Розділ 9 ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВНОСТІ. ПРАВО

(1917-1920 рр.)

9.1. Утворення Центральної Ради.

Державний лад і право Української Народної Республіки

Перемога Лютневої буржуазно-демократичної революції й пова­лення самодержавства в Росії кардинально змінили суспільно-полі­тичний устрій. До скликання Установчих зборів найвищим органом влади став Тимчасовий уряд у Петрограді, який проголосив демо­кратичні свободи й розпочав реорганізацію органів управління.

На хвилі народного піднесення та згуртування національних сил у Києві 3-4 березня 1917 р. було створено Центральну Раду. До неї уві­йшли українські соціалісти, представники робітничих, солдатських, студентських організацій, профспілок, кооперативів, духовенства. Го­ловою Ради 7 березня було обрано видатного історика та громадсько­го діяча М. Грушевського. На початку свого існування Рада, претен­дуючи на роль органу влади загальноукраїнського масштабу, фактич­но складалася з представників лише київських організацій. Виникало питання щодо її легітимності. На підтримку Центральної Ради 19 бе­резня у Києві була проведена багатотисячна маніфестація, яка завер­шилась мітингом. У прийнятій резолюції ставилася вимога скликати Установчі збори Росії й надати автономію Україні.

Важливе значення у становленні й зміцненні Центральної Ради мав Всеукраїнський національний з'їзд (конгрес), що відбувся у Києві 6-8 квітня 1917 р. за участі 600 представників від різних укра­їнських політичних, культурних, професійних організацій. Конгрес висловився за національно-територіальну автономію України у складі Російської федеративної демократичної республіки, визначен-

ня кордонів автономій, забезпечення прав національних меншин, які проживають в Україні. Було рекомендовано створювати місцеві ор­гани самоврядування у формі сільських, повітових і губернських ко­мітетів, які мали формуватися на основі рівного й загального вибор­чого права.

З'їзд обрав 155 членів Центральної Ради, санкціонувавши її утво­рення як найвищого територіального органу влади в Україні. Із за­гальної кількості мандатів дві третини надавалися губерніям і міс­там, одна третина — партіям і громадським організаціям. По одно­му мандату отримали українські національні ради Петрограда й Москви. Головою Ради знову було обрано М. Грушевського. Рада обрала Комітет у складі 20 (пізніше 40) осіб, який до утворення уря­ду був по суті її виконавчим органом.

З'їзд санкціонував майбутнє поповнення Центральної Ради делега­тами від робітників, селян, солдатів після їх обрання на відповідних з'їздах. На підставі цього рішення у червні — липні 1917 р. до Ради увійшли: Всеукраїнська Рада військових депутатів (130 осіб), Всеукра­їнська Рада селянських депутатів (212 осіб), Виконавчий комітет Все­української Ради робітничих депутатів (близько 100 осіб). Рада попов­нилася ще й представниками національних меншин (росіян, поляків, євреїв та ін.), які становили близько 30 % депутатського корпусу. За даними мандатної комісії шостих загальних зборів (сесії), на початок серпня 1917 р. чисельний склад Центральної Ради був такий: а) повинно бути усіх членів — 792; б) скільки обрано — 643; в) скіль­ки присутніх — 447.

Порядок діяльності Ради визначався Наказом Української Цент­ральної Ради від 5 травня 1917 p., згідно з яким робота її мала здій­снюватись через Загальні збори й Комітет. Чергові Загальні збори мали скликатися раз на місяць, надзвичайні — в разі необхідності. Комітет, або, як його пізніше називали, Мала Рада, за постановою від 12 липня, визначався як постійно діючий розпорядчий орган, що мав право кваліфікованою більшістю (не менше 2/3 складу) здійсню­вати й законодавчі функції. Рішення Центральна Рада приймала у формі універсалів, постанов, ухвал, резолюцій.

Таким чином, Центральна Рада, що хоча й сформувалась шляхом делегування, а не загальним демократичним вибором, за своїм пред­ставницьким складом, функціями, значенням та формами діяльності є прообразом парламенту України. До того ж і сама вона у своїх до-

кументах наголошувала на тому, що є тимчасовим органом і діє до­ти, доки не будуть вибрані вселюдним, рівним, прямим і таємним го­лосуванням Всенародні Українські Збори".

Згідно із проголошеною Першим Універсалом (10 червня 1917 р.) стратегічною лінією "однині самі будемо творити наше життя", 15червня 1917р. був створений перший український уряд — Генераль­ний Секретаріат на чолі з В. Винниченком, до якого входили гене­ральні секретарства, кшькість яких у різні періоди коливалась від 8 до 14. Тим самим розпочався процес розмежування законодавчої й вико­навчої влади. Відповідно до IV Універсалу (9 січня 1918 р.) уряд отри­мав нову назву — Рада Народних Міністрів. Компетенція й порядок діяльності Генерального Секретаріату визначалися Статутом вищого управління України, затвердженим Малою Радою 16 липня 1917 р. Однак дію Статуту було припинено Інструкцією Тимчасового уряду від 4 серпня, яка звузила повноваження Генерального Секретаріату до рівня крайового (на п'ять губерній) органу. Свій урядовий статус Ге­неральний Секретаріат поновив з прийняттям 12 жовтня Декларації, що розширила його повноваження. На засіданнях Генерального Сек­ретаріату розглядалися питання внутрішньої та зовнішньої політики, оподаткування, судоустрою, військового будівництва тощо. Рішення приймалися у формі постанов, декларацій, інструкцій.

Організовуючи місцеву владу і місцеве самоврядування, Централь­на Рада виходила з намагання реорганізувати попередню систему, пристосувавши її до потреб національно-державного будівництва. Перший Універсал зберігав існуючу систему органів місцевої влади, приписуючи переобирати їх там, де "влада зосталась в руках людей, ворожих до українства". Через те, крім губернських і повітових ко­місарів Центральної Ради, волосних, повітових і губернських зе­мельних комітетів, Рад селянських депутатів, на місцях діяло здебіль­шого старе проросійське або створене більшовиками місцеве управ­ління (Ради робітничих і солдатських депутатів, Червона гвардія). В містах створювалися домові комітети, які мали залучати громадян до постачання продуктів і палива, належного утримання будинків тощо. Від часу поширення в містах злочинності (з кінця 1917 р. і до приходу до влади гетьмана П. Скоропадського у квітні 1918 р.) го­ловним у діяльності домових комітетів стала охорона майна й осо­бистої безпеки мешканців будинків. У Києві рішенням українського коменданта їм дозволялося мати зброю, яку можна було застосову­вати у разі відкритого нападу на будинок.

7

Непослідовність дій Центральної Ради виявилася в тому, що в Четвертому Універсалі вона визнала Ради робітничо-селянських і солдатських депутатів органами місцевого самоуправління, не визна­чивши їхнє місце в структурі місцевих органів. Невдалими виявилися спроби врегулювати відносини між цими численними органами в Зе­мельному законі від 18 січня 1918 p., запровадити новий адміністра­тивно-територіальний поділ України відповідно до Закону про поділ України на землі від 6 березня 1918 р. Структурна невизначеність сис­теми самоврядування, відсутність належної правової бази та держав­ного фінансування не дали змоги Центральній Раді організувати ді­яльність органів влади й управління на місцях.

Важливе значення в діяльності Центральної Ради належало ре­формуванню судочинства, розпочатому українізацією існуючих судо­вих установ. У червні 1917 р. в Києві відбувся з'їзд юристів, який об­рав крайовий судовий комітет для забезпечення зв'язків між Цент­ральною Радою та місцевими судовими установами. Процес рефор­мування набув інтенсивності після проголошення УНР. У Третьому Універсалі визначалися програмні цілі реформування судової систе­ми: "Суд на Україні повинен бути справедливий, відповідний духові народу. З тою метою приписуємо Генеральному секретарству судо­вих справ зробити всі заходи упорядкувати судівництво й привести його до згоди з правними поняттями народу".

10 листопада Мала Рада затвердила законопроект, у якому зазна­чалося, що "суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки". 23 грудня на засіданні Малої Ради обговорено і затвер­джено закон "Про умови обсадження і порядок обрання суддів Гене­рального і Апеляційного судів". Генеральний суд мав складатися з цивільного, карного і адміністративного департаментів.

Передбачалося створення Київського, Одеського та Харківсько­го апеляційних судів, але в Одесі й Харкові ці суди так і не були ство­рені. Конкретними кроками на шляху реформування суду стали рі­шення Центральної Ради про ліквідацію селянських волосних і верх­ніх сільських судів, дозвіл одноособового розгляду справ мировими суддями (березень 1918 p.). Компетенція мирових суддів була досить широкою. При розгляді цивільних і кримінальних справ судові рі­шення приймались на основі старого законодавства.

Ускладнення воєнно-політичної ситуації спричинило виникнення "надзвичайного" правосуддя. Починаючи з лютого 1918 р. рішення-

ми головних губернських воєнних комендантів для розгляду справ військових і цивільних осіб про убивства, пограбування, підпали, зґвалтування та розбій створювалися революційні військові суди. Аби впорядкувати діяльність цих судів, у квітні була затверджена "Інструкція Військовому революційному суду". Передбачався коле­гіальний розгляд справ (у складі професійного судді, двох представ­ників від громадськості й чотирьох за призначенням воєнного ко­менданта), участь захисника, приватного обвинувача й приватного позивача. Для проведення дізнання у справі воєнними коменданта­ми призначалися слідчі. Надзвичайні судові повноваження надава­лися також комісарам Центральної Ради на місцях.

У ситуації, коли різко зросла злочинність, почали траплятися ви­падки самосуду. У селах самосуд чинив сільський схід або комітет, у місті — переважно натовп. Як правило, самосуди застосовували смерт­ну кару (розстріл, повішення, відрубування голови, спалення живим).

Відповідно до Закону "Про упорядження прокураторського на­гляду на Україні" від 23 грудня 1917 р. діяла прокураторія Генераль­ного суду. Вона перебувала в подвійному підпорядкуванні, підляга­ючи ще й Секретарству судових справ, яке визначало регламент її роботи, призначало її керівника — Старшого прокурора.

У законодавчій діяльності Центральної Ради простежується два періоди. Перший (дожовтневий) мав політико-декларативний харак­тер і полягав у розробці підвалин української державності. Законо­давча діяльність полягала в розробці універсалів, роботі над проек­том Української Конституції ("Статутом автономної України") та підготовці проектів законів, необхідних для створення в Україні "ав­тономного устрою". Як відомо, вперше Закон-декларацію під на­звою "Універсал до українського народу на Україні й поза Україною сущого" Центральна Рада прийняла 10 червня 1917 р. В ньому зазна­чалося, що "Тимчасове Російське Правительство одкинуло всі наші домагання (щодо надання автономії Україні), одіпхнуло простягне­ну руку українського народу", тож "нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю". Універсал проголошував відродження авто­номного устрою України в складі Росії й декларував верховенство влади Центральної Ради в Україні. Делегація Тимчасового уряду на чолі з міністром оборони О. Керенським, що прибула до Києва у липні, була змушена визнати Центральну Раду й Генеральний Сек­ретаріат своїми крайовими органами в Україні. Внаслідок своєрід-

ного компромісу Другий Універсал Центральної Ради від 3 липня проголошував: "Ми рішуче відкидаємо проби самочинного здійсню­вання автономії України до всеросійських Установчих зборів". В Ук­раїні настала криза влади, яка посилювалася широкомасштабною агітацією більшовиків, розвалом фронту, зростанням злочинності.

Після жовтневих подій у Петрограді розпочався другий етап за­конодавчої діяльності, змістом якого стало формування власної пра­вової системи. Визнавши антидемократичною й небезпечною для України бшьшовицьку владу в Петрограді, Центральна Рада Третім Універсалом від 7 листопада проголосила Українську Народну Рес­публіку, однак знову ж таки як автономну частину Російської Феде­рації. За своїм значенням Третій Універсал — перший у XX ст. укра­їнський державно-правовий документ конституційної спрямованос­ті, який розпочав процес формування власної правової системи. Важливе значення мають його положення про розширення й закріп­лення місцевого самоврядування, утвердження демократичних прав і свобод, недоторканності особи й житла, конфіскацію поміщицько­го, удільного, церковного, монастирського землеволодіння й пере­дачу земель трудовому народу без викупу, права й можливостей вживання місцевих мов у зносинах з усіма установами тощо.

Більшовицький переворот підштовхнув Центральну Раду до ство­рення власної держави, але фатальною її помилкою була підтримка ідеї федерації з більшовицькою Росією. Наступ військ Антонова-Овсі-єнка остаточно розвіяв ілюзії щодо перетворення Росії на демократич­ну федеративну республіку. Нагальною була й необхідність провади­ти самостійні переговори з Німеччиною та її союзниками, що розпо­чалися в Брест-Литовському. У Четвертому Універсалі Центральної Ради говорилося: "Віднині Українська Народна Республіка стає са­мостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу". Центральна Рада, визнаючи джерелом влади народ України, прагнула встановлення "бажаного миру, щоб повести свій край до ладу, творчої праці". Отже, державність України виник­ла як реакція на розпад центральної влади Російської імперії і була зумовлена не тільки внутрішніми, а й зовнішніми обставинами.

Одним із перших кроків у розбудові української правової систе­ми був Закон від 25 листопада "Про порядок видання законів". Згід­но з його положеннями "виключне й неподільне право видавати за­кони для Української Народної Республіки" до сформування Росій-

10

ської Федерації надавалося Центральній Раді, а "право видавати розпорядження в обсязі урядування на основі законів" — Генераль­ним секретарям УНР. Водночас не припинялась чинність російсько­го законодавства, що діяло до 27 жовтня і не було скасоване україн­ською владою.

Формування власної законодавчої бази в галузі державного бу­дівництва розпочалося з прийняття 11 листопада 1917 р. Закону "Про вибори до Установчих зборів Української Народної Республі­ки". Закон встановлював пропорційну систему виборів, докладно регулював організацію їх проведення. Брати участь у виборах мали право громадяни з двадцятирічного віку. Виборчих прав позбавля­лися засуджені, дезертири, визнані судом банкрути, а також члени царської родини. Установлювалась відповідальність за порушення організації проведення виборів. Постановою Малої Ради вибори бу­ли призначені на 27-29 грудня, але через воєнні дії вони проводили­ся переважно в січні — лютому 1918 р. лише в Київському, Волин­ському, Подільському, Херсонському, Полтавському, Катерино­славському й Чернігівському округах. За рішенням Малої Ради Уста­новчі збори мали відкритися 12 травня 1918 р.

Прийнятими в березні 1918 р. законами встановлювалась держав­на українська мова, Державний герб УНР — "Володимирів тризуб".

Спробою врегулювання міжнаціональних відносин, забезпечення прав національних меншин був Закон "Про національно-персональ­ну автономію" від 9 січня 1918 р. Але деякі його положення, зокрема про "іменні списки" — кадастри представників нацменшин, які по­винні були публікуватись для загального відома, викликали чимало непорозумінь і неприйняття з боку неукраїнців.

Суперечливим виявився й Закон "Про громадянство Української Народної Республіки" від 2 березня 1918 р., за яким громадянами УНР вважалися ті, "хто родився на території України і зв'язаний з нею постійним перебуванням та на цій підставі бере собі свідоцтво приналежності своєї до громадян Української Народної Республі­ки". Тобто не визнавалися громадянами УНР люди, які постійно проживали в Україні, але народилися за її межами.

Законодавча діяльність відповідала прагненню Центральної Ра­ди здійснити соціалістичні перетворення в основних сферах життя суспільства. Як відомо, Третій Універсал скасував право приватної власності на землю, встановивши, що земля "єсть власність усього

11

трудового народу". Приписувалося встановити "державну контро­лю над продукцією на Україні", наголошувалось на необхідності "доброго упорядкування виробництва, рівномірного розділення продуктів споживання й кращої організації праці". У січні 1918 р. бу­ло прийнято Закон "Про 8-годинний робочий день", який може вва­жатися першою спробою створення власного трудового законодав­ства. Він не тільки визначав тривалість робочого часу — 48 годин на тиждень, а й регламентував особливості найму й праці жінок і непов­нолітніх, нічні й понаднормові роботи, працю на шкідливому вироб­ництві, встановлював святкові дні тощо.

В умовах кризи грошового обігу відбулися й зрушення у сфері фі­нансового права. Найважливішим у цій галузі був Закон від 6 січня 1918 р. "Про випуск державних кредитових білетів УНР", яким вста­новлювалося, що "кредитові білети УНР випускаються Державним банком УНР в розмірі строго обмеженому дійсними потребами гро­шового обігу під забезпечення тимчасово, до утворення золотого фонду, майном Республіки: нетрями, лісами, залізницями й прибут­ками від монополій". Розмір випуску кредитових білетів не повинен був у жодному разі перевищувати половини річної суми прибутків від монополій. Кредитові білети УНР випускалися в карбованцях, причому один карбованець повинен був містити 17,424 частки чис­того золота і ділитися на 200 шагів. Встановлювалось, що "україн­ські кредитові білети ходять нарівні з золотою монетою". У квітні прийнято закони про випуск зобов'язань державної скарбниці УНР на забезпечення грошових знаків у сумі 500 млн карбованців і про випуск розмінних марок державної скарбниці. Закону про держав­ний бюджет прийнято не було. Деякі акти окремо регулювали над­ходження прибутків і розписи видатків держави. Так, згідно із зако­ном від 9 грудня, усі державні податки й прибутки, які на підставі за­конів збиралися на території УНР, визнавалися прибутками держав­ного скарбу. Законом "Про тимчасові розписи видатків на 1918 р." від 11 квітня 1918 р. відповідні міністерства були уповноважені роби­ти тимчасові розписи державних видатків на кожні чотири місяці із затвердженням їх через Міністерство фінансів Центральною Радою.

Деякі законодавчі акти стосувалися кримінального права. Як ві­домо, Третім Універсалом була скасована смертна кара. Законом про амністію від 19 листопада 1917 р. звільнялися всі засуджені за політичні злочини. Учасники ж воєнних дій і повстань проти УНР за

12

Законом від 5 березня позбавлялись прав на українське громадян­ство і каралися висиланням за межі України. У разі несанкціонова­ного повернення вони карались ув'язненням до п'яти років.

Важливим напрямом законодавчої діяльності Центральної Ради була робота над проектом Української Конституції, яка розпочала­ся після прийняття Першого Універсалу. Передбачалося обрання за принципом "національно-пропорційного представництва" Комісії з підготовки Статуту автономної України. Жовтневі події у Петрогра­ді, проголошення УНР прискорили конституційний процес. Згідно з Четвертим Універсалом Конституцію "незалежної Української На­родної Республіки" мали ухвалити Установчі збори, але подальше ускладнення воєнно-політичної ситуації призвело до того, що об'єд­нані російсько-українські радянські війська 26 січня зайняли Київ. Центральна Рада евакуювалась до Житомира. 27 січня 1918 р. у Брест-Литовському делегація Центральної Ради від імені УНР під­писала з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччи­ною мирну угоду. Щоб утримати владу, Центральна Рада зверну­лась до німецького уряду з проханням про військову допомогу. У лютому — березні 1918 р. 33 німецькі й австро-угорські дивізії разом з полками Центральної Ради під командуванням Болбочана, Петлю­ри, Присовського, Сушка розгорнули наступ проти більшовицьких сил. Відповідно до угоди між УНР та Німеччиною й Австро-Угорщи­ною Центральна Рада зобов'язалась поставити їм 60 млн пудів хліба, 400 млн яєць, 2,75 млн пудів м'яса, 37,5 млн пудів залізної руди.

Протягом двох місяців владу Рад робітничих і солдатських депу­татів було повалено, а територію України поділено на сфери впливу між Німеччиною й Австро-Угорщиною. Однак це не врятувало Цен­тральну Раду. Поширювалася боротьба українського народу проти окупантів, які вдавалися до репресій і розстрілів. Анархія, яка існу­вала в країні, поставила в опозицію до Центральної Ради не тільки заможні верстви, а й переважну більшість населення. Німецьке ко­мандування було зацікавлене у проведенні політики твердої руки. Про це свідчить зустріч 24 квітня начальника штабу німецьких військ генерала Тренера з П. Скоропадським, на якій з'ясовано умови щодо підтримки німцями майбутнього гетьмана.

Отже, Конституція УНР була ухвалена Малою Радою в останній день існування УНР, 29 квітня 1918 р. Конкретно-історичні обстави­ни зумовили її спрямованість як документа перехідного періоду, але,

13

безперечно, це була демократична за своїм змістом конституція. Структурно вона містила 83 статті, об'єднані у 8 розділів (Загальні постанови, Права громадян України, Органи власті УНР, Всенарод­ні збори УНР, Про Раду Народних Міністрів УНР, Суд УНР, Націо­нальні союзи, Про часове припинення громадських свобід). Україна проголошувалась "державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною" (ст. 1). Зазначалося, що суверенне право належить на­родові України, тобто громадянам УНР всім разом.

Устрій держави будувався на принципі неподільності території та праві на широке самоврядування земель, волостей і громадян. Про­голошувалась рівність громадян "в своїх громадянських і політич­них правах" незалежно від народження, віри, освіти, національності, майна, податкування (ст. 12). Установлювалися демократичні свобо­ди "слова, друку, сумління, організації, страйку" (ст. 17), недоторка­нність "домашнього огнища" (ст. 15), "листова тайна" (ст. 16), "сво­бода перемін місця пробування" (ст. 18). На території України скасо­вувалися: смертна кара; тілесні та інші види покарання, які принижу­ють людську гідність; конфіскація майна як покарання. На основі принципу розподілу влад Конституція визначала порядок створення й повноваження органів влади УНР. Верховним органом УНР про­голошувалися Всенародні Збори, які безпосередньо здійснювали ви­щу законодавчу владу й формували вищі органи виконавчої (Раду Народних Міністрів) і судової (Генеральний суд) влади. "Єдина без­посередня місцева власть" (ст. 26) надавалась виборним Радам і Уп­равам громад, волостей і земель. Конституція не передбачала поса­ди президента УНР. За цією Конституцією УНР мала стати демокра­тичною парламентською державою. Обрання М. Грушевського Президентом УНР, яке, за свідченням Д. Дорошенка, відбулося на тому ж засіданні Малої Ради 29 квітня 1918 p., де приймалась Кон­ституція, вірогідно, було останньою спробою Центральної Ради ут­римати владу в умовах санкціонованого німецьким окупаційним ко­мандуванням державного перевороту.

9.2. Держава і право періоду Гетьманату П. Скоропадського

29 квітня 1918 р. у Києві на скликаному з ініціативи "Союзу зе­мельних власників" з'їзді українських хліборобів П. Скоропадсько-

14

го проголосили гетьманом Украши. Центральна Рада була розігна­на окупаційними військами. Проте не слід вважати організаторами її повалення німців чи австрійців. Це сталося як закономірний ре­зультат невдоволення заможніших верств населення, які вимагали відновити приватну власність і покласти край революційному хаосо­ві. Нащадок давнього роду козацької старшини, авторитетний бойо­вий генерал П. Скоропадський із початком революції українізував своє військове з'єднання, але Центральна Рада відкинула його по­слуги. Прихід до влади П. Скоропадського був умотивований нама­ганнями відновити правопорядок, скасувати "соціалістичні експери­менти" Центральної Ради.

Протягом доби прихильники гетьмана захопили державні уста­нови. У день свого обрання П. Скоропадський звернувся з "Грамо­тою до всього українського народу" і оприлюднив "Закони про тим­часовий державний устрій України", в основу яких була покладена ідея короткочасної сильної влади. Центральна Рада, Мала Рада, зе­мельні комітети розпускалися, закони Центральної Ради й Тимчасо­вого російського уряду скасовувалися. За Україною закріплювалася нова офіційна назва "Українська держава ".

Згідно із Законами про тимчасовий державний устрій України "влада управління належала виключно гетьманові України в межах усієї Української держави". В історико-правовій літературі існують різні точки зору на природу гетьманської влади. Дехто із науковців вважає, що з утворенням Гетьманату в Україні відбувся перехід до президентської республіки. Окремі дослідники стверджують про по­вернення до монархічної форми правління. Справді, титул "гетьман" асоціюється з квазімонархічними традиціями, пов'язаними з козаць­кими гетьманами.

Фактично ж "до обрання Сейму" встановлювався тимчасовий диктаторський режим. Гетьману належала вся повнота законодав­чої та виконавчої влади: "Без його санкцій ніякий закон не може ма­ти сили". Він призначав і звільняв виконавчу владу — отамана Ради Міністрів і весь склад Кабінету Міністрів. До повноважень гетьмана належало керівництво зовнішньополітичною діяльністю. Він був "Верховним Воєводою Української Армії і Флоту", оголошував во­єнний, осадний стан, здійснював помилування.

Дбаючи про неперервність керівництва країною, П. Скоропад­ський 1 серпня 1918 р. затвердив ухвалений Радою Міністрів тимча-

15

совий Закон про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави ясновельмож­ного Пана Гетьмана всієї України. За цим законом у зазначених ви­падках влада переходила до Колегії Верховних правителів держави. Колегія мала складатися з трьох осіб: одного правителя заздалегідь визначав сам гетьман, одного вибирав сенат і одного — Рада Мініст­рів. Характеризуючи цей закон, можна говорити про прагнення створити механізм правового забезпечення стабільності й наступ­ності вищої державної влади.

Законами про тимчасовий державний устрій України функція ор­ганізації та координації діяльності центральних відомств "по пред­метах як законодавства, так і вищого державного управління" по­кладалася на призначену гетьманом Раду Міністрів. Очолював Раду Міністрів Отаман-Міністр, який згодом став називатися Головою Ради Міністрів. "Керування справами Ради Міністрів" покладалося на "Генерального секретаря (згодом він став називатися Державним секретарем) і на підлеглу йому Державну Генеральну канцелярію". На початку травня було затверджено склад Ради Міністрів, до якої ввійшли міністри внутрішніх справ, закордонних справ, фінансів, торгівлі й промисловості, земельних справ, народної освіти (21 черв­ня перейменовано у Міністерство народної освіти та мистецтв), су­дових справ, військовий міністр, генеральний контролер. Також бу­ли створені нові Міністерство народного здоров'я і Міністерство сповідань, що займалося релігійними справами. Міністерства поді­лялися на департаменти й управління. Гетьман 25 травня затвердив "Положення про Малу Раду міністрів", яка складалася з товаришів (заступників) міністрів і мала розглядати пропозиції окремих мініс­терств, що не потребували письмового узгодження, проекти штатів та кошторису окремих міністерств тощо.

Соціалістичні діячі, більшість із яких були членами Центральної Ради, не змогли стати вище партійних інтересів і не підтримали геть­манський уряд. Тому уряд було сформовано за участю кадетів та мо­нархістів. Проте це були талановиті адміністратори. Що стосується численних тверджень про неукраїнське походження членів гетьман­ського уряду, то це не відповідає дійсності. Переважна більшість членів уряду була українського походження, в тому числі його голо­ва професор історії права М. Василенко, великий землевласник Ф. Лизогуб, який потім очолив уряд, видатний український діяч

16

Д. Дорошенко та ін. Проте після відставки Ф. Лизогуба у сформова­ному 14 листопада проантантівському і проросійському уряді на чо­лі із С. Гербелем українців майже не було.

Для періоду гетьманства характерний розвиток інституту дер­жавної служби. В основу вимог до держслужбовців були покладені не їхні політичні уподобання, а професійні ознаки. Згідно з гетьман­ською "Грамотою до всього українського народу" від 29 квітня уря­довці, окрім міністрів Центральної Ради і їх заступників, були зали­шені на посадах. Відповідно до Закону "Про порядок призначення на державну службу" від 25 травня кожен, хто перебув чи вступав на державну службу, а також військові й судді мали приносити "уро­чисту обітницю" на вірність Українській державі.

Здобутками Української держави слід вважати й успіхи у зовніш­ньополітичній сфері. Якщо Центральна Рада мала дипломатичні стосунки лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною й Туреччиною, то Гетьманат обмінявся посольствами з 12 країнами. Під тиском нім­ців навіть Радянська Росія визнала Українську державу. У стислі тер­міни була створена власна дипломатична служба.

Формування органів місцевого управління відбувалося в ситуації гострого протистояння з боку місцевих організацій політичних пар­тій, більшість яких була соціалістичного спрямування. До того ж гетьман, розпустивши органи місцевого управління й комісарів Цен­тральної Ради, поновив адміністративно-територіальний поділ, який діяв ще за царату. У губерніях, повітах із місцевих поміщиків та зем­ських діячів призначалися старости, яким належала вся повнота вла­ди на місцях. Губернські старости за своїм статусом практично при­рівнювалися до царських губернаторів. Згідно із Законом від ЗО лис­топада поновлювався колишній інститут "земських начальників", утворювалися повітові та губернські ради у сільських справах. Усе це переконливо свідчить про те, що система місцевої влади формува­лася за зразком колишньої російської моделі. Впродовж кількох мі­сяців в Україні було створено дійовий адміністративний апарат. Але російське чиновництво, що посіло місця в державній адміністрації, було переважно зацікавлене у відновленні імперії. Безпосередньо системою місцевої адміністрації, як і за часів УНР, керувало Мініс­терство внутрішніх справ.

Гетьманські установи й органи зазнавали постійного втручання окупаційної влади, що здійснювала грабіжницьку політику в Україні.

17

До Німеччини ешелонами вивозилося продовольство й промислове устаткування. Розпочалося масове повернення в Україну поміщиків і капіталістів, яким поверталися заводи, фабрики, землі, маєтки, вип­лачувалася компенсація за збитки. Все це спричинило надзвичайне загострення соціально-політичної ситуації в країні.

Ситуацію в Український державі ускладнювало також протисто­яння місцевої адміністрації й органів місцевого самоврядування, що перебували під впливом опозиційних до гетьмана українських полі­тичних партій. У травні Міністерством внутрішніх справ було заборо­нено з'їзд представників міст. Були розпущені Катеринославська й Одеська міські думи. Згідно із Законом від 29 червня губернські ста­рости отримали право розпускати волосні земські збори й управи, міські думи. Водночас гетьманський уряд намагався створити на міс­цях лояльне до Гетьманату самоврядування. Сподіваючися знайти со­ціальну опору режиму в середовищі заможних селян, Гетьман виділив їх в окрему категорію громадян — козаків. Новий Закон про вибори до земств від 5 вересня вводив куріальну систему виборів, яка мала привести до того, щоб земське життя провадили заможні хлібороби.

Реформування судової системи Української держави розпочалося з вищої судової інстанції — Генерального суду. У Законах про тимча­совий державний устрій України від 29 квітня у розділі "Про Гене­ральний суд" зазначалося, що він "уявляє собою вищого хоронителя і захисника закону та Вищий Суд України в справах судових та адмі­ністративних". На Генеральний суд покладалося оголошення всіх за­конів та наказів уряду. Призначення генеральних суддів відтепер ма­ло здійснюватися Гетьманом. У травні Гетьман затвердив Закон про титул, іменем якого твориться суд в Україні, — "іменем Закону Укра­їнської держави". Відповідно до Закону від 2 червня Генеральний суд мав складатися з департаментів: цивільного, карного й адміністра­тивного. На нього покладалися функції, що раніше належали росій­ському "Правительствующему сенату", а також касаційні функції Го­ловного Військового суду. Реформування вищої судової інстанції бу­ло завершено після створення відповідно до Закону від 8 липня Дер­жавного сенату на чолі з Президентом, який складався з Адміністра­тивного, Цивільного і Карного Генеральних судів.

Законом від 8 липня "Про Судові палати й апеляційні суди" було скасовано апеляційні суди й відновлено діяльність Судових палат: Київської, Харківської та Одеської. Адміністративні, цивільні й кри-

18

мінальні справи розглядалися окружними судами у складі постійних суддів і 12 присяжних засідателів. Відновлювалася й мирова юстиція. Постановами Ради Міністрів від 14 та 21 липня було розширено під­судність кримінальних та цивільних справ мировим суддям.

Загальне керівництво судочинством покладалося на Міністер­ство юстиції, компетенція якого розширювалася. Так, міністр юсти­ції отримав право призначати й звільняти з посад мирових суддів і голів з'їздів мирових суддів.

Крім загальних існували й військові суди, значення яких зростало з посиленням гетьманських репресій. Відповідно до Закону від 21 червня "Про організацію військово-судових установ та їх компетен­цію" вони поділялися на вищі (Київський та Катеринославський) і штабні — ті, що діяли при штабах дивізій, корпусів і Головному шта­бі. У справах про заколоти, агітацію проти Української держави, про­тидію владі, вбивства застосовувалась виняткова підсудність.

Судові установи при розгляді справ керувалися кримінальним і кримінально-процесуальним законодавством Російської імперії, щоправда, вносячи певні зміни відповідно до нових умов у склад злочинів і призначення міри покарання.

Організовувалася українська прокуратура. Законом "Про Дер­жавний сенат" встановлювалися посади прокурорів і товаришів (зас­тупників) прокурорів. Обов'язки Генерального прокурора поклада­лися на Міністра юстиції. Передбачалась участь прокурора у засі­даннях військових судів.

Поновлювалася діяльність адвокатури, на яку покладалася фун­кція представництва у цивільних і захисту в кримінальних справах. Першим кроком у створенні власного нотаріату стало встановлен­ня порядку призначення і звільнення нотаріусів Києва, Харкова й Одеси. За поданням відповідних окружних судів нотаріусів мало призначати (звільняти) Міністерство юстиції.

У системі правоохоронних органів чільне місце належало створе­ній відповідно до закону від 18 травня Державній варті. На неї по­кладалися охоронні, розвідувальні, контррозвідувальні, наглядові, силові й карні функції. Загальне керівництво її діяльністю здійсню­вав департамент Державної варти Міністерства внутрішніх справ, а в губерніях і містах — старости й отамани.

Головні засади створення власної правової системи були визначе­ні в Законах про тимчасовий державний устрій: "Українська держава

19

керується на твердих основах законів, виданих в установленій черзі". Тут же встановлювалися й правові основи законотворчого процесу: "Закони розробляються в кожному Міністерстві по належності і пе­редаються на загальне обміркування Раді Міністрів. По ухвалі Радою Міністрів внесених законопроектів вони передаються на ствердження Гетьманові". Міністрам надавалась можливість видавати розпоряд­ження в розвитку і поясненні законів. Законом від 2 червня "Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму й порядок оголошення законів" керівництво цим процесом покладалося на Державну канце­лярію і Державного секретаря. Про інтенсивність законодавчої діяль­ності гетьманського уряду свідчить той факт, що менш як за вісім місяців його існування було видано близько 300 законів.

Деякі попередні законодавчі акти були скасовані гетьманом, як такі, що суперечили соціально-політичним та економічним засадам Української держави. Така доля спіткала, наприклад, досить супе­речливий за своєю сутністю Закон Центральної Ради про національ­но-персональну автономію.

Водночас гетьманська адміністрація вибірково застосовувала правові акти із законодавчої спадщини як Центральної Ради, так і Російської імперії. Наприклад, у циркулярі Міністерства праці від 16 травня зазначалося, що всі попередні акти у сфері трудового зако­нодавства зберігають свою чинність, "якщо вони не скасовані Уря­дом Української держави".

Тою мірою, як затверджувалися відповідні закони Української держави, скасовувались попередні законодавчі акти, про що, як пра­вило, вказувалося в тексті того чи іншого закону. Показовим у цьо­му сенсі є Закон про українське громадянство від 1 липня, остання стаття якого скасувала Закон про громадянство, ухвалений Цен­тральною Радою у березні 1918 р. На відміну від закону Центральної Ради, цей закон базувався на "нульовому варіанті": усі російські під­дані, що перебували на Україні під час видання цього закону, визна­валися громадянами України.

Законодавство Української держави в цілому спрямовувалося на захист права приватної власності. Було запроваджено українську грошову систему, засновано банки. Особливе значення мало законо­давче врегулювання земельного питання. Скасувавши Закон Цен­тральної Ради про соціалізацію землі, Гетьманат уживав заходів що-

20

до унормування становища селян і поміщиків. Для підготовки ново­го земельного закону створювалися повітові та губернські земельні комісії, а також Вища земельна комісія на чолі з Гетьманом. Однак згідно із затвердженим у листопаді під тиском Українського націо­нального союзу на чолі з В. Винниченком проектом земельної ре­форми усі великі землеволодіння мали бути примусово викуплені державою й розподілені між селянами не більше як по 25 десятин. Допускалося існування господарств у розмірі до 200 десятин, якщо ці господарства мали культурне значення. Фактично це було повер­нення до скасованого Закону "Про соціалізацію землі" з деякою мо­дернізацією. Зрозуміло, що такий законопроект викликав різко нега­тивне ставлення великих землевласників.

Незаперечними є успіхи гетьманського уряду в законодавчому забезпеченні культури й освіти. Було засновано близько 150 україно­мовних гімназій. У середніх школах започатковувалося обов'язкове вивчення української мови й літератури, а також історії та географії України. В жовтні у Києві і Кам'янці-Подільському відкрилися укра­їнські університети. Було також засновано український Національ­ний театр, Національну капелу, Національний музей, Національний архів та бібліотеку, фонд якої мав понад мільйон томів. Вершиною освітньої діяльності Гетьманату стало урочисте відкриття 24 листо­пада Української академії наук. Президентом академії було обрано академіка В. Вернадського.

Створюючи власні Збройні сили, гетьманська адміністрація зроби­ла важливі кроки у законодавчому забезпеченні військового будів­ництва. Улітку 1918 р. гетьман наказав військовому міністерству від­новити організацію козацтва як основного резерву військ. Важливе значення мали Закон про загальний військовий обов'язок від 24 лип­ня та Закон про політично-правове становище службовців військо­вого відомства від 1 серпня 1918 р. Цими законами встановлювався строк служби два роки в піхоті й три — у кінноті та артилерії; вій­ськовослужбовцям заборонялося входити до складу політичних пар­тій і організацій, вони позбавлялися активного й пасивного вибор­чого права.

У вересні Рада Міністрів і гетьман ухвалили план організації ук­раїнської армії, що мала складатися з 8 корпусів, кінних дивізій та інших військових з'єднань. Важлива роль надавалася Чорномор­ській флотилії, що складалася з кораблів, захоплених німцями за

21

Брестською угодою і переданих ними Україні. Для підготовки вій­ськових кадрів засновувалися спеціальні школи. Було сформовано кілька військових з'єднань, у тому числі й Гвардійську Сердюцьку дивізію чисельністю 5 тис. чоловік, укомплектовану молоддю пере­важно з родин заможних селян. Вживалися заходи для формування військових частин з козаків. Козаки кожної губернії утворювали кіш на чолі з кошовим отаманом. До козацького стану належали нащад­ки козаків, але до нього записували і всіх охочих. Передбачалося створити українську армію чисельністю близько 300 тис. чоловік. Однак процес військового будівництва гальмувало командування окупаційних військ, яке боялося створення в Україні власного силь­ного війська.

Для періоду Гетьманату характерне посилення каральної спрямо­ваності законодавства. Так, тимчасовим Законом від 8 липня 1918 р. "Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства" та іншими актами поміщикам надавалося право використовувати при­мусову працю під час жнив. За ухилення від повинностей селянам загрожували великі штрафи, тюремне ув'язнення та інші покарання. За цим законом урожай 1918 р. вважався власністю держави і приз­начався на відправку до Німеччини й Австро-Угорщини. Селяни по­винні були здати хліб державі за твердими цінами, окрім частини, необхідної для прожиття. До вилучення продовольства залучалися створені при німецьких комендатурах спеціальні команди, які засто­совували жорсткі санкції і навіть розстріли. Народні маси позбавля­лися політичних прав і свобод. Жорстко придушувалися будь-які прояви невдоволення чи опозиції. Це спричинило активізацію пов­станського руху і в умовах, коли окупаційні війська внаслідок рево­люції в Німеччині та розпаду Австро-Угорської імперії залишали Україну, призвело до повалення гетьманського режиму.

9.3. УНР часів Директорії

Як вже зазначалося, повалення гетьманського режиму було зу­мовлене як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками. У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. на таємному засіданні представників україн­ських партій та інших організацій, об'єднаних в Український націо­нальний союз, було ухвалено план повстання й утворено керівний орган — Директорію. До її складу увійшли 5 представників різних

22

політичних сил: від українських соціал-демократів В. Винниченко (голова), С. Петлюра, А. Макаренко, від українських соціал-револю-ціонерів Ф. Швець, від соціалістів-самостійників П. Андрієвський. У своєму зверненні до українського народу 15 листопада Директорія закликала повстати проти гетьманського режиму й оголосила його уряд недійсним. Центром повстанського руху стала Біла Церква — місце дислокації Січових стрільців, які становили реальну боєздатну силу повстанців. Сюди стікалися сотні й тисячі селян під проводом своїх отаманів. На бік повстанців перейшли й основні гетьманські війська, в тому числі опора гетьмана — Гвардійська Сердюцька ди­візія. 14 грудня П. Скоропадський зрікся влади і разом із залишками німецьких військ подався до Німеччини. Того ж дня 90-тисячна ар­мія повстанців увійшла до Києва, а 19 грудня до столиці тріумфаль­но в'їхала Директорія.

26 грудня була оприлюднена "Декларація Української Народної Республіки", де повідомлялося, що "героїчним поривом українсько­го озброєного народу зметено з лиця землі української поміщицько-монархічне панування — Гетьманщину". Директорія одмінила "всі закони й постанови гетьманського уряду, які суперечили інтересам трудящих класів і були шкідливі для всього громадянства". Віднов­лювалися демократичні свободи, національно-персональна автоно­мія, поновлювався восьмигодинний робочий день тощо. Наголошу­валося, що до повного здійснення земельної реформи "всі дрібні селянські господарства, всі трудові господарства залишаються в ко­ристуванні попередніх власників непорушними, а решта земель пе­реходять у користування безземельних і малоземельних селян, і в першу чергу тих, хто пішов у військо".

Визначалися напрями внутрішньої та зовнішньої політики, соці­альних реформ, боротьби із спекуляцією, організації робітничого контролю, повернення селянам зібраних поміщиками контрибуцій.

Того ж дня було створено перший уряд Директорії — Раду На­родних Міністрів у складі 18 осіб на чолі з В. Чеховським. Було ухва­лено ряд законів, зокрема закон про передачу селянам усієї помі­щицької землі без викупу.

Директорія не мала єдиної позиції щодо перспектив державного будівництва. її голова В. Винниченко наполягав на розбудові держа­ви за радянським зразком і союзі з більшовицькою Росією проти Ан­танти. Головний отаман війська С. Петлюра, навпаки, виступав за

23

"європейську модель" і спільну з Антантою боротьбу проти радян­ської Росії.

За такої ситуації визначився третій, компромісний, шлях. У під­мурівок розбудови держави Директорією було покладено так зва­ний трудовий принцип (що, однак, спричинило звинувачення Ди­ректорії у "більшовизмі"). В "Декларації" зазначалося, що "Дирек­торія є тимчасова верховна влада революційного часу", яка "...пере­дає свої повноваження лиш трудовому народові самостійної Україн­ської Народної Республіки". Тобто за цим принципом експлуататор­ські класи позбавлялися виборчих прав. До "експлуататорів" також було віднесено буржуазну інтелігенцію: професорів, адвокатів, ліка­рів та ін. Центральні органи влади й управління мав утворити Тру­довий конгрес (Конгрес трудового народу) — своєрідний парламент з делегатів від "трудового селянства", "міського робітництва" і "трудової інтелігенції" (що була безпосередньо пов'язана з народом: фельдшерів, вчителів народних шкіл, дрібних службовців тощо). Влада на місцях, у губерніях і повітах мала належати трудовим Ра­дам робітників, селян і трудової інтелігенції.

23-28 січня 1919 р. відбулася перша сесія Конгресу трудового наро­ду за участю близько 400 депутатів від повітових селянських з'їздів та губернських з'їздів робітників і "трудової інтелігенції", в тому числі й 65 депутатів від ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки). Вперше за територіальним представництвом, в тому числі й західно­українських територій, було сформовано повноважний орган, який небезпідставно вважається українським передпарламентом.

Конгрес ратифікував Акт злуки УНР із ЗУНР. Він висловився проти "організації робітничої диктатури" і проголосив загальне ви­борче право для виборів майбутнього "Всенародного Парламенту Незалежної Соборної Української Республіки". Було ухвалено "За­кон про форму влади на Україні", в якому визначалися підвалини державного устрою УНР. За цим законом до скликання наступної сесії Конгресу Директорії надавалась верховна влада з правом видава­ти закони, які підлягали ухваленню найближчою сесією Конгресу. До складу Директорії було введено представника ЗУНР Є. Петруше-вича, проте це рішення не було реалізовано.

Виконавчу владу згідно із Законом про форму влади на Україні здійснювала Рада Народних Міністрів, яка затверджувалась Ди­ректорією і відповідала перед нею в періоди між сесіями Конгресу.

24

В законі йшлося про утворення постійних комісій: оборони, зе­мельної, бюджетної, закордонних справ, продовольства, культур­но-освітньої; про владу комісарів Директорії на період війни. Слід зазначити, що правовий статус Директорії та уряду закон чітко не визначив. Не було конкретизовано компетенцію уряду, що спричи­нило проблеми у поділі повноважень цих органів, а то й конфлікти між ними.

Конгрес звернувся з Універсалом до українського народу, в яко­му було викладено основні напрями державного будівництва. Зва­жаючи на те, що "з усіх боків цілості і незалежності Української На­родної Республіки загрожують сильні держави", Конгрес закликав "всіх синів трудового селянства і робітництва на боротьбу за землю і волю". В умовах громадянської війни Конгрес уже більше ніколи не збирався.

Внутрішня й зовнішня ситуації, в яких опинилася Директорія, бу­ли дуже складними. В Одесі й інших чорноморських портах висади­лося шістдесятитисячне військо Антанти (французькі дивізії, окремі англійські, грецькі, румунські частини). Антанта не визнавала Укра­їни і, сприймаючи її лише як частину Росії, допомагала білогвардій­ській армії Денікіна. На заході ЗУНР вела кровопролитну війну з по­ляками й потребувала допомоги. Радянські уряди Росії й України, вважаючи Директорію контрреволюційною, розпочали проти неї воєнні дії, і їхні війська у першій половині січня зайняли всю Лівобе­режну Україну. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радян­ській Росії. Але армія Директорії, яка на момент перемоги повстан­ня налічувала близько 100 тис, зменшилася до 25 тис. і виявилась аб­солютно небоєздатною. Селянство, що становило її основу, розбіг­лося по своїх селах "ділити поміщицьку землю". На бік більшовиків перейшли армія анархіста Н. Махна, повстанські з'єднання отаманів М. Григор'єва, Д. Терпила та ін. Армія Директорії окрім двох з'єд­нань (Запорозької дивізії отамана Болбочана та Стрілецької дивізії полковника С. Коновальця) складалася з окремих загонів на чолі зі своїми отаманами, яких головнокомандувач С. Петлюра ледве міг контролювати. Отже, сили були явно нерівними. Радянські війська, розбивши основне угруповання військ Директорії під Києвом, на по­чатку лютого зайняли столицю. Повстанський рух охопив чимало міст і сіл України. На Катеринославщині повстале селянство на чолі з Н. Махном розпочало творити свій державний лад.

25

У цих умовах Директорія вступила в переговори з командуван­ням французьких військ щодо передачі України під протекторат Франції та надання допомоги з боку Антанти. Але французи поста­вили умови: створити 300-тисячну армію, підпорядкувавши її союз­ному командуванню, встановити контроль Антанти над українськи­ми фінансами та залізницями, звільнити ув'язнених гетьманських мі­ністрів. На вимоги командування французьких військ на початку лютого 1919 р. зі складу Директорії вийшов звинувачений ними у "більшовизмі" її голова В. Винниченко, а соціалістичний кабінет

B.            Чеховського замінили помірковані на чолі з С. Остапенком.

C.            Петлюра, відставки якого також домагалися французи, повідо­

мив про припинення свого членства в партії, але зі складу Директо­

рії не вийшов. Більш того, після від'їзду за кордон В. Винниченка він

став центральною фігурою у Директорії. Однак спроба Директорії

знайти собі союзника у Франції не мала успіху. Внаслідок інтенсив­

ної більшовицької пропаганди антантівські війська були деморалі­

зовані. Під натиском Червоної Армії та військ отамана М. Гри-

гор'єва у березні — квітні вони залишили Україну.

Крах орієнтації на Антанту призвів до створення 6 квітня 1919 р. нового соціалістичного уряду на чолі із Б. Мартосом. Цей уряд ого­лосив про намагання здійснити земельну реформу в інтересах се­лянства, відновити роботу фабрик і заводів. Однак у квітні армія Ди­ректорії була повністю розбита радянськими військами і відступила частково у Східну Галичину, а частково у Румунію.

Влітку збройні сили С. Петлюри, об'єднавшись з Українською Галицькою Армією (УГА) і скориставшись наступом Денікіна, всту­пили у межі України і ЗО серпня 1919 р. зайняли Київ. Однак уже нас­тупного дня в місто увійшли війська Денікіна, які не визнавали ні Директорії, ні України. Внаслідок поразки від денікінців розпочався драматичний відступ військ Директорії.

За цих умов С. Петлюра пішов на союз із Польщею. Проти рішу­че виступило командування УГА, розуміючи, що наслідком цього стане загарбання Польщею Галичини. В листопаді УГА перейшла на бік Денікіна, а через деякий час її підрозділи почали підтримува­ти Червону Армію. У цей період було сформовано уряд на чолі з І. Мазепою, а з травня 1920 р. — В. Прокоповичем. Ускладнення во­єнно-політичної ситуації призвело до підписання 21 квітня 1920 р. Варшавського договору, за яким українська сторона за воєнну та ін-

26

шу підтримку пішла на значні територіальні поступки. До Польщі відходили Холмщина, Підляшшя, Східна Галичина, частина Поліс­ся й Волині. За умовами договору польсько-українські війська в квітні 1920 р. виступили на більшовиків і 6 травня оволоділи Киє­вом. Однак невдовзі радянськими військами їм було завдано ряд по­разок. У листопаді 1920 р. після виснажливих боїв війська Директо­рії відступили за Збруч, де були інтерновані поляками.

В умовах кровопролитної громадянської війни Директорія й уря­дові установи змушені були неодноразово змінювати місце перебу­вання (Вінниця, Проскурів, Рівне, Кам'янець-Подільський). 15 лис­топада 1919 р. на останньому засіданні Директорії та уряду було прийнято постанову про від'їзд за кордон у державних справах чле­нів Директорії А. Макаренка та Ф. Швеця, яким було надано право укладати прелімінарні договори й військово-політичні угоди від іме­ні УНР з іноземними державами. "Верховне керівництво справами Республіки " було покладено на С. Петлюру, якого було уповноважено "іменем Директорії" затверджувати всі закони й постанови, прийня­ті урядом. Фактично С. Петлюра вже керував один, бо Є. Петруше-вич, не згодний з політикою Петлюри, вийшов зі складу Директорії. 21 травня 1920 р. уряд ухвалив постанову про відкликання А. Макаренка й Ф. Швеця з-за кордону. їхнє неповернення дало під­ставу вважати, що ці діячі вибули зі складу Директорії. С. Петлюра став одноосібним керівником УНР.

Аналіз законодавства останнього періоду УНР свідчить про тен­денцію переходу до президентсько-парламентської республіки. За за­конами від 12 листопада 1920 р. "Про тимчасове верховне управлін­ня та порядок законодавства в Українській Народній Республіці" і "Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки" верховну владу в УНР мали тимчасово здійснювати "шляхом розме­жування і координації державної функції" Директорія, Державна Народна Рада і Рада Народних Міністрів.

Згідно з цими законами Директорія УНР в особі її Голови: "а) за­тверджує ухвалені Державною Народною Радою закони; б) затвер­джує ухвалені Радою Народних Міністрів призначення та звільнен­ня; в) затверджує ухвалені Державною Народною Радою умови зв'язків з іншими державами; г) видає на пропозиції Ради Народних Міністрів акти амністії та помилування; д) репрезентує Українську Народну Республіку перед іншими державами; є) покликає Голову

27

Ради Народних Міністрів і затверджує членів Ради Народних Мі­ністрів".

До скликання Парламенту УНР законодавча влада мала належа­ти Державній Народній Раді, яка мала обиратися терміном на рік з представників населення, політичних, громадських, наукових, про­фесійних і кооперативних організацій. До функцій Державної На­родної Ради також належали оголошення війни й укладення миру, обговорення бюджету та всіх асигнувань, контроль за діяльністю уряду, призначення окремих парламентських комісій, розгляд і за­твердження міжнародних угод тощо.

Статус і функції Ради Народних Міністрів чітко визначеними не були. Як вже зазначалося, вони формувалися Директорією. Однак за діяльність уряду Рада Народних Міністрів мала відповідати перед Державною Народною Радою.

Передбачалося, що в разі неможливості виконання Головою Ди­ректорії своїх обов'язків влада передавалася Голові Державної На­родної Ради, а до її скликання — колегії, що мала складатися з Голо­ви Ради Народних Міністрів, головуючого у Найвищому суді УНР і представника політичних партій. Ці закони проголошували народ­ний суверенітет, верховенство закону, принцип поділу влад, багато­партійність. Однак, прийняті за кілька днів до краху УНР, зазначені закони не були реалізовані. Наприкінці 1920 р. Директорія УНР вже не контролювала територію України і продовжила свою діяльність в еміграції.

Місцеве управління після провалу експериментів з "трудовими ра­дами" на законодавчому рівні не було визначено і здійснювалося за зразком першої УНР. Керівництво місцевими органами влади було покладено на Міністерство внутрішніх справ. Реальна влада на міс­цях належала призначеним Директорією волосним, повітовим і гу­бернським комісарам та отаманам. Відновилася діяльність дорево­люційних органів місцевого самоврядування (земських зібрань і управ, міських дум і управ), Рад робітничих і селянських депутатів, домових комітетів. На домові комітети, що діяли у містах, урядом Директорії зокрема було покладено обов'язок подання списків при­хильників гетьманської влади, а також осіб, що належали до монар­хічних чи більшовицьких організацій.

Інструкцією МВС від 24 червня 1919 р. "Про тимчасову організа­цію влади на місцях" встановлювалася структура й підпорядкування

28

місцевих комісаріатів, визначалися повноваження комісарів, які по­рівняно з періодом Центральної Ради стали значно ширшими. До цих повноважень зокрема належали: нагляд за виконанням розпо­ряджень центральної влади, організація мобілізаційної роботи, ке­рівництво міліцією. Губернські комісари здійснювали загальне ке­рівництво земськими зібраннями й управами, міськими думами й управами. Вони також наділялися правами видавати обов'язкові постанови з питань охорони громадського порядку, спокою й рес­публіканського ладу.

Після повалення Гетьманату Директорія намагалася відновити судові установи, що існували за Центральної Ради. 1 грудня 1918 р. було прийняте рішення, що "суд на території УНР здійснюється іме­нем УНР". За законом від 2 січня 1919 р. поновлювалася діяльність Генерального суду, щоправда, під новою назвою Найвищий суд. Наприкінці січня Центральною Радою були поновлені апеляційні су­ди. Про намагання відновлювати діяльність низової ланки дорево­люційної судової системи свідчить Закон від 19 лютого "Про вибори і призначення мирових суддів".

Однак в умовах громадянської війни набуло поширення надзви­чайне судочинство. За наказом С. Петлюри від 22 листопада 1918 р. при всіх окремих військових частинах засновувалися військово-по­льові суди в складі прокурора, двох старшин, двох козаків та секрета­ря. Вони розглядали справи військових та цивільних осіб у злочинах проти Директорії та кримінальні справи (вбивства, розбій, пограбу­вання, підпали, зґвалтування тощо). Судові підлягали також особи, які брали участь у будь-яких маніфестаціях, скупченнях чи зібраннях без належного на це дозволу, особи, які з'являлися на вулиці після 10-ї години вечора, власники розважальних закладів, які не зачиняли їх о пів на десяту вечора. Застосовувалися розстріли, строкова або безстрокова каторга, ув'язнення терміном від 6 місяців до двох років, грошові штрафи. Вироки виносились, як правило, без попереднього слідства, оскарженню не підлягали і виконувалися негайно.

Військово-польові суди у грудні 1918 р. — січні 1919 р. викорис­товувались для вчинення масових репресій проти противників нової влади. У Києві з 20 грудня діяли два суди у зменшеному складі (го­ловуючого і двох членів), тому що раніше створений суд при штабі Осадного корпусу не встигав розглядати справи. За наказами коман­дира корпусу Є. Коновальця та начальника штабу А. Мельника за-

29

стосовувалися "негайні розстріли без слідства і суду" всіх, хто агіту­вав проти існуючого державного устрою УНР.

Наприкінці січня 1919 р. замість військово-польових судів "у міс­цевостях, оголошених на воєнному стані або на стані облоги, а та­кож на театрі воєнних дій" були створені надзвичайні військові суди. Фактично вони діяли без територіальних обмежень, бо на підставі Закону від 24 січня на всій території України оголошувався воєнний стан. Надзвичайний військовий суд діяв у складі голови та чотирьох членів. У його засіданнях брали участь прокурор та захисник з чис­ла військових старшин (офіцерів), які мали вищу юридичну освіту або були знайомі з судовим процесом. Але діяв суд за скоро­ченою процедурою. Вироки надзвичайного військового суду не під­лягали оскарженню й виконувалися негайно. Засудженим до страти надавалося право протягом шести годин звернутися до Директорії, а в діючій армії до Головного отамана з проханням про помилування або пом'якшення кари.

Створюючи власну правову систему, Директорія змушена була визначитися щодо попереднього та "паралельного" (радянського) законодавства. Згідно із затвердженою 17 травня 1919 р. Головою Директорії постановою Ради Народних Комісарів на території Ук­раїни було анульовано чинність законів і декретів Українського Ра­дянського та Російського Радянського урядів і поновлено чинність законів УНР. Однак реально Директорія діяла шляхом часткового поновлення законодавства УНР. Ціла низка законів УНР, які Дирек­торія вважала "лівими", в тому числі й Конституція УНР, поновлені не були. Водночас не було скасовано в повному обсязі законодавс­тво гетьмана П. Скоропадського, проти якого власне виступила Ди­ректорія. Не припинялась чинність і дореволюційного законодавс­тва, якщо воно не суперечило новим українським законам.

Певні намагання впорядкувати законодавчу діяльність простежу­ються в Законі від 14 лютого 1919 р. "Про порядок внесення і затвер­дження законів в Українській республіці". Відповідно до нього під­готовка законопроектів покладалася на міністерства. Після схвален­ня Радою Народних Міністрів вони виносилися на затвердження Ди­ректорії. У Законі від 12 листопада 1920 р. "Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Рес­публіці" містився окремий розділ "Законодавство Української На­родної Республіки". За цим актом право ухвалювати законопроекти

30

отримали Державна Народна Рада й Рада Народних Міністрів. Про­екти законів, ухвалених одним із цих органів, мали подаватися на затвердження Голови Директорії УНР.

У сфері державно-правового регулювання діяли зазначені вище закони про форму влади в УНР від 28 січня 1919 р., про верховне правління та порядок законодавства в УНР, про Державну Народну Раду УНР від 12 листопада 1920 p.; 24 січня 1919 р. було поновлено дію закону УНР про національно-персональну автономію. Захисту прав особи був присвячений Закон від 28 лютого 1919 р. "Про від­новлення гарантій недоторканності особи на території УНР". Але норми цих законів в умовах громадянської війни не могли бути реа­лізовані. Наприкінці жовтня 1920 р. було підготовлено проект нової Конституції, за якою в Україні мала встановитися президентсько-парламентська республіка. В основу розбудови держави за цим про­ектом покладався принцип поділу гілок влад: законодавчої через Державну раду, виконавчої через Голову держави і Раду Міністрів, судову через незалежні суди.

Відносини у цивільно-правовій сфері регулювалися дореволюцій­ним законодавством (X том Зводу Законів Російської імперії). Ди­ректорією вносилися зміни щодо права власності. Так, Законом від 8 січня 1919 р. "Про землю в УНР" було скасовано право приватної власності на землю.

У кримінально-правовій сфері за майже повної відсутності влас­них нормативних актів застосовувалися норми дореволюційного карного законодавства (Кримінальне уложення 1903 p., Військово-кримінальний статут та ін.). Нагальною проблемою була протидія єврейським погромам, про що йдеться у багатьох офіційних докумен­тах УНР; зокрема в Законі від 27 травня 1919 р. та наказі Головноко­мандування військ УНР від 26 серпня. Низка законів спрямовувалася на боротьбу зі спекуляцією. Вищою мірою покарання була смертна кара. Також застосовувалися тюремне ув'язнення, строкова чи без­строкова каторга, конфіскація майна тощо. З літа 1919 р. внаслідок селянських заворушень Директорія вдавалася до беззаконня і репре­сій, визначаючи жорстокі покарання не на основі права, а керуючись революційною свідомістю.

Законодавство Директорії створювалося в режимі "швидкого ре­агування". Пріоритети законотворчості визначалися ситуацією в країні, яка була надто ускладненою. Саме цими обставинами пояс-

31

нюється велика кількість законів, спрямованих на забезпечення ви­конання військової, хлібної та інших повинностей, вирішення низки поточних проблем.

9.4. Західноукраїнська Народна Республіка

Революція в Росії, загострення соціально-економічних і націо­нальних суперечностей викликали хвилю революційного піднесення і в Австро-Угорський імперії. Намагаючись врятувати монархію, імпе­ратор Карл 116 жовтня 1918 р. видав маніфест, за яким Австро-Угор­щина перетворювалася на багатонаціональну федеративну державу. "Коронним землям" надавалося право створити власні представ­ницькі органи — Національні ради. 18 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських депутатів австрійського парламенту, галиць­кого й буковинського сеймів, представників від основних політичних партій, а також від духовенства й студентства. Збори зі свого складу заснували Українську Національну Раду (УНРаду) на чолі з Є. Петру-шевичем.

УНРада у Маніфесті від 19 жовтня проголосила Галичину, Північ­ну Буковину й Закарпаття "однопільною українською національною територією", що уконституйовується як Українська держава, що­правда у складі Австро-Угорщини. Планувалося виробити конститу­цію нової держави з правом національно-культурної автономії та з правом представництва в уряді національних меншин. Було утворе­но три комісії з функціями виконавчих органів УНРади: загальну на чолі з Є. Петрушевичем, для Галичини на чолі з К. Левицьким, для Буковини на чолі з О. Поповичем. Представництва Закарпатської України у складі УНРади не було, але від групи політичних діячів За­карпаття надійшло повідомлення, що закарпатські українці бажають приєднатися до Української держави.

Бажаючи узгодити програму своєї діяльності з австрійською вла­дою, Українська Національна Рада направила до Відня повноважну делегацію. Однак австрійський уряд схилявся до створеної 28 жов­тня 1918 р. у Кракові Польської ліквідаційної комісії, маючи на меті перехід Галичини до Польської держави. Був призначений генераль­ний комісар Галичини князь В. Чарторийський, військові комендан­ти Галичини та Львова. На 1 листопада було призначене офіційне передання влади в Галичині полякам. Це призвело до збройного

32

взяття влади у Львові Центральним військовим комітетом на чолі з Д. Вітовським. На початку листопада в усіх містах і місцевостях Га­личини влада перейшла до українців.

У зверненнях від 1 листопада УНРади "До населення міста Льво­ва" та "Український народе!" зазначалося, що народною "волею утворилася на українських землях бувшої Австро-Угорської монар­хії Українська держава і її найвища власть, Українська Національна Рада". Проголошувалося про усунення старих органів влади і пере­хід влади до українських організацій. Українці-військовослужбовці, все українське населення мали стати на захист власної держави. Усім громадянам різних національностей і віросповідань надавалися рів­ні права. Національним меншинам (полякам, євреям, німцям) про­понувалось обрати своїх представників до складу УНРади. Наголо­шувалося, що "як тільки буде забезпечене й укріплене існування Ук­раїнської держави, Українська Національна Рада скличе на основі загального, рівного, безпосереднього виборчого права Установчі збори, які рішать про дальшу будучність Української держави".

1 листопада 1918 р. відбулася формальна передача влади УНРаді австрійським намісником Галичини. Щоправда, наприкінці цього ж дня у Львові, а пізніше і в інших місцевостях польські збройні сили, підтримані польським населенням, розпочали бойові дії. На допомо­гу їм надходили численні військові частини безпосередньо з Польщі. Все це спричинило довготривалу кровопролитну збройну боротьбу. Під тиском переважаючих сил ворога 22 листопада 1918 р. україн­ське військо й державна влада залишили Львів, переїхавши спершу до Тернополя, а на початку січня до Станіслава.

9 листопада УНРада визначила назву української держави — За­хідноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). З перших днів існуван­ня ЗУНР здійснювалися спроби возз'єднання зі Східною Україною. 14 грудня 1918 р. у Фастові делегація ЗУНР підписала з Директорією попередній договір. Акт злуки (соборності) урочисто відбувся 22 січ­ня 1919 р. на Софійському майдані у Києві. Наступного дня його од­ноголосно ратифікував Конгрес трудового народу. Планувалося скликання парламенту об'єднаної України (Установчих зборів). До його скликання ЗУНР, що офіційно мала називатися Західною об­ластю Української Народної Республіки, зберігала автономію, влас­ні органи державної влади, збройні сили, законодавство тощо. Фак­тично ж вона продовжувала діяти як окреме державне утворення.

33

Невдовзі ЗУНР зазнала прямого нападу з боку Польщі, Румунії та Чехословаччини. Зі згоди й санкції Антанти Північну Буковину захопила Румунія; Закарпаття спочатку відійшло до Угорщини, а че­рез кілька місяців — до Чехословаччини. Отже, територію ЗУНР фактично становила тільки Східна Галичина з 4 млн населення.

25 червня 1919 р. Верховна Рада Антанти, щоб "забезпечити мир­не населення й майно Східної Галичини від більшовицьких банд", уповноважила збройні сили Польської республіки зайняти всю Га­личину. Під натиском польської армії основна частина УГА, органи державної влади, тисячі біженців перейшли р. Збруч на територію, що контролювала Директорія УНР. Інша частина УГА перейшла на територію Чехословаччини, де була інтернована. Тривалий час УГА боролася за Українську державу разом із армією Директорії. Але після союзу Петлюри з Польщею три корпуси УГА оголосили про перехід до Денікіна, а через деякий час — до Червоної Армії.

Восени 1919 р. Є. Петрушевич з оточенням змушений був покину­ти українські землі і виїхати до Відня. З огляду на тісні контакти ке­рівництва УНР і Польщі та неспроможність УНР захистити західних українців від Польщі, він оголосив про припинення чинності закону щодо об'єднання ЗУНР і УНР. 25 липня 1920 р. було утворено закор­донний галицький уряд (уряд Диктатора ЗУНР). Цей уряд і урядові установи, а також дипломатичні представництва і місії ЗУНР проіс­нували до травня 1923 р. Вони були розпущені Є. Петрушевичем піс­ля того, як Антанта 14 березня 1923 р. визнала Східну Галичину на­лежною Польщі без жодних застережень.

Вищим органом влади ЗУНР була УНРада. Відповідно до Закону від 15 листопада 1918 р. її склад поповнився делегатами з усіх повітів та великих міст. Вибори цих делегатів пройшли з 22 по 26 листопада. 4 січня 1919 р. була створена Президія УНРади у складі Президента (голови Ради) і чотирьох його заступників. На цьому ж засіданні бу­ло створено ще один орган — Виділ УНРади у складі Президента та дев'яти членів, на який покладалися функції колегіального глави держави.

Дбаючи про створення повноцінного парламенту, УНРада, яка вважала себе тимчасовим органом, 31 березня 1919 р. ухвалила закон про скликання сейму ЗУНР, а в квітні — виборчий закон. Послів (де­путатів) належало обрати за національно-пропорціональною систе­мою на основі загального, рівного, прямого виборчого права при та-

34

ємному голосуванні. З 226 послів Сейму українцям належало обрати 160, полякам — 33, євреям — 27, австрійцям — 6. Однак через склад­ні воєнно-політичні обставини провести вибори так і не вдалося.

Внаслідок різкої зміни зовнішньополітичної ситуації у червні 1919 р. Виділ УНРади та Державний Секретаріат ухвалили закон про пере-дання всієї повноти військової та цивільної влади Диктаторові Є. Петрушевичу. Для виконання диктаторських функцій Є. Петруше-вич утворив Колегію головноуповноважених і Військову канцелярію, які в практичній діяльності керувалися виключно його вказівками.

Уряд ЗУНР — Державний Секретаріат було сформовано 9 листо­пада 1918 р. Його очолив К. Левицький. У складі уряду було 14 дер­жавних секретарств (міністерств). Пізніше кількість державних сек-ретарств та інших структур уряду неодноразово змінювалися. 10 листопада голова і члени уряду присягнули на вірність україн­ському народові й державі. У грудні уряд подав у відставку і було сформовано новий на чолі з С. Голубовичем. На засіданні УНРади 4 січня 1919 р. було обговорено програму уряду і здійснено спробу створити дієвий урядовий апарат. Аби залучити до процесу держа­вотворення національні меншини, у складі уряду було утворено ще три секретарства: польське, єврейське й німецьке. Однак вони відхи­лили цю пропозицію. Незабаром внаслідок реорганізації секре­тарств їх кількість скоротилася до десяти.

Місцевими органами влади і управління стали обрані населенням у листопаді 1918 р. громадські й міські комісари, містечкові, сільські й повітові "прибічні" та національні Ради. Місцеву владу в повітах здійснювали повітові комісари, яких призначав Державний секретар внутрішніх справ. 16 листопада 1918 р. з'явився Закон "Про адмініс­трацію Західноукраїнської Народної Республіки", у якому регламен­тувався порядок утворення, структура та функції місцевих органів влади й управління.

За цим законом повітовий комісар був вищим представником влади у повіті. Він призначав громадських і міських комісарів, а там, де їх вже було обрано, затверджував обрані кандидатури; мав право розпускати місцеві громадські ради й призначати нові вибори до них; затверджував розпорядження повітових властей; приймав при­сягу від службовців повіту тощо. Йому підпорядковувалися повітові військовий комендант і комендант жандармерії. Відповідним чином було регламентовано й повноваження комісарів нижчих ланок.

35

Передбачалося збереження старих кадрів службовців, особливо суспільно необхідних служб (комунальних, зв'язку, залізниць тощо). В законі зазначалося, що всі службовці, які дадуть письмове зо­бов'язання чесно служити Українській державі, залишаються працю­вати на своїх місцях. Згідно із виданим у березні 1919 р. розпоряджен­ням Секретарства внутрішніх справ встановлювався перелік вимог до службовців державного апарату. Ними могли бути лише громадяни України бездоганної поведінки, які володіли українською мовою і мо­вою хоч би однієї з національних меншин, не старші 40 років. Запро­ваджувалося річне стажування й іспит перед спеціальною комісією.

Правоохоронні органи ЗУНР почали створюватись уже на почат­ку листопада 1918 р. Під час виборів місцевих органів влади й управ­ління населення обирало так звану народну міліцію, що діяла на гро­мадських засадах. Крім цього, за рішенням УНРади в листопаді створювався корпус української державної жандармерії. Його очо­лила Команда української жандармерії на чолі з Головним комен­дантом. Створювалися окружні, повітові, міські й сільські команди жандармерії, які також очолювали місцеві коменданти. Комплекту­валася жандармерія добровольцями з числа військовозобов'язаних, а також кадрами "старих", професійно підготовлених жандармів, які не брали участі в антинародній діяльності.

Навесні 1919 р. в ЗУНР налічувалось близько 1 тис. жандармів, 4 тис. стажистів, 3 тис. народних міліціонерів.

Судова система, відповідно до Закону від 21 листопада 1918 р. "Про тимчасову організацію судів і судової влади", спочатку зали­шалася без змін. Судді й допоміжний персонал судових установ при­сягали на вірність українському народові, державі. Було звільнено лише тих, хто скомпрометував себе антинародною, антиукраїн­ською діяльністю й переконаннями.

Незабаром розпочалося реформування судової системи. Терито­рія держави була поділена на 12 судових округів і 130 судових пові­тів. З урахуванням національного складу в них належало обрати суд­дів окружних і повітових судів (102 українця, 25 поляків, 17 євреїв). Оскільки кадрів суддів-українців не вистачало, Законом "Про скоро­чення підготовки судової служби" термін стажування суддів скоро­чувався з трьох до двох років. За воєнного часу законом тимчасово припинялася діяльність суду присяжних. У судочинстві запроваджу­валися демократичні принципи гласності, змагальності, права зви-

36

нуваченого на захист тощо, здійснювався перехід його на українську мову.

Продовженням судової реформи стала спеціалізація першої судо­вої ланки й створення судових установ другої та третьої інстанцій. Окружні й повітові суди мали розглядати цивільні справи. А для роз­гляду кримінальних справ Законом УНРади від 11 лютого 1919 р. в повітах утворювалися трибунали, які мали діяти у складі одного або трьох призначуваних Секретарством юстиції суддів. Згідно із Зако­ном від 15 лютого 1919 р. другою судовою інстанцією мав стати Ви­щий суд і третьою (останньою) — Найвищий державний суд. До їх обрання зазначені функції покладалися на створені у березні 1919 р. при Станіславському окружному суді Окремий судовий Сенат дру­гої інстанції та Окремий судовий Сенат третьої інстанції.

Поновила свою діяльність адвокатура. Були створені Державна прокураторія на чолі з Генеральним прокурором, нотаріат, військо­ва юстиція.

Серед надбань ЗУНР, безперечно, й створення власних Збройних сил — Української галицької армії. При її комплектуванні спочатку застосовувався принцип добровільності, але від середини листопада 1918 р. було оголошено мобілізацію, внаслідок якої на початку 1919 р. з'явилась 120-тисячна дисциплінована й патріотична армія, що скла­далася з трьох корпусів. У її структурі були піхотні й кавалерійські частини, артилерія, підрозділи зв'язку, технічні, допоміжні й навіть авіаційний підрозділи. Очолював армію Начальний вождь (Команду­вач) з Генеральним штабом. Незважаючи на нестачу озброєння, бо­єприпасів, медикаментів підтримана народом армія чинила відчай­душний опір ворогам. У її складі воювали не лише українці, а й авс­трійці, угорці, євреї, представники інших національностей.

Відтак у стислі терміни були створені дійові органи центральної влади й місцевого управління, судові й правоохоронні органи, влас­ні збройні сили; у надзвичайно складних умовах зовнішньої агресії це забезпечило стабільність і порядок на своїй території, можливість певний час протистояти значно переважаючим силам ворога.

Досить активною була зовнішньополітична діяльність. Представ­ники ЗУНР були у США, Англії, Канаді, Франції, Німеччині, Арген­тині, Бразилії, домагаючись офіційного визнання й допомоги своїй країні. ЗУНР фактично мала контакти з Австрією, Чехословаччи-ною та іншими країнами. Делегація ЗУНР брала участь у Паризькій

37

мирній конференції, намагаючись відстояти власні інтереси. Але офіційного визнання ЗУНР на домоглася, що, власне, й вплинуло на її поразку у боротьбі із зовнішнім ворогом.

Законодавча діяльність УНРади і уряду ЗУНР відігравала важли­ве значення в організації державно-політичного життя країни. У За­коні про адміністрацію ЗУНР від 16 листопада 1918 р. визначилися принципи законотворчої діяльності. Оскільки видати нові закони в осягненому часі було неможливо, залишалося чинним попереднє австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам і ці­лям Української держави. Водночас активно напрацьовувалась власна законодавча база.

Конституційні засади держави були визначені у "Тимчасовому основному законі про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії" від 13 листопада 1918 р. У ньому містилися важливі положення про територію ЗУНР, верхо­венство влади народу, тимчасові (до часу зібрання Установчих збо­рів) владні повноваження УНРади і Державного Секретаріату, його герб (золотий лев на синьому полі) та державну печатку. За цим за­коном виборче право мали всі громадяни незалежно від національ­ності, віросповідання, статі. Водночас Тимчасовий основний закон було доповнено іншими законодавчими актами.

Закон "Про державну мову" від 15 лютого 1919 р. проголосив державною мовою українську. "Законно признаним національним меншостям" залишалося право "уживання як усно, так і в письмах, їх матірної мови в урядових зносинах з державними властями і уря­дами, публічними інституціями і державними підприємствами".

Згідно із Законом "Про право громадянства Західної області УНР і правовий статус чужоземців" від 8 квітня 1919 р. громадяна­ми УНР (ЗУНР розглядалась як частина УНР) вважалися всі, хто на день підписання закону належав до будь-якої міської або селянської общини.

Серед соціально-економічних проблем, які потребували нагаль­ного вирішення, найболючішою була земельна. Тривалі зволікання з її вирішенням пояснюються насамперед намаганнями УНРади уникнути звинувачень Заходу у більшовизмі. Після довгих і завзятих дебатів 14 квітня 1919 р. УНРада ухвалила Закон про земельну ре­форму. Він передбачав конфіскацію поміщицьких, монастирських і церковних земель та земель інших великих землевласників понад

38

встановлений максимум. Ці землі переходили до так званого "зе­мельного фонду" держави, з якого після війни мали наділятися малоземельні та безземельні селяни, військовослужбовці-інваліди тощо. Позаяк встановлення земельного максимуму, процедура кон­фіскації та наділення землею відкладалася до скликання Сейму, сіль­ська біднота розпочала самочинно захоплювати поміщицьку землю. У відповідь власті змушені були вдаватися до репресій і застосо­вувати війська.

Економічно розореному війною краєві загрожував голод. Влада ЗУНР створила так званий харчовий виділ, взяла на облік усі запаси продовольства й товарів першої необхідності, організувала їх розпо­діл серед населення. Заборонялося вивозити продовольство за межі держави, вводилося два дієтичні (безм'ясні) дні на тиждень, було від­крито дешеві й безкоштовні їдальні для бідноти, дітей і людей похи­лого віку. Відчутну продовольчу допомогу своїм західноукраїн­ським братам надала УНР.

Неабиякі зміни відбулися у сфері охорони здоров'я, освіти. Від­кривалися лікарні, поліклініки, школи. Обов'язковими предметами в школах стали українська мова, географія та історія України. Перед­бачалося також право національних меншин на навчання рідною мовою. Закон "Про основи шкільництва" від 13 лютого 1919 р. на­дав школам державний статус, водночас дозволяючи створювати й приватні школи. Планувалося відкрити український університет.

У галузях цивільного, кримінального й процесуального права в ЗУНР використовувалось австрійське законодавство. Для розробки власного не було ані професійних юридичних кадрів, ані часу.

У 1917-1920 pp. відбувалась боротьба за українську національну державність. УНР, утворена у листопаді 1917 р., мала прогресивне іс­торичне значення. Україна вперше проголошувалася незалежною, демократичною, парламентською державою з поділом влади на за­конодавчу, виконавчу й судову. Громадянам надавалися широкі права й свободи, була скасована смертна кара. Кожній нації, що мешкала на території України, гарантувалось право на національну автономію. Було розпочато націоналізацію землі, широкі соціальні реформи. Однак недостатня увага Центральної Ради до створення власних збройних сил, правоохоронних органів, адміністративного апарату призвела до її повалення.

39

Гетьманат, що проіснував менше восьми місяців, спочатку зміг здобути собі підтримку завдяки обіцянкам відновити правопорядок. Залучивши до себе представників соціально-економічної верхівки, чиновництва та військових, він спромігся розпочати створення цен­тральних і місцевих органів управління, судової системи, правоохо­ронних органів та збройних сил. Позитивним є прагнення законо­давчого врегулювання суспільного життя. Проте не було здійснено основних соціально-економічних реформ, необхідних для утвер­дження національної незалежності. Найсерйознішою помилкою бу­ла спроба відновити стабільність шляхом повернення дореволюцій­ного соціально-економічного устрою, насамперед на селі.

Директорія, прийшовши до влади завдяки народному повстан­ню, через конфронтацію політичних сил прагнула розробити ком­промісну програму дій. Намагання поєднати європейський парла­ментаризм і радянську владу проявилися в скликанні Всеукраїнсько­го трудового конгресу з "робітників, селян і трудової інтелігенції". Тривалі коливання лідерів Директорії між соціалістичними й загаль­нодемократичними гаслами завершилися перевагою "антирадян-ської" орієнтації. Характерним у цей період було тяжіння Україн­ської держави до президентської республіки.

Помітний слід у процесі розвитку української державності залиши­ла Західноукраїнська Народна Республіка. Видатною подією стало врочисте проголошення 22 січня 1919 р. Акта злуки УНР і ЗУНР. Не­заперечними здобутками ЗУНР можна вважати створення дійової сис­теми органів влади й управління, по-справжньому боєздатної армії.

В умовах громадянської війни та іноземної інтервенції право май­же усіх тодішніх режимів характеризувалося суперечливим поєднан­ням демократичних цінностей з авторитаризмом, гуманістичних ідеа­лів з узаконенням репресій проти політичних супротивників.

40