2.1. ЗАГАЛЬНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ПОКАРАННІ І СИСТЕМИ ПОКАРАНЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ ТА ЇХ ОЗНАКИ

1. Історія і соціальна зумовленість системи кримінальних покарань. Історія розвитку людства, держави та права дає чимало типів систем покарань та видів конкретних покарань, що їх призначають особам, які вчинили злочини або проступки, що караються відповідно до кримінального закону. Історичний досвід і практика свідчать про те, що кримінальні покарання та їх система, як правило, перебувають у тісному взаємозв'язку та взаємоповязані з конкретними умовами та епохою, загальним устроєм суспільства, станом економіки та фінансів держави, її суспіль політичним ладом, морально-етичними й правовими поглядами звичаями й звичками, а також ідеологічними стереотипами, склалися в суспільстві. Як найбільш вагомі соціальні фактори, безпосередньо та істотно впливають на зміну системи покарань кримінальному праві (з часом і в просторі), можна назвати суспільно-економічної формації, спосіб виробництва й розподіл вироблених продуктів праці, рівень розвитку продуктивних сил виробничих відносин та їх взаємну відповідність. В практиці існувало  чимало прикладів еволюції системи покарань, що відбувалася залежно від змін суспільного, соціально-політичного та економічного устрою і відповідних змін, наприклад, в ідеології, політ: етиці, моралі, виборі основних шляхів, засобів і методів боротьбі зі злочинністю. В рабовласницькому суспільстві, наприклад тяжкий злочин вільній людині загрожувало невільництво. До засобів же застосовувались найтяжчі й кваліфіковані види покарі За феодально-кріпосницького ладу та способу виробництв Росії до осіб, винних у вчиненні злочину, застосовувались специфічні види кримінальних покарань, як "отдание или выдание головою до искупа", "отдание головою на продажу" та ін Конфлікт між застарілими феодально-кріпосницькими виробн чими відносинами й зростаючими буржуазними виробничими відносинами призвів до зростання тяжкості системи кримінальних покарань, посилення кримінальної відповідальності, застосування кваліфікованих різновидів смертної кари, довічного ув'язнення, тілесних покарань. Зі вступом Росії в епоху станово-пред-ставницької монархії з'явилось альтернативне покарання до осіб, винних у вчиненні злочину, залежно від їх приналежності до конкретного класу, стану чи соціальної групи тощо.

Уперше про проблему соціальної зумовленості системи кримінальних покарань було виголошено у книгах І.С. Ноя "Воп-эосы теории наказания в советском уголовном праве" (1962 р.) Г.О. Кригера "Наказание и его применение" (1962 р.) (1). Згодом були опубліковані видатні у цій галузі праці Л.В. Багрій-Шахмато-ва "Система уголовных наказаний и исправительно-трудовое Ріраво" (1969 р.) та "Система уголовных наказаний и их классификация" (1972 p.), I.I. Карпеця "Наказание. Социальные, правовые криминологические проблемы" (1973 р.), М.Д. Шаргородського 1/Наказание, его цели и эффективность" (1973 р.) та інші(2).

 Проте, незважаючи на чималу кількість праць, присвячених проблемі, вона поки що залишається не повністю розкритою і докінця не розробленою. Однією з основних причин цього, на наш погляд, є, з одного боку, безмежні й практично невичерпні можливості в пізнанні оточуючого нас світу. З іншого боку, те, що кожна історична епоха, кожне покоління висуває свої вимоги, де-монструє свій власний погляд на досліджувані питання та найбільш ймовірні шляхи, способи й методи їх вирішення, використовуючи і воднораз заперечуючи досвід, накопичений поперед-н'ьою епохою, поколінням. У цьому, напевно, і є діалектика роз-зитку. Нині, на нашу думку, в проблемі соціальної зумовленості системи покарань у просторі та часі, як власне, і в низці інших проблем, що стосуються системи покарань, накопичено значний інформаційний матеріал. Проте цей матеріал часто не системати- зований і представляє собою роз'єднані знання, зібрані в різний час у різних умовах, на різних засадах, з різним ступенем вірогідності й точності, різними авторами, що значно ускладнює або робить неможливим їх взаємне порівняння та узагальнюючий аналіз. На наш погляд, потрібен принципово новий підхід до проблеми, що грунтувався б на сучасних досягненнях науки й техніки і використовував не лише соціально-правові, а й логіко-матема-•ійчщ методи, які дозволяють зібрати й комплексно опрацюватина якісно новій основі багатий і різноманітний інформаційний матеріал з досліджуваної проблеми. Зрозуміло, що для розкриття механізму соціальної зумовленості системи кримінальних покарань потрібен більш точний і досконалий науково-дослідний інструментар, ніж просто візуальне порівняння та аналіз видищ розбіжностей багатофакторних явищ і процесів, які, дуже важко чи майже неможливо з достатньою глибиною уяви собі, тим більше проаналізувати. Для цього необхідний не тількі якісний первинний інформаційний матеріал, але й сучасні статистично-математичні методи й розроблені на їх основі спеціальні сучасні електронно-обчислювальні та комп'ютер технології.

В основу вивчення системи кримінальних покарань повинно бути покладено визначення її поняття. Поняття системи покара похідне від поняття покарання. Тому перш ніж визначити пoнятя системи кримінальних покарань, зупинимося на понятті покарання.

Покарання є мірою примусу. На думку Н.ф. Кузнецової, в цьому і виявляється специфічна карна сутність будь-якого кримінального покарання (3). На відміну від Н.ф. Кузнецової М.Д.Шаргородський припускає, що не всякий примус — це кара. Кара, на його думку, стає примусом лише при наявності означених додаткових обставин(4). Ці обставини конкретизує І.С. Ной, уточнюючи, що кара — це примус з метою викликати страждан-ня(5). Дещо інакше цю думку висловлює Б.С. Никифоров. На його погляд, кара — це примус до такого страждання, яке співрозмірне зчиненій злочинній справі, злочину(б). Продовжуючи думку ав-торів далі, слід було б дійти висновку, що покарання — це не прос-го примус, а примус з метою викликати страждання або примус до такого страждання, яке було б співрозмірним вчиненому вин-ним злочинному вчинку. Але відповідно до чинного законодавст-ва, покарання не має на меті спричинення фізичних страждань бо приниження людської гідності (див. ч.2, ст.22 Кримінального кодексу України). Крім того, оскільки, говорячи словами I.I. Kap-пеця, покарання — це примус з усіма наслідками, що звідси ви-пливають(7), то, на нашу думку, особливо наполягати на не-обхідності обов'язкового зв'язку примусу зі стражданням як на обовязковій ознаці покарання немає сенсу.

Покарання є мірою примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, яка визнана винною;у вчиненні злочину, і полягає в передбачених законом втратах; обмеженнях прав і свобод засудженого.Покарання застосовується від імені держави, тобто є мірою державного примусу. Практично це означає, що покарання встановлюється кримінальним законом, а кримінальний закон ухвалюється найвищими державними органами влади. Ніякі інші за-соби примусового впливу, крім передбачених кримінальним законом.

2. Поняття покарання та його ознаки. У чинному кримінальному законодавстві відсутні поняття покарання і системи покарань Окремо їх ознаки вказані у низці норм, проте загальні визначеня сформульовано лише в теорії кримінального права. Найбільш вдале визначення поняття покарання наведено, на наш погляд у проекті нового Кримінального кодексу України, що був підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України у 1994 році Так, зокрема, згідно з частиною першою статті 41 проекту Кримінального кодексу, покарання є мірою примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, яка визнає винною у вчиненні злочину, і полягає в передбачених закон втратах та обмеженнях прав і свобод засудженого.Розглянемо основні ознаки покарання, названі в цьому визначенні, більш докладно. Отже, основні ознаки покарання, згідно кримінальним правом. коном, не можуть застосовуватися як кримінальне покарання.

Покарання застосовується тільки за вироком суду. Ця ознака покарання, по суті, відтворює принцип, закріплений у Конституцї України (ст. 148 і 158) і є положенням, згідно з яким правосуддя здійснюється тільки судом і ніхто не може бути визнаний виним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду відповідно до закону. Признач-ення покарання — виключна компетенція суду, причому кримінальне покарання виноситься саме у вироках, а не в яки-хось інших процесуальних документах. Наприклад, винесення цивільно-правових санкцій на відміну від кримінального покарання здійснюється у рішеннях суду тощо. кримінального покарання. Судимість — це специфічний стан особи який з'являється у неї після засудження за винно вчинений злочин і набуття вироку чинності. Сутність інституту судимості лягає у тому, що особа, яка має судимість, може бути піддана низці правообмежень, наприклад у виборі місця роботи, а також тому, що в разі вчинення нею нового злочину можливе настання визначених законом обтяжуючих відповідальність криміналь-но-правових наслідків. Викладені ознаки є базовими і характерними ознаками кримінального покарання і можуть бути покладені в основу відмінності кримінального покарання від інших засобів державного примусу та заходів громадського впливу. Покарання може бути застосоване тільки до особи, яка визнана винною у вчиненні злочину. В цій ознаці кримінального покарання

 реалізовано такі принципи кримінального законодавства як передусім законність, справедливість, невідворотність відповідальності, рівність громадян перед законом і, нарешті, особиста винна відповідальність. Однак не у всіх випадках особа, визнана винною у вчиненні злочину, невідворотно буде піддана покаранню.

 Виняток становлять передбачені кримінальним законом випадки звільнення від кримінального покарання, наприклад внаслідок хвороби або закінчення строків давності виконання обвинувального вироку.

Покарання полягає в передбачених законом втратах та обмеженнях прав і свобод засудженого. Саме в цьому на практиці, це вже підкреслювалося раніше, полягає карна сутність покарання.

 Серед прав і свобод, які обмежуються або повністю втрачаються засудженим, можна, наприклад, назвати такі: право на вільне пересування та свободу дій; політичні, трудові та майнові права; у виняткових випадках — право на життя. Приміром, втрата та обмеження права на вільне пересування та свободу дії мод виразитися у повному чи частковому позбавленні волі з утриманням у спеціальних закладах закритого чи напівзакритого типу певними режимними вимогами та правилами внутрішнього розпорядку дня, втрата та обмеження політичних прав — у втраті т обмеженні виборчого права та права брати участь у роботі громадських організацій і політичних партій тощо; втрата та обмеження трудових прав — вибору робочих місць, а також у відсутності вибору місця роботи за професією, неможливості працювати відповідно до раніше здобутої спеціальності, у позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, необхідності навчатись новій спеціальності, обмеженні пересування по службі тощо. Втрата та обмеження майнових прав може виявлятися в штрафах, повній або частковій конфіскації майна, втраті чи обмеженні прав користування особистим майном, наприклад в обмеженні вибору одягу і взуття, необхідності носити одяг взуття встановленого зразка, обмеженні асортименту й кількості продуктів харчування та речей першої необхідності, що їх можна придбати і продаж яких засудженим дозволено, у спеціальном обладнанні кімнат для побачень, гуртожитків тощо.

Розглянуті нами основні ознаки покарання можна для кращого запам'ятовування зобразити такою схемою:

3. Поняття системи кримінальних покарань та її ознаки.

Поняття системи кримінальних покарань, як зазначалось, є вторинним і похідним від поняття покарання. Під системою покарань у теорії кримінального права нині розуміють встановлений кримінальним законом обов'язковий для суду і вичерпний пе-релік покарань, розташованих у певному порядку залежно від ступеня їх тяжкості (8). З цього визначення поняття системи пока-гРань витікають такі її основні й характерні ознаки.

Перша ознака — система покарань встановлюється тільки кримінальним законом. Ні система в цілому, ні жоден із видів кримінальних покарань, що її становлять, не можуть бути визна-

Покарання тягне за собою судимість. Ця ознака кримінального покарання законодавцем окремо не підкреслена. Проте наявність цієї ознаки є характерною та відмітною особливістю тільки ченими іншим шляхом, крім кримінального закону. Характер зміст, розмір, порядок та підстави застосування покарання можуть бути встановлені та регламентовані лише кримінальним за коном.

Друга ознака — перелік покарань, що утворюють систему є обов'язковим для суду, тобто суд, прерогативою якого, згідно з Конституцією, є застосування покарання, за жодних обставинами конкретної кримінальної справи не має права як-небудь відступати від цього переліку й зобов'язаний суворо дотримуватися його керуватися ним при здійсненні правосуддя.

Третя ознака — перелік покарань, що складають систему, є вичерпним, отже, будь-яким змінам, доповненням чи скороченням не підлягає.

Четверта ознака — система покарань побудована шляхом

розташування різних видів покарань у певному порядку (в чинному законодавстві — від тяжких до менш тяжких). А послідовність, чи так звана шкала мір покарань, дає можливість суддям вірно виз начати, яке з покарань є більш чи менш тяжким, співставляти і порівнювати між собою різні види кримінальних покарань залеж но від ступеня їх тяжкості, правильно застосовувати їх на практиці при призначенні покарань за конкретні злочини.

Зобразимо розглянуті ознаки схематично:

4. Критика сучасного поняття системи покарань. Розглянуте визначення поняття системи покарань не є ідеальним і несупе-речливим. На його адресу висловлено багато критичних зауважень і робилось чимало спроб його вдосконалення вченими та практиками. Так, Л.В. Багрій-Шахматов пропонує, зокрема, у визначенні поняття системи покарань уточнити характеристику переліку покарань як такого, що не підлягає довільним змінам і тлумаченням (9). Визнаючи вірність такого уточнення, разом з тим вважаємо, що воно частково за своєю суттю поглинається більшим за обсягом поняттям суворої "обов'язковості" цього переліку, яке вже присутнє у визначенні поняття системи покарань, і тому, на наш погляд, подальшого "розшифрування", чи деталізації, не потребує.

М.О. Бєляєв слушно наголошує на необхідності доповнення поняття системи покарань вказівкою на те, що ця система зовні виражається не лише в переліку покарань, а й у певній їх класифікації, тобто у поділі всіх видів покарань на основні й додаткові та на винятковий вид покарання — страту (10). Цю думку розвиває далі О.Л. Цвєтинович, який вказує на те, що визнання системи покарань лише переліком покарань, хоча б таким, що володіє певними властивостями, призводить до того, що в понятті системи покарань власне "системні ознаки" не виражені з достатньою повнотою, а сутність системи визначена не зовсім точ-но(11). Обстоюючи свою точку зору, О.Л. Цвєтинович наводить низку прикладів, акцентуючи увагу, зокрема, на неможливості поставити знак рівності між переліком видів покарань, наведеним у законі, та системою покарань, хоча б тому, що перелік не містить у собі смертної кари, у той час як вона "є повноправним" елементом системи покарань(12). Ми повністю згодні з думкою Л.В. Багрій-Шахматова, M.I. Бажанова, М.О. Бєляєва, В.К. Кетова, О.І. Коробєєва, Н.Ф. Кузнецової, Б.М. Леонтьєва, О.Л. Цвєтино-вича та інших, яка полягає у тому, що система покарань соціально зумовлена(ІЗ) як, втім, і багато інших інститутів кримінального права та права взагалі, й залежить від конкретних історичних умов, рівня розвитку суспільних відносин(14), головних завдань, які розв'язує держава на тому чи іншому етапі свого розвитку(15). Проте підкреслювати цю ознаку як основну у визначенні системи покарань не вважаємо за потрібне, оскільки вона притаманна тіїєю чи іншою мірою всім галузям права та їх інститутам.

O.I. Коробєєв пропонує в понятті системи покарань додатково відбити ще два істотних моменти. По-перше, цілісність та повно. ту всіх без винятку видів покарань, по-друге, функціональне значення тих видів покарань, що входять до системи (16). Принципово не заперечуючи проти цих пропозицій, разом з тим слід зауважити, що в разі їх реалізації визначення поняття системи пока. рань стало б більшим за обсягом, якщо не перевантаженим, громіздким. Вихід з цієї ситуації вбачаємо в тому, щоб, підтримуючи О.Л. Цвєтиновича(17), визнати, по-перше, систему покарання відкритою, тобто мінливою у взаємодії з зовнішнім середовищем та конкретними історичними, соціально-економічними та політичними умовами, а, значить, незавершеною, що дозволило б уникнути у визначенні поняття системи покарань детальної характеристики її цілісності та повноти. Разом з тим, визнаючи, що все в світі є відносним, слід розглядати і відкритість, і незавершеність системи покарань також відносними, при цьому суворо зумовлюючи конкретні проміжки часу, умови та суб'єктів, відносно яких дається така оцінка. Так, протягом тривалих в історичному план періодів часу та стосовно "вільної" волі законодавця система покарань дійсно є відкритою й незавершеною, що виявляється через правотворчість у змінах як загального переліку покарань та їх класифікації, так і в змінах характеру, змісту, тяжкості, розмірів, обсягів та меж застосування конкретних видів покарань, а також й взаємозв'язків у системі покарань на підставі порівняльної оцінювання тяжкості обмежень, ними передбачених, поширеності цих видів покарань у судовій практиці та ефективності їх у боротьбі зі злочинністю. Воднораз для відносно невеликих проміжків часу, коли в регіоні зберігається соціально-політична, економічна та інша стабільність, і стосовно до правоохоронних та правозастосовуючих органів і окремих громадян система покарань навпаки є замкнутою, обов'язковою та завершеною, що за жодних обставин (за винятком випадків, спеціально передбаченних кримінальним законом) не підлягає ніяким змінам, скороченням чи доповненням. По-друге, визнати систему покарань функціонально-цільовою, тобто системою, основні функції якої полягають у такому диференційовано-індивідуалізованому підході до по карання осіб, винних у вчиненні злочинів, за якого створюються оптимальні умови для досягнення мети кримінального покарання

Підбиваючи підсумки обговорення цієї проблеми, зазначимо, тю ми розглянули далеко не всі критичні зауваження та пропозиції з цього питання, що містяться в літературі, а лише найбільш характерні з них. Припускаємо, що в основі багатьох непорозумінь, які дають підстави для критики, а також недостатнього взаєморозуміння між різними авторами, нерідко лежать розбіжності у використанні ними понятійно-категорійного апарату та його тлумаченні. Інакше кажучи, на практиці, у літературних джерелах частими є випадки, коли автори розмовляють "різними" мовами, навіть тоді, коли вживають одні й ті самі слова та словосполучення, надаючи їм свого власного змісту та значення, або використовуючи розмовно-побутове тлумачення цих слів, яке, на жаль, не завжди співпадає з науковим і не є загальновживаним у літературі. Доречно у зв'язку з цим приєднатися до думки M.I. Панова, який вказує на необхідність суворої, однозначної й одночасно якісної, ясної, доступної й зрозумілої не лише юристам, але й будь-яким громадянам мови кримінального закону та юридичної літератури (18).

Сучасна науково-технічна революція відкрила нові підходи до дослідження оточуючого нас світу, зумовила поширення системного підходу до вивчення тих чи інших проблем та не менш широкого використання терміна "система" у різних галузях знань. Так, відомий спеціаліст у галузі загальної теорії систем, який дослідив, зокрема, походження та розвиток різних визначень поняття "система", В.М. Сагатовський писав, що зараз системна проблематика та відповідна термінологія твердо ввійшли у свідомість сучасного вченого, інженера, практика. За його словами, систему та системність ми сьогодні вбачаємо скрізь. Теоретично будь-який об'єкт наукового дослідження може бути розглянутий як особлива система; системність характеризує процес пізнання таких об'єктів; сучасна техніка має справу із створенням систем великого масштабу, систем "людина-машина"; до категорії систем ми відносимо людський мозок, колонії організмів, найскладніші виробничі об'єднання, соціальний лад суспільства; особливими системами вважаються в межах наукознавства наука та організація наукової діяльності; людина у сучасному світі діє, оперуючи численними системами — лінгвістичними, логічними, психологічними й входить до оточуючих її виробничих, організаційних та інших систем. Аналіз системності в результаті цього виявляється однією з найважливіших сучасних філософських та спеціально-наукових проблем(19).

Однак просте "мовне" запозичення "модного" терміна "система" без поглибленого розуміння його суті і тих "ґрунтовних" чи "джерельних", властивостей та закономірностей, які значною, мірою сприяли досягнутим успіхам у використанні системного підходу, не може принести відчутної користі. Водночас ефективність практичного застосування системного підходу та систем для розв'язання конкретних проблем у науці та техніці, розвитку народного господарства очевидне й не потребує доказів. Саме тому останніми роками в нашій країні й за її межами цьому питаню приділяється значна увага, у зв'язку з чим видано низку фундаментальних праць(20). Все це полегшує наше завдання щодо пошуку шляхів удосконалення та подальшого поглиблення понятя системи покарань у кримінальному праві, вивчення її основних властивостей як системи.