Лютікова П. (Національна юридична академія України ім.Ярослава Мудрого, м.Харків) До питання про правовий режим передачі інформації

Виключні права в своєму розвитку пройшли декілька етапів. Виникнення їх було пов'язано з введенням в економічний оборот нового виду об'єктів — результатів інтелектуальної діяльності, які, як нематеріальні на відміну від матеріальних об'єктів, потребували для участі в економічному обороті особливої правової основи. Якщо для останніх таку основу становило право власності, а саме — цей інститут лежить в основі товарних відносин, то для нематеріальних об'єктів цей інститут був непридатним. Тоді і був створений правовий механізм, який термінологічне дістав назву «інтелектуальна влас-ність»(детальніше див.[1],[2]), але при визначенні змісту правомочностей правоволоділь-ця незмінно вказувалося, що він має «виключне право» використання об'єкта економічного обороту, на який закріплювалося право-, 113].

На сьогодні під виключними правами розуміють абсолютне право на нематеріальний об'єкт з включенням до нього більш широкого об'єму правомочностей і засобів захисту, ніж в «абсолютне» право для матеріальних речей[4, 15]. Зміст традиційних виключних прав (авторське право, патентне право) полягає в закріпленні за правоволод-ільцем монопольного права використання результату інтелектуальної діяльності. Інші особи, хоча вони і мають фізичну можливість здійснити таке використання, не мають на це прав без відповідного дозволу правоволодільця, який може це зробити, уклавши, наприклад, ліцензійний договір.

Поява інформації — один з етапів розвитку категорії «виключних прав», що передбачав ще Г.Шершеневич, коли вказував, що зміст категорії виключних прав буде поступово зростати внаслідок подальшого ускладнення економічної системи і створення нових економічних відносин[5, 70—71].

Хоча інформація існувала завжди, основні принципи її організації протягом історичного розвитку не могли залишатися

незмінними. Вони відрізнялися і відрізняються стосовно різних видів інформації, яка міститься в різноманітних галузях інформаційної сфери. Що стосується правового режиму інформації, то він відрізняється залежно від ступеня її доступності для користувачів. Загальнодоступною (відкритою) є інформація з державних інформаційних ресурсів, за винятком віднесеної до державної таємниці. Конфіденційною є інформація про громадян (персональні дані), а також інформація, яка містить комерційну (службову) таємницю.

Проте не будь-яка інформація є об'єктом економічного обороту. Загальнодоступна інформація, на яку у відповідності з особливим законом не встановлена спеціальна заборона, може вільно, без дозволу будь-кого і безоплатно використовуватись та поширюватися іншою особою. Вона не стає об'єктом економічного обороту, оскільки не становить комерційної цінності. Цінність для економічного обороту являє собою тільки конфіденційна інформація і, відповідно, тільки вона може бути об'єктом цивільного права. Для конфіденційної інформації (комерційної таємниці, ноу-хау), яка відокремлена її володільцем, потрібна особлива система регламентації. Необхідною умовою включення її в економічний оборот є закріплення на неї виключного права. Але це не традиційні, а достатньо своєрідні виключні права, хоча загальні ознаки виключних прав від цього не зникають.

Сьогодні вже кажуть про певну сферу інформаційних відносин, безпосередня мета яких обумовлюється не тим, що інформацію треба використати, а тим, що її перш за все треба пізнати, що і впливає на особливість правового режиму її використання. В.До-зорцев зазначав, що нова сфера відносин (інформаційних. — П.Л.) потребує нового понятійного апарату, нової системи категорій і термінів, оскільки правовий режим інформації, відомостей, що її становлять, будується зовсім інакше, ніж правовий режим класич-

>>>130>>>

них (традиційних. — П.Л.) об'єктів інтелектуальної власності[3, 124].

Слід погодитися з тим, що право на інформацію складається з двох елементів — права на отримання інформації і права на її поширення, з яких останній елемент є виключним правом, що має цивільно-правовий зміст. Це право складається з дозволу на передачу інформації третім особам або з дозволу на поширення цієї інформації^, 125].

У зв'язку з тим, що на сьогодні інформація набула властивостей товару і потребує, як і будь-який інший товар, адекватної правової форми поширення, нагальною стає проблема вирішення питання правової характеристики договору на надання інформаційних послуг, який поки ще не знайшов свого дослідження у вітчизняній науці. Одразу ж виникає питання: чи можна вважати правовими засобами, які здатні врегулювати відносини по наданню інформаційних послуг, договір на надання сплатних послуг, чи це своєрідний вид ліцензійного договору? До речі, існує і така точка зору, що передача інформації в тому випадку, коли її носій має речовий характер, являє собою передачу речі, яка має специфічні властивості носія інформації^?, 17]. Спробуємо в цьому розібратися.

Що стосується договору на надання послуг, то вважаємо, що застосовувати його як правовий засіб для врегулювання відносин по передачі інформації не можна. Це пояснюється тим, що послуга — самостійний вид об'єктів цивільних правовідносин. Фізична форма послуги характеризується тим, що вона (послуга) являє собою діяльність, яка не має матеріального результату, який існує окремо від особи, що її надає, створюючи при цьому певний корисний ефект. До того ж в силу самої природи послуги її результат не гарантується виконавцем. Якщо йдеться про передачу інформації, то виконавця взагалі не турбує питання, чи одержує в подальшому замовник якийсь корисний ефект від переданої йому інформації, чи розпорядиться він нею.

Тепер перейдемо до ліцензійного договору, який є найбільш поширеним договором на використання об'єктів інтелектуальної власності. За цим договором власник патенту (ліцензіар) передає право на використання винаходу (корисної моделі) іншій особі (ліцензіату), яка бере на себе зобов'язання вносити ліцензіару обумовлені договором платежі і здійснювати інші дії, передбачені договором про виключну або не виключну ліцензію. Аналіз легального визначення ліцензійного договору дозволяє дійти висновку, що мета його пов'язана з використанням результатів інтелектуальної діяльності, а не з передачею інформації. В даному випадку сама інформація як окремий об'єкт не становить інтересу для сторін, а лише супроводжує об'єкт договору (опис винаходу, корисної моделі тощо).

Окремі правники вважають, і з цим слід погодитися, що ближче за все до права на інформацію знаходиться право на «ноу-хау», яке засновано на конфіденційності даних[6, 228]. «Ноу-хау» — це повністю або частково конфіденційні знання, що включають відомості технічного, економічного, адміністративного, фінансового характеру, використання яких забезпечує певні переваги особі, що їх одержала! 1, 596]. Проте правовий режим «ноу-хау» будується на традиційній основі виключних прав, хоча і має, як і правовий режим інформації, суттєві відмінності від традиційних виключних прав, оскільки існує доти, доки дані відносно нього залишаються недоступними іншим особам, тобто як слушно зазначає В.Дозорцев, охороняється не стільки «ноу-хау», скільки недоторканність особистої сфери його володільців[6, 229].

Право на інформацію теж засновано на конфіденційності, але правомочності, які пов'язані з правом на інформацію, радикально відрізняються від правомочностей з виключних прав. Основним змістом традиційного виключного права є право на використання, а основним змістом права на інформацію є право на передачу певних відомостей, які необхідні користувачеві або замовникові. Відмінності належать до всіх основних елементів правового режиму передачі інформації: до об'єкта, суб'єктів, змісту прав та обов'язків, порядку їх здійснення і таке інше.

На сьогодні можна говорити про різні системи укладення таких договорів, а саме: можуть укладатися договори «прикріплення»

>>>131>>>

користувачів (договір на право доступу до інформації) згідно з яким останні дістають доступ до всієї бази даних з тих чи інших галузей знань, за винятком закритих у відповідності із законом відомостей. До речі, і сама організація, що в подальшому отримує право на поширення інформації, може бути користувачем інформації за такою схемою. Можуть укладатися й інші договори — на надання даних за конкретним запитом замовника. Зупинимося на цьому договорі.

По-перше, виконавцем договору на надання інформаційних послуг може бути тільки юридична особа, яка створена у відповідній організаційно-правової формі і яка професійно займається інформаційною діяльністю (далі — виконавець). Тільки він може надати необхідні відомості, інформацію і тільки таким чином можна забезпечити відповідальність за повноту, якість та достовірність матеріалів, які надаються виконавцем замовникові.

По-друге, інформація, що становить об'єкт договору на надання інформаційних послуг, — це не просто відомості, які має виконавець, що передає інформацію, а дані, які відрізняються певними якісними характеристиками. Це повинні бути відомості, які вибрані з масиву інформації, пройшли певну обробку з тим, щоб набути властивостей, які необхідні замовникові, і які до того ж характеризуються високим ступенем надійності. В разі необхідності виконавець може взяти на себе обов'язок підібрати і відсутні у нього поки що дані. Звідси можна дійти висновку, що об'єктом конкретного договору є конфіденційні відомості існуючої або створеної спеціально для виконання договору бази даних виконавця, який професійно займається зібранням, обробкою та поширенням інформації. Слід підкреслити, що це спеціально підібрана за індивідуальним замовленням інформація з узагальненого, системного джерела, яка постійно поповнюється. Причому, на наш погляд, об'єкт договору не може становити набір відомостей, які поширюються юридичною особою будь-яким користувачам з метою отримання прибутку.

В зв'язку з цим виникає питання: чи сам виконавець створює інформацію на замовлення споживача? Однозначної відповіді на нього не існує. Інформація, яку одержує виконавець з інших джерел і якою він володіє на певних правах, а також інформація, яку він за договором надає замовникові, мають різну правову природу. Перша створена не

ним самим, вона надійшла з різних джерел і, як було сказано вище, підставою її одержання може бути саме договір «прикріплення». На цьому перехідному етапі від отримання до обробки і включення такої інформації в інформаційну базу виконавець має на неї похідне право. Інформація, що надається замовникові — це вже інша, ніж попередня інформація. Вона — результат роботи над попередньою інформацією спеціально для пізнання її замовником. Саме на цьому етапі, який мов би перебуває за закритою брамою для останнього, виконавець, піддаючи спеціальній обробці і переробці одержані з усіх видів джерел дані, утворює єдиний масив інформації на замовлення. Внаслідок виконаної над інформацією певної роботи остання набуває нової якості. Слід погодитися з тим, що таким чином виконавець реально перетворює похідне право на первісне, яке теж засновано на конфіденційності, оскільки його природа не змінюється.

Але створення певного масиву інформації в подальшому дає для організації можливість узагальнювати та отримувати нові дані з метою укладення нових договорів із замовниками. Тому на всю базу даних виконавець отримує первісне право — незалежно від того, що первинна інформація надійшла до нього з інших джерел[6, 232].

По-третє, виконавець сам, як правило, не використовує інформацію для своїх потреб, а лише поширює ЇЇ, передаючи замовникам. Не можна погодитися з тим, як вважають деякі правники, що виконавець у даному випадку виконує деякі посередницькі функцЩб, 235]. Якби йшлося тільки про передачу інформації без відповідної доробки (систематизації) в інтересах замовника, з цим ще можна було б погодитися. Але договірні зв'язки в цьому випадку мають особливий характер: кожен раз, укладаючи договір з тим чи іншим замовником, виконавець «створює» ексклюзивну інформацію саме для нього, вона не може тиражуватися, інакше втратиться така її властивість як конфіденційність.

По-четверте, виходячи з того, що виконавець має спеціальну правоздатність, договір на передачу інформації слід віднести до публічних договорів, що не дає можливості спеціалізованій юридичній особі за наявності певних обставин відмовлятися від укладення договору з будь-яким із замовників. Режим публічності договорів є винятком із загально-

>>>132>>>

го принципу цивільного права «свободи договору»^, 196].

По-п'яте, це сплатний договір. Винагорода за надану інформацію являє собою платежі за отримання конкретних даних.

Ми зупинилися тільки на загальних рисах договору на передачу інформації, який в подальшому потребує більш глибокого дослідження.

Використана література:

1.   Право інтелектуальної власності: Підручник / За ред О.А.Підопригори, О.Д.Святоць-кого. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002.

2.  Сергеев А. П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации. -М., 1996.

З.Дозорцев В.А. Понятие исключительного права / Сборник статей: Интеллектуальные права: Понятие. Система. Задачи кодификации. Исслед. центр частного права. — М.: «Статут», 2003.

4.  Дозорцев В.А. Новая эра в охране исключительных прав / Сборник статей: Интеллектуальные права: Понятие. Система. Задачи кодификации. Исслед. центр частного права.

5.  Шершеневич Г.Ф. Авторское право на литературные произведения. — Казань, 1891.

6.  Дозорцев В.А. Информация как объект исключительных прав. Сборник статей: Интеллектуальные права: Понятие. Система. Задачи кодификации. Исслед. центр частного права.

7.   Шерстобитов А.Е.  Гражданско-правовое регулирование обязательств по передаче информации. — Автореф. канд. дис. на соиск. степени к. ю. н. — М., 1980.

8.  Шешенин О.Д. Классификация гражданско-правовых обязательств по оказанию услуг.   Общие   проблемы   обязательства   по   оказанию  услуг.   Сборник  статей:   Антология уральской цивилистики, 1925—1989.

9.   Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право:  Общие положения. — М.: Изд-во «Статут», 1997.

Рекомендовано до друку кафедрою цивільного права Національної юридичної академії України ім.Ярослава Мудрого.