1.3. Об'єктивна сторона ознаки спільності співучасті

Для правильного розуміння співучасті недостатньо такої об'єктивної ознаки, як участь кількох (двох чи більше) осіб у вчиненні злочину Це пояснюється тим, що спостерігаються випадки, коли дії кількох осіб, які сумарно призводять до од­ного злочинного результату, не можна кваліфікувати як спів­участь

Розуміння в теорії та на практиці змісту ознаки спільності має принципове значення як для подальшого розвитку інсти­туту співучасті загалом, так і для його застосування у боротьбі з організованою злочинністю Будь-які спроби визначитися з поняттям «організована злочинна група» чи «злочинна органі­зація» без попереднього чіткого визначення ознаки спільності, яка, безперечно, має бути однією з базових у вказаних понят­тях, на думку автора, будуть невдалими

Зміст цієї ознаки співучасті в теорії кримінального права тлумачиться досить неоднозначно Насамперед є різні думки щодо віднесення спільності до об'єктивної чи суб'єктивної сторони співучасті 3 цього приводу існують три основні по­зиції

Так, П Ф Тельнов вважає, що спільність це об'єктивна озна­ка, що визначає взаємозв'язок дій співучасників2 О О Пюнт-ковський вважає спільність передусім ознакою суб'єктивною' Водночас спільність розглядається не стільки як об'єктивна, скільки як суб'єктивна ознака співучасті, що, зрозуміло, пе­редбачає вивчення спільності як об'єктивної ознаки співучас­ті Так, один з прихильників такої позиції Ф Г Бурчак ствер­джує, що «спільність — це ознака не тільки об'єктивна, а й суб'єктивна»4

Фіре Л І І знову про відповідальність за організовану злочинну діяль­ність//Право України — 1995 — № 1 — С 4)

Тельнов П  Ф  Ответственность за соучастие в преступлении  — М Юрид лит   1974 —С 28

Курс советского уголовного права  В 6т — М     Наука   1970  — Г 2 Часть общая Преступление — С 455

Бурчак Ф Г Соучастие  социальные  криминологические и правовые проблемы —К   Вища шк   1986 —С  102

24

Домінантною є позиція Г О Крігер та П І Гришаєва, вик-ладЄна ними у цитованій раніше монографії «Співучасть за радянським кримінальним правом» Автори називають чотири складові, що, на їхню думку, становлять поняття спільності

злочин вчиняється загальними, спільними зусиллями кіль­

кох осіб,

злочинний результат (наслідок) має бути для всіх цих

осіб спільним, єдиним,

дп кожного співучасника є в конкретній ситуації вчинен­

ня злочину необхідною умовою вчинення дій іншими співуча­

сниками,

злочинний результат, чи факт вчинення злочину перебу­

ває у причинному зв'язку з діями кожного із співучасників

Такої самої думки дотримується М І Бажанов1

Проте, як слушно, на думку автора, зазначив Ф Г Бурчак, запропоноване П І Гришаєвим та Г О Крігер розуміння спіль­ності є хибним у формально-логічному плані, оскільки пер­шою ознакою спільності названо вчинення злочину загальни­ми, спільними зусиллями Але ж ця ознака, по суті, не є час­тиною поняття, що розглядається, — вона охоплює його пов­ністю, тобто перша ознака являє собою тавтологію поняття, що визначається За такого підходу виникає замша частини цілим2 Звідси — уточнення стосовно того, що злочин у співучасті вчи­няється взаємодоповнюваними, взаємозумовленими зусилля­ми кількох осіб

Крім зазначених міркувань щодо визначення поняття спіль­ності, в монографії недолік позиції П І Гришаєва і Г О Крігер, на нашу думку, полягає у тому, що вони розглядають спіль­ність тільки як об'єктивну характеристику співучасті, не вра­ховуючи органічної єдності спільності дій і спільності умислу при співучасті На таку однобічність розуміння спільності вказувалося й у спеціальній літературі Так, О О Пюнтковсь-кий писав, що «не можна повністю погодитися з П І Гришає­вим та Г О Крігер, які розуміють спільність виключно в об'єк­тивній площині»'

Щодо визнання ознаки спільності як об'єктивної чи суб'єктивної ознаки співучасті, автор дотримується позиції Ф Г Бурчака Ця позиція спирається насамперед на закон (ст   19 КК України, 1960 р  та ст 26 чинного КК України),

Ьажанов М И Уголовное право Украины Общая часть — Днепропет-2 ровск Пороги, 1992 — С 81—82

Бурчак Ф Г Соучастие  социальные  криминологические и правовые проблемы —К   Вищашк   1986 —С 103

Пионтковскии А А Учение о преступлении — М   Госюриздат, 1961 — С 548

25

оскільки співучасть визначається як умисна спільна участь у вчиненні злочину. Таким чином, ідеться про умисну спіль­ність, тобто про специфіку діяння, вчиненого співучасниками, зміст, особливості зв'язку дій кожного з них з діями інших осіб і з сукупно вчиненим злочином.

Водночас спільність означає і наявність певної психічної єдності, психічного зв'язку між особами, що діють спільно1. В цьому разі, безумовно, слід говорити про спільність як суб'єктивну ознаку співучасті2.

На нашу думку, П. І. Гришаєв та Г. О. Крігер недостатньо обгрунтовано визначають зміст спільності як такі дії співучас­ників, коли діяння кожного з них є необхідною умовою вчи­нення дій іншими співучасниками. За П. І. Гришаєвим і Г. О. Крігер, спільність виражається у вчиненні злочину за­гальними, спільними зусиллями кількох осіб.

Більшість фахівців з кримінального права поділяють зло­чини на такі, що мають формальний чи матеріальний склад залежно від їх законодавчої конструкції. Отже, для злочинів, учинених у співучасті, що мають формальний склад, єдиний для всіх співучасників сукупний результат у вигляді суспільно небезпечних наслідків не буде складовою чи вираженням спіль­ності, оскільки настання таких наслідків не є елементом скла­ду злочину. На цій підставі необгрунтованим слід визнати й віднесення до складу елементів спільності причинного зв'язку між діями співучасників та злочинним наслідком, адже в тео­рії кримінального права та на практиці загальновизнаним є те, що причинний зв'язок — необхідна ознака лише злочинів з матеріальним складом.

Висновок авторів про те, що злочинний результат (точніше, суспільно небезпечні наслідки) завдається сукупними, спіль­ними зусиллями всіх співучасників незалежно від їх ролі (функції), слушний лише у тому розумінні, що кожен співучас­ник робить у спільно вчинений злочин свій «внесок» у межах функції, об'єктивну сторону якої визначено законом. Однак виконується об'єктивна сторона злочину та завдається суспіль­но небезпечний наслідок лише однією категорією співучасни­ків — виконавцем. Тому заподіює злочинну шкоду тільки вико­навець, і в цьому розумінні вчинені ним дії та їх суспільно небез­печні наслідки зумовлюють відповідальність інших співучасни­ків та її межі, що закріплено в ст. 29 КК України.

Бурчак Ф Г Соучастие, социальные, криминологические и правовые проблемы —К. Вищашк. 1986 —С. 103.

У цьому підрозділі спільність розглядатиметься як необхідна об'єктивна ознака співучасті

26

Отже, безпідставним, на нашу думку, є віднесення автора­ми до «компонентів» спільності причинного зв'язку між діями кожного співучасника і «фактом учинення злочину» (це по­ложення не стосується випадків співвиконавства чи співвин­ності)- В зазначеному твердженні виявилися змішаними по-няття, що є усталеними і не викликають дискусій у науці кри­мінального права. Причинний зв'язок посідає лише одне кон­кретне місце в об'єктивній стороні складу злочину — між су­спільно небезпечними діями та суспільно небезпечними нас­лідками. Факт учинення злочину, безумовно, не є ознакою об'єктивної сторони1.

Із фахівців, які розробляли проблеми співучасті, най-прийнятнішою стосовно ознаки спільності, на нашу думку, є позиція П. Ф. Тельнова. В його роботах обґрунтовується думка, відповідно до якої основний зміст спільності стано­вить взаємозумовлена залежність між функціями осіб, що діють спільно2. При цьому автор розуміє під взаємною зу­мовленістю таку об'єктивну залежність, за якої дії одного співучасника створюють умови, полегшують можливість вчинення злочинних діянь іншими співучасниками (додамо від себе, що ця об'єктивна залежність полягає також у створенні не тільки власне умов, а й передумов вчинення злочину). Загальним змістом спільності (властивим злочи­нам як з матеріальним, так і формальним складом) є функ­ціональний зв'язок дій співучасників, виражений у тому, що ці дії пов'язані взаємозумовленим зв'язком, який озна­чає залежність злочинних дій одного співучасника від дій іншого.

Слід погодитись і з такою думкою П. Ф. Тельнова: взаємо­залежність як вияв спільності не збігається з причинним зв'язком у діях співучасників за часом, оскільки трапляються випадки, коли пособництво чи підбурення виникає хоча й до фактичного завершення посягання, але пізніше більшої части­ни дій виконавця, і за своїм місцем у часі не може бути їх причиною \

На жаль, ці положення не дістали в роботах П. Ф. Тельнова подальшого розвитку. Натомість далі у своєму викладі він розширює поняття спільності, включає до нього не тільки вза-

Водночас було б несправедливо не відзначити заслугу авторів у розробці поняття спільності, адже зазначена позиція лишається домінантною і сьо­годні (77 % опитаних автором працівників слідчих підрозділів дотриму­ються у практичній діяльності позиції П І Гришаєва та Г О Крігер). Тельное П. Ф  Ответственность за соучастие в преступлении  — М.: Юрид лит., 1974 —С. 31. Там само — С ЗО.

27

ємну обумовленість злочинних дій двох чи більше осіб, а й єдиний для них злочинний результат та причинний зв'язок між діями кожного співучасника і злочинним результатом1. Крім цього, П. Ф. Тельнов розглядає спільність винятково в об'єктивній площині.

У спеціальній літературі, присвяченій проблемам співучасті, думку, що саме дії виконавця є причиною суспільно небезпеч­ного наслідку, тоді як діяння інших співучасників слушно ви­значалися лише як умови заподіяння таких наслідків, вислов­лював М. Д. Шаргородський2.

Автор підтримує позицію М. Д. Шаргородського, який зауважував, що причиною спільного злочинного результату є саме дії безпосереднього виконавця злочину. Дії решти співучасників — організаторів, підбурювачів та пособни-ків — є лише умовою заподіяння суспільно небезпечних наслідків^

Однак позиція щодо віднесення до «компонентів» спільно­сті причинного зв'язку між діями кожного співучасника і «фак­том учинення злочину» є домінантною в науці кримінального права.

Так, Т. В. Церетелі вважає, що співучасником у злочині може вважатися тільки той, хто вчинив дії, які передують настанню злочинного наслідку і є однією з необхідних умов його на­стання4. Такої самої думки дотримується Н. О. Гуторова5 (свого часу у кримінально-правовій літературі підкреслювало­ся, що різниці між причиною настання будь-якого наслідку та його необхідною умовою немає6).

Справді, при спільній злочинній діяльності зусилля винних об'єднуються. Кожен із них виконує свою частину єдиного злочину, що більшою чи меншою мірою сприяє здійсненню намірів інших співучасників. Та чи є дії виконавця закономір­ним, неминучим породженням поведінки пов'язаних із ним осіб? Очевидно, ні.

Фаталістичне розуміння злочину як неминучої в конкрет­них умовах поведінки особи відкидається філософією (автор

' Тельное П  Ф  Ответственность за соучастие в преступлении  — М Юрид лит, 1974 —С ЗО

2              Шаргородский М Д Некоторые вопросы общего учения о соучастии //

Правоведение —1960 — № 1 —С 84—97

3              Там само — С 90.

4              Церетели Т В Причинная связь в уголовном праве — М   Госюриздат,

. 1963 —С 341

3 Гуторова Н А Соучастие в преступлении по уголовному праву Украины Учеб пособие —Харьков ООО «Рубикон П», 1997 —С 20—21 Трайнин А Н Учение о соучастии —М   Юриздат, 1941 —С 64.

28

підтримує думку про неможливість вирішення питання про причинний зв'язок у праві незалежно від розв'язання пробле­ми причинності у філософії)', оскільки особа завжди має мож­ливість вибору з кількох варіантів поведінки. Ще більше це стосується ситуації, коли особі, яка не має наміру вчиняти злочин, пропонують його скоїти. Теорія кримінального права, не заперечуючи залежності дій винного від зовнішніх умов, зокрема й від дій інших осіб, встановлює, що ця залежність не виключає для нього свободи вибору, не прирікає до вчинення злочину. Іншими словами, поведінка особи, оскільки йдеться про вольові вчинки, лишається вільною при будь-якій залеж­ності від зовнішніх чинників.

Виконавець зрештою своєю волею вирішує, чи вчиняти йо­му суспільно небезпечне діяння2. Його поведінка не спричи­нюється впливом інших осіб з такою ж неминучістю, як на­слідок причиною.

Особа може зумовити своїми діями будь-які механічні, фі­зичні, біологічні зміни в навколишньому світі. Своїми діями вона може психологічно впливати на поведінку інших осіб. Однак її поведінка не завжди безпосередньо породжує кон­кретний наслідок3 і саме тому не може розглядатись як його причина.

Кримінологи в поясненні генезису злочинної події розме­жовують причини та умови. Притаманна співучасті взаємоза­лежність дій виконавця та інших співучасників розглядається як умова, що сприяє виникненню злочинного наміру чи досяг­ненню злочинного результату4.

Якщо йдеться про умову, то тут, зрозуміло, потрібно вихо­дити із змісту поняття «умова». При розумінні його як філо­софської категорії це поняття виконує роль чинника, що су­проводжує причину, сприяє її появі, але не може виконувати функції чинника, що породжує наслідок5.

Більшість фахівців кримінального права, як зазначалося вище, обстоюють позицію, відповідно до якої кожен співучас­ник є особою, яка спричинює єдиний злочинний результат

Курс советского уголовного права В 6 т — М   Наука  1970 — Т 2'

Часть общая Преступление —С 158

Тельное П  Ф  Ответственность за соучастие в преступлении  — М

3              Юрид. лит, 1974 —С 30

Курс советского уголовного права В 6 т — М   Наука  1970 — Т 2

4              Часть общая Преступление — С 194

Кудрявцев В Н Причинность в криминологии — М • Юрид лит, 1968 — ч С 22—69, 100—105

Философский энциклопедический словарь Терминол слов / Редкол С   С   Аверинцев  и др   — 2-е  изд   — М    Сов   энцикл,   1989   — С 511-512

29

залежно від характеру злочинних функцій Однієї особи, що спричинює суспільно небезпечні наслідки, на їхню думку, при співучасті бути не може1

З цього можна зробити висновок, що й однієї причини вчи­нення злочину при співучасті також не може бути, тобто один суспільно небезпечний наслідок має кілька причин в особі кож­ного із співучасників, що, на нашу думку, виходить за межі нау­кового знання, адже будь-який наслідок може мати лише одну причину, а решту супутніх причин і явищ слід розглядати лише як умови2 Тому позиція юристів, які визнають дії кожного із співучасників такими, що спричинюють злочинний результат, є необгрунтованою Не можна погодитися з основними тезами ц прихильників, сутність яких полягає в тому, що злочинний ре­зультат настає внаслідок сукупних зусиль усіх співучасників, які діють спільно (Далі подається уточнення, яке, на нашу думку, заперечує висловлену ідею) При цьому дії окремих співучасни­ків, якщо не враховувати їх спільності, не можуть бути кваліфі­ковані як заподіяння спільної шкоди І далі Злочинний наслідок є спільним та неподільним, оскільки завданий сукупними зусил­лями всіх співучасників Дії кожного при цьому є складовими спільної причини3 Тобто, виходячи зі сказаного, дії кожного співучасника слід розглядати як елемент сукупної причини або як суму причин, а це не зовсім відповідає поняттю «причин­ність»

З викладеним можна було б погодитися, але річ у тому, що, дотримуючись теорії необхідного заподіяння шкоди, ми має­мо визнати, що дії кожного співучасника не тільки за необхід­ністю, а і безпосередньо спричинюють злочинний наслідок Однак, відомо, що безпосереднім заподіювачем є лише вико­навець злочину, бо тільки він виконує об'єктивну сторону конкретного складу злочину і тільки його дії безпосередньо завдають шкоди суспільним відносинам,  що охороняються

1              Курс советского уголовного права  В 6 т — М   Наука  1970 — Т 2

Часть общая Преступление — С 457—460

2              Зв язок причини і наслідку — явище необхідне якщо є причина та наявні

відповідні умови то неминуче виникає наслідок, причому він завжди поро­

джений саме цією причиною за тих самих умов і в усіх інших випадках А

втім, учення про причинність не підтверджує, що щось, породжене причи­

ною, виникне за будь-яких умов неминуче Зміна умов може змінити і на­

слідок цієї причини, створюючи умови за яких виникають тенденції що

протидіють причині Вказуючи на ті чи інші можливості причинність зу­

мовлює реальну свобод}  особи (див    Философский энциклопедический

словарь Терминол слов / Редкол   С С Аверинцев и др — 2-е изд — М,

Сов энцикл   1989—С511—512)

3              Ковалев М И Соучастие в преступлении В 2 т — Свердловск СЮИ

1960 — Т 1  Понятие соучастия —С 127

30

законом Звідси питання чи не є внаслідок цього причинний зв'язок між діями інших співучасників і злочинним результа­том опосередкованим1?

Водночас спільність, як зауважує П Ф Тельнов, не означає однакових зусиль співучасників, злочинний результат може бути, і найчастіше буває, наслідком різних за інтенсивністю зусиль співучасників1 І це справді так, це є ще однією підста­вою віднести одні дії, залежно від їх інтенсивності, до причи­ни, а інші — до умов настання суспільно небезпечних наслід­ків, а також, залежно від інтенсивності діяльності кожного із співучасників (функцій, які вони виконали), віднести одних осіб до виконавців, а інших — до підбурювачів, пособників чи організаторів злочину

Отже, на нашу думку, немає підстав вести мову про нібито існуючу специфіку (особливості)2 причинно-наслідкового зв'язку між діями співучасників та злочинними наслідками Це не специфіка, а просто відсутність такого зв'язку Тому не слід говорити про встановлення на практиці причинного зв'язку між діями співучасників та виконавця злочину, а тим більше — суспільно небезпечними наслідками Достатньо до­вести, що дії співучасників були лише однією з умов учинення злочину виконавцем

Отже, однією із найістотніших, на нашу думку, є уточнена нами теза П І Гришаєва і Г О Крігер, що для спільності не­обхідно, щоб злочин було вчинено взаємодоповнюваними, взаємозумовленими зусиллями кількох осіб У цьому сутність об'єктивної сторони спільності, п серцевина Злочин вчиня­ється співучасниками сукупно взаємозумовленими діями Об'єктивну сторону злочину виконує безпосередньо викона­вець, однак його дії для виявлення ознаки спільності при ви­рішенні питання щодо притягнення до кримінальної відпові­дальності пособника, підбурювача чи організатора мають бути зумовлені їхніми діями, адже вони реалізують свій злочинний намір через діяльність виконавця

У кожному конкретному випадку потрібно вивчати об'єк­тивний взаємозв'язок або взаємозумовленість дій кількох осіб, Що, безумовно, є сутністю спільності

Не докладаючи особливих зусиль, можна помітити, що уточнена нами перша об'єктивна ознака спільності (вчинення злочину взаємозумовленими, взаємодоповнюваними зусилля-

Тельнов П Ф  Ответственность за соучастие в преступлении  — М 2 Юрид лит, 1974 —С 35

Советское уголовное право   Общая часть  — М    Изд-во Моек  ун-та, 1981 —С 251

31

ми кількох осіб), яку було схарактеризовано в монографії П. І. Гришаєва та Г. О. Крігер, близька до третьої ознаки, ви­значеної цими авторами: дії кожного співучасника за конкрет­них обставин скоєння конкретного злочину є необхідною умовою вчинення дій іншим співучасником. Враховуючи ор­ганічну єдність цих ознак як таких, що пояснюють одна одну, доцільно, на нашу думку, визнати існування єдиної об'єктивної ознаки спільності — вчинення злочину взаємозумовленими зусиллями кількох осіб.

Дослідження ознаки спільності підводить нас ще до одного важливого висновку. Так, якщо під час слідства встановлено, що до дій виконавця на стадії готування до злочину чи замаху на злочин долучаються дії інших осіб, які не усвідомлюють розпочатої виконавцем діяльності і схиляють його до вчинен­ня злочину чи створюють умови для вчинення злочину, підго­товку до якого чи замах на який уже розпочато виконавцем незалежно від дій зазначених осіб, то такі дії потрібно квалі­фікувати як замах на підбурювання чи пособництво, мотиву­ючи це тим, що злочинної мети підбурювача — створення у свідомості виконавця думки щодо необхідності виконання зло­чинних дій — не було досягнуто через незалежні від підбурюва­ча чи пособника обставини. Дії підбурювача чи пособника щодо впливу на свідомість виконавця залишаються нейтральними і відповідно не обумовлюють діяльність виконавця. Проте якщо до дій виконавця на зазначених стадіях додаються дії інших осіб, які усвідомлюють розпочату виконавцем діяльність і схиляють його до вчинення злочину чи створюють умови для цього, то ці дії слід розглядати як такі, що сприяють виник­ненню у виконавця впевненості у правильності своїх дій. У цьому разі підбурювач або пособник ставить перед собою ін­шу (на відміну від першого випадку) мету і досягає її. Такі дії відповідно кваліфікуються як підбурювання до вчинення зло­чину або пособництво за ст. 27 КК України.

Також доцільним, на думку автора, є виокремлення таких двох видів підбурення: підбурення до вчинення злочину взагалі та підбурення як таке, що створює у виконавця впевненість у пра­вильності складеного раніше плану дій. Вид підбурення слід ура­ховувати під час дослідження ознаки спільності.

Таким чином, з'ясовуючи, чи були певні дії співучасників умовою дій виконавця, а отже, чи була їхня діяльність взаємо-зумовленою, потрібно встановити, чи мали дії співучасників істотний вплив на виконавця, тобто чи зумовили вони прий­няття рішення про вчинення злочину, або чи запевнили вони виконавця в необхідності виконання раніше прийнятого рі­шення.

32

у цьому, на думку автора, полягає головна сутність спіль­ності як об'єктивної ознаки співучасті.

Стрижнем питання про спільність як об'єктивну ознаку співучасті є те, що кожен із співучасників робить свій внесок, який відбивається в конкретних зусиллях, спрямованих на досягнення злочинного результату; кожний співучасник свої­ми зусиллями створює умови для дій виконавця. Дії всіх спів­учасників стають взаємозумовленими.