Проблеми судово-експертної діяльності в нормах чинного законодавства України

Е. СІМАКОВА- ЄФРЕМЯН

заступник директора з наукової роботи Харківського НДІ судових експертиз, кандидат юридичних наук

У

складнення соціально-економічних відносин в Україні, з одного боку, та розвиток науки, удосконалення методів і засобів дослідження, — з іншого, збільшили можливості для звернення слідчих та суддів до осіб, що володіють спеціаль­ними знаннями з метою використання цих знань у процесі доказування. Це стосується не тільки ре­зонансних злочинів, про які відомо всій країні та за її межами, а що не менш важливо, — й експе­ртного забезпечення правосуддя у будь-якому ви­падку, коли особі чи органові, у провадженні яких перебуває кримінальна, адміністративна, цивіль­на чи господарська справа, необхідно вирішити питання, що потребують використання спеціаль­них знань. Саме тому дуже важливо, щоб судова експертиза проводилася на основі законодавства. Адже згідно з вимогами ст. З Закону України «Про судову експертизу» — законність є одним із осно­вних принципів здійснення судово-експертної ді-яльностЦІ].

Під принципом законності судово-експертної діяльності треба розуміти її правовий характер, що виражається, по-перше, у здійсненні судово-екс­пертної діяльності на основі закону, з дотриман­ням конституційних прав і свобод людини, в пра­вовому закріпленні компетенції структур законо­давчої, виконавчої та судової влади в питаннях судової експертизи та державних (недержавних) форм її проведення. По-друге, під принципом законності судово-експертної діяльності треба розуміти принцип поведінки фізичних осіб у сфері її нормативно-правового регулювання — як реа­льну можливість здійснення суб'єктом права на­даних йому прав за умови неухильного виконан­ня покладених на нього обов'язків. Цей принцип реалізується в наявності відповідних правових норм, що регулюють, з одного боку, суспільну поведінку суб'єктів судової експертизи (судових експертів), а з іншого, — осіб, щодо яких прово­диться судова експертиза (підозрюваний, обвину­вачений, підсудний, потерпілий, позивач, відпо­відач тощо). Наприклад, законодавчо закріпленим є право експерта на забезпечення йому умов праці за місцезнаходженням об'єктів дослідження (ст. 6 Закону України «Про судову експертизу»), на за­безпечення його безпеки при виконанні своїх обо­в'язків (статті 521, 77 Кримінально-процесуально­го кодексу України (далі — КПК)[2]), на оскар­ження дій, що порушують права експерта або по-

© Е.Сімакова-Ефремян, 2004

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6 7*4-164

рядок проведення експертизи (ст. 13 Закону Укра­їни про судову експертизу), тощо. У той же час закон встановлює права обвинуваченого при при­значенні і проведенні експертизи: заявити відвід експертові, просити про призначення експерта з числа вказаних ним осіб, про постановления до­даткових питань, бути присутнім при проведенні експертом окремих досліджень і давати відповід­ні пояснення тощо (ст. 197 КПК). В законі перед­бачена як кримінальна відповідальність експерта за давання завідомо неправдивого висновку та відмову від покладених на нього обов'язків (статті 384, 385 Кримінального кодексу України (далі — КК)[3]), так і кримінальна відповідальність для осіб, що перешкоджають з'явленню експерта до суду, органів досудового слідства або примушують його до відмови до давання показань чи виснов­ку, за підкуп експерта або погрозу помстою за наданий висновок (ст. 386 КК).

Далеко не всі питання нормативно-правово­го регулювання судово-експертної діяльності на сьогоднішній день дістали своє вирішення. Одним із покажчиків глибини даної проблеми є той факт, що вони досить часто стають предметом обгово­рення на науково-практичних конференціях, се­мінарах, в публікаціях науковців та практиків. На наш погляд, вагомим внеском у справу вдоскона­лення нормативно-правового регулювання судової експертизи стала науково-практична конференція «Нормативно-правове регулювання судово-експе­ртної діяльності в Україні», організована Харків­ським НДІ судових експертиз в М.Сімферополі в 2000 р., на базі Кримського відділення (нині — Кримського НДІ судових експертиз)[4]. Під егі­дою Міністерства юстиції України у 2002 р. в м.Харкові відбулася міжнародна науково-практи­чна конференція «Теорія та практика судової екс­пертизи і криміналістики», організована на базі Харківського науково-дослідного інституту судо­вих експертиз ім. Засл. проф. М.С.Бокаріуса і ка­федри криміналістики Національної юридичної академії України ім.Ярослава Мудрого, за участю Академії правових наук України, Київського, Оде­ського, Донецького, Львівського, Кримського науково-дослідних інститутів судових експертиз, представників судово-експертних, навчальних та інших установ і організацій Азербайджану, Вірме­нії, Казахстану, Литви, Російської Федерації та України. Багато з доповідей та повідомлень на конференції присвячено питанням нормативного

99

Е.Сімакова-Єфремян

регулювання судово-експертної діяльності[5]. У розглядуваному аспекті привертають увагу також доповіді на міжнародній науково-практичній кон­ференції «Актуальні проблеми криміналістики», що була організована Національною юридичною академією України ім.Ярослава Мудрого, Інститу­том вивчення проблем злочинності Академії пра­вових наук України та Харківським науково-до­слідним інститутом судових експертиз ім. Засл. проф. М.С.Бокаріуса[6] та багато інших публіка­цій, присвячених проблемам законодавчого закрі­плення питань судової експертизи.

Так, перший заступник міністра юстиції України А.П.Заєць, розглядаючи проблеми експе­ртного забезпечення правосуддя в світлі судово-правової реформи, викреслив досить велике коло тих із них, що є предметом тривалої дискусії. Це «експертиза установи», питання співвідношення принципу незалежності експерта з існуванням ві­домчих експертних служб, питання статусу спеці­аліста в судочинстві, прав керівника експертної установи, оціночної діяльності слідчого чи суду, обов'язкового призначення експертизи, регламе­нтації профілактичної діяльності експерта, опти-мізації форми та змісту висновку експерта, мож­ливості призначення експертизи до порушення кримінальної справи та ін.[7].

Зупинимося на деяких питаннях нормативно-правового регулювання судово-експертної діяль­ності, що, на наш погляд, потребують вирішення. Перша проблема, яку пропонуємо розгляну­ти, стосується меж компетенції судового експер­та. Відповідно до ст. 1 Закону України про судо­ву експертизу, судова експертиза — це досліджен­ня експертом на основі спеціальних знань матері­альних об'єктів, явищ і процесів, які містять інфо­рмацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового слідс­тва чи суду. Загальновідомо, що експертом є ком­петентна особа, яка має відповідну освіту, квалі­фікацію, науковий або практичний досвід, воло­діє спеціальними знаннями та залучається органа­ми розслідування, судом для проведення експер­тизи. Під спеціальними знаннями розуміють про­фесійні знання та вміння в галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо, необхідні для вирішення питань, які виникають при розслідуванні та роз­гляді у суді конкретних справ. Спеціальні знання не є загальнопоширеними, загальновідомими, ними володіють спеціалісти — професіонали у тій чи іншій галузі науки, техніки, мистецтва, реме­сла тощо. Ці знання одержуються у процесі на­вчання та практичної діяльності за тією чи іншою спеціальністю (фахом), причому вони включають у себе не тільки відповідні знання, а й навички та вміння із застосування цих знань. Особи, що во­лодіють такими знаннями та досвідом, іменуються у судочинстві обізнаними особами.

Таким чином, судова експертиза — це завжди проведення спеціального дослідження, що потре-

бує глибоких знань у тій чи іншій галузі. Об'єкти та завдання з таких досліджень — найрізномані­тніші, але при цьому слід враховувати, що екс­перт, відповідно до чинного законодавства, не може вирішувати правових питань, навіть якщо за своїм освітнім рівнем він обізнаний у галузі пра­вознавства, тобто вирішення правових питань не є компетенцією судового експерта, а є прерогати­вою слідчого та суду[8].

Не можна залишити поза увагою той факт, що в криміналістичній літературі, особливо остан­нім часом, активно обговорюється питання щодо протилежного ставлення до такого становища. Так, наприклад, А.О.Селиванов у ряді публікацій наводить серйозні аргументи на користь необхід­ності введення в практику судово-експертної ді­яльності правової (юридичної) експертизи. На його думку, юридичну судову експертизу слід ро­зуміти як експертне дослідження матеріальних і процесуальних ознак актів (документів), які під­лягають дослідженню у суді за їх змістом і формою і грунтуються на висновках судових експертів, залучених судом (прокурором, слідчим), що допо­магає суду досягти об'єктивності у доказуванні, додержуватися принципів рівних можливостей у процесі, презумпції невинуватості, повноти дослі дження прав сторін, забезпечення змагальності в доведенні дійсного стану фактів та захисту своїх прав і свобод[9].

Ми не говоримо про повну підтримку запро­понованих А.О.Селивановим аргументів на ко­ристь правової експертизи як одного з різновидів судово-експертної діяльності. Однак і відкидати його пропозиції буде неправильним. Підкреслимо, що тією чи іншою мірою пограничні завдання, що виникають на межі юридичних та спеціальних знань, у практиці судової експертизи вирішуються вже тепер. Це, наприклад, стосується питань су­дової автотехнічної експертизи щодо відповідно­сті дій учасників дорожнього руху вимогам «Пра­вил дорожнього руху»; судової експертизи в галузі охорони праці з оцінки дій відповідних осіб щодо дотримання правил техніки безпеки; судово-еко­номічних досліджень з питань застосування зако­нодавства у сфері фінансово-кредитних операцій, оподаткування тощо; експертизи об'єктів інтеле­ктуальної власності та інших видів експертиз, які широко використовуються в практиці розсліду­вання і судового розгляду кримінальних, адміні­стративних, цивільних та господарських справ. Це означає, що питання надання статусу судової пра­вовій (юридичній) експертизі потребує детально­го вивчення, обговорення та вирішення.

Ще одна проблема, яка вже тривалий час є предметом дискусії, — це наявність у криміналь­ному законодавстві норм щодо відповідальності судового експерта за давання завідомо неправди­вого висновку та за відмову від давання виснов­ку. Ст. 4 Закону України про судову експертизу, яка закріплює гарантії незалежності судового екс-

100

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

Проблеми судово-експертної діяльності в нормах чинного законодавства України

перта і правильності його висновку, визначає, що незалежність судового експерта та правильність його висновку забезпечується кримінальною відповідальністю судового експерта за давання завідомо неправдивого висновку і відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків. Ця норма кореспондується з вимогами статей 384, 385 КК. Прихильники наяв­ності даних норм підтримують їх принципову не­обхідність. У той же час їх противники підкреслю­ють, що витоки попередження саме експерта про кримінальну відповідальність ставлять його у при­нижене становище поряд з іншими учасниками процесу (ні дізнавач, ні слідчий, ні суддя не попе­реджаються про відповідальність за необ'єктивне проведення дізнання, досудового або судового слідства). Серед версій появи згадуваної норми у законі є така: дана норма виникла ще на початку становлення радянського законодавства. Якщо особами, котрі залучалися до роботи в правоохо­ронних органах, судах того часу, були вихідці з пролетаріату, то як обізнаних осіб новій владі до­водилося залучати представників інтелігенції, тоб­то представників дворянського стану, вже сама належність до якого викликала недовіру влади до їх діяльності як експертів. Саме тому й виникла норма щодо попередження обізнаних осіб про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивого висновку, яка «прижилася» в кри­мінальних кодексах УРСР 1922, 1960 років, а по­тім і в КК України 2001 року.

Щодо нашої позиції, то ми підтримуємо тих науковців, що говорять про необхідність не заля­кувати експертів покаранням, а створити вигідні умови для здійснення судово-експертної діяльно-сті[10]. Однак на сьогоднішній день ця норма іс­нує в законі, тому розглянемо її положення, що, на наш погляд, не врегульовані належним чином. Виходячи зі змісту ст. 384 КК України, злочин, відповідальність за який передбачена даною нор­мою, може вчинятися під час проведення дізнан­ня, досудового слідства, проведення розслідування тимчасовою слідчою чи тимчасовою спеціальною комісією Верховної Ради або в суді. Саме тому обов'язковими ознаками об'єктивної сторони зло­чину є обстановка і час його вчинення. В ст. 384 КК говориться про завідомо неправдивий висно­вок експерта в суді. Тут слід зауважити, що стат­тя не містить прямої вказівки щодо кримінальної відповідальності експерта за давання ним непра­вдивого висновку на стадії підготовки справи до суду або під час проведення судового слідства у випадках, коли суддя (суд) призначив експертизу для провадження не в суді, а в експертній установі чи за іншим місцем знаходження об'єкта. Це дає підставу для неоднозначного сприйняття норми, тобто можна думати, що кримінальна відповідаль­ність за завідомо неправдивий висновок у суді передбачена тільки за висновок, зроблений експе­ртом під час судового розгляду справи в судово-

му засіданні. Тому, на наш погляд, дана стаття потребує уточнення її положень щодо обстановки та часу вчинення злочину. На цих же підставах, на нашу думку, редакція ч.і ст. 385 КК також потре­бує внесення змін, а саме — заміни слів «покла­дених на нього обов'язків у суді» на слова «покла­дених на нього обов'язків судом».

Ще одне положення законодавства України щодо здійснення судово-експертної діяльності, яке потребує вдосконалення, міститься у ст. 387 КК, що передбачає кримінальну відповідальність за розголошення даних досудового слідства або дізнання особою, попередженою в установленому законом порядку про обов'язок не розголошува­ти такі дані. Коментуючи положення даної норми, слід відмітити, що статтею 121 КПК передбачено, що дані досудового слідства можна оголосити лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають це можливим. У необхідних випадках слідчий попереджає експер­та, який присутній при проведенні слідчих дій, про обов'язок не розголошувати без його дозволу даних досудового слідства. Попередження про обов'язок не розголошувати дані досудового слід­ства чи дізнання має бути належним чином поо-цесуально оформлене. У той же час КПК не .е-редбачає, в якому порядку може бути здійснено таке попередження. Виходячи із загальної доктри­ни кримінально-процесуального законодавства, про це має бути складений протокол. На практи­ці ж часто використовують як форму попереджен­ня — підписку про нерозголошення, а то й усно. Отже, в законі треба передбачити порядок попе­редження експерта про нерозголошення ним да­них досудового слідства.

Крім того, КПК передбачає таке попереджен­ня тільки у випадках, коли експерт присутній під час проведення слідчих дій. Однак експертові, навіть коли він не бере участі у слідчих діях, при виконанні ним експертизи часто стають відомими дані досудового слідства або дізнання, оскільки для виконання експертизи йому надаються мате­ріали справи. Більш того, висновок експерта є джерелом доказів і приєднується до матеріалів справи, тобто належить до даних досудового слід­ства. Але заборона розголошення, порядок попе­редження експерта про нерозголошення свого висновку або інших даних досудового слідства, коли він не є присутнім при проведенні слідчих дій, законом не передбачені. Виходячи з цього, можна зробити умовивід, що експерт може розго­лошувати без дозволу особи, яка проводить діз­нання чи досудове слідство, результати свого екс­пертного дослідження чи іншу інформацію, яка стає йому відомою під час проведення експерти­зи. Все це говорить на користь необхідності пе­редбачення в законі правила щодо попередження експерта про його обов'язок з нерозголошення даних досудового слідства, які стають йому відо­мими під час проведення ним експертизи.

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

101

О.Кравчук

Використана література:

Закон України «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 р. № 4038 — XII // Відомості Вер­

ховної Ради України. — 1994. - № 28. - Ст. 232.

Кримінально-процесуальний кодекс України: Офіційне видання. — К.: Парламентське видав,

1998. - С 167.

Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 25—26. —

Ст. 131.

4. Див.: Матеріали науково-практичної конференції «Нормативно-правове регулювання судово-експертної діяльності в Україні. — Сімферополь, 2000. — С. 149.

Див., напр.: Головченко Л.Н. Реформирование системы экспертного обеспечения пра­

восудия в Украине / Теорія та практика судової експертизи і криміналістики. Вип. 2: Збірник ма­

теріалів міжнарод. наук.-практ. конф. — Харків: Право, 2002. — С 5—9; Шепитько В.Ю.,

Цимбал М.Л. Развитие судебно-экспертной деятельности в Украине: проблемы и перспекти­

вы / Т а м   с а м о. — С. 18—19; К р а с ю к І.П., Свобода Є.Ю. Повноваження керівника

експертної установи під час проведення судово-експертного дослідження /Там само. — С 73—75

та ін.

Див., напр.: К р а с ю к 1.П. До питання позавідомчої судової експертизи / Актуальні пробле­

ми криміналістики: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. — Харків: Гриф, 2003. — С. 236; Ц и м-

б а л М.Л. До питання про вдосконалення судово-експертної діяльності /Там   само. —

С. 242—245; Хотенець В.М., Ревака В.А. Врегулювання підстав, порядку та форм викори­

стання спеціальних знань експерта за останнім проектом кримінально-професуального кодексу

України /Тамсамо. — С. 246—247 та інші.

Заєць А.П.Процесуальні проблеми експертного забезпечення правосуддя в світлі судово-

правової реформи в Україні / Теорія та практика судової експертизи і криміналістики. Вип. 3. —

Харків: Право, 2003. - С 5-Ю.

Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах: Постанова Пленуму Верховного

Суду України від 30 травня 1997 р. № 8 / Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. —

Сімферополь, 1998. - С 67-68.

Див., напр.: Селиванов А.О. Проблеми запровадження в судовому процесі правової екс­

пертизи як умови досягнення об'єктивного та обґрунтованого судового рішення / Теорія та прак­

тика судової експертизи і криміналістики. — Вип. 2. — Харків, 2002. — С 167—170; С е л и в а -

н о в А. Проблема запровадження в судовий процес правової експертизи // Право України. — 2002. —

№ 8. — С 32—34; Селиванов А.О. Судова правова експертиза — шлях до істини в правосуд­

ді // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2003. — № 4. — С 13—20.

10.        Российская Е.Р. Комментарий к Федеральному закону «О государственной судебно-

экспертной деятельности в Российской Федерации». — М., 2002. — С. 237.

Рекомендовано до друку рішенням вченої ради Харківського НДІСЕ.