Розділ 12 ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

(1939-1945 pp.)

12.1. Приєднання Західної Волині,

Східної Галичини, Північної Буковини та частини Бессарабії до складу УРСР

Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р. з нападу фашист­ської Німеччини на Польщу, до якої входили анексовані за згодою Антанти і США західноукраїнські землі, що становили 35 % терито­рії і ЗО % населення Польської держави.

17 вересня 1939 p., коли німецькі війська підходили до Бреста й Львова, Червона Армія перейшла кордон, щоб, як пояснювала ра­дянська пропаганда, "подати руку допомоги своїм братам — україн­цям і білорусам". Протягом 12 днів, не зустрічаючи опору, радянські війська зайняли територію Західної Волині і Східної Галичини. Тепер достовірно відомо, що ця акція відбулася у відповідності з таємним додатковим протоколом до Договору про ненапад між Радянським Союзом та Німеччиною від 23 серпня 1939 р. (пакт Молотова — Ріб-бентропа). Зокрема у п. 2 передбачалося, що "у випадку територі­альних і політичних перетворень на територіях, що належать Поль­ській Державі, сфери впливу Німеччини та СРСР будуть розмежова­ні приблизно по лінії річок Нарев — Вісла — Сян". Проте пізніше радянсько-німецький договір від 28 вересня 1939 р. установив нову лінію кордону між СРСР та Німеччиною вздовж Сяну та Бугу.

Населення Західної України, яке впродовж століть боролося проти національного й соціального поневолення, із задоволенням сприйняло визволення з-під польської влади. Ще до приходу радян­ських військ у містах і селах створювалися ревкоми, які роззброюва­ли поліцію й жандармерію і брали на себе владні функції. Пізніше, за підтримки політорганів Червоної Армії, на їхній основі були обрані тимчасові управління міст і повітів та селянські комітети. Військова

92

Рада Українського фронту утворила обласні тимчасові управління у Львові, Станіславі, Тернополі й Луцьку для керівництва місцевими органами народної влади, а також комітет для організації виборів до Українських Народних Зборів Західної України.

У засобах масової інформації було опубліковано Положення про вибори до Українських Народних Зборів Західної України. Згідно з ним вибори відбулися "на основі загального, рівного, прямого ви­борчого права при таємному голосуванні". Реально ж за радян­ською схемою виборів "громадяни, що досягли 18 років, незалежно від расової та національної приналежності, віросповідання, статі, ос­вітнього й майнового цензу, соціального становища, цензу осілості тощо" голосували за наперед ухвалений список кандидатів. 22 жов­тня 1939 р. до складу Зборів у 1495 виборчих округах було обрано 1484 депутатів; вії округах кандидати в депутати не отримали необ­хідної кількості голосів і не були обрані.

26-28 жовтня 1939 р. відбулося засідання Народних Зборів Захід­ної України. У прийнятій Декларації зазначалося, що "віднині вся влада в Західній Україні належить трудящим міста й села в особі Рад депутатів трудящих". Також було прийнято рішення про конфіска­цію поміщицьких, монастирських земель та земель великих держав­них урядовців, націоналізацію банків і великої промисловості.

Народні Збори звернулися до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР із проханням "прийняти Західну Україну до складу СРСР, включити Західну Україну до складу УРСР і тим з'єднати ук­раїнський народ у єдиній державі". Це прохання 1 листопада 1939 р. було задоволене Верховною Радою СРСР і відповідно — 15 листопа­да 1939 р. Верховною Радою УРСР. У грудні 1939 р. було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області у складі УРСР, а наприкінці січня — початку лютого 1940 р. — 202 сільських та 4 міських (у Львові) райони.

Процес формування представницьких органів влади завершився проведенням виборів до місцевих Рад у грудні 1940 р. Згідно з наказом Наркомюсту УРСР від 26 грудня 1939 р. розпочалася робота обласних управлінь юстиції, обласних і народних судів у західних областях. Судді призначалися відповідними виконкомами з направлених Нар-комюстом "східних кадрів", а народні засідателі обиралися трудови­ми колективами. Також були призначені прокурори, створені органи міліції, державного нотаріату, сформовані колегії адвокатів.

93

Приєднання західноукраїнських земель викликало надії на воз­з'єднання з усім українським народом серед населення Північної Бу­ковини. Приниження національної та людської гідності українців, знущання над мовою, релігією стали повсякденним явищем у коро­лівській Румунії.

Переділ сфер впливу, спричинений Другою світовою війною, від­бувся і в цьому регіоні. Спираючись на таємну домовленість із Ні­меччиною (п. З зазначеного вище протоколу), 27 червня 1940 р. СРСР ультимативно запропонував Румунії звільнити Бессарабію та Північну Буковину. 28 червня 1940 р. Червона Армія перейшла кор­дон і, не зустрічаючи опору, 30 червня 1940 р. повністю зайняла ці території.

За підтримки політорганів владу тимчасово взяли новостворені робітничі та селянські комітети, а потім — новообрані місцеві Ради. 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР, задовольнивши прохання "де­легації трудящих" Бессарабії та Північної Буковини, прийняла За­кон "Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР". 7 серпня 1940 р. були створені Чернівецька та Ізмаїльська області, а замість повітів і волостей — райони. Водночас із складу України було вилучено Молдавську АРСР й приєднано до новоство-реної Молдавської РСР.

Відповідно до Указів Президії Верховної Ради СРСР від 15 сер­пня 1940 р. "Про націоналізацію землі на території північної части­ни Буковини" та "Про націоналізацію банків, промислових і торго­вих підприємств, залізничного і водного транспорту та засобів зв'яз­ку північної частини Буковини" була ліквідована приватна власність на знаряддя і засоби виробництва.

Зазначені економічні та соціальні перетворення принесли захід­ним українцям певні поліпшення. Були націоналізовані промислові й торговельні підприємства, що раніше контролювалися переважно неукраїнцями. Популярності радянській владі додала експропріація польських та румунських землевласників, обіцянка перерозподілити між селянами їхні землі.

Багато було зроблено для українізації та зміцнення освітніх зак­ладів. Якщо 1925 р. налічувалося 1055 українських початкових шкіл, а до вересня 1939 р. лишилося 139, то на середину 1940 р. їх було від­крито близько 6 тисяч. Полонізація вищої освіти призвела до того,

94

що до вересня 1939 р. серед майже 50 тис. студентів, які навчалися у вузах Польщі, українці становили лише 3 %. Відтепер українська мо­ва стала мовою викладання у західноукраїнських вузах. Широко від­крив двері для українських студентів і професорів перейменований на честь Івана Франка давній бастіон польської культури — Львів­ський університет. Значно поліпшилося медичне обслуговування на­селення, яке тепер здійснювалося безкоштовно. Малоімущим безоп­латно надавалося житло.

Водночас що більше утверджувалась радянська система, то від­чутнішою ставала демонтація створеної західними українцями полі­тичної, соціально-економічної та культурної інфраструктури. На ке­рівні посади в місцевих органах влади, судових і правоохоронних ор­ганах призначалися кадри, відряджені зі східних областей. Застосову­ючи "пролетарські" адміністративно-командні методи роботи, вони нехтували місцеві звичаї й традиції. Щоправда, до роботи в апараті органів місцевого управління, в освітніх та культурних установах за­лучалися й представники місцевої інтелігенції, але вони жорстко кон­тролювалися режимом. Заборонялися всі українські політичні партії. Припинило свою діяльність товариство "Просвіта". Українських по­літичних лідерів було заарештовано, понад 20 тис. активістів націо­нального руху встигли утекти до окупованої німцями Польщі.

Націоналізація великих підприємств зачіпала й дрібні підприємс­тва, ремісничі майстерні, кустарів. У 1940 р. за зразком Східної Ук­раїни розпочалася форсована колективізація, яка остаточно відвер­нула селян від нового режиму. Широка антирелігійна пропаганда супроводжувалася конфіскацією церковних земель, забороною вик­ладання релігії в школі, встановленням високих податків за викорис­тання церков. Навесні 1940 р. репресії набули небувалого масштабу. Широко застосовувалась депортація — примусове виселення до Си­біру й Казахстану польських, українських та єврейських підприєм­ців, землевласників, службовців колишнього держапарату, колишніх офіцерів, діячів науки, культури й мистецтва, священиків, навіть ко­лишніх членів Компартії Західної України. За 1939-1941 pp. було репресовано близько 10 % населення Західної України.

Отже, перше, нетривале знайомство західних українців зі сталін­ською радянською системою виявилося переважно негативним. Од­нак приєднання до УРСР споконвічних українських земель Східної Галичини, Західної Волині, Північної Буковини та частини Бессара-

95

бії, включення до її складу 7 млн західних українців було важливою подією на шляху соборності України.

12.2. Перебудова органів влади й управління в роки Великої Вітчизняної війни

22 червня 1941 р. розпочався найгостріший, наймасштабніший етап Другої світової війни — фашистська Німеччина віроломно на­пала на Радянський Союз. Для народів Радянського Союзу ця війна, що принесла найчисленніші жертви й найстрашніші страждання, стала Великою Вітчизняною. Саме події на радянсько-німецькому фронті змінили увесь хід війни, саме тут гартувалась перемога над фашизмом.

Війна викликала посилення централізації управління, виникнення надзвичайних (неконституційних) органів влади. Уся повнота влади в країні зосереджувалась у створеному Постановою Президії Верхов­ної Ради СРСР, РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від ЗО червня 1941 р. Дер­жавному Комітеті Оборони (ДКО). До його складу увійшла нечис­ленна керівна партійно-радянська верхівка на чолі з Й. Сталіним, який поєднував посади Генерального секретаря ЦК ВКП(б) та Голо­ви РНК СРСР. Постанова зобов'язувала "усіх громадян, усі партій­ні, радянські, комсомольські та воєнні органи незаперечно викону­вати рішення й розпорядження ДКО".

Поєднання членами ДКО вищих партійних та державних посад ініціювало подальше зрощення партійної та радянської номенклату­ри на всіх рівнях державного управління. Цей воєнно-політичний орган мав надзвичайні повноваження і діяв як через конституційні органи влади та партійні органи, так і через створювані ним коміте­ти, ради, комісії.

На місцях для оперативного керівництва найважливішими вій­ськово-промисловими комплексами призначалися уповноважені ДКО. Діяли "штаби", "оперативні групи", "комітети" оборони в складі місцевих партійних і радянських керівників, представників військового командування. Так, у червні 1941 р. був створений штаб оборони Києва; під час оборони Одеси, у серпні 1941 p., створюють­ся міська й районні оперативні групи з надзвичайними повноважен­нями; у жовтні 1941 р. — міські комітети оборони у Луганську, Сім­ферополі, Севастополі та Керчі.

96

Стратегічне керівництво збройними силами здійснювала створе­на 23 червня 1941 р. Ставка Верховного головнокомандування. Керів­ництво цим військово-політичним органом також здійснював Й. Сталін, який до того ж 19 липня 1941 р. був призначений народ­ним комісаром оборони. 3 10 липня 1941 р. по 21 червня 1942 р. дія­ло Головне командування Південно-Західного напряму, якому під­порядковувалися розташовані на території України війська (Півден-но-Західний, Південний фронти та Чорноморський флот).

Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про воєнний стан" від 22 червня 1941 р. широкі владні повноваження надавалися військо­вим радам фронтів, армій, військових округів, а там, де не було вій­ськових рад, — вищому військовому командуванню військових з'єд­нань. Цим указом на значній території СРСР, зокрема на всій тери­торії УРСР, вводився особливий правовий режим воєнного стану. Для потреб оборони військове командування отримало право засто­совувати трудову, воєнно-квартирну, автогужову повинності, вилу­чати транспортні засоби, врегульовувати час роботи установ, підпри­ємств та організацій (встановлювати комендантську годину), заборо­няти в'їзд чи виїзд з населених пунктів, застосовувати в адміністратив­ному порядку виселення, позбавлення волі на строк до 6 місяців, штраф до 3000 рублів. Накази, постанови й розпорядження відповід­них військових інстанцій були обов'язковими для місцевих органів влади, державних і громадських організацій, усього населення місце­вості. Винні у їх невиконанні притягувалися до кримінальної відпо­відальності за законами воєнного часу.

Потреби фронту спричинили структурні зміни й перебудову ді­яльності конституційних органів державної влади СРСР та союзних республік. Найважливішими напрямами їх діяльності стали забезпе­чення постачання армії, евакуація та перебудова промисловості на випуск військової продукції. Поряд із цим відбувалась інтенсивна мобілізаційна робота з формування військових частин, народного ополчення, винищувальних батальйонів, партизанських загонів. Відповідно до постанови ДКО від 17 вересня 1941 р. "Про загальне обов'язкове навчання військовій справі громадян СРСР" з 1 жовтня 1941 р. запроваджувалося військове навчання для усіх громадян чо­ловічої статі від 16 до 50 років. За роки війни сорокамільйонний ук­раїнський народ дав фронту понад 7 млн бійців і командирів. За пи­томою вагою воїни-українці та вихідці з України посідали друге піс­ля росіян місце в армії і флоті.

97

У зв'язку з тимчасовою окупацією німецько-фашистськими вій­ськами території України центральні органи влади республіки були евакуйовані до Саратова, а пізніше перебували в Уфі та Москві. У лютому 1943 р. вони повернулися в Україну, спочатку до Харкова, а потім до Києва.

Верховна Рада УРСР, місцеві Ради, більшість депутатського кор­пусу яких перебувала на фронті та в партизанських загонах, припи­нили сесійну роботу. Продовжували діяти Президія Верховної Ради УРСР і, певною мірою, виконкоми місцевих Рад. Однак у роки війни тричі збиралися сесії Верховної Ради СРСР (червень 1942 p., січень — лютий 1944 p., квітень 1945 р.), на яких затверджувався воєнний дер­жавний бюджет, ратифіковувалися договори з країнами антигітле­рівської коаліції тощо.

Закономірно зросла роль Президії Верховної Ради СРСР, указами та постановами якої запроваджувався воєнний стан, проголошува­лася мобілізація, затверджувалися зміни в законодавстві, адміністра­тивно-територіальному устрої, створювалися наркомати, признача­лися наркоми, ратифіковувалися міжнародні договори тощо. У зв'язку із закінченням у червні 1942 р. повноважень депутатів Вер­ховної Ради УРСР ці повноваження Указами Президії Верховної Ра­ди УРСР від червня 1942, 1943, 1944 р. щорічно продовжувалися.

У березні 1944 р. відновила діяльність Верховна Рада УРСР, яка на своїй шостій сесії розглянула питання про відбудову народного господарства республіки, а також внесла зміни до Конституції УРСР у зв'язку зі створенням союзно-республіканських наркоматів закор­донних справ та оборони. На визволеній території України віднов­лювалася й діяльність місцевих Рад. На 1 червня 1945 р. діяли всі міс­цеві Ради УРСР (24 обласні, 253 міські, 824 районні, 16005 сільських та 453 селищні).

Діяльність виконавчо-розпорядчих органів, спрямована на забезпе­чення потреб оборони, зазнала ще більшої централізації. На Раднар-коми СРСР і союзних республік покладалися основні функції із за­безпечення виконання стратегічних рішень ДКО. Для керівництва забезпеченням потреб фронту в озброєнні створювалися нові нарко­мати (танкової промисловості — у вересні 1941; мінометного озбро­єння — у листопаді 1941 p.).

Відповідно до Постанови РНК СРСР від 1 липня 1941 р. розшири­лися повноваження РНК та наркоматів УРСР. Постановою РНК

98

СРСР від 23 липня 1941 р. РНК УРСР та обласним виконкомам нада­валося право перерозподіляти робочу силу в інтересах потреб оборо­ни. Зазнала реорганізації структура державних та господарських ус­танов республіки, скорочувалися й ліквідовувалися безпосередньо не пов'язані з оборонними питаннями управління й відділи.

Водночас окремі функції органів державної влади покладалися на органи спеціального призначення. Так, у червні 1941 р. було створено загальносоюзну Раду (в Україні — комісію) із питань евакуації; на місцях діяли уповноважені Ради, при наркоматах та відомствах — ко­мітети й бюро з евакуації. До кінця 1941 р. з України було евакуйова­но 3,5 млн громадян, 550 найбільших підприємств, понад 400 МТС, велику кількість промислової та сільгосппродукції. У перші дні війни при РНК СРСР був створений Комітет з обліку й розподілу робочої сили. Відповідні бюро діяли також при РНК УРСР та обласних ви­конкомах.

З визволенням українських земель уряд республіки розробив низку заходів, спрямованих на відбудову енергетики та видобутку вугілля, інших галузей промисловості, залізничного транспорту, зв'язку, сіль­ського господарства, культурно-освітніх закладів. Було прийнято ряд спільних Постанов РНК УРСР та ЦК КП(б)У, зокрема "Про органі­зацію видобутку вугілля й відбудову шахт Донбасу" від 15 лютого 1943 p., " Про відновлення роботи шкіл у районах Української РСР, визволених від фашистських окупантів" від 27 лютого 1943 р., "Про відбудову Ново-Краматорського і Старо-Краматорського заводів" від 30 вересня 1943 р. та ін. Значна увага приділялася житловому бу­дівництву, для керівництва цією галуззю 10 серпня 1943 р. було утво­рено республіканський Наркомат житлово-цивільного будівництва.

На підставі прийнятих X сесією Верховної Ради СРСР Законів "Про утворення військових формувань союзних республік" та "Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зно­син" 5 лютого 1944 р. були утворені союзно-республіканські Нарко­мати УРСР закордонних справ та оборони. Характерно, що право мати власного наркома оборони з усіх союзних республік реалізува­ла лише Україна. Проте робота цих наркоматів значною мірою була обмеженою. Коли остаточно з'ясувалося питання про вступ Ук­раїни в ООН, Наркомат оборони було фактично ліквідовано, а Нар­комат закордонних справ виконував здебільшого "декоративну" функцію, його діяльність чітко дозувалася центром.

99

Відбулися й інші зміни в структурі урядових органів. Так, при РНК УРСР були створені Управління у справах поліграфії і видав­ництв (вересень 1943 р.), у справах архітектури (грудень 1943 р.), у справах сільського і колгоспного будівництва. У січні 1945 р. ство­рюються Управління у справах кінематографії, Комітети у справах мистецтв та у справах культурно-освітніх установ.

До справи оборони країни і руху опору були залучені також цер­ква, різні комітети, фонди, народні ініціативи щодо допомоги фрон­ту, патріотично налаштоване зарубіжжя.

Наприкінці 1942 р. розпочалося відновлення місцевого владного апарату. З цією метою створювалися спеціальні оперативні групи з числа керівних партійних, радянських та господарських працівни­ків, які входили у районні й обласні центри України разом із передо­вими частинами Червоної Армії. Через відсутність до 80 % депутатів місцевих Рад місцеві керівні органи формувалися на основі цих груп із залученням представників партійно-радянського активу. За прик­ладом центру застосовувалась практика прийняття спільних поста­нов партійних і радянських органів на місцях. Отже, характерною особливістю процесу відновлення місцевих органів влади стало об'єднання партійного і радянського керівництва.

В умовах війни відбулися значні зміни в діяльності судових та правоохоронних органів. Відповідно до Указу "Про воєнний стан" від 22 червня 1941 р. "усі справи про злочини проти оборони, громад­ського порядку та державної безпеки" передавалися на розгляд вій­ськових трибуналів. Крім того, воєнні власті могли на власний роз­суд "передавати на розгляд військових трибуналів справи про спеку­ляцію, злісне хуліганство та інші злочини, передбачені Кримінальни­ми кодексами союзних республік". Того ж дня Указом Президія Вер­ховної Ради СРСР затвердила Положення про військові трибунали в місцевостях, де оголошувався воєнний стан, і в районах бойових дій. Згідно з Положенням військові трибунали створювалися при вій­ськових округах, фронтах і флотах, при арміях, корпусах та інших військових з'єднаннях і воєнізованих установах. У військові трибу­нали реорганізовувалися лінійні суди залізничного та водного тран­спорту. Положення визначало порядок комплектування, підсудність справ військовим трибуналам, порядок розгляду ними справ та ос­карження вироків.

Діяли трибунали військ НКВС, які поділялися за територіальною ознакою на окружні та обласні. У прифронтових місцевостях, де за-

100

проваджувався стан облоги, з обласних та районних судів також утворювалися військові трибунали.

Цивільні й деякі кримінальні справи розглядали встановлені Зако­ном про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік (1938 р.) народні й обласні суди, які діяли до окупації відповідних територій ні­мецько-фашистськими загарбниками. Відразу ж після визволення районів та областей вони відновили свою роботу, спрямовуючи її на вирішення цивільно-правових спорів, що виникли внаслідок безза­коння й свавілля фашистів. Характерними для цього часу були позо­ви про право на житлову площу, віндикаційні позови власників май­на, яке опинилось у чужому володінні, позови про відшкодування збитків тощо.

Внаслідок запровадження воєнного стану на території України відбувалася воєнізація прокурорських органів. Прокуратури облас­тей, районів і міст прифронтової смуги, а також транспортні проку­ратури перетворювалися у відповідні військові. На визволених від німецьких окупантів територіях прокурорські органи спрямовували свою діяльність на відновлення радянського правопорядку, бороть­бу із злочинністю, охорону прав військовослужбовців і членів їхніх сімей, інвалідів війни. За участю прокурорських працівників діяли міські, обласні та республіканська надзвичайні комісії з виявлення й розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників та їх спільників.

На початку війни відбулася ще більша централізація органів дер­жбезпеки та внутрішніх справ. 20 липня 1941 р. НКДБ і НКВС СРСР були об'єднані в єдиний НКВС СРСР (перед війною НКВС поділили на два наркомати: внутрішніх справ і державної безпеки). На початку серпня відбулося аналогічне об'єднання органів дер­жбезпеки та внутрішніх справ УРСР.

Діяльність органів держбезпеки мала відверто репресивний ха­рактер. Уже протягом першого тижня війни, щоб не залишати нія­ких "антирадянських елементів, потенційно корисних німцям", вони здійснили масове знищення 15 тис. політичних в'язнів у тюрмах За­хідної України. Продовження подібних акцій "врегулював" наказ Сталіна № 270 від 16 серпня 1941 р. Під час відступу Червоної Армії за наперед заготовленими списками здійснювалися арешти "небла-гонадійних", яким за блискавично сфабрикованими звинуваченнями військові трибунали виносили, як правило, смертні вироки. Тих, хто

101

ухилявся від евакуації, арештовували, запідозрюючи у зраді. Нака­зом № 227 від 28 липня 1942 р. Сталін санкціонував створення заго­роджувальних загонів військ НКВС, яким надавалося право розстрі­лу "у позасудовому порядку".

Крім репресивних функцій на органи НКВС покладалися функції охорони військових тилів, створення й керівництво винищувальни­ми батальйонами, організація збройного опору в тилу ворога.

Після визволення від німецьких загарбників території Західної України на органи та війська НКВС було покладено завдання бо­ротьби проти ОУН — УПА. Для проведення "чекістсько-військових операцій" крім військ НКВС та підрозділів Львівського військового округу залучалися сформовані з місцевого населення винищувальні батальйони та групи сприяння. За даними НКВС УРСР, у боях заги­нуло близько 100 тис. вояків УПА та близько 10 тис. осіб із радян­ської сторони. У 1944-1945 pp. на Західній Україні продовжувалися розпочаті ще перед війною масові репресії, внаслідок яких десятки тисяч громадян були депортовані до Сибіру.

В умовах війни з'явилися нові напрямки діяльності органів міліції, пов'язані із втіленням у життя наказів військового командування що­до забезпечення особливого режиму в місцевостях, оголошених на воєнному та облоговому стані. Серед них — охорона важливих об'єк­тів, боротьба з дезертирством, сприяння владі в залученні громадян до трудової повинності, у вилученні транспортних засобів для обо­ронних потреб тощо. У відбудовний період міліція поряд з охороною громадського порядку та боротьбою зі злочинністю займалась лікві­дацією дитячої безпритульності, вилученням зброї у населення та ін.

Визволення України завершилось звільненням 28 жовтня 1944 р. Закарпатської України від фашистських окупантів. На звільненій те­риторії створювалися тимчасові органи народної влади — народні комітети. 26 листопада 1944 р. у м. Мукачеві І з'їзд народних коміте­тів Закарпатської України прийняв Маніфест про возз'єднання За­карпатської України з Україною і вихід зі складу Чехословаччини, а також обрав Народну Раду Закарпатської України як єдиний орган державної влади. Наступного дня було сформовано виконавчий ор­ган Народної Ради (уряд) у складі Президії Народної Ради та упов­новажених з питань внутрішніх справ та держбезпеки, комунально­го господарства, фінансів, землеробства, промисловості й торгівлі, освіти, комунікації, охорони народного здоров'я, соціальної опіки.

102

Відповідно до адміністративно-територіального поділу розпоча­лося створення місцевих органів влади й управління (окружних, міських і сільських народних комітетів), судових, прокурорських, слідчих органів, адвокатури та нотаріату. Для підтримання громад­ського порядку народними комітетами формувалися народна міліція та народна дружина.

29 червня 1945 р. був підписаний договір між СРСР і Чехословач-чиною, згідно з яким Закарпатська Україна переходила до складу УРСР. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 січня 1946 р. у складі УРСР була створена Закарпатська область. На підставі Указу Президії Верховної Ради УРСР від 24 січня 1946 р. на територію но-воствореної області поширилася чинність законодавства України. Відбулося завершення історичного процесу об'єднання всіх україн­ських земель.

12.3. Окупаційний режим. Спроби

національно-державного будівництва. Рух опору

Завоювання фашистською Німеччиною та її сателітами України тривало до 22 липня 1942 p., хоча вже в перші чотири місяці війни во­ни захопили майже всю її територію, крім Луганської та східних ра­йонів Харківської та Сталінської (Донецької) областей. "Нова східна територіальна політика" нацистів передбачала ліквідацію радянської державності й знищення 65 % українців. На "звільнені" землі плану­валося заселити 20 млн німців. Україну так само, як й інші загарбані радянські території, окупанти вважали частиною великонімецького "життєвого простору". Вона мала перетворитися в колоніальний аг­рарно-сировинний додаток, джерело дешевої робочої сили для "Ве­ликої Німеччини".

17 липня 1941 р. Гітлер підписав наказ про передачу окупованих радянських земель у відання рейхсміністерства у справах зайнятих східних областей на чолі з А. Розенбергом. Нехтуючи національні прагнення українців, навмисно порушивши територіальну цілісність України, окупанти утворили на її території кілька адміністративних одиниць.

Найбільша з них — "рейхскомісаріат Україна" з центром у м. Рів­ному — була утворена 20 серпня 1941 р. Рейхскомісаріат складався

103

із шести генеральних округів (Волинсько-Подільський, Житомир­ський, Київський, Дніпропетровський, Миколаївський, Таврійсь­кий), які поділялися на округи й райони. Очолив рейхскомісаріат ві­домий особливою ненавистю до слов'ян нацист Е. Кох. Усі важливі адміністративні та господарські посади належали виключно німцям. Нижні ланки управління в районах, містах і селах комплектувалися з лояльних до окупаційної влади місцевих жителів.

Однак іще 1 серпня 1941 р. німці утворили дистрикт "Галичина" з центром у Львові як п'ятий дистрикт Генерального губернаторства Польщі (генерал-губернатор Г. Франк). Він поділявся на округи та повіти на чолі з цивільною німецькою адміністрацією. Зважаючи на лояльніше ставлення українців до німецьких властей, їм, звичайно, віддавалась перевага перед поляками при призначенні на посади міс­цевого цивільного управління.

За згодою Гітлера територія Чернівецької області була приєдна­на до королівства Румунії як губернаторство Буковина, територія Із­маїльської області увійшла до губернаторства Бессарабія. Територія Одеської, південні райони Вінницької та західна частина Миколаїв­ської областей були об'єднані у губернаторство Трансністрія, яке формально до складу Румунії не входило. Проте німці надали Руму­нії мандат на управління й економічне використання цієї території. Адміністрація губернаторств складалася переважно з румунів, пред­ставники місцевого населення призначалися лише на низові посади. Території румунської зони окупації відділялися кордоном від інших українських земель.

Наближені до лінії фронту території Чернігівської, Сумської, Харківської, Сталінської та Луганської областей перебували під управлінням військової адміністрації. Безпосереднє керівництво тут здійснювали комендатури оперативних тилових районів, які також залучали до співпраці в місцевих цивільних органах управління не-вдоволених радянською владою представників місцевого населення. Прифронтова зона відмежовувалась від рейхскомісаріату кордоном, переходити який дозволялося лише в певному місці за спеціальними перепустками.

На території України встановився режим "нового порядку", який передбачав тотальний контроль військової влади й окупаційної ад­міністрації. Особливі функції щодо підтримання окупаційного режи­му покладалися на гестапо, жандармерію, поліцію, спеціальні групи

104

та зондеркоманди. До співпраці у військово-поліцейських підрозді­лах гітлерівці залучали й місцеве населення. За даними західних дос­лідників, серед майже мільйона колишніх радянських громадян, кот­рі у 1944 р. носили німецьку форму, було близько 220 тис. українців. До тих, хто воював на боці Німеччини з політичних міркувань, слід віднести сформовану у 1943 р. переважно на добровільних засадах дивізію СС "Галичина". Охоронно-вартові, допоміжні, поліцейські підрозділи складалися здебільшого з військовополонених, які йшли на службу до німців через безвихідь. Сумнозвісними формами спів­праці була участь у каральних акціях СС, знищенні нацистами євреїв.

Механізм окупаційної влади діяв шляхом фізичного і морально­го терору, грабунку й масового знищення людей. Нацисти утворили на території України понад 180 великих концентраційних таборів, 50 гето. Упродовж кількох місяців вони знищили 850 тис. євреїв. Під час війни на українській землі були закатовані окупантами, вмерли від холоду, голоду, хвороб 3,9 млн мирного населення, а та­кож 1,3 млн військовополонених.

Для усього українського населення встановлювалась трудова по­винність і примусова праця. Згорталася система медичного обслуго­вування й освіти. Планувалося ліквідувати більшу частину україн­ської інтелігенції. Міста майже не постачалися продовольством. Так, Київ утратив близько 60 % жителів.

Щоб вивозити до рейху устаткування, сировинні ресурси, було створено спеціальний апарат, численні "господарські інспекції" та "команди". У збережених, лише дещо змінених за формою колгоспах окупанти нещадно експлуатували селянство. Повсюдно відбувалась експропріація продовольства. З України надходило 85 % усього про­дуктового постачання, яке Німеччина одержувала з окупованих ра­дянських територій. Порушуючи елементарні норми міжнародного права, гітлерівці розробили й методично здійснювали програму по­неволення населення окупованих територій. Новоявлені колонізато­ри найчастіше використовували українців як робочу силу — біль­шість остарбайтерів (2,3 млн) походили з України.

Закономірною реакцією на тотальний геноцид гітлерівців став партизанський спротив. Щоправда, спершу німецьким каральним підрозділам, вишколеним у боротьбі з рухом опору в уже завойованих країнах, певною мірою вдавалося блокувати дії поспіхом сформова­них загонів радянських партизанів і підпільників. Організованих

105

форм війна в тилу ворога набула зі створенням у Москві Центрально­го (травень 1942 р.) та Українського (червень 1942 р.) штабів парти­занського руху. Партизани почали діяти скоординованіше, налагоди­лося постачання зброєю та боєприпасами за допомогою авіації.

Наприкінці 1942 р. радянський рух опору став масовим. У контро­льованих партизанами районах Чернігівської, Сумської, Київської, Житомирської, Рівненської та Волинської областей відновлювалися органи радянської влади (виконкоми). Діяльність цих органів, а та­кож командування партизанських з'єднань, що брало на себе певні функції місцевих радянських органів, мала надзвичайний характер. Незрідка вони вершили суд, вирішували воєнні, адміністративно-гос­подарські питання. Подекуди існували спеціальні партизанські су­ди — надзвичайні "трійки", до яких входили командир, комісар і на­чальник штабу загону. Іноді вироки надзвичайного суду затверджува­лися загальними зборами партизанів. Серед відомих — з'єднання С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова, Д. Медведева, П. Вершигори та ін. За підрахунками вітчизняних істориків, в Україні діяло 46 пар­тизанських з'єднань і близько 2 тис. загонів та диверсійно-розвіду­вальних груп, в яких налічувалось майже 500 тис. чоловік. Втім, захід­ні дослідники називають іншу цифру — близько 50 тис. радянських партизанів. Однак безперечний сам факт внеску партизанів і підпіль­ників у розгром німецько-фашистських загарбників та їх прибічників.

Німецьку окупацію українських земель намагалась використати Організація українських націоналістів (ОУН), яка прагнула віднови­ти Суверенну Соборну Українську Державу. Відомі кілька спроб створити українські представницькі органи на окупованих україн­ських землях.

Так, 30 червня 1941 р. у захопленому Львові похідна група ОУН(б) при підтримці батальйону "Нахтігаль" зібрала представни­ків національного осередку міста і проголосила їх Національними зборами українців. Було прийнято Акт відновлення Української дер­жави. У ньому зазначалося: "На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національно­му Урядові, що створиться у столиці України — Києві з волі україн­ського народу"; проголошувалося також призначення Я. Стецька головою Українського державного правління.

Незважаючи на заявлену готовність "тісно співдіяти з націонал-соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гіт-

106

лера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації", реакція німецько­го керівництва була різко негативною. Коли на вимогу німецької ад­міністрації С. Бандера та інші лідери ОУН(б) відмовились відклика­ти Акт про відновлення Української держави, їх було заарештовано, а згодом відправлено до концтабору.

Невдалими виявилися й інші спроби відновити українську дер­жавність. Створену в липні 1941 р. у Львові Українську національну раду на чолі з К. Левицьким (колишнім головою уряду ЗУНР) гітле­рівці примусили саморозпуститися. У жовтні 1941 р. в Києві з ініціа­тиви О. Ольжича (Кандиби) ОУН(м) утворила Українську націо­нальну раду на чолі з М. Величківським. 17 листопада 1941 р. її забо­ронили, а понад 40 ініціаторів цієї акції, у тому числі — поетесу Олену Телігу, невдовзі розстріляли. У середині листопада 1941 р. була розпущена Українська повстанська армія — Поліська Січ (Т. Бульби-Боровця), що співпрацювала з гітлерівцями задля зни­щення у своєму регіоні залишків частин Червоної Армії.

Після невдалих спроб використати німецько-фашистську окупа­цію для відновлення української державності радикальні націоналіс­тичні організації перевели основну частину своїх кадрів на нелегаль­не становище і нелегальні форми роботи. 14 жовтня 1942 р. була створена Українська повстанська армія (ОУН — У ПА). На початку 1943 р. відбулися перші збройні виступи її підрозділів. Крім Волині та Полісся дії УПА поширилися на Галичину. Подекуди тут встанов­лювалась українська цивільна та військова влада, здійснювалися зе­мельна реформа та мобілізація до лав УПА.

З наближенням лінії фронту до Західної України на рубежі 1943-1944 pp. бойові дії ОУН — УПА, яка налічувала 60-80 тис. во­яків, спрямовувалися переважно проти радянських військ та парти­занів. На визволеній від фашистів українській землі воїни ОУН — УПА розгорнули активну партизансько-підпільну війну проти ра­дянської влади. В 1944-1945 pp. вони здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, жертвами яких стали не менше як 30 тис. осіб, з них майже 4 тис. представників органів радянської влади. Поряд з цим з 1943 р. підрозділи УПА вели жорстоку боротьбу проти поля­ків на змішаних українсько-польських землях за територію, зводячи давні рахунки.

107

12.4. Зміни у правовій системі УРСР під час Другої світової війни

В умовах воєнного часу зміни у правовій системі Української РСР обумовлювалися завданнями, пов'язаними з обороною всієї країни, і здійснювалися відповідно до змін у загальносоюзному зако­нодавстві.

Цивільне право, що ґрунтувалося на принципі панування держав­ної власності, загалом виявилося достатньо пристосованим до над­звичайних умов. Створена ще напередодні війни система планового розподілу також відповідала потребам мілітаризації народного гос­подарства. Зважаючи на необхідність евакуації промисловості на схід, перерозподілу основних фондів, було розширено права госпо­дарських наркоматів і спрощено порядок передачі майна між держав­ними підприємствами та установами; застосовувалася також реквізи­ція — насамперед щодо об'єктів колгоспно-кооперативної власності.

За відбудови звільнених від німецько-фашистських окупантів ра­йонів з'явилися нормативно-правові акти (постанови РНК СРСР від 17 квітня 1943 р., РНК УРСР від 28 вересня 1943 р. та ін.), де обумов­лювався порядок здачі трофейного та безгосподарного майна вій­ськовим частинам, органам НКВС або органам влади; повернення законним власникам майна підприємств, колгоспів, військових час­тин, яке опинилось у громадян під час окупації.

Зміни стосувалися майнових і немайнових прав громадян. Так, згідно з постановою РНК УРСР від 14 вересня 1941 р. на час війни за всіма категоріями військовослужбовців зберігалася їхня житлова площа; у випадках, коли ця площа залишалася незаселеною, кварт­плата за неї не стягувалася. Терміни позовної давності у справах осіб, які перебували на фронті, було продовжено на весь період їх­ньої служби у збройних силах.

Скасовувався шестимісячний термін, встановлений ЦК УРСР для прийняття спадщини. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. розширювалося коло спадкоємців за за­коном: ними тепер ставали батьки, брати й сестри спадкодавця. За відсутності спадкоємців дозволялося заповідати майно державним органам, громадським організаціям, а також стороннім особам. Од­нак спадкодавець не мав права позбавляти спадщини неповнолітніх дітей або непрацездатних членів сім'ї.

108

Діяв дещо інший порядок визнання безвісно відсутніми й помер­лими осіб, які безвісти пропали на фронті. Якщо військові органи свідчили про зникнення особи, то суд міг визнати її померлою.

Командирам окремих військових частин, а також начальникам шпиталів надавалося право засвідчувати доручення та заповіти вій­ськовослужбовців.

Зміни у сімейному праві стосувалися насамперед посилення охо­рони дитинства й материнства. Деякі постанови союзного та україн­ського урядів спрямовувалися на влаштування та надання допомоги дітям-сиротам. Це Постанови РНК УРСР від 15 лютого 1942 р. "Про влаштування дітей, які залишилися без батьків"; РНК СРСР від 15 червня 1943 р. "Про посилення заходів боротьби з дитячою без­притульністю і хуліганством"; РНК УРСР від 27 березня 1943 р. "Про організацію допомоги дітям, батьки яких загинули у боях з німецько-фашистськими окупантами, замордовані або розстріляні фашист­ськими загарбниками під час окупації районів УРСР"; РНК СРСР від ЗО липня 1944 р. "Про заходи боротьби з бездоглядністю і безпри­тульністю дітей в Українській РСР".

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 8 вересня 1943 р. вдос­коналювався порядок усиновлення.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. збільшувалась державна допомога вагітним жінкам, багатодітним та одиноким матерям, встановлювалося почесне звання "Мати-геро-їня", засновувалися орден "Материнська слава" та медаль "Медаль материнства". Водночас скасовувалося право матері звертатися до суду з позовом про встановлення батьківства. Права й обов'язки подружжя породжував лише зареєстрований шлюб, що, на думку за­конодавця, мало сприяти зміцненню сім'ї, виховувало відповідальне ставлення до шлюбу.

Значні зміни сталися у трудовому праві. Відповідно до Указу Пре­зидії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 р. "Про воєнний стан" воєнній владі надавалося право застосовувати трудову повинність для виконання оборонних робіт. В подальшому порядок залучення громадян до трудової повинності регламентувався постановою РНК СРСР від 10 серпня 1942 р.

Усі робітники й службовці підприємств воєнної промисловості Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 грудня 1941 р. на пері­од війни були визнані мобілізованими і закріплювалися за тими під-

109

приємствами, де вони працювали. З метою забезпечення постійними кадрами підприємств, що обслуговували потреби оборони, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 лютого 1942 р. запроваджува­лася трудова мобілізація як форма залучення громадян до праці. Трудова мобілізація поширювалася на працездатне міське населен­ня — чоловіків від 16 до 55 років та жінок від 16 до 45 років, які не працювали в державних установах та підприємствах.

Серед форм залучення громадян до праці певною мірою зберігав­ся й трудовий договір. Відповідно до Постанови РНК УРСР від 27 серпня 1944 р. набули поширення договори підприємств з колгоспа­ми. Згідно з ними колгоспники залучалися до відбудови вугільної промисловості Донбасу як робоча сила.

Істотні зміни торкнулися таких інститутів трудового права, як робочий час і час відпочинку. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1941 р. директорам підприємств дозволяло­ся встановлювати обов'язкові понаднормові роботи тривалістю до трьох годин на день. Чергові та додаткові відпустки було замінено грошовою компенсацією, яка відповідно до Указів Президії Верхов­ної Ради СРСР від 9 квітня 1942 p., 9 січня 1943 р. перераховувалась як заощадження на спеціальні рахунки працівників.

Як стимул до праці встановлювалися премії, нові почесні звання, відзнаки. Крім того, застосовувалися заходи дисциплінарної та кри­мінальної відповідальності за порушення трудової дисципліни.

Нагальною була необхідність працевлаштування та надання до­помоги інвалідам війни. Відповідно до Постанови РНК УРСР та ЦК КП(б)У від 20 квітня 1943 р. "Про працевлаштування і побутове об­слуговування інвалідів Вітчизняної війни" інвалідам надавалися право першочергового працевлаштування та соціальні пільги (в от­риманні житла, медичної допомоги, освіти тощо).

Земельне й колгоспне законодавство передбачало подальше збли­ження колгоспної власності з державною. На потребу воєнного часу було прийнято нормативні акти щодо підвищення продуктивності праці та зміцнення трудової дисципліни в колгоспах. Однак це зав­дання вирішувалося переважно посиленням примусово-репресивних методів. Так, Постановою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 13 квітня 1942 р. встановлювався обов'язковий мінімум — 120 трудоднів на рік (для районів УРСР) колгоспникам та 50 трудоднів підліткам — членам сімей колгоспників віком від 12 до 16 років. Передбачалося,

ПО

що працездатні колгоспники, які без поважних причин не виконува­ли цього мінімуму, за вироком суду могли бути покарані виправно-трудовими роботами до 6 місяців з відрахуванням виплати за тру­додні до 25 % на користь колгоспу. Вони вважалися такими, що ви­були з колгоспів, втратили права колгоспників і позбавлялися при­садибних ділянок.

Відповідні нормативні акти надали місцевим органам влади пра­во залучати у порядку обов'язкової мобілізації на сільськогосподар­ські роботи працездатне населення міст і сільської місцевості віком від 14 до 55 років. У 1944-1945 pp. на час збирання врожаю установ­лювався обов'язковий вихід на роботу всіх працездатних членів сі­мей колгоспників віком 14 і більше років.

Щоправда, з 1943 р. для колгоспників запроваджувалися додат­кові виплати за високоякісну працю.

Значні зміни відбувались у сфері кримінального права. В умовах воєнного стану загальною тенденцією було посилення кримінальної репресії. Посилилася відповідальність насамперед за державні та військові злочини (зв'язки з іноземною державою, антирадянська пропаганда або агітація, шпигунство, перехід на бік ворога, зрада, дезертирство та ін.). Встановлювалися нові склади злочинів. Так, відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР "Про відпові­дальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які виклика­ють тривогу серед населення" від 6 липня 1941 р. особи, винні у по­ширенні у воєнний час брехливих чуток, "каралися за вироком військового трибуналу ув'язненням від 2 до 5 років, якщо ця дія за своїм характером не тягнула за собою більш тяжкого покарання".

Склад деяких злочинів передбачав застосування колективних по­карань. За Постановою ДКО від 24 червня 1942 р. до повнолітніх членів сімей осіб, які були засуджені до вищої міри покарання за шпигунство, перехід на бік ворога, службу в каральних та адмініс­тративних органах німецьких окупантів, спробу зради, зрадницькі наміри, — застосовувалися репресії у вигляді арешту і вислання у віддалені місцевості СРСР терміном на 5 років.

В умовах війни підвищилося значення боротьби зі злочинними посяганнями на державну й колгоспну власність. При розгляді цих справ широко застосовувалася сумнозвісна Постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. Воднораз були прийняті й спеціальні ак­ти, що передбачали підвищену відповідальність за розкрадання

111

майна оборонного значення. Так, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 серпня 1942 р. "Про відповідальність за розкрадання пального в МТС і радгоспах" встановлювалося покарання до 5 ро­ків ув'язнення.

Кримінальна відповідальність наставала також за дії, які раніше каралися в адміністративному порядку (зокрема пов'язані з необе­режністю, недбалістю, бездіяльністю) або регулювалися трудовим законодавством (наприклад, самовільне залишення роботи). З'явив­ся ряд нових складів злочинів (поширення брехливих чуток, які ви­кликають тривогу серед населення, ухиляння від трудової мобіліза­ції, приховування трофейного майна, зброї тощо).

У кваліфікації деяких злочинів застосовувався принцип аналогії. Так, згідно з Указами від 7 та 26 грудня 1941 р. злісне ухилення від трудових обов'язків робітників і службовців підприємств прифрон­тових районів розглядалось як дезертирство; крадіжка особистого майна в умовах воєнних дій за обтяжувальних обставин (повітряне бомбардування тощо) відповідно до Постанови Пленуму Верховно­го Суду від 8 січня 1942 р. кваліфікувалась як бандитизм.

Характерно, що поширення кримінальних репресій, посилення жорстокості покарань поєднувалось із застосуванням умовного за­судження, відстрочення виконання вироку до закінчення воєнних дій з направленням засуджених у "штрафні" роти та батальйони.

Відповідно до Декларації держав-союзниць (СРСР, США, Вели­кобританії) "Про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства" 19 квітня 1943 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про міри покарання для німецько-фашистських лиходіїв, винних у вбивствах і катуваннях радянського цивільного населення і полоне­них червоноармійців, для шпигунів, зрадників Батьківщини з числа радянських громадян та їх підсобників". Цим актом встановлювало­ся, що "німецькі, італійські, румунські, угорські, фінські фашистські злодії, винні у вбивствах і катуваннях цивільного населення і полоне­них червоноармійців, а також шпигуни та зрадники з числа радян­ських громадян" несуть покарання у вигляді смертної кари через по­вішення. Для "посібників з місцевого населення", винних у сприянні у скоєнні зазначених злочинів, встановлювалося покарання у вигляді заслання та каторжних робіт від 15 до 20 років. Розгляд зазначених справ покладався на військово-польові суди дивізій, вироки яких ма­ли затверджуватися командирами дивізій і виконуватися негайно.

112

У зв'язку з випадками кваліфікації трибуналами будь-якої допо­моги радянських громадян окупаційним властям як зради Батьків­щині 25 листопада 1943 р. Пленум Верховного Суду СРСР прийняв постанову "Про кваліфікацію дій радянських громадян, що надава­ли допомогу ворогу в районах, тимчасово окупованих німецькими загарбниками", де чітко розмежовувалися зрада і пособництво. За­значалися також випадки, коли до осіб, які співпрацювали з окупа­ційною владою, кримінальна відповідальність не застосовувалась (допомога населенню, робота за фахом тощо).

Зміни у процесуальному законодавстві торкалися переважно кри­мінально-процесуальної галузі. Насамперед вони полягали в особли­вому порядку попереднього розслідування та розгляду справ війсь­ковими трибуналами, що був встановлений "Положенням про вій­ськові трибунали в місцевостях, де оголошувався воєнний стан, і в районах бойових дій" від 22 червня 1941 р. Військові трибунали роз­глядали справи у складі трьох постійних членів через 24 години піс­ля вручення обвинувального висновку.

Вироки військових трибуналів касаційному оскарженню не під­лягали і могли бути скасовані або змінені лише у порядку нагляду. Вони вступали в дію з моменту їх оголошення і виконувалися негай­но, за винятком вищої міри покарання (розстрілу), щодо якої було встановлено особливий процедурний порядок застосування. Про кожний смертний вирок військовий трибунал мав негайно телегра­фувати Голові Військової Колегії Верховного Суду СРСР та Голов­ному Військовому Прокурору Червоної Армії або Головному Вій­ськовому Прокурору Військово-Морського Флоту за належністю. Якщо протягом 72 годин від них не надходило повідомлення про призупинення вироку, вирок виконувався.

Право зупиняти виконання смертних вироків надавалося також Військовим радам округів, фронтів та армій (флотів, флотилій) за умови негайного повідомлення про власну думку Голови Військової Колегії Верховного Суду СРСР та Головного Військового Прокуро­ра Червоної Армії або Головного Військового Прокурора Військо­во-Морського Флоту за належністю.

Цим Положенням керувалися також загальні суди у справах про злочини, за які була встановлена відповідальність згідно із законами воєнного часу.

113

Друга світова війна завдала Україні більше втрат і руйнувань, ніж будь-якій іншій країні Європи. У цій жахливій бійні загинув ко­жен шостий її житель. Зруйновано 714 міст і селищ, 28 тисяч сіл. Ли­ше прямі матеріальні збитки, яких зазнала Україна внаслідок окупа­ції, становили 285 млрд карбованців у довоєнних цінах.

Державно-правовий розвиток України відбувався в річищі воєн­но-політичних заходів СРСР, спрямованих на розгром ворога. Через те функціонування державного механізму під час війни супроводжу­валося посиленням тоталітарно-централістських засад; владні фун­кції здійснювалися неконституційними надзвичайними та воєнно-політичними органами, в яких відбулося безпосереднє об'єднання партійного, радянського та військового керівництва. Значно поси­лилася репресивно-каральна функція органів НКВС, військових трибуналів, прокуратури й суду.

В умовах воєнного стану утворилося своєрідне нормативно-пра­вове поле з різними засобами стимулювання та примусу людей до воєнно-бойової та трудової діяльності. Характерним було посилен­ня кримінальної репресії.

Окупаційний режим, встановлений фашистською Німеччиною та її сателітами на території України, мав на меті знищення держав­ності, масовий геноцид та економічне пограбування українського народу. Важливою складовою перемоги став рух опору проти ні­мецько-фашистських загарбників.

Невдалими виявилися спроби ОУН створити українську держав­ність, заручившись підтримкою фашистської Німеччини.

Увібравши всі етнічні українські землі, УРСР як складова Радян­ського Союзу стала однією з переможниць у війні. Відбулося підне­сення України — фундатора ООН на міжнародній арені.

114