Обговорення проблем еволюції цивільного законодавства (з міжнародної конференції)

А.ПОЛЕШКО

Н

аціональна юридична академія України ім.Ярослава Мудрого, Академія правових наук України, Науково-дослідний інститут прива­тного права і підприємництва АПрН України, На­уково-дослідний інститут інтелектуальної власно­сті АПрН України організували і провели міжна­родну наукову конференцію «Еволюція цивільно­го законодавства: проблеми теорії і практики» (29-30 квітня 2004 p., Харків). В роботі конференції взяли участь провідні науковці-юристи України, а також науковці Росії та Білорусі.

Головне завдання розвитку науки цивільного права — визначення пріоритетів та вдосконалення механізмів правового регулювання цивільних від­носин — зумовило тематику доповідей конферен­ції. Доповідачі та промовці відзначили, що дослі­дження проблем цивільного права підтвердило їх актуальність у світлі еволюції соціально-економі­чних відносин в Україні, які відбуваються на осно­ві принципів демократизації, юридичної рівності, справедливості та на засадах формування ринкової економіки сучасного європейського рівня.

У виступах учасників конференції порушува­лися як теоретичні проблеми, так і питання прак­тичного втілення в життя норм нового Цивільно­го кодексу. Не обійшлося і без уже традиційної по­леміки між прибічниками існування лише єдино­го Цивільного кодексу та тими, хто стоїть на по­зиціях осібного існування Господарського кодек­су.

З ґрунтовною доповіддю «Проблеми гармоні­зації цивільного та підприємницького законодав­ства України та країн Європи» познайомила при­сутніх доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України, головний науко­вий співробітник Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва АПрН Н.С.Кузнецова, яка стоїть саме на позиціях дії єди­ного Цивільного кодексу.

© А.Полешко, 2004

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6 8*4-164

Темою доповіді доктора юридичних наук, ака­деміка Академії правових наук України, завідува­ча відділу цивільного, підприємницького та трудо­вого права Інституту держави і права ім.В.М.Ко-рецького Я.М.Шевченко яка також поділяє точку зору неможливості існування Господарського ко­дексу, були «Перспективи розвитку в Україні но­вого цивільного законодавства в світлі здійснення ринкових реформ і впровадження нового Цивіль­ного кодексу України».

Член-кореспондент Академії правових наук України, керівник Київського регіонального центру Академії правових наук України, в.о. дире­ктора Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва АПрН України О.Д.Круп-чан розкрив «Проблеми взаємозв'язку приватного та публічного в цивільному праві України». Дослі­дженню методологічних проблем взаємозв'язку приватного та публічного змісту в цивільному пра­ві України у його загальнонауковому значенні, за­значив він, традиційно у новітній період приділя­лась певна увага. У сучасній літературі ця пробле­ма, яка є квінтесенцією теоретичної цивілістики, представлена досить різноманітно. Цього не можна сказати про розроблення інших важливих методо­логічних проблем науки цивільного права, напри­клад, про діалектику загального і одиничного, ко­лективного і індивідуального, формального і реа­льного тощо, вони ще не стали предметом серйо­зних самостійних досліджень в Україні. Потребу­ють подальшого розвитку дослідження в галузі ме­тодології цивільного права під кутом його взаємо­дії з публічним правом.

Набуття чинності Цивільним кодексом Укра­їни, який створений відповідно до європейських стандартів, на перше місце виводить необхідність проведення наукових досліджень з проблем реа­лізації прав людини немайнового і майнового ха­рактеру. Межі здійснення цивільних прав, закрі­плені в ст. 13 Цивільного кодексу України, вима-

115

А. Полешко

гають певного рівня теоретико-правового обгрун­тування з точки зору реалізації цивільного права в цілому. Потребують подальшого теоретичного уто­чнення визначальні положення цієї статті, які мають публічно-правовий характер. І зокрема, співвідношення використання цивільних прав з метою обмеження недобросовісної конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку тощо. Дослідження проблем публічно-правового регулювання в умовах становлення відносин при­ватної власності мають забезпечувати визначальне місце цивільного права у системі правового забез­печення прав та законних інтересів особи. Погли­блення і розширення потребують дослідження пра­ва власності з позицій забезпечення публічного інтересу, вважає О.Д.Крупчан. Власність не може шкодити як інтересам окремої особи, групи осіб, так і суспільства в цілому та держави.

Застосування до досліджень цивільно-право­вої проблематики методології діалектичного взає­мозв'язку приватного і публічного на нинішньо­му етапі становлення законодавчої системи набу­ває неабиякого значення. Саме тому, що це ву­зько теоретичне, на перший погляд, питання має велике практичне значення, оскільки його розро­блення забезпечує оптимальне закріплення у чин­ному законодавстві та подальшу реалізацію відпо­відних ідей і принципів цивільного права (справе­дливості, добросовісності, розумності). Вивчення і з'ясування всіх каналів, форм та видів взаємозв'я­зку приватного та публічного в цивільному праві України сприятиме виробленню тих пріоритетів, які можуть стати керівними у практиці правореа-лізації.

Проте питання про діалектику взаємозв'язку приватного та публічного у праві, про його зако­номірності, про його місце і роль у цивільно-пра­вовому регулюванні вже само по собі є відповіда­льним науково-правовим завданням. Для остаточ­ного усвідомлення поставленого завдання слід зу­пинитися на тих знаннях, які є загальновизнани­ми, а потім перейти до загального окреслення про­блеми взаємозв'язку приватного та публічного у цивільному праві.

Поділ права на дві великі сфери — приватну та публічну має значну історію і джерела та довів свою доцільність. Оскільки і приватне, і публічне право у сучасній юриспруденції являють собою не окремі галузі права, а цілі зони, сфери права, ра­зом становлячи право як державно-суспільне яви­ще, їх взаємодія є визначальним фактором у пра­восвідомості суспільства, праворозумінні і право-реалізації.

Теоретико-методологічна доцільність такого поділу для цивільного права безсумнівна. Наяв­ність двох відносно самостійних та протилежних матерій публічного і приватного у цивільному пра­ві зі своїми специфічними цілями, набором мето­дів, принципів та засад правового регулювання, яке здійснюється відповідними суб'єктами, є до­сить поширеною. Поєднання приватно-правових і

публічних начал, наприклад, знайшло своє відо­браження у ст. 346 Цивільного кодексу України і виявляється у можливості конфіскації, реквізиції, примусового викупу майна уповноваженими дер­жавними органами.

З приполу з'ясування критеріїв поділу на при­ватне та публічне уже тривалий час йдуть дискусії, що є фактом стійкої та серозної зацікавленості пошуком цих критеріїв і свідчить про наукову ко­ректність та практичну необхідність проведення поділу між приватним та публічним в цивільному праві України. Приватні та публічні засади в циві­льному праві перебувають у діалектичній єдності. Поділ між приватним і публічним правом тут є гнучким та історично обумовленим. Він залежить і від суспільно-політичного державного устрою, і від характеру пануючих у державі суспільних від­носин, і від міри усвідомлення самоцінності окре­мої людини, і від інших факторів.

Окреслити в рамках однієї доповіді всі про­блеми взаємозв'язку приватного та публічного в цивільному праві України, на думку доповідача, є проблематичним. Для нас головним питанням є, яким чином науковці висвітлюють ці проблеми, оскільки сподіватися, що ці дискусії будуть припи­нені у найближчий час, не доводиться. І проблем тут виникає безліч. Це, зокрема, пріоритетність приватного чи публічного у цивільному праві, по­шук шляхів їх узгодження та гармонізації, місце і роль цивільного права у суспільному житті через призму приватного і публічного начал.

Приватно-правовий метод передбачає юриди­чну рівність суб'єктів права, диспозитивність, їх ініціативність під час формування та реалізації цивільних правовідносин; вжиття заходів майнової відповідальності у разі порушення цивільних прав, позовний порядок захисту. Для імперативного ме­тоду, навпаки, характерним є наступне: суб'єкти, один з яких — держава, має завжди пріоритетне становище; відносини, які будуються на підставі підпорядкованості; судовий порядок захисту, де ініціатором процесу є держава. Тобто в цьому ви­падку обрано критерій не матеріальний, а форма­льний.

На наш погляд, зазначив О.Д.Крупчан, най­більш пристосованим до сучасних умов та потреб

116

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

Обговорення проблем еволюції цивільного законодавства (з міжнародної конференції)

юридичної практики є критерій інтересу в праві, але ця наша думка не обмежує підходів конкретних вчених до проблеми критеріїв поділу права на пу­блічне і приватне.

Цивільне право, як право перш за все прива­тне за своїм змістом, пов'язане з правом публічним через єдину державно організовану системі право­вих норм, які взаємодіють і взаємодоповнюють одна одну. Цивільне право є приватним у тому сенсі, що на його підставі постійно і всюди існу­ють і діють відокремлені особи.

Як і будь-яке право, цивільне право не вичер­пується державно-організованою формою існуван­ня (нормативним актом). Приватне право не слід протиставляти законові чи ототожнювати з ним. Приватне право існує поряд з державним законом, взаємодіє з ним, вирішує протиріччя.

Однією з підстав поділу права на приватне і публічне є поділ правовідносин на відносини, що виникають між юридично рівними суб'єктами (на­приклад, фізичними особами) як елементами соці­альної системи, і на відносини між суб'єктами соціальної системи (державою, фізичними і юри­дичними особами), які грунтуються на публічній підлеглості. Приватне право є індивідуалістичним, для якого суспільство є сумою індивідів. Публіч­не право, з одного боку, керується визначеним пу­блічним інтересом, з іншого, — будь-які дії публі­чної влади можуть здійснюватися та повинні бути спрямовані на захист приватних інтересів, підкре­слив О.Д.Крупчан. Імперативний метод регулю­вання, притаманний публічному праву, встановлює визначеність і планомірність у тій сфері суспільно­го життя, де він застосовується, об'єднує суспіль­ство на певних принципах, які повинні відповіда­ти відносній більшості приватних інтересів. Але цей метод передбачає передачу вирішення прива­тних питань державі, централізовану організацію вирішення проблем, що стримує приватну ініціа­тиву, а при деяких умовах спроможний призвести до певного чи абсолютного нехтування приватни­ми інтересами.

Будь-яка галузь чи будь-яка норма права мо­жуть мати у тій чи іншій мірі і публічний, і прива­тний моменти, зазначив доповідач. Методологія цивільного права як приватного права з цієї точ­ки зору повинна забезпечити аналіз конкретних суспільних відносин, умов життя індивідів у кон­кретному історичному періоді, визначити доміну­ючі в суспільстві приватні інтереси та дати відпо­відь, в якому обсязі підлягають застосуванню при­ватно-правові і публічно-правові прийоми право­вого регулювання для підтримання балансу інтере­сів усіх членів суспільства, забезпечення розвитку приватної ініціативи та планомірності і стабільно­сті соціально-економічного розвитку всього суспі­льства.

Публічна влада не зводиться лише до розбудо­ви і організації функціональної взаємодії її струк­тур, яка іноді може призводити до втрати соціаль­ного характеру влади і її перетворення на механі-

чну структуру. Найбільш важливим аспектом пуб­лічної влади є її відносини з громадянським суспі­льством, що становить головну точку перетинання держави і суспільства, публічного і приватного права. При цьому відображення соціальних, насам­перед приватних інтересів у публічних правових актах, підтримка приватного сектора є позитивним індикатором цих відносин, їх критика та відчужен­ня — негативним.

Існує і протилежна проблема, пов'язана з не­обхідністю публічного визнання приватних, зокре­ма цивільно-правових суспільних відносин, що вже склалися, які притаманні даному суспільству. Ця проблема доповнюється і необхідністю надання нормам, що їх відображають, статусу норм офіцій­ного права у вигляді публічних правових актів.

Ряд приватних цивільно-правових суспільних відносин можуть набувати певної правової форми, незалежної від публічної влади, наприклад, звичаї, що передбачено ст. 7 Цивільного кодексу України. Але надання звичаям, які мають приватний хара­ктер, публічною владою юридичної сили можливе тільки шляхом санкціонування їх застосування (конкретизацією, забезпеченням певної процесуа­льної форми і державним захистом). Отримавши визнання публічної влади, звичаї з правової фор­ми, що фіксує приватні правовідносини, перетво­рюються в акти офіційного права, тобто мають пу­блічно-правовий характер.

Таким чином, завданням цивільного права є дослідження не тільки правовідносин між юриди­чно рівними елементами соціальної системи, а й впливу цивільного права як приватного права на владу, її зміст і форму, на її прагнення пошуку мети і публічних заходів захисту приватних інтере­сів та впливу на приватні інтереси.

Цивільне право надає певні права громадянам і організаціям з урахуванням насамперед приват­них інтересів. Реалізація цих приватних інтересів здійснюється на стадії реалізації немайнових і май­нових прав у сфері виробництва, обігу та спожи­вання соціальних благ, як правило, у сфері підпри­ємницької діяльності й інших цивільних правовід­носинах. Різноманітність форм реалізації приват­них інтересів у сфері соціальних благ, відносин власності, немайнових і майнових прав, користу­вання та розпорядженнями ними зумовлює необ­хідність врахування різної мети й методів пізнан­ня та правового регулювання для кожної ланки цієї системи.

Тенденція розвитку цивільного права полягає в тому, що, з одного боку, виникають нові види цивільних, приватно-правових відносин, що регу­люються насамперед цивільним законодавством, і прийнятий Цивільний кодекс це беззаперечно за­свідчує, з іншого, — виникають нові види суспіль­них відносин, природа яких вимагає особливого правового регулювання, яке одночасно поєднує приватні та публічні правові засади.

Реальний стан суспільства змушує державну владу активно втручатися в економічне життя та

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

117

А. Полешко

регулювання економіки з метою забезпечення ста­більного соціального стану суспільства, підтриман­ня балансу приватних інтересів. Визначення пра­вових меж втручання держави в діяльність прива­тних осіб (в т.ч. підприємців), громадянського су­спільства, які встановлені в законі, потребує до­даткової нормотворчості у вигляді законів і чис­ленних підзаконних актів, які не повинні вступа­ти у колізію між собою, враховувати диференціа­цію суспільних відносин.

Приватні і публічні суспільні відносини вста­новлюються через систему зв'язків суб'єктів права. Але не треба забувати, що в кожній із сфер суспі­льного життя існують публічні інститути, які мають владний характер, який дозволяє можливість ефе­ктивного впливу на приватні відносини та інтере­си.

Відтак, приватне за своїм змістом цивільно-правове регулювання підприємництва має органі­чно поєднуватися з публічно-правовим регулюван­ням. Незважаючи на те, що і приватні, і публічні засади взаємопов'язані між собою в цивільному праві, все ж таки приватні засади правового регу­лювання (поряд чи у поєднанні з правами людини) є домінуючими.

Докладно познайомив з Цивільним кодексом Республіки Білорусь і шляхах його вдосконалення доктор юридичних наук, професор кафедри циві­льного права юридичного факультету Білоруського державного університету (м.Мінськ) В.Ф.Чигир.

На «Тенденціях розвитку договірного права в Україні в сучасних умовах» зупинився доктор юри­дичних наук, професор, академік Академії право­вих наук України, головний науковий співробітник Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва АПрН України, завідувач кафед­ри цивільно-правових дисциплін Академії муніци­пального управління В.В.Луць. Доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент АПрН Укра­їни, завідувач кафедри міжнародного приватного та митного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім.Т. Шев­ченка А.С.Довгерт у своїй доповіді висвітлив «Зна­чення концептуальних засад нового Цивільного кодексу України в процесі його застосування».

Про «Питання оптимізації законодавства: до­гма, системність і гармонізація» йшлося у допові­ді професора кафедри цивільного права Націона­льної юридичної академії ім.Ярослава Мудрого І.С.Спасибо-Фатєєвої. Доктор юридичних наук, завідувач кафедри цивільного права Київського на­ціонального університету ім.Т.Шевченка О.В.Дзера поставив запитання «А чи потрібна цивільно-пра­вова конфіскація в Цивільному кодексі України?». На його думку, цю норму необхідно ввести в Ци­вільний кодекс України.

Темою своєї доповіді заступник директора з наукової роботи Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва, кандидат юри­дичних наук М.К.Галянтич обрав «Розвиток житло­вого законодавства України: цивільно-правові про-

блеми забезпечення житлових прав людини». Ви­рішення житлової проблеми, зазначив він, було і залишається однією з найбільш гострих соціальних проблем у державі. Прикрі реалії сьогодення сві­дчать про загострення житлової кризи у вирішен­ні житлових проблем. Потребують докорінної змі­ни чинні законодавчі та інші нормативні акти, прийняті з 1983 р. та за різні роки незалежності України, що регулюють правові відносини у жит­ловій сфері. Чинне житлове законодавство не від­повідає змінам, що відбулися за останні десять років в економіці країни, й потребує негайного приведення його у відповідність із системою рин­кової економіки.

Слід зазначити, що основна нормативна база в житловій сфері розроблена за часів УРСР, і де­які традиційні положення радянського житлового законодавства знайшли своє закріплення в ново­му законодавстві України. Однак нові суспільні відносини, що виникають у житловій сфері, потре­бують удосконаленого правового регулювання. Так, ст. 47 Конституції визначає приватно-право­вий принцип вирішення житлової проблеми в Україні. Держава бере на себе зобов'язання тільки створення умов, за яких кожний громадянин має можливість побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Але разом з тим та ж Конституція визначає, що громадянам, які потре­бують соціального захисту, житло буде надаватися державою й органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відпові­дно до закону. Тобто, держава надає допомогу, але гарантує житло тільки певній частині громадян.

Спрямованість державної житлової політики держави в приватно-правовій сфері повинна вияв­ляється, на думку доповідача, у: створенні прива­тно-правових механізмів, що надають можливість отримання житла малозабезпеченими громадянами України, які не мають житла чи мають недостатню кількість житла; законодавчому гарантуванні ста­більності житлових прав громадянам України; за­безпеченні та доступності житла через різного роду фінансові механізми; створенні умов для житлово­го будівництва особам, що можуть задовольнити свою житлову потребу самостійно. Разом з тим державі слід встановлювати відповідальність влас­ників і користувачів квартир (будинків) за їх нале­жну експлуатацію та утримання, не допускати ви­користання житлового фонду не за призначенням, здійснювати контроль за його використанням. Статті 379, 380, 382, 383 Цивільного кодексу Укра­їни чітко визначають , що житло повинно викори­стовуватися тільки для проживання в ньому.

Переважна більшість відносин, що регулюють­ся житловим законодавством, є майновими. Але разом з тим не можна залишити поза увагою осо­бисті немайнові відносини, особливо ті, що вини­кають у громадян при користуванні житлом для задоволення особистих немайнових потреб. Сам< задоволення громадян у житлі, що забезпечує ма­теріальні і нематеріальні потреби, і є ознакою, яка

118

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

Обговорення проблем еволюції цивільного законодавства (з міжнародної конференції)

лежить в основі житлових правовідносин. Грома­дянин може створювати матеріальні та нематеріа­льні блага лише в тому разі, якщо матиме сприя­тливі умови для життя у буквальному, фактично­му розумінні цього слова. Природні особисті не-майнові права належать кожному, причому у біль­шості від дня народження.

Слід зазначити, що чинне на сьогодні житло­ве законодавство пов'язано з правом на житло як особливим інститутом житлового права і правом власності на житло як особливого інституту циві­льного права, тому потребує, вважає М.К.Галян-тич, з'ясування співвідношення Житлового кодексу з новим Цивільним кодексом України, що викли­че необхідність з'ясування співвідношення чинних законодавчих та інших нормативних актів, які на­лежать до різних галузей права України, але регу­люють прямо чи опосередковано правові відноси­ни у житловій сфері.

Цивільний кодекс не встановлює обов'язкові життєві стандарти людини, а вони в Україні з хо­лодним кліматом можуть мати превуалююче зна­чення. Цивільне законодавство за своєю суттю і призначенням не може регулювати правовідноси­ни щодо надання та користування соціальним житлом. При цьому, як уявляється можливим, но­вий Житловий кодекс може містити норми навіть з елементами деякого дублювання в ньому окремих норм приватного і публічного права, але кожна норма матиме свою речову, зобов'язальну чи управлінську специфіку в житловій сфері. Теорія і практика сьогодення свідчать, що суспільні відно­сини в житловій сфері виходять за межі тільки ре­чового та/або зобов'язально-правового регулюван­ня. Насамперед це стосується управління житло­вим фондом, утримання, збереження, ремонту житла всіх форм власності, контролю в житловій сфері тощо.

Наявність великої кількості розрізнених нор­мативних актів, спрямованих на формалізацію про­цесів реалізації природного права людини на жи­тло, призводить до звуження можливості у носіїв суб'єктивних житлових прав отримати відповідний гарантований, ефективний правовий захист. Під-законні нормативно-правові акти начебто запов­нюють прогалини, не визначені в законах, але тим самим підміняють закон, створюють хаотичність, що ускладнює не тільки правове регулювання цих питань, а й відтворює систему суперечностей, за­кладених в них.

За цивільним законодавством, коли власник приватизованого житла з тих чи інших причин, у відповідності або навіть і в порушення закону, позбавляється свого майнового та немайнового права й інтересу, то позбавляється не тільки він, а й члени його родини природних невідчужуваних прав на житло. В той же час ст. 12 нового Цивіль­ного кодексу України визнає, що відмова від права власності на нерухомі речі (читай — житло) здій­снюється у порядку, встановленому актами цивіль­ного законодавства, зазначив доповідач.

Житлова сфера вимагає додаткового правового регулювання нормами публічного права, з ураху­ванням здобутків й досягнень попередньої, відпра­цьованої роками системи охорони житлового фо­нду, сприяння кооперативному, приватному жит­ловому будівництву, забезпечення контролю за схоронністю житлового фонду, удосконалення за­конодавства в сфері забезпечення населення соці­альним житлом, що дозволить у майбутньому, спи­раючись на неї, вийти на новий якісний рівень комплексного регулювання цих відносин.

Головна мета сучасного етапу розвитку суспі­льства — визначити особливості правового регулю­вання житлових відносин в умовах ринкової еко­номіки, з'ясувати співвідношення житлового зако­нодавства з цивільним, означити сутність та зміст житлових правовідносин, дослідити їх правову природу тощо. Слід визначити, наголосив М.К.Га-лянтич, шляхи удосконалення цивільно-правових норм, передбачити врегулювання майнових та осо­бистих немайнових відносин у житловій сфері, розроблення рекомендацій щодо оптимізації г-лових прав людини і громадянина в Україні, а саме — у напрямі дослідження специфіки суспіль­них відносин у житловій сфері; проведення аналізу приватно-правової системи охорони та захисту жи­тлових прав і законних інтересів суб'єктів права, спираючись на норми матеріального цивільного права; визначити шляхи удосконалення приватно­правового регулювання житлових правовідносин, засади організації та діяльності суб'єктів житлового права, що дозволить забезпечити цивільно-право­вий захист житлових прав людини в контексті ада­птації законодавства України до умов Європейсь­кого співтовариства на засадах розмежування та поєднання приватно-правових та публічно-право­вих методів правового регулювання.

На «Особистих немайнових правах: проблемах визначення меж реалізації» зупинився учений се­кретар Інституту приватного права і підприємни­цтва АПрН України, кандидат юридичних наук В.М.Махінчук. На відміну від нових цивільних ко­дексів країн СНД та Прибалтики, Цивільний ко­декс України у ст. 13 містить надзвичайно великий перелік критеріїв, які мають визначати питання правомірності здійснення цивільних прав у відпо­відних (розумних) межах. Так, у ст. 13 зазначено, що цивільні права особа здійснює: у межах нада­них їй договором або актами цивільного законо­давства; утримуючись від дій, які могли б поруши­ти права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаючи дій, що вчи­няються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах; доде­ржуючись моральних засад суспільства; не допус­каючи використання цивільних прав з метою не­правомірного обмеження конкуренції, зловживан­ням монопольним становищем на ринку, а також недобросовісної конкуренції. Таким чином, з на­веденого вище вбачається, що частина критеріїв, особливо, тих, які стосуються моральних засад су-

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

119

А.Полешко

спільства, має оціночний характер, що викликає певні труднощі у правозастосовчій діяльності. Вод­ночас з огляду на ст. 201 Цивільного кодексу, осо­бисті немайнові права є за своєю сутністю невиче­рпними, тобто не можуть однозначно і остаточно бути визначеними, застосування меж здійснення саме цих прав викликає ще більші складнощі.

На сьогоднішній день доводиться констатува­ти, що в Україні не існує громадянського суспіль­ства у його класичному розумінні, та й приватне право як царина реалізації прав людини і громадя­нина ще й досі залишається у зародковому ста­ні. З огляду на це, питання застосування саме осо­бистих немайнових прав як таких, що невід'ємно належать людині, стає надзвичайно гострою про­блемою. На жаль, доводиться констатувати, що на практиці ті збочення та зловживання певними особами своїми правами часто приписують до «вакханалії» саме приватного права, яке потребує жорсткого контролю з боку держава та її відпові­дних органів. Проте при цьому залишається поза увагою той факт, що основним критерієм визна­чення меж здійснення прав, у тому числі і особи­стих немайнових прав, є і має бути класичний принцип Кантівської свободи, за яким свобода особи (свобода у реалізації особою своїх прав) об­межується свободою іншої особи. Втручання ж держави та її органів у сферу приватних інтересів особи, в тому числі і стосовно визначення меж здійснення останньою цивільних прав, повинно мати виключно характер охорони прав та свобод інших людей, що частково знаходить свій прояв у ст. 17 Цивільного кодексу, зазначив В.М.Махінчук.

Питання ж застосування моральних засад су­спільства до визначення меж здійснення особою особистих немайнових прав є складним і з огляду на те, що самі особисті немайнові права за своєю сутністю є певним проявом «особистої моралі» особи, певною особистою шкалою оцінки особою своїх особистих немайнових прав. Відображенням можливого конфлікту саме у сфері визнання та ре­алізації особистих немайнових прав крізь призму моральних критеріїв суспільства може бути ситуа­ція з визнанням (відповідно і здійсненням) у де­яких європейських країнах таких особистих немай­нових прав, як право на одностатевий шлюб, право на вживання наркотичних засобів, право на занят­тя посад у церковній ієрархії особам з нетрадицій­ною сексуальної орієнтацією (гомосексуалістами) та деякі інші. Підсумовуючи, необхідно зазначити, що в нашій країні заради вироблення єдиної прак­тики застосування моральних засад як певних «мі­рил» здійснення особистих немайнових прав може бути звернення судів у своїй оціночній діяльності до християнських цінностей як квінтесенції мора­лі.

Науковий співробітник Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва Ака­демії правових наук України О.В.Шупінська свою увагу зосередила на «Правовому статусі підприєм­ців за законодавством України, Росії, Республіки

Білорусь». Огляд законодавства цих держав свід­чить про деякі особливості правового статусу під­приємців, але вони полягають не стільки в змісті нормативно-правових актів, скільки в способах побудови галузей законодавства та в опосередку­ванні предметів законодавчого регулювання. Осно­вними нормативно-правовими актами, які визна­чають правовий статус підприємців в Росії та Ре­спубліці Білорусь, є цивільні кодекси. Відмінність національного законодавства полягає в тому, що правовий статус підприємців регулюється одноча­сно нормами Цивільного та Господарського коде­ксів, що, в свою чергу, призводить до певної тер­мінологічної неузгодженості. Практика застосуван­ня Цивільного та Господарського кодексів Украї­ни вказує на нагальну необхідність усунення юри­дичних колізій. Але зазначимо, що проблема від­мінностей в національному законодавстві не може вирішуватися поспішно та спрощено, оскільки припустимі особливості збагачують світову правову культуру.

Робота конференції в секціях (а їх було три: «Загальні проблеми цивільного права», «Проблеми становлення і розвитку окремих інститутів цивіль­ного права» та «Цивільно-правове регулювання відносин у сфері підприємницької діяльності») дала можливість виступити зі своїми дослідження­ми не лише досвідченим науковцям, але й тим, хто лише починає прокладати свою дорогу в науці.

«Екологічні стандарти у розрізі генезису еко­логічного права (цивільно-правовий аспект)» були темою виступу наукового співробітника НДІ при­ватного права і підприємництва Т.Г.Попович. її ви­ступ був присвячений історичному огляду право­вих норм щодо захисту довкілля. Вона проаналізу­вала перший писаний документ — Руську Правду, від якої бере початок законодавство, пов'язане із захистом права власності, включаючи право на природні об'єкти та їх охорону; Литовський статуї 1588 року, право та звичаї Запорозької Січі, а та­кож законодавство Російської імперії, починаючи з XVI ст.

Автор зауважив, що наукові погляди завжди діставали своє відображення у законодавстві. Спо­чатку, за покликом часу, з цивільного права, пра­ва власності, з'явилося нове право на використан­ня природних ресурсів для господарських потреб і захисту права власності на природні об'єкти. По­тім з'являється право людини на здорове довкілля, яке у наш час стало конституційним правом. Зго­дом усвідомлюється необхідність охорони довкіл­ля, хоча наукове обгрунтування цієї проблеми з'яв­ляється тільки у XX ст., а законодавче закріплен­ня вона дістає лише в його другій половині. У цей же час знаходять своє вираження екологічні стан­дарти як необхідні засоби для забезпечення реалі­зації екологічних прав.

Проблемам термінологічної номінації, вибору мовної форми, впливу внутрішньомовних та поза­мовних чинників на формування термінів юриди­чної галузі був присвячений виступ кандидата фі-

120

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

Обговорення проблем еволюції цивільного законодавства (з міжнародної конференції)

лологічних наук, завідувача науково-організаційно­го сектора НДІ приватного права і підприємниц­тва АПрН України І.А.Янчук на тему «Вітчизняна юридична термінологія в аспекті лінгвістичного дослідження (за новим Цивільним кодексом Укра­їни)».

На «Поняттях кредитного договору за законо­давством України» зупинилася Л.П.Оплачко. На відміну від договору позики, що завжди є реальним (ст. 1046 ЦК України), кредитний договір може бути як реальним, так і консенсуальним залежно від умов, встановлених у договорі. Кредитний до­говір є консенсуальним, тобто для його укладення досить угоди сторін, а передача грошей і здійснен­ня інших дій здійснюються з метою його виконан­ня, якщо надання кредиту залежить від настання певних умов, зазначених у договорі. Кредитний договір є реальним, тобто вважається укладеним з моменту передачі грошей позичальникові, якщо сторони в договорі не обумовили надання креди­ту настанням яких-небудь умов. У цьому випадку при укладенні кредитного договору дуже важливо вказати в ньому, що вважається в даному догово-

рі моментом передачі грошей, оскільки із цього моменту виникають права та обов'язки сторін по даному кредитному договору. Якщо в договорі цей момент не буде визначений, то він визначається за місцем укладення даного договору.

Виходячи з реальності кредитного договору, досить спірним уявляється питання про можливо­сті спонуки банку або іншої кредитної організації до реального виконання зобов'язання, тобто спо­нуки до передачі коштів, оскільки поки гроші не передані, немає договору. Однак якщо кредитний договір буде укладений як консенсуальний, то по­зичальник вправі звернутися до суду з позовом про спонуку дати кредит у натурі.

«Ноу-хау як один із засобів отримання конку­рентних переваг у господарській діяльності» — тема виступу молодшого наукового співробітника НДІ приватного права та підприємництва АПрН України Н.В.Задорожної. Головну увагу було при­ділено захисту ноу-хау як конкурентної переваги виробника від недобросовісної конкуренції. Ноу-хау може бути захищене шляхом реєстрації ноу-хау як комерційної таємниці. Але в силу своєї специ­фіки не завжди це можливо. Тому ноу-хау потре­бує окремого захисту від недобросовісної конкуре­нції, спираючись на визначення недобросовісної конкуренції в ст. 32 Господарського кодексу та ін­ших законодавчих актах. Проблема в тім, що це можливо лише теоретично. Тому утворюється прогалина, яку необхідно ліквідувати. Це можна зробити двома шляхами. Перший шлях — зазна­чення серед дій, що є недобросовісною конкурен­цією, неправомірних дій щодо ноу-хау. Другий шлях — створення сприятливих умов правозасто-совчої практики, набуваючи тим самим досвід роз­гляду у судах справ такого роду.

Плідна робота конференції завершилася при­йняттям Рекомендацій, в яких були викладені ці­каві і слушні пропозиції її учасників.

Відзначення 55-річчя Інституту держави і права ім. В.М.Корецького

Відзначення 55-річчя Інституту, що відбулося 14 травня 2004p., розпочалося з прове­дення міжнародної наукової конференції «Методологічні аспекти юридичної науки на су­часному етапі», в якій узяли участь вчені як України, так і зарубіжних країн (Росії, Бі­лорусі, Польщі).

Засідання, присвячене 55-річчю Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, стало заключною частиною урочистостей.

Докладно про ці події читайте в наступному номері журналу.

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

121