ЕПІКУРІЙСЬКА І СТОЇЧНА ШКОЛИ

Вихідним пунктом стоїчної філософії стало Платонове визначення щастя, мета життя через доброчесність, а [також] епікурійсько-Арістотелеве визначення доброчесности через щастя. Ці суперечності в обох цих філософських напрямках виявилися зовсім по-різному. В школі Епікура щастя або задоволення складають єдину, абсолютну мету життя - найвищий гаразд. А в стоїчній школі доброчесність - абсолютний гаразд, єдина мета життя.

Коротко і влучно схарактеризував обидві школи Кант: "Епікурійці стверджують, - казав він, - що усвідомлення правил, які ведуть до щастя, є доброчесність, а стоїки усвідомлювали свою доброчесність як щастя".

Таким поглядом на найвищу мету людського життя або на абсолютний гаразд визначався розвиток філософських думок однієї й другої школи на життя людини, її права та обов'язки.

9-0-68

128

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

Епікурійська школа

Епікур виходить з того розуміння, що найвищою ме-73 тою життя є // задоволення. Доброчесність, як і в Арі-стотеля, має для нього ціну не сама по собі, а тому, що вона робить життя приємним. З цього погляду будь-яка діяльність має для нього умовне значення, [тобто чесноти і вади], з огляду на те, наскільки вона сприяє чи перешкоджає досягненню кінцевої мети задоволень. Тому суспільне життя він виводить не з прагнення людини жити з подібними собі, а із взаємної домовлености людей спільно досягати задоволення. За такого погляду на основу суспільства договір у Епікура стоїть на першому плані в суспільному житті. Справедливість, яка визначає норми взаємних стосунків [людей] між собою, має свою санкцію не у своєму змісті й вартісності, а в договорі: звідти вона черпає свій сенс і зміст. Отже, справедливість як самостійну первину епікурійці відкидають, і її місце займають договори. Внаслідок цього всі злочини не є злочинами проти справедливости, а проти договору. "Несправедливість, — каже Епікур, — не є щось погане, саме собою варте покари; але внаслідок порушення договору вона підлягає покарі".

Стоїки справедливо роблять закид епікурійцям у тому, що для них не крадіжка сама собою погана і заслуговує покари, а погане те, що злодій не зумів приховати злочину. Отож, особисті задоволення привели Епікура до заперечення справедливости. Ця ж ідея задоволень проглядає в Епікура у вченні про політичну діяльність. Ідеальна людина, зображена Епікуром, бере таку участь у державній діяльності, яка потрібна їй для свого щастя або для повноти задоволень.

Не зважаючи на таку однобічність, учення Епікура має важливе значення в історії культури. Принцип його: особа в собі самій повинна знайти джерело самозадоволення і щастя. Як Платон і Арістотель стверджували, що держава необхідна людині для повного розвитку сил, і отже, для щастя, так тепер Епікур виводить принцип суб'єктивности, за яким особа знаходить своє щастя в собі самій, а не в державі. Внаслідок цього не особа повинна служити державі, як у Платона або Арістотеля, а держава особі.

Такий погляд в історії людства засвідчив величезний крок уперед і сприяв звільненню особи від рабського підкорення державі. Таке в головних рисах епікурійське вчення. Цілком інше треба сказати про стоїчну школу.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА_____________________129 Стоїки

Для стоїків доброчесність сама собою є щастя; ця основа життя нагадує нам світогляд Платона, але це вчення в історичній системі втрачає свою силу, бо стоїки темне поняття "природа" зробили панівним, абсолютним. Природа є безумовна єдність матерії й духу. Світову сутність вони споглядають або з пасивного боку, або з боку активного, і в них уперше з'являється пантеїстична система.

Згідно з цією системою стоїки твердили, що доброчесність є життя, узгіднене з природою, але ця первина д[уже] непевна. Це відчували пізніші стоїки й казали про доброчесність як про згоду жити за об'єктивним розумом. У чому полягає зміст цього розуму? Тут виявляється пантеїстичне поняття про божественність природи: йти за цим божественним є доброчесність. Тим часом із цього поняття про доброчесність стоїки вилучили один змістовно багатий наслідок: розум відкривається в природі, й узгіднене з розумом життя є доброчесність.

Людина як індивід із своїм розумом не має значення, вона [повинна] зосередитися на загальному принципі й відмовитися від індивідуального єства. Ця відмова становить собою моральне завдання, яке здійснюється через повне самовладання. Стоїки доповнюють, що в доброчесності є щастя, але саме воно існує поза ставленням до індивідуального єства. Якщо так розуміти доброчесність, що вона притаманна тільки розумній природі, а не індивідуальній особі, то звідси випливає новий принцип: людина є // громадянин цілого світу. Звідси в стоїчному вченні про людину проглядає теорія космополітизму.

Своєю індивідуальною стороною людина є громадянин тієї чи іншої держави; а як розумна істота вона є член одного великого світу, який є цілою державою. Цей космополітизм — усесвітньо-історичне явище у царині стоїцизму. Він показує, як багато у давньому світі важила національність, що філософи постійно розмірковували про замкнутість держави. Кожна держава із своїми законами вважалася центром людства. Всупереч цьому стоїки вказують, що розумна людина є громадянин всесвітньої держави, а держава, яка склалася історично, не обіймала всю істоту людини.

Марк Аврелій каже, що світ є місто, він є сукупність усіх держав; а держави є будинками в цьому місті. Досконала людина не може знаходити в частинах держави повного задоволення, [бо] вона є член не цієї, а всезагальної

130

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

держави. Але щоб це вчення зрозуміти, треба сказати, що стоїчний космополітизм не схожий із християнським: 1) Заснований на запереченні індивідуального єства людини замість того, щоб зберегти індивідуальність і заснувати на ній будівлю космополітизму. Стоїки уявляють людину абстрактно як розум, що є самодостатній; у космополітизмі вони бачать форму абсолютної людини. 2) Особлива характеристика космополітизму мала вплив і на різні філософські погляди на право. Платон каже, що закон є форма для виявлення ідеї права, але він може бути і непотрібний. Арістотель каже, що закон є цілковите виявлення ідеальної сторони права, а стоїки кажуть, що закон є абсолютна міра і безумовна моральна форма.

Загальний закон є справжня справедливість. Закон є ухвала царської, Божої і людської волі - мірило права і неправа. Звідси поняття закону увійшло до поняття права. Поняття ідеї мало другорядне значення у стоїків; таке значення мав раніше закон, вартісність якого залежала від змісту. Стоїки виробили інше поняття — обов'язок або повинність; завдяки Ціцерону це поняття набуло особливої популярности: це поняття увійшло до системи права; але разом з ним увійшли й помилки, які містяться в суворому погляді на моральне життя.