1.3. Нормативне забезпечення вивільнення працівників органів внутрішніх справ

Поняття норми, нормативності невід’ємне від діяльності людей, від суспільних відносин. Як твердить О.О. Лукашова: «Норма .... органічно входить у діяльність людей і виражає найбільш типові та стійкі суспільні зв’язки». Однак, дослідження генезису та соціальної природи нормативного забезпечення не повинно обмежуватись констатацією його обумовленості матеріальними умовами. «Необхідно розкриття його зв’язків з діяльністю людини, з її потребами та цілями, без чого будь-яке соціальне явище втрачає сенс, перетворюється в абстрактну схему». Відтак дослідження практичної діяльності суспільних елементів є необхідною передумовою аналізу суспільних відносин, які, в свою чергу, виникають тільки у процесі взаємодії людей, обміну діяльністю чи її результатами. Як зазначив Б.Г. Ананьєв: «Обмін речовин, енергії, інформації і навіть самих людських властивостей у цьому процесі взаємодії має універсальний характер для буття та свідомості». Соціальну діяльність людей неможливо відокремити від свідомості, котра, «відображаючи об’єктивні процеси суспільного розвитку, є передумовою і регулятором людської діяльності».

Хоча регулятивна роль свідомості і проявляється у впливі на діяльність людей, однак вони не можуть абсолютно бути вільними у виборі характеру чи напрямку діяльності, оскільки повинні рахуватись з об’єктивною реальністю. В.М. Сагатовський справедливо підкреслює це фундаментальне протиріччя «між ідеальними уявленнями про належне, вільним вибором, котрий здійснює суб’єкт, який будує та намагається реалізувати свої програми, і матеріальним суттєвим з його власною об’єктивною необхідністю, котра створює передумови виникнення та детермінує умови реалізації програм людської діяльності».

Соціальна взаємодія, у свою чергу, завжди викликає зіткнення індивідуальних інтересів. Відомо, що «історія – не що інше, як діяльність досягаючої своєї мети людини». Як наслідок, виникає об’єктивна потреба розв’язання конфліктів між бажаннями та інтересами взаємодіючих суб’єктів. «На певному, вельми ранньому ступеневі розвитку суспільства виникає необхідність охопити загальним правилом ... акти виробництва, розподілу та обміну продуктів та попіклуватись про те, щоб окрема людина підкорилась загальним умовам...». Загальними правилами часто охоплюються акти та зв’язки людей, котрі багаторазово повторюються і за своєю суттю складають певну закономірність історичного розвитку. Як зазначив Л. Живкович: «Закономірність соціального процесу ... є не що інше, як повторюваність та закони і закони цієї повторюваності».

Повторюваність явищ виявляє внутрішню закономірність їх розвитку. І треба погодитись з Е.А. Лукашовою, що однією із форм вияву цих закономірностей є нормативність явищ, процесів, зв’язків, котра віддзеркалює об’єктивно необхідні засоби взаємодії явищ та подій як результат предметної практичної діяльності людей.

І хоча об’єктивна нормативність суспільних відносин становить одну із найважливіших закономірностей історичного розвитку суспільства, треба мати на увазі її суперечливий характер, оскільки «суспільні відносини – це як об’єктивована, успадкована, так і сукупна жива, чуттєва тощо діяльність людей». Відтак, кожне покоління застає вже сформовані нормативи і разом з тим у процесі своєї життєдіяльності формує нові.

Як зазначають класики діалектичного методу, «вже з самого початку виявляється матеріалістичний зв’язок людей між собою, зв’язок, який зумовлений потребами та способом виробництва і такий же старий, як самі люди, – зв’язок, котрий набуває нових форм, отже, складає «історію».

Взагалі ж об’єктивна нормативність є найважливішим фактором фіксації доцільних способів людської діяльності. Тому правильно зазначає В. Брожик про те, що об’єктивна ціннісна система існує як передумова суспільного існування людини, як суспільного буття і його прояву.

Підсумовуючи викладене, підкреслимо, що нормативність є властивістю права, яка виявляє його суть і призначення. Об’єктивний же характер правових норм визначається наступними обставинами:

вони виникають із об’єктивної потреби будь-яких соціальних систем у саморегуляції, у підтриманні стабільності і порядку;

вони виникають тільки у процесі діяльності людей, об’єктивно зумовленої способом виробництва та розподілу;

матеріальні і духовні блага, які виступають об’єктом відносин, задані існуючими економічними та соціально-культурними умовами.

Отже, норми права, які повинні забезпечувати вивільнення робочої сили з системи Міністерства внутрішніх справ, мають як об’єктивний, так і суб’єктивний характер. Об’єктивність їх визначається тим, що вони зумовлені відповідними економічними законами розвитку суспільства. Суб’єктивний аспект їх полягає у тому, що вони є ідеальним виразом, продуктом творчості суспільних елементів. І хоча головне призначення їх полягає у фіксації соціальних закономірностей, все ж, через свій суперечливий характер, за певних умов, вони можуть не виконувати свою роль. «У процесі суб’єктивного пізнання об’єктивних норм можуть бути допущені і часто допускаються перекручення їх справжньої суті, хибне їх відображення».

Оскільки протягом тривалого історичного періоду проблема вивільнення робочої сили із системи органів внутрішніх справ не була предметом глибокого та всебічного аналізу в юридичній науці, то зараз, при створенні відповідного правового механізму його регулювання, потрібно попередньо визначити шляхи уникнення та розв’язання виникаючих суперечностей. Отже, ефективний правовий механізм вивільнення співробітників може бути створений тільки у тому випадку, коли при його конструюванні будуть враховані наступні важливі моменти:

1. «Світ нормативний – це не спокійне поле, де все упорядковано, узгоджено; цей світ суперечливий і при відносній стабільності історично нестійкий». Так, не відповідають один одному інтереси різних соціальних прошарків, відношення між нормами, прийнятими різними суб’єктами і у різний час, суперечлива й соціальна дійсність, на підставі якої формується позитивне право. Оскільки «соціальна система ... змушена керувати своєю діяльністю за допомогою штучно створюваних програм», то суб’єкти повинні створити таку нормативну підсистему, яка мала б ознаки єдності та несуперечливості. Саме «право з цієї точки зору становить собою найбільш адекватні вимоги цивілізації, вираження і втілення нормативних начал у суспільному житті, призначених забезпечувати певний рівень організованості та упорядкованості суспільних відносин».

У зв’язку з цим постає питання про способи відображення суспільною свідомістю об’єктивної реальності. І хоча неузгодженість ідеальних ціннісних систем неминуча, штучно створювана правова система буде ефективним засобом соціального управління тільки у тому випадку, коли при її створенні не буде порушена межа допустимої деформації віддзеркалюваних суспільних відносин. Бо саме розвиток соціальної дійсності ставить питання про необхідність виникнення, зміни чи скасування правового регулювання відповідних суспільних відносин і тим самим є причиною, яка породжує правову можливість, а потім її реалізацію, перетворення у дійсність правового життя.

Отже, ефективність правового регулювання значною мірою залежить від адекватного відображення об’єктивної реальності у свідомості правового суб’єкта, а також від форм і способів її виявлення в нормах права.

2. Оскільки «право є результатом певної реакції людини на зовнішню реальність» і «охоплює всі сфери соціального життя, які потребують юридичного регулювання», то нормативність, як властивість права, треба розуміти головним чином у тому значенні, що саме за допомогою норм досягається загальна упорядкованість певної групи суспільних відносин. Отже, кожний нормативний акт повинен сприяти загальним принципам права, бути невід’ємною частиною системи нормативних актів. Тому треба погодитись з С.С. Олексієвим у тому, що значна частина підготовлених по кожному акту робіт пов’язана з тим, щоб проект увійшов в нормативну систему, був би за всіма пунктами погоджений з нею і зовнішньо (за відсилками, реквізитами, техніко-юридичном оформленням тощо), і головним чином за змістом, фактичним і правовим. Бо саме через цільні системи правових норм можна забезпечити багатосторонній вплив на суспільні відносини, врахувати інтереси різних суб’єктів, реалізувати правові принципи, надійно юридично гарантувати будь-які правові пропозиції. Особлива роль тут належить кодифікації. Адже тільки у кодифікованих нормативних документах можливе закріплення досконалих юридичних конструкцій, тобто таких комплексів правових засобів, які з найбільшою ефективністю спроможні виконувати своє регулююче призначення.

Визначивши основні моменти, за допомогою яких можна не допустити або зменшити суперечності між об’єктивним та суб’єктивним аспектами нормативного регулювання вивільнення робочої сили з органів внутрішніх справ, необхідно зробити аналіз цього процесу, що відбувається сьогодні, спробувати з’ясувати, чи відповідає його юридичне забезпечення вимогам сучасності чи ні.

Це дуже важливо наразі, коли прийнята нова Конституція України і, відповідно, все законодавство потребує кодифікації з метою приведення свого інструментарію до положень Основного Закону суспільства. Правова система, яка базується на конституційному законодавстві і має своє втілення у законах та підзаконних актах, повинна бути лише конкретизацією положень Основного Закону стосовно будь-якої сфери державної діяльності та суспільного життя.

Сьогоднi ж склалася така ситуацiя. Назрiла гостра потреба в негайному проведеннi вивiльнення робочої сили з системи органів внутрiшнiх справ, а правової бази, котра б регламентувала цей процес, практично немає. Єдине, що містить Положення "Про проходження служби рядовим i начальницьким складом органiв внутрiшнiх справ України" (ст. 48, 63, 64), так це те, що «дострокове звiльнення з служби осiб середнього, старшого i вищого начальницького складу, якi не досягли граничного вiку, (перебування на службi ...) проводиться у зв’язку iз скороченням штатiв – у разi вiдсутностi можливостi використання на службi». Оскiльки далi вже не має сенсу гаяти з реформуванням органів внутрішніх справ, найважливiшою складовою якого є вивiльнення певної кількості працівників через скорочення штатiв та ліквідацію певних структурних підрозділів, слід негайно створити спецiальний правовий механiзм, який забезпечив би порядок вивільнення їх від надлишкової робочої сили.

Щодо цього існують і інші погляди. Навiщо якийсь спецiальний юридичний механiзм, якщо можна використовувати загальне законодавство про працю та зайнятiсть. Звичайно, такi думки мають сенс, але до певної мiри. Це зумовлено тим, що самi завдання, якi поставленi перед даною структурною системою, визначають специфiчну дiяльнiсть та особливiсть стану як органiв взагалi, так i окремого працiвника. Для розуміння цього треба з’ясувати, що собою уявляє орган (органи) державного управлiння, яка взаємодія мiж завданнями, функцiями та структурою органу i чому саме вона визначає рiвень специфiки правового регулювання. Огляд юридичної лiтератури свiдчить про наявнiсть розгорнутої характеристики поняття «орган державного управлiння». Виходячи з неї, орган державного управлiння треба розумiти як колектив працівників з наданими йому матерiальними ресурсами, який:

– створюється державно-розпорядчим шляхом;

– має зовнішнє органiзацiйно-правове визначення, а також внутрiшню будову, яка закрiплена формально, тобто в офiцiйному порядку шляхом видання вiдповiдного правового акта. Отож, першочергове значення для органу має органiзацiйна структура, поняття якої фактично невід’ємне вiд поняття органу;

– призначений для виконання особливого виду державної дiяльностi, а саме виконавчо-розпорядчої, яка полягає у реалізації закрiплених за ним функцiй по управлiнню вiдповiдними об’єктами;

– здійснює управлiнську дiяльнiсть вiд iменi держави, на основi i в рамках чiтко означеного обсягу державно-владних повноважень;

– є самостiйним елементом у системi органiв управлiння, вiд місця в якiй суттєво залежить обсяг та змiст повноважень, а також структурно-функцiональнi характеристики органу.

Положення органiв управлiння в державному апаратi та їх вiдокремлення вiд iнших органiв зумовлено змiстом їх компетенції. Встановлена Конституцією або законами чи пiдзаконними юридичними актами, вона характеризується сукупнiстю покладених на орган функцiй управлiння. Компетенцiя органiв вказує ж на характер покладених на них управлiнських функцiй, на об’єкти, якi знаходяться пiд їх впливом, на рамки i засоби цього впливу.

Уся сукупнiсть органiв державного управлiння, їх розподiл за територіальними i функцiональними аспектами, вiдношення мiж їх окремими територiальними i функцiональними ланками або групами, субординацiйнi та координацiйнi зв’язки з iншими органами державного апарату складає систему даних органiв. I знову таки вона зумовлюється перш за все функцiями, якi цi органи повиннi здiйснювати та їх мiсцем в управлiнському процесi.

Спостерігається також пряма функцiональна залежнiсть мiж об’єктом управлiння та системою органiв державного управлiння. Об’єкт управлiння потребує відповідного змiсту державної дiяльностi i певної форми її прояву. Разом з тим вiн потребує i відповідної структури органiв, якi здiйснюють управлiнську дiяльнiсть. Суб’єкт управлiння повинен врештi-решт вiдповiдати його об’єктові, хоча його завдання та змiст дiяльностi зумовлюється не тiльки останнiм. Як зазначив Г.В. Атаманчук, треба робити також поправку на «здатність об’єктів управління до самоорганізації та самоуправління».

Висновок про єдність організаційної структури i функцiй органу управлiння в лiтературi iнколи пов’язують з дією загального закону управлiння – закону необхiдного різноманіття, суть якого полягає у тому, що різнорідність складної керованої системи потребує відповідного управлiння. Мабуть, беручи до уваги цей закон, треба говорити про єдність структур органу та керованого об’єкта, з однiєї сторони, функцiй органу та життєво важливих потреб керованого об’єкта – з іншої. Що стосується iманентного органу управлiння, діалектичної єдності його організаційної структури та функцiй, то вона випливає з властивостi цiлiсностi органу, з його системної природи. Але ж треба підкреслити дуже важливий для дослідження аспект зазначеної єдності. Він полягає у тому, що час від часу вона порушується. І як наслідок, виникають певні розбіжності між структурою та функціями. Оскільки, за образним висловом Ю.О. Тихомирова, постійна взаємодія з об’єктом «живить» суб’єкт управління, робить його зв’язки з керованим об’єктом постійними та життєво необхідними, постільки реалізація функцій управління становить не односторонній вплив суб’єкта на керований об’єкт, а активну їх взаємодію. У зв’язку ж з тим, що будь-який орган управління, як і вся державно-правова надбудова, постійно розвивається, певних змін зазнають всі його сторони. Перш за все, це стосується його функцій і структури. До того ж, функції характеризуються більшою мобільністю. Що ж до структури органу, то треба погодитись з В.Б. Авер’яновим і вказати на її більшу «статичність». Як наслідок, інколи, за певних обставин, виникає невідповідність між існуючою структурою і змінюваними функціями. І усунення її можливе тільки шляхом перебудови структури. Перебудова ж може мати декілька варіантів, «по-перше, ліквідація, трансформація, перегрупування старих або створення нових структурних підрозділів органу; по-друге, у появі нових, зникненні, диференціації або інтеграції старих структурних зв’язків; по-третє, зміна порядку розподілу між структурними підрозділами завдань, повноважень і відповідальності». З філософської точки зору взаємодія функцій і структури органа відповідає взаємодії змісту і форми. Так, у даному випадку, зміст вступає у суперечність з старою формою і намагається зруйнувати її. «Форма – як зазначили П.В. Олексієв і О.А. Панін, – може не відповідати (в умовах дисгармонійного і конфліктного розвитку) зміненому змісту... виникає потреба у зруйнуванні однієї із сторін протиріччя як засобу переборення конфлікту».

У систему органiв управлiння входить i сукупність органів внутрішніх справ. Наприклад, міліція є озброєним органом виконавчої влади, що захищає життя, здоров’я, права i свободи громадян, власнiсть, природне середовище, iнтереси суспiльства i держави вiд протиправних посягань.

Органи внутрiшнiх справ мають свої функції, завдання та принципи дiяльностi, що й відрізняє їх вiд iнших державних органiв. Якщо дiяльнiсть бiльшостi службовцiв державного апарату визначає тiльки Закон України “Про державну службу” вiд 16 грудня 1993 р., то функціонування та побудова системи органів Міністерства внутрішніх справ, окрiм вказаного нормативного акту, визначається також спецiальним законодавством, а саме: Законом України "Про мiлiцiю" вiд 20 грудня 1990 р., Положенням про Мiнiстерство внутрiшнiх справ України (затверджене Розпорядженням Президента України вiд 07.10.1992 р., Положенням про проходження служби рядовим i начальницьким складом органiв внутрiшнiх справ України (затверджене Постановою Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 29 липня 1991 р., Дисциплiнарним статутом органiв внутрiшнiх справ (затверджений Указом Президії Верховної Ради Українитощо. Співробітники ж органів внутрішніх справ, як категорія державних службовців, здійснюють свою трудову діяльність через інститут державної служби, який становить певну форму трудових відносин у суспільстві, котрі врегульовані нормами трудового, адміністративного та конституційного права

I завдання, i принципи органів внутрішніх справ визначенi в окремих статтях Закону "Про мiлiцiю". Незрозуміла тiльки позицiя законодавця стосовно того, чому вiн включив функції до ст.7 Закону, яка має назву "Органiзацiя міліції та її пiдпорядкованiсть". Зважаючи на важливiсть для кожного органу визначення його функцiй як основних напрямкiв дiяльностi, треба видiлити їх окремо, наприклад, як це зроблено в Законi України "Про державну податкову службу в Україні" вiд 4 грудня 1990 р. чи в Законi України "Про банки i банкiвську дiяльнiсть" вiд 20 березня 1991 р.

Що стосується специфічності в організації i дiяльностi всiєї системи органів, що потребує спецiального пiдходу, в тому числi i при створеннi правового механiзму вивiльнення працівників, то тут мається на увазi наступне:

1. Органи внутрiшнiх справ є спецiальними правоохоронними органами нашої держави, призначеними вирiшувати складнi соцiальнi проблеми:

– забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав i свобод, законних iнтересiв;

– запобiгання правопорушенням та їх припинення;

 – охорона i забезпечення громадського порядку;

– виявлення i розкриття злочинiв, розшук осiб, якi їх вчинили;

– забезпечення безпеки дорожного руху;

– захист власностi вiд злочинних посягань;

– виконання кримiнальних покарань i адмiнiстративних стягнень;

– участь у поданнi соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам i органiзацiям у виконаннi покладених на них законом обов’язкiв.

2. Служба в органах має небезпечний характер.

3. Працівники органiв внутрiшнiх справ мають широкi повноваження. Закон "Про мiлiцiю" налічує тридцять пунктiв, в яких вони визначенi.

4. Служба також ставить вимоги i до особистостi працiвника. У ч. 1 ст. 17 Закону "Про мiлiцiю" вказано: "На службу до міліції приймаються на контрактнiй основi громадяни, здатнi за своїми особистими, дiловими i моральними якостями, освiтнiм рiвнем, фiзичною пiдготовкою i станом здоров’я виконувати покладенi на мiлiцiю завдання".

5. Працiвники приносять присягу, текст якої затверджується Кабiнетом Мiнiстрiв України.

6. Не можуть бути прийнятi на службу особи, якi ранiше засуджувались за вчинення злочину.

7. Порядок та умови проходження служби регламентуються не тiльки законами, але й пiдзаконними нормативними актами: Положенням про проходження служби особовим складом органiв внутрiшнiх справ, Дисциплiнарним Статутом тощо.

8. У пiдроздiлах не допускається дiяльнiсть полiтичних партiй, рухiв та iнших громадських об’єднань, що мають полiтичну мету.

Також, при виконаннi службових обов’язкiв працiвники незалежнi вiд впливу будь-яких полiтичних, громадських об’єднань.

9. Певні структури органів тимчасово, в межах чинного законодавства, мають право обмежувати інтереси i свободи громадян, якщо без цього не можуть бути виконанi покладенi на неї обов’язки.

10. Органи внутрішніх справ для виконання покладених на них завдань залучають громадян за їх згодою до співробітництва у порядку, встановленому законами, що регулюють профiлактичну та оперативно-розшукову дiяльнiсть.

11. Працівники мають право зберiгати, носити i застосовувати

спецiальнi засоби та зброю тощо.

Немає потреби наводити всi специфiчні ознаки, якi властивi для органiв внутрiшнiх справ, бо стосуються вони всiх сторiн побудови та дiяльностi системи. Наприклад, якщо взяти службову дисциплiну, то її характерними рисами буде наступне:

– принцип єдиноначальності. Вiн означає, що керiвнику установи (пiдроздiлу) наданi всi необхiднi права по пiдбору, розстановцi та вихованню ввіреного йому особового складу, його накази (розпорядження) повиннi безумовно виконуватись. З ускладненням завдань вживаються заходи i щодо укрiплення цього принципу. Разом з тим він не виключає колективного обговорення важливих питань дiяльностi як системи органів в цiлому, так i окремих пiдроздiлiв, урахування думки колективу при виробцi рiшення. Адже єдиноначальність як метод керiвництва буде найбiльш результативним, коли вiн спирається на iнiцiативу та творчу активнiсть особового складу;

– пiдвищена вимогливiсть до співробітників порiвняно з працівниками та службовцями iнших організацiйних структур, наприклад, машинобудiвного підприємства. Дисциплінарний статут передбачає обов’язок начальникiв рiшуче i твердо вимагати вiд пiдлеглих дотримання службової дисциплiни, статутного порядку та органiзованостi;

– наявнiсть спецiальних заходiв заохочення та дисциплiнарних стягнень, не передбачених трудовим законодавством;

– бiльший обсяг дисциплiнарних повноважень у начальникiв органiв внутрiшнiх справ порiвняно з керiвниками підприємств та установ, де працюють робiтники та службовцi. Це має прояв в розширеннi як пiдстав для накладання дисциплiнарних стягнень, так i в самих заходах;

– дисциплiна осiб рядового та начальницького складу передбачає не тiльки дотримання вимог дисциплiнарного статуту при виконаннi

– службових обов’язкiв, але й в iнший час. Дисциплiнарний статут вимагає, що працівники органiв внутрiшнiх справ, де б вони не знаходились – на службi чи у вiльний вiд неї час – зобов’язані бути взiрцем дисциплінованості, втiлювати собою високу органiзованiсть та бездоганну поведiнку.

Отже, система органiв має чимало вiдмiнностей вiд iнших органiзацiйних структур народного господарства, в тому числi i органiв державного апарату. Тому до регулювання рiзнобiчних процесiв, що протiкають як усередині системи Міністерства внутрішніх справ, так i пов’язаних з нею, потрібен особливий пiдхiд. Вказане стосується i правового регулювання вивiльнення робочої сили з системи органів Міністерства внутрішніх справ.

Якщо говорити про нормативне забезпечення вивiльнення працівників, то треба зазначити наступне. До тепер такої правової бази, яка б стосувалась безпосередньо органів внутрішніх справ, не має. Є тiльки вiдповiдне загальне законодавство, але й воно багато в чому потребує удосконалення.

Демократизацiя суспiльства невід’ємна вiд всебiчного пiклування про людину, її життя та здоров’я, недоторканнiсть та безпеку. I ст. 3 Конституцiї України визначає це найвищою соцiальною цінністю. Бiльш того, вказується, що права та свободи людини та їх гарантування зумовлюють суть та напрямок дiяльностi держави.

Для нашого дослiдження дуже важливе значення мають норми, що зафiксованi в ст. 43 Конституцiї України. Так, у ч. 1 проголошене вiльне обрання працi або вiльне погодження на неї. Це означає, що тiльки особi належить виключне право розпоряджатися своїми здiбностями до творчої i продуктивної працi. До того ж, людина може обрати той чи iнший вид дiяльностi, вид занять. Вона може, наприклад, працювати за наймом за трудовим договором чи контрактом або ж самостiйно забезпечити себе роботою як підприємець, фермер, член кооперативу, займатись iндивiдуальною трудовою дiяльнiстю. Право вiльно розпоряджатися своїми здiбностями до працi означає i право взагалi не займатися трудовою діяльністю. Незайнятiсть особи не повинна розглядатися як пiдстава для притягнення її до будь-якої вiдповiдальностi.

Дуже важливою є норма, яка набуває чинності за ч.2 ст.43 Конституцiї. Вона передбачає обов’язок держави по створенню умов для повного здiйснення громадянами права на працю, забезпеченні рiвних можливостей у виборi: професії та виду трудової дiяльностi, реалізації програм професiйно-технiчного навчання i пiдготовки та перепiдготовки кадрiв. Комплекс цих обов’язкiв держави можна розглядати як певний механiзм забезпечення того права, яке передбачене у ч.1 цiєї статтi. Це положення є вкрай актуальним i при звiльненнi працівників органiв внутрiшнiх справ внаслiдок необхідності їх вивiльнення та державного обов’язку сприяти наступному працевлаштуванню чи забезпеченню їх роботою.

Втiм, неможливо не звернути увагу на деяку неузгодженiсть положень ч. 1 та 2 даної статтi. Справа в тому, що у ч. 1 мова йде про право кожного (тобто про право людини). Мiж тим, у ч. 2 йдеться про обов’язки держави щодо громадян. Це створює враження, що принцип рiвних можливостей у виборi професії або виду трудової дiяльностi, зокрема, однакову для всiх можливiсть просування по роботi на вiдповiднi бiльш високi ступенi, не торкається iноземцiв або осiб без громадянства.

Що стосується заборони примусової працi, то вона визначена у ст.8 Мiжнародного пакту про громадські i полiтичнi права вiд 19 грудня 1966 р. Тому, при визначеннi цього поняття треба керуватись роз’ясненням, яке дається в мiжнародному нормативному актi. Вiдтак, термiн "примусова чи обов’язкова праця" означає всяку роботу чи службу, що вимагається вiд будь-якої особи пiд загрозою якого-небудь покарання, роботу, для якої ця особа не запропонувала добровiльно своїх послуг. У цьому аспектi не вважається примусовою працею вiйськова або альтернативна (невiйськова) служба; праця в умовах надзвичайних обставин, тобто стихiйного лиха, аварії, нещасного випадку тощо; робота, яка виконується за вироком суду, що вступив в законну силу.

До переліку видiв дiяльностi, що не вважаються примусовою працею, не входить служба рядового та начальницького складу в органах внутрiшнiх справ. Тому кожний, хто працює в міліції, може в будь-який час розiрвати трудовi правовiдносини. I якщо ранiше, з метою боротьби з плинністю кадрiв, деякi вченi пропонували збiльшити мiнiмальний строк контракту, то зараз треба переглянути своє ставлення до цього. Якщо людина чи службовець не бажає працювати, то ніхто не примусить його до ефективної працi. Не в змозi зробити це i термiни, що зазначенi у контрактi. Краще для всiх, в тому числi i для суспiльства в цiлому, коли людина, яка з рiзних причн не бажає працювати, наприклад, на посадi слiдчого, звiльниться зi служби без усяких перешкод.

Далi, ч. 6 ст. 43 Конституції визначає, що громадянам гарантується захист вiд незаконного звiльнення. Чинне законодавство, зокрема ст. 232 Кодексу законiв про працю України, деталiзуючи цю норму, передбачає судовий захист громадян у даному випадку. А спори працiвникiв про поновлення на роботi незалежно вiд пiдстав припинення трудового договору, змiну дати i формулювання причини звiльнення, оплату за час вимушеного прогулу, за винятком спорiв для деяких категорiй працiвникiв, розглядаються безпосередньо в районних (мiських) судах. Це також стосується i випадкiв звiльнення робiтникiв чи службовцiв у зв’язку з скороченням штатiв.

Важливим етапом у розвитку правового регулювання побудови та дiяльностi органiв внутрiшнiх справ, була розробка та прийняття Закону України "Про мiлiцiю". У ньому визначенi головнi правовi засади функцiонування спецiального державного озброєного органу виконавчої влади. Наприклад, у ст. 1 мiститься поняття міліції, в iнших статтях вказанi основнi завдання, функції та принципи її дiяльностi; зазначена правова основа та органiзацiя міліції та ii пiдпорядкованiсть тощо.

Однак, не зважаючи на важливiсть проблеми, в цьому нормативному актi нiчого не говориться про порядок вивiльнення працівників та їх соцiальний захист, хоча закон i мiстить такi роздiли , як "Служба в міліції" та "Правовий i соцiальний захист, вiдповiдальнiсть працiвникiв міліції".

Одночасно для регулювання трудових правовідносин мiж особовим складом та вiдповiдним органом постановою Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 29 липня 1991 р. № 114 затверджене положення "Про проходження служби рядовим i начальницьким складом органiв внутрiшнiх справ України". Цей пiдзаконний нормативний акт на вiдмiну вiд загального законодавства про працю визначає специфiку правового стану працівників та визначає деякi питання, що пов’язані безпосередньо з проходженням служби. Наприклад, роздiл третiй регламентує порядок присвоєння, зниження та позбавлення спецiальних звань. А в роздiлi 8 визначенi особливостi проходження служби окремими категорiями осiб начальницького складу.

Для даного дослiдження велике значення мають норми, що мiстяться у 2-х роздiлах. Так, в п.8 "Загальних положень" вказано, що особи середнього, старшого i вищого начальницького складу, залишенi на службi в органах внутрiшнiх справ понад граничний вiк перебування на службi, можуть бути звiльненi в запас Збройних сил України або у вiдставку до закiнчення строку, на який вони були залишенi на службi". І далi "дострокове звiльнення зi служби осiб середнього, старшого i вищого начальницького складу, якi не досягли граничного вiку перебування на службi в органах внутрiшнiх справ, проводиться:... у зв’язку iз скороченням штатiв – у разi вiдсутностi можливостi використання на службi". Також у п.63 роздiлу "звiльнення зi служби" вказано, що "особи рядового i молодшого начальницького складу звiльняються зi служби в запас (з постановкою на вiйськовий облiк:...2) через скорочення штатiв – при вiдсутностi можливостi подальшого використання на службi". Аналогiчна норма мiститься в п.64, але вона вже стосується осіб середнього, старшого i вищого начальницького складу.

Отже, вивiльнення працівників можливе зараз тiльки через скорочення штатiв. Однак, звичайно, що в умовах створення правової демократичної держави, коли всi найважливiшi явища та процеси їх реалізації фiксуються законодавством з метою недопущення порушень рiзнобiчних суб’єктивних прав та iнтересiв, однієї вказiвки на можливiсть звiльнення зi служби за пiдставою скорочення штатiв недостатньо. Зважаючи на це, є всi пiдстави стверджувати, що правовий механiзм, котрий забезпечував би вивiльнення працiвникiв, на сьогоднi вiдсутнiй.

Виходячи з того, що органи внутрішніх справ є складовою частиною, яка має бiльш вираженi специфiчнi ознаки, державного апарату, треба звернутись i до Закону України “Про державну службу” вiд 16 грудня 1993р., оскiльки вiн, поряд з загальним законодавством про працю, повинен регулювати також правовiдносини, що стосуються цього аспекту і виникають при проходженнi державної служби працiвниками озброєного державного органу виконавчої влади.

Дiйсно, цей нормативний акт в своїх статтях роз’яснює, що таке державна служба i державнi службовцi, посада i посадова особа, основнi принципи державної служби. Також у своїх роздiлах вiн визначає такi важливi питання, як державна полiтика у цiй сферi, правовий статус службовцiв державного апарату, проходження державної служби в ньому, припинення служби; матерiальне та соцiально-побутове забезпечення працiвникiв державних органiв.

Аналiзуючи цей юридичний акт, ми бачимо, що працівники системи органів Міністерства внутрішніх справ пiдпадають пiд його дiю. Наприклад, у ст. 1 визначено поняття державної служби вказiвкою на те, що це професiйна дiяльнiсть осiб, якi займають посади в державних органах та їх апаратi щодо практичного виконання завдань i функцiй держави та одержують заробiтну плату за рахунок державних коштiв.

Тому при дослiдженнi правового регулювання дiяльностi органiв внутрiшнiх справ треба керуватись i законом "Про державну службу". Бiльш того, всi вiдомчi та пiдзаконнi нормативнi акти повиннi вiдповiдати йому.

Щодо вивiльнення державних службовців, у ст. 30 вказано, що «крiм загальних пiдстав, передбачених Кодексом законiв про працю України, державна служба припиняється у разi...». Тобто, тут прямо говориться, що державнi службовцi можуть бути звiльненi як у випадках, передбачених Кодексом законiв про працю, так i в iнших , якi передбаченi спецiальним законодавством.

З огляду ж на особливий правовий статус державних службовців для правового регулювання процесiв, пов’язаних з їх вивiльненням, однiєї вказівки на можливiсть звiльнення за п.1 ст.40 Кодексу законiв про працю недостатньо. Відтак i Закон України «Про державну службу» також потребує негайного доповнення та вiдповiдних доопрацювань.

Враховуючи важливiсть такого соцiально-економiчного явища, як вивiльнення робочої сили та її перерозподiл у народному господарствi, в Кодексі законiв про працю з’явилась цiла глава 3-А пiд назвою «Забезпечення зайнятостi вивiльнюваних працівників», в якiй зазначенi основнi положення, що стосуються правового регулювання цього процесу. Наприклад, ст. 49.2 передбачає порядок вивiльнення працівників. Також у Кодексі законiв про працю мiстяться iншi норми, якi прямо вiдносяться до дослiджуваного нами явища. Це п.1 ст.40, який вказує на загальнi юридичнi пiдстави, за допомогою яких здійснюється звiльнення підприємств та установ вiд надлишкової кiлькостi працiвникiв; ст. 42 визначає, хто має переважне право на залишення працювати при вивiльненнi працівників у зв’язку зi змiнами в організації виробництва i працi; ст. 42, де передбачається переважне право на укладення трудового договору при зворотньому прийняттi на роботу; ст. 43, де знаходимо правову норму за змiстом – "припинення трудового договору за пiдставами, передбаченими п. 1 (окрiм випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5 ст. 40 та п. 2 i 3 ст. 41 Кодексу, може бути здiйснено тiльки при попереднiй згодi профспілкового органу". Також у Кодексi є i iншi норми, за яких повинно вiдбуватись вивiльнення робочої сили.

Однак всi цi положення мають загальний характер. Вони визначають загальнi правила, у вiдповiдностi з якими здійснюється вивільнення. Але з метою недопущення порушень законодавства та його принципiв при вивiльненнi рiзних категорiй працiвникiв цього недостатньо. Статтi Кодексу законiв про працю мають визначальний характер, на пiдставi яких повиннi бути розробленi бiльш конкретизовані юридичнi правила. Наприклад, як це було зроблено у Положенні "Про порядок вивiльнення, працевлаштування робiтникiв та службовцiв i надання їм пiльг та компенсацiй" вiд 2 березня 1988 р., в якому регламентувався порядок працевлаштування вивiльнюваних робiтникiв на підприємстві, порядок звiльнення i внесення записiв у трудовi книжки тощо.

Зробивши аналіз чинного законодавства стосовно вивільнення робочої сили з органів внутрішніх справ, треба зазначити, що порівняно із загальним законодавством, спеціальна його частина, яка стосується особливої категорії працюючих – особового складу органів, не містить майже жодної норми, яка б безпосередньо стосувалась їх вивільнення. Як наслідок, через відсутність цільного правового механізму, котрий повинен складатись з норм, які мають загальний, спеціальний і локальний характер, повною мірою не виконує своє призначення і загальне законодавство.

Така ситуація потребує негайного позитивного виправлення. Бо «ефективність правового регулювання зумовлюється своєчасністю прийняття правових норм та їх актуальністю за змістом» Необхідно створити такий правовий механізм вивільнення співробітників, який врахував би всі якісні зміни та перетворення, котрі відбулись чи почали виявлятись у діяльності відповідних органів останнім часом. Це також важливо через те, що запізнення у нормативному оформленні нових суспільних зв’язків приводить до того, що якісно нові явища доводиться штучно «втискувати» у старі правові рамки. А це, в свою чергу, не тільки шкодить розвитку суспільства, знижує роль права як нормативного регулятора, але й створює враження, нібито правові норми взагалі гальмують будь-який рух вперед.

Отже, дослідження явища вивільнення робочої сили з органів внутрішніх справ та його нормативного забезпечення дало можливість зробити такі висновки:

Соціалістичний устрій суспільства та ідеологічні установки на повну зайнятість і неможливість безробіття були перешкодами на шляху наукового пошуку в сфері проблем вивільнення робочої сили, зокрема з органів внутрішніх справ.

Соціалістична правова надбудова «придушувала» об’єктивні закони розвитку суспільства. Стосовно соціально-економічної категорії вивільнення робочої сили, вихід «змісту» з цього «формального» пригноблення викликав його масовий характер.

Вивільнення як явище і процес має важливе значення й торкається як держави, так і кожної людини. Відтак воно повинно знайти своє віддзеркалення у відповідному правовому механізмі, котрий спроможний був би регулювати його протікання і надійно захищати права і інтереси будь-яких суб’єктів права. На жаль, сьогодні такий механізм має багато вад і недоліків, а, отже, потребує негайного удосконалення.

Для того, щоб перебудова органів внутрішніх справ була успішною, необхідно позитивно розв’язати проблему вивільнення з неї надлишкової кількості працівників. Однак, вона може бути вирішена тільки за умови правильного визначення бажаних кінцевих наслідків. Отже, починати вивільнення робочої сили з органів необхідно з визначення тих цілей, у відповідності з якими воно повинно провадитись.

Досягнення будь-якої мети неможливо без відповідних засобів. Відтак, важливо винайти такі правові засобі вивільнення робочої сили з системи Міністерства внутрішніх справ, які найбільшою мірою відповідали б його цілям.

На сьогодні відсутній спеціальний комплекс норм, який безпосередньо стосувався б вивільнення працівників міліції.

Потребують негайного удосконалення та доповнення норми, котрі мають загальний характер.

Необхідно, щоб усі юридичні норми (загальні, спеціальні і локальні) у сукупності складали єдиний правовий механізм, який спроможний був би ефективного забезпечувати протікання робочої сили з системи органів внутрішніх справ.