1.1. Соціально-правовий характер вивільнення та його поняття як юридичної категорії

Процеси вивільнення робочої сили в національній юридичній літературі спеціально ще не досліджувались. Значною мірою таке становище пов’язане з тим, що тривалий час тема зайнятості населення в колишньому СРСР взагалі і, зокрема, на Україні через ідеологічні та політичні мотиви не була по-справжньому проблематичною. Десятиліттями держава різними засобами забезпечувала повну зайнятість населення, «право на працю і обов’язок працювати сприймались як об’єктивно необхідні категорії, що взаємно доповнюють одна одну і визначають правові основи життя та діяльність громадян»1. У разі небажання певних категорій громадян працювати застосовувались засоби адміністративної та кримінальної відповідальності. Забезпеченість усіх роботою базувалась на плановому веденні господарства, розрахунку балансу наявних трудових ресурсів та робочих місць з урахуванням планованої продуктивності праці. Як зазначалося у ст. 2 Основ законодавства СРСР та союзних республік про працю, «Право громадян СРСР на працю, – тобто на одержання гарантованої роботи – забезпечується соціалістичною системою господарювання»2.

Через відсутність проблем, пов’язаних з зайнятістю населення, його дослідженню не надавали особливої уваги. Воно зводилось в основному до вияву переваг радянського устрою суспільства в сфері праці та до критики безробіття на Заході, як наслідку антагоністичних протиріч між працею та капіталом.

Однак всебічне забезпечення соціалістичними засобами права на працю, існування примусової праці в кінцевому рахунку призвели до зрівняння у розподілі прибутку, створили умови для виникнення і зростання прихованого безробіття, зниження трудової дисципліни, що негативно відбилось на продуктивності і якості праці та життєвому рівні населення взагалі.

Невипадково вже перші кроки до ринкової економіки викликали такі явища, як масове скорочення чисельності (штату) підприємств, установ, організацій та вивільнення з них надлишкової кількості працюючих, що почало вимагати термінового правового регулювання та забезпечення ефективного перерозподілу робочої сили. Так, була прийнята Постанова ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР та ВЦСПСР від 12 грудня 1988 р. «Про забезпечення ефективної зайнятості населення, удосконалення системи працевлаштування та посилення соціальних гарантій для працюючих», де законодавець певним чином намагався втиснути стихійні явища в юридичні рамки. Однак, підкреслюючи позитивну роль названого нормативного акта, треба зауважити його загальну неупередженість у тому плані, що він має підзаконний характер і об’єктивно не в змозі виконати поставлені цілі через те, що правове регламентування такого широкомасштабного явища як вивільнення робочої сили може відбуватись тільки комплексно, коли правові заходи будуть посідати одне з чільних місць, в процесі реалізації котрих буде застосовуватись юридичний інструментарій, закріплений різноманітними нормативними документами. Також дуже важливе значення має взаємодія права з іншими соціальними регуляторами: «При всій своїй відносній самостійності право, як і інші види соціальних норм, здійснює свої специфічні регулятивні функції не ізольовано та відокремлено, а в єдиному комплексі та тісній взаємодії з іншими соціальними регуляторами» .

Історія виникнення і розвитку трьох складових аналізованого процесу має дещо невизначний вигляд. У даному випадку йдеться про абстрактні поняття теорії, практики і права (правове регулювання) відносно процесу вивільнення. Якщо керуватись історичною логікою – право органічно пов’язане з суспільними відносинами, які його породжують– то треба визначити їх наступний онтологічний розвиток: практика – теорія – право.

А якщо враховувати слабку розгорнутість другого та третього компонента, можна уявити цю схему дещо неповною. Доводячи сказане, слід зауважити, що процес вивільнення робочої сили почався задовго до прийняття вищезгаданої постанови. Як вказує С.А. Іванов, «вивільнення працівників почалось у дванадцятій п’ятирічці. У 1986– 1987 рр. на залізницях СРСР – Білоруській, Північно– Кавказькій та інших було вивільнено 280 тис. працівників. Тільки в першому кварталі 1988 р. чисельність працівників у промисловості, на транспорті та будівництві скоротилась на 400 тис. чоловік». Через деякий час приймається один єдиний підзаконний нормативний акт.

Вивільнення робочої сили як соціально-економічне явище також не стало гносеологічним об’єктом наукового дослідження, оскільки в той час не було написано з зазначеної теми майже жодної монографії. Але ж економічна структура суспільства не становить собою простий механізм, «звідкіля безпосередньо і ніби автоматично виникають установи, закони, звичаї, думки, почуття та різні форми ідеології. Процес переходу від цього базису дуже складний, подекуди тонкий та звивистий».

Ефективність правового регулювання певних економічних відносин залежить від багатьох факторів, і, в першу чергу, від ступеня відповідності правової форми її економічному змісту. Вона досягається «по-перше, науковим пізнанням об’єктивних закономірностей розвитку виробничих відносин; по-друге, правильним визначенням тих правових важелів, методів, які забезпечували б у даних умовах оптимальний результат; по-третє, активністю законодавчої діяльності, яка на підставі висновків економічної та юридичної науки, узагальнення практики своєчасно вносила б зміни, удосконалювала чинне законодавство».

Повертаючись знову до зазначеної вище схеми, треба підкреслити, що класичний вираз «практика– теорія– право» на той час ще не мав усіх своїх складових. Існувала тільки практика, тобто об’єктивно розвивався процес вивільнення робочої сили з усіх ланок народного господарства; майже зовсім були відсутні в цій сфері наукові дослідження та теоретичні обгрунтування. Як наслідок, не було й належного правового забезпечення: «Ми маємо тільки окремі, дуже недосконалі норми, які стосуються робітників та службовців у зв’язку з вивільненням та працевлаштуванням. Зараз потрібні норми, які повною мірою відповідали б сучасним та перспективним потребам соціально-економічного розвитку».

Через свій підзаконний характер не могла виконати свої завдання і Постанова ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР та ВЦСПР від 12 грудня 1988р. «Про забезпечення ефективної зайнятості населення, удосконалення системи працевлаштування та посилення соціальних гарантій для працюючих», оскільки тільки закони повинні визначати й вказувати головні напрямки нормативного регламентування всіх процесів, наслідки яких мають для держави важливе значення. І якщо «закони повинні регулювати дійсно докорінні питання», то без всякого сумніву до них треба віднести й вивільнення робочої сили. Більш детальне закріплення законодавчих положень передбачається в підзаконних актах.

Розгляд історично-правового аспекту досліджуваного явища довів, що вивільнення, як процес, виникло об’єктивно і зумовлене переходом до ринкової економіки. У зв’язку з цим постають наступні завдання:

– дослідити передумови виникнення процесу вивільнення робочої сили;

– визначити його сутність як явища;

– провести наукове дослідження його стану сьогодні та перспективи розвитку;

– висунути пропозиції щодо створення комплексного правового механізму його забезпечення та удосконалення вже існуючого нормативного матеріалу.

Приступаючи до наукового аналізу вивільнення співробітників з системи органів внутрішніх справ як складової всього народногосподарського комплексу країни, треба чітко розуміти, що вони складають єдине ціле і відносяться один до одного як ціле і частина. А «пізнання частини підсистеми можливе тільки через своє органічне ціле як системи» Однак будь-яка частина цілого має свої специфічні елементи, які і роблять її індивідуально-визначеною. «В частині – не тільки специфічність цілого, але й індивідуальність... Частина відділена від цілого, має відносну автономність, виконує свої функції у складі цілого»

Досліджуючи вивільнення робочої сили, треба одразу визначитись у тому, що воно також є підсистемою таких економічних систем, як «ринок праці» та «зайнятість населення». В економічній літературі ринок визначається як певна сукупність відносин власності між покупцями і продавцями з приводу купівлі-продажу товарів і послуг та механізм забезпечення цього процесу згідно із законами товарного виробництваЯкщо ж мова йде про ринок саме робочої сили, «як сукупності фізичних і духовних властивостей людини, які вона застосовує у процесі виробництва споживчих цінностей», то вона й буде тим товаром, з приводу якого виникають певні відносини.

Щодо зайнятості населення, то вона складає «певну сукупність соціально-економічних відносин між людьми з приводу забезпечення працездатного населення робочими місцями, формування, розподілу та перерозподілу трудових ресурсів з метою його участі в суспільно корисній праці і забезпечення розширеного, нормального відтворення робочої сили» Економічні відносини стосовно зайнятості знайшли своє юридичне втілення у ч. 1 ст. 1 Закону України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 року, де зазначається, що ця «діяльність громадян пов’язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що як правило, приносить доход у грошовій або іншій формі».

Зважаючи на те, що вивільнення робочої сили як поняття і як процес тісно пов’язане з іншими об’єктивними явищами, входить до їх структури, треба зробити висновок, що відносини, які складаються з його приводу, мають економічний характер і для ефективного забезпечення свого протікання потребують юридичного вираження.

Доводячи це, треба зазначити, що взаємодія людей у процесі виробництва матеріальних благ специфічна за своїм змістом та формою. Змістом такої взаємодії виступає праця, як незалежна від будь-яких суспільних форм умова людського життя. Для людини праця має універсальне значення, бо тільки завдяки їй вона може існувати і виявляти себе. «Через працю та її властивості людина не тільки виявляє свою життєдіяльність, але й робить її предметом своєї волі» Оскільки зміст суспільних відносин складають дії людей, зумовлені потребами, то саме економічні «серед них виявляються найбільш сильними і справляють вагомий вплив на свідомість людей». Саме соціальні потреби зумовлюють об’єктивність взаємодії людей у суспільстві та в процесі праці, саме вони породжують сукупність соціальних відносин, які об’єктивно потребують регламентації відповідними соціальними нормами, котрі, як зазначив В.С. Нерсесянц, «становлять собою ті основні форми і засоби, за допомогою яких здійснюється регуляція поведінки та суспільних відносин людей. Вони в концентрованому вигляді виражають об’єктивну потребу будь-якого суспільства в упорядкуванні дій та взаємодій його членів, у підпорядкуванні їх поведінки соціально необхідним правилам», серед яких «важливу роль в системі соціальної регламентації з часів його виникнення стало відігравати право». Завдяки впливу права суспільні відносини набувають форми правових і, «стаючи такими, вони утворюють самостійну систему, детерміновану виробничими відносинами». Якщо застосувати філософські категорії «зміст» та «форма», то змістом у даному випадку будуть виступати саме виробничі відносини, а відповідно, їх формою – правові. І хоча форма і зміст невід’ємні один від одного, оскільки «немає ні одної матеріальної системи, в якій не було б змісту чи форми», все ж треба чітко розуміти, що вони мають зворотну дію один до одного. Як вказують П.В. Алексеєв та О.А.Панін, об’єктивно існує протиріччя єдності форми та змісту, в середині яких виникають різнонаправлені тенденції. «У змістові переважає тенденція до змін, у формі (як внутрішньої структури системи) – тенденція до сталості». І якщо до деякого часу ці тенденції знаходяться у гармонії, то періодично, під впливом різноманітних факторів «форма як внутрішня структура системи стає гальмом розвитку змісту» і наступає між ними закономірний конфлікт, який потребує свого розв’язання, наприклад, юридичними засобами.

Розглядаючи взаємодію між змістом і формою, треба пам’ятати й те, що не тільки зміст визначає свою форму, але й остання певним чином може впливати на свій зміст – «правова форма може не тільки йти за своїм розвитком і віддзеркалювати її зрушення, але й чинити на економіку зворотній вплив». Також не треба абсолютизувати визначальну роль змісту на форму в іншому плані. Як слушно вказує Д.О. Керимов стосовно правової сфери: «На розвиток тієї чи іншої форми права впливають різноманітні фактори соціальної дійсності (національні традиції, особливості історичної обстановки тощо), також як вже існуючі форми позитивного права (наприклад, наявність розвинутих форм конституційного законодавства, що впливають на форми чинного законодавства)».

Підсумовуючи сказане, слід зауважити, що:

– основою взаємодії людей, як соціальних істот, є праця;

– будь-які дії людей завжди викликаються їх потребами; найсильніший характер мають саме економічні потреби;

– дії об’єктивно породжують сукупність соціальних відносин між суспільними істотами і, як наслідок, потребують соціального врегулювання і контролю;

– серед соціальних норм важлива роль справедливо належить праву і його впливу на суспільство;

– найважливіші суспільні відносини набувають форму правових і утворюють самостійну систему;

– на форму має вплив не тільки її зміст, але й інші чинники – історичні умови, ідеологія, політика, існуюче позитивне право тощо:

– за певних умов форма може стати гальмом розвитку змісту.

Отже, основною причиною відсутності вивільнення робочої сили, зокрема з органів внутрішніх справ, за часів адміністративно-командної системи управління народним господарством та за умов тоталітарного режиму, було ігнорування економічних законів розвитку виробництва та сфери послуг. Це пов’язано з тим, що відсутність безробіття, несформованість ринку праці, декларативне ствердження про досягнення повної зайнятості населення були тими ідеологічними стовпами соціалізму, які, всупереч здоровому глузду та законам економіки втілювались у суспільну тканину. Найважливішим засобом такого насадження виступало право, головним чином та його частина, котра має позитивний характер.

Це могло статись тому, що право, як система, має властивість відокремлюватись від свого економічного базису і потім, за певних обставин, впроваджувати в нього антиекономічні елементи. «Набуваючи форму правових, суспільні відносини підпорядковуються тепер своїм законам, тому що не існує автоматичної дії економічних законів на правову форму».

Волюнтаристський підхід до регулювання об’єктивних відносин не міг дати позитивних результатів. Бо хоча матеріальні умови життя і зумовлюють зміст державної волі, яка знаходить своє втілення в праві, все ж, право здійснює свою соціальну функцію тільки в процесі реалізації норм у суспільних відносинах і виникаючі при цьому правовідносини повинні відповідати їх соціально-економічному змісту. В іншому випадку норми права певним чином не діють і не виконують своєї прогресивно-регулюючої функції по відношенню до економіки. Звичайно, спираючись на державний авторитет, позитивне право зможе привести до тимчасового виникнення таких правовідносин, які «не збігаються з реальною сутністю виробничих відносин, що закладені в їх основі. Однак подібні утворення зовсім не свідчать про творчі можливості правової форми, можуть викликати дезорганізацію правової форми, дезорганізацію виробництва». Саме така картина спостерігалась на Україні стосовно зайнятості населення. Так, наприкінці 80-х років у суспільному господарстві республіки було зайнято майже 95 % всього працездатного населення. Водночас високий рівень зайнятості аж ніяк не був ознакою високої її ефективності. За деякими експертними оцінками, майже 10 % з 26 млн. справді зайнятих осіб складали надлишок робочої сили, який при впровадженні ринкових регуляторів повинен бути вивільнитися як баласт процесу економічного розвитку/В той же час надлишкова зайнятість логічно і практично поєднувалась з хронічною неефективністю функціонування трудових ресурсів, зокрема, спеціалістів, праця яких часто використовувалась не за їх професійним призначенням. Має рацію В. Шакун, говорячи, що неможливо погодитись з таким становищем, коли величезна кількість працівників, що займають посади слідчих, оперуповноважених карного розшуку, інспекторів пожежної охорони, державтоінспекції, фактично не розслідують кримінальних справ, не ловлять злочинців, не гасять пожеж, не регулюють дорожній рух. Насправді вони виконують функції планування, контролю та методичної допомоги. Але відомо, що це функції штабні, і виконувати їх мусять штаби різних рівнів.

Великі витрати робочого часу, утримання надлишкової чисельності персоналу, низька продуктивність праці і всі інші ознаки неефективного її використання зумовили відповідну структуру зайнятості, основними рисами якої були:

– гранично високий загальний рівень залучення населення у суспільне господарство;

– значна перевага матеріального виробництва і відносно мала частка сфери послуг у загальній структурі зайнятості;

– висока питома вага промисловості і сільського господарства у сфері матеріального виробництва;

– більша частина видобувної промисловості і менша – переробної;

– високий рівень мілітаризації економіки;

– надзвичайно низький, порівняно з розвинутими країнами, рівень зайнятості у сфері інформаційного обслуговування;

– обумовлена низьким рівнем матеріально-технічного базису виробництва відстала структура за якісними характеристиками, а саме: ручна праця, шкідливі умови тощо.

Всі деформації, які нав’язувала «змістові» соціалістична правова ідеологія, тобто «форма», з переходом до ринкових засад соціально-економічного розвитку потребують позитивного виправлення. Настав час, коли «в процесі розвитку змісту права наступає такий момент, коли його нові якості не вкладаються у рамки старої форми» і «тоді відбувається «скидання» старої форми права новим правовим змістом, виникнення нової форми, адекватної своєму змісту».

Завдання юридичної науки, зокрема трудового права, полягає у тому, щоб детальне дослідження об’єктивних процесів, в тому числі вивільнення робочої сили, адекватно віддзеркалилось у правовій надбудові. У цьому плані і треба розуміти положення К. Маркса про те, що законодавець «не робить законів, він не винаходить їх, а тільки формулює...», бо тільки в «тих випадках, коли юридичний закон правильно відображає об’єктивну потребу зміни існуючих відносин, він стає реальною силою, спроможною привести до глибоких змін у народному господарстві, в темпі його розвитку і характері економічних зв’язків». Сказане повною мірою стосується і вивільнення робочої сили.

З’ясувавши об’єктивний характер виникнення процесу вивільнення робочої сили, та зазначивши суттєві його ознаки, можна скласти його поняття. Оскільки воно повинно виходити саме з сукупності основних рис явища, а не окремих, ізольованих ознак, то треба, по-перше, визначити його сутність. «Поняття – це віддзеркалення явища об’єктивної дійсності, яке виражає сутність явища». А тому відправним пунктом при дослідженні поняття і змісту вивільнення, зокрема і в органах внутрішніх справ, є жива соціальна дійсність у цій сфері, яка і становить сутність означеного явища. Погоджуючись з Д.А.Керімовим, що «юридичне пізнання починає свій довгий та складний шлях з віддзеркалення правової дійсності», треба одночасно пам’ятати, що це не просте механічне ототожнення, а багатоетапний процес узагальнення закономірностей розвитку ототожнюваного. І «поняття виявиться справді науковим тільки тоді, коли вони утворюються із суттєвих ознак, кожна з яких необхідна для розкриття специфіки досліджуваного явища, а в сукупності достатні для визначення його сутності». Тому, складаючи поняття про вивільнення робочої сили та формулюючи це питання у визначенні, треба деякою мірою ігнорувати несуттєві, випадкові його ознаки і об’єднувати тільки ті з них, які з достатньою повнотою розкривають його специфіку, сутність та призначення. Розкриваючи поняття через сутність, треба також пам’ятати, що «категорія сутності слугує для виділення в системі таких її властивостей та відносин, які зумовлюють інші її властивості та відносини».

При визначеннi поняття також треба вiдрiзняти видимiсть та суттєвість предмета, бо констатацiя, опис подібного можуть мати лише попереднє, допомiжне значення, можуть грати роль тiльки пiдходу до справжнього наукового стану пiзнання, мета якого полягає у вiдкриттi внутрiшнiх закономiрностей. Справжнiм завданням науки, у тому числi і трудового права, є дослiдження суттєвих зв’язкiв, що означає також необхiднiсть повного i всебiчного урахування соцiально-економiчних чинників, до яких, як відомо, входять i правовi. Весь iсторичний досвiд розвитку науки свiдчить про безплідність в науцi штучних конструкцій та розробок, якi створені без урахування вимог практики.

Тому завдання зараз полягає у тому, щоб за допомогою рiзних методiв, таких як порiвняльний аналiз, синтез тощо, виявити всi суттєвi економiчнi та соцiальнi властивості явища вивiльнення робочої сили, а потiм надати йому правового характеру з метою застосування його в юридичнiй науцi та практицi.

У науці існує чимало визначень цього явища. Так, М.I. Галалай вважає, що: «Вивiльнення робочої сили – це сукупнiсть виробничих вiдносин по перерозподiлу працівників як на підприємстві, так i за його межами, що здійснюється у зв’язку з прискоренням науково-технiчного прогресу, поєднаному з господарським механiзмом, що економiчно стимулює випуск продукції меншою чисельнiстю зайнятих». Г.С. Вечканов розглядає вивiльнення трудових ресурсiв «не як виробничо-технiчний прогрес, детермiнований зрушеннями у виробничих силах, а як соцiально-економiчне явище, що зумовлене прогресом у виробничих вiдносинах».

Л.А. Квон зазначає: «Вивiльнення робочої сили як об’єктивний процес обумовлюється розвитком виробничих сил, ростом продуктивностi працi та економiєю робочого часу взагалi».

Відтак, вивільнення характеризують такі суттєві ознаки:

– це сукупність певних соціально-виробничих відносин;

– це об’єктивний процес, що з’являється та iснує незалежно вiд нашої свiдомостi;

– воно є соцiально-економiчним явищем, бо стосується як економiчного, так i соцiального аспектiв;

– викликане науково-технiчним прогресом, що мiстить у собi i інтенсифікацію працi, i економiю робочого часу, i пiдвищення ефективностi працi тощо;

– вивiльнення працівників тягне за собою їх перерозподiл, який може змiнити вимоги до професії (спецiальностi).

Сьогодні цей процес в Україні має також свої специфiчнi риси. Наприклад, він викликаний не тiльки науково-технiчним прогресом, а й низкою таких суто специфiчних ознак, як загальне падiння виробництва, невизначенiсть форм власностi, вiдсутнiсть цивілізованої iнфраструктури ринку працi, докорiнне реформування правової регламентації.

Це явище є не тiльки соцiально-економiчною категорiєю, бо має юридичну специфiку. Юридична характеристика вивiльнення робочої сили полягає у тому, що майже всi моменти, котрі пов’язані з ним i мають як матерiальне, так i процесуальне значення, закрiпленi у вiдповiдних статтях законодавства про працю та зайнятiсть. Зрозумiло, що само по собi вивiльнення працiвникiв - поняття не юридичне. Але законодавство покладає на вiдповiднi органи виконання тих чи iнших юридично значущих функцiй. Внаслiдок у рiзних органiв, працівників і службовцiв виникають права та обов’язки. А це вже свідчить про те, що вiдповiдне явище має юридичний характер. Наприклад, ч. 1 ст.49.2 Кодексу законiв про працю містить юридичне положення наступного змісту: «Про наступне вивiльнення працівників персонально попереджують не пізніше ніж за два місяці». Відтак, між власником або уповноваженим ним органом та державною службою зайнятості виникають кореспондуючі права та обов’язки. Це означає, що «виникає юридичний зміст правовідносин у вигляді його складових – суб’єктивних прав та обов’язків, а також матеріальний – фактичної поведінки (дії, бездії), котру правомочний, може, а правозобов’язаний повинен здійснити»

На основі надбань науки та беручи до уваги специфічні ознаки в сучасних умовах, пропонуємо таке загальне визначення процесу: «Вивільнення робочої сили – це об’єктивне явище, що становить сукупність певних соціально-виробничих та правових відносин і викликане нагальною потребою, з різних економічних причин, звільнення підприємств, установ, організацій всіх форм власності від зайвої кількості працівників з метою підвищення ефективності праці та наступного перерозподілу робочої сили у суспільному господарстві».

Погоджуючись, що під правовими суспільними відносинами доцільно розуміти специфічну форму соціальної взаємодії суб’єктів права з метою реалізації законних інтересів та досягнення того, що передбачено законом або іншим джерелом діючого права, треба визнати, що зміст правовідносин по вивільненню робочої сили складають права та обов’язки відповідних суб’єктів, що реалізуються в процесі їх взаємодії заради досягнення тих цілей, які закріплені законодавством.

У сучасних умовах усiм органам управлiння наданi широкi можливості для самостiйного вирiшення структурно-штатних питань. У залежностi вiд напрямку їх вирiшення можливе й вивiльнення робiтникiв. Так п.1 ст.40 Кодексу законiв про працю передбачає, що трудовий договiр може бути розiрваний власником або уповноваженим органом "при змiнi в організації виробництва й працi, в тому числi ліквідації, реорганізації або перепрофiлювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельностi штату або працівників". Отже, соцiально-економiчне явище вивiльнення робочої сили має своє юридичне вираження, якщо керуватись дiючим трудовим законодавством, у термiнах "скорочення чисельностi або штату працівників". Що стосується їх реорганізації або перепрофiлювання, то ці процеси не є самостiйними пiдставами для вивiльнення. Бо як реорганiзацiя так i перепрофiлювання може здійснюватись й без звiльнення працівників, а, навпаки, внаслiдок цих структурних реформувань може виникнути потреба у додатковiй робочій силi. Тому необхiдно розмежувати рiзнi наслiдки одного явища. Це означає, що звiльнення працівників у вищезазначених випадках можливе тiльки у разi скорочення чисельностi або штату на тому підприємстві чи установi, де відбувається реорганiзацiя або перепрофiлювання.

Доречною і доказовою з цього приводу вважається позиція Верховного Суду України, що у Постанові Пленуму від 6 листопада 1992 р. № 9 із змінами, внесеними постановою Пленуму від 1 квітня 1994 р. № 4 «Про практику розгляду судами трудових спорів» вказує: «У випадках реорганізації підприємства (установи, організації): злиття з іншим підприємством, приєднання одного підприємства до іншого, поділу підприємства, виділення з підприємства одного або кількох нових підприємств або перетворення одного підприємства інше (наприклад, державного підприємства в орендне, орендного чи іншого підприємства в господарче товариство) або його перепрофілювання звільнення за п. 1 ст. 40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників.

Постає питання про доцiльнiсть використання словосполучення "в тому числi". Стає незрозумілим, якi ще змiни в організації виробництва i працi, окрiм ліквідації та скорочення чисельностi або штату, можуть привести до звiльнення робiтникiв. Сучасна конструкцiя положення, що мiститься в п. 1 ст.40 Кодексу законiв про працю дуже туманна. I якщо керуватись нею, то можна пiд формулювання "змiни в організації виробництва i працi" пiдвести рiзнi випадки. Але ж знову, цi змiни можуть привести до розiрвання трудового договору з ініціативи власника лише при наступному або необхiдному скороченнi штатiв. Якщо розумiти це якось інакше, то неможливо буде вiдвернути випадки порушення законодавства про працю.

Досліджуючи чинне формування нормативного припису, що містить п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю, закономірно виникає питання, яку ж мету переслідував законодавець, змінюючи на таке положення, котре діяло до 1992 року і мало наступний вираз: «Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: 1) ліквідації підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників». Вносячи означену зміну законодавець виходив, мабуть, з позитивних міркувань пристосувати застарілу правову «форму» до зміненого економічного «змісту», котрий став більш розширеним та осяжним.

Але часто буває так, що продовженням достоїнств стають недоліки. Отже замість впорядкування підстав, що тягнуть вивільнення робочої сили, правоохоронний орган створив юридично нечітко визначену ситуацію, за умови якої можливі непорозуміння у правозастосовчій та судовій практиці.

Що стосується органiв внутрiшнiх справ, то вивiльнення співробітників внаслiдок потреби скорочення штату має також юридичну природу, бо має своє правове закрiплення у п. "г" ст. 64 Положення про проходження служби рядовим i начальницьким складом органiв внутрiшнiх справ України, де вказано, що особи середнього, старшого i вищого начальницького складу звiльняються зi служби в запас (з постановкою на вiйськовий облiк) через скорочення штатiв – при вiдсутностi можливостi подальшого використання на службi. Про осiб рядового i молодшого начальницького складу аналогiчне формулювання мiститься у п. "з" ст. 63 зазначеного положення.

Порiвняльний аналiз юридичних конструкцiй загального i спецiального законодавства про працю щодо скорочення штатiв, дає підстави твердити, що більш влучною є конструкція Положення про проходження служби рядовим i начальницьким складом органiв внутрiшнiх справ України, адже не допускає можливостi подвiйного тлумачення вивiльнення робочої сили.

Однак, детальний аналiз чинного законодавства буде поданий у наступних роздiлах роботи, зараз же важливо визначити, що вивiльнення робочої сили має юридичний аспект, оскiльки найважливiшi моменти, що з ним пов’язані, закрiпленi юридичними матерiальними та процесуальними нормами. Наприклад, у ч. 1 ст. 49.3 КЗпП України зазначено: "Працiвникам, вивiльненим з підприємств, установ, органiзацiй за п. 1 ст. 40 Кодексу законiв про працю України, зберігається середня заробiтна плата на перiод працевлаштування...". Тобто законодавець визначає те, що всi пiдстави, якi спонукають звiльняти працiвникiв з органiзацiйно-структурних причин, складають єдине комплексне поняття – вивiльнення працівників. Це ж стосується звiльнення працівників системи внутрiшнiх справ через скорочення штатiв внаслiдок рiзних органiзацiйних перетворень. Вивiльнення робiтникiв та службовцiв не тiльки мiстить всi пiдстави, що спонукають до розiрвання трудового договору з ініціативи адміністрації чи керiвництва внаслiдок органiзацiйно-структурних причин, але охоплює й проходження цього процесу, що також регламентується законодавством про працю.

На підставі ж загального визначення процесу вивільнення робочої сили є можливість, з урахуванням специфічних ознак системи органів Міністерства внутрішніх справ, скласти поняття вивільнення працівників органів міліції. Отже, вивільнення працівників органів внутрішніх справ – це сукупність певних економічних, соціально-службових, правових відносин, що викликані економічними та організаційно-службовими чинниками і пов’язані з скороченням штату працівників системи Міністерства внутрішніх справ з метою підвищення ефективності їх служби та праці.