. Завданнями ДПУ були боротьба з контрреволюційними виступа­ми, шпигунством, бандитизмом тощо. У зв'язку з утворенням СРСР республіканські ДПУ підпорядковувалися загальносоюзному Об'єд­наному державному політичному управлінню (ОДПУ). Нове визна­чення функцій і повноважень цих надзвичайних органів знайшло ві-

70

дображення у затвердженому ВУЦВК і РНК УСРР (13 серпня 1924 р.) Положенні про Державне політичне керування (ДПК) УСРР. Згідно із Положенням голова ДПК при РНК УСРР водночас був і уповно­важеним ОДПУ (ОДПК) СРСР при уряді України.

Незважаючи на те, що дії, спрямовані проти радянського ладу, згід­но із законом мали розглядатися в судовому порядку, органи ДПУ здійснювали позасудову розправу, застосовували надзвичайні "сило­ві" методи. 28 березня 1924 р. ЦВК СРСР закритою постановою надав право Особливій нараді у складі трьох членів колегії ОДПУ застосо­вувати адміністративні заслання, висилки та ув'язнення у концентра­ційних таборах. Особлива нарада, створена при ДПУ УСРР, також от­римала право застосовувати висилку в межах України. З квітня 1927 р. ЦВК і РНК СРСР надали ДПУ право позасудового розгляду справ з призначенням суворих покарань аж до найвищої міри включно. Проку­рорський нагляд за слідством і дізнанням у політичних справах і в спра­вах про шпигунство набув обмеженого характеру.

В умовах згортання непу й утвердження тоталітарного режиму ор­гани ДПУ набули відверто каральної спрямованості, стали майже не контрольованими. З 1930 р. в усіх обласних центрах діяли каральні органи — "трійки" — у складі начальника управління ОДПУ, облас­ного прокурора і першого секретаря обкому КП(б)У, які в позасудо-вому порядку (без ознайомлення зі справою, без свідків, без захисту і без підсудного) виносили вироки.

Роль органів ДПУ значно посилилася після ліквідації в грудні 1930 р. Наркомату внутрішніх справ УСРР. При ДПУ УСРР було створено Головне управління робітничо-селянської міліції. На ДПУ додатково покладалися функції забезпечення громадського поряд­ку, охорони державної та колективної власності. Запровадження в цей період паспортної системи органи ДПУ використали для широ­комасштабної "чистки" міст від "ворожих елементів" і селян, що ті­кали з голодуючих районів.

Остаточна централізація репресивно-каральної системи відбула­ся зі створенням 10 липня 1934 p. HKBC СРСР, до складу якого за­мість ліквідованого ОДПУ ввійшло Головне управління державної безпеки. При НКВС було засновано позасудовий орган — Особливу нараду. їй надавалося право в адміністративному порядку застосо­вувати заслання, виселення, ув'язнення до таборів на термін до 5 ро­ків, виселення за межі країни. НКВС республіки функціонували на

71

підставі загальносоюзного положення і являли собою філії цен­трального репресивного апарату. На місцях продовжували діяти "трійки", а з 1937 р. поряд з ними з'явилися й "двійки" (вже без учас­ті перших секретарів обкомів партії).

Органи ДПУ — НКВС сфабрикували десятки гучних політичних процесів ("ухил Шумського — Хвильового", "Шахтинська справа", справи "Спілки визволення України", "Українського національного центру" тощо), інспірували репресії, жертвами яких стали сотні тисяч невинних людей. "Чистки" були спрямовані насамперед проти інте­лектуальної та політичної еліти України. На початку 30-х років із 240 українських письменників зникло 200, із 85 вчених-мовознавців — 62. Після того як у серпні 1937 р. до України прибули сталінські емісари В. Молотов, М. Єжов, М. Хрущов, до червня 1938 р. було страчено 17 українських наркомів і майже усіх членів політбюро ЦК КП(б)У (10 з 11) та кандидатів у члени політбюро ЦК КП(б)У (4 з 5). Репре­сій зазнали близько 37 % членів КП(б)У, тобто близько 170 тис. чо­ловік. У другій половині 30-х років органи НКВС фактично вийшли з-під контролю уряду й вищих партійних органів, підпорядковую­чись особисто Сталіну.

11.4. Перша кодифікація радянського права в Україні

Перехід до нової економічної політики, яка допускала товарно-грошові відносини і вільну торгівлю, спричинив потребу в правово­му регулюванні нових суспільних відносин. Правовий нігілізм пер­ших післяреволюційних років змінився бурхливим розвитком зако­нодавства. Інтенсивно розвивалися правові норми, що регулювали договірні, трудові, земельні відносини, кооперативну та приватно­господарську діяльність. Водночас у новостворюваному радянсько­му законодавстві виявилося чимало суттєвих суперечностей і прога­лин. Раднарком УРСР у своїй постанові від 10 травня 1921 р. дору­чив Наркомюстові вжити заходів щодо систематизації діючих пра­вових актів. Незаперечним був також і вплив зовнішньополітичного фактора — спроби радянських республік увійти у світове співтова­риство, яка пов'язувалась з Генуезькою конференцією (1922 p.). Ко­дифікація мала наблизити радянське законодавство до європейської системи права.

72

У нечувано стислі терміни протягом 1921-1927 pp. було створено кодекси й інші рівнозначні їм законодавчі акти з основних галузей радянського права. Кодифікація в Україні базувалася на принципі єдності радянського законодавства. Основним її методом була ре­цепція законодавства РСФРР, а дещо пізніше — і законодавства со­юзного. Прийняття у 1924 р. Конституції СРСР, Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік, Основних начал кримінального за­конодавства Союзу РСР і союзних республік призвели до ще більшої централізації влади, управління й правового регулювання. Постано­вою РНК УСРР від 15 липня 1924 р. було створено Комісію з розгля­ду законодавчих проектів, на яку покладалося завдання щодо попе­реднього розгляду й відповідності з чинним законодавством СРСР і УСРР усіх законодавчих актів.

Водночас тоді ще враховувалися деякі специфічні відмінності розвитку України. Подеколи процес української кодифікації випе­реджав російську і відбувався незалежно від загальносоюзного. Так, опублікований в Україні у 1922 р. проект Цивільного процесуально­го кодексу став підґрунтям аналогічного Кодексу РСФРР. В Україні були прийняті Адміністративний кодекс і Кодекс законів про народ­ну освіту, хоча подібні акти в інших радянських республіках не роз­роблялися, були вони відсутні й на союзному рівні.

Цивільний кодекс (1922 р.) був прийнятий на основі аналогічного Кодексу РСФРР. Кодекс складався з чотирьох частин і містив 435 статей. Він мав урегульовувати майнові взаємини між громадя­нами, між ними й державними організаціями та цими організаціями поміж собою. Проте забезпечувався пріоритет загальнодержавних інтересів. Так, ст. 1 передбачала захист цивільних прав — за винят­ком того, "коли вони здійснюються всупереч їхньому соціально-гос­подарському призначенню", а ст. ЗО визнавала недійсною будь-яку угоду, "спрямовану на явну шкоду державі".

Перший розділ "Загальна частина" містив основні засади кодек­су, а також положення про суб'єкти й об'єкти цивільного права, уго­ди, позовну давність. Цивільна правоздатність надавалась усім гро­мадянам, не обмеженим судом у правах (ст. 4).

У другому розділі "Речове право" містилися норми, які врегульо­вували право власності, право забудови, право застави майна. Ко­декс розрізняв три види власності: державну, кооперативну та при­ватну (ст. 52). Затверджувалося виключне право держави на землю, її

73

надра, води, націоналізовані підприємства, будівлі, залізниці, зброю, військове спорядження, телеграфне майно. Об'єкти державної влас­ності повністю виключалися з цивільного обороту (ст.ст. 20-23). За­значалося, що предметом приватної власності можуть бути ненаціо-налізовані будівлі, підприємства торгівлі, промисловості з обмеже­ною відповідними законами кількістю осіб, знаряддя та засоби ви­робництва, гроші, цінні папери та інші цінності, в тому числі золота і срібна монета й іноземна валюта; предмети хатнього і власного вжитку, товари, які продавати законом не заборонено, та будь-яке майно, не вилучене з приватного обороту (ст. 54).

Розділ "Зобов'язальне право" містив норми про зобов'язання з договорів та інших, зазначених у законі, підстав, у тому числі — че­рез безпідставне збагачення й завдання шкоди іншій особі.

Розділ "Спадкове право" допускав спадкування згідно із законом і заповітом у межах загальної вартості спадщини не більш як 10 тис. золотих карбованців, за винятком боргів спадкодавця. Якщо ж вар­тість спадкового майна була більшою, то поділ або ліквідація пере­вищуваної частки спадщини здійснювалися на користь держави.

Земельний кодекс 1922 р. складався з основних засад і чотирьох частин: І. Про трудове землекористування; II. Про міські землі; III. Про державне земельне майно; IV. Про переселення. Базуючись на аналогічному кодексі РСФРР, він містив і ряд відмінностей, пов'язаних з існуванням в Україні комнезамів, умовами класової бо­ротьби на селі, специфікою місцевого землевпорядного процесу. Ко­декс проголошував скасування "назавжди" приватної власності на землю, надра, води, на ліси й перехід їх у власність робітничо-селян­ської держави. Купівля, продаж, заповіт, дарування, застава землі заборонялися, а особи, винні у порушенні цієї заборони, "окрім по­карання кримінальним порядком" позбавлялися землі.

Право користування землями сільськогосподарського призначен­ня надавалося: а) трудовим хліборобам та їх об'єднанням; б) міським селищам; в) державним установам і підприємствам. Перевага нада­валася колективним формам землекористування: земельним грома­дам, сільськогосподарським комунам, артілям, добровільним об'єд­нанням дворів.

Оскільки основною виробничою одиницею в сільському госпо­дарстві на той час було селянське дворище, Кодекс визначив його правове становище і ввів правовий інститут трудової оренди землі. Допускалося використання найманої праці, але у випадках, коли хлі-

74

боробське господарство не могло самотужки своєчасно виконати певного обсягу роботи і за умови дотримання законодавства про охорону праці та участі у праці всіх працездатних членів господарс­тва нарівні з найманими працівниками.

Земельний кодекс зазнав істотних змін, внесених Постановами ВУЦВК і РНК УСРР у вересні 1925 р. та червні 1927 р. Зміни стосу­валися порядку розгляду земельних справ, розширення прав сіль­ських Рад, трудової оренди землі, підсобної найманої праці в селян­ських господарствах, прав і обов'язків сільських товариств тощо. Після прийняття у 1928 р. загальносоюзних основ землекористуван­ня і землевпорядження і завершення на початку 30-х років суцільної колективізації на селі Земельний кодекс у більшій частині втратив своє значення.

Тісно пов'язаним із Земельним кодексом був Закон про ліси 1923 р. Він врегульовував правове становище лісів як об'єкта державної власності, встановлював порядок їх використання, збереження, охо­рони та відтворення.

Розвиткові сільського господарства й тваринництва сприяв Ве­теринарний кодекс 1925 р. Він визначав завдання державної ветери­нарії, порядок запобігання та припинення хвороб домашньої худоби й птиці, ветеринарно-санітарного нагляду, організацію системи ве­теринарних органів.

Кодекс законів про працю 1922 р. був створений відповідно до Ко­дексу законів про працю РСФРР. Він складався з 17 розділів, у яких детально регулювалися трудові відносини, організація праці, її опла­та й охорона в умовах нової економічної політики. У загальній час­тині наголошувалося, що норми кодексу поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом. Вони є обов'язковими для усіх підпри­ємств, установ і господарств (державних, громадських та приват­них), а також усіх осіб, які застосовують найману працю за винаго­роду. Договори й угоди про працю, які погіршували умови праці по­рівняно з нормами кодексу, вважалися недійсними.

Другий розділ в основу найму й надання робочої сили покладав принцип добровільної згоди працівника. Третій розділ зберігав від часів воєнного комунізму норму, яка дозволяла уряду або органам, ним уповноваженим, залучати громадян до трудової повинності у виняткових випадках (стихійне лихо, нестача робочої сили для вико­нання найважливіших державних завдань). Не підлягали залученню

75

до трудової повинності особи, молодші 18 років, чоловіки старші 45, а жінки — 40 років, тимчасово непрацездатні особи, вагітні жінки, інваліди тощо.

Четвертий і п'ятий розділи визначали основними формами залу­чення до праці колективний і трудовий договори, встановлювали порядок їх укладення та наслідки їх порушень.

Десятий розділ регулював робочий час. Установлювався 8-годин-ний робочий день. Для осіб віком від 16 до 18 років, для осіб розумо­вої й конторської праці і тих, хто працював на підземних роботах, тривалість робочого часу не могла перевищувати 6 годин. Для осіб з особливо тяжкими та шкідливими для здоров'я умовами праці вста­новлювався скорочений робочий день. Понаднормова робота, як правило, не допускалася. Одинадцятий розділ врегульовував надан­ня всім працівникам щотижневого відпочинку не менш як 42 години. Дні такого відпочинку могли призначатися місцевими відділами праці за узгодженістю з профспілками як по неділях, так і в інші дні тижня, зважаючи на національно-релігійний склад працівників.

Дванадцятий і тринадцятий розділи регламентували питання, пов'язані з учнівством, працею жінок і неповнолітніх; чотирнадця­тий містив норми про охорону праці. В п'ятнадцятому розділі йшло­ся про профспілки та їх органи на підприємствах, в установах і гос­подарствах. Визначалися права й обов'язки профспілкових організа­цій, обов'язки адміністрацій щодо сприяння роботі профспілок.

Шістнадцятий розділ встановлював порядок розгляду і розв'язання трудових спорів та справ про порушення трудового за­конодавства: а) примусовий — на особливих сесіях народних судів; б) примиренський — у примирних камерах, третейських судах тощо. Останній, сімнадцятий розділ врегульовував питання про соціальне страхування осіб найманої праці. Система "соцстраху" передбачала надання різних видів допомоги (при захворюванні, тимчасовій утра­ті працездатності, безробітті, інвалідності, у зв'язку з доглядом за хворим членом сім'ї тощо).

Кодекс законів про народну освіту 1922 р. не мав аналогів в інших радянських республіках, хоча його джерелами окрім декретів і ві­домчих актів УСРР із питань народної освіти були акти РСФРР про єдину трудову школу. Метою освіти і виховання проголошувалось "звільнення трудящих мас від духовного рабства, розвиток їхньої са­мосвідомості, створення нового покоління людей комуністичного

76

суспільства з психологією колективізму, із твердою волею, суспільно необхідною кваліфікацією і з матеріалістичним світоглядом".

Структурно кодекс складався з преамбули і чотирьох книг (1. Ор­ганізація управління й постачання в народній освіті. 2. Соціальне ви­ховання дітей. 3. Професійна та спеціально-наукова робота. 4. Полі­тична освіта і виховання дорослих), які поділялися на частини, роз­діли, глави і містили 767 статей.

Визначалася система соціального виховання дітей і професійної освіти молоді, структура наукових закладів, культурно-освітніх ус­танов. Кодекс закріплював право всіх громадян на вільний доступ до знань, наук і мистецтва, на безплатну освіту, спільність навчання осіб різної статі, світський характер освіти.

Проте кодекс містив чимало ідеологічних положень. Так, органи освіти, наукові й культурно-просвітні заклади вважалися "знаряд­дям" диктатури пролетаріату у справі ліквідації класового суспільс­тва і створення нового соціалістичного суспільства.

Кодекс законів про сім 'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР 1926р. мав п'ять відділів: І. Про сім'ю. II. Про опіку та піклу­вання. III. Про шлюб. IV. Про зміну громадянами прізвищ та імен. V. Визнання особи безвісно відсутньою або померлою. Уперше зако­нодавчо встановлювався інститут усиновлення (удочеріння). Порів­няно з аналогічним російським кодексом, який легалізував фактич­ний шлюб, Кодекс УСРР визнавав тільки державну реєстрацію шлю­бу. Не спричиняло правових наслідків також і "вчинення релігійно­го обряду" укладення шлюбу. Передбачаючи можливість визнання шлюбу недійсним, кодекс захищав майнові та аліментні права осіб, які перебували у фактичних шлюбних стосунках.

Кримінальний кодекс 1922 р. був розроблений на основі Криміналь­ного кодексу РСФРР. КК УСРР 1922 р. складався з двох частин — За­гальної (5 глав) і Особливої (8 глав), що містили 227 статей. У За­гальній частині встановлювалося завдання Кримінального кодексу: правовий захист держави від злочинів і від суспільно небезпечних елементів шляхом застосування до винуватих покарання або інших заходів соціального захисту (ст. 5).

Метою покарання та інших "заходів соціального захисту" було: а) загальне попередження нових порушень як з боку порушника, так і з боку нестійких елементів суспільства; б) пристосування порушни­ка до умов співжиття шляхом виправно-трудового впливу; в) по-

77

збавлення злочинця можливості вчинення подальших злочинів (ст. 8). Призначення покарання здійснювалося судовими органами на осно­ві соціалістичної правосвідомості, "Керівних начал" і статей кодек­су. Зазначалося, що кримінальна відповідальність особи настає лише за наявності вини, котра мала дві форми — умисел і необереж­ність. Проте припускалась можливість визнання злочином певного діяння, не передбаченого кримінальним законом, чим, власне, зак­ріплювався інститут аналогії.

Міра покарання визначалася залежно від ступеня і характеру не­безпеки як самого злочинця, так і вчиненого ним злочину. Крім то­го, суд мав враховувати: а) чи спрямовувався злочин на поновлення влади буржуазії; б) чи спрямовувався злочин проти держави або ок­ремої особи; в) чи було скоєно злочин у стані голоду та нужденнос­ті; г) чи скоєно злочин із корисних мотивів (ст. 25) тощо. За цими критеріями злочини, скоєні представниками "нетрудових класів", вважалися суспільно небезпечними, що було достатньою підставою для застосування жорсткіших санкцій.

Поряд з учиненням злочину підставою кримінальної відповідаль­ності могла бути власне "соціальна небезпечність особи", пов'язана або з її минулою злочинною діяльністю, або з наявністю зв'язків із злочинним середовищем. Відповідно до ст. 49 соціально небезпечні особи позбавлялися права перебувати в певних місцевостях УСРР строком на 3 роки. Уперше в кодексі були визначені норми про крайню необхідність, давність, сукупність злочинів, зарахування у строк позбавлення волі попереднього ув'язнення та ін.

До видів покарання та "засобів соціального захисту" належали: вигнання за межі УСРР, позбавлення волі (на термін від 6 місяців до 10 років), умовне засудження, штраф, конфіскація майна (повністю або частково), громадський осуд, звільнення з посади та ін. Зазнача­лося, що в справах, які розглядалися революційними трибуналами, за передбаченими статтями кодексу 36 складами злочину могла за­стосовуватися смертна кара у вигляді розстрілу. Винятки становили особи, що не досягли 18 років, вагітні жінки та випадки, коли з часу вчинення злочину минуло п'ять років.

В Особливій частині визначалися види злочинів, їх склади і санк­ції. Серед них — державні, які поділялися на контрреволюційні й проти порядку управління; посадові; порушення правил про від­окремлення церкви від держави; господарські; проти життя, здо-

78

ров'я, свободи та гідності особи; майнові; військові; порушення пра­вил, що стосуються охорони народного здоров'я, суспільної безпеки та громадського порядку. На відміну від КК РСФРР Особлива час­тина КК УСРР містила додатково 11 статей і встановлювала суворі­шу відповідальність за деякі види злочинів (наприклад, за порушен­ня законодавства про відокремлення церкви від держави і школи від церкви та ін.).

Кримінальний кодекс 1927 р. відображав зміни в кримінальному праві, спричинені прийняттям загальносоюзного кримінального за­конодавства, зокрема Постанови ЦВК СРСР "Про зміну основних засад кримінального законодавства Союзу РСР і союзних респуб­лік" і "Положення про злочини державні" від 25 лютого 1927 р. та ін.

У Загальній частині КК УСРР 1927 р. уточнювалося поняття умисного злочину, вдосконалювалися критерії визначення розміру санкцій за злочини неповнолітніх, впроваджувалося поняття давнос­ті виконання вироків, встановлювався інститут зняття судимості.

Проте деякі зміни посилювали кримінальну репресію. Так, у виз­наченні поняття злочину не вказувалася нормативна ознака — пе-редбаченість діяння в законі. У Кодексі передбачалося вислання за рішенням суду соціально небезпечних осіб, зокрема тих, які не вчи­нили конкретного злочину. Зазначалося зокрема, що за відсутності в КК прямих вказівок на окремі види злочинів, покарання та інші захо­ди соціального захисту визначаються за аналогією з тими статтями кодексу, що передбачають схожі за важливістю й характером (ст. 7). Отже, розвивався і вдосконалювався інститут аналогії кримінально­го закону. Термін "покарання" був замінений терміном "заходи со­ціального захисту", мета яких полягала у захисті радянської держа­ви від злочинних посягань.

До Особливої частини, на відміну від КК 1922 p., було включено статті про злочини проти порядку управління, нові норми щодо охо­рони державного майна, а також майна громадських організацій та окремих громадян. Поняття посадового злочину поширювалося на відповідних працівників кооперативних і громадських організацій. Запроваджувалася кримінальна відповідальність за умисне бан­крутство. Значно розширилося поняття контрреволюційного злочи­ну. Збільшилися санкції за злочини, вчинені групою осіб. Кримі­нальні санкції стали суворішими. Так, смертна кара передбачалася за 45 складів злочинів.

79

Кримінально-процесуальний кодекс 1922 p. складався з шести розді­лів, 32 глав, які містили 481 статтю. Перший розділ визначав загаль­ні положення про склад суду, підсудність, докази, судові терміни та витрати. Другий розділ містив норми щодо провадження слідства: за­ведення кримінальної справи, дізнання, пред'явлення обвинувачен­ня, допит обвинуваченого, свідків, експертів, оскарження дій слідчо­го та ін. Третій розділ врегульовував процедуру провадження в суді, четвертий — у революційних трибуналах, п'ятий — провадження в порядку вищого судового контролю Наркомюсту. Останній, шос­тий, розділ визначав порядок виконання вироків.

КПК УСРР 1922 р. проголошував демократичні принципи кримі­нального процесу: змагальність, рівноправність сторін, право обви­нуваченого на захист тощо. Наголошувалося, що злочинність і покарання діянь визначається кримінальним законом, який діяв на момент скоєння злочину. Водночас наголошувалося, що закони, які скасовують злочинність діяння чи пом'якшують його караність, ма­ють зворотну силу.

Принциповим було положення про те, що "ніхто не може бути позбавлений волі та взятий під варту інакше, як у зазначених у зако­ні випадках та у визначеному законом порядку". Докладно регла­ментувалась діяльність органів дізнання та попереднього слідства; віддання до суду, судовий розгляд, постановления вироку, його ос­карження і перегляд. Проголошувалась публічність усіх судових за­сідань, за винятком випадків, що потребували збереження військової чи державної таємниці. До залу судового засідання не допускалися також особи молодші 14 років.

Проте демократичні норми кримінального процесу не завжди втілювалися в життя. КПК УСРР не передбачав участі захисника в попередньому слідстві. Дія ряду статей КПК не поширювалась на справи, які розглядалися губернськими революційними трибунала­ми, зокрема обвинувальний висновок не вручався, а лише оголошу­вався обвинуваченому під розписку за 24 години до суду.

Кримінально-процесуальний кодекс 1927р. порівняно з КПК 1922 р. доповнювався новими положеннями, які відображали тенденцію по­силення впливу держави на суспільство. Органам слідства, дізнання, прокуратури й суду заборонялося відмовляти в прийнятті до свого провадження кримінальної справи або припиняти кримінальну спра­ву про суспільно небезпечне діяння на тій підставі, що в Криміналь­ному кодексі був відсутній цей склад злочину. Таким чином, кримі-

80

нально-процесуальне законодавство підкріплювало застосування принципу аналогії закону в кримінальному праві.

Значно розширилися права органів дізнання, зокрема вони отри­мали право направляти в суд справи, де попереднє слідство не було обов'язковим. Звужувалося право на захист. Захисник мав право всту­пити в процес лише на стадії судового розгляду, а в справах про контр­революційні злочини його могли допитати як свідка. Деякі справи під­лягали розгляду надзвичайними судами й революційними трибунала­ми. Норми КПК уже не поширювалися на органи дізнання ДПУ.

Цивільний процесуальний кодекс 1924 р. проголошував такі демо­кратичні принципи судочинства, як незалежність і гласність суду, змагальність і рівноправність сторін тощо. Допускалося втручання держави та її органів у справи громадянина. У судових засіданнях із цивільних справ брав участь прокурор.

Суд не повинен був задовольнятися доказами, наведеними сторо­нами, а вживати всіх заходів для з'ясування істотних для справи об­ставин і за необхідності випробовувати їх. За відсутності норматив­ного врегулювання при вирішенні справ суду надавалось право це робити власноруч, керуючись загальними принципами радянського законодавства і загальною політикою робітничо-селянського уряду (ст. 4). Визначалися питання представництва, підсудності справ, судових витрат, штрафів, процесуальних термінів, виклику до суду, судових проваджень, оскарження судових рішень та їх виконання.

Потреби практики розв'язання цивільно-правових питань в умо­вах розвитку цивільного обігу, зміни в адміністративно-територіаль­ному устрої республіки зумовили прийняття у 1929 р. нового Цивіль­ного процесуального кодексу. Новий кодекс, зберігаючи основні принципи ЦПК 1924 p., містив чимало нових норм. Зокрема вста­новлювався порядок визнання неспроможними фізичних та юридич­них осіб, визначалися наслідки неспроможності тощо. Слухання де­яких справ з метою охорони публічного інтересу або приватного життя сторін передбачалося в закритому порядку.

Виправно-трудовий кодекс 1925 р. встановлював систему заходів "соціального захисту" з метою запобігання злочинам, позбавлення суспільно небезпечних елементів можливості вчиняти нові злочини, виправно-трудового впливу на засуджених. Кодекс складався із "За­гальних положень", 21 глави і 197 статей. Положення кодексу регу­лювали виконання вироків суду, порядок відбуття засудженими покарання, регламентували організацію діяльності й режим виправ-

81

но-трудових установ. Заходи соціального захисту поділялися на З групи: судово-виправні, медико-педагогічні та медичні. Кодекс виз­начав, що заходи соціального захисту не мають на меті помсту й ка­ру, вони не повинні завдавати фізичних страждань чи принижувати людську гідність.

Визначалися 7 видів виправно-трудових установ: будинки попе­реднього ув'язнення, будинки примусових робіт, перехідні трудові будинки, трудові колонії, установи для хворих в'язнів — лікарні, тру­дові реформаторії для неповнолітніх правопорушників, ізолятори спеціального призначення. У виправно-трудових установах задля ви­ховного впливу, а також покриття витрат на утримання засуджених організовувалась їхня праця. Правове регулювання праці засуджених здійснювалося на загальних підставах згідно з трудовим законо­давством. Однак через неможливість залучити усіх засуджених до праці переважне право на оплачувану працю мали засуджені з тру­дящих класів.

Передбачалося створення служб, покликаних допомагати засуд­женим, що відбували покарання, а також звільненим із місць позбав­лення волі (кримінально-діагностичні кабінети, наукові лабораторії тощо). Важливе місце в кодексі відводилося питанням культурно-ос­вітньої роботи у виправно-трудових установах. Вона спрямовува­лась на підвищення рівня політичної і правової свідомості засудже­них, допомогу їм у соціальній адаптації до умов життя в суспільстві.

Проте реальна організація діяльності установ виконання пока­рань все більше врегульовувалась відомчими інструкціями НКВС, які не мали нічого спільного з декларованими Кодексом гуманітар­ними засадами перевиховання злочинців.

Адміністративний кодекс УСРР 1927 р. розроблявся тривалий час. В умовах, коли була проголошена теза загострення класової бо­ротьби, будь-яка спроба регламентувати адміністративний вплив не­гативно сприймалася ДПУ та іншими силовими структурами. Попе­редні проекти кодексу розглядалися Комісією з розгляду законодав­чих передбачень (1924 p.), сесією ВУЦВК (1926 р.). В остаточній ре­дакції кодексу враховано також пропозиції Українського юридично­го товариства і зауваження, висловлені на III Всеукраїнському адмі­ністративному з'їзді.

АК УСРР 1927 р. не охоплював усе адміністративне законодав­ство і мав відомчий характер у межах компетенції НКВС УСРР та

82

його місцевих органів. Він містив 528 статей, об'єднаних у 15 розді­лів. Основними сферами його регулювання були: адміністративні ак­ти; заходи адміністративного впливу; інші адміністративні примусо­ві заходи (затримання особи, трус, виймання тощо); трудова повин­ність у випадках стихійного лиха; обов'язки населення, пов'язані з охороною громадського порядку; набуття і втрата громадянства УСРР; реєстрація та облік міграції населення; товариства, спілки, клуби, з'їзди, зібрання, вуличні походи, маніфестації; правила про культи; публічні видовища, розваги та ігри; користування Держав­ним прапором УСРР і печатками; нагляд адміністративних органів у сфері промисловості; нагляд адміністративних органів за торгівлею; порядок оскарження дій адміністративних органів.

АК УСРР 1927 р. не мав аналогів в інших республіках СРСР і був на той час серед перших подібних кодифікацій у Європі. Про висо­кий змістовий і техніко-юридичний рівень Адміністративного кодек­су свідчить той факт, що він діяв тривалий час, зазнавши нової ре­дакції в 1956 р.

Наприкінці непу було прийнято ще кілька кодифікаційних актів: Статут цивільного будівництва (1928 p.), Гірничий кодекс УСРР (1928 р.), нова редакція Положення про судоустрій (1929 p.). Логічним за­вершенням кодифікаційних робіт стало видання у 1929-1930 pp. се­митомного Систематичного зібрання чинних законів УСРР.

11.5. Конституційне та надзвичайне законодавство 30-х років

Перетворення, за виразом Леніна, "Росії непівської у Росію соціа­лістичну" призвело до значних змін у правовій системі. Ззовні відбу­валась демократизація в конституційному праві, що буцімто забезпе­чувалося переходом від дії Конституцій СРСР 1924 р. та УСРР 1929 р. до Конституцій СРСР 1936 р. та УРСР 1937 р.

Затверджена XI Всеукраїнським з'їздом Рад 15 травня 1929 р. Конституція УСРР містила 82 статті і складалася з п'яти розділів: 1. Загальні засади. 2. Організація Радянської влади. 3. Про виборчі права. 4. Про бюджет УСРР. 5. Про герб, прапор і столицю УСРР. Принципове значення мали статті, де заявлялося про входження Укра­їни до СРСР. Закріплення на конституційному рівні принципу верхо­венства загальносоюзних органів і загальносоюзного законодавства

83

перетворювало на міф залишені за республікою суверенні права (те­риторіальне верховенство, здійснення власного законодавства й уп­равління, прийняття до громадянства УСРР тощо). Конституція виз­начала основні завдання диктатури пролетаріату, що полягали в ос­таточному подоланні буржуазії, знищенні експлуатації людини лю­диною та здійсненні комунізму, "коли не буде ні поділу на класи, ні державної влади". Проголошені певні права й свободи людини сто­сувалися лише трудящого люду. Так, особи, що застосовували най­ману працю, жили з нетрудового прибутку, відсотків з капіталу, при­бутків з підприємств, надходжень з майна, приватні крамарі, служи­телі культу та ін. не мали жодних політичних прав.

Надзвичайний XIV Всеукраїнський з'їзд Рад ЗО січня 1937 р. за­твердив нову Конституцію УРСР, підґрунтям якої стала Конститу­ція СРСР 1936 р. Вона містила 146 статей, об'єднаних у 13 розділів: 1. Суспільний устрій. 2. Державний устрій. 3. Найвищі органи влади УРСР. 4. Органи державного управління УРСР. 5. Найвищі органи державної влади Молдавської АРСР. 6. Органи державного управ­ління Молдавської АРСР. 7. Місцеві органи державної влади. 8. Бюджет УРСР. 9. Суд і прокуратура. 10. Основні права й обов'яз­ки громадян. 11. Виборча система. 12. Герб, прапор, столиця, 13. Порядок зміни Конституції.

УРСР вважалась соціалістичною державою робітників і селян. Політичну основу республіки становили Ради депутатів трудящих, економічну — соціалістична система господарства та соціалістична власність на знаряддя й засоби виробництва, що має форму держав­ної та кооперативно-колгоспної власності. Проте законом допуска­лося й дрібне приватне господарство одноосібних селян і кустарів, яке мало ґрунтуватися на особистій праці й відсутності експлуатації чужої праці.

Абсолютна більшість державно-владних повноважень належала загальносоюзним органам. Положення ст. 14, де зазначалося, що "Українська Радянська Соціалістична Республіка зберігає за собою право виходу з Союзу Радянських Соціалістичних Республік", за від­сутності механізму такого виходу мало декларативний характер.

Вперше на конституційному рівні визначався порядок створення су­дових і прокурорських органів, проголошувалися незалежність судців, відкритий характер розгляду справ із забезпеченням обвинуваченому права на захист. Але на тлі масових репресій це було тільки ширмою.

84

Конституція УРСР 1937 p., проголосивши принцип соціалізму "від кожного за його здібністю, кожному — за його працею", нама­галась зовні максимально збільшити подібність радянського устрою до устрою демократичних держав. Так, було декларовано свободу друку, зборів, мітингів, демонстрацій, недоторканність особи, житла і листування, свободу відправлення релігійних культів і свободу ан­тирелігійної пропаганди та інші права особи й громадянські свобо­ди. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прями­ми; проголошувалося загальне і рівне виборче право при таємному голосуванні.

Реально ці норми не діяли; вони були потрібні, аби перед світовою спільнотою і власним народом маскувати злочинну сутність тоталі­тарного режиму. Права і свободи людини були несумісні з масовими репресіями, які з кінця 20-х років розпочалися в Україні, а з 1934 р. — на решті території СРСР. Держава лише частково забезпечувала такі "соціалістичні завоювання" трудящих, як право на працю, відпочи­нок, освіту, на матеріальне забезпечення в старості, а також на випад­ки хвороби і втрати працездатності. Так, найчисленніша верства на­селення — колгоспники — фактично не користувалася правом на відпочинок, на матеріальне забезпечення в старості, на випадок хво­роби і втрати працездатності. Проголошене Конституцією УРСР право на працю фактично було обов'язком працювати.

Право виставляти кандидатів у депутати належало лише органам комуністичної партії або іншим нею фактично керованим громад­ським організаціям: профспілкам, кооперативним організаціям, об'єднанням молоді, культурним товариствам. Конституція 1937 р. позбавляла громадян права створювати вільні політичні об'єднання і законодавчим шляхом легалізувала монопартійну систему. Відпо­відно до ст. 125 "найбільш активні і свідомі громадяни з лав робочо­го класу й інших верств населення об'єднуються у Комуністичну партію (більшовиків) України, яка... являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних".

Головними завданнями цивільного права було забезпечення непо­дільного панування й охорона соціалістичної власності, зміцнення централізації та плановості народного господарства, вдосконалення договірних відносин.

Забезпечити централізоване планове керівництво народним гос­подарством мала Постанова ЦВК і РНК СРСР від 30 січня 1930 р.

85

"Про кредитну реформу". Відтак значно посилилася роль Держав­ного банку, відбулася реорганізація Всеросійського та Всеукраїн­ського кооперативних банків, сільськогосподарських банків, сіль­ськогосподарських кредитних спілок. Усупереч принципам госпроз­рахунку запроваджувалося пряме банківське кредитування, скасову­валися комерційне кредитування та вексельний обіг.

Договори між суб'єктами господарювання укладалися лише в ме­жах планових завдань на підставі загальносоюзних актів про договір­ні кампанії. Так, Постановою РНК УСРР від 26 червня 1932 р. кате­горично заборонялося одностороннє розірвання або зміна договорів. Постанови РНК СРСР про порядок укладання договорів на 1933 та 1934 років встановлювали загальні форми й конкретний зміст дого­ворів, регламентували питання сплати пені, неустойки, штрафу, від­шкодування збитків у разі невиконання договірних зобов'язань. Для посилення планового керівництва поставками застосовувалися "протокольні угоди", "основні умови поставки" між центрами гос­подарських систем, де визначався порядок укладення й основний зміст майбутніх прямих договорів. У випадках поставок деяких ви­дів продукції (метали, металопродукція тощо) на підставі адмініс­тративних актів (планових завдань, наказів) зобов'язання виникали безпосередньо з них.

На посилення відповідальності за своєчасне виконання зобов'я­зань спрямовувалась Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 19 листопа­да 1934 p., що встановлювала півторарічний строк позовної давнос­ті у спорах між державними, кооперативними і громадськими уста­новами, підприємствами та організаціями.

Певна увага приділялася розвитку й охороні власності коопера­тивних організацій. Так, Постановою ЦВК і РНК УСРР від 21 сер­пня 1935 р. заборонялося вилучення будь-якого їхнього майна, а ви­рішення цих питань було виключно компетенцією уряду республіки. Проте на підставі ст. 1 ЦК УСРР приватногосподарська діяльність і пов'язані з нею майнові права не охоронялися законом як такі, що суперечили їхньому соціально-господарському призначенню.

Зміни в трудовому праві були спричинені новими завданнями у га­лузі регулювання праці з метою підвищення її продуктивності. Відпо­відно до змін і доповнень до Кодексу законів про працю 1922 p., вне­сених Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 25 лютого 1931р., робіт­ники та службовці промисловості й транспорту переводилися на

86

семигодинний робочий день. Більшість підприємств і установ пра­цювали за безперервним робочим тижнем, працівники по черзі одер­жували вихідні дні у різні дні тижня. Заробітна плата в її основних формах (відрядній, погодинній, преміальній) нараховувалася залеж­но від професійної кваліфікації працівника.

Для зміцнення трудової дисципліни влада вдається до жорстких санкцій. Так, згідно з Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 22 лис­топада 1932 р., за неявку на роботу без поважної причини звільняли з роботи. А це спричиняло й позбавлення житлової площі, якщо пра­цівник користувався житлом цього підприємства. Зміцненню трудо­вої дисципліни сприяло прийняття статутів про дисципліну: у 1933 р. на залізничному транспорті, в органах юстиції; у 1934 р. — на вод­ному транспорті; у 1935 р. — в органах зв'язку, у сфері електроенер­гетики. У 1938 р. були впроваджені єдині трудові книжки, де фіксу­валась уся трудова діяльність працівників.

Вживаються також заходи щодо стимулювання працівників. Згід­но з Постановою РНК СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС від 28 грудня 1938 р. запроваджується диференційований підхід. Залежно від ста­жу роботи й кваліфікації працівника при виплатах допомоги за дер­жавним соціальним страхуванням встановлюються надбавки до пен­сій за безперервний стаж роботи. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 грудня 1938 р. встановлюється звання Героя Соціаліс­тичної Праці, запроваджуються медалі "За трудову доблесть", "За трудову відзнаку".

Перехід до суцільної колективізації спричинив суттєві зрушення у колгоспному та земельному праві. В основі цих змін було створення ви­димості законності широкої кампанії розкуркулення на селі. Так, Пос­тановою ЦВК і РНК СРСР від 1 лютого 1930 р. "Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в райо­нах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством" заборо­нялася оренда землі та використання найманої праці в сільському гос­подарстві, запроваджувалась конфіскація засобів виробництва у кур­кулів. Ці заходи були конкретизовані відповідно до Постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 5 квітня 1930 р. "Про заборону орендувати землю й застосовувати найману працю в одноосібних селянських гос­подарствах у районах суцільної колективізації". Обласним виконко­мам надавалося право конфісковувати майно куркулів і передавати його у фонди колгоспів як вступний внесок батраків та бідняків.

87

Конкретні санкції проти куркульських господарств передбачали­ся Постановою ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1930 р. "Про заходи у спра­ві ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колекти­візації". Згідно з постановою господарства, що підлягали ліквідації, мали поділятися на три категорії. До першої належали господарства, дії членів яких кваліфікувалися як організація й участь в антирадян-ських виступах і терористичних актах (засуджувалися до ізоляції у в'язницях і таборах); до другої — ті, хто чинив менш активний опір (підлягали висилці з сім'ями до північних районів); до третьої — ті, хто не чинив опору розкуркуленню (одержували зменшені дшянки за межами колгоспів). Ці злочинні рішення втілювались у життя таким чином, що з України виселялась найбшьша кшькість родин. Так, від­повідно до наказу ОДПУ СРСР № 44/21 від 2 лютого 1930 р. у північ­них районах для сімей, виселених з України, призначалась переважна більшість місць (50000 із загальної кількості 70000). Всього в результа­ті репресивних заходів було експропрійовано близько 200 тис. селян­ських господарств, що призвело до фактичного знищення най-заможнішого прошарку селянства.

Безроздільне панування колгоспного ладу потребувало створення відповідної нормативної бази. Правові основи діяльності колгоспів визначалися зразковими Статутами сільськогосподарської артілі 1930, 1935 p., Тимчасовими правилами трудового розпорядку в кол­госпах 1933 p., постановами РНК СРСР і ЦК ВКП(б), РНК УСРР і ЦК КП(б)У. Встановлювалося безстрокове користування колгоспів землею, визначалися плани обов'язкових поставок колгоспами дер­жаві продукції. За умови вироблення обов'язкового мінімуму трудо­днів колгоспникам дозволялося мати незначні за розмірами приса­дибні дшянки, корову та невеличку кшькість дрібної худоби й птиці.

Такі "соціалістичні" експерименти на селі призвели до надзвичай­них і трагічних наслідків — голодомору 1932-1933 pp., внаслідок яко­го загинула п'ята частина українського селянства.

Сімейне право характеризується посиленням втручання держави у справи сім'ї. Так, до Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану 1926 р. внесено доповнення, які передбачали можливість відібрання у батьків дітей за відсутності належного нагля­ду за ними й передачу їх до дитячих будинків. Постановою ЦВК і РНК СРСР від 27 червня 1936 р. заборонялися аборти, встановлюва­лася матеріальна допомога багатодітним сім'ям, посилювалася кримі­нальна відповідальність за несплату аліментів. У Кодекс законів про

сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану постановою ЦВК і РНК УСРР від 4 серпня 1936 р. були внесені зміни, що визначали час­тку сплачуваних аліментів: на одну дитину — 25 %, на двох — 33 %, на трьох і більше — 50 % заробітку відповідача. Значно збільшився розмір сплати за реєстрацію розлучення.

Суттєві деформації, пов'язані з посиленням кримінальної репре­сії, відбувалися у кримінальному праві. Суворішими стали покарання за злочини проти держави. Постановою ЦВК СРСР від 8 червня 1934 р. статтею про зраду Батьківщині було доповнено Положення про злочини державні (контрреволюційні та особливо небезпечні для Союзу РСР злочини проти порядку управління). ВУЦВК і РНК УСРР Постановою від 20 липня 1934 р. повністю включили ці допов­нення до КК УСРР. Зрада Батьківщини, що кваліфікувалася як "дії, вчинені громадянами Союзу РСР на шкоду воєнній могутності Сою­зу РСР, його державній незалежності чи недоторканності його тери­торії", каралася розстрілом з конфіскацією усього майна, а за обста­вин, що пом'якшували провину, — позбавленням волі на строк до 10 років. Цією постановою стверджувався принцип колективної відпо­відальності у кримінальному праві. Так, у разі втечі військовослуж­бовця за кордон члени його сім'ї, які знали про втечу, за недонесен­ня каралися позбавленням волі від 5 до 10 років з конфіскацією усьо­го майна. Інші повнолітні члени сім'ї, що проживали разом із зрад­ником, позбавлялися виборчих прав і виселялись у віддалені райони Сибіру на 5 років.

Розширювався перелік злочинів проти порядку управління, до яких належали дезорганізація транспорту, порушення правил міжна­родних польотів, незаконний випуск цінних паперів, переплавлення державної розмінної монети, підробка паспортів та порушення пра­вил паспортної системи тощо. За ці злочини передбачалися санкції у вигляді позбавлення волі на тривалі строки, а у випадках, коли їх кваліфікували як такі, що мають явно злісний характер, — розстріл.

Репресивний характер норм кримінального законодавства пос­тійно посилювався. Так, постановою ЦВК СРСР від 2 жовтня 1937 р. термін покарання за особливо небезпечні державні злочини (шпигунство, шкідництво, диверсію) було збільшено з 10 до 25 років.

Велика увага приділялася боротьбі із замахами на соціалістичну власність. Так, "на вимогу робітників і колгоспників", ЦВК і РНК СРСР постановою від 7 серпня 1932 р. прийняли Закон "Про охоро-

89

ну майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнен­ня суспільної (соціалістичної) власності". Встановлювалися жорсто­кі покарання (розстріл, а за пом'якшуючих обставин — позбавлення волі на термін не менше 10 років з конфіскацією всього майна) за розкрадання державної і колгоспно-кооперативної власності. Не­визначеність суворих санкцій ані розмірами викраденого майна, ані способами викрадання надавала можливість надто широко застосо­вувати норми цього закону. В умовах голодомору за цим законом до кримінальної відповідальності притягалися селяни і навіть діти, які збирали колоски на полях. Тому в народі він отримав назву закону "про п'ять колосків". Встановлювалося також покарання у вигляді від 5 до 10 років концентраційних таборів за антиколгоспну агіта­цію, насильство та загрозу насильства щодо колгоспників з боку "куркульських та інших антисуспільних елементів". До осіб, засуд­жених за цим законом, не застосовувалася амністія.

Окремі зміни у КК УСРР спрямовувалися на боротьбу із злочина­ми у господарський сфері. Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 14 лютого 1930 р. встановлювалася кримінальна відповідальність за масовий або систематичний випуск промисловими підприємствами недоброякісних товарів. Згідно з Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 25 грудня 1932 p., спекуляція каралася позбавленням волі на строк не менше 5 років з конфіскацією всього або частини майна. Постановами ЦВК і РНК СРСР від 25 липня 1934 p., ВУЦВК і РНК УСРР від 23 серпня 1934 р. передбачалися суворі санкції (позбавлен­ня волі до 10 років) за обважування та обмірювання покупців. З 1935 р. до господарських злочинів почали відносити порушення технічного режиму, виробничо-технічної дисципліни, правил безпе­ки, куріння, появу на виробництві у нетверезому стані.

Отже, загальною тенденцією розвитку кримінального права було розширення видів і суб'єктів злочинів, посуворішання покарань.

Внаслідок деформації кримінально-процесуального законодавства фактично було ліквідовано демократичні засади судочинства. Так, принципи усності, гласності, змагальності відкрито нехтувала Пос­танова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. "Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів", яка постано­вою ВУЦВК від 9 грудня 1934 р. була повністю включена до КПК УСРР. Зокрема попереднє слідство у справах про терористичні акти обмежувалося десятиденним терміном. Обвинувальний акт вручався

90

звинуваченому за 24 години до розгляду справи. Звинувач і захисник усувалися від розгляду справи. Касаційне оскарження і подання кло­потання про помилування у цих справах не допускалося. Вирок (розстріл) виконувався негайно. Такий надзвичайний порядок судо­чинства Постановою ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 р. поширював­ся також на розгляд справ про шкідництво й диверсії.

Взагалі система репресивно-каральних органів діяла за власними інструкціями, нехтуючи норми кримінально-процесуального права. Як роз'яснював Сталін у шифрограмі секретарям обкомів, крайко­мів, ЦК нацкомпартій, наркомам внутрішніх справ, начальникам управлінь НКВС від 10 січня 1939 p., "застосування фізичного впли­ву у практиці НКВС було допущене з 1937 р. за дозволом ЦК ВКП(б)". На фоні масових репресій мало що значили окремі спроби поліпшити попередню підготовку справ, як-от впроваджен­ня Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 19 листопада 1934 р. інсти­туту підготовчих засідань.

Демократизація державно-правового життя в період нової еконо­мічної політики мала вимушений характер і тривала недовго. Дер­жавність у Радянській Україні, яка з моменту виникнення була до­сить прозорою, зазнавала дедалі більших обмежень. Утворення Со­юзу РСР, який в період сталінського режиму з "добровільного сою­зу республік" перетворився на жорстко централізовану державу, призвело до фактичної втрати Україною державного суверенітету. Відбувалося знищення політичної опозиції, зрощення партійної бю­рократії з державницьким апаратом, встановлення режиму особис­тої влади вождя партії.

Загальнодемократичні принципи кодифікації законодавства 20-х років не відповідали потребам тоталітарної держави. Головною тенденцією розвитку права стала перевага загальносоюзного зако­нодавства над республіканським. Конституція СРСР 1936 р. і Кон­ституція УРСР 1937 р. надали Комуністичній партії статус "керівно­го ядра"; її рішення набули обов'язкової сили в державі й суспільс­тві. Репресивні органи СРСР та їхні філіали в Україні, нехтуючи нор­ми права, застосовували нечуване насильство, жертвами якого стали мільйони людей.

91