1.4. Суб'єктивна сторона ознаки спільності співучасті

Співучасть у діях конкретної особи, яка притягається до кримінальної відповідальності, можна встановити лише тоді, коли злочин учиняється двома чи більше особами умисно. Це положення безпосередньо закріплено в Кримінальному кодек­сі, який визначає співучасть як умисну спільну участь у ско­єнні злочину. Таким чином, суб'єктивна сторона співучасті передбачає лише умисну форму вини. ~-

Вина — це психічне ставлення осудної особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння, а у злочинах з матеріаль­ним складом — і до його наслідків у формі умислу або необе­режності. Це загальне поняття вини, наукове узагальнення ознак, характерних для будь-якої форми вини, закріплене в ст. 23 КК України.

Вина як головна ознака суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину, зокрема вчиненого за співучасті, нерозривно пов'язана з його об'єктивною стороною. Саме вона найбіль­шою мірою акумулює в собі ознаки об'єктивної сторони, ві­дображає те, як ці ознаки проходять крізь призму свідомості і волі злочинця. Вини абстрактної, відірваної від конкретного суспільно небезпечного діяння чи бездіяльності, не існує. Про неї може йти мова, коли потрібно встановити психічне став­лення особи до скоюваного нею суспільно небезпечного діян­ня і його наслідків. Саме суспільно небезпечне діяння і його наслідки становлять предметний зміст вини, її змістове напов­нення.

Відсутність суспільно небезпечного діяння виключає саме порушення питання про вину.

Вина особи є важливим суб'єктивним чинником, зміст яко­го визначає не тільки характер злочинного діяння, а й саму наявність його як такого. Звичайно свідомість і воля обумов­лені певною мірою зовнішнім середовищем, об'єктивними умовами середовища, в якому проживає людина. Проте ця

33

залежність не є фатальною, такою, що визначає асоціальну поведінку особи У цьому головну роль відіграють її свідо­мість і воля Саме вони — основні важелі, що визначають ха­рактер і форму поведінки людини в кожному конкретному випадку

Відповідно до ст 24 КК України злочин визнається вчине­ним умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (або бездіяльно-І сті), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча ц не бажала, але свідомо припускала їх настання

Аналіз законодавчого визначення умисної вини дає змогу виділити як її складові три розпізнавальні особливості, що характеризують психічне ставлення особи до скоєного нею діяння та його наслідків 1) усвідомлення особою суспільно небезпеки (суспільної шкідливості) ц діяння, 2) передбаченщ його суспільно небезпечних наслідків, 3) бажання настанні таких наслідків або свідоме їх допущення Перші дві ознакі становлять інтелектуальну сферу психічної діяльності особи, тобто інтелектуальний момент умислу, а третя —його вольову сферу, вольовий момент умислу

Прямий умисел, виходячи зч 2 ст 24 КК України, — це таке психічне ставлення особи до діяння і його наслідків, прй якому вона усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає можливість або неминучість його суспіль­но небезпечних наслідків і свідомо припускає їх настання

Інтелектуальним моментом тут є усвідомлення суспільної небезпеки своєї поведінки і передбачення п шкідливих наслід­ків Поняття ці хоч і належать до однієї, інтелектуальної, сфери психіки, але різні за своїм змістом

Свідомість охоплює не тільки чітке розуміння фактичної сторони скоюваного, його змісту, характеру і всіх інших об'єктивних ознак, а й певне розуміння соціальної значущості вчиненого діяння його соціальної шкідливості

Передбачення означає, що у свідомості особи склалося пев­не уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння При цьому передбачення тут має конкретний характер Особа має чітке уявлення, що саме від й конкретного діяння будуть або можуть бути суспільно небезпечні наслідки

Вольовий момент прямого умислу — це бажання настання передбачуваних наслідків своєї діяльності чи бездіяльності Частіше особа прагне в такому разі досягти якоїсь мети, задо­вольнити якусь потребу

1 Ломако В А Зміст умислу і його види —X   Харк юрид ш-т, 1991 С 5

34

Слід звернути увагу на деякі особливості змісту умислу при вчиненні злочинів з формальним складом, які визнаються за­кінченими в момент скоєння діяння і не потребують настання і встановлення будь-яких наслідків Структура злочинів цього складу така, що наслідки залишаються тут за межами необ­хідних ознак об'єктивної сторони, а отже, і складу злочину Вже тому суб'єктові, для наявності в його діях складу злочи­ну, не обов'язково бажати їх настання Але ця обставина не заперечує умисної вини Інтелектуальна сфера в цих випадках включає лише усвідомлення, розуміння суспільної небезпеки скоюваного діяння, ставлення до наслідків не виникає Вольо­ва сфера обмежується бажанням скоєння конкретного діяння

Водночас діяльність співучасників характеризується ціле­спрямованістю Співучасники спільно вчиняють злочин, уми­сно об'єднуючи зусилля для усвідомленого скоєння суспільно небезпечного діяння та досягнення злочинного результату З суб'єктивної сторони умисел особи, що вчинила злочин спіль­но з іншою особою, має спільні ознаки з загальним визначен­ням умислу, викладеним у ст 24 КК України

Умисел співучасників, як слушно, на нашу думку, зазначаєть- ) ся в юридичній літературі, охоплює а) усвідомлення особою сус­пільно небезпечного характеру власних дій (бездіяльності), а    1 також суспільно небезпечного характеру дій хоча б одного із   І співучасників, які діють спільно з нею, б) передбачення заподі-   ^ яння спільними діями злочинного наслідку (для злочинів з мате­ріальним складом), в) бажання настання злочинного наслідку1 У    J цьому відображається взаємозумовленість злочинних дій, точні­ше — спільність

Отже, порівняно з умисною виною особи, яка діє одноосіб­но, умисел співучасника є ширшим Він охоплює не тільки об'єктивні процеси власної суспільно небезпечної поведінки, а й доповнюється усвідомленням участі іншої особи у вчи­ненні того самого злочину та бажанням діяти разом з нею у здійсненні як спільних, так і власних намірів Виникає нова якість умислу при співучасті — спільність

Таким чином, суб'єктивною ознакою співучасті є сшль-   ~

ність умислу        у

Визнаючи загалом це положення, фахівці кримінального права, однак, досить неоднозначно розкривають специфічні особливості умислу співучасника (не випадково 45 % опита­них автором працівників слідчих підрозділів вважають спіль­ність як суб'єктивну ознаку співучасті найскладнішою у про-

Телънов П  Ф  Ответственность за соучастие в преступлении  — М Юрид лит, 1974 —С 42

35

цесі доведення наявності складу злочину, вчиненого у спів­участі, у діях тієї чи іншої особи).

Зміст специфіки інтелектуальної ознаки умислу співучас­ника, що визнається більшістю фахівців, полягає у взаємній обізнаності стосовно спільного вчинення конкретного злочи­ну. Тут необхідно зазначити, що йдеться про «класичну спів­участь»1, яка передбачає саме взаємну обізнаність. Однак трап­ляються випадки і так званого мінімального зв'язку співучас­ників, коли, наприклад, виконавець не усвідомлює діяльності підбурювача чи пособника2.

Взаємна обізнаність є характерною, але, на думку автора, не необхідною ознакою спільності. Необхідною ознакою спіль­ності в діях підбурювача, пособника або організатора слід вва­жати його обізнаність щодо злочинних намірів виконавця (виконавців). Однак виконавець може не усвідомлювати, що інші особи, бажаючи досягти тієї самої або іншої злочинної мети, фактично керували його діями, схилили до скоєння зло­чину або сприяли його діям порадами, наданням засобів чи усуненням перешкод, що не виключає відповідальності остан­ніх за умисне вчинення злочину спільно з виконавцем його об'єктивної сторони, оскільки підбурювач, пособник, організатор у таких випадках усвідомлює, що у вчиненні злочину він діє не один, а спільно з іншою особою3.

Тим часом значна поширеність саме взаємної обізнаності та її закріпленість у законі і притаманність складним формам спів­участі потребує від нас окремого вивчення цього питання.

Зміст інтелектуального моменту умислу в таких випадках полягає у взаємній обізнаності співучасників про їхні злочин­ні наміри. Як свідчить практика, така обізнаність при вчиненні злочину характерна для переважної більшості злочинів, скоє­них у співучасті, і саме в її складних формах.

Теорія кримінального права при розкритті умислу у вчи­ненні злочину у співучасті нерідко виокремлює дві специфічш ознаки, що належать до інтелектуального та вольового момекі тів умислу: обізнаність і узгодженість4.

На нашу думку, виокремлення цих ознак є недостатньо об1-ґрунтованим. Взаємна обізнаність означає, що кожен із спів-

Дозволимо собі ввести такий термін

2              Це питання розглядатимемо далі.

3              Новицький Г В  Окремі аспекти застосування інституту співучасті у

боротьбі з організованими злочинними угрупованнями // Уряду Украї­

ни. Проблеми боротьби з корупцією, організованою злочинністю тії

контрабандою — К ЩЦ «Проблеми людини», 1999. — Т. 18—С 174

4              Советское уголовное право: Общая часть — М.: Изд-во Моск. ун-та^

1981.-С. 254.

36

учасників знає про те, що він скоює злочин не один, а спільно, хоча б ще з однією особою, що його злочинні дії (бездіяль­ність) є частиною спільного злочину і його особиста участь у вчиненні злочину усвідомлюється іншими співучасниками. В злочинах з матеріальним складом обізнаність містить також передбачення, що бажаний злочинний результат буде наслід­ком спільних дій, які вчинено сукупними зусиллями співучас­ника і хоча б ще однієї особи, яка діє спільно з ним.

Цілком логічним буде висновок: зазначені вище ознаки мають бути відображені в угоді або змові (або мовчазній згоді) між двома особами, які діють умисно спільно, з приводу вчинення злочину. Така змова з певними застереженнями цілком відпо­відає поняттю «узгодженість». Отже, узгодженість та взаємна обізнаність є тотожними поняттями.

Наявність угоди свідчить про бажання кожного співучасни­ка застосувати спільні зусилля для здійснення спільного зло­чинного наміру та відіграти певну злочинну роль виконавця, організатора, підбурювача чи пособника. Така змова характе­ризує вольовий момент умислу співучасників, виражає суб'єк­тивний елемент спільності при вчиненні злочину і є істотною (однак не завжди обов'язковою) ознакою суб'єктивної сторо­ни співучасті.

Змістом змови може бути домовленість про мету злочину, способи його вчинення, інші деталі, про використання досяг­нутого злочинного результату тощо. Свідченням конкретної змо­ви необов'язково є збіг мотивів і мети злочину, якими керу­ються окремі співучасники.

Змова як ознака співучасті, що здебільшого виділяє спів­участь із маси інших злочинних проявів, може бути або попе­редньою (до початку вчинення злочину), або відбуватися під час злочину на місці його вчинення (після початку виконання об'єктивної сторони).

Попередня змова характеризується, як відомо, насамперед тим, що співучасники до початку виконання об'єктивної сто­рони злочину вступають у змову про його вчинення. З цього, на думку автора, випливає, що змова сама по собі означає створення умов, які сприяють здійсненню суспільно небезпеч­ного наміру.

Процесуальне доведення факту змови двох чи більше осіб про вчинення злочину автоматично вирішує питання про знання ними один одного, взаємну обізнаність щодо злочинних намірів, Узгодженість злочинних дій, наявність суб'єктивної сторони співучасті, й за решти умов — співучасть.

Набагато складніше розв'язати питання про наявність суб'єк­тивної сторони співучасті, коли прямої змови немає чи її на-

37

явність з різних об'єктивних причин не вдається довести кри­мінально-процесуальними заходами. Перша ситуація є харак­терною для випадків, коли кожна з осіб, що беруть участь у вчиненні злочину, будує свої висновки щодо ймовірної пове­дінки іншої особи лише на підставі своїх безпосередніх спо­стережень.

Цікавою, на думку автора, з цього приводу можна визнати постанову Пленуму Верховного суду СРСР від 31 липня 1962 р. «Про судову практику у справах про заздалегідь не обіцяне приховування злочинів, усвідомлені придбання та збут викра­деного майна», де роз'яснювалося, що переховування чи збут майна, свідомо придбаного злочинним шляхом, може бути визнане як співучасть тільки тоді, коли ці дії було обіцяно виконавцеві до чи під час вчинення злочину, або за інших при­чин {наприклад, в силу систематичного їх вчинення), що дава­ли підстави виконавцеві розраховувати на подібне сприяння11. Наведене положення має принципове значення, однак воно стосується саме взаємної обізнаності про спільні злочинні дії чи наміри та розкриває одну з її форм, передбачених ст. 28 КК України.

Як бачимо, ми маємо справу зі співучастю з розподілом ролей, коли діяння співучасників диференційовані і виконання кожним з них певної ролі припускає розрив їх діяльності у часі. Проте за відсутності прямої угоди констатується наявність узгодженості, спільності і співучасті. Таким чином, підтверджується висновок, що поняття «угода» та «узгодженість» можуть бути визнані як тотожні лише з певними застереженнями. Отже, і угода не є обов'язковою ознакою співучасті.

При співвиконавстві чи співвинності подібні питання розв'язуються просто, оскільки дії співвиконавців здебільшого відбуваються на очах один в одного, і тому кожному з них лег­ко судити про спрямованість дій співучасника.

Водночас мають місце випадки, коли будь-якої угоди вза­галі не було, тобто виконавцеві навіть невідома особа підбу­рювача, пособника чи організатора, або коли він вважає, що діє один. Сама діяльність підбурювача, пособника чи органі­затора може бути настільки завуальованою, що не тільки сто­ронні, а й сам виконавець не відчуватиме її. У низці злочинів (особливо вчинених у межах діяльності злочинних органна-цій) підбурювач, власне, для того й користувався послугами

Постановпение Пленума Верховного суда СССР от 31.03.62 № 11 «О судебной практике по делам о заранее не обещанном укрыватепь-стве преступлений, приобретении и сбыте заведомо похищенного иму­щества»: Сб. постановлений ВС СССР (1924—1986). — М.: Изв Сове­тов нар депутатов СССР, 1987. — С. 685.

38

виконавця, щоб самому лишитися непоміченим і тим самим уникнути відповідальності. Тут і виникає питання про обов'язко­вість для співучасті взаємної узгодженості, обізнаності про зло­чинні дії, наміри співучасників.

у теорії кримінального права ця проблема дістала назву можливість одностороннього, мінімального зв'язку між спів­учасниками1.

Зрозуміло, що питання стосовно мінімального зв'язку між співучасниками має не тільки суто теоретичне, а й практичне значення. В цьому розумінні воно цікавить нас із погляду мож­ливості притягнення організатора, підбурювача, пособника до кримінальної відповідальності за співучасть у вчиненні зло­чину тоді, коли останні фактично не виконують об'єктивної сторони, а виконавець не усвідомлює ролі інших осіб у вчи­ненні злочину (те, що випадки «таємної» співучасті трапля­ються у правозастосовчій практиці, засвідчили 77 % опитаних працівників слідчих підрозділів, 23 % — з цією проблемою не стикалися).

Зрозуміло також, що питання про відповідальність за спів­участь у вчиненні злочину виконавця, коли він не усвідомлює участі у вчиненні злочину інших осіб, може розв'язуватись тільки категоричним запереченням.

Крім того, у злочинах, елементом складу яких є мета їх вчинення, мета підлягає поставленню у вину виконавцеві лише за умов, коли він знав про наявність такої мети в інших співучасників та свідомо сприяв її досягненню, тобто коли мета була охоплена його умислом. Якщо ж виконавця викори­стовують «втемну», то його співучасть у злочині виключа­ється.

У теорії кримінального права проблема необхідності дво­стороннього чи одностороннього суб'єктивного зв'язку при співучасті розв'язується по-різному. Частина фахівців кримі­нального права обґрунтовує необхідність лише двосторонньо­го суб'єктивного зв'язку співучасників, для наявності якого необхідною є взаємна обізнаність не менш як двох співучас-

Ковалев М И Соучастие в преступлении: В 2 т — Свредловск СЮИ, 1962. — Т. 2: Виды соучасников и формы соучастия в преступной дея­тельности. — 274 с ; Пионтковский А А Советское уголовное право: В 2 т. — 3-е изд. — М, Л. Юриздат. 1929 — Т. 1. — 371 с , Тельное П. Ф. Ответственность за соучастие в преступлении. — М : Юрид. лит, 1974. — 208 с ; Шнейдер М А Соучастие в преступлении по советскому уго­ловному праву. — М ВЮЗИ, 1958. — 98 с; Гуторова Н А Соучастие в преступлении по уголовному праву Украины: Учеб. пособие — Харьков: ООО «Рубикон П». 1997 — 101 с , Трайнин А Н Учение о соучастии. — М.: Юриздат, 1941 — С. 73.

39

ників про спільне вчинення злочину1 Водночас у минулі роки деякі автори обстоювали можливість одностороннього чи мі­німального суб'єктивного зв'язку, при якому співучасник (зде­більшого виконавець) може бути не обізнаний щодо участі інших осіб у вчиненні злочину

Цю думку висловлював О М Трайнш Розглядаючи суб'єк­тивну сторону співучасті, він писав, що вона «можлива і без попередньої узгодженості співучасників і навіть взагалі без будь-якої узгодженості між ними»2 Принаймні, зазначав він, необізнаність виконавця не виключає співучасті На думку О М Трайнша, для встановлення співучасті достатньо, щоб «підбурювач чи пособник знав про діяльність виконавця»3

З обгрунтованою підтримкою можливості мінімального суб'єктивного зв'язку між співучасниками виступав Ф Г Бур­чак4 Він зазначав, що об'єктивно між діями підбурювача чи пособника і виконавця існує причинна обумовленість і, оскільки їхні дії умисні, чиняться з метою схиляння вико­навця до скоєння злочину, то залишати такі дії безкарними не можна

Водночас М А Шнейдер писав, що «проблема «таємної» співучасті повністю штучна»5, причому як на головний аргумент він посилається на те, що в судовій практиці таких справ немає

Цей аргумент не можна визнати обґрунтованим По-перше, такі справи, як пише Ф Г Бурчак, траплялися ще в 60-х рр (не кажучи вже про сьогодення, пов'язане з організо­ваною злочинною діяльністю), по-друге — відсутність чи не­достатня кількість справ пояснюється насамперед тим, що правоохоронним органам здебільшого не вдається зібрати достатньої кількості доказів злочинної діяльності підбурюва­чів чи пособників, які намагаються приховати свою участь у злочині

1              Ковалев М И Соучастие в преступлении В 2 т — Свердловск СЮ И

1962 —Т 2 Виды соучастников и формы соучастия в преступной дея­тельности — 274 с , Пионтковскии А А Советское уголовное право В 2т —3-еизд —М,Л Юриздат, 1929 — Т 1 —371 с , Тельное П Ф Ответственность за соучастие в преступлении — М Юрид лит, 1974 — 208 с , Шнейдер М А Соучастие в преступлении по советскому уго­ловному праву — М ВЮЗИ, 1958 — 98 с , Гуторова Н А Соучастие в преступлении по уголовному праву Украины Учеб пособие — Харьков ООО «Рубикон П», 1997 — 101с

2              Траинин А Н Учение о соучастии — М   Юриздат, 1941 — С 73

3              Там само

Бурчак Ф Г Соучастие социальные, криминологические и правовые проблемы —К   Вищашк, 1986 —С  106

Шнейдер М А Советское уголовное право — М ВЮЗИ, 1962 — Вып  11  Соучастие в преступлении —С  18

40

Брак чи недостатня кількість прикладів не може порушити реальної взаємопов'язаності дій виконавця й підбурювача, який свідомо схиляє виконавця до вчинення злочину, та ще робить це так, щоб у того склалось враження, ніби він само­стійний у скоєнні злочину

На жаль, як слушно зауважує Ф Г Бурчак', прихильники двостороннього зв'язку між співучасниками не завжди врахо­вують цю обставину

Автор підтримує позицію Ф Г Бурчака стосовно того, що про односторонній зв'язок за співучасті може йтися тільки тоді, коли підбурювач знає, що він схиляє виконавця до вчинення злочину, а пособник знає, що він допомагає виконавцеві здійснити його злочинний задум Саме ця обізна­ність підбурювача чи пособника про злочинну діяльність ви­конавця і свою роль у ній свідчить про спільність їхніх дій, тобто дає можливість говорити про співучасть І навпаки, брак такої обізнаності у підбурювача чи пособника виключає спів­участь2

Доцільно, на нашу думку, проаналізувати і такий аргу­мент, що наводився для заперечення одностороннього зв'язку між співучасниками, як його невідповідність законодавчій нормі Посилаючись на норму в законі (КК України I960 р ), де співучасть визначається як умисна спільна участь двох чи більше осіб у вчиненні злочину, П Ф Тельнов писав, що в законі не випадково підкреслюється суб'єктивна ознака співучасті — умисна спільна злочинна діяльність не менше як двох осіб Законодавець конкретно вказує на недостат­ність для співучасті спільності дій з об'єктивної сторони, необхідно також, щоб ця спільність була умисною, щоб винні усвідомлювали п Причому умисна спільність злочи­ну, тобто усвідомлення тієї обставини, що суспільно небез­печне діяння коїться не одноосібно, а спільно, якнайменше двома особами, однаковою мірою обов'язкове для суб'єктив­ної сторони діянь усіх співучасників, в тому числі і виконав­ців злочину3

Ця аргументація, на думку Ф Г Бурчака (і автор підтримує ЦЮ думку), буде слушною, якщо вважати, що використаний законодавцем у ст 19 КК України 1960 р термін «умисно» стосується тільки характеристики спільності, а не характерис­тики самого злочину, в якому можлива співучасть

Бурчак Ф Г Соучастие  социальные, криминологические и правовые 2 проблемы —К   Вишашк, 1986 —С 106 ^ Тачсамо —С 12

Тельнов П  Ф  Ответственность за соучастие в преступлении  — М

Юрид лит, 1974 —С  13

41

Проте чинний КК України у ст 26 визначає співучасть як умисну спільну участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (таке саме за змістом положення закріплено і в ст 32 КК Російської Федерації1) Зрозуміло, що поява терміна «умисно» перед словом «злочин» пов'язана передусім з бажан­ням законодавця закріпити вирішене в теорії питання необереж­ної форми вини у співучасті Цим підкреслюється, що співучасть можлива лише в умисних злочинах У пояснювальній записці до ст 26 проекту КК України його автори зазначають, що «спів­участь передбачає не тільки спільну умисну участь2 у злочині, а й умисний характер самого цього злочину)/

Однак тоді виникає інша проблема, пов'язана з тим, що тер­мін «умисно», поставлений перед терміном «спільно», може розглядатися тільки як такий, що характеризує ознаку спіль­ності, а не сам злочин Отже, поставивши термін «умисно» перед терміном «злочин», законодавець фактично обмежив прак­тику стосовно тлумачення поняття «спільність» Він визнав співучастю лише такі дії двох чи більше осіб, у яких мала міс­це взаємна обізнаність співучасників про їх злочинні наміри тобто двосторонній суб'єктивний зв'язок

Виходячи з норми про співучасть, закріпленої в КК Украї­ни, можна твердити, що в разі неусвідомлення виконавцем злочинної діяльності інших осіб, які фактично вчиняють дії пов'язані зі скоєнням злочину виконавцем, дії зазначених осіб не підпадають під норму про співучасть Щоправда, можливе чергове звернення до так званого опосередкованого заподіян­ня, однак, воно вже закріплене в ч 2 ст 27 КК України і фак­тично не охоплює використання виконавця «втемну», тому важко буде доводити вину особи, посилаючись лише на заве­дені в практиці «звичаї», не підкріплюючи це нормою закону яка нині відсутня в КК України

Тим часом на практиці трапляються випадки, коли кваліфі­кація окремих злочинних дій ускладнюється не тільки вико­ристанням необізнаних осіб, які виконують об'єктивну сторо­ну, а й помилковим ставленням до цієї обставини організато­ра, підбурювача чи пособника та фактичним невиконанням об'єктивної сторони складу злочину

'  Уголовный кодекс Российской Федерации // Собр   законодательств!

Российской Федерации —1996 —№25 —С 6015 2 У пояснювальній записці допущено неточне викладення змісту ст 26

Так, у проекті зазначено, що співучастю у злочині визнається умисна

спільна участь   , а в пояснювальній записці йдеться про спільну умис

ну участь, що не є тотожним ' Пояснювальна записка до проекту Кримінального кодексу України '

Укр право —1997 —№2(7) —С 134

42

Так, під час митного оформлення осіб, які прибули з Туреч­чини до Ялти на теплоході, громадянин України П П добровіль­но видав співробітникам митниці валізу з подвійним дном, у якій було 3,3 кілограма героїну Внаслідок попереднього роз­слідування було встановлено, що П П з 1993 р регулярно виїздив у комерційних справах до Стамбула, де встановив стійкі контакти з фірмою «Дельта», яка належала громадяни­нові Туреччини С С Перед від'їздом П П зі Стамбула до нього звернувся С С з проханням передати в Німеччину валізу зі зра­зками хімічного виробництва У П П виникли підозри щодо вмісту валізи, оскільки ще в Стамбулі він чув від знайомого про причетність С С до незаконного обігу наркотиків Від­кривши валізу, він виявив серед іншого пакет із порошком, у якому обгрунтовано запідозрив наркотичну речовину, і вирі­шив заявити про це митним органам

Коли С С прибув на територію України, його притягли до кримінальної відповідальності Здобуті докази свідчили про те, що ще деякі особи використовувалися організато­рами контрабандного каналу для транспортування наркоти­ків «втемну»

Судова колегія з кримінальних справ Верховного суду Ав­тономної Республіки Крим визнала доведеною вину С С в організації переміщення через митний кордон України з при­ховуванням від митного контролю особливо небезпечного наркотичного засобу в особливо великому розмірі Попере­дню кваліфікацію за статтями 19, ч 4, 70і, ч 3 було визнано правильною

Така кваліфікація, на думку автора, цілковито відповідає обставинам справи та вимогам закону Кваліфікувати ди С С, як так зване опосередковане виконання об'єктивної сторони із залу­ченням особи, яка не усвідомлювала суспільно небезпечного характеру власних дій, було неможливо, бо П П припускав мож­ливість його використання «втемну» Та й навряд чи така ква­ліфікація була б правильно сприйнята владними структурами Туреччини, оскільки важко було б пояснювати окремі особли­вості чинного на той час КК України, точніше тих «неписа­них» правил його тлумачення, за яких особа, що ніколи не перетинала державних кордонів, може бути визнана судом як така, що фактично перемістила через кордон наркотичні речо­вини

Водночас дотримуючись позиції про необхідність двосто­роннього суб'єктивного зв'язку між співучасниками, суд не зміг би визнати С С організатором злочину за відсутності необхідних ознак співучасті як такої, оскільки С С зробив Усе можливе, щоб П П діяв, не розуміючи реального змісту

43

вчинків С. С, тобто П. П. не діяв спільно умисно з ним, і цю обставину усвідомлював С. С

Наведений приклад цікавий також тим, що зрештою на лаві підсудних опинилася лише одна особа, причому як організа­тор злочину, тобто єдина особа, притягнута до кримінальної відповідальності, була притягнута як співучасник.

Суд кваліфікував дії С. С відповідно до спрямованості його умислу та керуючись нормою КК України 1960 р. про спів­участь. С. С організував вчинення злочину та діяв у вчиненні злочину умисно спільно з іншою особою (із залученням іншої особи). Тому відсутність складу злочину в діях особи, що ви­конала його об'єктивну сторону, не стала на перешкоді ви­знанню складу організації цього злочину у діях його організа­тора.

Застосувати в цьому випадку норму про співучасть, яка є у чинному КК України, було б неможливо, оскільки там фактич­но закріплено положення про необхідність для співучасті дво­стороннього суб'єктивного зв'язку між співучасниками.

Крім цього, у всіх підручниках з кримінального права під­тримується ідея двостороннього суб'єктивного зв'язку між співучасниками. Як результат цього 82 % опитаних працівни­ків слідчих підрозділів не визнають можливості співучасті при мінімальному суб'єктивному зв'язку, а решта 18 % лише при­пускають можливість застосування норм про співучасть у та­ких випадках, і це за умови, що 77 % стикалися у практичній діяльності з випадками «таємної» співучасті.

Причина, на нашу думку, криється в непослідовності авто­рів, що підтримують цю позицію. Якщо, наприклад, уважно проаналізувати роботу Ф. Г. Бурчака «Соучастие: социаль­ные, криминологические и правовые проблемы», то можна помітити, що слушна позиція автора стосовно односторон­нього суб'єктивного зв'язку між співучасниками суперечить підтриманим ним же положенням про необхідність для спів­участі наявності у вчиненні злочину якнайменше двох осуд­них осіб, що, в свою чергу, грунтується на положеннях про са­мостійний характер співучасті, також підтриманих Ф. Г. Бур­чаком.

Справді, як можна одночасно визнавати можливість одно­стороннього суб'єктивного зв'язку між співучасниками і запе­речувати можливість участі у злочині лише однієї осудної особи?

У підрозділі, присвяченому кількісній ознаці об'єктивної сторони співучасті, було показано, що усвідомлення організа­тором, підбурювачем, пособником юридичних ознак виконав­ця не може бути ознакою суб'єктивної сторони співучасті у діях

44

організатора, підбурювача, пособника, а отже, виконавець може бути й неосудною особою, що ніяким чином не впливає на відповідальність підбурювача, пособника, організатора, їхній умисел має охоплювати суспільну небезпечність дій ви­конавця та власну роль у цих діях, а не його осудність чи не­осудність. Тому в діях підбурювача, пособника, організатора за всіх інших умов є ознаки співучасті, навіть якщо особі, яка виконала об'єктивну сторону складу злочину, невідомо про існування фактичних співучасників.

Тут знов-таки постає питання про можливість визнання як необхідного усвідомлення співучасником певного стану іншо­го співучасника. В першому випадку наші опоненти вважають за необхідне усвідомлення співучасником юридичних ознак, наприклад, виконавця, в другому — усвідомлення психічних процесів, що відбуваються у свідомості того ж виконавця сто­совно співучасника, і залежно від цього порушується питання про наявність співучасті у діях підбурювача, пособника, організатора.

Спробуймо підійти до цього питання суто практично. На­приклад, злочин вчинено у співучасті з розподілом ролей, причому співучасть не є кваліфікуючою ознакою злочину. Враховуючи двосторонній суб'єктивний зв'язок між співучас­никами, для того щоб довести наявність співучасті у діях під­бурювача, пособника, організатора, потрібно не тільки вивчи­ти діяльність цих осіб щодо існування ознак співучасті у їхніх діях, а й довести наявність співучасті у діях виконавця. Без цього, зрозуміло, неможливо буде довести існування співуча­сті у діях організатора, підбурювача, пособника. Втім з пози­ції кваліфікації дій саме виконавця таке доведення не має сен­су, оскільки здебільшого воно не впливає на визначення сту­пеня суспільної небезпечності виконавця.

Так, у ч. 1 ст. 29 КК України вказано, що виконавець (спів-виконавець) підлягає кримінальній відповідальності за стат­тею Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає вчине­ний ним злочин.    •

Якщо злочин, вчинений у співучасті, передбачає співучасть як ознаку, за якою він кваліфікується, або як обставину, що обтяжує відповідальність, то поставлення його у вину вико­навцеві передбачає доведення наявності всіх ознак співучасті У діях виконавця, тобто і його обізнаності щодо злочинної Діяльності інших співучасників.

Таким чином, на нашу думку, проблема неадекватного сприйняття одностороннього зв'язку співучасників знаходить своє відображення у тих самих загальних аспектах сприйняття співучасті, що й проблема мінімальної кількості осудних спів-

45

учасників. Це хибне розуміння передусім природи та призна­чення інституту співучасті. Ще раз підкреслюємо необхідність перегляду деяких штучно висунутих догм, поява яких пов'язана швидше з ідеологічними, ніж з науковими міркуваннями (напри­клад, «буржуазна» теорія акцесорності співучасті).

На нашу думку, слід звернути увагу на ту обставину, що і відповідальність, і покарання особи, зокрема й при співучасті, мають індивідуальний характер, тому ознаки співучасті слід встановлювати у діях кожного співучасника, потрібно з'ясо­вувати, чи діяла конкретна особа умисно спільно з іншою. Якщо це так, то в її діях є всі ознаки співучасті.

Спільність злочинної діяльності передбачає наявність пев­ної психічної спільності, психічного зв'язку між особами, які діють спільно. Нижче, проводячи соціально-психологічний аналіз форм співучасті, розглянемо такі важливі її параметри, як спільність інтересів, єдність мети осіб, які діють спільно, соціально-психологічні механізми, що забезпечують єдину спрямованість у діях групи.

Для того щоб взаємодія здійснювалася, необхідною є участь у діяльності, через яку особа «опосередковує», «регулює» та «контролює» свою взаємодію із середовищем. Через участь у діяльності можна простежити механізм взаємозв'язків людей між собою і кожної конкретної особи із соціальним середови­щем. Потрібно пам'ятати, що зв'язок особи з іншими людьми через участь у діяльності має певну спрямованість. Спрямова­ність цього зв'язку становлять відносини. Відносини— це спря­мованість активності конкретної особи на встановлення й під­тримку зв'язків з іншими людьми1.

Аналізуючи ознаки спільності в її кримінально-правовому значенні, спираючись на раніше зроблені висновки, спробує­мо виробити певні критерії, керуючись якими можна було б констатувати наявність необхідної психічної спільності (зв'язку) для співучасті.

Яким має бути цей зв'язок — одностороннім чи двосторон­нім — залежить від умов вчинення конкретного злочину. Про мінімальну межу такого зв'язку ми вже говорили вище.

Саме по собі вивчення поняття «співучасть» та його ознак стане надійною базою для розгляду форм співучасті, які з по­гляду кримінального права відображають організовану зло­чинну діяльність, адже будь-яка форма співучасті безумовно міститиме в собі загальні ознаки співучасті.

1 Социальная психология. Краткий очерк. — М.: Политиздат, 1975. — С. 69. 46

Зміст об'єктивної та суб'єктивної ознак співучасті дає змо-і-у виявити найзагальніші та суттєві елементи зазначеного ін­ституту. До них, на думку автора, належать:

участь двох чи більше осіб у вчиненні одного і того са­

мого злочину;

спільність у вчиненні злочинних дій, що передбачає як

мінімальний психічний зв'язок між співучасниками, знання

підбурювачем, пособником чи організатором про діяльність ви­

конавця;

умисел усіх співучасників на вчинення певних дій та до­

сягнення злочинного результату.

Підбиваючи підсумок, автор визначає співучасть як умисну участь особи у вчиненні умисного злочину спільно щонаймен­ше з однією особою.