1.2. Кримінально-правовий та кримінологічний зміст мотиву злочину

Для юридичної науки дуже важливим є розкриття кримінально-правового та кримінологічного змісту мотиву злочину. Сучасна доктрина кримінального права бачить у мотиві «спонукання до вчинення злочину» [48, С. 163] або «усвідомлене спонукання особи, яке викликало у неї рішучість вчинення злочину» [49, С. 150], вивчаючи його як одну з ознак суб'єктивної сторони злочину (складу злочину). Крім мотиву, до суб'єктивної сторони злочину відносять вину у формі умислу або необережності, мету та емоційний стан особи під час вчинення злочину. При цьому мотив злочину може належати до:

1) необхідної ознаки суб'єктивної сторони злочину -лише у тих випадках, коли він безпосередньо вказується у кримінальному законі як обов'язкова (конструктивна) ознака даного складу злочину (наприклад, у статтях 148, 172,

Кримінологічну характеристику змісту мотиву злочину ми обмежуємо лише його загальною схемою, оскільки більш широкий його розгляд дається при висвітленні питань про мотивацію злочину.

15

219, 232, 296, 364 КК України) або випливає із самого змісту диспозиції кримінально-правової норми (наприклад, у статтях 185-191 КК України необхідною ознакою суб'єктивної сторони складів злочинів є корисливий мотив, хоч він безпосередньо і не зазначений законодавцем);

2)                     кваліфікуючої ознаки суб'єктивної сторони злочину (наприклад, у пунктах 6, 7 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 330, ч. З ст. 371, ч. 2 ст. 375 КК України);

3)                       факультативної ознаки суб'єктивної сторони злочину - в усіх інших випадках.

При визначенні кримінально-правового змісту і значення мотиву злочину найчастіше підкреслюється, що мотив є факультативною, тобто необов'язковою, другорядною ознакою суб'єктивної сторони злочину [50, С. 146— 147; 51, С 16; 52, С. 45]. Мабуть, це твердження має свої витоки з радянської теорії кримінального права, в якій заперечувалася наявність мотиву в кожному суспільно небезпечному діянні і на цьому ґрунті наголошувалося на необов'язковості мотиву як ознаки суб'єктивної сторони злочину [53, С 134-135; 54, С. 142-143]. Відзначимо, що такі позиції кримінального права видаються спірними, оскільки не відповідають положенням кримінально-процесуального права, яке виходить з того, що мотив має вирішальне правове та процесуальне значення, а звідси -розглядає його як обов'язкову ознаку суб'єктивної сторони злочину та вимагає його встановлення й доказування у кожному злочині.

Зрозуміло, що не можна назвати злочином те суспільно небезпечне діяння, яке не отримало свого процесуального обґрунтування та в якому не були визначені та доведені мотиви. Саме тому кримінально-процесуальний закон зобов'язує доказувати мотив у кожному злочині, незалежно від форми діяння або форми вини. Це означає, що мотив є необхідною складовою ознакою злочину як тоді, коли злочин вчиняється шляхом суспільно небезпечної дії, так і тоді, коли він скоюється шляхом бездіяльності; як тоді, коли має місце умисний злочин, так і тоді, коли - необережний. У п. 2 ст. 64 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК України) передбачено, що при провадженні досудового слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину. За таких умов виникає необхідність встановлення всієї суб'єктивної сторони складу злочину, причому вина і мотив виступають безпосередніми обставинами, що підлягають доказуванню при

16

вчиненні кожного суспільно небезпечного діяння. Іншими словами, якщо не встановлено вину та мотив, то немає доказів вчинення особою злочинного діяння, яке містить певний склад злочину.

У цьому аспекті безпідставним є твердження прихильників матеріального права про те, що загальна характеристика предмета доказування в справі повинна складатися лише з тих компонентів суб'єктивної сторони, які належать до обов'язкових ознак складу злочину. Така позиція матеріального права зводить нанівець включення мотиву до предмета доказування, якщо він не є необхідною ознакою складу злочину. А звідси випливає, що, наприклад, при вчиненні умисного вбивства, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України, до предмета доказування не повинен входити мотив злочину, оскільки закон зовсім не згадує про нього в диспозиції статті. Але це зовсім не означає якусь другорядність або необов'язковість встановлення мотиву.

Для конкретного складу злочину всі ознаки необхідні, тим більше, що стосовно мотиву є пряма вказівка в законі. Ось чому ст. 223 КІЖ України зобов'язує слідчого зазначати мотиви злочину в описовій частині обвинувального висновку. В свою чергу, і у мотивувальній частині обвинувального вироку суду повинні бути вказані мотиви вчиненого злочину (ст. 334 КПК України). В останньому випадку, якщо суд (суддя), що розглядає кримінальну справу, не встановив дійсні мотиви злочину, не зазначив їх у мотивувальній частині обвинувального вироку, то це слід вважати істотним порушенням кримінально-процесуального закону, а звідси - і підставою для скасування чи зміни вироку [55, С. 80]. На нашу думку, саме подібного роду норма могла б з'явитися у чинному КПК України.

Встановлення мотиву злочину досить часто викликає певні труднощі на практиці через те, що психічна діяльність людини, яка народжує цей мотив,- не на поверхні. Наприклад, ірпіньський міський суд Київської області визнав громадянина П. винуватим у вчиненні злочинів, передбачених ст. 94 і ч. 1 ст. 222 КК України 1960 року. Як видно з обвинувального вироку від 30 травня 1996 року, суд встановив, що ЗО квітня 1995 року близько сімнадцятої години підсудний П. прийшов до готелю «Ірпінь» (м. Ірпінь) для зустрічі з Д., з яким був у неприязних стосунках. У туалетній кімнаті готелю під час сварки (хто та як її розпочав - невідомо) П. вистрелив у потерпілого Д. з пістолета марки «ТТ», в результаті чого настала смерть потерпілого. Із матеріалів справи не можна зрозуміти, чому діяння

17

П було кваліфіковано судом за сукупністю злочинів, перед, бачених ч. 1 ст. 222 і саме ст. 94 КК, а не за певним пунктом ст. 93 КК «Умисне вбивство при обтяжуючих обставинах» чи, приміром, за ст. 97 КК «Вбивство при перевищенні меж необхідної оборони». Думається, що однією з головних причин цього була відсутність вказівки суду на мотиви вбивства. А виявлення і розкриття мотиву вбивства могло б суттєво вплинути на вирішення справи по суті.

Дійсно, у вироку суду немає жодного слова про мотиви вчиненого злочину. Невизначеність мотиву вчиненого діяння робить вирок суду не повністю обґрунтованим, оскільки неможливо, щоб одна особа вбила іншу, маючи за мету вбити (як встановив сам суд), не маючи, однак, для цього ніякого мотиву. Не були з'ясовані і причини виникнення сварки у готелі. З показань свідка X. випливає, що між П. і Д. не було конфліктів, навпаки, останній вважав П. своїм другом. А ось у протоколі допиту підозрюваного містяться твердження самого П. щодо стосунків із Д.: «...він (тобто Д.) хотів викрасти сестру і казав, що знівечить її та я її більше не побачу». Привертають увагу і такі факти у справі, які свідчать, що вбитий Д. чіплявся до дівчини підсудного, позичав у неї гроші та не віддавав їх.

Чи не було це вбивство скоєно в стані необхідної оборони або сильного душевного хвилювання? Виходячи із матеріалів справи, не можна чітко відповісти «так» чи «ні». Щоб правильно зробити висновки про характер і зміст умислу, мети і мотиву, необхідно проаналізувати всі наявні в справі об'єктивні дані в їх сукупності, з урахуванням всіх обставин злочину і відомостей, що характеризують особу винного, його поведінку, попередню діяльність тощо [56, С 21].

Не встановивши конкретних мотивів вбивства, суд у даному випадку порушив вимоги кримінально-процесуального закону, які були розглянуті вище. Саме про недопустимість помилок у судовій практиці в справах про вбивства і заподіяння тілесних ушкоджень йдеться у постанові Пленуму Верховного Суду України (далі - постанові ПВСУ) від 1 квітня 1994 року № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини», де підкреслюється, що «суди не завжди глибоко з'ясовують мотив ... вбивств або заподіяння потерпілим тілесних ушкоджень». У п. 1 цієї постанови наголошується, що при розгляді справ суди повинні забезпечувати «всебічне, повне та об'єктивне з'ясування події злочину, його наслідків, характеру вини та мотивів діяння...». Згідно з п. З постанови мотив злочину

18

повинен враховуватися судом при призначенні покарання [57 С. 661-662]. Аналогічні положення передбачає і проект нової постанови ПВСУ.

У справі П. суд не здійснив всебічного, повного та об'єктивного з'ясування мотивів вбивства, а тому судовий вирок і призначена підсудному міра покарання у вигляді десяти років позбавлення волі потребують перегляду.

Даний приклад свідчить, що встановлення дійсного мотиву злочину має вирішальне значення навіть у тих випадках, коли мотив не вказується в диспозиції кримінально-правової норми як обов'язкова ознака складу злочину. Але таких прикладів можна навести десятки, сотні, тисячі. Всі вони зумовлюють постановку в кримінально-правовій доктрині питання про визнання мотиву необхідною (поряд з виною) ознакою суб'єктивної сторони злочину.

Ставлення до мотиву як до факультативної ознаки суб'єктивної сторони злочину за суттю розладнує існуючі психологічні засади вчинення самого злочину як специфічного різновиду завжди вмотивованої людської поведінки чи діяльності. Заперечення кримінальним законом обов'язкової наявності мотиву в кожному злочині не відповідає і певним засадам права, оскільки відомо, що ще римські юристи беззастережно дотримувались принципового положення: «Ratio est legis anima (anima legis); mutata legis ratione mutatur et lex», тобто - мотив є душею закону; при зміні мотиву змінюється і закон [58, С. 346].

Мотиву злочину притаманні всі загальнопсихологічні характеристики мотиву людської поведінки та діяльності. В свою чергу, злочин належить до специфічного виду свідомої людської діяльності, тобто є вольовим актом, що передбачає мету, вибір засобів, мотив і оцінку дій [59, С. 60-74; 39, С. 58]. У психологічному аспекті мотив є необхідним, невід'ємним і реально існуючим компонентом у структурі будь-якої діяльності суб'єкта. З цього приводу заслуговують на увагу такі принципові положення психологічних досліджень: поняття діяльності завжди пов'язано з поняттям мотиву; діяльності без мотиву не існує; «немотивована» діяльність — це діяльність, що не позбавлена мотиву, а діяльність з суб'єктивно та об'єктивно прихованим мотивом [18, С. 102]. Без мотиву неможливо розкрити психічну природу діяльності [9, С. 96].

Оскільки кожна людська діяльність здійснюється вмотивовано, тобто з певним мотивом, то і в злочині, як у специфічному різновиді діяльності людини, завжди є присутнім мотив. «Безмотивних злочинів немає, як немає безмотивної

19

поведінки взагалі» [60, С. 53]. Слід зазначити, що діяль-ність у психології визначається як цілісний вмотивований акт поведінки [61, С 268]. Отже, і в діяльності, і в поведін-ці суб'єкта обов'язково знаходить своє виявлення мотив. Хоча справедливо, на наш погляд, зазначається, що поняття поведінки та діяльності співвідносяться як перехрещувані поняття [62, С 6].

Проте у своєму юридичному значенні злочин розуміється не як поведінка або діяльність суб'єкта, а як його суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), про що зазначається у ст. 11 ЮС України. Злочин як діяння - це не лише одна дія, але й дві дії, їх серія, система, поведінка індивідуума, його діяльність в цілому, в тому числі і тривала бездіяльність, невиконання належних дій, вимог, обов'язків і, навіть, певний стан у вигляді дезертирства, незаконного зберігання зброї, перебування в якості втікача, входження в злочинне товариство чи належність до нього тощо [63, С 4].

З психологічного погляду, діяння обґрунтовується як форма прояву активності суб'єкта, що визначається її соціально значущими результатами, відповідальність за які несе сам суб'єкт, навіть в тому разі, коли вони виходять за межі його намірів [64, С. 99-100]. Отже, фактично, мова йде про діяльність. Як правило, психологами застосовується саме діяльнісний підхід при вивченні мотивованої людської поведінки або діяння, в тому числі і злочинної [65, С. 83].

Діяльність є свідомою, вольовою, мотивованою, цілеспрямованою поведінкою людини, вона виступає однією з форм людської активності і на цьому ґрунті співвідноситься з діянням, причому поняття діяння має більш соціальні та юридичні відтінки, ніж психологічні.

Мотив є рушійною силою злочинного діяння, його внутрішнім джерелом, звідси злочин - це лише форма виразу й об'єктивізації мотиву суб'єкта. Отже, мотив є обов'язковою і невіддільною ознакою злочинного діяння, він є присутнім у кожній із складових частин діяння - дії або бездіяльності. Багато вчених-правників (П. С Дагель [66, С. 188], Б. С. Волков [67, С. 9], Д. П. Котов [40, С. 45], А. Ф. Зелінський [68, С. 63], С. А. Тарарухін [59, С. 70-71], В. В. Лунєєв [69, С. 43], М. Й. Коржанський [70, С. 247], П. А. Воробей [71, С. 89] та ін.) відносять мотив до обов'язкової (необхідної) ознаки злочину (суб'єктивної сторони злочину), такої, без якої вчинення злочину неможливе. Незважаючи на це, фундаментальні позиції кримінального права залишаються незламними: серед суб'єктивних ознак злочину на перше міс-20

це висувається вина і лише вина, визнається обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони кожного злочину. Але до недавнього часу вина, формально залишаючись інструментом права, фактично виконувала партійно-класові функції. Достатньо було встановити вину, щоб визнати особу злочинцем, повісити на неї тавро «ворог народу», засудити або розстріляти. При цьому зовсім не досліджувалися реальні мотиви злочину, що призводило до об'єктивного ставлення у вину не тільки в умисних, але й у необережних злочинах, хоча жодну з форм вини не можна правильно зрозуміти без з'ясування психологічної сутності злочину, його справжніх мотивів. Тільки після встановлення мотиву можна дослідити вину суб'єкта, розкрити її зміст, сутність, форму та ступінь. Врешті-решт саме мотив є спонукою та підставою для злочину, він пояснює психологічну сутність злочинного діяння і дає відповідь на питання «чому вчиняється злочин?», «який його сенс?».

Нормативістські позиції в кримінальному праві висувають один-однісінький доказ щодо факультативності мотиву як ознаки суб'єктивної сторони злочину: в диспозиціях переважної більшості статей чинного КК України відсутні вказівки на мотив, а тому він не є обов'язковою ознакою складу злочину. З таким же успіхом можна стверджувати (і це було б цілком логічним), що і вина не є обов'язковою ознакою, бо її форма (умисел чи необережність) також не завжди згадується в диспозиціях КК України. Але, на відміну від мотиву, вина закріплена кримінальним законодавством як обов'язкова ознака злочину. За цих обставин ніколи не можна виходити з такого роду аргументу: якщо мотив не зазначається у нормі права, значить він вважається таким, що не має значення (байдужий) для державної кваліфікації юридично значущої поведінки злочинця [72, С 120].

Коли стверджується, що у вчиненому є склад злочину, це означає, що фактичні обставини злочину (зовнішня сторона діяння) свідчать про те, що він вчиняється конкретною особою, наділеною всіма ознаками суб'єкта стосовно даного факту, яка діє винно (умисно або необережно) і вмотивовано [73, С 12-13]. На підставі ст. 24 КК України в кримінальному праві розрізняють злочини з прямим і непрямим умислом. Існування мотиву в злочині декотрі вчені пов'язують з прямим умислом [74, С. 97]. Загальними ознаками як для прямого, так і для непрямого умислу є складові інтелектуального моменту: усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності) та передбачення його суспільно небезпечних наслідків.

21

Підставою для розмежування цих видів умислу є вольова ознака: при прямому умислі суб'єкт бажає настання суспільно небезпечних наслідків, а при непрямому - хоча і не бажає, але свідомо припускає їх настання. У матеріальних складах при вчиненні злочину з прямим умислом мотив безпосередньо виявляється не лише у вчиненні суспільно небезпечного діяння, але й у настанні суспільно небезпечних наслідків такого діяння. Мотив проходить крізь причинний зв'язок між злочинним наслідком і злочинним діянням. Звідси - зв'язок між мотивом і метою є безпосереднім. Мета, що досягається певним мотивом, неодмінно поєднує у собі і бажаний результат. Досягнення мети означає, що спонукання діяння мотивом закінчилося і певна потреба задовольнилася.

При вчиненні злочину з непрямим умислом мета на досягнення результату, що фактично настає, не є бажаною, а лише свідомо припустимою. Відбувається незбіг мети і результату. Проте це не свідчить, що у злочинця зовсім відсутня якась мета. Просто у таких випадках мотивом передбачається якась інша мета. Отже, у злочинах з непрямим умислом мотив спонукає тільки суспільно небезпечне діяння, тобто мотив зрушується на самі дії, а не на фактичний результат. За таких умов мотив все ж таки здатний охопити настання суспільно небезпечних наслідків, бо особа має вибір, свободу волі, на ґрунті яких вона спроможна зрозуміти, що її байдужість (свідоме припущення) до суспільно небезпечних наслідків може призвести до настання їх неминучості, тим більше, що особа вже передбачає настання таких злочинних наслідків.

У необережних злочинах суб'єктивна сторона їх складу не обмежується аналізом лише вини, а включає й інші ознаки, в тому числі мотив. Однак питання щодо наявності мотиву в необережних злочинах ще й досі залишається теоретично невирішеним. Викликає здивування позиція тих правників, які категорично заперечують наявність і кримінально-правове значення мотивів у необережних злочинах [75, С. 184; 76, С 98]. Зауважимо, що до 60-х років питання про мотиви злочинної необережності у радянській кримінально-правовій літературі майже не розглядались. Кримінолог П. С Дагель був, мабуть, першим, хто на підставі вивчення автотранспортних злочинів дійшов висновку про наявність у них мотивів [77, С 89].

На наш погляд, дослідження мотивів ніколи не повинно бути обмежене лише сферою умисних злочинів. Якщо в умисних злочинах важливо і достатньо з'ясувати мотив

22

прийняття рішення про вчинення злочину, то в необережних злочинах можна виділити: а) загальний мотив і кінцеву мету поведінки суб'єкта; б) мотив і мету порушення правил безпеки, якщо ці правила були суб'єктом порушені свідомо; в) мотив і мету поведінки в екстремальній (наприклад, аварійній) ситуації, коли суб'єкт усвідомлює уявлену небезпеку спричинення шкоди [78, С. 209]. Ці мотиви можуть мати різний характер і оцінюватися неоднаково. Основне ж місце серед зазначених мотивів має належати мотивам порушення правші безпеки, тому що саме з цим порушенням пов'язане юридичне і моральне засудження винного [79, С. 54].

Саме це дозволяє стверджувати, що при вчиненні необережних злочинів мотив не поширюється на суспільно небезпечні наслідки, а лише обумовлює вчинення певної діяльності, що призводить до даних наслідків [80, С. 42]. Але навряд чи буде правильним вести мову не про мотиви злочину, а про мотиви суспільно небезпечної поведінки, що призвела до злочину [81, С. 80; 33, С. 49]. Адже якщо дія суб'єкта, хоча б і необережна, є злочинною, то мотив дії і є мотивом цього злочину [82, С. 268].

Суть питання, на наш погляд, полягає не у дискусіях щодо термінів, а у тому, який вплив здійснюють мотиви необережних злочинів на кримінальну відповідальність. У переважній більшості випадків необережно вчинені діяння суб'єкта мають свідомий і вольовий характер, а тому є мотивованими і цілеспрямованими, і ці ознаки мають суттєве значення для їх кримінологічної та кримінально-правової оцінки [83, С 59-60].

Мотиви необережних злочинів не тільки можуть, але й повинні бути встановлені щодо кожного такого злочину, оскільки в силу п. 2 ст. 64 КПК України мотив входить до предмета доказування у кожному суспільно небезпечному діянні. Інша справа, що у злочинах з так званою «змішаною» формою вини мотив їх вчинення повинен розглядатися у динаміці. У цьому зв'язку потрібно розрізняти, з одного боку,- загальний мотив, з іншого - мотив порушення відповідних правил і, нарешті, мотив поведінки в небезпечній ситуації, що виникла внаслідок такого порушення. Якщо на першому і другому етапах мотив несе достатньо виражений особистий характер, то на третьому він може перейти у ситуативний.

Згідно зі ст. 25 КК України розрізняють такі види необережності: злочинна самовпевненість і злочинна недбалість. При злочинній самовпевненості мотивом діяння суб'єкт визначає мету, досягти якої він прагне. Суб'єктом врахову-

23

ються і суспільно небезпечні наслідки, які він може спричинити своїми діями, але він упевнений в їх ненастанні завдяки тим обставинам, на які він розраховує. Тому при самовпевненості мотив і мета не охоплюють злочинні наслідки. При злочинній недбалості суспільно небезпечні наслідки взагалі не усвідомлюються суб'єктом, звідси - вплив мотиву не поширюється на них. Все це, однак, не свідчить про відсутність вмотивованості необережних злочинів. Варто наголосити, що необережний злочин відповідно до ст. 11 КК України є також суспільно небезпечним діянням, яке в психологічному сенсі не буває і не може бути безмотивным, оскільки належить до специфічного прояву завжди вмотивованої поведінки та діяльності людини. За таких умов не можна роз'єднувати вмотивоване діяння, що створює злочин з необережності, і сам злочин, що вчинюється з необережності. Це означає, що і необережний злочин також є вмотивованим.

Досить складний сам по собі процес вивчення мотивів злочину водночас ускладнюється і тим, що досі немає методик (наукових і практичних), які б дозволяли встановлювати мотиви та^психологічний механізм злочинної поведінки [84, С. 35]. Й далі залишається дискусійним питання про встановлення мотиву злочину експертним шляхом [85, С. 16]. Для чіткої психологічної діагностики рівень конкретно-ситуативних мотивів поки що є недоступним [86, С. 122], хоча експерти і можуть з'ясувати питання про невідповідність встановлених мотивів злочину характеру скоєного, невідповідність характеру поведінки цілям і мотивам вчиненого [87, С. 31].

У психологічному регулюванні будь-якої поведінки, в тому числі і в злочині, беруть участь не тільки усвідомлені, але й неусвідомлені (безсвідомі) компоненти. Мотиви, хоча окремі з них дуже часто не усвідомлюються, невід'ємні від свідомості в цілому, тобто відображають особу, її спрямованість, моральне обличчя [88, С. 34]. Неусвідомленість мотивів, у тому числі у осіб з психічними аномаліями, аніскільки не звільняє від кримінальної відповідальності за вчинення злочинних дій, оскільки суб'єкт може і не усвідомлювати їх рушійних стимулів, але усвідомлює їх кримінально-караний характер [89, С. 141].

Усвідомлення мотиву перетворює його на мету. Іншими словами, мотив одночасно стає і метою. О. М. Леонтьев зазначає: «Генетично вихідним для людської діяльності є незбігання мотиву і мети. Навпаки, їх збігання є вторинним явищем: або результат набуття метою самостійної спону-

24

кальної сили, або результат усвідомлення мотивів, що перетворює їх у мотиви-цілі» [18, С. 201]. Усвідомлення мотиву і перетворення його на мету злочину робить поведінку злочинця більш цілеспрямованою. Однак мотив і мета все-таки різняться між собою. Мотив - це фактор, що детермінує поведінку, а мета - що регулює її [90, С 23]. Мотив дає відповідь на питання «чому вчиняється злочин?», а мета -«заради чого він вчиняється?». Якщо мотив злочину стимулює, то мета — орієнтує, «наводить» суб'єкта на досягнення саме того результату, який становить її зміст [81, С. 79]. Отже, мета є уявленням про бажаний результат, якого прагне досягти суб'єкт.

Мотиви злочину необхідно відрізняти від емоційного стану особи під час вчинення нею суспільно небезпечного діяння. Під емоціями (емоційним станом) розуміють психічне відображення життєвого сенсу явищ і ситуацій, що виявляється у формі безпосереднього упередженого переживання, обумовленого ставленням їх об'єктивних властивостей до потреб суб'єкта [91, С 96]. Емоція несе в собі функціональне значення, вона є реакцією особи на певну ситуацію, яка склалася під час вчинення злочину. Емоції виявляються у різного роду почуттях особи - жах, злість, обурення, задоволення тощо. Емоції (почуття) можуть нести в собі і певне спонукальне навантаження, але почуття як спонукальна сила - це ознака психологічної структури особи, а не самої злочинної поведінки, тоді як мотив є структурним компонентом злочинного діяння (дії або бездіяльності) [92, С. 16]. Для того, щоб стати компонентом поведінки, емоція (почуття) повинна бути більш-менш усвідомленою суб'єктом як мотив поведінки.

Дослідження мотивів злочинів має велике значення і для багатьох інститутів кримінологічної науки. Аналіз мотивів злочинів дозволяє найбільш повно: 1) встановити причини та умови злочинності в цілому і причини та умови вчинення окремих злочинів; 2) охарактеризувати стан якісної структури та динаміки злочинності в цілому і окремих видів злочинів; 3) дослідити характер злочинності певних категорій злочинців (неповнолітніх, рецидивістів та ін.); 4) визначити питому вагу і розповсюдженість окремих категорій злочинів; 5) розкрити соціально-психологічний механізм злочинного діяння; 6) розробити ефективні заходи Щодо боротьби зі злочинністю і попередження злочинів (у першу чергу заходи виховного і культурного характеру); 7) вивчити особу злочинця, розробити наукову типологію злочинців тощо.        ■ *

25

Підсумовуючи викладене, наголосимо на необхідності переосмислення низки кримінально-правових позицій у ставленні до мотиву злочину. Для надійного забезпечення в Україні прав і свобод людини, в чинному кримінальному законодавстві нашої держави повинні бути закріплені положення щодо визнання мотиву як обов'язкової ознаки суб'єктивної сторони злочину, який з психологічного погляду належить до специфічного різновиду завжди вмотивованої людської поведінки та діяльності. Такий підхід відповідав би принципам кримінального права і не суперечив би загальновизнаним положенням психологічної науки щодо вмотивованості поведінки, діяльності і діяння. І, що не менш головне, це не руйнувало б в л:юдині її людської основи, природу людської поведінки та діяльності.