Порядок визнання рішень шоземних судів на території України

О.ЩЕЛКУНОВ

заступник начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України

В

ідповідно до Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. Україна як суб'єкт міжнародного права здійс­нює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипло­матичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності між­народних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтере­сів Республіки у політичний, економічній, еко­логічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах. Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей над кла­совими, пріоритет загальновизнаних норм між­народного права перед нормами внутрішньоде­ржавного права[1].

30 січня 1992 р. Україна офіційно визнана як одна з повноправних держав-учасниць нара­ди по безпеці і співробітництву в Європі (НБСЄ), нині ОБСЄ — Організація по безпеці і співробітництву в Європі. З цієї дати принци­пи і домовленості, закріплені у Заключному акті та інших документах НБСЄ, є обов'язковими для України.

Згідно із Заключним актом НБСЄ, вчине­ним у Хельсінкі 1 серпня 1975 р., держави-уча-сниці мають сумлінно виконувати свої зобов'я­зання за міжнародним правом, як і ті, що ви­пливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті, що випливають із відповідних міжнародному праву договорів або інших угод, учасницями яких вони є. При здій­сненні своїх суверенних прав, включаючи пра­во встановлювати власні закони й адміністрати­вні правила, вони мають узгоджувати такі дії зі своїми юридичними зобов'язаннями за міжна­родним правом[1].

За загальним правилом, дія судового рішен­ня обмежується територією тієї держави, судом якої воно постановлено. Особа, в інтересах якої винесено те чи інше рішення, заінтересована у можливості звернути стягнення на майно, кош­ти чи доходи відповідача, які знаходяться інколи

© О. Щелкунов, 2004

і за межами тієї держави, де прийнято відпові­дне рішення суду.

Слід зазначити, що саме по собі іноземне судове рішення не має правової сили на тери­торії іншої країни. Воно отримує її тільки у разі, якщо процесуальне законодавство певної дер­жави допускає визнання чи виконання інозем­них судових рішень. Для того щоб таке рішен­ня мало правові наслідки на території України, воно повинно бути визнане судом України від­повідно до закону чи міжнародного договору[2].

У міжнародних договорах передбачені нор­ми, які встановлюють порядок, що є обов'язко­вим для країн-учасниць, щодо визнання та ви­конання відповідних рішень на території інших країн.

Рішення іноземних судів можуть визнавати­ся і виконуватися на території нашої держави, якщо взаємність передбачена міжнародним до­говором. У ст. 9 Конституції України зазначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'я­зковість яких надана Верховною Радою Украї­ни, є частиною національного законодавства нашої країни[3]. Положення аналогічного змі­сту містить й ст. 17 Закону України «Про між­народні договори України» від 22 грудня 1993 р.[4].

Відповідно до Закону України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. виходячи з пріоритету за­гальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права, прагнучи забез­печити непорушність прав і свобод людини, включитись у систему правових відносин між державами на основі взаємної поваги державно­го суверенітету і демократичних засад міжнаро­дного співробітництва, визначено, що укладені і належним чином ратифіковані Україною між­народні договори становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосо­вуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства^].

70

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

Порядок визнання рішень іноземних судів на території України

Статтею 7 Закону України «Про судоустрій України» визначено, що правосуддя в Україні здійснюється відповідно до Конституції Украї­ни та законів України. Чинні міжнародні дого­вори, згода на обов'язковість яких надана Вер­ховною Радою України, застосовуються судами як частина національного законодавства Укра­їни [6].

До прийняття Верховною Радою України Закону «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» від 29 листопада 2001 р. порядок визнання рішень іноземних судів у ча­стині, яка не суперечить законодавству України, встановлювався постановою Президії Верховної Ради СРСР від 21 червня 1988 р. «Про визнан­ня і виконання в СРСР рішень іноземних судів та арбітражів». Цей акт визначав процедуру ви­конання рішень іноземних судів та арбітражів. Зокрема, згідно з вказаною постановою вико­нання мало здійснюватися за місцем проживан­ня фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи чи її майна. Водночас зазна­чена постанова передбачала положення, відпо­відно до яких у виконанні рішень іноземних судів могло бути відмовлено.

Як правило, питання про визнання рішен­ня іноземного суду аналізується окремо від пи­тання його виконання. Визнання іноземного судового рішення є юридичним актом, у резуль­таті якого законна сила цього рішення поширю­ється на територію держави, в якій воно визна­ється. Отже, визнання іноземних судових рі­шень судом України означає поширення на них загальнообов'язковості у межах України.

Між тим, поняттям «рішення іноземних су­дів» охоплюється рішення у цивільних справах, вироки у кримінальних справах у частині від­шкодування шкоди, завданої злочином, а також у випадку, передбаченому міжнародним догово­ром, акти інших органів іноземних держав. Ви­знанню можуть підлягати рішення установ юс­тиції з цивільних, сімейних та трудових справ майнового і немайнового характеру; мирові уго­ди, затверджені судом; вироки в частині відшко­дування шкоди, заподіяної злочином. Поняття «рішення» охоплює також рішення інших орга­нів, до компетенції яких належить вирішення цивільних і сімейних справ — акти нотаріату, органів реєстрації громадянського стану та ор­ганів опіки і піклування. У будь-якому разі рі­шення повинно бути винесено від імені держа­ви судом чи іншим органом, на який державою покладено обов'язок вирішення відповідних справ. Таке широке визначення поняття «рі­шення» сприяє більш повному захисту суб'єк­тивних прав та інтересів громадян[7].

Механізм визнання і виконання іноземних судових рішень є важливим засобом забезпечен­ня ефективного функціонування національних правових систем і необхідною передумовою за­хисту прав фізичних та юридичних осіб.

З урахуванням зазначеного вище набуває актуальності дослідження питання, пов'язаного з визнанням та виконанням рішень іноземних судів і арбітражів на території України. Його можливо вирішувати у кількох напрямах: 1) визнання та виконання цих рішень на тери­торії країн-учасниць на підставі багатосторонніх міжнародних конвенцій; 2) визнання і виконан­ня рішень судів та арбітражів одних країн на території інших на підставі укладених між ними двосторонніх міжнародних договорів; 3) вико­нання рішень на підставі національного законо­давства країн, де вони виконуються.

Однак при цьому необхідно розрізняти осо­бливості визнання і виконання рішень загаль­них судів і арбітражів. В Україні цивільно-пра­вові спори, коли хоча б одна з сторін є фізич­ною особою, розглядаються місцевими судами. Господарські (торговельні, інвестиційні тощо) спори між юридичними особами є предметом розгляду господарських судів.

1) Багатосторонні міжнародні конвенції

До міжнародних угод, що носять загальний характер, відносяться: Конвенція з питань ци­вільного процесу від 1 березня 1954 p.; Конве­нція про отримання за кордоном доказів у ци­вільних або комерційних справах від 18 берез­ня 1970 p.; Конвенція про вручення за кордо­ном судових та позасудових документів у циві­льних або комерційних справах від 15 листопада 1965 p., Конвенція, що скасовує вимогу легалі­зації офіційних документів від 10 січня 2002 р.

До регіональних міжнародних угод відно­сяться: Конвенція про правову допомогу і пра­вові відносини у цивільних, сімейних та кримі­нальних справах від 22 січня 1993 р. (Мінська конвенція).

Відповідно до ст. 83 Мінської конвенції вона набула чинності 8 серпня 1993 р. Верхов­ною Радою України ця Конвенція ратифікова­на 10 листопада 1994 р. та набула чинності з 14 квітня 1995 р. Держави-учасниці Мінської кон­венції надають одна одній правову допомогу шляхом виконання процесуальних та інших дій, передбачених законодавством запитуваної дер­жави, а саме: складання та пересилання докуме­нтів, проведення оглядів, обшуків, вилучення та передача речових доказів, проведення експерти­зи, допиту сторін, третіх осіб, експертів, визнан­ня та виконання судових рішень у цивільних

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

71

О.Щелкунов

справах, вироків у частині цивільного позову, а також шляхом вручення документів[8].

При застосуванні положень вказаної Кон­венції установи юстиції держав-учасниць зно­сяться одна з одною через свої центральні ор­гани. В Україні цим органом виступає Міністер­ство юстиції України.

Згідно з ст. 5 Мінської конвенції в Україні територіальними органами системи органів юс­тиції, уповноваженими на організацію виконан­ня міжнародних зобов'язань України (з питань державної виконавчої служби, організаційного забезпечення виконання рішень, цивільного стану громадян, нотаріату і ліцензування юри­дичної практики), є Головне управління юсти­ції Міністерства юстиції України в АР Крим, обласні управління юстиції, управління юстиції у містах Києві та Севастополі, а також регіона­льні відділи реєстрації актів цивільного стану і нотаріату відповідних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України.

Мінську конвенцію ратифіковано Україною з наступними застереженнями:

Україна бере на себе зобов'язання щодо

надання правової допомоги в обсязі, передбаче­

ному ст. 6 Конвенції, за винятком визнання і

виконання виконавчих написів.

Україна бере на себе зобов'язання визна­

вати і виконувати рішення, винесені на терито­

ріях держав-учасниць Конвенції, передбачені

пунктом «а» ст. 51 Конвенції, за винятком но­

таріальних актів щодо грошових зобов'язань.

На даний час Мінська конвенція набула чинності для: Республіки Беларусь — 19 травня 1994 p., Республіки Узбекистан — 19 травня 1994 p., Республіки Казахстан — 19 травня 1994 p., Російської Федерації — 10 грудня 1994 p., Республіки Таджикистан — 20 грудня 1994 p., Республіки Вірменія — 21 грудня 1994 p., України — 14 квітня 1995 p., Киргизь­кої Республіки — 17 лютого 1996 p., Республі­ки Молдова — 26 березня 1996 p., Республіки Азербайджан — 11 липня 1996 p., Республіки Грузія — 11 липня 1996 p., Туркменистану — 19 лютого 1998 р.

Протокол до Конвенції про правову допо­могу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах підписаний 28 березня 1997 p., ратифікований 3 березня 1998 p., набув чинності 17 вересня 1999 р.

Визнання та виконання іноземних судових рішень здійснюються на підставі інших багато­сторонніх міжнародно-правових угод. До них, зокрема, належать Нью-Йоркська конвенція про стягнення аліментів за кордоном 1956 p., Гаазька конвенція з питань цивільного проце­су 1954 р. та інші акти.

Особливості визнання і виконання судових рішень в окремих справах закріплені у багато­сторонніх конвенціях, які стосуються відповіда­льності у міжнародному праві. Серед них мож­на виділити Брюссельську конвенцію про відпо­відальність власників суден, обладнаних атом­ними реакторами (чинності не набула), Пари­зьку конвенцію про відповідальність в галузі ви­користання атомної енергії 1960 p., Конвенцію про договір міжнародного перевезення вантажів 1956 р.

У деяких конвенціях Україна участі не бере. До них належать: Північна конвенція про ви­знання і виконання іноземних рішень 1932 p., Конвенція Монтевідео 1979 p., Гаазька конве­нція про визнання рішень про розірвання шлю­бу і поділ майна 1970 p., Гаазька конвенція про визнання і виконання іноземних рішень у ци­вільних і торговельних справах 1966 p., з дода­тковим протоколом від 1971 р.

2) Двосторонні міжнародні договори

У сфері визнання та виконання рішень іно­земних судів важливе місце посідають двосто­ронні міжнародні договори. Правові норми сто­совно обов'язковості положень міжнародних договорів на території нашої держави містяться в Конституції України та в Законі від 22 груд­ня 1993 р. «Про міжнародні договори Украї­ни» [4].

Серед двосторонніх міжнародних договорів, учасницею яких є наша держава, необхідно ви­ділити договори про взаємну правову допомогу в цивільних, сімейних та кримінальних справах.

Україною укладені двосторонні міжнародні договори про правову допомогу: з Китайською Народною Республікою, Республікою Польща, Литовською Республікою, Республікою Молдо­ва, Естонською Республікою, Монголією, Рес­публікою Грузія, Латвійською Республікою, Ре­спублікою Узбекистан, Соціалістичною Респу­блікою В'єтнам, Республікою Македонія, Чесь­кою Республікою, Турецькою Республікою, Угорською Республікою, Румунією, Грецькою Республікою, Республікою Куба.

Судові рішення з окремих категорій справ можуть виконуватися на території нашої держа­ви в порядку її правонаступництва відповідно до двосторонніх міжнародних угод, укладених СРСР.

На території України в порядку правонасту­пництва застосовуються двосторонні міжнаро­дні договори колишнього СРСР із Болгарією, Угорщиною, В'єтнамом, Грецією, Йеменом, Кіпром, Румунією, Фінляндією, Італією. Також на сьогодні відсутні заперечення щодо застосу­вання таких договорів з Албанією, Алжиром, Іраком, КНДР і Тунісом.

72

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

Порядок визнання рішень іноземних судів на території України

Оформлене правонаступництво України у наступних міжнародних договорах, які діють на цей час: Договір між СРСР і Угорською Народ­ною Республікою про надання правової допо­моги у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1958 p.; Угода між СРСР і Австрійською Республікою з питань цивільного процесу 1970 p.; Договір між СРСР і Фінляндською Респуб­лікою про правовий захист та правову допомо­гу у цивільних, сімейних і кримінальних спра­вах 1978 p.; Договір між СРСР і Алжирською Народною Демократичною Республікою про взаємне надання правової допомоги 1982 p.; Договір між СРСР і Республікою Кіпр про пра­вову допомогу у цивільних та кримінальних справах 1984 р.

3) Визнання та виконання рішень на підставі національного законодавства

Визнанню і примусовому виконанню згід­но з міжнародними договорами, учасницею яких виступає Україна, та безпосередньо відпо­відно до Закону України «Про визнання та ви­конання в Україні рішень іноземних судів» від 29 листопада 2001 р.[9] підлягають рішення су­дів та вироки судів у частині цивільного позо­ву. Питання про примусове виконання рішен­ня суду розглядається компетентним органом країни, на території якої передбачається вико­нання рішення, за клопотанням стягувача.

Рішення, винесені іноземним судом стосо­вно осіб, які проживають в Україні, підлягають виконанню за місцем перебування боржника або його майна відповідно до міжнародних до­говорів.

Строк пред'явлення судового рішення до виконання складає три роки з дня набрання ним законної сили. Рішення про стягнення пе­ріодичних платежів (аліментів та інше) може бути пред'явлено до виконання протягом усього строку проведення стягнення, що може переви­щувати три роки, з погашенням заборгованос­ті за останні три роки.

Клопотання стягувача про визнання та при­мусове виконання рішення іноземного суду, ад­ресоване компетентному українському суду, стягувач оформлює самостійно та подає в суд, який постановив рішення в першій інстанції. Законом передбачена можливість безпосеред­нього звернення в суд, який компетентний роз­глядати таке клопотання та постановляти рі­шення про надання дозволу на примусове його виконання. Клопотання повинне містити на­йменування стягувача або його представника, зазначення їхнього постійного чи тимчасового місця проживання або перебування (місцезна­ходження). Також вказується найменування боржника, зазначення його постійного чи тим-

часового місця проживання чи перебування (місцезнаходження) або місцезнаходження його майна. Відповідне клопотання обов'язково під­писується стягувачем.

У разі коли міжнародними договорами не визначено перелік документів, що мають дода­ватися до клопотання стягувача, додаються такі документи: 1) засвідчена в установленому по­рядку копія рішення суду, про примусове вико­нання якого подається клопотання; 2) офіцій­ний документ про те, що рішення набрало за­конної сили та підлягає виконанню (якщо це не зазначено в самому рішенні); 3) документ, який засвідчує, що сторона, стосовно якої постанов­лено рішення суду і яка не брала участі в судо­вому процесі, була своєчасно і належним чином повідомлена про час і місце розгляду справи, а у випадку її процесуальної недієздатності була належним чином представлена; 4) документ, що визначає, в якій частині чи з якого часу рішення суду підлягає виконанню (якщо воно вже вико­нувалося раніше); 5) документ, що посвідчує повноваження представника стягувача (якщо клопотання подається представником); 6) засві­дчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів державною мовою кра­їни, до якої необхідно надіслати пакет докуме­нтів.

Документи повинні бути оформлені відпо­відно до вимог міжнародного договору, скріпле­ні підписом компетентної особи суду, який по­становив рішення (як правило, судді), та засві­дчені гербовою печаткою суду.

Розгляд клопотання про дозвіл примусового виконання рішення іноземного суду проводить­ся компетентним судом України в судовому за­сіданні з повідомленням сторін про час і місце його розгляду. Неявка без поважних причин у судове засідання стягувача або боржника, сто­совно яких суду відомо про своєчасне вручення їм повідомлення про виклик до суду, не є пере­шкодою для розгляду клопотання.

Розглянувши подані документи та вислуха­вши пояснення сторін, суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у за­доволенні клопотання з цього питання. Копії ухвали надсилаються судом сторонам у триден­ний строк з дня його винесення. Документи спрямовуються в порядку, передбаченому між­народними договорами.

Клопотання про надання дозволу на приму­сове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених між­народними договорами України: 1) якщо рішен­ня суду за законодавством держави, на терито­рії якої воно постановлено, не набрало закон-

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

73

О.Щелкунов

ної сили; 2) якщо сторона, стосовно якої поста­новлено рішення суду, була позбавлена можли­вості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було своєчасно і належним чином по­відомлено про розгляд справи; 3) якщо пропу­щено встановлений міжнародними договорами строк пред'явлення рішення суду до примусово­го виконання; 4) в інших випадках, передбаче­них міжнародними договорами.

Ухвала про відмову у визнанні на території України рішення суду іноземної держави може бути оскаржена відповідно до законодавства України.

Таким чином, рішення іноземного суду може бути визнане та допущене до виконання на території України у разі наявності договору або іншої домовленості між Україною та відпо­відною державою про надання правової допо­моги.

4) Визнання рішення у разі відсутності між­народної угоди про надання правової допомоги

У разі відсутності угоди про надання право­вої допомоги та правові відносини, яка перед­бачала б взаємне визнання та виконання рішень

судів у цивільних справах, відповідні прохання про надання правової допомоги можуть також надсилатися по дипломатичних каналах.

Рішення про виконання цих прохань при­ймаються компетентними органами окремо. За­значається, що у даному випадку заінтересова­ним особам, які надсилають пакет документів щодо визнання та виконання рішення суду на території іноземної держави, в тому числі в Україні, рекомендується дотримуватися станда­ртних вимог до форми клопотання та оформ­лення пакета інших необхідних документів[10].

При оформленні заінтересованою особою відповідної іноземної країни пакета документів, вони повинні мати переклад на державну мову та бути належним чином легалізовані.

В подальшому, ці документи надсилаються через Міністерство закордонних справ відпові­дної країни, яке повинне звернутися до Мініс­терства закордонних справ України. Останнє, в свою чергу, скеровує пакет документів до Міні­стерства юстиції України з проханням виріши­ти питання щодо можливості його передачі на розгляд компетентного суду України.

Використана література:

Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К.Качу-

ренко. — 2-е вид. — К., 1992. — С 198.

ФединякЛ. Визнання іноземних рішень на території України: окремі питання // Право

України. — 2000. — № 7.

Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 10. — Ст. 45.

Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 10. — Ст. 137.

Закони України, спрямовані на реалізацію судово-правової реформи: Офіційне видання. —

2001. - С 192.

К о с а к В. Проблеми взаємного визнання і виконання рішень юрисдикційних органів Укра­

їни і ФРН // Право України. — 2000. - № 10.

Державна виконавча служба. Виконання рішень судів: Офіційне видання. — Ужгород: ІВА. —

1999. - С 152.

Урядовий кур'єр. - 2002. - № 9. - 16 січ.

10.        Щ є л к у н о в О., К р і с т я С. Про порядок визнання та виконання рішень судів України

на території інших держав // Одеський юридичний вісник. — 2003. — № 2. — серпень.

74

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6