3.1. ЗАГАЛЬНІ КОНЦЕПЦІЇ ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ЦІЛІ

1. Загальний підхід до філософських концепцій покарання та його цілей (у плані вивчення прямих і зворотних зв'язків злочинності й системи кримінальних покарань). Прямий зв'язок між злочинністю і системою кримінальних покарань є очевидним. Злочинність первинна, її існування з необхідністю породжує, пояснює і виправдовує існування системи кримінальних покарань, безпосереднім і головним призначенням якої є боротьба зі злочинністю і в кінцевому рахунку — її попередження та знищення. У зв'язку з цим деякий теоретичний і практичний інтерес має ознайомлення із загальними філософськими концепціями покарання, що, безумовно, певною мірою відображають чи моделюють існуючі або можливі зв'язки між злочинністю, системою кримінальних покарань і громадською думкою та впливають на формулювання законодавцем цілей кримінального покарання. В свою чергу, цілі покарання вказують шлях і механізм можливої зворотної дії, точніше, протидії системі кримінальних покарань злочинності.

Питання про філософські концепції покарання й пріоритетність деяких з них упродовж усієї історії людства було найбільш дискусійним. За даними M.I. Бажанова, наприкінці минулого століття нараховувалося 24 самостійні філософські системи і понад 100 юридичних концепцій, присвячених цілям покарання, а нині їх кількість значно зросла(І). Не вдаючись до аналізу всіх концепцій покарання, зупинимося на розгляді лише трьох із них, що мають Найбільш загальний характер і є, по суті, первинним будівельним Матеріалом для конструювання багатьох інших концепцій, а на їх Підставі — множини різноманітних теорій покарання.

Наш підхід до виявлення загальних філософських концепцій Покарання збігається з відповідним підходом професорів Нотін-Гемського університету Філіппа Біна, Давида Марша, Стюарта Макферсона, Джона Сміта(2) і зовсім не виключає існування інших підходів(З). Наш вибір підходу до розв'язання проблем визначення найбільш загальних філософських концепцій покарання значною мірою диктувався необхідністю виявлення гносеологічних коренів соціальних, правових і кримінологічних проблем покарання і не претендує на унікальність чи єдиність.

Перша із виділених нами загальних філософських концепцій покарання розглядає покарання як відплату. Згідно з другою, покарання є деяким контролюючим засобом, ця концепція відома в літературі під назвами концепції страхання, або концепції попередження. Й, нарешті, остання концепція покарання розглядає його як засіб, здатний викликати якусь форму морального, психофізіологічного чи соціального відродження, це концепція виправлення чи перевиховання. Стисло ознайомимося з кожною із них.

2. Концепція покарання як відплати. Найбільш послідовними прихильниками концепції відплати були філософи І. Кант і Бредлі(4). Реалізацію цієї концепції у Давньоруській державі можна спостерігати ще з періоду централізованої держави, тобто з XIV-XVI століть. Так, у статті 9 "Судебника" (1497 р.) вказувалося: "А государственному убийце й крамольнику, церковному татю й головному, и подымщику, и зажигальнику, ведомому лихому человеку живота не дати, казнити его смертною казнью" (5). В основу концепції відплати було покладено два принципи: перший з них полягав у визнанні вини обов'язковим елементом, без якого покарання втрачало б будь-який смисл і значення. Звідси випливало, що покарання повинно призначатися тільки за винні правопорушення. Другий принцип передбачав обов'язкову відповідність покарання вчиненому злочину.

До однієї з основних переваг цієї концепції покарання перед іншими належить те, що вона передбачала використання покарання, яке відповідало б злочину, було б встановлене законом і заздалегідь відоме, тобто ще до вчинення злочину. До головних недоліків концепції відплати належать: по-перше, те, що ця концепція, як і інші, не в змозі була дати достатньо строгих і чітких рекомендацій щодо І. Кант  відповідності чи еквівалентності покарання

вчиненому злочину, а також щодо того, як порівнювати між собою у зв'язку з цим різні злочини. По-друге, концепція відплати належним чином не враховувала наслідки злочину чи які-небудь інші чинники, що знаходяться поза прямими зв'язками між покаранням і злочином (наприклад, неповноліття).

3. Концепція покарання як страхання чи попередження. Друга концепція покарання, що розглядає покарання як страхання чи попередження, підкріплюється практикою та заохочує емпіричні дослідження. Чимало філософів старожитностей таких, як Г. Гроцій, Буфендорф, Дж. Локк, вивчали принцип страхання, але тільки І. Бентам і Ч. Беккаріа надали цій концепції завершеності, яку вона має і нині (6).

І. Бентам вважався "головним інтелектуальним виразником" ідеї страхання, а Ч. Беккаріа — її "гуманітарним виразником" ще й фундатором класичної кримінально-правової школи (яка на відміну від антропологічної та соціологічної шкіл займалася розробкою проблем "чистої юриспруденції". Концепція покарання як страхання чи попередження була більш гуманною і людяною, ніж концепція відплати. Поступово вона висунулась на перший план порівняно з концепцією відплати. Так, у наказі Катерини II ми читаємо: "предупреждение преступлений есть намерение и конец всякого хорошего законоположничества, которое ничто иное есть, как искусство приводить людей к самому совершенному благу, или оставлять между ними, если всего искоренить невозможно, самое малейшее зло" (7). Погоджуючись з Беккаріа та його послідовниками, С.В. Познишев у Руському кримінальному праві стверджував, що якщо покарання реально застосовується, то його стримуючого ефекту можна досягти і без зайвої жорстокості, а якщо не застосовується, то навіть найстрашніша загроза лишається мертвою літерою(8). С.В. Познишев вважав, що кримінальне покарання має на меті попередження злочинів шляхом фізичного утримання злочинців або психологічної протидії злочинам з боку інших членів суспільства(9). Сьогодні ця концепція не-Рідко зв'язується з утилітаризмом.  Одним із головних її

недоліків є відсутність обов'язкового й тісного зв'язку між виною і покарання, що робить цю концепцію небезпідставно відкритою щодо обвинувачень в існуванні потенційних можливостей для випадкового, помилкового, зловмисного чи мстивого покарання. Певних труднощів зазнають прихильники цієї концепції й у визначенні понять злочинності, злочинного та карного.

Дж.Локк.

4. Концепція покарання як виправлення чи перевиховання.

Остання у нашій класифікації концепція — це покарання як виправлення чи перевиховання. Витоки цієї загальної філософської концепції надто складні й походять від Платона. Приблизно дві з половиною тисячі років відділяють нас від епохи, коли жив і творив Платон. Але в історії філософії дуже мало таких мислителів, як Платон, чия б теоретична спадщина так гостро сприймалася у контексті сучасної боротьби ідей. За значенням її можна порівняти лише зі спадщиною Гегеля (10). Платон вважав злочинців морально хворими людьми, а головне завдання правосуддя, говорив він, полягає в лікуванні їх душ. У підвалини своєї концепції Пла-тон заклав три постулати. Перший постулат — прихильність до хиби є душевною хворобою, що руйнує і, зрештою, вбиває. Другий постулат — покарання за злочин слід розглядати як моральні ліки — не смачні, але корисні. Третій постулат — для злочинця держава повинна бути "лікарем" чи джерелом і причиною його видужання (11). Згідно з Платоном, ніяке покарання за законом не призначається заради того, щоб завдати шкоди, а для того, щоб зробити стражденного (стражденним і хворим Платон вважав злочинця — прим. aвm.) кращим, ніж він був до покарання (12).

Недоліками цієї концепції, засновником якої вважають Платона, є, по-перше, припущення про те, що злочин зв'язаний з хворобою злочинця, так само як і твердження про те, що фахівці з соціальних питань, соціології та психології можуть діагностувати цю хворобу, що не є строго науково обгрунтованими;

по-друге, лікувальна дія є "відкритою" й ніяк не зв'язаною ні з правопорушенням, ні з чимось іншим, за винятком такого погано визначеного для цих випадків поняття, як "необхідність"; по-третє, правопорушник, якого не вважають особою, яка цілком відповідає за свої дії, здатен на лукавство, всілякі махінації, пристосовування (13).

Звичайно, в сучасному світі у "чистому вигляді" розглянуті нами загальні концепції покарання практично не зустрічаються. Вони модифіковані, вдосконалені й комбіновані. Але вивчення "походження", змісту і недоліків цих концепцій необхідне нам для кращого розуміння глибинних соціальних, правових і кримінологічних витоків сучасних концепцій покарання та їх реалізації у кримінальній політиці держав, їх законодавстві, а також для того, щоб зробити таке розуміння активним, спрямованим на подальший розвиток законодавства і правоохоронної практики, підвищення їх ефективності в боротьбі зі злочинністю. У цьому плані особливий інтерес становлять сучасні цілі покарання.

5. Цілі покарання та дискусія навколо них. Питання про цілі покарання залишається одним із дискусійних у правничій літературі, кримінальному праві, сучасній теорії покарання. Тому не випадково в різних підручниках, навчальних та навчально-методичних посібниках це питання різними авторами викладено по-різному (14).

Певною мірою дискусії навколо цілей покарання спровокувало й кримінальне законодавство. Зокрема, найбільшого напруження полеміка, наприклад, досягла з питання оцінки кари, а саме: є кара метою покарання чи ні. У статті 22 Кримінального кодексу України з цього приводу записано: "Покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й має на меті виправлення та перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами". Таке некоректне формулювання, як правильно зазначив М.Д. Шаргородський, дало "привід для тверджень про те, що законодавець визнає кару метою покарання" (15). Незважаючи на це, більшість вчених, серед яких Г.О. Злобін, Б.С. Никифоров, Н.Ф. Кузнецова, І.С. Ной, М.О. Стручков, С.В. Полубінська, М.Д. Шаргородський та багато інших, продовжували обстоювати точку зору, згідно з якою кара, що розуміється як обмеження чи позбавлення певних благ, прав та свобод засудженого, становить не мету, а основний зміст покарання і є засобом досягнення цілей покарання (16). Наприклад, Б.С. Никифоров, аналізуючи соціаль-не призначення кари як суті покарання, розглядає її як важливий засіб примусити злочинця "відчути неправильність своєї по-ведінки(17), а М.О. Стручков пропонує оцінювати кару якісно і кількісно, якісно — як комплекс правообмежень, що характеризують конкретний вид покарання, і кількісно — як розмір кари — термін покарання, відсоток грошей, що утримуються із заробітку, тощо(18). Очевидно, враховуючи досвід попередньої нормотвор-чості, законодавець у нових Основах кримінального законодавства, що так і не набрали чинності внаслідок розпаду СРСР, виключив термін "кара" як з визначення поняття самого покарання, так і з визначення його цілей. На противагу цьому в проекті нового Кримінального кодексу України, розробленому робочою групою Кабінету Міністрів України, кара, згідно з частиною 2 статті 41, прямо та відверто названа першою серед цілей покарання (19). Таким чином, явно позначилася тенденція до визначення покарання більше як відплати, страхання, ніж, наприклад, виправлення чи перевиховання. І якщо законодавець прийме таку редакцію статті про цілі покарання, то ця тенденція буде офіційно визнаною.

Не менш дискусійними є й інші питання, зв'язані з цілями покарання. Наприклад, Н.Ф. Кузнецова та М.Д. Шаргородський вирізняють дві мети покарання: перша — попередження нових злочинів з боку засуджених (спеціальне попередження) та друга — попередження нових злочинів з боку інших осіб (загальне попередження). При цьому Н.Ф. Кузнецова оцінює виправлення та перевиховання засуджених лише як засіб досягнення мети спеціальної превенції, а не як самостійну мету покарання (20). М.Д. Шаргородський оцінює загальне й спеціальне попередження як кінцеву мету покарання, а виправлення і перевиховання засуджених — як одну з початкових цілей покарання, що одночасно є і засобом для досягнення кінцевої мети — попередження вчинення злочинів (21). А.Л. Ременсон наголошує на тому, що виховання свідомого громадянина суспільства не є специфічним завданням ні кримінального права, ні покарання як такого (22).

Приєднуючись до думки M.I. Бажанова, Н.Ф. Кузнецової М.Д. Шаргородського та інших учених і практиків, зауважимо, що основними й першочерговими цілями покарання є загальне й спеціальне попередження. Разом з тим на відміну від них вважаємо, що виправлення, тим більше перевиховання засуджених, можуть бути лише віддаленими цілями покарання, що їх можна досягти тільки після досягнення мети спеціальної превенції, що однак, не виключає одночасного руху до всіх цілей одразу та взаємодії протягом цього руху (наведена взаємодія на практиці в окремих випадках може бути помилково розцінена як вияв того, що виправлення та перевиховання є засобом досягнення мети спеціального попередження).

6. Загальне попередження та шляхи його досягнення. Не зупиняючись докладно на аналізі дискусій з проблем загального й спеціального попередження, підкреслимо лише, що, на нашу думку, попередження є загальним у тих випадках, коли воно адресоване всім громадянам і спрямоване на стримання їх від вчинення злочинів під загрозою (страхом) покарання та зв'язаними з ним державним і громадським засудженням і різноманітними обмеженнями прав і свобод.

Не менш цікавим є питання про те, як загальне попередження сприймають громадяни на практиці та як воно реалізується. Виявляється, що переважна більшість людей не вчиняє злочинів зовсім не зі страху перед покаранням, а з причин, наприклад, певного свого виховання, моральних принципів і засад. Проте є й інші громадяни, які не вчиняють злочинів саме внаслідок загрози та страху перед покаранням. Крім того, існує й третя група громадян, які вчиняють злочини, незважаючи ні на що: ні на виховання, ні на існуючі у суспільстві норми поведінки тощо, ні, зрештою, на загрозу покарання. Й оскільки межі між цими умовними групами громадян не є стійкими й сталими, вони перебувають у постійному русі (до того ж, їх ставлення до злочинності, кримінального покарання в цілому і до конкретних видів злочинів і передбачених законом за їх вчинення конкретних видів, обсягів і розмірів кримінальних покарань може бути різним і також змінюватися з часом, залежно від низки обставин), остільки проблема загального попередження ніколи не втратить свого значення та актуальності. У зв'язку з цим певне теоретичне і практичне значення мають соціолого-кримінологічні дослідження громадської думки за допомогою спеціальних опитувань різних верств населення.

7. Спеціальне попередження та шляхи його досягнення. Спеціальне попередження на відміну від загального попередження адресоване певним групам, чи категоріям осіб. Так, зокрема, говорячи про цілі покарання, можна констатувати, що спеціальне попередження як мета кримінального покарання, згідно з законодавчим визначенням (23), спрямоване на отримання засуджених від вчинення ними нових злочинів. Для досягнення цієї мети необов'язковими є виправлення та перевиховання засуджених. Головне, щоб вони не скоювали нових злочинів з інших причин, наприклад внаслідок успішної реалізації оперативно-розшукових або виховних заходів, повного й раціонального завантаження робочого та вільного часу засуджених, постійного нагляду й контролю тощо.

Водночас слід розуміти, що виправлення й перевиховання засуджених неможливі без досягнення мети спеціального попередження. Отже, мета спеціального попередження свідомо досягнута, якщо відомо, що засуджені виправилися та перевиховалися (виняток можуть становити лише необережні злочини).

Це породжує в окремих авторів, як зазначалось, ілюзію того, що виправлення і перевиховання є засобами досягнення мети спеціального попередження, в той час як у дійсності розглянуті явища і процеси є виявом діалектичного зв'язку й діалектичної взаємодії різних цілей покарання.

8. Виправлення та перевиховання засуджених, їх поняття та шляхи досягнення. Власне поняття виправлення та перевиховання засуджених є досить складним і полемічним. У літературі не вщухають суперечки про те, чи є поняття "виправлення" і "перевиховання" ідентичними, рівнозначними, тотожними чи ні, а також про те, чи можна й потрібно вирізняти окремо, наприклад, моральне та юридичне виправлення (24). Більшість учених, серед яких M.I. Бажанов, М.О. Бєляєв, Б.В. Кисельов, Н.Ф. Кузнецова, B.I. Куфаєв, 0.0. Піонтковський, B.C. Утєвський, М.Д. Шарго-родський та інші, виступає за безумовне розмежування понять "виправлення" і "перевиховання". При цьому, як правило, під виправленням розуміють перший ступінь виховного процесу або програму-мінімум, а під вихованням — більш глибинну перебудову особистості в цілому або програму-максимум. Особливий інтерес викликає запропонована І.С. Ноєм класифікація виправлення на моральне і юридичне. Так, зокрема, під юридичним виправленням автор розуміє невчинення засудженим у певний період часу нового злочину (25), а під моральним — те ж саме, але новий злочин він не скоює не зі страху перед покаранням, а тому, що це суперечить його новим поглядам і переконанням (26). Показово, що, як вірно зазначив М.Д. Шаргородський(27), практично на цих самих підставах деякі автори намагаються розмежувати й поняття виправлення та перевиховання. Так, наприклад, М.О. Бєляєв пише: "Виправленням є така зміна особистості злочинця, яка перетворює його у безпечну й нешкідливу для суспільства людину. Перевиховання ж є виправлення злочинця плюс виховання з нього свідомого громадянина правового суспільства" (28). Н.Ф. Кузнецова дає таке більш сучасне й розгорнуте визначення виправлення й перевиховання: "Виправлення передбачає коригування соціально-психологічних рис особистості шляхом заміни криміногенних властивостей на некриміногенні: паразитичних наста-нов на чесне ставлення до праці, неповаги права та правил співжиття — на повагу їх, хоча б зі страху покарання. Перевиховання — більш глибинна та обгрунтована перебудова особистості, коли характер вчиненого злочину та суспільна небезпека особистості злочинця вимагають цього для попередження рецидиву злочинів з його боку" (29).

9. Основні висновки щодо різних точок зору про шляхи досягнення цілей покарання. Як бачимо, точки зору різних авторів, незалежно від вибору ними пріоритетності конкретних цілей покарання та незважаючи на використання різної термінології, у більшості випадків є внутрішньо несуперечливими. Всі вони тією чи іншою мірою вирізняють такі головні механізми, шляхи чи засоби реалізації цілей покарання, зокрема, відносно особи, яка відбула покарання:

1) особа, яка відбула покарання, не вчинила нового злочину через страх перед покаранням у цілому або через страх перед конкретним покаранням, яке вона "зазнала" особисто чи інформацією про яке вона володіє, або через страх перед більш тяжким покаранням;

2) особа, яка відбула покарання, не скоює нового злочину внаслідок зміни своїх внутрішніх орієнтацій та настанов, світогляду та соціального й морально-психологічного переродження.

Очевидно, що другий з названих шляхів досягнення цілей покарання — це, мабуть, ідеал, якого необхідно досягти. Але це все досить тривалий процес, що вимагає навіть після досягнення поставленої мети певних спеціальних "підтримуючих" умов. На практиці ж в окремих випадках буває цілком достатньо досягнення лише цілей спеціального й індивідуального попередження за Допомогою першого з наведених вище засобів, особливо в разі Моральної та кримінально-правової занедбаності особистості злочинця, наявності у нього сталої установки на злочинну діяльність як на основне джерело свого існування, а також в умовах змуше-но-несприятливого зовнішнього (оточуючого) середовища, що нерідко провокує різні криміногенні ситуації та вчинення злочинів, коли внутрішньо безповоротне соціальне та морально-пси-хологічне переродження особистості, яка відбула покарання, стає категорично неможливим або ускладненим.

Можливо, саме ці та інші докази призвели до того, що, зокрема, у проекті нового Кримінального кодексу України, підготовленому робочою групою Кабінету Міністрів України, термін "перевиховання" було взагалі виключено, в результаті цілі покарання сформульовано таким чином: "Покарання має на меті не тільки кару, але й виправлення засуджених, а також попередження нових злочинів як засудженими, так і іншими особами" (ЗО). Таким чином, цілями покарання, згідно зі змістом цієї статті, є:

— по-перше, кара;

— по-друге, виправлення засуджених;

— по-третє, попередження вчинення нових злочинів засудженими;

— по-четверте, попередження вчинення злочинів іншими особами.

Певний інтерес у плані практичної реалізації цілей покарання, згідно з законом, має відповідна правоохоронна практика органів та установ, що виконують покарання.

10. Існуюча правоохоронна практика досягнення цілей покарання. Розглянемо її на прикладі діяльності установ, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі. Згідно з діючим виправно-трудовим кодексом, головними засобами виправно-трудового впливу на засудженого, що дозволяють якщо не виправити його, то наблизитися ближче до досягнення мети виправлення, є такі: встановлений порядок виконання та відбування покарання (або режим виконання та відбування покарання), суспільне корисна праця, виховна робота, загальноосвітнє навчання та професійна підготовка, при цьому вказані виховні засоби застосовуються з урахуванням виду органу чи установи, що виконує покарання, характеру та ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особистості засудженого та його поведінки у місцях позбавлення волі.

Мету покарання — попередження вчинення нових злочинів засудженими досягають, по суті, ще в процесі руху до мети виправлення засуджених. На відміну від процесу досягнення мети виправлення засуджених при досягненні мети попередження вчинення ними нових злочинів серед усіх виховних засобів, що застосовуються до засуджених, особливого значення набувають встановлений порядок виконання та відбування покарань (або ре-жим виконання та відбування покарань), а також організація проведення спеціальної оперативно-розшукової роботи, що разом з тим не означає знехтування іншими виховними засобами для забезпечення досягнення цієї мети.

Досягнення мети спеціального попередження, на нашу думку, як вже вказувалося раніше, є першим і обов'язковим кроком на шляху подальшого досягнення інших цілей покарання. Без реалізації цієї мети досягнення інших цілей покарання, таких як загальне попередження та виправлення засуджених, стає практично неможливим (виняток можуть становити лише окремі види необережних злочинів). Наведене, проте, аж ніяк не применшує взаємодії та взаємозумовленості процесів досягнення всіх цілей покарання, що передбачає, зокрема, "взаємодопомогу", чи "взаємопідтримку", всіх цілей покарання при русі до їх досягнення. Мета покарання — попередження вчинення нових злочинів іншими особами, тобто загального попередження, реалізується шляхом утримання осіб від вчинення злочинів через страх перед покаранням, його конкретними видами та розмірами, соціальними та кримінально-правовими наслідками. Досягнення цієї мети забезпечується дотриманням принципів невідворотності особистої та винної відповідальності, законності, справедливості й рівності громадян перед законом, як при призначенні покарання, так і при його виконанні чи відбуванні, та інші, серед яких принцип невідворотності відповідальності посідає одне з центральних місць. Загрожуючи винним у вчиненні злочину, а також тим, хто готує злочин або замах на його вчинення, та здійснюючи цю погрозу, кримінальний закон водночас робить, як вірно зазначає Н.В. Кузнецова, "суттєвий ідейно-правовий вплив на всіх громадян, підтримуючи в них психологію соціальної справедливості, активної життєвої позиції щодо охорони правопорядку" (32).

Для подальшого вдосконалення системи покарань та її конкретних видів велике значення має вивчення питання про ефективність покарання та умови її підвищення. Розглянемо це питання докладніше.