Формування кадрового складу та визначення спеціалізації статутних судів Лівобережної України в судовій реформі 1760-1763 pp.

Л. ГАМБУРГ

доцент Гуманітарного університету

«Запорізький інститут державного та муніципального управління»,

кандидат юридичних наук

С

татутна судова реформа 1760-1763 pp. стала найвдалішою практичною спробою запрова­дження судової спеціалізації в українському суді-вництві XVIII ст., тому її досвід може бути в пе­вному смислі врахований у сучасній судовій рефо­рмі в Україні. Окремі дослідження статутних су­дів містяться в працях А.Ханенка, О.Лазарев­ського, Д.Міллера, М.Слабченка, А.Єфименко, Н.Василенка, В.Мякотіна, А.Яковлєва, Я.Падоха, А.Пашука, А.Путра, О.Струкевича та ін. Ця рефо­рма була розпочата за ініціативи гетьмана К.Ро-зумовського і генеральної козацької старшини з метою створення станових шляхетських судів, за­провадження судово-процесуальної спеціалізації, відокремлення судів від адміністративно-військо­вих органів Війська Запорозького та упорядкуван­ня судочинства за земельними справами. За Ли­товським статутом і відповідно до трактату Ф.Чуй-кевича «Суд и розправа в правах Малороссийс­ких» земські суди отримували переважно цивіль­но-, підкоморські-земельно-, гродські-криміналь-но-процесуальну спеціалізацію. Згідно з указом Катерини II від 13 травня 1763 р. та гетьманського універсалу від 19 листопада 1763 р. скликалися збори сотенно-полкової старшини і шляхти в усіх 10 полках Гетьманщини, на яких проводилося обрання складів нових статутних судів.

Присутні на зборах «вільними» і рівними го­лосами обирали земських судцю, підсудка і писаря з одночасним визначенням їх повіту. Однією з вимог до кандидатів була наявність осілості в по­вітах, у земські суди яких вони обиралися. Вибо­ри проводилися в два етапи. На першому етапі обиралося по чотири кандидати на кожну з посад, а на другому — з них визначалася конкретна особа на кожну посаду («перший кандидат»). Обраних «першими кандидатами» затверджував гетьман. Відповідно до принципу незмінюваності суддів, вони повинні були обіймати свої посади довічно. Полковим і сотенним канцеляріям належало пе­редати всі невирішені цивільні справи земським судам. Вони збиралися тричі на рік: від свята Бо-гоявлення до Великодня, від дня Трійці до липня

© Л.Гамбург, 2004

і від жовтня до Різдва Христова. Ці терміни нази­валися «роками». За твердженням О.Лазарев­ського, практично кандидати з заможних бунчу­кових товаришів обиралися земськими суддями, з військових товаришів - підсудками, а з канцеля­ристів полкових судів - писарями[3, 100]. Але іноді земськими суддями обиралися й інші полко­ві старшини.

У структурі земського суду створювалися ка­нцелярії, що очолювалися земськими писарями. У їх склад переводилася половина канцеляристів з полкових судів. На відміну від членів колегії зем­ських судів канцеляристи одержували платню з гетьманської скарбниці! 1, 473].

В усіх полках були створені в кожнім повіті поряд із земськими судами підкоморські суди, по одному на повіт. Вони відповідно до цивільно-процесуалыюго порядку мали компетенцію, похі­дну від земських судів, від яких отримували до свого спеціального провадження справи з приводу спорів про межі і кордони земельних володінь.

Незважаючи на похідність компетенції підко-морських судів від земських судів, посади підко-морських суддів вважалися більш престижними, ніж земських. У старшинській ієрархії посада під­коморія визначалася першою після полковника, а кандидатів на ці посади передбачалося висувати з найбільш освічених бунчукових товаришів. Але, практично, підкоморськими суддями ставали й інші полкові старшини. Підвищена значимість посади підкоморія зумовлювалася спеціальною компетенцією підкоморських судів. Справи з при­воду земельних спорів виникали переважно між великими землевласниками, що належали до не­численних привілейованих станів. Підкоморські суди були державними органами, що виконували одну з найважливіших функцій феодальної держа­ви, спрямовану на врегулювання внутрішніх про­тиріч цих станів. Тому від підкоморських суддів вимагався дуже високий рівень правової компете­нції і добре знання землемірної справи. До того ж обмеженість їх компетенції лише межовими спо­рами великих землевласників обумовлювала неве­лику кількість розглянутих ними справ порівняно з більш завантаженими земськими судами.

106

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

Формування кадрового складу та визначення спеціалізації статутних судів України в судовій реформі 1760-1763 pp.

Особлива соціальна роль і значимість підко-морських судів обумовили і деякі відмінності по­рядку їх формування від земських судів. Згідно з Розділом IX, артикула 10 Литовського статуту повітове шляхетство повинне було обирати чоти­рьох кандидатів у підкоморії. їхні кандидатури подавалися на затвердження гетьману, якому на­лежало право остаточного призначення підкомор-ського судді на довічний термін (за винятком ви­падків подальшого підвищення по службі). Поря­док вибору чотирьох кандидатів у підкоморії пе­редбачався аналогічним до порядку вибору коле­гій земських судів. У випадку смерті підкоморія чи залишення ним служби повітовий проводир шля­хетства повинний був у шеститижневий термін організувати і провести за допомогою полкової канцелярії нові вибори[6, 57-59].

Помічниками підкоморія були 1-2 коморни-ка (землеміра)[1, 11], яких, з їхньої згоди, обирав собі сам підкоморій з числа сотенних старшин, що передбачалося Розділом IX, артикулом 10 Литов­ського статуту[6, 79-81]. Про свій вибір він рапо­ртував гетьману. У разі необрання коморників з якої-небудь причини підкоморій звертався до ГВК, яка у цих випадках призначала коморників у адміністративному порядку[7] і заносила їх до спеціального реєстру. З 20 повітів у семи з них коморники були призначені ГВК (у Стародуб-ський підкоморський суд — один коморник, а в інші шість — по два коморника)[2]. Список під­коморіїв, земських суддів, підсудків і писарів ГВК також заносила до особливого реєстру. Посади ко­морників також були незмінюваними і довічними. Підкоморій вирішував складні та найзначніші межові справи одноосібно, а незначні межові спо­ри виїжджали розглядати за його вказівкою комо­рники. Підкоморські суди працювали тільки влі­тку. Такий сезонний характер роботи обумовлю­вав відсутність у їх структурі постійної канцелярії, тому до підкоморського суду на термін його робо­ти відряджався один з канцеляристів гродського суду. На цей термін він одержував платню «за ге­неральними штатами». Надалі, вже в 70-і pp. XVIII ст., у деяких підкоморських судах з'явили­ся посади власних підкоморських писарів[4].

Поряд з підкоморіями і коморниками в пол­кових канцеляріях обиралися також комісари для розгляду приватних земельних справ і справ з приводу державних маєтків. На їхню користь над­ходили т. зв. «копцеві гроші», отримані від сторін за межування земельних володінь. М.Слабченко вважав, що завдання земельних комісарів поляга­ло в попередньому з'ясуванні обставин справи під час виїзду на місце і спробою її вирішення там шляхом примирення сторін, а також у проведен­ні безпосереднього межування спірних земель. Ще до реформи К.Розумовського посади межових комісарів (межових суддів, межувальників) перед­бачалися «Правами, по которым судится малорос­сийский народ» (1743 р.) у всіх судах[5, 101]. Але,

практично, за твердженням Я.Падоха, постійних межувальників не було. їх призначали окремо до кожної справи в необхідній кількості. Після ста­тутної реформи при сотенних і магістратських судах постійно знаходився один межувальник, при полкових судах — два, у Генеральному військово­му суді (ГВС) - п'ять. Були і гетьманські коміса­ри. Разом з комісарами гетьмана чи ГВС у межо­вих процесах брали участь і місцеві судді.

На мою думку, інститут земельних комісарів, що склався ще в польсько-литовський період від­повідно до норм Литовського статуту[6, 65-66], одержав наступність у Гетьманщині в другій поло­вині XVII ст. Саме у цей період комісари призна­чалися для вирішення конкретних справ. Напри­клад, гетьман І.Мазепа в 1694 р. призначив чоти­рьох київських полкових старшин комісарами для проведення розслідування земельного спору між Києво-Видубецьким монастирем і Києво-Печер­ською лаврою[8]. Але вже протягом першої чверті XVIII ст. посади земельних комісарів стали по­стійними. Вони розслідували і вирішували межо­ві спори і проводили розмежування земель між колективними землевласниками — сільськими і містечковими громадами, монастирями й ін. Ними також розглядалися межові справи, пов'я­зані з державними і гетьманськими володіннями. Таким чином, вирішення земельно-межових спо­рів і межування земель не стало винятковою ком­петенцією підкоморських судів навіть після стату­тної судової реформи К.Розумовського. Це зумо­влювалося необхідністю вирішення земельних справ інших нешляхетських станів українського суспільства — наприклад, вільних селян і міщан, що позивали в ратушних і магістратських, а іноді й у сотенних судах.

Уже після остаточної ліквідації гетьманства II МК заснувала в жовтні 1767 р. — січні 1768 р. повітові комісарства. У відомості за листопад 1767 р. перераховано 20 комісарств, які переваж­но відповідали 20-ти повітам (крім Березинсько-го, Київського, Пирятинського і Топильского). Організацією комісарств у полках і виборами ко­місарів займалися полкові проводирі шляхетства. У списку 20-ти комісарів названі один колишній земський суддя і один підкоморій. До компетен­ції цих комісарів входив облік сільського населен­ня, його земель, господарств і податків, що спла­чуються , а також участь у розслідуванні земельних спорів, результати яких їм належало переда'<;.ти суддям[9].

Кримінальні справи були передані в підсуд­ність гродським судам. Вони створювалися по одному на полк на базі полкових канцелярій за­мість колишніх полкових судів і за своїм складом були майже аналогічні останнім. До колегії грод­ського суду постійно входили полковник, полко­вий суддя і писар; полкові осавули і хорунжі брали участь у судових засіданнях по черзі. Усі вони обиралися полковими зборами відповідно до пра-

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

107

Л. Гамбург

вил, вироблених протягом 1715-1722 pp. за часів гетьманства І.Скоропадського і П.Полуботка. Полковник залишився головою цього суду, а пол­кові суддя і писар почали іменуватися гродськи-ми. Універсалом від 19 листопада 1763 р. К.Розу-мовський наказав включити до колегії гродсько-го суду ще одного чи двох полкових старшин. їх точну кількість визначав полковник, а вибори проводила полкова канцелярія з числа значкових товаришів. Вони виконували функції асесорів. Таким чином, порядок обрання членів колегії гродських судів істотно відрізнявся від порядку обрання членів підкоморських і земських судів. До того ж, у виборах гродських суддів брала участь тільки козацька старшина, а не «все духовные и мирские владельцы» як при обранні складів зем­ських і підкоморських судів[10].

Гродському суду були підсудні всі значні кри­мінальні справи: про наїзди на шляхетські маєт­ки й інші об'єкти нерухомості, крадіжки, грабежі, розбої, зґвалтування, бійки, убивства, викраден­ня людей, підпали тощо[6, 139-260]. При цьому звертають увагу норми Розділу VII, артикула 2, § 1 -2 Литовського статуту, згідно з якими гродські суди виконували також і нотаріальні дії з приво­ду дарувань, купівлі-продажу та інших договорів щодо маєтків. Такі дії передбачалися в періоди між «роками» засідань земського суду, коли остан­ній переривав свою роботу, а також у випадку вій­ни чи епідемії. Ці записи зберігали свою юриди­чну чинність протягом двох наступних термінів засідань земських судів. Але надалі необхідно було вносити зроблені записи у протоколи земського суду, для чого гродський суд був зобов'язаний видати зацікавленій особі відповідну виписку з підписами членів колегії і судовою печаткою.

Подібні положення спрощували і прискорю­вали проведення операцій з нерухомим майном на користь великих землевласників-шляхтичів. Та­ким чином, гродський суд володів, поряд із кри­мінально-правовою, ще і деякою цивільно-право­вою компетенцією, на основі якої співпрацював із земським судом. До того ж, його канцелярія, як відзначалося, надавала допомогу у веденні діло­водства підкоморському суду. За твердженням Д.Бантиш-Каменського, у канцеляріях гродських судів нараховувалося 5-8 канцеляристів. До 1763 р. у канцеляріях великих полків нараховувалося 16, а в інших — 10 канцеляристів. У ході здійснення статутної реформи полкових судів у 1763-1764 pp. до канцелярій земських судів була переведена половина канцеляристів полкових канцелярій, а канцеляристи полкових судів тепер вели діловод­ство в полкових канцеляріях для гродських судів під керівництвом гродських писарів[11]. Полкові канцелярії виконували адміністративні функції стосовно гродських судів, зокрема, регулювали питання присутності членів колегій гродських су­дів на судових засіданнях! 12].

В усіх земських, підкоморських і гродських судах установлювалися також посади возних, яких

обирали з числа значкових товаришів і сотенних старшин. Це були нижчі судові посади, пов'язані з виконанням слідчих і судово-виконавчих обов'я­зків судових приставів — врученням позовів, ви­кликів до суду, проведенням переклику сторін і свідків, приведенням їх до присяги; введенням у володіння, охороною арештованого майна; огля­дом тілесних ушкоджень, проведенням слідчих дій на місцях тощо. До 1763 р. подібні обов'язки ви­конували полкові канцелярії або дрібні шляхтичі і козаки, що знаходилися в особистому служінні у полковників. За Литовським статутом передба­чався один возний на повіт, але в нових статутних судах посади возних були створені в кожному з них, тобто вводилися посади земського, підкомор-ського і гродського возних. У кожну сотню пол­ку також обиралося по одному сотенному возно­му і, таким чином, кількість сотенних возних до­рівнювала кількості сотень у полку. Загальна кіль­кість возних дорівнювала кількості сотенних воз­них і п'яти возних у двох земських, двох підко­морських і одному гродському суді полку. Усі вони заносилися до спеціальних відомостей, що відправлялися до ГВК на затвердження гетьману. Іноді повітові возні поряд з виконанням своїх основних обов'язків заміняли їхніх писарів[13]. Свої обов'язки в сотнях повітові возні виконува­ли через сотенних возних. Оскільки земські суди розглядали поряд з цивільними й незначні кримі­нальні справи, то повітові земські возні проводили їх попереднє розслідування. Але іноді повітові возні земських судів переходили в розпоряджен­ня гродських судів, за указами яких проводили попередні розслідування у значних кримінальних справах, що знаходилися у провадженні гродських судів[14]. Подібні факти свідчать про те, що ста­тутні суди перебували в адміністративному підпо­рядкуванні полкових канцелярій, що виконували стосовно них функції органів адміністративної юстиції.

Возні, як й інші службовці статутних судів, офіційно діяли відповідно до указів своїх судів. Для підвищення возного в званні було потрібно одержання ним атестата у своєму суді для пред'яв­лення його II МК з одночасним клопотанням цього суду про таке підвищення перед нею. Під­ставами для підвищення були бездоганна тривала служба і скрутне матеріальне становище[15]. За дисциплінарні провини возні могли бути піддані стягненням, що виражалися в накладенні штрафів і у відмовах у підвищенні в званнях. Це передба­чалося Литовським статутом і оформлялося указа­ми самих статутних судів[16].

Серед дисциплінарних провин возних часто зустрічалися повідомлення ними сторонам нето­чних дат призначення слухання справ, що відбу­валося внаслідок сезонного характеру роботи ста­тутних судів і наявності великої кількості неробо­чих, святкових і «урочистих» днів, передбачених Генеральним регламентом у кожному місяці. Такі дні заносилися до табелів, що існували в земських

108

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

Формування кадрового складу та визначення спеціалізації статутних судів України в судовій реформі 1760-1763 pp.

судах. Якщо возний помилково призначав пози­вачу прибуття в суд на слухання його справи на один з таких днів, то позов знімався з розгляду із правом його повторного подання на наступні су­дові «рочки», а возного суд повинен був піддати стягненню[17]. Однак практично суди рідко при­тягували возних до жорсткої дисциплінарної від­повідальності, обмежуючись попередженнями [18], що пояснюється складністю підбору канди­датів на ці посади. Посада возного була найнепо-пулярнішою через її неоплачуваність з гетьмансь­кої скарбниці та малозначимість в ієрархії стар­шинських посад і звань при великій службовій завантаженості. Тому шляхетство намагалося уни­кати посад возних чи виконувало ці обов'язки дуже неохоче[19]. Литовським статутом передба­чалося надання возному двох помічників зі шля­хтичів. Інструкцію для возних мав скласти ГВС, а потім затвердити гетьман.

Усі посадові особи і службовці статутних су­дів, що виконували найзначніші функції, приво­дилися до присяги. Для цього гетьманським пра­влінням розроблялися спеціальні окремі форми такої присяги — для підкоморія, земського судді, підсудка, полковника, гродського судді, возного, земського писаря, писаря ГВС тощо. Тексти при­сяг («клятвенных обещаний») затверджувалися гетьманом. Поряд з універсалом від 19 листопада 1763 р. про вибори до статутних судів організація і проведення таких виборів у кожному полку здій­снювалися згідно з гетьманським ордером, що надходив до полкової канцелярії. У ньому також

містилося розпорядження про прибуття новообра­них членів статутних судів до Глухова для скла­дання присяги в ГВК і вручення гетьманського універсала про затвердження на посаді з одноча­сним одержанням від ГВК патентів на виконан­ня своїх повноважень у судах. Надалі, після лік­відації інституту гетьманства, II МК у листопаді 1765 р. обмежила компетенцію полкових канцеля­рій організацією виборів кандидатів, серед яких вона сама призначала відповідних чиновників. Такі вибори організовувалися за указом II МК, затвердження визначеного нею чиновника з чис­ла висунутих кандидатів проводилося ордером, до якого ГВС видавав йому «приложение» і патент. Канцеляристи і возні одержували атестати.

Церемонія присяги проводилася в церковно­му храмі. До присяги приводив священнослужи­тель у присутності свідків, якими могли бути і члени статутних судів, раніше вже приведені до присяги. Усі зазначені особи ставили свої підпи­си під текстом «клятвенного обещания», що заві­рявся підписами військового писаря, канцеляри­ста і печаткою ГВК.

Таким чином, статутна судова реформа лише частково забезпечила судову спеціалізацію і відо­кремленість суду від адміністрації. У нових стату­тних судах розглядалися усі види справ, тому про їх спеціалізацію можна говорити лише як про пе­реважаючу тенденцію. Крім того, кадровий склад статутних судів був більш різноманітним, ніж це передбачалося нормативними джерелами, за яки­ми проводилася реформа.

Використана література:

Ділова документація Гетьманщини XVIII ст. 36. документів /АН України, Ін-т укр. археогра­

фії та ін. Відп. ред. Л.А.Дубровіна. — К., 1993. — 392 с

Національна бібліотека України Національної академії наук України (НБУ НАН України),

інститут рукописів. — Ф. 1. — Спр. 56114. — Арк. 236.

НБУ НАН України, інститут рукописів. — Ф. 1. — Спр. 56113. — Арк. 233-235.

НБУ НАН України, інститут рукописів. — Ф. 1. — Спр. 59062. — Арк. 6.

Права, по которым судится малороссийский народ / Под ред. проф. А.Ф.Кистяковского. —

К., 1879. - 1069 с.

Статут Великого Княжества Литовского с подведением в надлежащих местах ссылки на кон­

ституции, приличные содержанию онаго. Перевод с польского. — СПб.: Печатан при Пр. Сенате,

1811. - Ч.П. - 750 с.

Центральний державний історичний архів України в м. Києві (ЦДІАК України). — Ф. 51. —

Оп. 1. — Спр. 2701. — Арк. 1-3.

ЦДІАК України. - Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 6361. - Арк. 3-5, 6 зв., 25.

ЦДІАК України. — Ф. 763. - Оп. 1. — Спр. 251. - Арк. 4 зв. - 11 зв.

ЦДІАК України. - Ф. 51. - Оп. 1. - Спр. 2695. - Арк. 1-3.

ЦДІАК України. — Ф. 763. - Оп. 1. — Спр. 627. - Арк. 46 зв., 61 зв., 114-124; спр. 628. -

арк. 33, 42, 47 зв., 60 зв. і т. і.

ЦДІАК України.

ЦДІАК України.

ЦДІАК України.

ЦДІАК України.

ЦДІАК України.

ЦДІАК України,

арк. 14; ф. 221. — оп. ]

ЦДІАК України.

624. — арк. 9.

ЦДІАК України.

Ф. 763. - Оп. 1. - Спр. 628. - Арк. 45.

Ф. 763. - Оп. 1. - Спр. 626. - Арк. 1; спр. 624. — арк. 345.

Ф. 763. — Оп. 1. — Спр. 626. - Арк. 11 зв., 14 зв.

Ф. 763. - Оп. 1. - Спр. 626. - Арк. 46.

Ф. 763. - Оп. 1. - Спр. 626. - Арк. 5.

Ф. 763. — Оп. 1. — Спр. 257. - Арк. 7 зв.; ф. 801. — оп. 1. — спр. 99. -

. — спр. 424. — арк. 9.

Ф. 763. — Оп. 1. — Спр. 626. - Арк. 49-49 зв.; ф. 221. — оп. 1. - спр.

Ф. 222. - Оп. 1. - Спр. 165. - Арк. 2-3.

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

109