Розділ 13 ДЕРЖАВНО-ПРАВОВЕ БУДІВНИЦТВО В УРСР У ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД І ПЕРІОД "ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ"

(1945 — перша половина 1960-х років)

13.1. Державний лад

Державно-правовий розвиток Української РСР у післявоєнні роки відбувався згідно з новими реаліями внутрішнього та міжнарод­ного життя Радянського Союзу. Спричинений Другою світовою війною перерозподіл сил призвів до нового загострення протиборства політичних систем, відомого під назвою "холодна війна". Небувало інтенсивними темпами здійснювалася відбудова важкої та вдоскона­лювалося виробництво оборонної промисловості. Обсяг промисло­вої продукції УРСР, яка посідала чільне місце у загальносоюзному воєнно-промисловому комплексі, у 1950 році перевищив довоєнний рівень на 15 %.

Водночас украй тяжким було становище сільського господарства, розореного війною і сталінською системою управління. Вивіз продо­вольства заради геополітичних інтересів, а також страшна посуха 1946 р. призвели до нового голодомору в українських селах, жертва­ми якого стали понад 800 тис. чоловік. Започатковані в Москві кам­панії "жданівщини", "лисенківщини", "боротьби з космополітизмом" та інші в Україні доповнювалися звинуваченнями в націоналізмі дія­чів літератури, мистецтва, науки. Черговим антинародним кроком стала ліквідація в 1946 р. греко-католицької церкви у Західній Украї­ні. 1949 року вона була ліквідована й у Закарпатті.

Після смерті Сталіна (5 березня 1953 р.) боротьба за владу серед вищого партійно-державного керівництва завершилась перемогою М. Хрущова. У вересні 1953 р. він став першим секретарем ЦК КПРС. Відбулися зміни в партійному та радянському керівництві

115

УРСР, областей, районів. У червні 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ був обраний О. Кириченко — перший українець упродовж усього часу її існування. У лютому 1956 р. делегати XX з'їзду КПРС заслухали доповідь М. Хрущова про культ особи Сталіна, пізніше було опубліковано Постанову ЦК КПРС від ЗО червня 1956 р. "Про подолання культу особи і його наслідків". Розпочався період деста-лінізації, чи, за влучним визначенням письменника І. Еренбурга, — "хрущовська відлига".

Як уже зазначалося, ще до кінця війни центральні й місцеві орга­ни державної влади та управління УРСР відновили господарську і культурно-виховну діяльність. 4 вересня 1945 р. припинив свою ді­яльність ДКО.

Перші післявоєнні вибори до Верховної Ради УРСР, яка офіційно залишалася вищим органом влади в республіці, відбулися 9 лютого 1947 р. Порядок обрання, форми діяльності й структура вищого ор­гану влади не зазнали значних змін. До 21 року підвищився віковий ценз для депутатів ВР. У роки десталінізації дещо розширилася ком­петенція союзних республік у господарській сфері та законодавчій діяльності. Відповідно до загальносоюзних законів від 11 лютого 1957 р. Верховна Рада УРСР отримала право, крім затвердження бюджету республіки, затверджувати також щорічні народногоспо­дарські плани, самостійно вирішувати питання в галузі землекорис­тування, адміністративно-територіального поділу, будівництва. У її складі стало більше представників робітничого класу, збільшився й відсоток українців. 1959 року прийнято Закон про порядок відкли­кання депутатів Верховної Ради УРСР і місцевих Рад.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 25 березня 1946 р. Ра­да Народних Комісарів Української РСР була перетворена, відповід­но до перейменування союзного уряду та з урахуванням міжнарод­ної практики, на Раду Міністрів Української РСР. Народні комісарі­ати УРСР відповідно були перейменовані у Міністерства УРСР. У процесі десталінізації відбувався перерозподіл компетенції між со­юзними й республіканськими урядовими органами на користь ос­танніх. Зменшувалася кількість загальносоюзних міністерств, а кіль­кість союзно-республіканських збільшилася. Ліквідація зайвих та паралельно діючих установ давала змогу протягом 1954-1956 pp. скоротити апарат управління майже на 100 тис. осіб.

Розширенню повноважень республік сприяв Закон СРСР від 11 лютого 1957 р. "Про віднесення до відання союзних республік

116

розв'язання питань обласного, крайового адміністративно-терито­ріального устрою". З Конституції СРСР було вилучено положення про те, що "до відання СРСР належить затвердження утворених но­вих областей та країв". За Союзом РСР залишалося лише "затвер­дження утворених нових автономних республік та автономних об­ластей у складі союзних республік".

Спроба радикальної зміни системи управління народним госпо­дарством у напрямі її децентралізації розпочалася з прийняттям у травні 1957 р. Закону СРСР "Про подальше вдосконалення організа­ції управління промисловістю й будівництвом" та однойменного За­кону УРСР. Згідно з цими актами в Україні створювались 11 раднар-госпів (РНГ): Вінницький (Вінницька і Хмельницька області), Дніп­ропетровський, Запорізький, Київський (Київська, Черкаська, Кіро­воградська, Житомирська області та Київ), Луганський, Львівський (Львівська, Тернопільська, Ровенська, Волинська області), Одесь­кий, Сталінський (Донецький), Станіславський (Закарпатська, Ста-ніславська, Чернівецька області), Харківський (Харківська, Полтав­ська, Сумська області), Херсонський (Кримська, Миколаївська, Херсонська області й м. Севастополь). Міністерства, державні комі­тети ліквідовувалися.

РНГ у межах економічних адміністративних районів керували під­приємствами промисловості та іншими господарськими організація­ми, які раніше підпорядковувалися загальносоюзним і союзно-респуб­ліканським міністерствам. У середині районів успішно здійснювалася спеціалізація й кооперування споріднених підприємств, з'явилася пер­спектива розвитку економічної самостійності республіки. Однак уп­равління через РНГ послаблювало централізоване галузеве керівниц­тво, призводило до порушень технічної політики. Щоб уникнути цьо­го, в 1960 р. був створений республіканський РНГ, а в 1962 р. — Вища рада народного господарства СРСР (ВРНГ СРСР). Здійснення прог­ресивної технічної політики на галузевих підприємствах, підпорядко­ваних ВРНГ СРСР, покладалося на галузеві державні комітети. Створювалися також виробничі державні комітети (газової промис­ловості, середнього машинобудування, енергетики), яким, на відміну від галузевих, підпорядковувалися підприємства певної галузі. Голо­ви держкомітетів наділялися правами міністрів СРСР. Але всі ці захо­ди лише ускладнили становище. Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про поліпшення управління промисловістю"

117

від ЗО вересня 1965 р. раднаргоспи ліквідовувалися. Управління про­мисловістю знову почало здійснюватися за галузевим принципом че­рез загальносоюзні та союзно-республіканські міністерства. Заходи, передбачені постановою, закріплювалися в загальносоюзному Законі від 2 жовтня 1965 р. "Про зміну системи органів управління промис­ловістю і перетворення деяких інших органів державного управлін­ня" та однойменному Законі УРСР від 23 жовтня 1956 р.

У 1954 р. відзначалось 300-річчя возз'єднання України з Росією. З цієї нагоди у січні 1954 р. Кам'янець-Подільську область було пе­рейменовано у Хмельницьку, а обласний центр, стародавнє україн­ське місто Проскурів — у місто Хмельницький. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. було затверджено "спіль­не подання Президії Верховної Ради РРФСР та Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської обл. зі складу Російської Радян­ської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Україн­ської Радянської Соціалістичної Республіки". Передача обґрунтову­валася, як зазначалося в указі, спільністю економіки, територіаль­ною близькістю, тісними господарськими й культурними зв'язками між Кримською областю та Українською РСР. Законом СРСР "Про передачу Кримської області із складу РРФСР до Української РСР" від 26 квітня 1954 р. зазначений вище указ було затверджено і внесе­но відповідні зміни до ст. 22 і 23 Конституції СРСР.

Враховуючи, що ця подія по-різному трактується в історичній та соціально-політичній літературі, зазначимо, що зміна територіально­го устрою союзних республік відбулася у повній відповідності до норм чинних тоді Конституцій РРФСР та УРСР, Конституції СРСР, зокрема ст. 14, 18 і 146. Процедура прийняття рішення також відпо­відає тодішнім правовим нормам. Тільки рішення вищих партійних і радянських органів вважалися законними й конституційними. Отже, Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 p., Закон СРСР від 26 квітня 1954 р. про передачу Кримської області зі складу РРФСР до Української РСР є легітимними правовими актами радян­ської влади.

Перші повоєнні вибори до місцевих Рад депутатів трудящих від­булися 21 грудня 1947 р. Діяльність місцевих органів влади пожвави­лася після XX з'їзду КПРС. Цьому сприяла зокрема постанова ЦК КПРС від 22 січня 1957 р. "Про поліпшення діяльності Рад депутатів трудящих і зміцнення їх зв'язків з масами". Розширювалися права

118

органів місцевої влади, зокрема у питаннях планування, будівниц­тва, бюджетно-фінансовій сфері та ін. 31 травня 1957 р. Президія Верховної Ради УРСР затвердила положення про обласні, районні, міські, районні у місті, селищні й сільські Ради депутатів трудящих, а також положення про постійні комісії місцевих Рад депутатів тру­дящих. Ними регламентувалося правове становище місцевих органів державної влади, повноваження і функції кожної ланки Рад в соці­ально-економічному та культурному житті адміністративно-терито­ріальних одиниць, роль постійних комісій у місцевому управлінні.

Розширилася компетенція виконкомів місцевих Рад у вирішенні деяких господарських і соціально-культурних питань, збільшилась кількість постійних і тимчасових комісій, почали діяти вуличні, бу­динкові комітети, органи народного контролю. Кількість депутатів місцевих Рад збільшилася з 322,6 тис. у 1950 р. до 381,5 у 1959 р. Про­тягом 1962-1963 pp. до відання місцевих Рад було передано значну частину житлового фонду, а також підприємства побутового обслу­говування населення. У грудні 1962 р. обласні Ради були поділені за виробничою ознакою на сільські й промислові. Негативні наслідки поділу, що руйнував єдність Рад, виявилися очевидними. Невдовзі, після відставки М. Хрущова, його було скасовано.

13.2. Реформування судових і правоохоронних органів

Реорганізація державного життя у повоєнний період зачіпала судові та правоохоронні органи. Після скасування у вересні 1945 р. широкої юрисдикції військових трибуналів відновилася в повному обсязі юрисдикція народних, обласних судів та Верховного Суду України. У 1947 р. Верховна Рада УРСР обрала на 5 років новий склад Верховного Суду. Протягом 1947-1948 pp. сесіями обласних Рад депутатів трудящих терміном на 5 років було обрано нові склади обласних судів. 30 січня 1949 р. уперше відповідно до Кон­ституції УРСР (ст. 108) і Закону СРСР про судоустрій 1938 р. від­бувалися вибори народних судів громадянами району на основі загального, прямого та рівного права при таємному голосуванні. Порядок виборів детально визначався у Положенні про вибори народних судів від 10 жовтня 1948 р. Народні судді та народні за­сідателі обиралися на три роки. Для кандидатів установлювався віковий ценз — 23 роки.

119

Скасовувався порядок накладання стягнень на суддів у дисциплі­нарному порядку (їх накладали міністр юстиції, голови облуправ­лінь юстиції, голови обласних та крайових судів). Згідно з Положен­ням про дисциплінарну відповідальність суддів від 15 липня 1948 р. право накладати стягнення на суддів надавалося спеціальним коле­гіям з дисциплінарних справ при обласних і Верховному судах.

Унаслідок реформування управління судовою системою у травні

1956        р. були ліквідовані Міністерство юстиції СРСР, обласні та крайо­

ві управління юстиції. Мін'юст УРСР, а також інших республік отри­

мав статус союзно-республіканського міністерства. На обласні суди

покладалися не властиві для судових органів функції керівництва

нотаріальними конторами, виконанням судових рішень і вироків у час­

тині майнових стягнень, контролю за усією діяльністю народних судів,

проведення в них ревізій. Народні суди отримали право призначати су­

дових виконавців. Спроба децентралізувати управління судовою сис­

темою виявилася невдалою, і в 1962 р. поновився попередній порядок

загального керівництва судами з боку Мін'юсту та його органів.

Згідно з Положенням про Верховний Суд СРСР від 12 лютого

1957        р. вищому органу радянської судової системи надавалося пра­

во законодавчої ініціативи. Важливою складовою його роботи стала

аналітично-роз'яснювальна діяльність (аналіз та узагальнення судо­

вої практики, надання роз'яснень судам з питань застосування зако­

нодавства при розгляді судових справ). Наглядові ж функції Верхов­

ного Суду скорочувалися: переважна більшість наглядових провад­

жень здійснювалася на республіканському рівні. До складу Верхов­

ного Суду СРСР входили: пленум Верховного Суду, Судова колегія

з цивільних справ, Судова колегія з кримінальних справ, Воєнна ко­

легія. Членами Верховного Суду СРСР за посадою ставали також

голови верховних судів союзних республік.

Завдання правосуддя та нові засади реформування судової систе­ми визначили прийняті наприкінці 1958 р. Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік, а також За­кон про судоустрій УРСР від ЗО червня 1960 р. Зміни торкалися пере­дусім організації та діяльності низової ланки судової системи. Замість дільничної системи народних судів встановлювалися єдині народні суди району чи міста, які тепер обиралися не на три, а на п'ять років. Народні засідателі обиралися на два роки зборами трудових колек­тивів. Судові справи між суддями розподілялися за територіальним

120

принципом, тобто за кожним суддею закріплювалася певна територія району (міста). Народні суди мали звітувати про свою діяльність пе­ред відповідними Радами, а народні судді — перед виборцями.

Підвищити роль громадськості у здійсненні правосуддя давали змогу керовані судами самодіяльні органи — Ради народних засіда­телів. Відновили діяльність товариські суди, що виникли в 20-х ро­ках для боротьби з порушниками дисципліни праці. Згідно з Поло­женням про товариські суди Української РСР від 15 серпня 1961 р. їх підсудності підлягали справи про антигромадські вчинки й злочини, за скоєння яких не передбачалося кримінальне покарання. Това­риські суди застосовували переважно заходи громадського впливу, а в разі необхідності могли порушувати клопотання перед народними судами про застосування кримінального покарання. Справи розгля­далися колегіально — трьома членами товариського суду.

Завдання, права й обов'язки, форми та методи діяльності проку­ратури визначало прийняте 24 травня 1955 р. Положення про проку­рорський нагляд в СРСР. Серед завдань прокуратури важливою бу­ла охорона політичних, трудових, житлових та інших особистих і майнових прав громадян. Вищий нагляд за дотриманням законів мі­ністерствами, підпорядкованими їм підприємствами і службовими особами, а також громадянами СРСР покладався на Генерального прокурора СРСР. Органи прокуратури на місцях підпорядковува­лись Генеральному прокуророві і мали здійснювати нагляд за дотри­манням законності незалежно від впливу місцевих органів влади. Встановлювався десятиденний термін розгляду протестів прокуро­рів щодо виявлених фактів порушення законності в управлінні.

У повоєнний період відбувалася реорганізація органів держбезпе­ки та внутрішніх справ. У 1953 p., після смерті И. Сталіна, Л. Берія, прагнучи захопити владу, ініціював об'єднання окремих міністерств держбезпеки (МДБ) і внутрішніх справ (МВС) в одне міністерство (МВС СРСР) і очолив його. Проте після арешту Л. Берії органи держбезпеки знову виокремлюються. Для керівництва ними при Ра­ді Міністрів утворюється Комітет державної безпеки (КДБ).

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 грудня 1956 р. роз­почалася певна децентралізація органів внутрішніх справ. Обласні управління МВС підпорядковувалися обласним Радам депутатів трудящих, а управління, відділи (відділення) міліції в містах і райо­нах перетворювалися в управління, відділи (відділення) міліції ви-

121

конкомів місцевих Рад депутатів трудящих. 1960 року у зв'язку з лік­відацією МВС СРСР керівництво органами внутрішніх справ пов­ністю передавалося МВС союзних республік. 5 вересня 1962 р. орга­ни внутрішніх справ були перейменовані в органи охорони громад­ського порядку. Важливим кроком на шляху їх зміцнення було прий­няття у 1962 р. нового Положення про міліцію, тексту присяги осо­бового складу міліції, встановлення щорічного святкування Дня ра­дянської міліції. З 1963 р. органам охорони громадського порядку було надано право проведення попереднього слідства.

Залученню громадськості до охорони громадського порядку спри­яла поява в 1958 р. на Донбасі і подальше поширення в Україні народ­них дружин. Правові основи їхньої діяльності визначалися Постано­вою Ради Міністрів УРСР від 2 березня 1959 р. "Про участь трудящих в охороні громадського порядку в країні". На 1 січня 1965 р. в Украї­ні налічувалося понад 32 тис. народних дружин, у складі яких нара­ховувалось близько 1 млн. 700 тис. дружинників.

13.3. Зміни в законодавстві

У повоєнний час правова база розвивалася на основі принципу пріоритету союзного законодавства. Посилення партійного керів­ництва безпосередньо зачіпало законодавчу діяльність держави. Ди­рективи партійних з'їздів, рішення пленумів ЦК КПРС набували в державі нормативного значення. Правова регуляція важливих сфер життя здійснювалася спільними актами партійних і радянських ор­ганів, які мали юридичну силу.

Проголошений XX з'їздом КПРС курс на демократизацію й роз­ширення повноважень союзних республік передбачав усунення де­формації в правовій системі. Посиленню демократичних тенденцій у розвитку права мав сприяти союзний Закон від 11 лютого 1957 р. "Про віднесення до відання республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального та проце­суального кодексів". Проте робота над другою кодифікацією права в Україні розпочалася раніше, після прийняття 14 травня 1956 р. Пре­зидією Верховної Ради Української РСР Постанови "Про перегляд кодексів законів Української РСР".

Цивільне законодавство спрямовувалося передусім на зміцнення права державної власності. Так, протягом 1945-1946 pp. здійснюва-

122

лася націоналізація землі, підприємств, банків, засобів зв'язку в захід­них областях, Буковині й Закарпатті. В умовах переходу до мирного будівництва збільшилася роль господарсько-договірних відносин між підприємствами й організаціями. Постанова Ради Міністрів СРСР від 26 квітня 1949 р. мала сприяти поширенню практики укла­дення договорів господарськими організаціями. Передбачалася пев­на цивільно-правова регуляція порядку здавання виробниками зерна державі. Але у відповідь на директиву Сталіна від 15 вересня 1947 p., в якій засуджувалося послаблення керівництва заготівлею зерна з бо­ку партійних та радянських органів, ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР повернулися до застосування надзвичайних адміністративних заходів (встановлення добових завдань, закріплення керівних праців­ників з обласних центрів "персонально за молотильними агрегатами й відповідними колгоспами" тощо). Як наслідок — новий, штучно створений голодомор в Україні. В умовах, коли тисячі українських се­лян помирали з голоду, Голова Ради Міністрів УРСР М. Хрущов, сек­ретар ЦК КП(б)У Л. Каганович, уповноважений Міністерства заготі­вель СРСР по Українській РСР В. Калашніков доповідали Сталіну, що "колгоспи, радгоспи і селянські господарства УРСР, виконуючи соціалістичні зобов'язання і дані Вам обіцянки, 10 жовтня 1947 р. дос­троково виконали державний план хлібозаготівель на 100,3 %. Зда­вання хліба державі понад план продовжується".

Відбувалося "зближення" державної та колгоспно-кооператив­ної форм власності. Так, згідно з рішенням Пленуму ЦК КПРС (червень 1956 р.) у державну власність були передані артілі промис­лової кооперації.

Зміцненню товарно-грошових відносин сприяла Постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1947 p., якою запровад­жувалося проведення грошової реформи. Було скасовано карткову систему, ліквідовано комерційну торгівлю і запроваджено продаж товарів за єдиними державними цінами. Але внаслідок зміни грошо­вої системи майже втричі підвищилися роздрібні ціни.

Певні зміни відбулися у цивільно-правовому регулюванні особис­тої власності. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 р. "Про право громадян на купівлю та будівництво ін­дивідуальних житлових будинків" громадяни отримали право осо­бистої власності на одно- або двоповерховий дім. Щоправда, загаль­на площа його обмежувалася 60 кв. метрами, а кількість кімнат —

123

п'ятьма. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 вересня 1953 р. замість адміністративного запроваджувався судовий порядок висе­лення з будинків державних підприємств, установ робітників і служ­бовців, які припинили з ними трудові відносини.

Прийнятий Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. новий Ци­вільний кодекс УРСР віддзеркалював Основи цивільного законодав­ства Союзу РСР (1961 p.). Кодекс містив вісім розділів: І. Загальні положення. II. Право власності. III. Зобов'язальне право; IV. Автор­ське право. V. Право на відкриття. VI. Право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів та послуг, раціоналі­заторську пропозицію. VII. Спадкове право. VIII. Правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства. Застосування цивіль­них законів іноземних держав, міжнародних договорів і угод.

Істотний вплив на основні положення ЦК 1963 p. мали утопічні погляди КПРС щодо побудови комунізму. Так, завданням кодексу проголошувалося регулювання "майнових і пов'язаних із ними не-майнових відносин з метою створення матеріально-технічної бази комунізму та дедалі повнішого задоволення матеріальних і духов­них потреб громадян". Перевага віддавалася забезпеченню права державної власності. Громадянські права у випадку, коли вони су­перечили "призначенню цих прав у соціалістичному суспільстві", взагалі не охоронялися законом. Подальшого розвитку набуло зо­бов'язальне право, якому присвячено переважну більшість статей кодексу.

Цивільний кодекс 1963 р. містить норми, що врегульовують як за­гальні положення про зобов'язання, так і окремі види зобов'язань (купівля-продаж, дарування, підряд та ін.). Особлива увага надава­лася забезпеченню тих видів зобов'язань, зміст яких виникав з актів планування народного господарства.

Установлювалися дві черги спадкування за законом: 1) діти, чо­ловік чи дружина, батьки померлого; 2) брати, сестри, діди й бабусі. Заповідач отримав право заповідати свою власність також іншим особам або позбавляти спадщини на власний розсуд.

Відбулися певні зміни у сімейному праві. 1953 року ліквідовано за­борону шлюбів між громадянами СРСР та іноземцями. Кодекс про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР доповнено положенням про обов'язок батьків утримувати своїх дітей до досяг­нення ними повноліття.

124

Зміни у трудовому праві передбачали поновлення довоєнних норм, що регулювали трудові відносини. Скасовувались трудова мо­білізація, трудова повинність, щоденні понаднормові роботи. Ука­зом Президії Верховної Ради СРСР від ЗО червня 1945 р. відновлюва­лося право працівників на чергові й додаткові відпустки. Відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1947 р. поновилася практика укладення колективних договорів між адміністрацією під­приємства, установи й профспілковими організаціями. Водночас зберігалися такі форми примусового залучення до праці, як органі­зований набір працівників (договори господарських організацій з колгоспами й колгоспниками) та призов (мобілізація) молоді в ре­місничі та залізничні училища.

Подальша демократизація трудового права пов'язана з періодом десталінізації. У квітні 1956 р. була скасована кримінальна відпові­дальність працівників за самовільне залишення роботи. З 1957 р. від­мовилися від призову молоді на навчання у системі державних тру­дових резервів. Відновилося право працівника на звільнення з робо­ти за власним бажанням; необхідно було тільки попередити про це адміністрацію за два тижні. Отже, поновилася дія інституту трудово­го договору.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 березня 1956 р. робо­чий день напередодні вихідних і свят скорочувався на дві години. Протягом 1958-1960 pp. відбулося переведення всіх робітників і службовців на семигодинний робочий день. Для працівників, зайня­тих на підземних роботах, та деяких інших категорій встановлював­ся шестигодинний робочий день.

Посилилась охорона праці підлітків, вагітних жінок. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР "Про посилення охорони праці підлітків" від 13 грудня 1956 р. заборонялося приймати на ро­боту молодь до 16 років. Для працівників віком від 16 до 18 років встановлювався шестигодинний робочий день, посилювалися гаран­тії у наданні щорічних відпусток. З квітня 1956 р. до 112 днів збільши­лась тривалість відпусток жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами.

Посилилася захисна функція профспілок. Так, необхідною умо­вою звільнення працівника з ініціативи адміністрації потрібна була згода на це профспілки. З 1957 р. на підприємствах і установах за участю на паритетних началах представників адміністрації й проф­спілок створюються комісії з трудових спорів (КТС). Підвищенню

125

ролі профспілок у трудовому регулюванні, охороні прав працівників сприяло затвердження 15 липня 1958 р. Президією Верховної Ради СРСР положення про права фабричного, заводського, місцевого ко­мітету профспілки.

14 липня 1956 р. був прийнятий Закон "Про державні пенсії", який встановлював порядок призначення і виплати пенсій. Право на пен­сію за віком мали чоловіки — коли вони досягали 60 років і їхній тру­довий стаж становив не менше 25 років, жінки — коли вони досягали 55 років і мали 20 років трудового стажу.

Суперечливим виявився розвиток колгоспного права. Постановою Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) "Про заходи з ліквідації пору­шень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах" від 19 ве­ресня 1946 р. визначалися основні засади вдосконалення організації та діяльності колгоспів у повоєнний період. Ряд нормативних актів регламентував здійснення колективізації у західних областях (1947-1950 pp.), але це не позбавило її від порушення темпів і прин­ципу добровільності.

Постановою Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 19 квітня 1948 р. як основна форма артільної праці встановлювалася бригада. До неї входило кілька ланок, вона мала постійний склад колгоспни­ків, земельні ділянки, худобу, інвентар. Зрівнялівка в нарахуванні трудоднів, кругова порука зводили нанівець принцип матеріальної зацікавленості колгоспників, знецінювали їхню ініціативу. Розподіл натуральних і грошових прибутків колгоспників згідно з постано­вою Ради Міністрів СРСР від 16 лютого 1952 р. здійснювався в остан­ню чергу — після завершення усіх інших розрахунків господарств. До 1956 р. продовжувала існувати кримінальна відповідальність за невиконання мінімуму трудоднів, колгоспники до 1958 р. не мали паспортів, що надавало їхній праці примусового характеру.

Нових обертів свавіллю на селі надав прийнятий у лютому 1948 р. з ініціативи вищого керівництва УРСР таємний Указ Президії Вер­ховної Ради СРСР "Про виселення з Української РСР осіб, які зліс­но ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя". Виселення здійснювалося органами МВС на підставі рішень загальних колгос­пних зборів.

Улітку 1949 р. розпочалося форсоване укрупнення колгоспів. При цьому порушувався принцип добровільності й доцільності. До

126

кінця 1950 p. їх кількість зменшилась на 42 %. Гігантоманія призво­дила до того, що деякі раніше рентабельні господарства занепадали. Проте в цілому великі колгоспи виявилися спроможними забезпечу­вати себе кадрами сільськогосподарських спеціалістів і технікою. У 1958 р. з ініціативи УРСР МТС були реорганізовані в РТС, а сіль­госптехніка викуповувалася колгоспами у держави. Замість обов'яз­кових поставок колгоспами сільгосппродукції державі встановлюва­лася закупівля її у колгоспів. Цього ж року почала впроваджуватися грошова оплата праці колгоспників.

Розширенню прав колгоспів сприяла Постанова Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС від 6 березня 1956 р. "Про Статут сільськогоспо­дарської артілі і подальший розвиток ініціативи колгоспників в ор­ганізації колгоспного виробництва й управління справами артілі". Загальним зборам колгоспників, з урахуванням умов кожного гос­подарства, надавалося право встановлювати обов'язковий мінімум трудоднів, розміри присадибних ділянок, кількість худоби і птиці, яка могла бути в індивідуальній власності колгоспників.

Однак з 1959 р. розпочалося обмеження особистого господарства колгоспників, посилилося втручання партійних і радянських органів у діяльність колгоспів.

У зв'язку із закінченням війни відбулися певні зміни в криміналь­ному праві. Утратили силу окремі норми законодавчих актів, які з'явилися під час війни (відповідальність за поширення чуток, що по­роджували тривогу серед населення тощо). Держава вважала мож­ливим видати акти загальної амністії.

Перша амністія була оголошена Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про амністію у зв'язку з перемогою над гітлерівською Німеч­чиною" від 7 липня 1945 р. Цим актом було звільнено від покарання осіб, засуджених до позбавлення волі терміном до трьох років, а для осіб, засуджених на понад трирічний термін, покарання скорочував­ся наполовину. Також звільнялися від покарання особи, засуджені за злочини, пов'язані з умовами воєнного часу й засуджені з відстроч­кою виконання вироку.

Друга повоєнна амністія відбулася після смерті Сталіна на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 р. Від по­карання звільнялись особи, засуджені до позбавлення волі на термі­ни до 5 років, а засудженим на термін більше 5 років покарання ско­рочувалося наполовину. Від покарання звільнялися також чоловіки

127

старші 55 років, жінки віком понад 50 років, неповнолітні й особи з невиліковними хворобами. Амністія не поширювалася на засудже­них за політичні злочини, вбивства й бандитизм. Загалом на волю вийшли понад 1 млн засуджених, що призвело до ускладнення кри­міногенної ситуації в країні.

У вересні 1955 р. були амністовані громадяни, які співробітнича­ли з окупантами в роки війни. Близько 55 тис. українців, особливо мешканці західного регіону, звинувачені у "пособництві ворогові", учасники оунівського руху та члени їхніх сімей повернулися додому. Також були достроково звільнені німецькі громадяни, засуджені за злочини проти радянського народу під час війни.

26 травня 1947 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР скасова­но смертну кару. За злочини, що передбачали смертну кару, у мир­ний час застосовувалось позбавлення волі на 25 років у виправно-трудових таборах. Однак Указом від 12 січня 1950 р., "на численні прохання трудящих", було відновлено застосування смертної кари до зрадників Батьківщини, шпигунів, диверсантів.

Основними тенденціями подальшого розвитку кримінального права були захист передусім інтересів держави, соціалістичної влас­ності, уніфікація кримінально-правового регулювання, поява норм, що визначали склад нових злочинів. Кримінальний кодекс УРСР бу­ло приведено у повну відповідність з нормами законодавства СРСР.

Згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 червня 1947 р. встановлювалися нові склади у групі "інші державні злочини": роз­голошення державної таємниці; втрата документів та інших матері­алів, зміст яких становить державну таємницю; заявления чи переда­вання за кордон винаходів, відкриттів і технічних удосконалень, що становлять державну таємницю. Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про кримінальну відповідальність за крадіжку державного й громадського майна" від 4 липня 1947 р. посилювались до 25 років позбавлення волі санкції за розкрадання соціалістичного майна; вперше встановлювалася також кримінальна відповідальність за не­доносительство щодо вчиненого чи такого, що готується, розкра­дання. Також у кримінальному законодавстві посилилися санкції за злочини проти життя, здоров'я, гідності особи, за злочини проти особистої власності. Проте безпідставно було анульовано склад та­кого злочину, як пограбування. Не завжди законодавчо визначалася кваліфікація злочину й конкретний вид покарання. Так, у цілому гу­манний Закон "Про захист миру" від 12 березня 1951 р. щодо осіб,

128

винних у пропаганді війни, обмежувався вимогою засуджувати їх як небезпечних кримінальних злочинців.

Десталінізація принесла певне обмеження застосування кримі­нальних репресій, звуження кола кримінальної відповідальності. У 1955 р. було скасовано кримінальну відповідальність за самовіль­ний проїзд на товарних поїздах (березень), за прогул або самовільне залишення підприємств і установ (квітень), здійснення абортів (лис­топад). З 1959 р. поширюється умовне засудження.

Прийнятий 28 грудня 1960 р. Кримінальний кодекс УРСР базував­ся на Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік (1958 p.). Він повністю увібрав у себе загальносоюзні зако­ни про кримінальну відповідальність за державні, військові та інші злочини, спрямовані проти СРСР. Кодекс поділявся на Загальну та Особливу частини.

Загальна частина складалася з п'яти глав: І. Загальні положення. II. Межі чинності кримінального кодексу. III. Про злочин. IV. Про покарання. V. Про призначення покарання і про звільнення від пока­рання. Особлива частина, за ознаками родового об'єкта, містила одинадцять глав: І. Державні злочини. II. Злочини проти державної і колективної власності. III. Злочини проти життя, здоров'я та гідності громадян. IV. Злочини проти політичних і трудових прав громадян. V. Злочини проти індивідуальної власності громадян. VI. Господар­ські злочини. VII. Посадові злочини. VIII. Злочини проти правосуд­дя. IX Злочини проти порядку управління. X. Злочини проти гро­мадської безпеки, громадського порядку та народного здоров'я. XI. Військові злочини.

КК 1960 р. мав охороняти від злочинних посягань суспільний і державний лад, соціалістичну власність, права особи і громадян, був спрямований на попередження злочинності.

Важливими положеннями КК 1960 р. були звуження сфери кримі­нальної відповідальності (скасовувалося понад 70 складів злочинів, передбачених КК 1927 p.); зменшення кількості видів покарань; від­мова від принципу аналогії; проголошення вини єдиною підставою кримінальної відповідальності.

Закону, що усував або пом'якшував кару, надавалась зворотна сила. Закон, який встановлював кару за дії чи посилював її, зворот­ної сили не мав.

Вік кримінальної відповідальності підвищувався до 16 років, за скоєння тяжких злочинів цей вік наставав у 14 років. Знижувався

129

максимальний, з 25 до 15 років, термін позбавлення волі. Відновлю­валась практика умовного засудження, встановлювався новий поря­док умовно-дострокового звільнення від покарання і заміни пока­рання більш м'яким. Смертна кара проголошувалася виключною мі­рою покарання.

Як загальну тенденцію слід відзначити пом'якшення відповідаль­ності за злочини, які не становили великої суспільної небезпеки, при посиленні відповідальності за найтяжчі злочини проти життя та здо­ров'я особи. Водночас КК 1960 р. зберігав норми, спрямовані на бо­ротьбу з інакомисленням (ст. 56 — "зрада Батьківщині", ст. 61 — "шкідництво", ст. 62 — "антирадянська агітація і пропаганда" та ін.), під дію яких підпадали вияви невдоволення владою і дисидентства.

Зміни в процесуальному праві розпочалися зі скасування Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 вересня 1945 р. широкої підсуд­ності справ військовим трибуналам. Восени 1953 р. було ліквідовано Особливу нараду при МВС СРСР і трибунали військ МВС. Наказом МВС СРСР і Генерального прокурора СРСР від 17 жовтня 1953 р. на виконання Указу Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. про скасування Особливої наради при МВС СРСР вимагалося "усі слідчі справи, розслідувані органами МВС, направляти на розгляд у відповідні суди за підсудністю". Згідно з цим наказом до суду пере­давалися справи лише тих осіб, що скоїли злочини, передбачені ра­дянським кримінальним законодавством.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1956 р. ска­совувався особливий процесуальний порядок провадження слідства і судового розгляду у справах про підготовку або вчинення терористич­них актів (Постанова Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р.) Цим же указом скасовувались постанови ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. та від 14 вересня 1937 р. про внесення змін до діючих кримінально-процесу­альних кодексів союзних республік, згідно з якими не дозволялися касаційні скарги у справах про шкідництво, терор та диверсії.

1953 року розпочався процес реабілітації невинно засуджених у ході масових репресій. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. Прокуратура СРСР розглядала скарги та заяви засуджених колегією ОГПУ, "трійками" НКВС — УНКВС та Особливою нарадою про відміну рішень, скорочення строку пока­рання, дострокове звільнення та скасування судимості з попередніми висновками у цих справах МВС СРСР. Верховний Суд СРСР на під-

130

ставі протесту Генерального прокурора переглядав рішення цих по-засудових органів. У 1954 р. була створена комісія Президії ЦК КПРС та майже 100 комісій у регіонах, які мали право реабілітації й помилування. До перегляду справ залучалися органи прокуратури і КДБ. Право перегляду справ у порядку нагляду було надано Верхов­ному Суду України та обласним судам.

Проте реабілітація не була гласною і всеохоплюючою. Вона не по­ширювалася на діячів Центральної Ради, Директорії, осіб, засуджених за політичні злочини у 20-х — першій половині 30-х років, учасників національно-визвольного руху. Поряд з реабілітацією жертв сталін­ського режиму відбувалися переслідування інакомислячих і нові полі­тичні репресії. За даними КДБ, протягом 1954-1959 pp. в Україні "бу­ло ліквідовано 183 націоналістичних і антирадянських угруповання, за антирадянську діяльність притягнуто до судової відповідальності 1879 осіб".

28 грудня 1960 р. було прийнято новий Кримінально-процесуаль­ний кодекс України; з 1 квітня 1961 р. він набув чинності. Підґрунтям КПК стали Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союз­них республік (1958 p.). Кодекс складається із Загальної та Особли­вої частин, які разом містять шість розділів. Загальна частина об'єд­нує норми стосовно усіх стадій і форм провадження з кримінальних справ, підсудності, прав і обов'язків учасників процесу, вимог до до­казів, обставин, що виключають можливість участі в кримінальному судочинстві, строків та судових витрат.

Особлива частина регламентує порушення кримінальної справи, дізнання і попереднього слідства; провадження справ у суді першої інс­танції; касаційне оскарження вироків, ухвал суду й постанов судці та внесення на них подання прокурора; виконання вироку, ухвали й пос­танови суду; застосування примусових заходів медичного характеру. Пізніше зміст Особливої частини було доповнено. Указами Президії Верховної Ради від 24 січня 1967 р. внесено розділ VII "Протокольна форма досудової підготовки матеріалів", від 30 серпня 1971 р. — роз­діл VIII "Провадження в справах про злочини неповнолітніх".

КПК 1960 р. закріплював перехід на демократичні засади кримі­нального процесу, розпочатий у 1956 p., коли було скасовано особ­ливий процесуальний порядок провадження слідства та судового розгляду у справах про терористичні організації й терористичні ак­ти, шпигунство й диверсії. Завданням кримінального судочинства

131

проголошувалась "охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб..., швидке і повне розкриття злочинів, викриття вин­них та забезпечення правильного застосування Закону" з тим, щоб кожного, хто вчинив злочин, було притягнуто до відповідальності і навпаки — жоден невинний не був покараний.

У липні 1963 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий Цивільно-процесуальний кодекс УРСР. Кодекс відтворював положення Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік (1961 р.) і складався із шести розділів. Розділ І "Загальні положення" встанов­лював загальні норми цивільного судочинства, зокрема врегульову­вав питання підвідомчості та підсудності цивільних справ, процесу­альних строків, судових штрафів, сплати судових витрат. Розділ II містив норми про осіб, які беруть участь у справі, їх права й обов'яз­ки. Розділ III — про провадження в справах у судах першої інстанції. Розділ IV — касаційній та наглядовій інстанціях. Розділ V — про ви­конання судових рішень. В VI розділі викладено цивільні процесу­альні права іноземних громадян і осіб без громадянства, подано нор­ми про позови до іноземних держав, судові доручення і рішення іно­земних судів, визначено порядок розгляду справ у зв'язку з міжна­родними договорами й угодами.

Тоталітарний режим, що зміцнів за роки війни, прагнучи посили­ти свій вплив у повоєнному світі, втягнув країну у "холодну війну". Зосередження значних матеріальних і людських сил на відбудові важкої й оборонної промисловості при занепаді розореного війною сільського господарства призвело до нового голодомору в Україні. При формальному поверненні до конституційних засад у діяльності центральних і місцевих органів влади й управління домінували адмі­ністративно-командні методи. Створений у 30-ті роки репресивно-каральний механізм продовжував діяти. Зміни, спричинені скасуван­ням воєнного стану, у законодавстві носили обмежений характер.

Процес демократизації державно-правового життя в період деста-лінізації характеризується спробами реорганізувати систему цент­рального і місцевого управління, радикальним проявом яких стала ліквідація міністерств і держкомітетів та передача функцій господар­ського управління раднаргоспам. Посилилися господарські й соці-

132

ально-культурні функції місцевих Рад. Водночас поділ обласних Рад за виробничою ознакою призвів до негативних наслідків.

Відбулося реформування судових і правоохоронних органів. Припинилися масові репресії й терор. Розпочалася друга кодифі­кація радянського права, яка сприяла удосконаленню правової системи. Характерно, що вона розпочалася з кримінального та кри­мінально-процесуального права. Це свідчить про значну на той час роль кримінально-правового примусу як методу управління суспільс­твом.

Проте "хрущовські" реформи були непослідовними. Незмінними лишалися політичні й економічні основи держави. Країною, як і ра­ніше, управляла партійно-радянська бюрократія.