3.2. ПОНЯТТЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ПОКАРАННЯ ТА УМОВИ її ПІДВИЩЕННЯ

1. Про підходи до розв'язання проблеми оцінки ефективності норм права. Нині існує декілька підходів до розв'язання проблеми оцінки ефективності норм права, зокрема норм кримінального права, щодо покарання, його системи, видів, а також кримінальної відповідальності за конкретні злочини. Так, С.Ю. Марочкін пропонує оцінювати ефективність норм права за декількома критеріями: їх "внутрішньою" якістю (обгрунтованістю, реальністю, гарантованістю тощо); за успішністю дій; реалізацією; опти-мальністю витрат та досягненням мети, що відповідає потребам прогресивного розвитку(ЗЗ). 0.0. Чалий виділяє такі основні концепції ефективності норм права: цільову (залежно від ступеня досягнення зафіксованих у нормах цілей); витратну (залежно від рівня витрат, зв'язаних зі створенням норм та досягненням передбачених ними результатів) та з позиції внутрішньої якості норм (залежно від їх досконалості та універсальності (34). Існують й інші точки зору, що не суперечать наведеним.

2. Ефективність кримінального покарання, його поняття та різновиди. З аналізу спеціальної літератури можна зробити висновок про те, що у визначенні, зокрема поняття ефективності кримінального покарання, у більшості випадків панує цільова концепція, коли під ефективністю покарання розуміють ступінь досягнення мети покарання. Цієї точки зору дотримуються, наприклад, М.О. Бєляєв, I.I. Карпець, І.В. Каретников, Н.Ф. Кузнецова, О.О. Наташев, Б.С. Никифоров, О.М. Яковлев та багато інших(35).

Визнаючи ефективність покарання як ступеня досягнення його цілей, слід відрізняти: 1) ефективність систем покарань У цілому; 2) ефективність окремих видів покарання; 3) ефективність конкретних санкцій кримінального закону; 4) ефективність покарання на стадії його призначення; 5) ефективність покарання на стадії його виконання; 6) ефективність покарання через певний проміжок часу після відбуття покарання (у так зва-ний постпенітенціарний період). Кожний із цих різновидів ефективності покарання буде мати свої специфічні особливості й свої специфічні показники. Спільними показниками ефективності покарання (у цільовій інтерпретації) є показники ступеня досягнення цілей покарання, тобто, згідно з чинним законодавством, ступеня досягнення виправлення та перевиховання засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

3. Проблема оцінки ефективності виправлення та перевиховання засуджених. Виникає питання: як практично можна оцінити ступінь виправлення та перевиховання засуджених? Однозначної, строгої, точної та зрозумілої відповіді на це питання в наявній літературі немає. Пленум Верховного Суду колишнього СРСР з вказаного питання дав таке пояснення: висновок про виправлення та перевиховання засудженого "повинен бути обгрунтований сукупністю даних про дотримання ним режиму у виправно-трудовому закладі, виконувану ним роботу та ставлення до неї, підвищення своєї виробничої кваліфікації, участь у громадському житті тощо" (36). Отже, намагаючись на практиці підвищити наведені показники, ми зможемо тим самим сприяти зростанню ефективності покарання.

Разом з тим практичним працівникам правоохоронних органів відомі випадки, коли точне й неухильне виконання засудженими законів, вимог режиму утримання, дотримання дисципліни та Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудових закладів, а також виконання та перевиконання виробничих завдань, участь у громадському житті та роботі самодіяльних організацій засуджених, активне підвищення свого загальноосвітнього рівня у школі, професійних знань у ПТУ тощо свідчать зовсім не про виправлення та перевиховання засуджених, а про пристосування їх до умов місць позбавлення волі або інших органів, що виконують покарання, маючи на меті максимальну користь для себе, одержання додаткових пільг від адміністрації, реалізації якихось інших корисливих цілей та мотивів. Тому наведені вище показники не можна визнати абсолютними при оцінці результатів виправлення та перевиховання засуджених та їх ефективності. Зважати на ці показники слід з певною обережністю, розглядаючи одержані результати за відносно тривалий проміжок часу у взаємозв'язку з даними про досягнення інших цілей покарання, зокрема цілей спеціального та загального попередження.

4. Оцінка ефективності різних видів попередження. Дещо простіше, на перший погляд, оцінюють ефективність покарання за ступенем досягнення цілей приватного, спеціального та загального попередження. Про досягнення цих цілей можна судити з показників наявності чи відсутності фактів вчинення засудженими та іншими особами нових злочинів. На перший погляд здається, що ці показники, які є, по суті, показниками злочинності, порівняно з попередніми показниками виправлення та перевиховання є більш точними, ясними, строгими й чіткими, за якими з високим ступенем точності й вірогідності можна було б судити про ефективність покарання. Воно й було б так, якби на кінцеві результати (показники злочинності) впливало тільки покарання винних. Однак на практиці виявляється, що на ці показники впливає безліч інших чинників. Так, на злочинність засуджених в установах, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі, істотний вплив, крім якості виконання покарання, передбаченого вироком суду, чинять також різні недоліки організації праці та виробництва, діяльності різних відділів та служб цих закладів, а також підприємств та закладів, що працюють з ними по кооперації тощо. На злочинність засуджених після їх звільнення від покарання у вигляді позбавлення волі значний вплив справляють повернення звільнених до колишніх занять, оточуюче їх криміногенне середовище, незадовільне вирішення питань їх побутового та трудового влаштування, якість та ефективність постпенітенціарного контролю й здійснення практичної допомоги звільненим у розв'язанні злободенних проблем, що виникають у період їх адаптації до життя на волі та в процесі соціально-політичної реабілітації.

Проте, незважаючи на наведені та інші "шумові" впливи та залежності, сьогодні рецидивну злочинність, як і раніше, вважають основним показником ступеня досягнення мети спеціального попередження, а злочинність взагалі — мети загального попере-дження(37).

5. Злочинність як один із головних і найвагоміших показників ефективності покарання та його контрольно-перевірочні показники. Отже, злочинність є одним із головних і найвагоміших показників ефективності покарання, але існують й інші показники. Багато з них порівняно зі злочинністю має непрямий характер і частіше за все використовується на практиці для "підстрахуван-ня" або додаткової перевірки результатів, одержаних за допомогою основних показників. До показників, що використовуються, наприклад, для додаткової перевірки ефективності спеціального запобігання належать такі, як частота призначення судами тих чи інших видів та розмірів покарань (при альтернативних чи відносно означених кримінально-правових санкціях законів); призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом; використання інститутів умовного засудження та відстрочки виконання вироку; звільнення від кримінальної відповідальності й покарання та інші. Так, скорочення частоти застосування судами певних видів покарання або зміна їх у ряді випадків на більш м'які або більш тяжкі покарання будуть свідчити про необхідність їх перегляду та зміни. Наприклад, за 1987-1989 роки народними судами Донецької області застосування покарання у вигляді позбавлення волі скоротилося майже у 1,7 раза й становило 3494, у тому числі: призначення покарання у вигляді позбавлення волі терміном до 1 року — більше 10 років — лише у 1,5 раза й становило 86. Ці дані, отримані на підставі аналізу судової практики та свідчень про зростання рецидивної злочинності серед звільнених з місць позбавлення волі, підтвердили зменшення ефективності покарання у вигляді позбавлення волі й водночас, з одного боку, дозволили виявити більш криміногенний термін відбування покарання у вигляді позбавлення волі — до 1 року, а, з іншого боку, вказали на необхідність збереження тривалих строків відбування покарання — більше 10 років за найбільш тяжкі злочини.

Таким чином, використовуючи основні дані про стан рецидивної злочинності й злочинності взагалі та співставляючи їх з додатковими "підстраховуючими" даними, ми можемо певною мірою "очистити" одержані результати від зайвих "шумових" впливів та з певним ступенем вірогідності оцінити ефективність використовуваного виду покарань або системи покарань у цілому.

До контрольно-перевірочних, чи "підстраховуючих", показників щодо основного показника ефективності загального попередження, а саме: злочинності серед інших категорій осіб, крім

засуджених та осіб, які мають судимість (або населення в цілому), можна віднести також, крім судової практики, результати контрольних опитувань експертів серед науковців та найдос-відченіших практичних працівників правоохоронних органів, а так само й засуджених та "рядових" громадян країни чи регіону. Так, у результаті вибіркового опитування й відповідного криміно-лого-соціологічного та кримінально-правового дослідження, проведеного студентами Донецького державного університету (еко-номіко-правового факультету), було опитано три категорії осіб: 1) співробітники суду та прокуратури, різних управлінь, відділів та служб МВС та СБУ; 2) особи, які перебувають під слідством і вже засуджені до позбавлення волі та інших видів кримінального покарання, у тому числі до вищої міри покарання — розстрілу, а також ті, хто відбуває покарання, й 3) інші особи з числа законослухняних громадян, які працюють у закладах, організаціях, підприємствах, не зв'язаних з правоохоронною діяльністю. Опитування проводилося за спеціально розробленою анкетою. Остання мала на меті з'ясувати громадську думку про ефективність системи покарань у цілому, а також ефективність різних видів та розмірів покарань у боротьбі зі злочинністю загалом та з конкретними видами злочинів, виявити основні причини та умови виникнення злочинності або фактори, що її зумовлюють на сучасному етапі розвитку суспільства.

За попередніми даними (анкети знаходяться у машинній обробці), більшість опитаних основними причинами та умовами злочинності назвали сучасну політичну та економічну нестабільність в Україні, зростання інфляції, соціальної несправедливості та розшарування суспільства, неможливість чесним шляхом, не порушуючи закони та численні "інструкції", добитися високого матеріального рівня життя, подальше зубожіння більшості населення та, як результат цього — зростання дефіциту моральності й доброти, наявність подвійної моралі, знецінення людини, її життя, здоров'я, загальнолюдських цінностей, а також незадовільне вирішення питань трудового та побутового влаштування звільнених від відбуття покарання з місць позбавлення волі та їх повернення практично в те ж саме соціально-негативне або відкрито й неприховано криміногенне середовище та багато інших. Внаслідок наведених та інших причин деякі з опитаних вважають, що відбувається поступове знецінення заходів кримінальної відповідальності за вчинений злочин і падіння ефективності кримінального покарання тим більше, що, наприклад, матеріальні умови відбування покарання одного з найтяжчих видів покарання — позбавлення волі — в умовах економічної кризи, що загострюється, нерідко виявляються набагато кращими, ніж матеріальні умови життя окремих верств населення, яке опинилося за межею бідності або близько до неї. Про це відкрито, в тій чи іншій формі, заявили й засуджені, опитані нами. Показовим є те, що вихід з кризової ситуації та шляхи підвищення ефек- тивності кримінального покарання кожна з опитаних нами категорій осіб уявляє по-своєму, при цьому в окремих випадках й прямо протилежно. Це, очевидно, пояснюється різним життєвим та професійним досвідом, позиціями та настановами, рівнями правової освіти та матеріальної забезпеченості, соціальним і правовим становищем у суспільстві та взаємозв'язаним з ними специфічним ставленням цих осіб до заходів кримінальної відповідальності й покарання. Можливі й інші причини як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру.

Аналіз різних точок зору опитаних осіб і результатів проведеного експертного опитування й анкетування з урахуванням їх природи й можливих причин виявлених випадків розбіжностей та порівняння їх з фактичною кримінальною й судовою статистикою, а також прийняття необхідних заходів реагування для поліпшення одержаних результатів, безсумнівно, сприятиме зростанню запобіжної ролі покарання, підвищенню його ефективності.

6. Відмінність ефективності покарання від ефективності діяльності органів, що його виконують. Слід відрізняти поняття ефективності покарання від поняття ефективності діяльності органів, що його виконують(38). Ці поняття мають як спільні, так і відмінні риси. Так, якщо виходити з того, що основним цільовим призначенням органів, що виконують покарання, є виконання покарання, а покарання, як відомо, має визначені законом цілі, то стає очевидним, що ці органи повинні намагатися досягти мети покарання. В цьому й виявляється спільне, що є характерним як для ефективності покарання, так і для ефективності органів, що його виконують (якщо під ефективністю розуміти ступінь досягнення поставлених цілей). Проте, крім ступеня досягнення поставлених перед покаранням цілей, ефективність діяльності органів, що виконують покарання, характеризується також низкою інших показників. Наприклад, для установ чи закладів, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі, до зазначених показників відносять такі: виконання підприємством виробничого плану й основних виробничо-економічних показників; виконання плану щодо впровадження нової техніки й технології, капітального будівництва тощо; стан дисципліни та режиму утримання; використання оперативно-режимними службами інженерно-технічних засобів і нових методів роботи; стан та подальший розвиток матеріальної бази для проведення виховної роботи з засудженими; організація загальноосвітнього навчання та професійно-технічної підготовки тощо. З іншого боку, як вже зазначалося раніше, в ефективності покарання на відміну від ефективності діяльності органів, що його виконують, необхідно, на нашу думку, відрізняти не лише ефективність покарання на стадії його виконання, але й ефективність покарання на стадії його призначення та ефективність покарання через певний проміжок часу після його відбуття, а також ефективність усієї системи покарань, так само як і ефективність окремих його видів та розмірів, і, нарешті, ефективність конкретних кримінально-правових санкцій закону за вчинення конкретного складу злочину. Вивчення наведених різновидів дозволить глибше дослідити проблему ефективності покарання, знайти й використати впливові важелі, заходи та умови її підвищення.

Значний вплив на ефективність покарання, безумовно, справляє ефективність реалізації системи покарань у кримінально-правових санкціях. Розглянемо основи цієї реалізації.

3.3. ОСНОВИ РЕАЛІЗАЦІЇ СИСТЕМИ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ У САНКЦІЯХ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНУ

1. Взаємозв'язок ефективності системи кримінальних покарань з ефективностями конструкцій кримінально-правових санкцій закону та їх реалізації у судовій практиці. Якою б досконалою не була система кримінальних покарань, її ефективність у боротьбі зі злочинністю визначається не лише власними перевагами та якостями, а й тим, наскільки науково обгрунтовано, оптимально й якісно реалізовано систему покарань у кримінально-правових санкціях закону, що передбачає відповідальність осіб, які винні у вчиненні певних злочинів, а також тим, наскільки професійно грамотно й відповідно до закону ці кримінально-правові санкції реалізуються в судовій практиці при розгляді конкретних кримінальних справ. Таким чином, ефективність системи кримінальних покарань нібито залежить від ефективності конструкцій кримінально-правових санкцій закону та ефективності реалізації цих конструкцій у судовій практиці.

2. Проблеми вдосконалення кримінально-правових санкцій.

Необхідність й актуальність вдосконалення санкцій у Кримінальному кодексі України з урахуванням змін, що відбулися і відбуваються у нашій країні, соціально-політичних, економічних, господарських, правових та інших умов сьогодення, у більшості науковців та практичних працівників правоохоронних органів сумнівів не викликає. Вибір основних напрямів і конкретних шляхів, засобів і методів такого вдосконалення значною мірою залежить від поставлених при цьому цілей. Ці цілі з добре зрозумілих причин не можуть бути абсолютно незалежними і самостійними. За своїм походженням і сутністю вони повторні й походять від загальних цілей, що їх ставить законодавець перед кримінальним покаранням, а саме: цілей виправлення й перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Звідси випливає, що головними критеріями остаточної результативності кримінально-правових санкцій, а, отже, й їх удосконалення, можуть бути основні показники досягнення вищевказаних цілей.

Значну складність у вдосконаленні кримінально-правових санкцій викликають проблеми вибору типових конструкцій кримінально-правових санкцій для конкретних родів, видів і складів злочинів, а також проблеми розробки теоретичних засад такого конструювання. Виходячи з поставлених цілей, а також загальних засад і положень кримінального законодавства, в основу побудови кримінально-правових санкцій повинно бути покладено неухильне дотримання принципів законності, рівності громадян перед законом, невідворотності відповідальності, особистої та винної відповідальності, справедливості, демократизму, гуманізму, диференціації відповідальності та індивідуалізації покарання, згідно з характером та мірою суспільної небезпеки вчиненого злочину, його мотивами, особистістю винного, характером і розмірами завданої шкоди, обставинами, що пом'якшують або обтяжують відповідальність. У зв'язку з цим логічним буде апріорно вважати, що санкції кримінального закону повинні передусім відповідати диспозиціям статей закону, тобто характеру, змісту та мірі покарань, передбачених кримінально-правовими санкціями, а також характеру, мірі суспільної небезпеки та тяжкості й усім основним і додатковим кваліфікуючим або пом'якшуючим відповідальність ознакам складів злочинів, передбачених певними диспозиціями статей. А це, в свою чергу, означає, що у підвалини конструювання кримінально-правових санкцій слід покласти дві класифікації, з одного боку, науково обгрунтовану класифікацію злочинів за ступенем їх суспільної небезпеки та тяжкості й, з іншого боку, відповідну попередній науково обгрунтовану класифікацію різних видів та розмірів покарань, а також їх різноманітних комбінацій за характером, змістом та мірою тяжкості.

3. Класифікації злочинів і покарань та проміжна між ними класифікація відповідності ступеня суспільної небезпеки і тяжкості злочинів характеру, змісту й мірі, чи тяжкості покарань, що передбачені законом за їх вчинення, — теоретичні підвалини конструювання кримінально-правових санкцій закону. Питання класифікації злочинів і покарань з метою побудови теоретичних засад конструювання кримінально-правових санкцій та їх подальшої оптимізації до сьогодення залишаються одними з найбільш дискусійних у літературі. Це пояснюється низкою об'єктивних та суб'єктивних причин. Не вдаючись до подробиць їх обговорення, зазначимо, що у чинному кримінальному законодавстві первісна класифікація покарань за тяжкістю наведена законодавцем у загальному переліку покарань, розташованих у порядку зменшення тяжкості. Проте цю класифікацію можна з повною впевненістю вважати приблизною, оскільки вона не враховує розмірів, обсягів різних видів покарань та їх співвідношення між собою за тяжкістю, тим більше, законодавець не враховує при цьому і не дає оцінки тяжкості різних комбінацій основних і додаткових покарань з урахуванням можливих варіацій їх обсягів, розмірів. Стосовно класифікації злочинів за тяжкістю, чи ступенем суспільної небезпеки, чинний кримінальний закон вирізняє, на жаль, за тяжкістю серед усіх злочинів та досить строго формулює в статті 7 Кримінального кодексу тільки поняття тяжкого злочину, відповідно всі інші злочини, а, точніше, їх склади, що не передбачені вказаною статтею, можна віднести до нетяжких. Разом з тим, як теорії кримінального права, так і практиці його застосування сьогодні відомі, крім тяжких, також особливо тяжкі й менш тяжкі злочини та злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки. Зовсім відсутнє в чинному Кримінальному законодавстві України й досить строго визначене кільце, чи співвідношення, що зв'язувало б класифікації злочинів та покарань, які призначаються за їх учинення.

Ці недоліки частково усунені в нових Основах кримінального законодавства колишнього Союзу РСР та республік, прийнятих на останній сесії Верховної Ради колишнього Союзу РСР 2 липня 1991 року, але так і не реалізованих у кримінальних кодексах республік через розпад СРСР. Зокрема, безсумнівним кроком уперед У розв'язанні поставлених проблем слід вважати введену Основами класифікацію злочинів за тяжкістю на підставі покарань, які Можуть бути визначені за їх вчинення з урахуванням форми вини суб'єкта злочину. Визнаючи цю класифікацію досить успішною й відповідною сучасним теоретичним уявленням і практиці, вважаємо, що її можна використати для зв'язку так званих власних класифікацій злочинів і покарань (тобто класифікацій злочинів та покарань, що базуються на власних ознаках, властивостях та якостях відповідно злочинів та покарань). Таким чином, постулюючи раніше те, що в основи конструювання кримінально-правових санкцій та їх подальшого вдосконалення повинні бути покладені насамперед три класифікації: дві власні класифікації злочинів і покарань за тяжкістю і одна, що зв'язує їх і дозволяє науково обгрунтовано побудувати санкції кримінального закону, останню ми знаходимо в нових Основах кримінального законодавства та, після визнання її достатньо обгрунтованою і репрезентативною, пропонуємо використати як одну з фундаментальних засад при конструюванні санкцій.

4. Класифікація злочинів як одна з фундаментальних теоретичних засад конструювання кримінально-правових санкцій закону. Готової й придатної для цілей конструювання санкцій власної класифікації злочинів за ступенем їх суспільної небезпеки, або за тяжкістю, ні в чинному, ні в новому проекті кримінального законодавства сьогодні немає, за винятком раніше згадуваної статті 7' Кримінального кодексу України. Спроби такої класифікації злочинів у літературі робилися неодноразово. Серед авторів, які вивчали цю проблему, можна, зокрема, назвати Ю.Д. Блувштейна, С.В. Бородіна, M.I. Загородникова, M.I. Ковальова, О.П. Козлова, Г.О. Кригер, В.В. Мальцева, П.П. Осипова, В.В. Проценка, Д.С. Хан-Магомедова, В.Л. Чубарєва та деяких інших(39). До найбільш, на наш погляд, розроблених власних класифікацій злочинів належать класифікації, які наведені в працях С.В. Бородіна та В.Л. Чубарєва. Приміром, В.Л. Чубарєв виділяє такі 14 чинників, за допомогою яких можна диференціювати злочинні діяння за тяжкістю: 1) мотиви вчинення злочину; 2) основні характеристики способів його вчинення; 3) види насильства, що застосовувалися; 4) засоби, що використовувалися в ході вчинення злочину; 5) кількість винних осіб; 6) їх роль у злочині; 7) розмір матеріальної шкоди; 8) наслідки для здоров'я потерпілого; 9) група екстраординарних ознак; 10) кількість вчинених злочинів; 11) кількість потерпілих; 12) стосунки з потерпілим; 13) основні дані про потерпілого; 14) ставлення до завданої матеріальної шкоди.

 Далі автор диференціює, в свою чергу, кожний із наведених вище чинників ще за низкою ознак. У результаті власна класифікація злочинів за тяжкістю, що її дав В.Л. Чубарєв, виходить досить складно та тонко організованою, що враховує множину ознак, які характеризують тяжкість злочинів, а також варіації їх значень(40).

Не менше теоретичне та практичне значення має, на нашу думку, й класифікація злочинів, наведена С.В. Бородіним. Автор, відштовхуючись від основних елементів складів злочинів, як критерії класифікації злочинів пропонує розглядати такі 7 чинників:

1) суб'єкт вчинив злочин уперше чи повторно;

2) форма вини: недбалість, самовпевненість, змішана форма вини; прямий чи непрямий намір;

3) спосіб вчинку: дія чи бездіяльність;

4) наявність або відсутність обставин, що пом'якшують відповідальність;

5) наявність чи відсутність обставин, що обтяжують відповідальність;

6) наслідки: без значних наслідків, менш тяжкі, тяжкі, особливо тяжкі;

7) інші обставини, в тому числі мотив та мета, істотні для цього злочину, в тому числі ті, на які не вказано в диспозиції статті(41).

Заслуговує на увагу те, що запропонована С.В. Бородіним методика визначення ступеня суспільної небезпеки злочинів та їх класифікація з метою вибору відповідних ним кримінально-правових санкцій, згідно з рішенням Міністерства юстиції Росії, були використані при розробці проекту Кримінального кодексу Росії.

5. Проблеми розробки фундаментальних теоретичних засад конструювання кримінально-правових санкцій закону та шляхи їх вирішення за допомогою логіко-математичних методів. Слід зазначити, що жодна з наведених вище та інших класифікацій на сьогодні, згідно з наявними літературними даними, до кінця не доведена відносно всіх родів, видів та конкретних складів злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України. Все це значно Ускладнює й уповільнює процес розробки фундаментальних засад побудови типових кримінально-правових санкцій та їх no-дальшого вдосконалення. Процес уповільнюється ще й тому, що певному етапі досліджень з невідворотністю виникає, по-пер-ше, необхідність кількісних оцінок і виразу окремих якісних ознак і показників, що характеризують чи впливають, наприклад, на суспільну небезпеку чи тяжкість злочинів, а також, по-друге, необхідність переходу від конкретних одиниць виміру окремих ознак або показників до безрозмірних величин з метою подальшого створення загального сумарного, чи інтегрального, показника, наприклад, суспільної небезпеки або тяжкості вчинених злочинів. На цьому етапі оптимальним є використання сучасної електронно-обчислювальної й комп'ютерної техніки. Це можуть бути, як пропонує С.В. Бородін, спеціальні комп'ютерні програми з використанням експертних систем (42). На нашу думку, не менш ефективними є й комп'ютерні програми, що містять статистичні методи обробки даних експертного опитування, а також методи математичного аналізу. Наприклад, експертне опитування спеціалістів, згідно зі спеціально розробленими і відпрацьованими збірками запитань або анкетами з програмованими і вільними відповідями, що ранжируються зі шкалами чи системами балів, як здається, дозволить, з одного боку, уникнути суб'єктивізму в оцінках, з іншого, — надасть можливість максимально використати накопичений досвід і знання спеціалістів у цій галузі знань, а також думку вчених та практиків. Сучасні математичні методи дозволять заздалегідь, ще до початку опитування, визначити необхідну й достатню кількість опитуваних (респондентів) для того, щоб одержати вірогідні й репрезентативні результати досліджень із заданою мірою вірогідності й відомою ймовірністю помилки. Надійність одержаних результатів значно зросте, якщо поряд з експертним опитуванням провести відповідні дослідження за допомогою методів математичного аналізу й статистики чинного кримінального законодавства та фактичних даних кримінальної статистики й судової практики, а потім одержані результати порівняти між собою.

Після завершення процесу створення типових кримінально-правових санкцій — для певних родів, видів і конкретних складів злочинів і фактичного завершення первинної переробки та вдосконалення санкцій статей Особливої частини Кримінального кодексу очікується значна робота по оцінюванню ефективності цього процесу й подальшому доопрацюванню і вдосконаленню санкцій. Оптимальних результатів з найменшими затратами силі часу можна досягти, якщо почати перевірку ефективності розроблюваних кримінально-правових санкцій паралельно з основними дослідженнями, що дозволить здійснювати гнучке коригування санкцій та їх подальше доопрацювання, додатково не витрачаючи часу. Одним із найефективніших методів, що його можна застосувати з цією метою, на наш погляд, є метод математичного моделювання досліджуваних процесів. На певному етапі зі значними обмеженнями можливі постановка й використання активного експерименту, наприклад, з сімплексно-решітчастим або сімплексно-клітинним плануванням (43). Основним же, гадаємо, буде метод так званого пасивного експерименту(44).

6. Загальний підхід до проблеми вдосконалення кримінально-правових санкцій закону та їх типи. Підготовчим етапом на шляху створення фундаментальних основ реалізації системи покарань у санкціях кримінального закону та їх подальшого вдосконалення є аналіз існуючих теоретичних розробок з цього питання. Підтримуючи О.П. Козлова в тому, що наріжним каменем у вдосконаленні кримінально-правових санкцій повинна стати проблема їх побудови(45), зазначимо, що ця проблема логічно розпадається на такі підпроблеми:

1) розробка спільних принципів і засад побудови кримінально-правових санкцій;

2) відповідність санкцій тяжкості та суспільній небезпеці злочину;

3) відповідність санкцій суспільній небезпеці особистості винної особи.

Останні дві з названих вище проблем будуть розв'язані із завершенням науково обгрунтованих класифікацій злочинів і покарань за тяжкістю та встановленням між ними відповідності, про необхідність яких ми вже говорили. Перша підпроблема взаємозв'язана з проблемами диференціації санкцій щодо типів та їх соціальної зумовленості. В чинному кримінальному законодавстві можна виділити такі типи санкцій:

— абсолютно й відносно визначені;

— альтернативні;

— санкції з додатковими видами покарань (крім основних), названі в літературі складними, кумулятивними, чи підсумовуючими;

— а також змішані, чи комбіновані санкції.

До абсолютно визначених санкцій більшість вчених і практиків ставиться негативно, оскільки вони виключають можливість індивідуалізації покарання на практиці. Разом з тим слід погодитися з M.I. Ковальовим у тому, що існують і винятки, на-приклад злочини, суспільна небезпека яких настільки висока або

настільки низька, що індивідуальні особливості винних осіб та інші обставини кримінальних справ практично не можуть істотно вплинути чи змінити оцінку характеру та ступеня суспільної небезпеки, або тяжкості цих злочинів. Для таких злочинів, на думку M.I. Ковальова, абсолютно визначені санкції є вкрай необхідними (46).

Досить широко у чинному Кримінальному кодексі застосовуються відносно визначені, альтернативні й змішані, чи комбіновані, санкції. В теорії кримінального права питання застосування відносно визначених санкцій і визначення оптимальних меж між мінімумом і максимумом таких санкцій сьогодні, як і раніше, залишаються мало вивченими і недостатньо розробленими. На думку M.I. Ковальова та О.П. Козлова, до якої приєднуємося й ми, не можна довільно встановлювати межі між нижчим та вищим розмірами покарання, при цьому чим вищою є формалізованість диспозиції, тим меншим повинен бути розрив між мінімумом і максимумом санкції, що визначається. І чим глибше диференційовано ознаку в диспозиції, тим ширшою повинна бути її оцінка в санкції(47). О.П. Козловим сформульовано, зокрема, декілька правил побудови таких санкцій. Найважливішими й найбільш визначеними серед них, на наш погляд, є такі: кількість рівнів карності в санкції повинна відповідати кількості ступенів відбиття ознаки (де рівень карності — умовна самостійна категорія в санкції, що визначає межі карності кожного із ступенів відбиття), при цьому рівні карності між собою є рівними настільки, наскільки є рівними один одному ступені відбиття тієї чи іншої ознаки в диспозиції. За рівними рівнями карності приховано нерівні покарання та інше.

На думку більшості авторів, альтернативна санкція, порівняно з відносно визначеною, створює великі можливості для індивідуалізації покарання шляхом вибору не лише розміру, але й виду покарання. Альтернативні санкції є корисними, коли діапазон ступеня суспільної небезпеки злочину є значним, а також коли діяння може стояти на межі між адміністративним або дисциплінарним порушенням. Таким чином, діапазон ступеня суспільної небезпеки свідомо повинен впливати на межі санкції й навпаки.

У теорії кримінального права чимало праць присвячено додатковим покаранням у цілому та їх окремим видам. Проте проблеми підсумовуючих санкцій, як санкцій, в яких поряд з основними покараннями включені й додаткові, розроблені мало. О.П. Козлов не без підстав вважає, що додаткові види покарань вводять у більш тяжкі санкції, що передбачають покарання за вчинення злочинів підвищеної суспільної небезпеки(48).

Підвищення тяжкості санкцій при введені в них додаткових видів покарань у різних санкціях є різним. Воно залежить від багатьох чинників, зокрема від кількості основних видів покарань у санкціях (з урахуванням їх альтернативності або неальтернатив-ності), від кількості додаткових видів покарання, що "додаються" до основного покарання; від характеру застосування додаткового покарання (обов'язкове або факультативне), від видів додаткових покарань у санкції тощо (49). Логічно припустити, що змішані, або комбіновані, санкції, що створюються на підставі всіляких комбінацій, розглянутих нами вище типів кримінально-правових санкцій, повинні бути більш тяжкими, ніж ті типи санкцій, на підставі яких вони створені, та застосовуватися в разі вчинення більш тяжких чи суспільне небезпечних злочинів.

7. Практика застосування законодавцем різних типів кримінально-правових санкцій. Певний інтерес викликає практика застосування законодавцем різних типів санкцій у статтях Особливої частини Кримінального кодексу та реалізації в санкціях системи кримінальних покарань. Як свідчить аналіз, законодавець з низки об'єктивних і суб'єктивних причин далеко не в усіх випадках дотримується положень і рекомендацій, висунутих теорією кримінального права з цих питань (деякі з яких були розглянуті вище). Так, понад 30% санкцій в Особливій частині чинного Кримінального кодексу України мають неальтернатив-ний характер, що свідчить про появу тенденції до скорочення судової ініціативи та можливостей для індивідуалізації покарання з урахуванням особистості винних осіб та всіх обставин вчинення злочину, а також є побічним підтвердженням посилення карної сутності кримінального покарання. У зв'язку з цим показовими є результати аналізу санкцій за родами та видами злочинів. Наприклад, санкції статтей, що передбачають відповідальність за вчинення найбільш суспільно небезпечних та тяжких злочинів, а саме:

особливо небезпечних злочинів проти держави, в останній час було дещо пом'якшено, зокрема шляхом скорочення застосування виняткового виду покарання — смертної кари. Проте вони, як і раніше, на що слід було й сподіватися, зберегли карний характер. Так, 100% з них, як і досі, містять у собі такий вид покарання, як позбавлення волі: 22,2% — в альтернативі позбавленню волі передбачають смертну кару; 58r3% — за своєю конституцією є підсумовуючими санкціями з одним, але обов'язковим додатковим покаранням, яким, як правило, є конфіскація майна. Інші злочини проти держави, як менш небезпечні, ніж особливо небезпечні злочини проти держави, разом з тим, як відомо, також відрізняються надзвичайно високим ступенем суспільної небезпеки й тяжкістю наслідків, що настають чи можуть настати як результат їх вчинення. Тому невипадково 100% санкцій статей, що передбачають відповідальність за вчинення цих злочинів, мають покарання у вигляді позбавлення волі. Надзвичайно високий ступінь суспільної небезпеки цих злочинів підкреслюється особливостями конструкцій санкцій, близько 70% з яких мають неальтернативний жорстко-карний характер та є у більшості підсумовуючими санкціями. Дещо несподіваним є той факт, що значна кількість санкцій з додатковими видами покарань є санкціями основних складів, у той час як у санкціях складів з обтяжуючими обставинами додаткові види покарання застосовуються вкрай рідко, що суперечить якоюсь мірою теорії використання підсумовуючих санкцій.

Особливу увагу привертають злочини проти власності. Незважаючи на прийняття Закону України "Про власність" від сьомого лютого 1991 року, в якому держава гарантує й зобов'язується забезпечити всім формам власності рівні можливості, а всім видам власників — рівні умови захисту права власності, в Кримінальному кодексі України досі зберігається нерівність у кримінально-правовому захисті різних форм власності від злочинних посягань. Якщо в цілому оцінити всі види злочинів проти власності, то понад 90% з них обтяжені за рахунок введення додаткового покарання, причому в більшості випадків таким додатковим покаранням є одне з найбільш тяжких — конфіскація майна. Все це незаперечно свідчить про збільшення жорсткості у карній політиці держави у боротьбі зі злочинами проти власності. Така політика, очевидно, викликана значним зростанням цього виду злочинності, з одного боку (наприклад, в окремих регіонах кожний другий-третій злочин є злочином проти власності), та, з іншого боку, — їх незадовільним розкриттям. Разом з тим теорія кримінального права та світова практика в галузі використання кримінальних покарань засвідчують, що не можна досягти високих попереджувальних результатів у боротьбі зі злочинністю лише шляхом страхання, за рахунок використання найбільш тяжких видів покарань. Для цього необхідний комплекс соціально-політичних, економічних, господарських, правових, виховних та інших заходів. Щодо кримінального покарання, то в боротьбі з майновими злочинами, як правило, найбільш ефективними є й майнові покарання, у той час як ізоляція засуджених у місцях позбавлення волі, тим більше на тривалі строки, тимчасово захищаючи нас від злочинців, може, в цих та низці інших випадків, породити лише нові проблеми. Останні будуть зв'язані, зокрема, з так званим кримінальним зараженням злочинним середовищем та поширенням можливостей для злочинної професіоналізації в місцях позбавлення волі, а також із труднощами подальшої переадаптації та ресоціалізації колишніх засуджених, їх трудового та побутового влаштування, які на практиці нерідко породжують рецидиви. Тому не випадково в нових Основах кримінального законодавства, прийнятих 2 липня 1991 року на останній сесії Верховної Ради колишнього СРСР, які так і не набули чинності, в загальних основах та засадах призначення покарання вказувалося, що покарання у вигляді позбавлення волі може бути призначене лише за умови, що його цілі не зможуть бути досягнуті іншими, менш жорсткими і більш м'якими видами покарання, передбаченими законом (ст.41).

Як теоретичне, так і практичне значення в плані вивчення реалізації системи покарань у чинному Кримінальному кодексі мають дані про застосування різних видів покарань у санкціях і різних типів санкцій у статтях кримінального закону, що передбачає відповідальність за вчинення інших родів та видів злочинів. Оскільки докладне обговорення цих даних не є метою цього посібника, обсяг якого обмежений, наведемо їх без обговорення. Так, серед злочинів проти особистості в середньому однакова кількість складів злочинів має як неальтернативні, так і альтернативні санкції, з них понад 80% — це покарання у вигляді позбавлення волі; близько 50% — виправні роботи; десь 20% — штраф, приблизно 20% — громадська догана; 5% — позбавлення права обіймати певні посади й лише один склад (близько 2%) — смертна кара, яка передбачена санкцією в альтернативі позбавленню волі; 92,3% — санкцій прості й тільки 7,7% — підсумовуючі, тобто такі, Що передбачають разом із основним покаранням і додаткове. Серед господарських злочинів близько 76% складів мають альтернативні санкції та 24% — неальтернативні санкції, при цьому в середньому 55% санкцій є підсумовуючими і 45% — простими. Позбавлення волі як вид покарання застосовується у більш, ніж 80% випадків, штраф — приблизно у 70%; виправні роботи — 55%, конфіскація майна — 48% та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю — 24%. Склади злочинів проти навколишнього середовища та природних багатств мають 86% альтернативних санкцій і 14% неальтернативних, у тому числі: 62% простих та 38% підсумовуючих типів санкцій, з них близько 80% містять у собі штраф; понад 70% — виправні роботи; близько 70% — позбавлення волі; понад 30% — конфіскацію майна і тільки приблизно 3% — позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Деякий інтерес викликають санкції посадових злочинів, 67% серед них мають альтернативний та 33% — неальтернативний характер; 67% санкцій є простими і 33% — підсумовуючими. Позбавлення волі передбачене у санкціях 93% складів посадових злочинів; однаково репрезентовано у санкціях посадових злочинів виправні роботи та конфіскацію майна — по 26,6%, а також штраф та позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю — по 6,6%. Серед злочинів проти правосуддя 52% складів злочинів мають неальтернативні, а 48% — альтернативні санкції, при цьому всі 100% санкцій є простими. Позбавлення волі передбачене у 78% складів злочинів проти правосуддя, виправні роботи — в 47%, штраф — у 62,8%. Санкції складів злочинів проти політичних та трудових прав громадян у 87% випадків є альтернативними і лише у 13% випадків мають неальтернативний характер, всі вони є простими і містять виправні роботи у 87% випадків, штраф — у 47%, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, а також позбавлення волі представлено у санкціях однаково у 33,3% випадків, громадська догана — у 26,6% випадків. Серед злочинів проти порядку управління 74% складів мають альтернативні, а 26% — неальтернативні санкції, 85% з них — є простими, а 15% — підсумовуючими санкціями. Позбавлення волі зустрічається у санкціях складів злочинів проти порядку управління у 81% випадків, виправні роботи — у 64%, штраф — у 40%, конфіскація майна — у 15%, смертна кара та громадська догана порівну — у 2%. Відповідальність за вчинення злочинів проти суспільної безпеки, громадського порядку та здоров'я народу передбачена у 56,5% альтернативних та 43,5% неальтернативних санкцій, з яких 75% є простими, 25% — підсумовуючими. У процентному відношенні види покарань репрезентовано в санкціях таким чином; позбавлення волі — в 93,5% випадків; виправні роботи — в 46,7%; штраф — у 30,4%; конфіскація майна — 17,4%; позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю — в 7,6%; громадська догана — 1,1%. Склади військових злочинів мають 81,6% неальтернативних і 18,4% альтернативних санкцій, причому всі санкції є простими й містять у собі такі види покарань: позбавлення волі — у 86,2% випадків, смертну кару (в альтернативі позбавленню волі) — у 19,5% випадків, направ- лення у дисциплінарний батальйон — у 2,3% і, нарешті, заміну заходів кримінального покарання застосуванням Дисциплінарного Статуту Збройних Сил, тобто заходами дисциплінарної відповідальності — в 11,5% випадків.

Зроблений аналіз реалізації системи покарань у санкціях статей Особливої частини Кримінального кодексу України, по суті, є підготовчим етапом на шляху вдосконалення кримінально-правових санкцій. Наступним етапом повинно стати співставлення одержаних результатів із судовою практикою та фактичним використанням різних видів і розмірів покарань у вироках судів за вчинення певних родів, видів і конкретних складів злочинів з урахуванням усіх обставин їх вчинення та особистості винних осіб. Це дозволить, з одного боку, виявити істотні помилки й недоліки у конструкціях існуючих нині кримінально-правових санкцій і, з іншого, — визначити ефективність цих санкцій, а, значить, і передбачених ними конкретних комбінацій окремих видів та розмірів покарань у боротьбі з певними родами, видами та конкретними складами злочинів.

Удосконалення кримінально-правових санкцій шляхом постановки та послідовного, комплексного й системного розв'язання проблем створення фундаментальних основ реалізації системи покарань у санкціях кримінального закону буде сприяти доопрацюванню та вдосконаленню Особливої частини нового Кримінального кодексу України, служитиме справі загального, спеціального та індивідуального попередження злочинності.