Костін М. (кандидат юридичних наук (м.Київ)) Поняття «доказування» у кримінальному процесі України

У теорії доказів процес доказування роз-'лядається як різновид пізнання обставин злочину, які мають значення для розслідування кримінальної справи, що характеризується єдністю двох взаємопов'язаних ступенів пізнання чуттєвого (безпосереднього) та раціонального (опосередковано-го)[1, 287]. Ці закономірності всебічного пізнання не заперечують наявності суттєвих особливостей кримінально-процесуального доказування, що має усі підстави погодитись з авторами, які підкреслюють, що процедура кримінально-процесуального доказування є

специфічною процесуальною методологією пізнання уповноваженими законом суб'єктами відповідного об'єкта дослідження[2, 4—6]. І все ж, незважаючи на вирішальну роль доказування у встановленні обставин злочину, в літературі з кримінального процесу це поняття тлумачиться неоднозначно. Численні наукові дослідження даної проблеми за різних часів лише підтверджують її постійну актуальність! 1; 3]. Недостатньо дослідженим, у першу чергу, очевидно, слід визнати власне поняття «доказування», що і стане предметом критичного розгляду цієї статті.

>>>144>>>

Здебільшого кримінально-процесуальне доказування розглядають як практичну діяльність уповноважених законом суб'єктів, яка відбувається в особливій процесуальній формі, шляхом збирання, перевірки та оцінки доказів. Водночас існують й інші думки. Наприклад, С.Курильов розглядав доказування як суто пізнавальний процес, виключаючи з його змісту оцінку доказів[4]. З наведеною позицією погодитись не можна, адже без такої оцінки (отримання опосередкованого знання) не можливо пізнати сутність злочинної події, що відбулась, обгрунтувати відповідні процесуальні рішення, тобто розв'язати завдання доказування.

Деякі процесуалісти розглядають процесуальне закріплення доказів як самостійний елемент процесу доказування. Відомий український процесуаліст М.Гродзинський, наприклад, вважав, що доказування - це «діяльність слідчо-судових і прокурорських органів із збирання, закріплення й оцінки доказів»[5]. Автори «Теорії доказів в радянсь^ кому кримінальному процесі» (1973 р.) та деякі інші вчені також дотримуються цієї дум-ки[1, 298], [6, 15].

На погляд автора, процесуальне закріплення фактичних даних не можна вважати самостійним елементом доказування, тому що воно є необхідною складовою будь-якої слідчої дії, що проводиться з метою збирання чи перевірки доказів. Недарма структуру збирання доказів у процесуальних джерелах розглядають як врегульовану КПК діяльність уповноважених суб'єктів з виявлення й фіксації у процесуальних документах та додатках до них матеріальних й ідеальних слідів злочину або іншої доказової інформації. Слід визнати слушною думку С.Шейфера та інших вчених щодо умовності застосування терміна «збирання доказів»[7, 4]. Дійсно, готових доказів у природі не існує, тому слідчий у ході провадження слідчих дій, відшукуючи відносну до справи інформацію (сліди злочину) і фіксуючи її у процесуальних актах, швидше формує докази та їх процесуальні джерела.

Необхідним елементом збирання доказів також є правозабезпечувальні заходи, тобто наділені правовою формою дії, за допомогою яких орган дізнання, слідчий, прокурор і суд забезпечують можливість реалізації прав, наданих кримінально-процесуальним законом громадянам та особам, котрі беруть участь у збиранні доказів[8]. Відтак, останнє було б точніше визначати як формування доказів, що складається з виконання органами досудового розслідування й судом пошукових, пізнавальних, посвідчувальних та правозабезпечу-вальних заходів.

Таким чином, у результаті діяльності суб'єктів доказування з формування доказів матеріальні та ідеальні сліди злочину де-юре отримують статус доказів. При цьому заздалегідь не вирішується питання щодо їх якісності і можливості використання для обгрунтування процесуальних дій та рішень, що стає можливим лише після всебічної перевірки останніх. Залежно від цього доказ може так і залишитись результатом пошуково-пізнавальних операцій суб'єктів доказування на певному етапі слідства або стати засобом доказування, тобто бути використаним при обгрунтуванні процесуальних дій та рішень. Тому, очевидно, не кожний «де-юре» сформований доказ обов'язково «де-факто» стає засобом доказування.

Так, І.Бентам з цього приводу зазначав: «У доказі є щось оманливе; уявляється, що нібито предмет, який так називається, має достатню силу для того, щоб йому довіряли; але під цим словом треба розуміти тільки засіб, котрий використовується для встановлення істинності факту, засіб, який може виявитись і поганим, і гарним, і повним, і недостатнім»^, 13]. Підтримуючи ці думки, зазначу, що, очевидно, за рахунок встановленої законом процедури формування і необхідних вимог до ознак доказу використання цього поняття, головним чином, призначене «на перспективу» гарантувати об'єктивність, законність і надійність доказування. Водночас, недооцінка самостійного значення збирання доказів (фактичного матеріалу), під час якого створюються умови іншим суб'єктам доказування опосередкованим шляхом отримати більш глибоке і повне знання про злочин, на практиці значно ускладнює обгрунтування наявності чи відсутності підстав кримінальної відповідальності особи. Це, зокрема, пояснюється тим, що сучасна методологія доказування у кримінальному процесі не допускає прийняття таких рішень «на віру» або без належного фактичного та логічного обгрунтування. Як слушно зазначив щодо цього відомий філософ М.Бердяев: «Ніколи особа, яка пізнає, не відкривала істини тільки за допомогою логічного апарату, котрим вона намагається переконати інших.,.»[10, 184].

Необхідно підкреслити, що вже при збиранні доказів створюються передумови їх подальшої повної, всебічної, об'єктивної перевірки, як і при перевірці — необхідні умови для розвитку подальшого процесу пізнання обставин злочину та забезпечення

>>>145>>>

можливості оцінки сукупності доказів у кримінальній справі. Існуючі визначення «перевірка доказів» у теорії кримінального процесу мають менше розбіжностей. Підкреслюється, що процес перевірки доказів умовно можна поділити на практичні (слідчі) дії з пошуку нових доказів, а також логічні операції (аналіз і синтез) з дослідження зібраних доказів.

Отже, збирання і перевірка доказів мають забезпечувальний характер щодо доказування і призначені підготувати для нього якісний матеріал. По закінченню перевірки доказів починається їх оцінка. Вона є розумовою, логічною діяльністю особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суддів. Такий характер оцінки, природно, не дозволяє докладно врегулювати цю діяльність нормами права. Тому в ст. 67 КПК «Оцінка доказів» законодавець лише закріплює принципові вимоги до вказаного процесу — оцінку суб'єктами доказування доказів за своїм внутрішнім переконанням. І все ж оцінку доказів, як систему логічних операцій, доцільно визначити більш змістовно і цілеспрямовано. На підставі викладеного вважаю за можливе запропонувати нову редакцію зазначеної статті.

«Стаття 67. Правила оцінки доказів

Кожний доказ підлягає оцінці суддею, прокурором, слідчим, дізнавачем за своїм внутрішнім переконанням, з точки зору достовірності і достатності для встановлення обставин предмета доказування, інших обставин, які мають значення для вирішення справи, а також для прийняття у справі обгрунтованих і вмотивованих процесуальних рішень. При цьому жодні докази не мають наперед встановленої сили».

Викладене вище дає підстави характеризувати збирання і перевірку доказів як етап формування фактичної основи процесу доказування. Останнє проявляється ззовні при складанні процесуальних актів, у яких докази логічним шляхом використовуються для встановлення обставин, що мають значення для справи, а також обгрунтування і мотивування висновків (процесуальних рішень), що є наслідком встановлених обставин. При цьому обгрунтування і мотивування мають самостійне функціональне призначення у процесі доказування. Якщо обгрунтування рішення полягає у демонстрації причинно-наслід-кового зв'язку між змістом доказу й обставинами, які вони встановлюють, то мотивування рішення пояснює, чому саме встановлення цих обставин вимагає обрати ту чи іншу норму процесуального або матеріального закону

та прийняти саме таке процесуальне рішення. Неврахування вказаних відмінностей між обгрунтуванням і мотивуванням на практиці знижує логічність і силу внутрішнього переконання акту доказування.

Відмінність між практичною діяльністю зі збирання та перевірки доказів і власне процесуальним доказуванням здавна помічається фахівцями. Відомі юристи XIX ст. І.Бентам, Л.Володимиров, І.Фойницький, М.Розін та деякі інші розуміли під доказуванням саме логічні операції з використання доказів у обгрунтуванні процесуальних рішень перед судом, хоча при цьому підкреслювали важливу роль процесуального збирання і перевірки доказів як «однієї з гарантій судової достовірності». Наприклад, Л.Володимиров вважав, що «кримінальним доказом є будь-який факт, який має призначення викликати у судді переконання у існуванні або неіснуванні будь-якої обставини, котра складає предмет судового дослідження.... Кримінальний доказ отримує значення судового, коли він має юридичні ознаки, які вимагаються законом... Такі ознаки даються встановленими способами збирання й експлуатації доказів»[11, 133—134]. Отже, поняття доказу (доказування) принципово визначалось не його пошуковою спрямованістю (можливістю встановлювати певні обставини справи), а призначенням — бути засобом обгрунтування встановленого. «Процес доказування, — писав М.Розін, — природно є вільним процесом логічного переконання, що складається по мірі розгляду усій сукупності обставин даного випадку і на підставі такого розгляду»! 12, 383—384].

З цього питання сучасними дослідниками висловлені різні думки. Наприклад, М.Нокер-беков, В.Джатієв та деякі інші фахівці вважають, що пізнання істини у справі здійснюється у два етапи — під час дослідження (до притягнення особи як обвинуваченого), а також під час доказування (обгрунтування пред'явленого обвинувачення)[13]. Прихильник цієї концепції Р.Домбровський, зокрема, зазначив, що пізнання (дослідження) передує доказуванню; для того, що раніше, ніж викладати знання, особа повинна їх отримати] 14]. На думку В.Арсеньєва, Я.Мотовиловкера, М.Ми-хеєнка та інших, доказування має два різновиди: а) «процесуальне доказування» або доказування як дослідження фактичних обставин, тобто діяльність відповідних органів і осіб із збирання, перевірки й оцінки доказів; б) «логічне доказування», тобто логічне та процесуальне обгрунтування певної тези, твердження, висновків у справі. Наприклад,

>>>146>>>

В.Савицький визначав сутність доказування виключно як обгрунтування певного твердження, тези. Однак вчений вважає, що необхідно рахуватись також з традиційним ототожненням у юриспруденції доказування і практичної діяльності з формування і перевірки доказів, а також з тим, що у кримінальному процесі термін «доказування» вживається у обох значеннях. Абсолютизацію того чи іншого значення він вважає неприйнятною крайністю[15, 149—153]. Однак традиція, безумовно, заслуговуючи на увагу, навряд чи може бути достатнім аргументом на користь визначення будь-якого наукового поняття.

Так, у логіці чітко розмежовується процес пізнання й доказ того, що пізнане. Причому доказ як процес (доведення) у логіці — «процес думки, що полягає в обгрунтуванні істинності якогось положення за допомогою інших положень, істинність котрих встановлена раніше»! 16, 205], тобто логічна операція (демонстрація) з обгрунтування одних суджень (тез) за допомогою інших (аргументів). У філософських джерелах доказування (доказ) теж тлумачиться як обгрунтування істинності судження[17]. При цьому наголошується, що специфікою поняття доказування, тим, що відокремлює його від усіх інших процедур, які більш-менш переконливо підтверджують тези, є повне підтвердження істинності положення, щод одводиться.

Таким чином, якщо процес формування і перевірки доказів має завданням створення якісних засобів (доказів), то у процесі доказування обставин злочину дані засоби використовуються шляхом аргументації, обгрунтування ними певних тез (висновків, процесуальних рішень). Це відбувається під час доказування, у іншій процесуальній формі (у постановах, обвинувальних висновках, ухвалах, вироках суду) і тільки за допомогою раціонального (опосередкованого) пізнання, через

оцінку достатності сукупності якісних доказів для прийняття процесуальних рішень та обгрунтування певних тез. За їх допомогою слідчий чи інший суб'єкт доказування подум-ки відтворює загальну картину й механізм вчиненого злочину або доходить висновку про відсутність підстав кримінально-правових відносин.

Підсумовуючи викладене, можна дійти таких висновків:

1.   Збирання і практичні дії з перевірки доказів не повинні включатись у поняття доказування у кримінальному процесі; вони передують доказуванню, а їх результати служать основою   доказування,    важливі   для    його всебічності, надійності і результативності.

2.  Доказування у кримінальному процесі є особливим видом кримінально-процесуального пізнання. Поняття доказування можна визначити   таким   чином.   Це   —   діяльність   у порушеній кримінальній справі судді, прокурора, слідчого, дізнавача, інших уповноважених     кримінально-процесуальним     законом суб'єктів,   основу   якої   складають   логічно-аналітичні   операції   з   перевірки   й   оцінки сформованих доказів з метою встановлення підстав для кримінальної відповідальності і застосування   покарання,   захисту   невинних осіб від необгрунтованого засудження, шляхом використання доказів для обгрунтування і мотивування   відповідних  процесуальних  рішень.

3.   Запропоноване  авторське  визначення доказування також може бути враховано при формуванні нової моделі кримінального судочинства в Україні, зокрема, як один з аргументів щодо доцільності перерозподілу повноважень і основних функцій у вітчизняному кримінальному      процесі      між      органами кримінального переслідування (прокуратурою і дізнанням) та судового слідства! 18].

Використана література:

1.  Теория доказательств в советском уголовном процессе / Под ред. Н.В.Жогина. — 2-е изд., доп. - М., 1973. - С. 280-287.

2.   Ш е й ф е р С.А. Следственные действия. Система и процессуальная форма. — М., 1981. - 128 с.

3.   Гродзинский М.М. Улики в советском уголовном процессе. — М., 1945. -С. 4—8; Алексеев Н.С., Даев В.Г., Кокорев Л.Д. Очерк развития науки советского уголовного  процесса.   --  Воронеж,   1980.   --  С.   151 — 158;  Нор  В.Т.   Проблеми теорії і практики судових доказів. — Львів, 1978. — 111 с.; М и х е е н к о М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве.  — К.,  1984.  --  133 с.; Доказывание в уголовном процессе: традиции и современность / Под ред. В.А.Власихина. — М., 2000 тощо.

4.  К у р ы л е в С.В. Доказывание и его место в процессе судебного познания // Труды ИГУ. - 1955. - Т. XII. - С. 57-60.

5.  Гродзинский М.М. Улики в советском уголовном процессе. — М., 1945.

6.  Сибилева Н.В. Допустимость доказательств в советском уголовном процессе. — К., 1990. - 67 с.

>>>147>>>

7.  Ш е й ф е р С.А. Следственные действия. Система и процессуальная форма. — М., 1981. - 128 с.

8.  Ш е й ф е р С.А. Собирание доказательств в советском уголовном процессе. — Саратов,

1986.  - С. 38.

9.  БентамІ. О судебныхъ доказательствахъ. — К., 1876. — 421 с.

10.  Б е р д я е в Н. А. Царство Духа и царство Кесаря. — М., 1995. — 383 с. П.Владимиров Л.Е. Учение об уголовных доказательствах. — Тула, 2000. — 464 с.

12.  Р о з и н Н.Н. Уголовное судопроизводство. — Петроград, 1916. — 597 с.

13.   НокербековМ.  Предмет доказывания в советском уголовном процессе: Автореф. канд. юрид. наук. — Алма-Ата, 1964. — С. 9 — 11.

14.   Домбровский  Р.Г.  Соотношение познания и доказывания  в судебном исследовании // Вопросы борьбы с преступностью. — Рига. — 1975. — Вып. 11. — С. 166— 175.

15.  Савицкий В.М. Язык процессуального закона (вопросы терминологии). — М.,

1987.  - 286 с.

16.  Ж е р е б к і н В.Є. Логіка: Навч. посіб. — К., 1998. — 255 с.

17.   Философский энциклопедический словарь / Гл. ред.: Л.Ф.Ильичев,  П.Н.Федосеев, С.М.Ковалев, В.Г.Панов. - М., 1983. - С. 173-174.

18.   Більш доклад, див.: К о с т і н М.І. Доказування і сучасна модель кримінального судочинства // Економіка, фінанси, право. — 2003. — № 4. — С. 36—39.