Розділ 14 ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ У ПЕРІОД "ЗАСТОЮ"

(середина 1960-х — середина 1980-х років)

14.1. Органи влади й управління

Після того як жовтневий 1964 р. Пленум ЦК КПРС звільнив М. Хрущова з посад голови Ради Міністрів СРСР та першого секре­таря ЦК КПРС, процес демократизації суспільства змінився на "брежнєвський консерватизм". Розпочата у 1965 р. головою Ради Міністрів СРСР О. Косигіним нова економічна реформа, що мала на меті розширення господарської самостійності підприємств, у 1972 р. зусиллями консерваторів була припинена. Курс на гіпертрофований розвиток важкої та оборонної промисловості важким тягарем ліг на економіку України. У травні 1972 р. було усунуто з посади першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, який певною мірою намагався за­хистити економічні та національно-культурні інтереси республіки від союзного центру.

Нових обертів набув процес посилення партійного контролю над органами державної влади і життям суспільства, юридичним офор­мленням якого стало прийняття відповідних положень у Конституції СРСР 1977 p., Конституції УРСР 1978 p., а також у конституціях інших союзних республік. Так, ст. 6 Конституції СРСР визначила статус КПРС як "керівної і спрямовуючої сили радянського сус­пільства, ядра його політичної системи, державних і громадських організацій". Конституційно за партією закріплювалися держав­ницькі функції визначення "лінії внутрішньої і зовнішньої політики СРСР". Це положення було продубльоване в ст. 6 Конституції УРСР. Рішення центральних партійних органів і місцевих партійних комітетів були обов'язковими для відповідних державних органів та громадських організацій.

Система органів влади й управління, встановлена відповідно до Конституції УРСР 1937 p., зазнала незначних змін із прийняттям у

134

1978 p. нової Конституції УРСР. Найвищим органом влади респуб­ліки вважалася Верховна Рада УРСР. Конституція 1978 р. визначила кількісний склад Ради — 650 депутатів (за попередньою Конституці­єю обирався один депутат від 100 000 населення). Депутати Верхов­ної Ради УРСР обиралися у виборчих округах з рівною кількістю на­селення на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Вони обиралися громадянами не на чо­тири, як раніше, а на п'ять років. Серед повноважень Верховної Ра­ди було прийняття Конституції УРСР, внесення до неї змін; затвер­дження державних планів економічного і соціального розвитку УРСР, державного бюджету республіки і звітів про їх виконання; прийняття законів УРСР; призначення референдумів. Конституція 1978 р. знизила віковий ценз депутата Верховної Ради до 18 років (ра­ніше — 21 рік). Основними формами діяльності Верховної Ради були сесії, які скликалися двічі на рік. Позачергові сесії мали скликатися Президією Верховної Ради з її ініціативи, а також за пропозицією не менш як третини депутатів. На сесіях Верховної Ради відбувалися її засідання, а також засідання постійних та інших комісій. Верховна Рада обирала Голову Верховної Ради й чотирьох його заступників. Повноваження Голови Верховної Ради зводилися до керівництва за­сіданнями Верховної Ради та відання внутрішнім розпорядком.

Верховна Рада також обирала підзвітний їй постійно діючий ор­ган — Президію Верховної Ради УРСР. До її складу входили Голова Президії, три заступники Голови, Секретар і двадцять членів Прези­дії. На відміну від попереднього Основного Закону Конституція УРСР 1978 р. детально визначила повноваження Президії. Серед найважливіших: призначення виборів та скликання сесій Верховної Ради УРСР; координація діяльності постійних комісій; здійснення контролю за дотриманням Конституції УРСР; тлумачення законів УРСР; вирішення питань адміністративно-територіального устрою УРСР (до рівня районного поділу областей включно); керівництво діяльністю місцевих Рад; скасування постанов та розпоряджень уря­ду республіки та рішень місцевих Рад у разі невідповідності їх зако­нові; ратифікація й денонсація міжнародних договорів Української РСР; призначення виборів до районних (міських) судів; встановлен­ня і присвоєння почесних звань, прийняття до громадянства Україн­ської РСР та ін. Президії Верховної Ради УРСР надавалося право у період між сесіями Верховної Ради з наступним поданням на її

135

затвердження на черговій сесії вносити у разі необхідності зміни до чинних законодавчих актів республіки; утворювати області; за про­позицією уряду утворювати й ліквідовувати міністерства та держав­ні комітети УРСР; за поданням Голови Ради Міністрів УРСР звіль­няти з посад і призначати окремих осіб, які входять до складу уряду.

Укази Президії Верховної Ради УРСР широко застосовувались у нормативно-правовому регулюванні життя республіки. За формаль­ним змістом і обсягом повноважень статус Президії можна умовно наблизити до "колективного президента" держави.

Для попереднього розгляду й підготовки питань, а також для ре­алізації законів та інших своїх рішень, контролю за діяльністю дер­жавних органів та організацій Верховна Рада обирала з числа депу­татів постійні комісії. Завдання, права й обов'язки постійних комі­сій, кількість яких мала тенденцію збільшуватися, врегульовувалась Положеннями про постійні комісії Верховної Ради УРСР 1966 та 1980 років. Крім того, у разі необхідності Верховна Рада мала право створювати слідчі, ревізійні та інші комісії з будь-якого питання, від­несеного до відання Української РСР. Верховна Рада також утворю­вала Комітет народного контролю Української РСР, який очолював систему органів народного контролю в республіці.

Рада Міністрів Української РСР — Уряд Української РСР за Кон­ституцією 1978 р. вважався найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади республіки. Рада Міністрів Української РСР утворювалась Верховною Радою УРСР у складі Голови Ради Міністрів, перших заступників і заступників Голови, міністрів і голів державних комітетів Української РСР. Уряд України був відпові­дальним перед Верховною Радою УРСР і їй підзвітним, а в період між сесіями відповідно — перед Президією Верховної Ради УРСР. Рада Міністрів УРСР була "правомочна вирішувати всі питання дер­жавного управління, віднесені до відання Української РСР, оскільки вони не входять згідно з Конституцією до компетенції Верховної Ради Української РСР і Президії Верховної Ради Української РСР". У ме­жах своїх повноважень Рада Міністрів забезпечувала керівництво народним господарством і соціально-культурним будівництвом; здій­снювала заходи щодо забезпечення державної безпеки й обороноздат­ності країни; охорони соціалістичної власності й громадського поряд­ку, прав і свобод громадян; здійснювала керівництво діяльністю вико­навчих комітетів місцевих Рад.

136

Серед повноважень уряду—також керівництво, виходячи з установ­леного Союзом РСР порядку, у галузі відносин Української РСР з іно­земними державами та її участю в діяльності міжнародних організацій. Докладніше компетенцію і порядок діяльності уряду республіки регла­ментував Закон "Про Раду Міністрів Української РСР" від 19 грудня

1978        р. Відповідно до Конституції' Рада Міністрів Української РСР мала

право видавати постанови і розпорядження, які були обов'язковими до

виконання на всій території республіки. Постійно діючим органом уря­

ду була Президія Ради Міністрів у складі Голови Ради Міністрів, його

перших заступників і заступників, а також деяких членів уряду.

Центральними органами державного управління були союзно-рес­публіканські та республіканські міністерства і державні комітети УРСР, інші підпорядковані уряду відомства. Перелік цих органів містився у Законі "Про Раду Міністрів Української РСР", але кіль­кість міністерств і держкомітетів не була сталою. Так, на середину 70-х років було 29 союзно-республіканських міністерств і шість рес­публіканських. Усіма важливими галузями народного господарства, внутрішньою і зовнішньою політикою керували союзно-республі­канські міністерства і відомства, які, маючи формально подвійне під­порядкування як Раді Міністрів УРСР, так і відповідному міністерс­тву СРСР, фактично управлялися Москвою.

Місцевими органами влади, за Конституцією 1978 p., були обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради народних де­путатів (до 1978 р. відповідно до Конституції 1937 р. — Ради депута­тів трудящих). Місцеві Ради обиралися громадянами на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосу­ванні. Правові засади утворення й діяльності місцевих Рад врегульо­вувалися законами УРСР "Про сільські і селищні Ради депутатів тру­дящих" від 2 липня 1968 р., "Про районні, міські, районні в містах Ради депутатів трудящих" від 15 липня 1971 p., Законом СРСР "Про статус депутатів Рад трудящих СРСР" від 20 вересня 1972 р. Права і обов'язки місцевих Рад були розширені й конкретизовані у прийнятих

1979        р. нових редакціях законів про районну Раду народних депутатів

УРСР; про міську, районну в місті Раду народних депутатів УРСР; про

селищну Раду народних депутатів УРСР; про сшьську Раду народних

депутатів УРСР; 1980 р. — про обласну Раду народних депутатів

УРСР. Конституція УРСР 1978 р. збільшила до 2,5 років строк повно­

важень місцевих Рад (за попередньою Конституцією — 2 роки).

137

До повноважень місцевих рад належали: керівництво на своїй те­риторії державним, господарським і соціально-культурним будів­ництвом; затвердження планів економічного і соціального розвитку, місцевого бюджету і звітів про їх виконання; здійснення керівництва підпорядкованими їм державними органами, підприємствами, уста­новами й організаціями; забезпечення дотримання законів, охорони державного й громадського порядку, прав громадян, сприяння зміц­ненню обороноздатності країни. У межах своїх повноважень місцеві Ради приймали рішення, обов'язкові до виконання всіма розташова­ними на території відповідної Ради підприємствами, установами й організаціями, а також службовими особами і громадянами.

Основною формою роботи місцевих Рад були сесії, які скликали­ся не менше чотирьох разів на рік. Місцевими Радами також з числа депутатів обиралися постійні комісії для попереднього розгляду та підготовки питань, сприяння проведенню в життя власних рішень і рішень органів державної влади і управління вищого рівня, контро­лю за діяльністю державних органів, підприємств, установ і органі­зацій. Виконавчими й розпорядчими органами місцевих Рад були виконавчі комітети, що обиралися ними з числа депутатів, у складі голови, заступників голови, секретаря і членів комітетів. До їх ком­петенції входило вирішення усіх питань, що належали до повнова­ження відповідних Рад, за винятком тих, які вирішувалися безпосе­редньо сесією Рад. Виконкоми скликали сесії Рад; сприяли депута­там у здійсненні їх повноважень; організовували виконання рішень Рад і органів державної влади вищого рівня, наказів виборців; керу­вали підпорядкованими їм органами управління.

14.2. Судові та правоохоронні органи

Судова система в досліджуваний період була об'єктом пильного партійного керівництва. Свідченням тому є зокрема постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від ЗО липня 1970 р. "Про заходи що­до поліпшення роботи судових і прокурорських органів", в якій ви­значалися конкретні завдання судових органів, заходи щодо поліп­шення роботи із суддівськими кадрами. Основоположні засади ді­яльності судових установ містила Конституція УРСР 1978 р. За Ос­новним Законом республіки правосуддя в Українській РСР мало здійснюватися тільки судом. Судова система України складалася з

138

Верховного Суду УРСР, обласних судів, Київського міського суду, районних (міських) судів. Усі судові установи республіки утворюва­лися на засадах виборності суддів і народних засідателів. Народні судді районних (міських) народних судів обиралися громадянами ра­йону (міста) на основі загального, рівного і прямого виборчого пра­ва таємним голосуванням на п'ять років. Народні засідателі район­них (міських) народних судів обиралися на зборах громадян за міс­цем їх роботи або проживання відкритим голосуванням терміном на два з половиною роки. Суди вищого рівня обиралися відповідними Радами терміном на п'ять років. Зазначалося, що судді й народні за­сідателі є відповідальними перед виборцями або органами, що їх обрали, звітують перед ними й можуть бути відкликані з посад.

Найвищим судовим органом республіки був Верховний Суд УРСР, який обирався Верховною Радою УРСР у складі Голови, йо­го заступників, членів і народних засідателів. Верховний Суд здій­снював нагляд за судовою діяльністю всіх судів УРСР.

Розгляд цивільних і кримінальних справ в усіх судах здійснювався колегіально; у суді першої інстанції — з участю народних засідателів. Народні засідателі при здійсненні правосуддя, за Конституцією, мали користуватися всіма правами суддів. Проте, не маючи відповідної професійної підготовки і досвіду судової роботи, вони, як правило, орієнтувалися на думку суддів. Проголошувалася незалежність суд­дів і народних засідателів, які мали підкорятися тільки законові; дек­ларувалося, що здійснення правосуддя в УРСР відбувається на заса­дах рівності громадян перед законом і судом. Але саме в цей період дедалі більшого поширення набувало так зване телефонне право. Поліпшенню роботи судових органів мали сприяти прийняті у 1981 р. Закони "Про судоустрій УРСР", "Про вибори районних (міських) народних суддів УРСР", "Про порядок відкликання народних суддів і народних засідателів районних (міських) народних судів УРСР".

Зусилля органів державного арбітражу спрямовувалися на те, щоб забезпечити виконання суб'єктами господарювання планових завдань і договірних зобов'язань, на правильне й однакове застосу­вання законодавства у вирішенні господарських спорів. Цьому мало сприяти перетворення у 1974 р. Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР у союзно-республіканський орган. У зв'язку з цим було прий­нято нове Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР та Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів

139

УРСР. Юридичне оформлення цієї реорганізації завершив Закон СРСР "Про Державний арбітраж СРСР" від ЗО листопада 1979 p., який визначив систему, завдання та компетенцію органів державно­го арбітражу.

Органи прокуратури УРСР до прийняття Конституції СРСР 1977 р. та Конституції УРСР 1978 р. діяли на підставі Положення про проку­рорський нагляд від 24 травня 1955 р. Конституція СРСР 1977 р. за­вершила процес конституційного оформлення централізації системи прокурорських органів. Виходячи з цього Конституція УРСР 1978 р. визначала, що "найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма міністерствами, державними комітетами й відомства­ми, підприємствами, установами та організаціями, виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад народних депутатів, колгос­пними, кооперативними та іншими громадськими організаціями, службовими особами, а також громадянами на території Української РСР здійснюється Генеральним прокурором СРСР і підлеглими йому Прокурором Української РСР і нижчестоящими прокурорами".

Прокурор УРСР та прокурори областей призначалися Генераль­ним прокурором СРСР, а міські та районні прокурори — Прокуро­ром УРСР із затвердженням Генеральним прокурором СРСР. Уста­новлювався 5-річний термін повноважень прокурорів усіх ланок.

Завдання, структуру, принципи організації та діяльності проку­рорських органів відповідно до Конституції СРСР 1977 р. визначив Закон СРСР " Про прокуратуру СРСР" від ЗО листопада 1979 р. Під­порядковуючись тільки Генеральному прокуророві СРСР, органи прокуратури мали здійснювати свої повноваження незалежно від будь-яких місцевих органів. Насправді ж місцеві керівники постійно втручалися в діяльність органів прокуратури, покладали на проку­ратуру безліч невластивих прокурорському наглядові обов'язків.

Характерною тенденцією керівництва органами внутрішніх справ було повернення до централістських засад. 1966 року створюється Мі­ністерство охорони громадського порядку СРСР, якому в листопаді 1968 р. повернуто назву Міністерство внутрішніх справ СРСР. Відпо­відно було перейменовано Міністерство охорони громадського порядку Української РСР у МВС УРСР. Відбулося перейменування місцевих відділів охорони громадського порядку в районні, міські від­діли, обласні управління внутрішніх справ. До відання МВС належали міліція, виправно-трудові установи, пожежна охорона, слідство та ін.

140

Міліція поділялася на територіальну й транспортну. До її складу входили карний розшук, служба боротьби з розкраданням соціалістич­ної власності, державна автомобільна інспекція, відомча міліція та ін.

Приймається ряд нормативних актів, спрямованих на посилення боротьби зі злочинністю та удосконалення діяльності міліції. Серед них — Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про заходи по­силення боротьби зі злочинністю" від 23 липня 1966 р., "Про заходи по зміцненню міліції" від 19 листопада 1968 р., Указ Президії Вер­ховної Ради СРСР "Про основні обов'язки і права радянської мілі­ції з охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю" від 8 червня 1973 p., нове Положення про радянську міліцію.

Діяльність адвокатури врегульовувалася Положенням про адво­катуру УРСР 1962 р. із змінами й доповненнями від 15 червня 1965 р. Положення встановлювало організаційну форму адвокатської діяль­ності — обласні колегії адвокатів. Це були добровільні об'єднання осіб, які займалися адвокатською діяльністю. Визначалися завдання та склад колегій, права й обов'язки адвокатів. За Положенням адво­катські об'єднання (колегії) здійснювали захист на попередньому слідстві й суді, представництво з цивільних справ у суді та арбітражі, надавали юридичну допомогу громадянам, підприємствам, устано­вам, організаціям і колгоспам. Певна увага адвокатурі приділялась в Конституціях СРСР та УРСР. Зокрема зазначалося, що "обвинува­ченому забезпечується право на захист. Для подання юридичної до­помоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. У випад­ках, передбачених законодавством, юридична допомога громадя­нам подається безплатно".

Удосконаленню діяльності адвокатури сприяло прийняття Зако­ну "Про адвокатуру СРСР" від ЗО листопада 1979 р. та нового Поло­ження про адвокатуру УРСР від 1 жовтня 1980 р. Згідно із цими ак­тами колегії адвокатів утворювалися за завами груп засновників. За­гальне керівництво їх діяльністю покладалося на Ради народних де­путатів. Порядок оплати юридичної допомоги та праці адвокатів встановлювали союзне та республіканське міністерства юстиції. Во­ни також здійснювали контроль за дотриманням колегіями адвока­тів законодавства. Для надання юридичної допомоги населенню ут­ворювалися юридичні консультації.

Як уже зазначалося, керівництво нотаріальними органами, яким належало засвідчувати безспірні факти, що мали юридичне значення,

141

в період з 1963 р. по 1970 p. здійснювалося Верховним Судом УРСР і обласними судами. Зі створенням у 1970 р. союзно-республіканського Міністерства юстиції СРСР система нотаріату ввійшла у його відання. На місцях керівництво нотаріальними конторами здійснювали відпо­відні відділи юстиції. Організаційно-правові засади нотаріату визна­чалися Законом СРСР "Про державний нотаріат" від 19 липня 1973 р. та Законом УРСР "Про державний нотаріат" від 15 грудня 1974 р.

14.3. Правова система

Згортання реформ 60-х років, зміцнення командно-адміністра­тивної системи призвело до посилення уніфікації законодавства, централізації законодавчого регулювання. Повною мірою це вияви­лось у порядку та змісті кодифікації права, яка розпочалася напри­кінці 1950-х років. Спочатку Верховною Радою СРСР приймалися Основи законодавства у тій чи іншій галузі права, на основі яких розроблялися відповідні республіканські кодекси. При цьому згідно із нормами Конституції СРСР існування принципових відмінностей у союзному й республіканському законодавствах не допускалося. У разі розходжень республіканське законодавство приводилося у відповідність до союзного.

У 1958-1984 pp. було прийнято Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік щодо 16 галузей права і сфер суспільного життя. Кодифікаційні роботи сприяли подальшому вдосконаленню законодавства, з'явилися Зводи законів СРСР і Зводи законів УРСР.

Конституційне законодавство набуло подальшого розвитку з прийняттям 7 жовтня 1977 р. Конституції СРСР. На її основі позачер­говою сесією Верховної Ради УРСР 20 квітня 1978 р. була прийнята четверта й остання Конституція УРСР. Конституція складалася з пре­амбули і розділів: І. Основи суспільного ладу УРСР. II. Держава і особа. III. Національно-державний адміністративно-територіальний устрій УРСР. IV. Ради народних депутатів УРСР і порядок їх обран­ня. V. Найвищі органи державної влади і управління УРСР. VI. Міс­цеві органи державної влади і управління в УРСР. VII. Державний план економічного і соціального розвитку УРСР і бюджет УРСР. VIII. Правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд. IX. Герб, пра­пор, гімн і столиця УРСР. X. Дія Конституції УРСР і порядок її зміни.

142

Конституція проголошувала Українську РСР соціалістичною за­гальнонародною державою, яка виражає волю й інтереси робітників, селян та інтелігенції, трудящих республіки всіх національностей. Народ проголошувався носієм влади. Він мав здійснювати державну владу через Ради народних депутатів. Усі інші державні органи були підконтрольні й підзвітні Радам народних депутатів. Вперше закріплю­вався статус народних депутатів як повноважних представників наро­ду, які у своїй діяльності керуються загальнодержавними інтересами, враховують запити населення виборчого округу, добиваються втілен­ня в життя наказів виборців. Депутати всіх рівнів здійснювали свої пов­новаження, не пориваючи з виробничою або службовою діяльністю.

Як уже зазначалося, Конституцією були внесені певні зміни у виз­начення основ суспільного ладу, в систему органів державної влади, судових та правоохоронних органів. За своїм змістом і призначенням вони спрямовувалися на зміцнення командно-адміністративної сис­теми. Конституція декларувала суверенітет УРСР та її право вільно­го виходу з СРСР, але механізм здійснення цього права не передба­чався. Розходились з життям конституційні норми, що встановлюва­ли демократичні права й свободи громадян (свобода слова, друку, зборів, мітингів, демонстрацій; право об'єднуватись у громадські ор­ганізації; гарантії недоторканності особи тощо).

На подальше вдосконалення радянської представницької систе­ми були спрямовані Закони СРСР "Про статус народних депутатів СРСР" (1979 р.), "Про порядок відкликання депутата Верховної Ра­ди СРСР" (1979 p.), Укази Президії Верховної Ради СРСР, якими визначалися основні права й обов'язки районних, міських, районних у містах, селищних і сільських Рад народних депутатів та інші акти.

Адміністративне законодавство розвивалося шляхом видання за­конів та інших актів, що регулювали відносини в окремих сферах і галузях державного управління. Адміністративно-правові норми містили Загальне положення про міністерства Союзу РСР (1967 p.), Положення про окремі міністерства та відомства, законодавство про місцеві Ради.

Адміністративні правовідносини регулювалися загальносоюзни­ми статутами та кодексами: Повітряний кодекс СРСР (1961 p.), Ста­тут залізниць СРСР (1964 p.), Митний кодекс СРСР (1964 p.), Вете­ринарний статут СРСР (1967 p.), Кодекс торгового мореплавства (1968 p.). Адміністративні норми містило законодавство УРСР про охорону здоров'я, про освіту, про охорону природи тощо.

143

13 жовтня 1980 p. уперше в історії радянського права були прий­няті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про ад­міністративні правопорушення. На базі загальносоюзних Основ 7 грудня 1984 р. був прийнятий Кодекс Української РСР про адмініс­тративні правопорушення. Завданням законодавства Української РСР про адміністративні правопорушення визначалася охорона сус­пільного ладу УРСР, соціалістичної власності, соціально-економіч­них, політичних та особистих прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановлено­го порядку управління, державного й громадського порядку, зміц­нення соціалістичної законності. Кодекс мав п'ять розділів: І. За­гальні положення. II. Адміністративні правопорушення і адміністра­тивна відповідальність. III. Органи, уповноважені розглядати спра­ви про адміністративні правопорушення. IV. Провадження у спра­вах про адміністративні правопорушення. V. Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень.

Адміністративним правопорушенням визнавалась протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, пра­ва й свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Ко­декс визначав види адміністративних стягнень. Вік, після досягнення якого настає адміністративна відповідальність, становив 16 років. При цьому до осіб віком від 16 до 18 років, які вчинили адміністра­тивні правопорушення, передбачалося застосування переважно за­ходів впливу (зобов'язання попросити вибачення у потерпшого, по­передження, догана тощо).

Цивільно-правові відносини врегульовувалися нормами Цивільно­го кодексу 1963 р. Дещо розширили сферу цивільно-правового регу­лювання норми Конституцій СРСР і УРСР. Так, громадяни СРСР отримали право на судовий захист від посягань на їх честь і гідність. Відповідні зміни стосовно зміцнення державної та суспільної влас­ності, охорони немайнових прав громадян, вдосконалення зо­бов'язальних відносин було внесено до загальносоюзного та респуб­ліканського законодавства Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 жовтня 1981 р.

Розвиток сімейного законодавства спрямовувався на зміцнення сім'ї, захист інтересів матері та дитини, охорону здоров'я молодого

144

покоління. 20 червня 1969 p. було прийнято Кодекс про сім'ю і шлюб УРСР, який базувався на положеннях Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім'ю (1968 p.). Кодекс складав­ся із шести розділів: загальні положення, шлюб, сім'я, опіка і піклу­вання, акти громадянського стану, застосування законодавства Ук­раїни про шлюб та сім'ю до іноземців і осіб без громадянства. Ос­новними завданнями Кодексу визначалися: зміцнення сім'ї; побудо­ва сімейних відносин на добровільному шлюбному союзі, позбавле­них матеріальних розрахунків почуттях взаємної любові, дружби та поваги усіх членів сім'ї; виховання сім'єю дітей; охорона інтересів матері й дитини. Законним визнавався лише шлюб, укладений в ор­ганах загсу. Визначалися умови вступу до шлюбу: взаємна згода, до­сягнення шлюбного віку (18 років для чоловіків і 17 — для жінок), неперебування в іншому шлюбі, дієздатність, відсутність близької спорідненості. Припинення шлюбу здійснювалось у судовому поряд­ку. Розірвання шлюбу в органах загсу допускалося за взаємною зго­дою подружжя, якщо воно не мало неповнолітніх дітей, а також у ви­падках розлучень з особами, безвісно відсутніми, недієздатними чи засудженими до позбавлення волі на три і більше роки.

Кодекс урегульовував особисті й майнові відносини у сім'ї між подружжям, між батьками та дітьми, між іншими членами сім'ї, від­носини, які виникали у зв'язку з усиновленням, опікою та піклуван­ням, прийняттям дітей на виховання, порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів громадянського стану.

Норми житлового права містив прийнятий Верховною Радою УРСР 30 червня 1983 р. Житловий кодекс УРСР, який вводився в дію з 1 січня 1984 р. Він відображав положення Основ житлового законо­давства Союзу РСР і союзних республік (1981 p.). Кодекс містив сім розділів: І. Загальні положення. II. Управління житловим фондом. III. Забезпечення громадян жилими приміщеннями, використання жилих приміщень. IV. Забезпечення збереження житлового фонду, його експлуатація і ремонт. V. Відповідальність за порушення житло­вого законодавства. VI. Вирішення житлових спорів. VII. Заключні положення. Норми Кодексу становили правовий механізм реалізації гарантованого Конституціями СРСР (1977 р.) та УРСР (1978 р.) пра­ва громадян на житло. Врегульовувався порядок надання житлової площі й поліпшення житлових умов громадянам, передбачалася від­повідальність за порушення житлового законодавства.

145

Подальшого розвитку набуло трудове законодавство. 10 грудня 1971 р. Верховна Рада УРСР прийняла Кодекс законів про працю УРСР (КЗпП УРСР), який набув чинності з 1 червня 1972 р. Кодекс, відтворюючи положення Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю (1970 p.), визначав правові засади й гарантії здійснення громадянами права на працю. КЗпП УРСР складався з 18 глав і містив норми про колективний договір; трудовий договір; робочий час; час відпочинку; нормування праці; заробітну плату; га­рантії та компенсації працівникам; охорону праці, працю жінок; працю молоді; пільги для робітників і службовців, які суміщають ро­боту з навчанням; профспілки та участь робітників і службовців в управлінні виробництвом; трудові спори тощо.

Конституція УРСР 1978 р. серед основних прав громадян визна­чила право на працю. Під ним за Конституцією малося на увазі пра­во на одержання гарантованої роботи з оплатою праці відповідно до її кількості та якості і не нижче встановленого державою мінімально­го розміру — включаючи право на вибір професії, роду занять і ро­боти відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, а також із урахуванням суспільних потреб. Зазначалося, що сумлінна праця є обов'язком і справою честі кожного здатного до праці громадянина.

Водночас законодавство спрямовувалося на посилення боротьби з порушниками трудової дисципліни, прогульниками. 1983 року приймаються Постанови ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС "Про посилення роботи щодо зміцнення соціалістичної дисципліни праці", "Про додаткові заходи щодо зміцнення трудової дисциплі­ни". На зміцнення трудової дисципліни спрямовувалися зміни до трудового законодавства, внесені Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1983 р. Зокрема до злісних порушників трудової дисципліни санкціонувалося застосування таких видів стягнень, як переведення на певний строк на нижчеоплачувану роботу, зменшен­ня прогульникам чергової відпустки на кількість днів прогулу та ін.

Завдання правової охорони навколишнього природного середо­вища вирішувало аграрне й природноресурсове законодавство, яке на­було розвитку у досліджуваний період. Особлива увага приділялась правовій регуляції використання земельних ресурсів і охороні землі. 8 липня 1970 р. Верховною Радою УРСР був прийнятий Земельний кодекс УРСР, який набув чинності з 1 січня 1972 р. Відображаючи

146

положення Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік (1969 p.), він встановлював монопольне право власності держави на землю. Кодекс містив одинадцять розділів: І. Загальні положення. II. Землі сільськогосподарського призначення. III. Землі населених пунктів. IV. Землі промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення. V. Землі державного лісового фонду. VI. Землі державного запасу. VII. Державний земельний кадастр. IX. Державне землевпорядку­вання. X. Вирішення земельних спорів. XI. Відповідальність за пору­шення земельного законодавства.

Правовій регуляції раціонального природокористування слугу­вало прийняття Основ водного законодавства Союзу РСР і союзних республік (1970 p.), Основ законодавства Союзу РСР і союзних рес­публік про надра (1975 p.), Основ лісового законодавства Союзу РСР і союзних республік (1977 p.), Закону СРСР про охорону атмос­ферного повітря та про охорону й використання тваринного світу (1980 p.). Відповідно до загальносоюзного законодавства були прий­няті Кодекси Української РСР: водний (1972 р.), про надра (1976 p.), лісовий (1979 p.).

Норми кримінального права містив Кримінальний кодекс УРСР 1960 р. Проте з 1961 по 1984 р. до текстів його статей було внесено чимало змін і доповнень. Найважливіші з них: положення про особ­ливо небезпечного рецидивіста, про умовно-дострокове звільнення від покарання, про погашення судимості (липень 1969 p.); введення інституту умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці (червень 1970 p.); поняття злочину, який спричинив особливо тяжкі наслідки, та вичерпний перелік його видів (травень 1972 p.); введення відбування покарання у колоніях-поселеннях для осіб, які вчинили злочин з необережності, розширен­ня кола засуджених, до яких могли застосовуватися умовно-достро­кове звільнення і заміна невідбутого покарання більш м'яким (лютий 1977 р.) та ін. З метою приведення кримінального законодавства у відповідність до Конституції СРСР 1977 р. і Конституції У РСР 1978 р. до КК були внесені зміни і доповнення термінологічного характеру. Подальші зміни й доповнення, які вносились у КК, були спрямовані на посилення боротьби з хуліганством (червень 1981 p.), рецидивною злочинністю (липень і жовтень 1982 p.), розкраданням державного і громадського майна (грудень 1982 р.) тощо. Серед видів покарання

147

домінувало позбавлення волі, що призвело до переповнення виправ­но-трудових установ та неефективної їх діяльності.

Забезпечення виконання кримінального покарання покладалося на виправно-трудове законодавство. 23 грудня 1970 р. був затвердже­ний Виправно-трудовий кодекс УРСР, який вводився в дію з 1 чер­вня 1971 р. Він базувався на положеннях Основ виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік, прийнятих 11 липня 1969 р. Сутність основних положень ВТК УРСР 1970 р. збігалася та­кож із нормами Виправно-трудового кодексу УСРР 1925 р. У кодек­сі визначався порядок та умови відбуття покарання, регламентува­лась діяльність виправно-трудових установ. ВТК УРСР 1970 р. мав 8 розділів, які містили 23 глави (126 статей). Перший розділ визначав завдання та порядок застосування виправно-трудового законодав­ства. Другий — висвітлював загальні положення виконання пока­рань. Третій розділ врегульовував порядок та умови виконання по­карань у вигляді позбавлення волі: види виправно-трудових уста­нов, режим, умови та порядок організації праці, засади виховання, загальноосвітнього і професійно-технічного навчання, матеріально-побутового забезпечення і медичного обслуговування, матеріальної відповідальності осіб, позбавлених волі, заходи безпеки й підстави застосування зброї. Четвертий і п'ятий розділи визначали порядок і умови виконання покарання у вигляді заслання та вислання. Шос­тий — порядок і умови виконання покарання у виді виправних робіт без позбавлення волі. Сьомий розділ висвітлював підстави звіль­нення від відбування покарання; розкривав порядок здійснення допомоги особам, звільненим з місць позбавлення волі, нагляду за особами, звільненими од відбування покарання. Норми восьмого розділу врегульовували питання участі громадськості в перевихо­ванні засуджених.

У подальшому Основи виправно-трудового законодавства СРСР були доповнені роздшом про порядок і умови виконання умовного за­судження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засуджено­го до праці (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого 1977 p.). 15 березня 1983 р. Президія Верховної Ради СРСР затвердила Поло­ження про порядок і умови виконання покарань, не пов'язаних із за­ходами виправно-трудового впливу на засуджених. Цей акт врегу­льовував виконання таких видів покарань, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення

148

військового або спеціального звання, штрафів, конфіскацій майна, громадського осуду.

Норми процесуального законодавства містили Цивільний проце­суальний кодекс УРСР 1963 р. і Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1960 p., а також відповідні Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік. Відповідно до цих актів розширилось коло учасників процесу, збільшились їх процесуальні права, чіткіше роз­різнялися докази і засоби доказування. Водночас у досліджуваний період відбувався подальший розвиток процесуального законо­давства. Так, Положення про попереднє взяття під варту від 11 лип­ня 1969 р. чітко визначало порядок застосування цього запобіжного заходу. Відповідно до Указів Президії Верховної Ради СРСР від 11 липня 1969 р. і 3 лютого 1970 р. захисник допускався до участі у справі з моменту оголошення звинуваченому про закінчення попе­реднього слідства й подання для ознайомлення усіх матеріалів спра­ви. Його участь у попередньому слідстві не була обов'язковою. Ли­ше за постановою прокурора захисник міг бути допущений до учас­ті в справі і з моменту пред'явлення обвинувачення.

Конституція УРСР 1978 р. закріпила в цілому демократичні принципи процесуального права: здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і судом; відкритість та гласність су­дового розгляду; колегіальність розгляду цивільних і кримінальних справ у всіх судах; незалежність суддів та народних засідателів і під­порядкування їх тільки законові; право обвинуваченого на захист; провадження судочинства українською мовою або мовою більшості населення місцевості; право осіб, що беруть участь у справі й не во­лодіють мовою, якою провадиться судочинство, на участь у судових діях через перекладача і право виступати у суді рідною мовою. Про­те не завжди ці принципи втілювалися у життя.

149

Правове становище УРСР у складі СРСР попри закріплену Кон­ституцією 1978 р. суверенність характеризується політичною, еконо­мічною та ідеологічною залежністю від союзного центру. В умовах абсолютної монополії КПРС на владу відбувалося зміцнення пози­цій партійно-радянської бюрократії.

Посилилась централізація державного механізму, судових і пра­воохоронних органів.

Зміцнення командно-адміністративної системи призвело до уні­фікації законодавства, централізації законодавчого регулювання. В умовах панування бюрократичної номенклатури порушувалися права й свободи громадян, придушувались прояви пробудження на­ціональної свідомості українського народу.