1.1. Визначення поняття мотиву злочину

Ні в психологічній, ні в юридичній літературі поки що не вироблено загальновизнаного поняття як мотиву людської поведінки або діяльності, так і поняття мотиву злочину. На наш погляд, можна виділити два важливих підходи щодо розуміння мотиву, які існують сьогодні в психології: 1) зарубіжна (західна) психологічна думка; 2) вітчизняна психологічна думка.

Зарубіжна (західна) психологічна думка висвітлює питання мотиву в межах найрізноманітніших теорій і концепцій, представлених багатьма психологічними школами і напрямами: інтроспективної психології, психоаналізу, біхе-віорізму, гештальтпсихології тощо. Часом під гаслами розгляду детермінант людської поведінки відбувається різноплановий аналіз всього що завгодно, але тільки не мотивів. У свою чергу, опис та обґрунгування концепції мотиву та його похідних елементів базується на величезній кількості математичних формул, схем, графіків, а також специфічної термінології 3 мотивами ототожнюються такі поняття, як «інстинкт» - у У. Мак-Дауголла [1], «потяг» - у 3. Фрейда [2], «драйв» - у К. Халла [3]. Іноді зміст мотивів розкривається через їх співвідношення з певними типами реакцій поведінки: «потребою у досягненні» - у Д. Мак-Клелланда [4], «потребою у самоактуалізації» - у А. Маслоу [5] та ін.

Останнім часом у працях західних вчених-психологів спостерігається спроба узагальнити увесь той величезний, накопичений роками матеріал щодо проблеми мотиву поведінки людини, що призводить до видання реферативних оглядів. Сучасному стану розробки питань, що обіймають проблему мотиву, присвячене комплексне дослідження X. Хекхаузена, який визначає мотив як «бажаний цільовий стан у рамках відношення «індивід — середовище» [6, С. 34]. Намагання вченого дати специфічне трактування як феномену мотиву, так й іншим психологічним явищам і процесам, призводять до того, що поняття мотиву набуває зовсім іншого звучання: мотив вже розуміється «не як сумарна, раз і назавжди фіксована особистісна властивість, але як система релевантних мотивації когнітивних процесів»

[7, С. 195]. Таке неоднобічне ставлення до визначення мотиву, а також згадування про нього в якості «конструкта мислення» [6, С. 37], тобто теоретичної побудови, певної абстрактної моделі, дає підстави деяким психологам при посиланні на X. Хекхаузена (а він начебто уособлює в собі всю сучасну західну психологічну думку щодо проблеми мотиву) стверджувати, що насправді в зарубіжних психологічних теоріях поняття мотиву не існує [8, С. 27].

Це твердження є близьким до істини ще і тому, що у більшості західних теорій і концепцій розгляд мотивів відбувається шляхом біологізації їх сутності, нехтуванням впливу соціальних детермінант і застосуванням ідеалістичних і метафізичних методів досліджень. Все це в кінцевому підсумку не дозволяє дійсно науково підійти до вирішення проблеми мотиву людської поведінки та діяльності.

Що стосується праць вітчизняних психологів, то, за нашим переконанням, в них накопичені необхідні дані для подальшого уточнення деяких вихідних наукових позицій, а звідси - і для більш широкого та глибинного дослідження проблеми мотивів.

Під мотивом (від латинського «moveo» - рухаю, штовхаю) у загальній психології розуміють те, що спонукає діяльність людини, те, чому здійснюється така діяльність [9, С. 96; 10, С. 61]. Однак зазначене поняття мотиву далеко не єдине, воно може бути схожим або відмінним від тих визначень мотиву, які мають місце в психологічній літературі, а саме: «більш чи менш адекватно усвідомлена спонука виступає як мотив» [11, С 542]; «предмет потреби ... ми називаємо мотивом діяльності» [12, С. 12]; «мотив - те, що спонукає людину до діяльності і надає її діяльності осмис-леності» [13, С. 84]; «мотив - це конкретизована потреба, яка виявляється в тих чи інших предметах» [14, С. 92]; «мотив -це те, що належить самому суб'єкту поведінки, є його сталою особистісною властивістю, що зсередини спонукає до вчинення певних дій» [15, С. 392]; «мотив - це усвідомлена індивідом спонука його дій та поведінки, осягнута через зіставлення предмета потреби (чи потягу, прагнення, бажання), емоційного або афективного змісту переживання цієї потреби та очікуваного результату її задоволення» [16, С 246]; «мотив - це відносно сталі прояви, атрибути особи» [17, С 6] тощо.

З приводу наявності різноманітних визначень поняття мотиву О. М. Леонтьев зазначав, що під цим терміном у сучасній психології розуміють зовсім різні явища - інстинктивні імпульси, біологічні потяги й апетити, а рівно 10

переживання емоцій, інтереси, бажання, а також життєві цілі й ідеали і, навіть, «подразнення електричним струмом [18, С. 189]. До цього переліку мотивів можна віднести й уявлення, ідеї, почуття [19], психічні процеси, стани, властивості особистості [20], прагнення, хотіння [21], переконання [22], морально-політичні настанови, помисли [23]. Виходячи з наведеного, слід констатувати, що психологія розглядає мотив як реально існуючу психологічну категорію, однак відносить до неї зовсім різні психологічні феномени.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. проблема мотиву в юридичному аспекті знайшла своє втілення в працях цілої низки видатних вчених-правників (І. Я. Фойницького, М. П. Чубинського, М. С. Таганцева, Л. Є. Владимирова, Л. І. Петражицького, С В. Познишева) [24-29]. Аналіз наукових досліджень цих авторів свідчить про те, що в більшості випадків мотив розглядався ними як суттєва ознака при визначенні психічного ставлення особи до свого злочинного діяння та наслідків. Правниками не заперечувалось велике значення психологічного підґрунтя в мотиві злочину.

У цьому зв'язку, наприклад, відомий фахівець у галузі права М. П. Чубинський бачив у мотиві первісну ланку вольового процесу і підкреслював, що мотив є витоком злочину, конкретним фактом, що підлягає обов'язковому судовому розгляду [25, С 109]. В разі ігнорування мотиву, на думку російського юриста І. Я. Фойницького, виникає загроза неповноти судового дослідження [24, С. 271]. Вче-ний-криміналіст В. Д. Спасович вельми вдало порівнював кримінальну справу, в якій не було встановлено мотивів злочину, зі статуєю без голови чи без рук, чи без тулуба [30, С 628].

Видатний правник М. С. Таганцев називав мотиви підставами, що спонукали особу до злочинної дії [26, С 235]. Знавцем кримінального процесу Л. Є. Владимировим наголошувалось, що мотив пояснює виникнення конкретного злочину і має глибоке значення для психологічного розуміння діяння [27, С. 145]. Водночас, цікавими були спроби деяких відомих психологів надати мотиву людської поведінки юридичного змісту. Так, вчений-дослідник М. М. Троїцький вважав, що внаслідок перенесення мотивів, наприклад, посягання на власність є посяганням на індивідуальну свободу людини, на її особистість [31, С 279].

Ретропогляд на проблему мотиву в юриспруденції є свідченням того, що дана проблема мала особливу значущість в теоретичному та практичному планах. Вчені, які стояли у витоків досліджень мотивів злочину, надавали їм

11

переважне значення серед ознак суспільно небезпечного діяння, виважено підходили до вивчення зв'язків і закономірностей мотивів, чим були закладені підвалини для подальших наукових розробок у цьому руслі.

У сучасній правовій науці існує багато визначень поняття мотиву злочину. Так, деякі вчені вважають, що мотивом злочину можуть бути почуття (емоції). З цього приводу Б. В. Харазишвілі зауважує, що мотив - це емоційний стан особи, який виявляється у прояві волі, пов'язаної з розумінням необхідності даної поведінки і бажанням її здійснення [32, С 44]. На інших позиціях стоїть І. Г. Філановсь-кий, який відносить до мотиву злочину усвідомлений і конкретно опредмечений інтерес, що спонукав до вчинення суспільно небезпечного діяння [33, С 46]. На думку А. П. Тузова, мотивами злочинів треба вважати пов'язані із задоволенням певних потреб антисоціальним способом активні стани людської психіки, стани спонукання особи, які визначають її суспільно небезпечне діяння [34, С. 67].

Як спонукання до злочину бачить мотив Б. С. Волков, який визначає його як те, що, відбиваючись у свідомості людини, спонукає її вчинити злочин [35, С. 67], але потім переглядає й уточнює свої позиції, погоджуючись з думкою А. А. Піонтковського про те, що мотив є спонуканням, яким керувалась особа, вчиняючи злочин [36, С. 290; 37, С 6]. А. В. Наумов підкреслює, що мотив злочину - це усвідомлене спонукання (потреба, почуття тощо) до досягнення певної мети шляхом вчинення злочину [38, С. 13].

Підтримує таку позицію і ряд інших авторів: К. Є. Ігошев, який уявляє мотив як сформоване під впливом соціального середовища і життєвого досвіду особи спонукання, яке є внутрішньою безпосередньою причиною злочинної діяльності і виражає особистісне ставлення до того, на що спрямована злочинна діяльність [39, С. 66]; Д. П. Котов, який вважає, що мотивом злочину може бути народжене системою потреб усвідомлене та оцінене спонукання, що прийнято особою в якості ідеальної підстави і виправдання свого злочинного діяння [40, С. 11]; С. А. Тарарухін - з його баченням мотиву як усвідомленого спонукання (прагнення) до здійснення конкретного цілеспрямованого вчинку (вольового акту), який становить суспільну небезпеку і передбачається кримінальним законом як злочин [41, С 14] тощо.

Наведені дефініції мотиву злочину свідчать про відсутність однозначного визначення, якоїсь певної згоди щодо його розуміння.

І все-таки необхідно з'ясувати найважливіше питання:

12

що саме є мотивом - спонука, потреба, предмет потреби, настанова, інтерес, прагнення, бажання чи щось інше?

Якщо категорично підійти до вирішення цього питання, то, наприклад, в разі ототожнення мотиву з будь-якою з вищезазначених категорій, щось одне з них можна було б не розглядати, щоб не вносити зайвої плутанини у понятійний апарат. Припустимо, що наш вибір припаде на мотив, і ми назавжди позбавимося цієї категорії, але що робити тоді з рештою феноменів, які претендують на місце мотиву? Зрозуміло, що одностайна відповідь на це запитання неможлива, оскільки відсутня загальновизнана думка й обґрунтовані докази щодо якоїсь певної категорії, що саме її, а не щось інше, слід визнати мотивом. Отже, жодна з психологічних категорій, яку можна уявити в якості мотиву, не може мати пріоритетного значення над усіма іншими.

За таких умов невипадковим є те, що в останні роки в психології досить виразно простежується необхідність узагальненого і цілісного розуміння мотиву. Наприклад, існують пропозиції розглядати мотив як афективно-когнітивне утворення [42, С. 84] або як багатомірне функціональне утворення, що має складний предметний зміст [43, С. 113], або підходити до мотиву як до поняття, яке в узагальненому вигляді являє собою безліч диспозицій (органічних, матеріальних, соціальних, духовних) [15, С. 392]. Звідси випливає, що, певно, є сенс не сперечатись, не вести полеміку про те, що саме слід вважати мотивом, а поєднати (охопити) існуючі точки зору щодо даної проблеми. На цій підставі можна було б в цілому підтримати точку зору Є. П. Ільїна, про те, що під мотивом треба розуміти складний інтегральний (системний) психологічний утвір [44, С 115].

Якщо прийняти зазначену дефініцію за основу при визначенні поняття мотиву злочину, то при перенесенні її на юридичний ґрунт варто врахувати деякі особливості, що обумовлені специфікою злочину та його мотиву. Тому поняття мотиву злочину, на нашу думку, потребує дещо іншої форми визначення.

По-перше, не слід «ускладнювати» і без того складну ситуацію навколо мотиву, тому термін «складне» не бажано включати до дефініції, тим більше, що «складність» в деякій мірі охоплюється «інтегральним» розумінням мотиву, тобто наявністю стану сполучення окремих диференційованих частин системи в єдине ціле. Подібного роду стан характеризується складністю, напруженістю, щільністю всіх складових елементів і ніколи не буває простим, прозорим.

13

Інтегральність дозволяє з'ясувати істину та визначити практичну значущість наукового пошуку [45, С. 100].

По-друге, як в кримінальному праві, так і в інших юридичних науках доцільно використовувати словосполучення «психічний утвір» замість «психологічний утвір», що дозволить уникнути певних термінологічних непорозумінь і, насамперед, попередити ототожнення психологічного та юридичного аспекту в мотиві злочину. На підтвердження правильності наших міркувань, хотілося б підкреслити, що в психології мотив за формою прояву - це психічне явище, що стає в тих чи інших умовах спонукою до певної діяльності [46, С 152].

Отже, бачення мотиву злочину як психічного утвору є цілком припустимим. До речі, слід відмежовувати терміни «утворення» та «утвір». Утворення - це дія, а утвір - це результат дії [47,С. 343]. Мотив як психічний утвір — це не психічний процес, а вже певним чином сформоване психічне явище, яке може складатися не тільки з якогось окремого психічного компонента, а й з їх сукупності. У кожному конкретному злочині цю сукупність можуть створювати зовсім різні компоненти (психічні явища). Уявлення про мотив як про психічний утвір дозволяє об'єднати більшість існуючих точок зору щодо розуміння мотиву злочину, бо кожна з них має право на існування (Рис. 1.1).

М

О

И

в

потреба потяг   інтерес   прагнення бажання

Рис. 1.1. Мотив злочину як психічний утвір

По-третє, мотив злочину є не тільки спонукою до суспільно небезпечного діяння, але й підставою для нього. Це означає, що мотив є внутрішнім висхідним моментом злочину, його причиною та приводом. Мотив - це підвалини (підмурки) для кожного суспільно небезпечного діяння. Дослідивши мотив, можна дізнатись про зміст і сенс злочину.

З урахуванням вищенаведеного, пропонуємо визначити мотив злочину як інтегральний психічний утвір, який спонукає особу до вчинення суспільно небезпечного діяння та є його підставою.

14

Таке розуміння мотиву злочину має багато позитивних рис: 1) наведена дефініція відкриває шлях до найбільш узагальненого уявлення про мотив злочину та може певною мірою претендувати на місце універсального поняття; 2) дефініція мотиву злочину є невід'ємною від уявлення про нього як про комплексну та системну категорію; 3) в межах дефініції мотиву злочину вказується на його спонукальну та сенсоутворюючу функції, які характеризують мотив в якості спонуки та сенсу (підстави, підґрунтя) до злочину. Спонукальна та сенсоутворююча функції повинні, на наш погляд, безпосередньо належати мотиву. Саме мотив треба вважати спонукою до злочину, початковою спонукальною причиною, витоком злочину. Однак спонукання неможливо без участі сенсу. За допомогою сенсу пояснюється, навіщо і для чого відбувається спонукання до злочину. Кожна людська поведінка або діяльність (в тому числі і злочин) несе в собі певний сенс як для самого суб'єкта, так і для тих, хто його оточує. У своїй сукупності зазначені функції здатні найбільш точно охарактеризувати мотив кожного суспільно небезпечного діяння.