Розділ 15 ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ В ПЕРІОД ПЕРЕБУДОВИ

(1985-1991 рр.)

15.1. Перебудова. Зміни у державному статусі Української РСР

Поглиблення кризи тоталітарної системи зумовило зміни у внут­рішній та зовнішній політиці СРСР. На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС правляча верхівка на чолі з М. Горбачовим проголосила курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Уперше було заявлено про необхідність докорінних змін в усіх сфе­рах життя суспільства. Розпочався період перебудови, кінцевою ме­тою якого проголошувалося створення "гуманного демократичного соціалізму". Головним напрямом реформування визначалася еконо­міка, але шість років перебудови не дали жодного конкретного ре­зультату в економічній сфері.

Важливою складовою перебудови мало стати реформування по­літичної системи та демократизація суспільно-політичного життя. Сутність політичної реформи полягала у поступовому переході влади від партійної номенклатури до державних органів, які б обиралися парламентським шляхом. На XIX Всесоюзній конференції КПРС (червень 1988 р.) наголошувалося на необхідності змін у виборчій системі, наданні їй елементів альтернативності. Вибори народних де­путатів СРСР (1989 р.) відбулися за можливості висування будь-якої кількості кандидатів на одне місце, вільного обговорення виборчих програм, контролю з боку громадськості за ходом виборів і підра­хунком голосів. На І з'їзді народних депутатів СРСР (травень 1989 р.) уперше після 1917 р. фактично виникла парламентська опозиція — міжрегіональна депутатська група.

Радикальний поворот до реформування політичної системи пов'язаний із запровадженням інституту президентства в СРСР.

151

15 березня 1990 p. Ill з'їздом народних депутатів СРСР більшістю у 59,2 % Президентом СРСР було обрано М. Горбачова. Суттєвим кроком на шляху реформування владних органів стало прийняття 26 грудня 1990 р. Закону СРСР "Про зміни і доповнення Конститу­ції (Основного Закону) СРСР у зв'язку з удосконаленням системи державного управління". Уряд отримав статус підпорядковуваного Президентові СРСР виконавчо-розпорядчого органу; його було пе­рейменовано в Кабінет Міністрів СРСР. Відповідно до Законів СРСР від 29 березня 1990 р. та 20 березня 1991 р. відбувалась рефор­ма державного апарату виконавчої влади. Отже, процес формування виконавчої гілки влади знаменував собою початок реалізації теорії поділу влади в державному будівництві.

У грудні 1989 р. створено перший орган конституційного контро­лю, яким став Комітет конституційного нагляду СРСР.

Реформи на загальносоюзному рівні призвели до змін у статусі УРСР як союзної республіки. Значним кроком на шляху до суверені­тету республіки стало прийняття 27 жовтня 1989 р. Закону УРСР "Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР" Розширювалися повноваження Голови Верховної Ради, який набував рангу найвищої посадової особи республіки і мав представ­ляти Україну у міжнародних відносинах. Скоротився склад Верхов­ної Ради до 450 депутатів (раніше було 650). Певних змін на шляху демократизації зазнала виборча система, зокрема передбачалась альтернативність висування кандидатів у депутати.

Вибори до Верховної Ради та місцевих Рад, проведені на нових засадах у березні 1990 p., засвідчили, що монополія Комуністичної партії на владу похитнулася. Оформлення парламентської опозиції під назвою "Народна Рада" (125 депутатів) викликало створення прокомуністичної більшості "За Радянську суверенну Україну" (239 депутатів). В умовах гострого протистояння політичних сил вперше в історії України Верховна Рада почала працювати як парла­ментський орган.

Важливе значення для утвердження реального суверенітету Укра­їни, розбудови Української держави мало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України. Декларація складається із преамбули і десяти розділів.

У преамбулі зафіксовано, що, виражаючи волю народу України, Верховна Рада "проголошує державний суверенітет України як верхо-

152

венство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в ме­жах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах".

У розділі І "Самовизначення української нації" наголошувалося, що "Українська РСР як суверенна національна держава розвиваєть­ся в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією не­від'ємного права на самовизначення".

Розділ II "Народовладдя" містить головні засади реального на­родовладдя. Зокрема наголошується, що громадяни республіки всіх національностей становлять народ України — єдине джерело дер­жавної влади; повновладдя народу України реалізується на основі Конституції республіки як безпосередньо, так і через народних депу­татів, обраних до Верховної та місцевих Рад; від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада УРСР.

Розділ III "Державна влада" проголошує головні засади органі­зації та здійснення державної влади. Уперше в Україні офіційно ви­знається здійснення державної влади за принципом її поділу на зако­нодавчу, виконавчу та судову.

У розділі IV "Громадянство Української РСР" зазначається, що Українська РСР має своє громадянство; забезпечує рівність усіх гро­мадян перед законом "незалежно від походження, соціального і май­нового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин".

У розділі V "Територіальне верховенство" стверджується, що Ук­раїнська РСР здійснює верховенство на всій своїй території і що ця територія в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змі­нена та використана без її згоди.

В розділі VI "Економічна самостійність" встановлюється ви­ключне право народу України володіти, користуватися і розпоряд­жатися національним багатством України; проголошується, що весь економічний і науково-технічний потенціал, створений на території України, є матеріальною основою її суверенітету і використовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян; наголошується на зобов'язанні держави забезпечити захист всіх форм власності. Передбачалося створення банківської, фінансової, митної та податкової систем, а за необхідності — запровадження власної грошової одиниці.

У розділі VII "Екологічна безпека" визначаються головні засади екологічної безпеки країни, утверджується державний суверенітет в

153

екологічній сфері: "Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охорони природи на території республіки та порядок ви­користання природних ресурсів".

Розділ VIII "Культурний розвиток" містить положення про дер­жавний суверенітет у культурному і духовному житті українського народу. Зокрема зазначається, що Україна "є самостійною у вирі­шенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку укра­їнської нації, гарантує всім національностям, що проживають на те­риторії Республіки, їх право вільного національно-культурного роз­витку". Наголошується на забезпеченні національно-культурного відродження українського народу, його історичної свідомості й тра­дицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах життя. Новим у конституційному за­конодавстві є пункт про зобов'язання держави щодо "задоволення національно-культурних потреб українців, що проживають за межа­ми республіки".

Розділ IX "Зовнішня і внутрішня безпека" визначає головні заса­ди й принципи безпеки. Наголошується на праві мати власні Зброй­ні Сили, внутрішні війська й органи державної безпеки. Урочисто проголошується намір України "стати в майбутньому постійно ней­тральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотри­мується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї".

Розділ X "Міжнародні відносини" формулює основні засади цих відносин, "визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класо­вими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права". Наголошується, що Украї­на є суб'єктом міжнародного права, здійснює безпосередні зносини з іншими державами, бере участь у діяльності міжнародних організа­цій, виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування. Вона активно сприяє зміцненню загального миру й міжнародної без­пеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

Особливого значення набувало положення про те, що "Деклара­ція є основою для нової Конституції, законів України і визначає по­зиції республіки при укладанні міжнародних угод. Принципи Декла­рації про суверенітет України використовуються для укладання со­юзного договору".

154

Отже, Декларація про суверенітет України є фундаментальним документом, який має статус важливого передконституційного акта. Саме ця Декларація стала фундаментом сучасної української державності.

Під тиском демократичних сил 24 жовтня 1990 р. Верховна Рада прийняла Закон "Про зміни і доповнення Конституції (Основного За­кону) Української РСР". Скасування статті 6 про керівну роль Кому­ністичної партії підірвало засади її монопольного панування в дер­жаві. Закріплювалися правові основи діяльності політичних партій, громадських організацій і рухів; через своїх представників у Радах їм надавалось право брати участь в управлінні державними і громад­ськими справами.

У побудові органів державної влади основними засадами замість демократичного централізму (ст. 3) проголошувались їх виборність і підзвітність народові, відповідальність за доручену справу, обов'яз­ковість рішень органів вищого рівня для органів нижчого рівня.

Відтепер виключно законами України визначалися організація й порядок діяльності органів суду і прокуратури республіки; вони фак­тично виводилися з підпорядкування союзного центру. На Верхов­ний Суд Української РСР було покладено функцію вищого судового контролю та нагляду за судовими установами республіки (ст. 149). Генеральний прокурор Української РСР призначався Верховною Ра­дою республіки, був відповідальний перед нею і їй підзвітний (ст. 163). Передбачалося створення в Україні Конституційного суду.

Законами від 13 та 21 травня 1991 р. було внесено зміни в структу­ру органів вищої виконавчої влади. Встановлювався перелік міністерств та інших органів державного управління Української РСР. Уряд став називатися Кабінетом Міністрів УРСР, а голова уряду — Прем'єр-мі­ністром. Установлювалися нові функції уряду, які значно обмежува­ли адміністративне втручання загальносоюзних структур.

Логічним продовженням процесу створення нової державної вла­ди, побудованої на основі розмежування повноважень між представ­ницькими, виконавчими та судовими органами, стало запроваджен­ня поста Президента Української РСР. 5 липня 1991 р. було прийня­то Закони "Про заснування поста Президента Української РСР і вне­сення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Україн­ської РСР", "Про Президента Української РСР", "Про вибори Пре­зидента Української РСР". На 1 грудня 1991 р. призначалися вибори

155

Президента Української РСР. Цими документами було започаткова­но зміни в конституційному устрої на шляху України до президент­сько-парламентської республіки. Зазначалося, що "Президент є най­вищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади". Визначалися й вимоги до кандидата на вищу державну поса­ду. Президентом може бути обраний громадянин України, не молод­ший 35 років, який має виборчі права, проживає на території Украї­ни не менше десяти років і володіє українською мовою. Він обира­ється на п'ять років і може бути переобраний тільки раз.

Зміни й доповнення до Конституції УРСР, що стосувалися адмі­ністративно-територіального устрою, системи і компетенції держав­них органів, були внесені Законом УРСР від 19 липня 1991 р. у зв'яз­ку з результатами референдуму у Криму про створення Кримської Автономної Республіки.

За Законом СРСР від 9 квітня 1990 р. "Про загальні засади місце­вого самоврядування і місцевого господарства СРСР" розпочалося переведення місцевих Рад із режиму єдиного державного керівниц­тва в режим місцевого самоврядування. В Україні цей процес набув ін­тенсивності із прийняттям 7 грудня 1990 р. Закону "Про місцеві Ра­ди народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування". За законом систему місцевого самоврядування складали сільські, се­лищні, міські Ради народних депутатів і їх органи, інші форми тери­торіальної самоорганізації громадян. Органи місцевого самовряду­вання отримали значні права в економічній та соціально-культурній сферах на відповідних адміністративних територіях.

Проголошення державного суверенітету Україною, як і іншими колишніми союзними республіками (першою його проголосила Ро­сія 12 червня 1990 р.), не було визнано IV з'їздом народних депутатів СРСР, який у грудні 1990 р. ухвалив Постанову "Про загальну кон­цепцію нового Союзного договору і порядок його укладення".

17 березня 1991 р. за рішенням Верховної Ради СРСР відбувся ре­ферендум з питання: "Чи вважаєте Ви необхідним збереження Сою­зу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рів­ноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантувати­муться права і свободи людини будь-якої національності?" Верховна Рада УРСР додатково внесла до бюлетеня питання: "Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?"

156

Участь у референдумі взяли 83 % виборців. Ствердно відповіли на перше запитання 70 %, на друге — 80 %. Отже, переважна більшість населення підтримала Декларацію про державний суверенітет Укра­їни, одночасно висловившись за можливість міждержавного об'єд­нання рівноправних суверенних республік.

В інших республіках референдум також не вніс ясності щодо ново­го союзного договору і подальшої долі СРСР, а в деяких (Литва, Лат­вія, Естонія, Грузія, Вірменія, Молдова) він взагалі не проводився.

Після референдуму в Ново-Огарьові (під Москвою) відбулися пе­реговори керівників дев'яти республік із Президентом СРСР М. Гор­бачовим щодо змісту нового союзного договору. За результатами "новоогарьовського процесу" 15 серпня 1991 р. було розповсюджено проект нового союзного договору, а на 20 серпня 1991 р. признача­лася церемонія його підписання. Проте Верховна Рада УРСР ще 27 червня 1991 р. вирішила відкласти розгляд проекту договору на вересень, тобто Україна не мала наміру брати участь у цій церемонії.

19-21 серпня 1991 р. у країні сталася спроба державного перево­роту, метою якого було збереження централізованої держави. Вище партійно-державне керівництво СРСР проголосило владу антикон-ституційного Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). Рішення ДКНС передбачали ліквідацію демократичних завоювань, загрожували суверенітету України. Проте змова закінчилася прова­лом. Події серпня 1991 р. надзвичайно посилили відцентрові проце­си, прискорили розпад СРСР.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР прого­лосила Акт про незалежність України, яким було визначено новий політико-правовий статус країни. У цьому історичному документі зазначалося: "...продовжуючи тисячолітню традицію державотво­рення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбачено­го Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Вер­ховна Рада Української Соціалістичної Республіки урочисто прого­лошує незалежність України та створення самостійної української держави — України. Територія України є неподільною і недоторкан­ною". Наголошувалося також, що віднині на території України ма­ють чинність виключно Конституція і закони України.

1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум, на якому, крім відповіді на запитання: "Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення

157

незалежності України?", громадяни мали обрати Президента країни. Участь у голосуванні взяло 84,2 % виборців; 90,3 % з них підтвердили Акт проголошення незалежності України. Більшістю у 61,6 % голосів Президентом України було обрано Л. Кравчука. Розпочався новий етап розвитку України як самостійної, суверенної держави.

15.2. Зміни у правовій системі

Процес перебудови, що відбувався в усіх сферах суспільно-полі­тичного життя, істотно вплинув на правову систему.

Основними напрямами реформування законодавства були: а) вне­сення численних змін і доповнень в існуючі закони та інші правові акти; б) розробка й прийняття нових законодавчих актів.

Істотні зміни відбувалися в законодавстві, яке регулювало еконо­мічні відносини. Закон СРСР від 6 березня 1990 р. "Про власність в СРСР" вніс суттєві зміни в інститут власності. Серед основних форм власності (державної та колективної) у законі зазначається також і власність громадян. Допускалось існування в СРСР власності інозем­них держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб і громадян.

Правовому забезпеченню переходу економіки на ринкові відно­сини сприяли Закони СРСР "Про кооперацію в СРСР" від 26 травня 1988 р. "Про підприємства в СРСР" від 4 червня 1990 p.; Основи за­конодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду від 23 лис­топада 1989 р. Основи законодавства Союзу РСР і союзних респуб­лік про землю від 28 лютого 1990 р. установлювали право громадян на придбання землі в довічне володіння або оренду.

Принципово новим законодавчим актом ринкового типу були прийняті в травні 1991 р. Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік, які мали набрати чинності з 1 січня 1992 р.

Загальносоюзні акти сприяли розвитку законодавчого забезпе­чення реформування економіки в Україні.

Логічним продовженням юридичного оформлення на основі Дек­ларації про державний суверенітет України економічної незалежнос­ті республіки став прийнятий 3 серпня 1990 р. Закон "Про економіч­ну самостійність Української РСР". У цьому документі визначалися зміст, мета й основні принципи економічної самостійності України, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної

158

сфери, організації фінансово-бюджетної системи. Проголошувалися повна господарська самостійність і свобода підприємництва всіх юридичних та фізичних осіб у рамках законів України, введення на­ціональної грошової одиниці. На втілення Декларації був спрямова­ний також Закон УРСР "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 12 червня 1991 р. Цей документ надавав українському народові ви­ключне право самостійно й незалежно здійснювати зовнішньоеконо­мічну діяльність на території Української УРСР.

Важливими актами законодавчого забезпечення реформування економіки України стали Закони Української РСР "Про власність" та "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р., "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р. та ін. Загалом протягом останнього року перебування УРСР у статусі союзної республіки Верховна Рада прийняла близько 40 законів та 70 постанов з економічної політики.

Однак розпочата в 1990 р. реформа цін створила критичну ситу­ацію для промислових підприємств. Нові ціни на більшість товарів народного споживання перевищували діючі роздрібні. Ця акція ви­явилася дуже непопулярною і серед населення, оскільки призвела до порожніх полиць крамниць. З 1 листопада 1990 р. в Україні було вве­дено продаж продовольчих і непродовольчих товарів за картками споживача з купонами.

Починаючи з 1988 р. відбувався перехід підприємств на повний госпрозрахунок і самофінансування, що потребувало реформування трудового законодавства. Установлювався новий порядок укладен­ня колективних договорів. Тривалість випробування при прийомі на роботу почала визначатися за погодженням сторін. Скасовувались деякі обмеження щодо роботи за сумісництвом, суміщення професій. Законом СРСР від 22 травня 1990 р. було розширено пільги і гаран­тії трудових прав жінкам. В умовах переходу на ринкові відносини Верховною Радою УРСР 1 березня 1991 р. прийнято Закон "Про зай­нятість населення".

Водночас у трудовому праві спостерігалися певні перекоси. Так, роботодавці почали широко використовувати нововведену кон­трактну форму прийняття на роботу, що значно зменшило захист прав працівників. Розвиток цієї галузі гальмували, з одного боку, на­явність застарілих норм радянського трудового права, а з іншого — слабкість захисту трудових прав, орієнтація на виробництво всупе­реч інтересам працівника.

159

Зміни до законодавства, яке регулювало соціально-культурну сферу, вносили прийняті Верховною Радою Закони "Про основи со­ціальної захищеності інвалідів в Україні" від 1 березня 1991 р., "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 р.

Відродженню духовності українського народу, регулюванню сус­пільних відносин у сфері української та інших мов, якими користу­ється населення республіки, сприяло прийняття закону "Про мови в Український РСР" від 28 жовтня 1989 р.

В умовах загострення екологічної ситуації внаслідок Чорнобиль­ської катастрофи подальшого розвитку набуло екологічне законо­давство. У березні 1990 р. Верховна Рада Української РСР прийняла Постанову "Про екологічну обстановку в республіці та заходи по її докорінному поліпшенню". Серед кардинальних заходів, спрямова­них на оздоровлення довкілля, передбачалося до 2000 р. вивести з експлуатації Чорнобильську АЕС, припинити скидання у водойми забруднених стоків, відмовитися від нового промислового будівниц­тва у містах і районах з підвищеним рівнем забруднення навколиш­нього середовища.

Реформування суспільства і держави спричинило відповідні зміни й доповнення у кримінальному законодавстві.

14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла Декларацію, де визнала незаконними і злочинними допущені в минулому репре­сивні акти проти народів, яких було піддано насильному виселенню з рідних місць у роки Другої світової війни. Визнавалося за необхід­не вжити законодавчих актів для безумовного поновлення прав усіх народів, яких було піддано репресіям. Проголошувалося, що "знева­жання прав людини і норм гуманності на державному рівні більш ніколи не повториться в нашій країні".

Важливим кроком на шляху реабілітації безвинних людей, які зазнали переслідувань за свою політичну діяльність, висловлювання чи релігійні переконання, став Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. Реабілі­тація жертв політичних репресій за цим законом охоплювала увесь період після 1917 р. і поширювалась на осіб, необгрунтовано засуд­жених судами України або репресованих іншими державними орга­нами в будь-якій формі, включаючи позбавлення волі, переселення в примусовому порядку, вислання і заслання за межі республіки, при­мусове поміщення до лікувальних закладів, позбавлення чи обме-

160

ження інших громадянських прав або свобод з мотивів політичного, соціального, класового, національного і релігійного характеру.

В умовах загострення соціально-політичної ситуації Верховною Радою СРСР приймаються Закони "Про захист честі і гідності Пре­зидента СРСР" від 2 квітня 1990 р., "Про кримінальну відповідаль­ність за блокування транспортних комунікацій та інші незаконні дії, які посягають на нормальну і безпечну роботу транспорту" від 23 жовтня 1990 р.

У 1987 р. до загальносоюзного законодавства були внесені відпо­відні зміни й доповнення у зв'язку з приєднанням до міжнародних кон­венцій щодо наркотиків, СНІДу, боротьби із захопленням заручників.

Ці та інші зміни у напрямку реформування кримінального права були відображені в прийнятих Верховною Радою СРСР 2 липня 1991 р. Основах кримінального законодавства Союзу РСР та союзних рес­публік.

Демократизація суспільного життя спричинила розвиток проце­суального законодавства. Так, 30 червня 1987 р. було прийнято Закон СРСР "Про порядок оскарження в суді неправомірних дій службо­вих осіб, які обмежують права громадян". Цим актом визначалася процедура оскарження у судах протиправних і таких, що обмежують права громадян, дій офіційних осіб. Громадяни отримали реальну можливість судового захисту своїх прав від свавілля чиновників.

Наприкінці перебудовного періоду загострилися кризові явища у законодавстві, спричинені протилежними підходами союзного цен­тру та республік до проблеми верховенства законів. В умовах ослаб­лення органів союзної влади було прийнято Закон СРСР від 26 квіт­ня 1990 р. "Про розмежування повноважень між Союзом РСР і суб'єктами федерації". Зазначалося, що союзні республіки — це су­веренні радянські соціалістичні республіки, які добровільно, на ос­нові вільного самовизначення народів і рівноправності об'єдналися в СРСР. Союзні республіки мають усю повноту державної влади на своїй території поза межами повноважень, переданих ними у відан­ня Союзу РСР. За кожною союзною республікою зберігається право вільного виходу з СРСР. Рішення про вихід "приймається вільним волевиявленням народів союзної республіки шляхом референдуму (народного голосування)". Однак процес ослаблення союзного цен­тру набув незворотного характеру. Республіки фактично проігнору­вали Закон СРСР від 24 жовтня 1990 p., який підтверджував вищу

161

юридичну силу законів СРСР і указів Президента СРСР. Так, Вер­ховна Рада УРСР саме в цей день, 24 жовтня 1990 p., внесла зміни й доповнення до ст. 71 Конституції УРСР, згідно з якими на території республіки забезпечувалося верховенство законів Української РСР. Отже, зміни, що відбувалися тоді в законодавстві, були спричине­ні реформами у соціально-економічній і політичній сферах. Проте цей процес був непослідовний і суперечливий. Прогресивні закони ринкового характеру були неповними. Демократичні акти, спрямо­вані на реформування політичної системи, забезпечення прав і сво­бод людини, носили переважно декларативний характер. Основу правової системи все ще становили застарілі норми, які гальмували розвиток реформ.

"Революція зверху", розпочата партійно-державним керівниц­твом СРСР на чолі з М. Горбачовим у 1985 році, була закономірною реакцією на глибоку соціально-економічну й політичну кризу, що охопила країну і суспільство. Курс на перебудову призвів до руйну­вання тоталітарної системи, викликав кардинальні зміни державно-правового характеру.

Радикальна реформа соціально-економічної системи та суспіль­но-політичного життя країни потребувала правового забезпечення. Перехід підприємств на повний госпрозрахунок і самофінансування, розвиток ринкових відносин спричинили істотні зміни у цивільному й господарському праві. В цілому ж реформування законодавства було непослідовним і суперечливим.

Прийняття Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., Акта про незалежність України від 24 серпня 1991 p., підтвердженого результатами Всеукраїнського референдуму 1 груд­ня 1991 p., знаменувало новий етап розвитку України як самостійної, суверенної держави.

162