§ 2, Спеціальні принципи і джерела банківського права

Банківське право ґрунтується як на загальноправових принципах, Притаманних всьому національному праву (закон­ності, верховенства права та рівності всіх перед законом), так і на спеціальних, які мають свої специфічні ознаки і властиві банківській сфері.

За нинішніх ринкових умов такі принципи мають сприяти вдосконаленню економічних відносин і способів їх правового регулювання з Метою підвищення ефективності функціонуван­ня банківської системи, здатної мобілізувати фінансові ресур­си та сконцентрувати їх на пріоритетних напрямах структур­ної перебудови економіки.

До спеціальних принципів банківського права належать:

—   принцип  свободи  економічної  діяльності.   Суб'єкти банківської діяльності мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Обмеження у здійсненні банківської    діяльності    передбачаються    законодавством України;

—  принцип неухильного виконання економічних норма­тивів, встановлених НБУ, норм чинного законодавства. Цей принцип зобов'язує суб'єктів банківських правовідносин до­держувати    правил    поведінки,    приписуваних    нормами банківського права.   Так, правилами НБУ передбачено, що комерційні банки зобов'язані додержувати економічних нор­мативів, встановлених ЦБУ;

—  принцип поєднання  публічних і приватних начал у банківській   сфері.   З   одного   боку,   держава   займається організацією, регулюванням і управлінням банківською систе­мою в інтересах усього суспільства. А з іншого, проявляються приватні інтереси кредитних установ, клієнтів, тобто діє пари­тет інтересів усіх суб'єктів банківського права;

— принцип задоволення потреб клієнтів та максималізапн отримання прибутку банками;

— принцип добровільності взаємовідносин і взаємної заінте­ресованості банківських установ та їх  клієнтів.  Суб'єкти банківських  правовідносин (при  кредитуванні,  організації розрахунків) будують відносини на підставі рівності сторін, їх диспозитивності та ініціативності у формуванні й виконанні прав і обов'язків. У цих відносинах виявляються взаємна воля і свідомість учасників;

— принцип підтримки конкуренції та заборони економічної діяльності, спрямованої на монополізацію й недобросовісну конкуренцію. Це означає, що банкам забороняється укладати угоди з метою обмеження конкуренції в банківській діяль­ності, а також монополізації умов надання кредитів, інших послуг, встановлення відсоткових ставок і комісійної винаго­роди. Комерційні банки не мають права без згоди НБУ змен­шувати розмір статутного фонду і розподіляти резерви серед акціонерів банку.

Контроль за додержанням антимонопольного законодав­ства у сфері банківської діяльності здійснює Антимонополь-ний комітет України (АКУ). Реорганізація комерційних банків відбувається за погодженням з АКУ у випадках, передбачених чинним законодавством.

10

Для подальшого розвитку конкуренції й обмеження прояву монополізму серед банків НБУ вживає заходів щодо лібералізації кредитного ринку через створення однакових умов доступу для комерційних банків до кредитних аукціонів НБУ, а також лібералізації валютного ринку;

— принцип нагляду за діяльністю банків та інших кредит-но-фінансових установ. У належному функціонуванні банківської системи найважливіша роль відводиться нагляду. Без нього не може здійснюватися економічна діяльність, за його допомогою забороняється втручання держави у внутрішньогосподарську сферу комерційних банків, під­приємств, забезпечується законність у банківській сфері, запобігання правопорушенням, за його сигналами притягу­ються до відповідальності винні особи.

На практиці останній принцип знаходить відображення в тому, що Верховна Рада України контролює діяльність НБУ (затверджує кошторис та звіт про його роботу, а також ліміт зовнішнього державного боргу); НБУ контролює діяльність комерційних банків (встановлює для них економічні нормати­ви, перевіряє створення їх реєстрацією, контролює додержан­ня ними законодавства), здійснює контроль за веденням касо­вих операцій; комерційні банки контролюють ліміти залишків готівки в касах для юридичних осіб, порядок відкриття та за­криття рахунків, здійснення валютних операцій через уповно­важених банків тощо.

Джерелом національного права є, як відомо, форма вира­ження державної волі в нормативних актах — офіційних пись­мових документах компетентного органу держави, у яких встановлюються норми права.

До джерел банківського права належать: Конституція України (зокрема, ст. 99, 100), закони й постанови Верховної Ради України, (зокрема, Закони України "Про державне регу­лювання рийку цінних паперів в Україні" від ЗО жовтня 19% p., "Про відповідальність за несвоєчасне виконання гро­шових зобов'язань" від 22 листопада 1996 p., "Про платіжні, системи та переказ грошей в Україні" від 5 квітня 2031 р. тощо.

У системі банківського законодавства особлива роль відво­диться фундаментальним законам, які мають вищу юридичну силу й охоплюють найважливіші питання, що виникають у банківській сфері. Серед чинних виділяють такі важливі Зако­ни України: "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 p., який визначає правові основи існування банків, поря-

II

док створення й основні принципи їх діяльності, встановлює правову природу взаємовідносин з клієнтами та їх захист; "Про Національний банк України" від 20 травня 1999 р.

Серед джерел банківського права важливий блок станов­лять пщзаконні нормативні акти, які можна розподілити на дві групи.

1.   Укази   Президента   України  та   постанови   Кабінету Міністрів України.

Наприклад, Укази Президента України "Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України" від 16 березня 1995 p., "Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки" в ре* дакції Указу від 11 травня 1995р. Постанови Кабінету Міністрів України, які приймаються відповідно до ст. 117 Кон­ституції України, є обов'язковими до виконання на всій тери­торії України. Наприклад, постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку накладення арешту на цінні папери" від 22 вересня 1999 p., "Про повноваження Дер­жавного експортно-імпортного банку України на виконання міжбанківських угод, укладених з групою італійських кредит­них інститутів" від 21 серпня 2000 р.

2.  Нормативні акти міністерств, держаннях комітетів, що стосуються сфери банківської діяльності, а також нормативні акти НБУ. Ці акти приймаються в межах компетенції того ор­гану, що його видає, у формі постанов, положень, наказів, інструкцій, правил тощо. Так, постановами Правління НБУ затверджено від 19 лютого 2001 р. Положення про ведення ка­сових операцій у національній валюті в Україні; від 18 березня 1999 р. — Правила здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України; наказом Міністерства фінансів та Міністерства економіки України від 25 лютого 1997 р. — По1 рядок виписування та погашення простих векселів, що вида­ються вітчизняними нафтопереробними заводами у разі поста­чання на ці заводи нафти суб'єктами підприємницької діяль­ності — резидентами.

До цієї групи належать також нормативні акти, прийняті асоціаціями та господарюючими суб'єктами (наприклад, рішення Асоціації комерційних банків та локальні акти —ста­тути комерційних банків, установчі договори, положення про філії, представництва).

У правовому аспекті велике значення має введення Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. в Україні державної реєстрації відомчих нормативних актів, що здійснюється

12

Міністерством юстиції України (стосовно актів, прийнятих центральними органами та управліннями юстиції областей і міст Києва й Севастополя, а також актів місцевих органів уп­равління). Це правило поширено і на нормативні акти, що ви­даються НБУ. Державна реєстрація відомчих нормативних актів спрямована на додержання принципу верховенства зако­ну та забезпечення законності актів відомчого нормотворення, їх відповідності законам, додержання охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій в Україні*.

-- Серйозним недоліком відомчого нормотворення є хибна практика НБУ приймати нормативні акти у формі листів, те­леграм, що суперечить поняттю "нормативний акт" і не перед­бачена законом як форма існування офіційного документа.

Розвиток міжнародного співробітництва в банківській сфері, інтернаціоналізація банківського бізнесу зумовлюють важливу роль у правовому регулюванні таких специфічних джерел банківського права, як міжнародні звичаї та міжна­родні договори.

До міжнародних звичаїв, які склалися в міжнародній прак­тиці, слід віднести Уніфіковані правила і звичаї МТП для до­кументарних акредитивів у редакції 1993 p., Уніфіковані пра­вила МТП по інкасо в редакції 1995 р.

У ст. 9 Конституції України зазначено, що чинні міжна­родні договори, ратифіковані Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. До них слід віднести Женевські чекові конвенції 1930 p., Оттавську кон­венцію УИІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг 1988 р тощо,                        >- >• .

. Важливе місце » банківській' практиці досідають -також правові звичаї та правила ділового обороту. При визначенні місця звичаю в ієрархії правових норм слід виходити з того* що в більшості зарубіжних країн звичай становить насамперед норму, яка доповнює закон, у тих випадках, коли відповідний припис в законі взагалі відсутній або він неповно врегулював те чи даше положення. Прикладом легалізації впровадження

** Див.: Указ Президента України "Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади" від 3 жовтня 1992 р. II Голос України.— 1992.-- 8 жовтня; постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження (Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств, інших органів виконавчої влади" вїд 28 грудня 1992 р. // Урядовий кур'єр.— 1993.— 1& лютого; ст. 56 Закон» України "Про Національний банк України" від 20 травня 1999 р.4 // Відомості; Верховної Ради України.* 1999.— №29.                            '

ІЗ

звичаю як джерела права є ст. 7 проекту Цивільного кодексу України "Звичаї ділового обороту". Цивільні відносини мо­жуть регулюватися звичаєм ділового обороту. Звичаєм ділово­го обороту визнається правило поведінки, яке не передбачено актами законодавства, але є усталеним, таким, що широко за­стосовується в певній сфері підприємництва. Звичай ділового обороту може бути зафіксований у відповідному документі. Звичай ділового обороту, що суперечить положенням актів цивільного законодавства або договору, не застосовується.