1.2. Форми здійснення кримінально-правової політики

Здійснений у попередньому розділі цього дослідження аналіз зміс-" ту загального поняття "політика", свідчить про те, що на сьогоднішньому етапі історичного розвитку суспільства категорія політичного стала всеосяжною. Так, наприклад, на думку В. В. Речицького всяка людська діяльність, спрямована на досягнення будь-яких цілей в якості вторинного чи кінцевого результату, і яка передбачає в якості безпосередньої мети чи первинного результату, а також в якості обов'язкової попередньої умови своєї ефективності реалізацію одного з різновидів соціальних контактів, вже с політичною діяльністю (активністю)" .

Позиція В. В. Речицього щодо настільки широкого розуміння сфери здійснення політичних заходів (дій, актів, вчинків тощо) не є виключенням, а характерна в цілому для загальної теорії права та для філософії права. Зокрема, і М. 1. Матузов пише про те, що політика має множину вимірів, а її суб'єктний склад є достатньо багатим. З його точки зору "політичний простір сьогодні настільки розширився, що став фактично адекватним загальнолюдському простору. Політика органічно вплетена в усе суспільне життя. Ніхто не може укритися від політичного впливу, уникнути впливу політичних пристрастей, хвилі яких докочуються до самих віддалених куточків країни і світу. Кожен є вільним або невільнім суб'єктом політики, носієм політичної свідомості"57.

Не ставлячи під сумнів необхідність такого широко підходу до розуміння здійснення політичних процесів на найзагальнішому (Іеоре-тичному та філософському) рівнях правознавства, тим не менше вважаємо за необхідне відзначити  наступне.  Оскільки  кримінально-!8ова політика є різновидом правової політики, а остання, в свою РГУ) - складовою частиною державної внутрішньої політики, то й иснюватися вона (кримінально-правова політика) може і повинна е Державою в особі органів державної влади. 11'Д погодитися з М. І. Пайовим та Л. М. Герасіною у тому, що а політика в Україні визначається і виробляється виключно її

3. Политическая активность. Конституционные аспекты. - К.: :. 56.

"И Актуальные проблемы российской правовой политики // Госу-|ППЯВЛ-2001.-№10.-С.5.

27

легітимними суб'єктами Президентом. Верховною Радою, депутатським корпусом, Кабінетом Міністрів, Конституційним Судом і Верховним Судом України, іншими представницькими і виконавчими, а також судовими органами влади, що мають право законодавчої ініціативи чи повинні здійснювати правозастосовчі й правоохоронні функції. Так, органи судової, прокурорської, слідчої та іншої юрисдикції, здійснюючи правозастосовчу і правоохоронну діяльність, нерідко істотно корегують правову політику держави в контексті своїх повноважень. Вони, з одного боку, висвітлюють в ній слабкі чи сильні сторони, вади і переваги, а, з іншого, - вносять необхідні пропозиції та рекомендації щодо її вдосконалення. Особливе місце в цьому процесі відіграє Конституційний Суд України, який сприяє не тільки справедливому порядку прямої дії норм Конституції України, належним чином тлумачить їх сутність і зміст, а й підтримує відповідність правової політики держави конституційному ладу58.

Інші ж суб'єкти суспільних відносин (фізичні га юридичні особи, різні громадські об'єднання тощо), які не наділені функціями держави і її органів не здійснюють і не можуть здійснювати державної кримінально-правової політики.

Так, недержавні організації та окремі громадяни можуть здійснювати певну діяльність, яка буде знаходитися в руслі державної кримінально-правової політики, сприяти її реалізації, спрямовуватися на ті ж цілі, що й кримінально-правова політика держави. Наприклад, відповідно до Закону України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону" 9 громадяни України мають право створювати в установленому цим Законом порядку громадські об'єднання для участі в охороні громадського порядку, сприяння органам місцевого самоврядування, правоохоронним органам та органам виконавчої влади, а також посадовим особам у запобіганні та припиненні злочинів, захисті життя та здоров'я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань (частина 1 статті 1 названого Закону). І для реалізації цього свого права громадяни мають достатньо вагомі повноваження, які багато в чому схожі на повноваження

^8 Див.; Панов М, Герасша Л. Правова політика як універсальний феномен соціального буття // Право України. - 2001. - № 8. - С. 40.

Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону: Закон України від 22 червня 2000 року // Відомості Верховної Ради України. Н 2000.-X» 40.-Ст. 338.

28

державних правоохоронних органів. Це і можливість патрулювання та виставлення постів на вулицях, майданах, залізничних вокзалах тощо (п>нкт 1 частини 1 сіагті 11 Закону), і участь у заходах правоохоронних органів, спрямованих на боротьбу з окремими видами правопорушень, у тому числі злочинів (пункт 3 частини 1 статті 11 Закону), і можливість застосовувати в установленому порядку заходи фізичного впливу, спеціальні засоби індивідуального захисту та самооборони (пункт 11 частини 2 статті 13 Закону) тощо.

Однак гака діяльність громадян є їх приватною справою, суб'єктивним правом як членів громадянського суспільства. Ця діяльність не заперечує і не скасовує обов'язку держави здійснювати одну зі своїх внутрішніх функцій - підтримувати правопорядок та протидіяти злочинності. Діяльність громадських організацій лише сприяє державним органам у здійсненні цих функцій, залишаючись при цьому недержавною. В пункті 1 частини 1 статті 9 цитованого вище Закону прямо говориться про те, що основним завданням громадських формувань з охорони громадського порядку у сфері охорони громадського порядку є ''надання допомоги органам внутрішніх справ у забезпеченні громадського порядку і громадської безпеки, запобіганні адміністративним проступкам і злочинам" (курсив мій -А.М.). Отже, діяльність таких громадських об'єднань, по суті, є окремою спеціальною формою протидії злочинності з боку самого суспільства в особі найбільш активних і свідомих його членів. Виходячи з цього, діяльність недержавних інституцій по протидії злочинності не може бути визнана формою здійснення державної кримінально-правової політики.

Підтверджуючи сформульовану вище тезу про те, що кримінально-правова політика - це політика, яка здійснюється виключно державними органами, далі зупинимося на тому, які ж саме органи держави і в яких формах її здійснюють. При цьому очевидним є той факт, Що відповідь на друге питання (про форми здійснення державної кримінально-правової політики) зумовить і відповідь на перше питання (про те. які органи її здійснюють). Адже визначення і описання форм

иснення кримінально-правової політики дасть змогу визначити, до мпетенції якого органу державної влади України належить здійс-

[ня тих функцій, які проявляються у даній формі.

*-лІд відзначити, що в загальній теорії права ще не сформувалося

Іанітного підходу до розуміння проблеми форм здійснення пра-

" п°літики. Не вдаючись до детального і поглибленого аналізу

29

висловлених з цієї проблеми суджень, оскільки він не виправдовується ні тематичною спрямованістю, ні обмеженим обсягом цього дослідження, відзначимо, що найбільш обірунтованою і продуктивною (придатною) для подальших наукових досліджень уявляється позиція, висловлена А. В. Мальком на "круглому столі" з теми "Правова політика і правове життя", що відбувся 11-18 вересня 2000 р, у м, П'ятигорську (Російська Федерація). Він. зокрема, відзначив у своєму виступі, що сучасна правова політика повинна складатися з таких основних напрямків, що цілком можуть вважатися формами її реалізації: 1) правотворча; 2) правозастосовча; 3) інтерпретаційна; 4) докт-ринальна; 5) правоосвітня (правовиховна). Дана позиція А. В. Малька була в цілому підтримана і схвалена іншими учасниками "круглого

ІІ60

столу    .

В якості загального положення таке виділення форм здійснення правової політики є цілком придатним і для цілей нашого дослідження. Однак окремі положення такого підходу до класифікації форм здійснення правової політики, потребують певних уточнень і пояснень. Очевидно, виділяючи названі форми, А. В.Малько розглядав правову політику більш широко, ніж ми сформулювали її визначення у підрозділі 1.1. цього дослідження. Якщо виходити з того, що правова політика - це політика державна, політика державних органів, що здійснюється правовими засобами, то викликає сумнів віднесення до форм її здійснення правоосвітньої (правовиховної) і, особливо, докт-ринальної форм. Адже відомо, що правова освіта населення здійснюється не тільки державними органами та установами, а й, значною мірою, недержавними інституціями: .громадськими організаціями, засобами масової інформації, окремими членами суспільства та їх колективами тощо. 1 вже зовсім сумнівним є віднесення до форм здійснення правової політики (якщо, підкреслимо, розуміти її як політику державну) доктринальної політики. Адже доктринальна правова політика - це вироблення наукою основних принципів, підходів та положень у сфері правової політики, вироблення і обґрунтування основних напрямків перспективного розвитку державної правової політики тощо. Разом з тим наука, зокрема правова наука, хоч і здійснюється більшою мірою у державних науково-дослідних та науково-

60 Див.: Кратна Ю А. Правовая политика и правовая жизнь («Круглый стол»)'1 Право и политика. - 2001. - № 3. - С. 133.

30

61 педагогічних закладах, хоч І підтримується державою  , однак по суті

своїй, по духу своєму є діяльністю вільною, незалежною від будь-чого, в тому числі й від державних кон'юнктурних потреб. Тільки така правова наука здатна виробити дійсно нові, доцільні, обгрунтовані і послідовні рекомендації для життя, для практики. У тому числі й для практики здійснення кримінально-правової політики.

У зв'язку з викладеним, уявляється, що відносити правоосвітню (правовиховну) та доктринальну діяльність до форм здійснення державної правової політики можна лише з великою долею умовності та з відповідними застереженнями. Що ж стосується форм здійснення кримінально-правової політики в Україні, то можна стверджувати, то, з нашої точки зору, до них слід віднести:

1) правотворчу кримінально-правову політику;

2) інтерпретаційну кримінально-правову політику;

3) правозастосовчу кримінально-правову політику.

Подібний підхід до виділення форм здійснення кримінально-правової політики в тій чи іншій мірі прослідковується і роботах вче-них-криміналістів. Так, за твердженням М. І. Панова та Л. М. Герасіної, ще Г. М. Міньковський - один із засновників теорії кримінальної політики - вважав, що політика протидії злочинності (кримінально-правова політика в широкому розумінні) існує на трьох рівнях: концептуальному, законодавчому і правозастосовчому . Подібний підхід був, в цілому, характерний як для радянського періоду наукових досліджень проблем кримінально-правової політики, так і для сучасного періоду. Так, наприклад, в середині восьмидесятих років минулого століття О. С. Молодцов та Є. В. Благов писали про можливість "уявити кримінальну політику в двох основних напрямках: перший пов'язаний з правотворчою діяльністю радянської держави, Другий - з правозастосовчою"6 . В сучасній літературі подібний під-

I бачимо, наприклад, у І. Е. Звечаровського, який виділяє реалізацію 'имшально-правової політики в правотворчості та в реалізації пра-

61 т

ЗІ преамбулу до Закону України "Про наукову і науково-технічну діяль-•гь  вщ і грудня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 2-

Іанов М, Герасіна Л. Правова політика як універсальний феномен соціа-« ди °.      Я Н Право України. - 2001. - № 8. - С. 38.

попит       ол°дцов А С., Благое Е.В. Понятие и основные направления уголовной Яр0с,(       и Участие общественности в борьбе с преступностью: Текст лекций /

с- ун-т. - Ярославль, 1987. -С. 6-7.

31

ва64. Однак ніхто з криміналістів у відомій і доступній нам літературі не виділяє на ряду з правотворчою та правозастосовчою інтерпрета-ційну кримінально-правову політику.

Далі розглянемо кожну з виділених форм здійснення кримінапьно-правової політики окремо,

Правотворча кримінально-правова політика - це та форма її здійснення, при якій відбувається саме формування державної кримінально-правової політики. При чому відбувається воно у формі створення кримінально-правових норм та їх формального вираження (інакше кажучи -- закріплення, об'єктивізування). Оскільки кримінально-правова політика - це, як було визначено вище, частина правової політики держави у сфері протидії злочинності, яка здійснюється засобами матеріального кримінального права, то формування кримінально-правової політики полягає у кримінально-правовій правотворчос-ті, тобто у створенні норм матеріального кримінального права.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 85 Конституції України визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики віднесене до повноважень Верховної Ради України. Відповідно до пункту 3 цієї ж частини названої статті Конституції України до повноважень Парламенту належить також і прийняття законів, в яких, очевидно, передусім і має виражатися державна внутрішня та зовнішня політика (у тій її частині, яка здійснюється Верховною Радою України). Нарешті, відповідно до пункту 22 частини 1 статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються діяння, які є злочинами, та відповідальність за них. Це означає, що тільки закон про кримінальну відповідальність (або кримінальний закон, тобто КК України) є тим нормативно-правовим актом, який визначає, які діяння визнаються

64 Див.: Зеечаровский Н.Э. Современное уголовное право России: понятие, принципы, политика. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. С. 73-97. Не можна. проте, не звернути уваги на твердження 1. Е. Звечаровського про те. що "як і кримінальна політика в цілому, так і окремі її елементи реалізуються в трьох основних формах: правотворчості, застосуванні права, впливі на правову свідомість І правову культуру. В своїй органічної сукупності і нерозривної єдності ці форми визначають "обличчя" держави в області боротьби зі злочинністю в конкретний історичний період' (Див.: Зеечаровский Н.Э. Современное уголовное право Ро°' сии: понятие, принципы, политика. - СПб.: Издательство "Юридический центр Пресс", 2001. С. 76). Очевидно, що в даному разі автор мас на увазі так зван? "кримінальну політику" в широкому розумінні, яка здійснюється не лише прав0 вими, але й іншими засобами.

32

злочинами і які покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили. І у зв'язку з цим ніякі інші положення жодних інших норма-

тивно-правових   актів   не   можуть   містити   кримінально-правових

65 норм  .

Таким чином, єдиним суб'єктом формування кримінально-правової політики, единиц суб'єктом правотворчої кримінально-правової політики в Україні є Парламент - Верховна Рада України. Вона здійснює пра-вотворчу кримінально-правову політику (інакше кажучи, формує кримінально-правову політику) шляхом прийняття кримінатьних законів: Кримінального кодексу України та законів про внесення змін і доповнень до нього.

При цьому правотворчість у сфері кримінально-правової політики відбувається за спеціально передбаченою Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України процедурою - за процедурою законодавчого процесу. Це особлива процедура юридичного оформлення волі народу і політики держави в конкретних історичних умовах. Вона дозволяє відобразити всі особливості політичного колориту теперішнього - вкрай складного і суперечливого - стану суспільства. Реформи, що проводяться в українському суспільстві, потребують від Парламенту інтенсивної законотворчості, у тому числі й у сфері законодавчого забезпечення протидії злочинності. Тому правотворча форма здійснення кримінально-правової політики має базуватися на продуманому, зваженому і такому, що відповідає сучасному стану суспільства політичному підґрунті. Як слушно стверджує І. М. Сеня-кін, на даному рівні здійсненні правової політики абсолютно неприпустимими є стрибкоподібність розвитку законотворчого процесу, скороспішність прийняття політичних рішень, нестабільність у підходах до розв'язання проблем тощо66. Саме тому, як уявляється, формування кримінально-правової політики в Україні стане максимально ефективним за умови досягнення політичного компромісу в Парламе-

І- В свою чергу, це пов'язано, безумовно, зі створенням постійної в політичних уподобаннях, стабільної парламентської більшості,

65    П

Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів спец. вищ. закладів освіти / А/./. Бажанов. Ю.В. Баулш, В.І. Борисов та ш • МІ. Бажанова. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - К.- Харків: Юрінком-Інтер -

'^80.2001.0.36.

162 " <1'н И Н- Полигика и законотворчество // Правоведение. - 1997. - № 4. - С.

33

яка взяла б на себе політичну відповідальність за формування внутрішньої правової політики держави, у тому числі і зокрема кримінально-правової політики.

Сказане вище стосовно того, що єдиним суб'єктом правотворчої кримінально-правової політики в Україні є лише Верховна Рада України, звичайно, не означає, що на формування цієї політики не чинять впливу інші органи державної влади. Очевидно, що такий вплив існує і чинять його, в першу чергу, ті суб'єкти державної влади, які відповідно до Конституції України наділені правом законодавчої ініціативи. Це: Президент України, народні депутати України, Кабінет Міністрів України та Національний банк України (частина 1 статті 93 Конституції України). Президент України здійснює також вплив на формування кримінально-правової політики держави шляхом затвердження спеціальних державних програм у сфері протидії злочинності '.

Однак вплив на формування державної кримінально-правової політики з боку цих суб'єктів є, все ж таки, опосередкований. В кінцевому рахунку саме Верховна Рада України (і тільки вона) може прийняти рішення про прийняття чи неприйняття кримінального закону, про внесення чи не внесення до нього змін і доповнень. А, як відзначалося вище, правовою формою вираження правотворчої кримінальної політики, її результатом є виключно кримінальний закон.

Що стосується кримінального закону, як форми вираження правотворчої кримінально-правової політики, то слід відзначити, що в науці кримінального права він в такому розумінні практично не розглядався. Як правило, поняття кримінального закону аналізується з позицій його властивостей як нормативно-правового акту, без наділення належної уваги його політико-правовим властивостям.

'7 Див., наприклад: Про Комплексну програму профілактики злочинності на 2001-2005 роки: Указ Президента України від 25 грудня 2000 року // Офіційний вісник України, - 2000. - № 52. Розділом II цієї Програми, який має назву "Пра-вове забезпечення профілактики злочинності", передбачено розроблення цілої низки проектів законів України, що мають кримінально-правовий характер і-) зв'язку з цим. відповідно до частини 2 стаггі З КК України можуть прийматися лише у формі змін і доповнень до КК. Це, зокрема, проекти законів про посилеН" ня боротьби з терористичними актами: про створення інституту правового ко1»»11' ромісу стосовно осіб, які добровільно сприяли виявленню, розслідуванню та прй' пиненню злочинних діянь, учинених ними особисто або іншими особами: пР притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у незаконному від4! жениі майна (житла), яке належить неповнолітнім на правах спільної власності.

34

За своею ж політико-правовою суттю кримінальний закон - це правовий акт-документ, який виражає волю суб'єкта права (Верховної ради України, яка, в свою чергу, виражає волю народу України), який оформлений у встановленому порядку і містить правові засоби (приписи), спрямовані на досягнення відповідної цілі - створення правової бази для протидії злочинності.

Інтерпретаційна кримінально-правова політика - це та форма її здійснення, за якої відбувається роз'яснення змісту приписів кримінального закону, віднайдення дійсного змісту правових норм, що відображаються у цих приписах, а також віднайдення та розв'язання колізій цих приписів з нормами інших галузей законодавства, зокрема - з нормами Конституції України. Інтерпретація кримінального закону здійснюється шляхом його тлумачення.

Кримінальні закони тлумачаться надзвичайно широким колом суб'єктів. Фактично кожна приватна особа, ознайомившись зі змістом закону, дає йому власне тлумачення. Однак, оскільки йдеться про ін-терпретаційну форму здійснення кримінально-правової політики, яка, ще раз підкреслимо, є державною правовою політикою, то з позицій мети та змісту цього дослідження нас цікавлять лише ті інтерпретації кримінального закону, які даються йому державними органами.

Відповідно до частини 2 статті 47 Конституції України повноваження офіційно тлумачити закони України та вирішувати питання про їх відповідність Конституції України належить виключно Конституційному Судові України. Таким чином, суб'єктом інтерпретаційної форми здійснення кримінально-правової політики в Україні с виключно Конституційний Суд України,

Слід відзначити, що Конституційний Суд України, який функціонує в нашій державі лише сьомий рік, достатньо активно вплинув на її кримінально-правову політику. Цей вплив, як це і випливає з повноважень Конституційного Суду, виразився у двох формах. По-перше, окремі положення кримінального законодавства України були прямо

че прямо роз'яснені в рішеннях Конституційного Суду. По-друге, Ілив на кримінально-правову політику держави виявився також і у

знанні окремих положень кримінального законодавства такими, що

відповідають Конституції України.

° стосується першої форми здійснення Конституційним Судом 'ни інтерпретаційної кримінально-правової політики держави, то

35

вона наприклад, мала місце при винесенні ним Рішення від 19 квітня 2000 р, у справі про зворотну дію кримінального закону у часі68. В цьому Рішенні Суд роз'яснив, що положення кримінального закону щодо визначення великого та особливо великого розмірів розкрадання майна є нормами-дефініціями для кримінально-правових норм, які встановлюють кримінальну відповідальність. Тому встановлення нормативно-правовими актами іншого мінімального розміру заробітної плати69 не тягне за собою зміни кваліфікуючих ознак злочинів проти власності і не є підставою для зворотної дії кримінального закону в часі. Тому положення КК України про зворотну дію на ці випадки не поширюється і кримінальні справи не повинні переглядатися, якщо інше спеціально не передбачене законом.

Таке роз'яснення суттєво вплинуло на кримінально-правову політику держави (особливо на її правозастосвчу форму, про яку мова йтиме нижче). Адже відомо, що до прийняттями Конституційним Судом цього рішення суди часто вбачали в таких ситуаціях підставу для зворотної дії кримінального закону в часі70.

Друга форма здійснення Конституційним Судом України інтер-претаційної кримінально-правової політики проявляється при розв'язанні питання про відповідність чи невідповідність кримінального законодавства України Конституції України (питання про його конституційність). Так, наприклад, у Рішенні від 29 грудня 1999 року у справі про смертну кару Конституційний Суд визнав такими, що

6 Див.: Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статті 58 Конституції України, статей 6, 81 Кримінального кодексу України (справа про зворотну дію кримінального закону в часі) від 19 квітня 2000 року/' Вісник Конституційного Суду України. - 2000. - № 2. - С. 29-34.

69 В чинному КК України 2001 року всі грошові розміри "прив'язані'' до неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

70 Приклади таких випадків наведені у роботах: Грищук В.К. Окремі питання ретроактивності кримінального закону // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ПІ регіональної науково-пракгичної конференції-' Львів: Львівський державний університет ім. Івана Франка. 1997. С. 227-2~8; Хаеронюк М., Дячук С. Проблемні питання застосування у кримінальному п?а принципу зворотної дії нормативно-правового акту // Предприниматель.^ • хозяйство и право. - 1999. - К» 11. - С. 40.

1 Див.: Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним данням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції УІФа> (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального *°

36

не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення ст. 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини КК України 1960 року, які передбачали смертну кару як вид покарання. У зв'язку з цим Верховна Рада України 22 лютого 2000 року прийняла закон "Про внесення змін та доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України"72, яким на заміну смертній карі було встановлено покарання у виді довічного позбавлення волі.

Отже, у даному разі інтерпретаційна форма здійснення криміналь-но-правової політики Конституційним Судом України вплинула не лише на правозастосовчу кримінально-правову політику судів, а й на правотворчу кримінально-правову політику верховної Ради України. Що стосується першої, то Рішення Конституційного Суду унеможливило застосування такого виду покарання, як смертна кара. Відносно ж другої - винесення цього Рішення зумовило внесення змін до кримінального законодавства України, пов'язаних із заміною в ньому одного виду покарання (смертної кари) іншим (довічним позбавленням волі).

Таким чином, інтерпретаційна кримінально-правова політика Конституційного Суду України в обох досліджених проявах її здійснення не лише є самостійною формою кримінально-правової політики держави, а й чинить суттєвий вплив на інші її форми - на правотворчу та правозастосовчу кримінально-правову політику.

Нарешті, правозастосовча кримінально-правова політика полягає у здійсненні, інакше кажучи - переведенні до життя тих законодавчих положень, які вироблені при формуванні кримінально-правової політики Верховною Радою України та закріплені в кримінальному законодавстві України. Таким чином реалізація кримінально-правової політики здійснюється шляхом застосування кримінального закону.

8 теорії права обгрунтовано положення про те, шо закон може бу-и реалізований шляхом його дотримання, виконання, використання

застосування. При цьому вважається, що перші три форми реаліза-

раїни а частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про - еП^ Кару) аід 29 ФУДня 1999 року // Офіційний вісник України. - 2000. - № 4.

Но_        -сення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Випра-.рудового кодексів України: Закон України від 22 лютого 2000 року // Вщо-ховної Ради України. - 2000. -№ 17. - Ст. 123.

37

ції законів здійснюються приватними особами, які дотримують заборон, виконують обов'язки та застосовують права, визначені законом. Четверта ж форма реалізації закону, а саме його застосування, є прерогативою органів державної влади і полягає у їх владній, організовуючій діяльності, що має на меті забезпечити суб'єктам, яких стосуються законодавчі приписи, реалізацію належних, їм прав та обов'язків ,

Очевидно, що реалізація кримінального закону, як закону, що більшою мірою звернутий до судів та органів кримінального переслідування74, може бути здійснена лише у формі його застосування цими органами. Під час такого застосування, здійснюється логічна операція підведення одиничного під загальне, або, як писав Г. В. Ф. Гегель, загальне визначення закону, зламлюється до окремого конкретного випадку75. Тобто загальне визначення законодавцем злочинності чи караності діяння, загальне визначення правил призначення покарання, звільнення від нього чи від кримінальної відповідальності конкретизується і реалізується для кожного конкретного випадку вчинення особою суспільне небезпечного діяння та вирішення питання про притягнення такої особи до кримінальної відповідальності. Відомий російський юрист-цивіліст І. О. Покровський писав, що "закон не діє механічно; для своєї реалізації у житті він потребує живого посередника, який застосує його до конкретного випадку. Таким посередником € Суд"76.

КК України 2001 року строго витримав концепцію, відповідно до якої будь—яке рішення щодо реального застосування кримінального закону може винести лише суд. Відповідно до частини 2 статті 2, частини 2 статті 44, частини І статті 74 КК України особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності, звільнена від такої чи звільнена від покарання лише судом. При цьому суд, виносячи таке

ъ Див., наприклад: Общая теория права и государства: Учебник. / В С. Афанасьев, А.Г. Братко, А.П. Герасимов и др. Под ред. В.В. Лазарева. - М.: Юрист. 1994. С. 174; Теория государства и права: Учебник для вузов / СВ. Боботов, Н.В. Варламова, В.В Лазарев и др. Под ред. Г.Н Манова. - М.: БЕК, 1995. С. 206. 74 Виключення складають лише положення, які визначають право приватних осіб на вчинення тих чи інших дій та порядок здійснення цього права (наприклад, право на необхідну оборону, на затримання злочинця тощо). 71 Див.- Гегель Г.В.Ф Философия права. - М.: Мысль, 1990. С. 252. 76 Див.: Покровский И А Основные проблемы гражданского права.'- М.: Статут. 1998, С. 90.

38

правозастосовче рішення, послідовно застосовує обидві частини кримінально-правового припису. Спершу суд застосовує гіпотезу цього припису, в якій описується як злочин те чи інше діяння. Шляхом застосування гіпотези кримінально-правового принципу суд здійснює кримінально-правову кваліфікацію вчиненого особою діяння77. І якщо воно кваліфікується як злочин, констатується наявність у держави реального повноваження визнавати вчинене особою діяння злочином. Дані, якщо в результаті застосування гіпотези кримінально-правового припису діяння кваліфіковане як злочин, суд застосовує санкцію цього припису. Таким чином, суд виносить рішення про відповідність чи невідповідність встановлених фактичних обставин гіпотезі кримінально-правового припису та про кримінально-цравові наслідки виявленого положення' .

Отже правозастосовча форма кримінально-правової політики здійснюється виключно судами шляхом застосування положень кримінального законодавства України до реальних випадків вчинення передбачених ним суспільне небезпечних діянь - злочинів. При цьому, на жаль, не можна не констатувати той факт, що в сфері реалізації кри-мінально-правової політики судами є деякі прорахунки і недоліки.

Ці проблеми в реалізації кримінального законодавства породжені не тільки дефектами юридичного характеру (недосконалість самого законодавства, недоліки організації судової системи тощо), але й тими негативними явищами соціально-економічного, політичного та іншого характеру, що, на жаль, ще мають місце у суспільстві. Нерідко політичні чинники набагато переконливіше впливають на правосвідомість і орієнтування суддів, ніж чинне законодавство. В таких випадках перевага віддається певним життєвим установкам, що склалися на практиці і не мають нічого загального з законністю й об'єктивністю рішень, що приймаються (обвинувальний ухил, виправдувальна практика тощо)79. Результатом такого "правозастосування" становляться сваволя і беззаконня.

П

І.: павроцький В.О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфіка-$'• - К.-. Атіка, 1999. С. 16. 84, 85.

П

'••' Благов Е.В. Учение о применении уголовного права. - Ярославль: Яро-славльский государственный университет, 1993. С. 9.

' И.Н. Политика и законотворчество И Правоведение. - 1997. - № 4. - С.

39

Очевидно, що суд, як суспільна інституція, не може існувати автономно від суспільства. А тому вади суспільства неминуче даються взнаки й щодо суду та суддів. Однак при реалізації кримінально-правової політики держави саме політичного, кон'юнктурного в діяльності судів повинно бути якраз найменше. В цьому аспекті суд мас здійснювати лише ту політику в сфері протидії злочинності, яка чітко й недвозначно випливає з кримінального законодавства, абсолютно не допускаючи жодних відступів від неї. Тим паче, суд не повинен сам творити кримінально-правову політику. Ми, звичайно, не маємо на увазі ті ситуації, в яких законодавець в рамках кримінального закону сам дає судові певний простір для розсуду (судового угляду). Наприклад, до сфери судового розсуду віднесене визначення конкретного виду та розміру покарань при застосуванні альтернативних та відносно визначених санкцій, прийняття рішення про застосування чи не застосування звільнення від кримінальної відповідальності в тих випадках, коли таке звільнення визначене законодавцем як необов'язкове тощо. Дійсно, в цих та подібних ситуаціях суди можуть в рамках основних тенденцій кримінально-правової політики держави, наприклад, призначати той чи інший вид покарання, призначати покарання за той чи інший злочин ближче до верхньої чи нижньої межі, застосовувати чи не застосовувати певний необов'язковий вид звільнення від кримінальної відповідальності тощо. Однак тільки цими законодавче визначеними і строго окресленими випадками і мас обмежуватися можливість прийняття судами політичних рішень при застосуванні кримінального закону80. У всіх інших випадках вони є абсолютно недопустимими.

Підсумовуючи викладене в даному підрозділі, зазначимо, що кримінально-правова політика держави здійснюється виключно державними органами. При цьому формує кримінальио-правову політику (здійснює правотворчу її форму) виключно Верховна Рада України; роз'яснює зміст кримінальних законів та визначає їх конституційність (здійснює інтерпретаційну кримінально-правову політику держави) виключно Конституційний Суд України; застосовують кримінальне законодавство реалізуючи кримінально-правову політику (здійснюють правозастосовчу її форму) виключно суди.

80 Більш детально ці випадки будуть розглянуті в окремих підрозділах другого розділу цього дослідження.

40