Охорона таємниці сповіді у кримінальному судочинстві

Р.БАШТЕГА

(кафедра теорії кримінального процесу та судоустрою НАВСУ)

У

ч. 5 ст. З Закону України від 23 квітня 1991 року «Про свободу совісті та релігійні органі­зації» передбачається, що «ніхто не має права ви­магати від священнослужителів відомостей, оде­ржаних ними при сповіді віруючих»[1]. Слід на­голосити, що у проекті Конституції України в редакції від 26 жовтня 1993 р. пропонувалося пе­редбачити в ч. З ст. 28 наступне: «Забороняється вимагати від священнослужителів відомості, оде­ржані ними при сповіді віруючих». Однак пропо­нована правова норма до Конституції України 1996 року не потрапила.

Чинний КПК України до 21 червня 2001 р. не робив ніякого винятку щодо заборони допиту свя­щеннослужителя. Після проведення «малої» судо­вої реформи відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 69 КПК України священнослужителі не можуть бути допи­тані як свідки з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльно­сті, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості». Аналогічна заборона передбачена і в п. 2 ст. 93 та п. 2 ст. 704 Статуту кримінального су­дочинства Російської імперії від 20 грудня 1864 р.

Таємниця сповіді встановлена як обов'язко­ва професійна таємниця для пресвітерів у VI сто­літті. До цього християнська церква дозволяла всенародну сповідь, яку відмінив Латеранський собор, а у 1594 р. папа Клімент VIII накладає на духовника печатку мовчання під страхом тюрем­ного ув'язнення. Східна церква встановлює у 1662 р. за розголошення сповіді кару, а за розго­лошення сповідальних гріхів священнослужитель позбавлявся сану[2].

Але у канонічному праві були два винятки з правила, що забороняло допитувати священнослу­жителя про обставини, що стали відомі із спові­ді. Перша проголошувала: «Если кто при исповеди объявит духовному отцу своему об умысле на честь и здравие государя, или о намерении прои­звести бунт и измену, и, объявляя о том, не пока­жет искреннего раскаяния и твердой решимости оставить свое намерение..., то духовный отец до­лжен доносить об этом немедленно... При этом

© Р.Баштега, 2004

священник только называл имя и звание данно­го лица и доносил о том, что оно «имеет злой умысел против Государя или государства и не ра-скаянное к тому намерение». Згідно зі Статутом Кримінального судочинства від 20 листопада 1864 p. така особа підлягала негайному взяттю під варту і після початку слідства священнослужитель повинен був «без усякого приховування, у всіх подробицях розповісти все, що почув про той злий намір».

Другий виняток був в наступному: «Если бы кто умышленно произвел какой-либо соблазн в народе, могущий иметь вредные последствия для церкви и общества... и, признавшись в том на исповеди, не изъявлял бы согласия или намерения публичным признанием в произведенном им об­мане положить предел соблазну и вредным по­следствиям, происходящим или могущим прои­зойти от него для церкви и отечества, то духовник тоже должен открыть об этом епархиальному на­чальству» [3].

У всіх інших випадках, крім наведених, цер­ква забороняла священнослужителям розголошу­вати відомості, які стали їм відомі під час спові­ді.

Історії відомі численні випадки, коли пору­шення таємниці сповіді призводило до тяжких наслідків. Так, однією із причин подій «Кривавої неділі» 9 січня 1905 р. історики вважають факт розголошення таємниці сповіді священиком Шліссельбурзької в'язничної церкви Георгієм Га-поном — агентом царської охранки[4]. Це стало причиною того, що 31 січня 1905 р. Синод позба­вив Гапона сану і виключив із духовного зван­ня^].

Порушення таємниці сповіді призводить до порушення прав і законних інтересів особи. Тому виникає необхідність її гарантування.

Доречно зазначити, що проект Кримінально­го кодексу України, розроблений Комісією Верхо­вної Ради України з питань правопорядку та бо­ротьби зі злочинністю, передбачав статтю «Пору­шення таємниці сповіді» (ст. 146)[6]. Проте ця пропозиція була піддана критиці в юридичній лі-

86

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

Охорона таємниці сповіді у кримінальному судочинстві

тературі. В.Бородчук зазначав: «...Сповідь практи­кується в православній та греко-католицькій і римо-католицьких церквах. А в Україні існує без­ліч інших релігійних конфесій. Таким чином, ві­льно чи невільно автори проекту захищають цією нормою тільки деякі з існуючих конфесій і де-факто ставлять їх у привілейоване становище»[7].

На думку В.В.Короля, «правовий» захист з боку держави таємниці сповіді не виходить за ра­мки режиму відокремлення церкви від держави. Його міркування наступні: «З одного боку, держа­ва жодним чином не порушує та не втручається в обряд сповіді, оскільки тільки санкціонує вже проголошену церквою її таємницю. А з іншого, — розголошення таємниці сповіді може завдати зна­чної шкоди громадянам, бо в кінцевому результаті порушуються їх конституційні права на особисте і сімейне життя та свободу думки (ст. 32, 34 Кон­ституції України). Тобто розголошення таємниці сповіді виходить за рамки внутрішньої діяльнос­ті церкви, через що... потребує кримінально-пра­вового захисту»[8].

Захист таємниці сповіді має бути гарантова­ний і у кримінальному судочинстві. Необхідно дослідити, за яких умов передбачений законом імунітет слугуватиме саме цілям захисту прав і інтересів віруючих. На думку Н.М.Кіпніса, для застосування правових норм, що регулюють роз­глянутий вид імунітету, необхідно з'ясувати, які течії визнають таємницю сповіді. За наявними даними, священики всіх християнських віроспо­відань у силу спеціальних правил про їх посаду мають право і навіть повинні усувати себе від сві­дчення на слідстві і в суді про все те, що їм дові­рене на сповіді. «Слід, однак, мати на увазі, що протестантизм, на відміну від православ'я та ка­толицизму, не визнає містичного змісту церков-

них таїнств; у більшості протестантських течій здійснюється лише хрещення та причастя, які розглядаються просто як символічні обряди, що не відрізняються від решти інших. Уявляється, якщо священнослужитель відмовляється від лачі показань, посилаючись на таємницю сповіді, суд не повинен розцінювати таку відмову як правомі­рну, якщо свідок не доведе, що сповідувана ним релігія визнає таємницю сповіді»[9]. Ми підтри­муємо точку зору С.Г.Волкотруб, що така поста­новка питання є неправомірною, оскільки покла­дати на особу обов'язок доводити те, що вона має гарантоване законом право, неетично[10].

У п. 1 ч. 1 ст. 69 КПК України йдеться про те, що священнослужителі можуть бути «звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості». Це положення зако­ну є втручанням держави у справи церкви, оскі­льки канонічне право забороняє священикам під страхом суворого покарання відкривати те, що вони почули на сповіді. У відповідності з Духов­ним Регламентом священик за відкриття гріхів, які він почув на сповіді, може бути позбавлений сану.

Виходячи з цього, можна зробити висновок: священнослужитель ні за яких обставин не може бути звільнений від обов'язку зберігати таємницю сповіді. Тому з п. 1 ч. 1 ст. 69 КПК України слід виключити вказівку про можливість звільнення священнослужителів від обов'язку зберігати «про­фесійну таємницю особою, що довірила їм ці ві­домості».

Якщо ж священнослужитель сам виявить ба­жання дати показання про обставини, які стали йому відомі під час сповіді, то в цьому випадку слідчий не повинен допитувати його як свідка, оскільки такі показання не матимуть сили доказів.

Використана література:

Відомості Верховної Ради. — 1993. — № 9. — Ст. 62.

Полный православный богословский энциклопедический словарь в 2-х томах. — СПб: Изда­

тельство П.П.Сойнина. — Т. 2, столбцы 1827 и 2141.

Королев Г. Тайна исповеди в уголовном процессе // Российская юстиция. — 1995. — № 2. —

С. 30.

Крапива П. Гапон: революция 1905 г. // Правда Украины. — 1992. — 27 мая.; Гусев ВТ.

Гапон — секретний співробітник охорони чи борець за народну справу? // Історія України. — 1999. —

№ 34. — С 3; Л ю б и м о в Д.И. Гапон и 9 января // Вопросы истории. — 1965. — № 8. —

С. 123-130.

Л у р ь е Ф. Гапон и Зубатов (к истории политического сыска в Росси) // Нева. — 1990. —

№ 4. - С. 164.

Проект Кримінального кодексу України // Іменем Закону. — 1994. — № 43. — 28 жовт. —

С. 1-16.

БородчукВ. Яким бути Кримінальному кодексу України // Урядовий кур'єр. — 1994. —

№ 62-63. - 21 квіт. - С. 7.

К о р о л ь В.В. Засада гласності кримінального судочинства України. —Івано-Франківськ,

2003. - С. 128.

К и п н и с Н.М. Допустимость доказательств в уголовном судопроизводстве. — М., 1995  —

С. 48.

10.        Волкотруб С.Г. Імунітет свідків і захист довірених відомостей в кримінальному проце­

сі // Держава і право. — 2002. — Вип. 16. — С 347.

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

87