3. Аналіз окремих статей Закону

Є ряд зауважень до окремих статей, які можуть мати істотне

значення для подальшого удосконалення правового регулювання

відносин, що виникають у зв'язку зі створенням, розповсюджен-

ням і використанням творів науки, літератури і мистецтва.

Перше зауваження стосується статті 5 Закону України <Про

авторське право і суміжні права>. Зазначена стаття викликає при-

наймні два зауваження. Перше зводиться до того, що перелік творів,

на які поширюється авторське право, тобто правова охорона, скла-

дений в певній мірі безсистемне. Весь перелік можна було 6 згру-

пувати на окремі блоки, кожний із яких включав би певну групу

творів, об'єднаних якимось одним критерієм, так, наприклад, літе-

ратурні твори. В цю групу включити усі письмові і усні літературні

твори, що вони будуть певним чином об'єктивовані. Другу групу

можуть складати музичні твори і т. д.

Другим зауваженням, що стосується об'єктів авторського пра-

ва, є його неповнота. Хоча перелік об'єктів невичерпний, все ж до

нього не включені досить поширені твори. Мова йде про газети,

журнали та інші періодичні видання. Хоча окремі статті, поміщені

в газетах і журналах, є самостійними об'єктами авторського права,

але й газети та журнали також складають об'єкти авторського пра-

ва. Варто подумати і про комп'ютерні програми, які за Законом

відносяться до групи літературних творів. Проте, при все більш

зростаючому значенні цієї галузі технології, видається більш доц-

ільним комп'ютерні програми визначити як окремий об'єкт ав-

торського права, незалежно від того, в якій програмній мові чи

об'єктивній формі вони втілені(*192).

Потребує певного удосконалення ст. 13 Закону <Особисті (не-

майнові) права автора>. Видається надто громіздким п. 4 цієї статті.

Він містить припис, за яким автору належить право <протидіяти

будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або

будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і

репутації автора>. Цей пункт повністю відтворює п. 1 ст. 6-біс

Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів.

Проте, це зовсім не означає, що таке відтворення виводить зазна-

чений пункт з-під критики.

Відповідно до наведеного, особисті (немайнові) права автора

в цій частині можуть 'бути порушені двома способами: 1) перекру-

ченням, спотворенням або будь-якою іншою зміною твору; 2)

іншим посяганням на твір, що може зашкодити честі репутації

автора. Автору надається право захищати твір від названих пору-

шень. В раніше чинному законодавстві це називалось право на

недоторканість твору і імені (ст. 476 ЦК України). Зазначена стат-

тя не містила в собі норми про інші посягання на твір, які могли б

зашкодити честі і репутації автора. Поняття <недоторканість тво-

(**192) Див.: Матвеев Ю.Г Международная охрана авторских прав. С. 160 й сл.

-86-

ру> охоплювало собою будь-які зміни твору, його назви і позна-

чення імені автора. Коротко, чітко і ясно. Проте, він доповнився

ще однією нормою, за якою вважається протиправним будь-яке

інше посягання на твір, що може зашкодити честі і репутації авто-

ра. Ця норма має на увазі передусім опублікування чи викорис-

тання твору без дозволу автора, що може нанести шкоду його честі

і гідності(*193).

В принципі проти наявності такої норми в законодавстві Ук-

раїни заперечень немає. Бо справді, крім спотворення чи пере-

кручення твору, мають місце й інші посягання на твір, що можуть

зашкодити честі і репутації автора. Проте, нам видається, що сло-

ва <що може зашкодити честі і репутації автора> недоцільні. Про-

типравними мають вважатися будь-які посягання на твір, неза-

лежно від того, чи заподіють ці посягання шкоду честі і репутації

автора чи ні. Дещо інакше сформульована ця стаття в законі РФ

<Про авторське право і суміжні права>. Ст. 15 цього Закону (п. 1,

абз. 5) проголошує: <...право на захист твору, включаючи його назву,

від будь-якого спотворення або іншого посягання, що може нане-

сти шкоду честі і гідності автора (право на захист репутації авто-

ра)>. Таким чином, законодавець РФ недоторканість твору й інші

посягання об'єднав в один склад правопорушення, поставивши

його в залежність від умови нанесення шкоди честі і гідності авто-

ра. Звертає на себе увагу така деталь - про репутацію автора ні в

цьому абзаці, ні в статті в цілому не згадується. Проте, це право

названо <право на захист репутації автора>.

Видається, що це два різні склади правопорушень - правопо-

рушення, спрямоване на недоторканість твору, і інше посягання

на твір, що може заподіяти шкоду честі і репутації автора. Вони

повинні бути виокремлені.

Типовий Закон ВОІВ про авторське право і суміжні права цей

пункт 3 ст. 14 викладає таким чином: <Право протидіяти будь-

якому спотворенню, перекрученню або іншій зміні твору, а також

будь-якому іншому посяганню, здатному нанести шкоду честі чи

репутації автора (право на захист репутації автора)>. Більш чіткою

є редакція відповідної частини ст. 1081 Модельного кодексу: <Право

на недоторканість твору - право на захист твору від внесення в

нього змін без згоди автора, супроводження твору ілюстраціями,

передмовою, післямовою, коментарями або будь-якими пояснен-

нями, право автора на внесення таких змін>. Усі ці уточнення,

визначення, конкретизації правильні по своїй суті і можуть бути

сприйняті в цілому, але вони дещо громіздкі.

Видається доцільним їх в межах можливого спростити і уточ-

нити. Якщо взяти в цілому, то найбільш вдалою є редакція ст.

1081 <Особисті немайнові права автора твору> Модельного кодек-

су. З урахуванням наведеного можна було б сформулювати статтю

(**193) Див.: Богуславський М.М. Вопросы авторского права в международных от-

ношениях. М., 1973, с. 145; Матвеев Ю.Г. Международная охрана авторских

прав. С. 92-93.

-87-

про особисті немайнові права автора: <Стаття_______ Особисті

немайнові права:

1) право авторства (право вимагати визнання свого авторства

на твір),

2) право на ім'я (право використовувати або дозволяти вико-

ристання твору під своїм власним ім'ям, під видуманим ім'ям (псев-

донімом) або без зазначення імені (анонімно), якщо це технічно і

практично можливо. Автор має право забороняти згадування сво-

го імені, якщо він бажає випускати твір у світ анонімно.

Відмова від права використання свого твору під своїм іменем

недійсна;

3) право на недоторканість твору (право забороняти вносити

до твору без дозволу автора будь-які зміни, доповнення, скоро-

чення, супроводжувати твір ілюстраціями, передмовою, післямо-

вою, коментарями та іншими поясненнями тощо);

4) право забороняти будь-які інші протиправні посягання на твір:

5) право на зміни і доповнення твору (право внесення до тво-

ру будь-яких змін, доповнень, скорочень тощо належить виключ-

но авторові).

Право на недоторканість твору переходить до спадкоємців ав-

тора, іншим особам, призначеним автором, а також іншим орган-

ізаціям, визначеним законом або заповітом;

6) право на обнародування твору (право на обнародування твору

переходить у спадщину і може передаватися третім особам за до-

говором).

2. Право авторства і право на ім'я не можуть відчужуватися і

передаватися іншим особам.

3. Автор має право відмовитися від раніше прийнятого рішен-

ня про обнародування твору (право на відкликання твору) за умо-

ви відшкодування користувачу заподіяних таким рішенням збитків,

включаючи втрачену вигоду. Якщо твір був уже обнародуваний,

автор зобов'язаний публічно сповістити про його відкликання. При

цьому він вправі вилучити за свій рахунок із обороту раніше виго-

товлені примірники твору.

На службові твори дія цього пункту не поширюється.

4. Особисті немайнові права належать автору незалежно від

його майнових прав і зберігаються за ним у разі передачі (відступ-

лення) виключних прав на використання твору.

Відмова від здійснення особистих немайнових прав нікчемна>.

Потребує певного уточнення і ст. 14 Закону <Майнові права

автора>. Передусім в п. 1 ст. 14 варто записати: <Автору та його

правонаступникам належить право власності на створений ним

твір>. П. 2 цієї статті записати так: <Автору та його правонаступ-

никам належить виключне право використання твору, зокрема,

дозволяти або забороняти>. З метою доступності читачеві і легшо-

го сприйняття цю статтю можна було 6 викласти в дещо іншій

формі, не змінюючи принципово її змісту. Абзац 1 цього ж пункту

варто було б доповнити такими словами: <право на відтворення>.

-88-

В другому абзаці записати друге по значимості виключне пра-

во: <розповсюджувати оригінал або примірники твору будь-яким

способом: продавати, здавати в найом, публічний прокат та інше

(право на розповсюдження);

Третім абзацом викласти норму: <Імпортувати примірники тво-

ру з метою розповсюдження, включаючи примірники, виготов-

лені з дозволу автора або його правонаступників (право на імпорт)>.

Наступну частину цієї статті доцільно викласти в такій редакції;

<4) публічно показувати твір (право на публічний показ);

5) публічно виконувати твір (право на публічне, виконання

твору);

6) публічно сповіщати твір (сповіщати твір для загального відо-

му), включаючи сповіщення в ефір або по проводах (право на

публічне сповіщення);

7) сповіщати твір в ефір, включаючи перше і (або) наступне

сповіщення в ефір для загального відому (право на сповіщення в

ефір):

8) сповіщати твір по дротах, включаючи перше і (або) наступ-

не сповіщення по дротах для загального відому (право на спові-

щення по дротах);

9) перекладати твір (право на переклад);

10) переробляти, адаптувати, аранжувати та іншим чином пе-

реробляти твір (право на переробку).

3. Якщо примірники правомірно опублікованого твору вве-

дені в цивільний оборот способом їх продажу, то подальше їх роз-

повсюдження допускається без згоди автора і без виплати авторської

винагороди>. Далі по тексту.

Видається доцільним доповнити ст. 14 окремим пунктом, в

якому передбачити, що право на розповсюдження оригіналу чи

примірників твору шляхом здачі їх в найом (і публічний прокат)

незалежно від права власності на ці примірники належить тільки

автору чи його правонаступникам на : аудіовізуальні твори, ком-

п'ютерні програми, бази даних, твори, зафіксовані у фонограмі,

музичні твори у вигляді нотного тексту.

У такому вигляді ст. 14 закону більш чітко визначає майнові

права автора, його правонаступників та межі їх використання.

Деякого уточнення потребують статті, що стосуються вільного

використання творів. Видається доцільним визначити в законо-

давстві загальні правила вільного використання творів. Зокрема,

встановити правило, за яким вільне використання творів допус-

кається тільки у випадках, встановлених в Законі. Не зайвим було

б визначити загальне поняття вільного використання творів без

згоди автора і без виплати авторської винагороди, зазначивши при

цьому, що це є певне обмеження майнових прав авторів та їх пра-

вонаступників в інтересах суспільства чи окремих осіб. Необхід-

ною умовою вільного використання творів повинно бути таке ви-

користання твору, яке не наносить невиправданої шкоди їх нор-

-89-

мальному використанню і не обмежує безпідставно законні інте-

реси автора.

Якщо така стаття буде прийнята, то відповідний пункт із ст. 14

Закону має бути вилучений.

Більш чіткого визначення меж потребує вільне використання

твору в особистих цілях. Доцільно сформулювати також окрему

статтю, в якій мають бути такі норми. Перша - вільне викорис-

тання обнародуваного твору в особистих цілях допускається. Дру-

га - проте перше правило не поширюється на твори архітектури,

містобудування, садово-паркового мистецтва шляхом їх практич-

ної реалізації, програми для ЕОМ і баз даних, відтворення книг (в

повному обсязі) і нотних текстів.

Потребує уточнення п. 5 ст. 15 Закону. Цей пункт краще вик-

ласти в такій редакції: <Відтворення випущених у світ творів без

одержання прибутку рельєфно-крапковим шрифтом або іншими

способами для сліпих, крім творів, спеціально виданих для таких

способів використання. Це рекомендація Модельного кодексу, і

вона видається доцільною.

Видається переконливою і друга рекомендація Модельного

кодексу до цієї статті. Мова йде про уточнення п. 9 ст. 15 Закону.

Закон України <Про авторське право і суміжні права> містить

великий перелік вільного використання творів. Про доцільність

такого довгого переліку йшлося вище. Зараз ми маємо сказати

про редакційні викладення статей, в яких наведено цей перелік.

Йому присвячені статті 15-19 Закону. На наш погляд, редакція

зазначених статей не дуже вдала. У них є повторення, нечіткі фор-

мулювання тощо.

Оскільки вище пропонувалось в окремій статті викласти за-

гальні правила вільного використання творів, то ст. 15 варто уточ-

нити і назвати її <Вільне використання твору із зазначенням імені

автора>. Так обгрунтовано рекомендує Модельний кодекс (ст. 1088).

П. 2 ст. 15 Закону сформульований нечітко. Його краще викласти

в такій редакції: <Використання літературних і художніх творів у

виданнях, у передачах мовлення, у записах звуку або зображення

навчального характеру в обсязі, виправданому поставленою ме-

тою>. П. 5 цієї ж статті також потребує уточнення: <Відтворення

випущених у світ творів без вилучення прибутку рельєфно-крап-

ковим шрифтом або іншим способом для сліпих, крім творів спе-

ціально створених для таких способів використання>. Цим уточ-

нюється, що відтворення має місце без вилучення прибутку, що

мова йде про відтворення (а не про видання, як сказано в Законі).

Крім того, застерігається, шо ця норма не стосується творів, спе-

ціально створених для таких способів використання. П. 6, 7 мають

бути перенесені в окрему статтю, оскільки вони за своїм змістом

не вписуються в зазначену статтю. Цю ж статтю варто доповнити

пунктом, в якому викласти норми, вилучені із інших статей. Його

можна викласти в такій редакції:

-90-

П. 9. <відтворення репрографічним способом в єдиному при-

мірнику без вилучення прибутків:

а) випущених в світ творів бібліотеками і архівами для заміни

втрачених примірників;

б) малих за обсягом творів із періодичних видань, а також ко-

ротких частин із інших випущених у світ творів, якщо таке вико-

ристання здійснюється бібліотекою або архівом на запити грома-

дян з метою освіти чи навчання, а також якщо таке використання

здійснюється навчальним закладом для аудиторських занять.

Другу групу обмежень прав автора можна було б викласти в

окремій статті, яку слід назвати <Вільне використання творів без

зазначення імені автора>. З урахуванням запропонованих пересу-

нень окремих норм, зумовлених таким їх угрупуванням, цю стат-

тю пропонується викласти в такій редакції: <Стаття...Вільне вико-

ристання творів без зазначення імені автора>.

Без зазначення імені автора вільне використання творів до-

пускається в таких випадках:

1) відтворення, передача в ефір чи по дротах для загального

відому творів архітектури, фотографії, образотворчого мистецтва,

які розташовані у місцях, відкритих для вільного відвідування за

умов:

а) зображення твору не є основним об'єктом такого відтворен-

ня чи публічного сповіщення;

б) зображення твору не буде використовуватись з комерцій-

ною метою;

2) публічне виконання музичного твору під час офіційних та

релігійних церемоній, а також похорон в обсязі, виправданому

характером таких церемоній;

3) відтворення творів для судового чи адміністративного про-

вадження;

4) технічний запис твору і його відтворення, що здійснюється

організацією ефірного мовлення, стосовно твору, на передачу в

ефір якого ця організація одержала право. Зазначений запис по-

винен бути використаний для власних передач організації ефірно-

го мовлення і повинен бути знищений по спливу шести місяців

після його виготовлення, якщо інший строк не передбачений до-

говором з автором>. Таку редакцію цієї статті рекомендує Мо-

дерний кодекс (ст. 1089), і вона видається вдалою.

В ст. 23 Закону мова йде про право слідування автора твору

протягом життя, а після його смерті спадкоємців на певну частку

від ціни при наступних продажах творів образотворчого мистецт-

ва. В статті визначаються умови, за яких виникає це право.

Проте, в цій статті мова йде лише про твори образотворчого

мистецтва. Між тим, об'єктом таких наступних перепродаж і при

істотному зростанні ціни можуть бути й інші об'єкти авторського

права. Принаймні, Бернська конвенція про охорону міжнародних

і художніх творів рекомендує таке ж право слідування встановити

-91-

також на рідкісні фотографії, щоденники, архіви фізичних осіб,

окремі елементи творів образотворчого мистецтва тощо.

Зазначені об'єкти нерідко стають об'єктами наступних пере-

продаж, і при цьому ціна на них, як правило, зростає. На цьому

окремі ділки добре гріють руки. Між тим, спадкоємцям авторів

нічого не перепадає з цих перепродаж. Видається справедливим,

аби на їх користь було встановлено право слідування.

Ст. 24 Закону називається <Термін охорони прав авторів>.

Видається, що слово <термін> тут не до місця. Слово <термін>

означає конкретну дату виконання чогось. У даному ж випадку

мова йде про тривалість охорони авторських прав. Тому тут краще

вжити термін саме <строки>. Коли говорять про тривалість яко-

гось часу (довжину), то вживають саме слово <строки>.

Потребує певного уточнення і ст. 25 <Перехід авторського права

у спадщину>. Норма <Не переходять у спадщину особисті (немай-

нові) права автора> надміру категорична і безапеляційна. Якщо

порівняти цю норму з ст. ІЗ Закону, то в спадщину не переходять

право авторства і право на ім'я. Два із п'яти особистих (немайно-

вих) права переходять у спадщину. Право на обнародування і пра-

во на недоторканість є об'єктом спадкування. За таких умов не

можна стверджувати, що особисті (немайнові) права авторів не

переходять у спадщину.

Не дуже вдалою видається і назва статті 26 <Перехід творів до

суспільного надбання>. Суспільним надбанням прийнято вважати

те, що справді належить суспільству, тобто <нічиє і все наше>.

Вище відзначалось, що буде не зовсім справедливо, коли всі при-

бутки від видання творів, строк охорони яких уже сплив, буде

належати одному видавцю. Складається певний парадокс: твір є

надбанням суспільства, а вигода від його використання належить

не суспільству, а окремим підприємцям. Тому пропонувалось, щоб

виплати спеціальних відрахувань за використання на території Ук-

раїни творів, які стали суспільним надбанням, мають сплачувати

усі видавці, а не в окремих випадках. Від цього суспільство справді

буде мати вигоду.

Проте, зараз мова про інше. Оскільки все ж таки суб'єктом

авторських (майнових) прав на твори, які стали суспільним над-

банням, є держава як орган суспільства, то варто було 6 так і виз-

начатись. Тому дану статтю слід відповідно назвати: <Перехід ав-

торських прав до держави>.

В ст. 29 <Договори на право використання творів> викликає

сумнів доцільність п. 2, відповідно до якого авторські договори

повинні укладатись в письмовій формі, якщо законодавством про

авторське право і суміжні права не передбачається інше. Законо-

давство про авторське право і суміжні права України поки що

складається із одного Закону <Про авторське право і суміжні пра-

ва>. В цьому Законі немає норми, яка 6 допускала можливість

укладання авторських договорів в усній формі. Проте, як відомо,

в практиці такі договори існують. Наприклад, усні договори між

-92-

авторами і видавцями періодичних видань (газет, журналів тощо),

можуть укладатися і в більшості випадків укладаються саме в усній

формі. Тому загальним правилом має залишатись припис, за яким

авторські договори укладаються в письмовій формі. З цього за-

гального правила встановити виняток, за яким в окремих випад-

ках зі згоди автора авторські договори на використання невеликих

за обсягом творів в періодичних виданнях можуть укладатись в

усній формі. Безумовно, можна передбачити й інші випадки укла-

дання авторських договорів в усній формі.

Проте, слід мати на увазі, що іноземні законодавства містять

вимогу укладати авторські договори лише в письмовій формі.

Проект нового Цивільного кодексу України містить норму, яка

допускає можливість укладання авторського договору в усній формі.

Ст. 726 п. 2 проекту ЦК України проголошує, що авторські дого-

вори повинні укладатись в письмовій формі, якщо інше не перед-

бачено угодою сторін. Редакція проекту принаймні краща, ніж п.

2. ст. 29 Закону. Проте, й вона незадовільна. Видається більш вда-

лою редакція ст. 851 п. 1 проекту Цивільного кодексу Республіки

Білорусь, яка проголошує коротко і ясно: <Авторський договір

повинен бути укладений в письмовій формі. Авторський договір

про використання твору в періодичній пресі може бути укладений

в усній формі>.

Таку редакцію варто було б використати і в проекті Цивільно-

го кодексу України.

Не може задовольняти і перша частина ст. 30 <Укладання та

зміст авторського договору>. За цим приписом авторський договір

вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто угоди щодо

всіх суттєвих його умов. Такий припис влаштовує, якщо мова йде

про усний договір. Що стосується письмових договорів (а пере-

важна більшість авторських договорів укладаються саме в письмо-

вих формі), то таке формулювання не можна визнати задовіль-

ним.

В авторських договорах істотне значення мають строки. Як

обчислювати початок і кінець перебігу цих строків, якщо не відо-

мий момент укладення договору, коли сторони досягли угоди.

Сторони забули, коли вони досягли угоди. Тому видається більш

доцільним зазначити у відповідній статті проекту ЦК України, що

авторський договір вважається укладеним з моменту його підпи-

сання сторонами. Сторони, безумовно, підписують договір тоді,

коли досягнено угоди щодо всіх основних умов договору. Підпи-

сання сторонами договору обов'язково супроводжується зазначен-

ням дати, оскільки це має правове значення.

В цій же першій частині ст. 30 слово <суттєвих> варто заміни-

ти словом <істотних>. Воно більше відповідає змісту.

Видається доцільним в розділі ІІІ <Суміжні права> дати визна-

чення суб'єктів суміжних прав, оскільки таке визначення в Законі

відсутнє, а воно необхідне.

-93-

Можна так сформулювати рекомендовану статтю. <Стаття...-

Суб'єкти суміжних прав>

1. Право на виконання для фіксації за допомогою технічних

засобів, розповсюдження і відтворення належить виконавцям-ар-

тистам (акторам театру, кіно тощо, співакам, музикантам, дири-

гентам, танцюристам та іншим особам, які виконують роль, співа-

ють, читають, декламують, грають на музичному інструменті або

яким-небудь способом виконують твори літератури чи мистецтва,

включаючи твори фольклору, а також інші особи, які здійснюють

таку ж творчу діяльність, в тому числі виконують циркові, ест-

радні лялькові номера), режисерам-постановникам. Право на ви-

користання такого зафіксованого виконання може переходити до

спадкоємців, інших правонаступників на підставі закону чи дого-

вору.

2. Право на запис (звуко- чи відеозапис) належить особі, що

здійснила такий запис, або його правонаступникам.

3. Право на публічне сповіщання своїх програм належить орган-

ізаціям мовлення>.

Було б доцільним дати загальне визначення суміжних прав.

Сам по собі термін <Суміжні права> ще нічого не розкриває. Сер-

вітутні права, наприклад, також можна назвати суміжними.

Суміжні права можна було б визначити в самому загальному

вигляді як права виконавців, розробників фонограм та організацій

мовлення на результати їх творчої професійної діяльності.

Що стосується розділу ІІІ <Суміжні права> в цілому, то звер-

тає на себе увагу те, що деякі права суб'єктів суміжних прав вик-

ладені надто вузько. Безумовно, таке тлумачення зазначених прав

в певній мірі обмежує їх.

Так, наприклад, в Законі (і відповідно в ЦК України) варто

нaгoлocити на тому, що виробник програми і організації мовлен-

ня здійснюють права відповідно до чинного законодавства у ме-

жах повноважень, одержаних за договором з виконавцем і авто-

ром записаного на фонограмі або переданого в ефір чи по дротах

твору. За межі цих повноважень, наданих їм договором, вони не

можуть вийти.

На наш погляд, ст. 33 Закону <Права виконавців> викладена

не дуже вдало. В ній не виділяються окремі особисті немайнові

права. Деякі права випущені. Наприклад, Закон в ст. 33 п. 1 спо-

чатку викладає норми про майнові права, в п. 2 про особисті не-

майнові. В наступних пунктах мова знову йде про майнові права,

тобто зазначена стаття викладена без певної системи.

Не дуже вдалою видається і редакція ст. 34. Типового Закону

ВОІВ про авторське право і суміжні права. Вона також громіздка,

хоча викладена більш чітко. Найбільш вдалою видається редакція

відповідної статті (1090) Модельного кодексу. Вона викладена до-

сить лаконічно, проте охоплює всі основні права виконавців. З

урахуванням наведених зауважень зазначену статтю можна було б

викласти в такій редакції:

-94-

<Стаття...Права виконавців

1. Виконавцю належить право на:

зазначення йото імені при виконанні, на примірниках запису

виконання, при трансляції або відтворенні виконання;

захист виконання від будь-якого спотворення, перекручення

чи іншого посягання, що може нанести шкоду честі і гідності ви-

конавця (право на повагу репутації);

здійснення або дозвіл використання виконання.

2. Право використання виконання включає в себе право доз-

воляти:

трансляцію виконання в ефір і по кабелю;

запис виконання з допомогою технічних засобів;

трансляцію і публічне відтворення здійсненого запису вико-

навця;

розмноження і розповсюдження примірників запису виконання.

здавати в прокат опубліковану фонограму, включаючи вико-

нання за участю виконавця.

Дозвіл, передбачений п. 2 цієї статті, видається виконавцем, а

при виконані колективом виконавців - керівником такого колек-

тиву шляхом укладання письмового договору з використувачем.

3. Обмеження прав на використання встановлюються законом>.

Доцільним видається внести до Закону статтю про укладання

договорів на право використання виконання. В ній варто було б

передбачити договірні відносини між виконавцем і організацією

мовлення, розробниками аудіовізуального твору. Ці відносини в

Законі ніяким чином не регулюються. Між тим вони існують і,

отже, погребують відповідно правового регулювання. Зокрема, в

договорі між виконавцем і організацією мовлення на сповіщення

в ефір чи по дротах необхідно передбачити право організації мов-

лення на здійснення запису виконання та його відтворення, якщо

інше не передбачено договором. Розмір винагороди за таке вико-

ристання також має бути обумовлений договором.

В договорі між виконавцем і виробником аудіовізуального твору

на створення цього твору також має бути передбачено право відтво-

рення запису виконання. Необхідно передбачити право виконав-

ця на винагороду за здачу в найом примірників такого аудіовізу-

ального твору. В договорі на запис виконання на фонограму між

виконавцем і виробником фонограми повинно бути передбачено

також право виробника фонограми здавати її в найом. При цьому

за виконавцем зберігається право на винагороду.

Окрему статтю варто було б присвятити виконанню, здійсне-

ному виконавцем в порядку виконання службових обов'язків чи

службового завдання роботодавця. У такому випадку виконавцю

має належати право на ім'я і право на повагу репутації. Виключні

права на використання такого виконання належать особі, з якою

виконавець знаходиться у трудових відносинах. Проте, в угоді до-

пускається передбачити й інше.

-95-

Не містить Закон і статті, яка б передбачала можливість пере-

дачі виконавцем своїх виключних прав на використання виконан-

ня іншим особам. Виконавцю має належати також право видачі

іншим особам дозволу (ліцензії) на використання виконання в тих

чи інших межах. Безумовно, має бути передбачено право виконав-

ця чи його правонаступників на винагороду за дозвіл використати

виконання. При цьому за кожний вид використання має бути пе-

редбачена виплата окремо (винагороди).

Те ж слід сказати і про ст. 34 <Права виробників фонограм>

Вона викладена буквально конспективно. Але основний істотний

недолік цієї статті полягає в тому, що вона регулює відносини

лише між виконавцем і розробниками фонограм. Про інші запи-

си, здійснені з допомогою технічних засобів, в Законі взагалі не

згадується. Він чомусь обмежився лише звукозаписами. Між тим

правові системи зарубіжних країн передбачають охорону будь-яких

записів, вчинених за допомогою технічних засобів. Таку ж норму

рекомендує Модельний кодекс (ст. 1108 першої редакції, ст. 1094

нової редакції). Проте, Типовий Закон ВОІВ рекомендує встанов-

лювати правову охорону лише фонограм.

Оскільки зараз широко практикується використання відеоза-

писів і звуко- відеозаписів, то не викликає ніякого сумніву не-

обхідність правової охорони будь-якого запису, здійсненого за

допомогою технічних засобів. Тому в Законі чи UK України має

знайти відображення ця ідея. Найбільш вдалою вилається ст. 1094

останньої редакції Модельного кодексу:

<Стаття...Права особи, що здійснила запис виконання.

1. Творцю звукозапису, відеозапису, звуко- і відеозапису ви-

конання та його правонаступнику належить виключне право на

цей запис. Використання такого запису іншими особами дозво-

ляється тільки з дозволу творця або його правонаступника.

Творець запису виконання та його правонаступник вправі

здійснювати або дозволяти:

публічне відтворення запису;

переробку або іншу зміну запису;

розповсюдження примірників запису (продаж, прокат тощо),

в тому числі передачу їх за кордон;

2. Якщо право власності на примірник запису виконання на-

лежить не його творцю, виключне право використання запису, в

тому числі його комерційного прокату, зберігається за його творцем.

3. Обмеження прав творця запису виконання встановлюється

законом.

4. Володільці права на запис виконання здійснюють свої права

з урахуванням прав авторів творів і прав виконавців>.

У зв'язку з викладеним потребує зміни назва статті 37 Закону

<Використання фонограм, опублікованих з комерційною метою>.

В цій статті мова йде про винагороду за використання запису.

Тому й відповідно і варто назвати: <Винагорода за використання

запису виконання>. Така назва буде в більшій мірі відповідати її

-96-

змісту. Крім того, ця стаття має бути поміщена відразу після статті

про Запис.

Доцільно визначити також межі дії прав творця запису вико-

нання. Тому в проекті нового ЦК України має бути стаття, яка б

визначала зазначені межі. Такої статті в Законі немає.

В зазначеній статті має бути норма, відповідно до якої право

творця запису виконання діє на території України, якщо запис

вперше публічно відтворився або його примірники публічно роз-

повсюджувались в Україні.

Право творця запису виконання визнається також за інозем-

ними громадянами України чи юридичними особами, якщо вони

мають постійне місце проживання чи місце знаходження на тери-

торії України.

Проте, редакція статті і її назва (1097 останньої редакції) Мо-

дельного кодексу видається не зовсім вдалою. Назва відповідної

(35) статті Закону України <Про авторське право і суміжні права>

є більш вдалою. В Модельному кодексі ця стаття називається <Права

організації ефірного мовлення> Виникає запитання, чому тільки

ефірного мовлення, на яке дає відповідь окрема стаття.

Ст. 1099 (останньої редакції) <Права організації державного

мовлення> просто поширює дію статті про ефірне мовлення на

мовлення по дротах. Чи доцільно це?

Тому видається більш точною назва ст. 35 Закону України, яка

називається <Права організації мовлення> і цим самим охоплює

собою обидва види мовлення - ефірне і мовлення по дротах.

Щодо змісту цієї статті, то він редакційне краще викладений в

Типовому Законі ВОІВ. Тому видається доцільним прийняти саме

її (ст. 36 Типового Закону ВОІВ):

<Стаття...Права організації мовлення

1. Організації мовлення належать виключні права на викорис-

тання передачі в будь-якій формі, включаючи право на одержання

винагороди за будь-яке використання передачі;

2. Виключне право на використання передачі визначає право

організації ефірного (дротового) мовлення дозволяти третім осо-

бам використання цієї передачі.

Використання передачі третіми особами здійснюється лише

на підставі договору з організацією мовлення.

3. Організації мовлення мають право:

здійснювати трансляцію передачі;

записувати передачу;

відтворювати запис своїх передач;

дозволяти іншим організаціям мовлення одночасну трансля-

цію і ретрансляцію своїх передач;

розповсюджувати примірники відтвореного запису;

дозволяти трансляцію і одночасну трансляцію, ретрансляцію і

трансляцію запису своїх передач;

здійснювати публічну трансляцію і відтворення у місцях з плат-

ним входом, дозволяти іншим особам таку трансляцію і відтво-

рення>.

-97-

Безумовно, розділ про суміжні права має бути доповнений стат-

тею про міжнародні договори в цій сфері. В цій статті має бути

сформульовано норму, відповідно до якої права виконавців, творців

записів виконання, організацій мовлення, які є іноземними гро-

мадянами чи юридичними особами, якщо вони здійснили першу

постановку, виконання, запис або передачу в ефір чи по дротах

для загального сповіщення за межами території України, діють на

території України відповідно з міжнародними договорами.

Розділ ІV Закону України <Про авторське право і суміжні пра-

ва> <Колективне управління майновими правами> є новим інсти-

тутом в авторському праві. Його значення досить істотне, оскіль-

ки мова в ньому йде не просто про колективне управління майно-

вими правами авторів та їх правонаступників, а також суб'єктів

суміжних прав (суміжників). Цей розділ містить норми, які скор-

іше спрямовані на захист майнових прав і інтересів авторів і сум-

іжників. Вони не завжди можуть професійно скористатись належ-

ними їм правами, і тут їм на допомогу можуть прийти спеціально

створені для цього організації. Такі організації давно існують в

зарубіжних країнах, вони користуються популярністю, заслугову-

ють довіру, мають авторитет. Їх діяльність досить детально регла-

ментована, аби уникнути будь-яких зловживань. Поява такого

інституту в Законі України має бути схвалена творчою громадсь-

кістю.

Проте, в Законі України <Про авторське право і суміжні пра-

ва> цей розділ викладений дуже стисло. Він в достатній мірі не

регламентує усіх відносин, що складаються між авторами і орган-

ізаціями, що управляють їх майновими правами на колективній

основі. Розділ містить всього дві статті, які незалежно від їх обсягу

все ж не можуть охопити своїм опосередкуванням усі зазначені

відносини.

Не містить належного регулювання і Модельний кодекс, в яко-

му управлінню майновими правами на колективній основі взагалі

присвячена одна стаття. Не знайшла відповідного відображення

ця проблема і в проекті Цивільного кодексу РФ. В проектах Цив-

ільних кодексів Республіки Білорусь і Республіки Казахстан про

управління майновими правами колективній основі не згадується.

Видається доцільним цей розділ істотно розширити з метою в

більшій мірі охопити регламентуванням і більше, коло відносин

авторів і зазначених організацій. Зокрема, ст. 39 Закону варто роз-

ширити і привести її в певну систему. В ній необхідно підкресли-

ти, що організації, які управляють майновими правами, створю-

ються безпосередньо володільцями авторських і суміжних прав в

формі громадських (некомерційних) організацій. Зазначені орган-

ізації наділяються правами юридичної особи з моменту їх реєст-

рації в установленому чинним законодавством порядку.

Організації, що мають управляти майновими правами на ко-

лективній основі, можуть діяти в межах лише тих повноважень,

які суб'єкти авторських і суміжних прав передають їм в добро-

-98-

вільному порядку, їх права і обов'язки визначаються статутами,

що затверджуються в установленому порядку. Зміст цих статутів

повинен відповідати вимогам чинного законодавства; в противно-

му разі може бути відмовлено в їх реєстрації.

Цю ж статтю доцільно доповнити нормами про керівництво і

повноваження зазначених організацій, керівництво ними повинні

здійснювати лише суб'єкти авторських і суміжних прав. Має бути

норма, за якою прийняття рішень про розмір винагороди, умови

видачі ліцензій користувачам, порядок розподілу і виплати зібра-

ної винагороди та інших принципових питань діяльності такої

організації здійснюється винятково суб'єктами авторських і сумі-

жних прав колегіальне на загальних зборах.

В статті має бути норма, яка б передбачувала належний конт-

роль за діяльністю організацій, що управляють майновими права-

ми на колективній основі.

В окремій статті доцільно визначити правовий статус органі-

зацій, що управляють майновими правами. Він визначений ст. 40

Закону, проте не повністю. Зокрема, закон не містить норми за

якою будь-який автор чи його спадкоємці та інші суб'єкти ав-

торських і суміжних прав мають право передати здійснення своїх

майнових прав такій організації. У свою чергу, організація зобо-

в'язана прийняти на себе здійснення цих прав на колективній ос-

нові, за умови, звичайно, що управління такою категорією прав

відноситься до статутної діяльності цієї організації.

В такій статті варто також чітко визначити правовий статус

іноземних суб'єктів авторських і суміжних прав. Зокрема, чітко

визначити, що іноземні суб'єкти авторських і суміжних прав, пра-

ва яких охороняються на території України, користуються націо-

нальним режимом у сфері управління майновими правами на те-

риторії України.

Немає в Законі і норми, за якою зазначені організації надають

ліцензії користувачам на відповідні способи використання творів

і об'єктів суміжних прав. Хоча це теж випливає із загального ха-

рактеру діяльності таких організацій, але ж мова про визначення

їх конкретних повноважень. Умови таких ліцензій мають бути од-

наковими для усіх користувачів. Очевидно, що така організація не

може без достатніх підстав відмовити користувачу у видачі ліцензії.

Мають бути вироблені типові авторські ліцензійні договори,

які б містили всі необхідні умови. Зокрема, в них мають бути обу-

мовлені способи використання, їх обсяг, строки, територія тощо.

Такі ліцензії мають називатись від імені всіх суб'єктів авторських

і суміжних прав.

Всі можливі майнові спори (претензії) суб'єктів авторських і

суміжних прав до користувачів, пов'язані з використанням їх творів

і об'єктів суміжних прав по таким ліцензіям, повинні бути врегу-

льовані організацією, що надала таку ліцензію. Зазначені органі-

зації мають бути наділені правом вимагати від користувачів творів

і суспільних прав надання їх документів про точні використання

-99-

творів і об'єктів суспільних прав, наданих для збору і розподілу

винагороди.

Видається доцільною ст. 43 Типового Закону ВОІВ <функції

організацій, що управляють майновими правами на колективні

основі>. В ній визначаються основні функції зазначених органі-

зацій. Зокрема, надавати ліцензії користувачам на використання

прав, управління якими здійснює дана організація; узгоджувати з

користувачами розмір винагороди та інші умови, на яких вида-

ються ліцензії; узгоджувати з користувачами розмір винагороди у

тих випадках, коли дана організація здійснює збір такої винагоро-

ди без видачі ліцензії; здійснювати збір винагороди у випадках,

передбачених законодавством; розробляти і виплачувати винаго-

роду суб'єктам авторських і суміжних прав; здійснювати інші юри-

дичні дії, необхідні для охорони прав, управління якими здійснює

така організація; здійснювати іншу діяльність відповідно до по-

вноважень, наданих організації суб'єктами авторських і суміжних

прав. Визначення зазначених функцій організацій, що управляють

майновими правами, настільки доцільне, необхідне і виправдане,

що вони мають знайти обов'язкове відображення в законодавстві

України.

В законодавстві України про інтелектуальну власність мають

бути чітко визначені і обов'язки організацій, що управляють мі-

новими правами на колективній основі. В даний час ні Закон Ук-

раїни <Про авторське право і суміжні права>, ні інше законодав-

ство таких обов'язків не визначають. Між тим доцільність такого

визначення не викликає найменшого сумніву. В такій статті ма-

ють бути викладені основні обов'язки організацій, що управляють

майновими правами відповідно до характеру їх діяльності, визна-

ченої чинним законодавством та їх статутами.

 Належна ефективність діяльності організацій, що управляють

майновими правами, може бути досягнута за умови відповідного

контролю за цією діяльністю. Тому в законодавстві треба передба-

чити методи і способи державного контролю, який має здійсню-

ватись безперервно і систематично. Він, зокрема, має передбачи-

ти подання державному органу, що здійснює контроль, необхідну

інформацію. Державний контроль за діяльністю зазначених орган-

ізацій в Україні, на наш погляд, мало б успішно здійснювати

Державне агентство з авторських і суміжних прав України. В обо-

в'язок організацій, що здійснюють управління майновими права-

ми, має бути покладено подання державному органу, що здійснює

контроль, інформацію про зміни і доповнення до статуту, що вно-

сяться; про укладення організацією двосторонніх і багатосторонніх

угод з іноземними організаціями, що управляють аналогічними

правами; про рішення загальних зборів; про річний баланс, річний

звіт і аудиторські перевірки діяльності такої організації; про прізви-

ща осіб, уповноважених представляти таку організацію. Держав-

ний орган, якому надано право здійснювати контроль за діяльні-

стю організацій, що управляють майновими правами, безумовно

-100-

має бути наділений правом вимагати подання додаткової інфор-

мації, ії відповідності чинному законодавству.

Захист авторських і суміжних прав також потребує певного

удосконалення. Зокрема, розділ V Закону <Про авторське право і

суміжні права>, в якому іде мова про захист авторських і суміжних

прав, викладений досить стисло. Багато необхідних норм у ньому

відсутні, інші викладені не досить чітко. Проте, п. 1, ст. 41 Закону,

який дає визначення порушень авторських і суміжних прав, є до-

сить вдалим і, безумовно, має бути відтворений в новому ЦК Ук-

раїни. Що стосується визначення контрафактних творів, то п. п. 2

і 3 ст. 41 Закону без шкоди змісту можна об'єднати в один пункт і

сформувати його так: <Примірники творів, фонограм, виготовле-

них і розповсюджених з порушенням авторських і суміжних прав,

є контрафактними. Контрафактними визнаються також твори і

фонограми, імпортовані в Україну із держав, в яких ці твори і

фонограми не охоронялись або перестали охоронятись>.

Ст. 43 Закону також викладена невдало. Чому, наприклад,

відповідно до п. 1 цієї статті до суду можна звертатися лише в разі

використання чужого твору без договору, недотримання умов ви-

користання творів і об'єктів суміжних прав, порушення особистих

і майнових прав суб'єктів авторських і суміжних прав. Передусім,

формулювання <використання чужого твору без договору...> не

точне за своїм змістом, оскільки цей же Закон наводить великий

перелік випадків, коли дозволяється використання чужого твору

без договору. Тому наведений вислів, безумовно, варто уточнити

застереженням про винятки, встановлені Законом.

Крім того, неправомірне використання чужого твору без дого-

вору є порушенням майнових прав суб'єктів авторських і суміж-

них прав, і тому немає потреби вдаватись до повторення.

З урахуванням наведеного зазначену статтю можна було б вик-

ласти з відповідними поправками в редакції Типового Закону ВОІВ,

де вона наведена більш чітко і повно (ст. 47):

<Стаття...Цивільно-правові засоби захисту авторських і суміж-

них прав.

1. Суб'єкт і авторських і суміжних прав вправі вимагати від

порушника:

1) визнання прав;

2) відновлення становища, яке існувало до порушення права, і

припинення неправомірних дій;

3) відшкодування збитків, включаючи втрачену вигоду;

4) стягнення доходу, одержаного порушником внаслідок по-

рушення авторських і суміжних прав, замість відшкодування

збитків;

5) виплати компенсації', що визначається судом в сумі від 10

до 50 000 мінімальних розмірів заробітної плати замість відшкоду-

вання збитків чи стягнення доходу;

6) прийняття інших, передбачених законодавчими актами за-

ходів, пов'язаних з захистом їх прав.

-101-

Зазначені в п. п. 3, 4, 5 даного пункту заходи застосовуються

по вибору суб'єкта авторських і суміжних прав.

2. Суб'єкти авторських і суміжних прав мають право вимагати

від порушника відшкодування моральних збитків в розмірі, що

визначається судом.

3. При визначенні розміру збитків суд зобов'язаний виходити

із характеру порушення, майнових і моральних збитків, заподія-

них суб'єкту авторських і суміжних прав, а також можливого дохо-

ду, який міг би одержати суб'єкт авторських і суміжних прав при

правомірному використанні твору чи об'єкта суміжних прав. В

розмір збитків включаються суми, витрачені суб'єктом авторських

і суміжних прав на ведення судової справи, включаючи виплату

гонорару його адвокату.

4. При визначенні компенсації суд зобов'язаний встановити її

конкретний розмір в установлених підпунктом 5 п. 1 цієї статті

межах виходячи із характеру порушення.

5. Суд може винести рішення про конфіскацію контрафакт-

них примірників творів чи фонограм, а також матеріалів і облад-

нання, що використовувалось для їх відтворення>.

В Законі України <Про авторське право і суміжні права> в ст.

43 міститься норма, відповідно до якої суд може постановити рішен-

ня про знищення або відчуження всіх примірників твору або фо-

нограм, щодо яких встановлено, що вони виготовлені або розпов-

сюджені з порушенням авторських чи суміжних прав. Ця норма

стосується усіх кліше, матриць, форм, оригіналів, магнітних стрічок,

фотонегативів та інших предметів, за допомогою яких відтворю-

вались примірники творів, фонограм, програм мовлення, а також

матеріалів і обладнання, що використовувались для їх відтворення.

Дещо інша рекомендація міститься в Типовому Законі ВОІВ

(ст. 47 п. 5). В цьому пункті рекомендується конфісковані контра-

фактні примірники твору чи фонограми на вимогу суб'єктів ав-

торських і суміжних прав передавати їм. Не витребувані суб'єкта-

ми авторських і суміжних прав контрафактні примірники твору чи

фонограми, а також матеріали і обладнання, що використовува-

лось для їх відтворення, за рішенням суду підлягають знищенню.

Зазначена ст. 47 Типового Закону ВОІВ повністю відтворена в

ст. 49 Закону РФ <Про авторське і суміжні права>. Модельний

кодекс (остання редакція) відсилає до загальних правил про за-

хист цивільних прав. Викладені норми, що стосуються контра-

фактних творів чи фонограм, викликають деякі зауваження.

Передусім, редакція п. З ст. 43 далеко не досконала. Фраза:

<...Суд, арбітражний суд може постановити рішення про знищен-

ня або відчуження...всіх примірників твору або фонограми, щодо

яких встановлено, що вони були виготовлені або розповсюджені з

порушенням виключних прав осіб, які мають авторське право і

суміжні права> - досить громіздка і нечітка. Її можна викласти

простіше: <Суд, арбітражний суд може постановити рішення про

знищення або відчуження контрафактних примірників твору або

-102-

фонограми>. В такій редакції ця фраза стала набагато коротшою

чіткішою і ні в якій мірі не змінює змісту норми.

Проте, недолік цієї статті не тільки в її невдалій редакції. Так,

не зовсім зрозуміло, чому в п. 2 цієї статті мова йде про вилучення

і конфіскацію всіх примірників твору або фонограми та обладнан-

ня і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. В

той же час, в п. 3 цієї ж статті мова йде про те, що суд може

постановити рішення про знищення або відчуження всіх при-

мірників твору або фонограми, виготовлених з порушенням ав-

торських і суміжних прав. Така ж доля має спіткати усі кліше,

матриці, форми, оригінали, магнітні стрічки, фотонегативи та інші

предмети, за допомогою яких відтворювались примірники твору,

фонограми, програми мовлення, а також матеріали і обладнання,

що використовувались для їх відтворення (підкреслено автором -

О. П.).

Виникає запитання, чи може суд прийняти рішення про зни-

щення або відчуження кліше, матриць, форми, оригінала тощо,

які не підлягали конфіскації. Адже, конфіскації підлягають лише

контрафактні вимірники творів або фонограм, обладнання і ма-

теріали. Знищенню або відчуженню за рішенням суду підлягає

значно ширший перелік різноманітних предметів. Ясно, що ці два

пункти не узгоджені між собою, і ця їх суперечність має бути усу-

нена.

І все ж більш істотним недоліком цієї статті видається те, що

відповідно до неї цей досить широкий перелік предметів, за допо-

могою яких виготовлялись контрафактні примірники творів чи

фонограм, підлягає знищенню або відчуженню. Закон не визна-

чає, коли має бути знищення, а коли - відчуження. Але суть цієї

проблеми також полягає не в цьому, а в тому, чи варто знищувати

досить цінні матеріали, обладнання тощо. Таке рішення просто не

раціональне. Матеріальні цінності не повинні бездумно знищува-

тись, їм треба знайти інше призначення, а не знищувати. Можли-

во, дещо із цих предметів справді має бути знищено, але не все.

Тут є над чим поміркувати. Варто більш чітко визначитись також

і з приводу програм мовлення. В п. 2 вони не згадуються, хоча

мова йде про заборону передачі в ефір чи по дротах, але вже в п. 3

програми мовлення підлягають знищенню або відчуженню.

Варто підкреслити, що Типовий закон ВОІВ також рекомен-

дує контрафактні примірники твору і фонограми, а також матері-

али і обладнання, що використовувалось для їх відтворення, за

рішенням суду знищувати. З цим важко погодитись. Хоча за Ти-

повим Законом ВОІВ рекомендується знищувати лише невитре-

бувані суб'єктом авторських чи суміжних прав предмети, але і при

такій ситуації знищувати матеріальні цінності недоцільно.

Безумовно, в законодавстві мають бути норми, за якими суд

може постановити рішення чи ухвалу про заборону випуску твору,

виконання постановки, фонограми, передачі в ефір і по дротах,

про припинення їх розповсюдження, які були виготовлені контра-

-103-

фактним способом. Рішення про поновлення порушених прав має

бути виконано шляхом відповідних виправлень, публікацій у пресі

про допущені порушення або іншим дозволеним способом. Про-

те, в законодавстві має бути норма, за якою конфіскації не підля-

гають контрафактні примірники твору чи фонограми, добросовіс-

но набуті третіми особами.

В Законі України <Про авторське право і суміжні права> чи в

ЦК України обов'язково має бути норма, яка б передбачала вжит-

тя необхідних заходів для забезпечення справ про порушення ав-

торських і суміжних прав. В ній, зокрема, можна було б закріпити

правила, за якими суддя одноособове має право внести ухвалу про

заборону відповідачу чи іншій особі, стосовно якої є достатні підста-

ви припускати, що вона є порушником авторських чи суміжних

прав, здійснювати певні дії (виготовлення, відтворення, продаж,

здавання в прокат, імпорт чи будь-яке інше, передбачене чинним

законодавством використання, а також транспортування, охорона

чи володіння з метою випуску в цивільний обіг примірників творів

чи фонограм, стосовно яких є підстава гадати, що вони є контра-

фактними).

   Суддя повинен маги право винести ухвалу про накладання

арешту і вилучення всіх примірників творів і фонограм, стосовно

яких є підстава припускати, що вони є контрафактними. Арешту і

вилученню підлягають матеріали і обладнання, призначені для

виготовлення і відтворення контрафактних творів і фонограм.

Якщо є підстави гадати, що порушенням авторських чи суміж-

них прав вчинено злочин, то орган дізнання, слідства чи суд зо-

бов'язані вжити заходів для забезпечення пред'явленого чи

можливого у майбутньому позову шляхом розшуку і накладення

арешту на:

примірники творів і фонограм, стосовно яких є підстави гада-

ти, що вони є контрафактними;

матеріали і обладнання, призначені для їх виготовлення і відтво-

рення;

документи, рахунки та інші предмети, що можуть бути дока-

зом здійснення кримінальний дій.

Безумовно, можуть бути вироблені й інші норми, які в кращий

спосіб забезпечували б виконання судових рішень у справах про

порушення авторських і суміжних прав.

*****

Цей коротенький і не досить грунтовний огляд Закону Украї-

ни <Про авторське право і суміжні права> дає підставу зробити два

основних висновки.

Перший зводиться до того, що прийняття Закону України <Про

авторське і суміжне право> - це явище надзвичайно великої дер-

жавної і суспільної ваги. Україна вперше в своїй історії має власне

законодавство з авторських і суміжних прав. В цілому воно спря-

-104-

мовано на захист особистих немайнових і майнових прав пере-

дусім авторів і суб'єктів суміжних прав та їх правонаступників.

Цей Закон відзначається рядом інших позитивних характеристик.

Найважливішими з них є те, що це Закон ринкових відносин, він

врахував кращі досягнення правової науки і законодавчої діяль-

ності країн з розвинутою ринковою економікою, <не відірвався>

від країн СНД.

Разом з тим здійснений аналіз свідчить про певну недоско-

налість Закону, про його прогалини, неповноту окремих норм і

статей. Він має багато уразливих, нечітких, редакційне не відпра-

цьованих положень, громіздких формулювань, невідпрацьованих

термінів і словосполучень. Усі ці вали Закону досадні, але не вони

визначають його сутність. Безумовно, закон потребує подальшого

удосконалення, усунення відзначення окремих недоліків, певного

доопрацювання. Практика його застосування виявить ще більш

випукло його достоїнства і окремі упущення. Але Закон є, він уже

працює на користь науки, літератури і мистецтва України, і це

головне.

-105-