4. Становлення законодавства України про інтелектуальну власність

Законодавство України про інтелектуальну власність надзви-

чайно молоде і його становлення продовжується. Говорити про

завершення цього процесу поки що передчасно. Зараз мова йде

-31-

про становлення державності, про формування правової держави.

Отже, якщо не було держави, то навряд чи можна говорити про

право неіснуючої держави. І все ж Україна має свою власну істо-

рію, в тому числі і історію держави й права. Нас, звичайно, більше

цікавить історія становлення цивільного права і, зокрема, права

про інтелектуальну власність.

В процесі розбудови правової держави Україна надзвичайно

важлива роль відводиться цивільному законодавству, що формуєть-

ся, і складовою частиною якого є законодавство про інтелектуаль-

ну власність. В літературі справедливо стверджується, що в ієрархії

права друге місце після Конституції (Основного Закону) має по-

сідати цивільне право(*51). І це справді так. Воно регулює ті суспільні

відносини, які за своїм змістом складають життєву тканину сус-

пільства. Проте, як це не парадоксально, в Україні ніколи не було

свого завершеного цивільного законодавства. На її території в різні

часи діяло законодавство тих держав, до складу яких входила Ук-

раїна: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російсь-

кої держави, Австро-Угорщини. Багато факторів і найголовніший

серед них - відсутність власної самостійної і незалежної держави

зумовили те, що в Україні діяло польське, російське, австрійське

та інше законодавство, але не українське.

В той же час не можна категорично стверджувати, що Україна

зовсім не мала ніякого цивільного законодавства. Це були правові

традиції' і норми звичаєвого права. Литовський Статут утрьох його

редакціях є пам'яткою не лише литовського народу, а й українсь-

кого і білоруського. Багато його норм є подальшим розвитком

приписів <Руської правди> часів Київської Русі(*52). Правові звичаї

продовжували існувати в Україні навіть у той час, коли вона вхо-

дила до складу Росії. Згадаймо юридичні документи України XVІІІ

і першої половини XІX століть: <Права, по которым судится ма-

лороссийский народ> ( 1743), <Экстрат малороссийских прав> ( 1767),

<Экстрат из указов, инструкций и постановлений> (1786), <Собра-

ние прав Малороссии> (1807), <Свод местных законов западных

губерний> (1837). Під час роботи кодифікаційної комісії на чолі з

Ф. Давидовичем було прийняте рішення про створення окремих

збірників, які б систематизували діючі норми кримінального і ци-

вільного права. Це була чи не перша спроба розробити проект

першого Цивільного кодексу України. <Собрание прав Малорос-

сии> було підготовлено на основі чинних в Україні Зерцала За-

конів, Литовського Статуту, Права Хелмського, Магдебургського

(**51) Див.: Алексеев О.С. Возвращение частного права. Юридический Вестник.

Всероссийская правовая газета, 1992, № 18, с. 3; Алексеев С.С. Гражданское

право как частное право. Проблемы развития гражданского законодатель-

ства и методология преподавания гражданско-правовых дисциплин. Мате-

риалы научно-практического семинара 29-30 января 1993 г. Харьков, 1993,

с. 19-23.

(**52) Див.: Статут Великого Княжества Литовського. Минск. 1960.

-32-

та інших. Цей збірник діяв в Україні до 1843 р., в ньому в основ-

ному були викладені норми цивільного права(*53). Проте, внаслідок

самодержавної політики царської Росії основним джерелом усіх

галузей права в Україні в першій половині XІX ст. став <Свод

законов Российской империи> в редакції 1842 р., Х том якого містив

норми цивільного права. Але свого власного цивільного кодексу

не мала й Росія, не могла його мати й Україна.

Не було більш-менш сформованого цивільного законодавства

України і в 1918-1920 р.р., коли було проголошеноУкраїнську На-

родну Республіку. В Законі УНР <Про порядок видання законів>

від 8 грудня 1917 р. проголошувалось: <Всі закони і постанови, які

мали силу на території Української Народної Республіки до 7 жов-

тня 1917р,. оскільки вони не змінені і не скасовані Універсалами,

постановами Української Центральної Ради, мають силу і надалі

як закони і постанови Української Народної Республіки>. До них

відносилися і норми цивільного права <Своду законов Россий-

ской империи>, які поширювалися на територію України>(*54).

Авторське право появилося в Росії лише на початку XІX ст. в

досить своєрідній формі - в Статуті Цензурному від 22 квітня

1828 р., в якому царський уряд визнав за автором виключне право

на відтворення своїх творів шляхом друку. Проте, уже в законі 8

січня 1830 р. право автора на створений ним твір визнається як

право власності, яким можна торгувати. Твір розглядався як <май-

но благонабуте>, а його автору (або перекладачу) надавалося вик-

лючне право видання і продажу довічно. Зазначені права перехо-

дили до спадкоємців строком на 25 р., пізніше (1857 р.) цей строк

був продовжений до 50 р. При черговому перевиданні Х тому Зво-

ду законів Російської імперії авторське право вперше переносить-

ся в цей том в якості додатку до ст. 420 Х тому, ч. 1. В цьому

додатку авторське право розглядається як право власності(*55). Про-

те, вже 20 березня 1911 р. приймається закон про авторське право,

який досить детально регулював авторські відносини(*56). Цим зако-

ном права автора були істотно погіршені(*57).

В перші роки радянської влади було прийнято ряд норматив-

них актів, які регулювали авторські відносини. Лише 30 січня 1925

р. були прийняті <Основи авторського права>(*58) як загальносоюз-

ний закон. Саме цим пояснюється те, що в Україні з 1925 р. по

(**53) Див.: Дубровіна А. Б. Суспільний лад, механізм управління та право України

в період розкладу феодально-кріпосницької системи і зростання капіталі-

стичних відносин (перша половина XІX ст.) К., 1966. С. 93-109; Ткач А.П.

Історія кодифікації дореволюційного права України. К., 1968. С. 141-165.

(**54) Див.: История государства и права Украинской ССР. T.І. К., 1987, с. 226.

(**55) Див.: Табашников И.Г. Литературная, музыкальная и художественная соб-

ственность. СПБ. 1878, с. 345.

(**56) Див.: Положенис об авторском праве. С. 2, 1914, кн. ІІ розділ І?, ст. 6951-

69575.

(**57) Див.: Антимонов B.C., Флейшиц Е.А. Авторське право. М., 1957, с. 21.

(**58) Див.: СЗ СССР, 1925, № 7, ст. 67.

-33-

1929 р. не було прийнято загального закону про авторське право.

В Україні в цей час приймалися лише нормативні акти по окре-

мим проблемам авторського права, зокрема, постанова РНК УРСР

віл 8 грудня 1925 р. <Про авторський гонорар за публічне вико-

нання драматичних і музичних творів>(*59).

Багато положень з <Основ авторського права> були потім пе-

ренесені в наступне радянське законодавство про авторське пра-

во. Проте, строки дії авторського права після смерті автора були

скорочені до 25 р., а в Основах авторського права СРСР від 16

травня 1928 р.(*60) авторське право мало чинність лише за життя ав-

тора. Основи допускали можливість будь-якої об'єктивізації творів,

на які поширювалось авторське право. Окремі закони про авторське

право як союзні, так і республіканські діяли впритул до другої

кодифікації цивільного законодавства. Так, в Україні діяв Закон

від 6 лютого 1929 р.(*61).

Цивільний кодекс РРФСР від 11 червня 1964 р.(*62) авторське

право включив повністю. Йому присвячений ІV розділ, який скла-

дається із 41 статті (475-516 Цив. код. РСФСР).

Цивільний кодекс УРСР, прийнятий Верховною Радою УРСР

18 липня 1963 р.(*63) також містить розділ ІV <Авторське право>, який

складається із 44 статей (ст. 472-516 Цивільного кодексу України).

Після прийняття Цивільного кодексу в його розвиток було прий-

нято ряд нормативних актів з окремих питань, наприклад, про

розмір ставок авторського гонорару за використання тих чи інших

творів, про авторські договори та інші. Звичайно, до розділу ІV

цього Кодексу було прийнято ряд змін і доповнень. Але радикаль-

ним нормативним актом, що докорінно обновив авторське право,

став Закон України <Про авторське право і суміжні права>, прий-

нятий Верховною Радою України 23 грудня 1993 р.(*64). В розвиток

цього Закону також прийнято ряд нормативних актів. Так, на-

приклад, прийнята постановка Кабінету Міністрів України від 18

листопада 1994 р. № 784 <Про мінімальні ставки авторської вина-

городи за використання творів літератури і мистецтва>. 18 липня

1995 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 532 <Про

державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і

мистецтва> та інші. 31 травня 1995 р. Верховна Рада України прий-

няла Закон <Про приєднання України до Бернської конвенції про

охорону літературних і художніх творів (Паризького акта від 24

липня 1971 р., зміненого 2 жовтня 1979 р.). У зв'язку з прийняттям

(**59) Див.: СУ УРСР, 1925, № 100, ст. 550.

(**60) Див.: СЗ СССР, 1928, № 27, ст. 245 і 246.

(**61) Див.: СЗ УРСР, 1929, № 7, ст. 55.

(**62) Див.: Ведомости Верховного Совета РСФСР, 1964, № 24, ст. 416.

(**63) Див.: Відомості Верховної Ради УРСР, 1963, № 51, ст. 731.

(**65) Див.: Відомості Верховної Ради України, 1994, № ІЗ, ст. 64.

-34-

Закону України <Про авторське право і суміжні права> до Цивіль-

ного кодексу України були внесені зміни.

Отже, авторське право в Україні почалося розвиватися хоча й

під впливом Москви з 20-х років. До того часу власного авторсь-

кого права Україна не мала. Але й авторське право, що було запо-

чатковано в 1929 році, українським вважалося формально, бо воно

було точною копією російського авторського права.

Приблизно таким же шляхом розвивалось і право на винахо-

ди, промислові зразки та інші результати технічної творчості. Пер-

шим актом, що встановлював загальні правила по видачі привілеїв

на винаходи в царській Росії, був маніфест 17 червня 1812 р., опуб-

лікований під назвою <Про привілеї на різні винаходи і відкриття

в художніх промислах>(*65). За цим законом видача привілей носила

факультативний характер і держава не зобов'язана була видавати

привілею при наявності в пропозиції певних ознак. Строк при-

вілеї встановлювався за бажанням заявника, але не більше як на

10 років. В 1833 р. була зроблена спроба істотно переробити закон

1812 р. Проте, за обома цими законами привілеї видавались на

розсуд начальства.

Першим царським законом про винаходи пореформеної Росії

був закон від 30 березня 1870 р.(*66) Цей закон уже перехопив досвід

Західної Європи і поклав в основу її законодавство. Останнім за-

коном царської Росії про патенти був закон від 20 травня 1896 р.(*67).

Він дотримувався перевірочної системи видачі патентів, в резуль-

таті якої перевірялась наявність істотної новизни. Патент вида-

вався на строк 15 років. Патент міг переходити до інших осіб за

договором або в спадщину.

Перший радянський декрет про винаходи був прийнятий 30

червня 1919 р. Цим декретом вперше було запроваджено авторсь-

ке свідоцтво замість патента, а сам винахід оголошувався надбан-

ням держави(*68). Наступним етапом був Закон про патенти на вина-

ходи 1924 р.(*69). В період НЕПу радянська держава повернулась до

патентів, але встановлювала примусове відчуження патенту на свою

користь, якщо з патентоволодільцем не вдавалося досягти угоди.

Патент видавався на 15 років. Це вже був союзний закон, який

став обов'язковим для всіх республік. Власне, з цього часу законо-

давство про винахідництво було тільки загальносоюзним і Україна

була позбавлена можливості мати власне законодавство про вина-

ходи та інші результати технічної творчості(*70).

(**65) Див.: <Полное собрание законов>, т. ХХХІІ, № 25, 143.

(**66) Пиленко АЛ. Право изобретателя, т. І  СПб, 1902, с. 188.

(**67) Див.: Там же, с. 170-171.

(**68) Див.: СУ РСФСР, 1919, № 34, ст. 341.

(**69) Див.: Постановление ЦИК и Совнаркома СССР от 12 сентября 1924. СЗ.

СССР. 1924, № 9, ст. 97.

(**70) Див.: Цивільний кодекс України, ст.3.

-35-

Закон 1924 р. був замінений законом від 9 квітня 1931 р., яким

було затверджено Положення про винаходи і технічні удоскона-

лення(*71). Цим законом знову було відновлено авторське свідоцтво,

а також визнаний новий об'єкт правової охорони - технічні удос-

коналення. Це Положення діяло до 5 березня 1941 р., коли поста-

новою Раднаркому СРСР було затверджено нове Положення про

винаходи і технічні удосконалення(*72). Воно, в свою чергу було за-

мінено новим від 24 квітня 1959 р.(*73), за яким технічні удосконален-

ня були замінені раціоналізаторськими пропозиціями. Нарешті,

згадане Положення було замінено Положенням про відкриття,

винаходи і раціоналізаторські пропозиції 1973 р.(*74). 31 травня 1991

р. Верховною Радою СРСР було прийнято Закон СРСР <Про ви-

находи в СРСР>(*75). Цим Законом єдиним правоохоронним доку-

ментом було визнано патент, сам винахід - товаром з усіма на-

слідками, що з цього випливають.

Закон набрав чинності з 1 липня 1991 р., але з фактичним

розпадом СРСР він майже не діяв. Проте, його позитивна роль

все ж мала місце - його основні положення були сприйняті зако-

нодавствами колишніх республік, оскільки він мав уже ринковий

характер.

Отже, законодавства про промислову власність Україна не мала

ніколи. Тільки після проголошення незалежності в Україні поча-

лися активні кодифікаційні роботи, в тому числі і в галузі законо-

давства про промислову власність. Очевидно, першою ластівкою

в цьому напряму варто вважати Закон України <Про власність>,

який у своїх ст. ст. 13 і 41 ствердив, що результати інтелектуальної

діяльності є об'єктами права власності, і дав приблизний перелік

результатів інтелектуальної діяльності, яким налається правова

охорона передусім цим Законом.

18 вересня 1992 р. Указом Президента України було затверд-

жено Тимчасове положення про правову охорону об'єктів про-

мислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні(*76).

Одночасно велась робота по розробці пакету законів про правову

охорону об'єктів промислової власності.

В цей же час Уряд України оголосив Заяву, за якою Україна

визнала для себе чинними Паризьку конвенцію про охорону про-

мислової власності, Мадрідську угоду про міжнародну реєстрацію

та Договір про патентну кооперацію(*77). Проте, основу законодав-

ства про промислову власність, мабуть, склав Закон України <Про

(**71) Див.: Постановление ЦИК и Совнаркома от 9 апреля 1931 г. - СЗ СССР,

1931, №21, no.80.

(**72) Див.: Постановление СНК СССР от 5 марта 1941 г.

(**73) Див.: СП СССР, 1959, № 9, ст. 59.

(**74) Див.: СП СССР, 1973, № 19, ст. 109.

(**75) Див.: Известия, 1991, 15 июня.

(**76) Див.: Інновація. 1992, NЇ 4-5, серпень-вересень.

(**77) Там же.

-36-

основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяль-

ності> від 13 грудня 1991р.(*78). Хоча в цілому Закон носить деклара-

тивний характер, проте він проголосив ряд принципових засад. В

Законі дано визначення науково-технічної діяльності, проголоше-

но про створення ринку науково-технічної продукції, визначають-

ся державні пріоритети в науково-технічній діяльності, результати

науково-технічної діяльності проголошуються об'єктами права

власності тих, хто створив цей результат.

Треба відзначити Закон <Про науково-технічну інформацію>

від 25 червня 1993 р.(*79). Потім було прийнято пакет законів про

промислову власність, серед яких: Закон України <Про охорону

прав на винаходи і корисні моделі>(*80), <Про охорону прав на про-

мислові зразки>(*81), <Про охорону прав на знаки для товарів і по-

слуг>(*82), - ці закони були прийняті 15 грудня 1993 р. Цього ж дня

було прийнято Закон про <Племінне тваринництво>(*83). Трохи ран-

іше був прийнятий Закон <Про охорону прав на сорти рослин>(*84).

Наведені закони склали правову основу захисту прав на об'єкти

промислової власності. Крім названих законодавчих актів, були

прийняті ряд інших, в яких в тій чи іншій мірі йшлося про інте-

лектуальну власність.

Зокрема, були прийняті Закон України <Про державну таєм-

ницю> від 21 січня 1994 р.(*85), <Про захист інформації в автоматизо-

ваних системах> від 5 липня 1994 р.(*86), <Про наукову і науково-

технічну експертизу> від 10 лютого 1995 р.(*87). У зв'язку з прийнят-

тям пакету законів про промислову власність внесені відповідні

зміни до Цивільного кодексу України, в Кодекс законів про пра-

цю України, до Митного кодексу(*88) та інші. Відповідні зміни вне-

сені також і до раніше прийнятих законів України(*89).

Чи можна вважати становлення законодавства про інтелекту-

альну власність України закінченим? Безумовно, ні. Процес ста-

новлення продовжується. Зараз йдуть роботи по завершенню про-

екту Цивільного кодексу України, прийняття якого зумовить не-

обхідність розробки ще ряду законодавчих проектів.

(**78) Див.: Відомості Верховної Ради України, 1992, № 12, ст. 172.

(**79) Див.: Голос України, 1993, 25 липня.

(**80) Див.:Відомості Верховної Ради України, 1994, № 7, ст. 32.

(**81) Див.: Відомості Верховної Ради України, 1994, № 7, ст. 34.

(**82) Див.: Відомості Верховної Ради України, 1994, № 7, ст. 36.

(**83) Див.: Голос України, 1994, 11 січня.

(**84) Див.: Голос України, 1993, 21 травня.

(**85) Див.: Голос України, 1994, 10 березня.

(**86) Див.; Голос України, 1994, 4 серпня.

(**87) Див.: Голос України, 1995, 22 березня.

(**88) Див.: Закон України <Про внесення змін і доповнень до деяких законодав-

чих актів України щодо охорони інтелектуальної власності> від 28 лютого

1995 р. - Відомості Верховної Ради України, 1995, № ІЗ, ст. 85.

(**89) Див.: Там же.

-37-

Проте, прийняття законів України про інтелектуальну власність

- це надзвичайно велика громадсько-політична подія в житті на-

шої держави. Не дивлячись, на те, що прийняті закони в ряді

випадків сирі, недосконалі, протирічать один одному, часто ма-

ють нечіткі формулювання тощо, все ж їх прийняття - явище

надзвичайної ваги.

По-перше, це свідчення того, що Україна спроможна розро-

бити і прийняти власне законодавство про інтелектуальну власність,

якого вона до цього часу не мала. Не можна вважати законодав-

ством України про винаходи, раціоналізаторські пропозиції і про-

мислові зразки, що містяться в VІ розділі Цивільного кодексу Ук-

раїни, оскільки норми цього розділу копіювали відповідне зако-

нодавство колишнього СРСР, і то в самому загальному вигляді(*90).

По-друге, законодавство про інтелектуальну власність в значній

мірі наближено до вимог ринкової економіки. Воно оголосило

результати інтелектуальної діяльності товаром, свободу розпоряд-

жатися цими результатами на свій розсуд тощо. По-третє, воно

дає змогу Україні інтегруватися в європейську правову систему,

що буде сприяти її зближенню з європейським співтовариством.

По-четверте, законодавство про інтелектуальну власність України

разом з тим не відійшло від відповідного законодавства країн СНД.

П'ятою визначальною рисою цього законодавства є те, що воно в

основному результати інтелектуальної діяльності проголосило

об'єктами права власності.

Не дивлячись на окремі явні недоліки зазначеного законодав-

ства, в цілому його все ж належить оцінити позитивно. Безумов-

но, воно потребує подальшого удосконалення. Уже зараз в про-

цесі його застосування виявилися і виявляються уразливі місця,

прогалини, неузгодженості тощо. Про деякі з них варто згадати

саме тут. Ці проріхи тощо мають бути враховані при інкорпорації

цього законодавства до Цивільного кодексу України.

Передусім, звертає на себе увагу назва самого патентного відом-

ства. В Законі <Про охорону прав на винаходи і корисні моделі>

(ст. 1) Відомство розшифровується як <Державний комітет Украї-

ни з питань інтелектуальної власності>, в дужках (<Держпатент

України>). Як уже видно, повна назва Відомства не відповідає ре-

альному стану речей, оскільки інтелектуальну власність ототож-

нювати з промисловою власністю аж ніяк не можна. Треба відзна-

чити, що такі спроби були раніше, але трохи іншого характеру, -

намагання інтелектуальній власності протиставляти промислову

власність. Саме протиставляти, а не навпаки. Тут же маємо спро-

бу ототожнити промислову власність з інтелектуальною власні-

стю. Вище було показано, що інтелектуальна власність об'єднує в

собі як результати творчої діяльності, що охороняються авторсь-

(**90) Див.: Цивільний кодекс Української РСР. Офіційний текст із змінами і до-

повненнями на 1 квітня 1988 р, Київ, 1988.

-38-

ким правом, так і результати, що охороняються патентним пра-

вом. Таке тлумачення поняття інтелектуальної власності визнано

в усьому світі, визнано воно і в Україні. Проте, інколи трапляють-

ся прикрі чи то помилки, чи усвідомлені перекручення.

Чим керувалися автори проекту Закону <Про охорону прав на

винаходи і корисні моделі>, визначаючи Відомство як комітет по

інтелектуальній власності, - важко сказати. Але нам здається, що

це не помилка, оскільки таке тлумачення поняття інтелектуальної

власності міститься і в деяких інших статтях цього та інших за-

конів про промислову власність. Так, п. 2 ст. 4 цього Закону та

відповідні статті інших законів про промислову власність визна-

чають, що іноземні та інші особи, що проживають чи мають пос-

тійне місцезнаходження поза межами України, у відносинах з Відом-

ством реалізують свої права через представників у справах інте-

лектуальної власності, зареєстрованих в Держпатенті.

Навряд чи можна визнати, що патентний повірений і пред-

ставник у справах інтелектуальної власності - це одна і та ж осо-

ба. Мало знайдеться сміливців, які б взялися вести як патентні,

так і авторські справи. Уже той факт, що в Тимчасовому поло-

женні про патентних повірених(*91) вони називаються саме патент-

ними повіреними, свідчить про неадекватність цих понять.

Назва патентного Відомства України також не адекватна ре-

альному стану речей. Поняттям <інтелектуальна власність> охоп-

люються результати творчої діяльності, котрі захищаються авторсь-

ким правом, і до Держпатенту України ніякого відношення не

мають. Але, навіть, якщо припустити, що Державне агенство з

авторських прав і суміжних прав України є підпорядкованим Дер-

жавному комітету України з питань інтелектуальної власності, то

в такому разі це не Держпатент України.

Друге питання, що виникає у зв'язку з проблемою становлен-

ня законодавства про інтелектуальну власність України, це місце

цього законодавства в проекті нового Цивільного кодексу Украї-

ни. З цього приводу висловлюються різні погляди. Цікаву думку

висловив проф. О. А. Пушкін. Він пише, що право інтелектуаль-

ної власності - це речове право і це не повинно викликати ніяко-

го сумніву. Воно характеризується тими ж рисами абсолютності і

виключності. І тому, здавалось би, логічно розділ <Право інтелек-

туальної власності> помістити зразу за розділом <Право власності

та інші речові права>. Проте, не можна не враховувати, що здійснен-

ня права інтелектуальної власності пов'язано з виконанням дещо

специфічних договорів, видачею ліцензій і встановленням на їх

основі таких же специфічних зобов'язань. Тому даний розділ не-

(**91) Див.: Інновація, 1993, № 2. Це Положення постановою Кабінету Міністрів

України від 10 серпня 1994 р. № 545 було замінено на Положення про пред-

ставників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених) - Інно-

вація, 1995, № 1-2.

-39-

обхідно помістити після традиційного розділу <Зобов'язальне пра-

во>(*92). Н. М. Мироненко також вважає, що інститут права приват-

ної власності заслуговує на визнання в якості окремого, самостійно-

го цивільно-правового інституту, але про місце цього інституту в

проекті кодексу вона своєї думки не висловила. Поряд з цим вона

висловила ряд цікавих і обгрунтованих думок з приводу визнання

права інтелектуальної власності лише за творцем цієї власності.

Обгрунтованим видається її твердження, що суб'єкту права інте-

лектуальної власності належать ті ж самі правомочності - право

на володіння, на користування і розпорядження, що звичайному

власнику. Але не можна погодитися з твердженням Н. М. Миро-

ненко, що суб'єкту права інтелектуальної власності належить пра-

во на недоторканість. Таке категоричне твердження не відповідає

реальному стану речей. Право на недоторканість мають лише ав-

тори творів науки, літератури і мистецтва(*93). Що стосується резуль-

татів технічної творчості, то їх автори такого права не мають.

Тому є слушною думкою В. Ф. Чигиря про те, що було б неро-

зумним заборонити використання науково-технічних досягнень в

якості вихідної бази для створення нового технічного рішення. На

думку В. Ф. Чигиря, право інтелектуальної власності має містити-

ся після розділу <Зобов'язальне право>. Проте, не можна погоди-

тися з його твердженням, що результати інтелектуальної діяль-

ності не можуть бути об'єктами права власності(*94).

Викладені та інші зауваження щодо місця, поняття і змісту

права інтелектуальної власності, безумовно, мають важливе тео-

ретичне і практичне значення. Деякі з них будуть враховані, інші

не будуть, але головне не цьому. Головне в тому, що процес ста-

новлення власного законодавства України про інтелектуальну

власність, як тепер кажуть, пішов. Нам здається, зупинити його

вже ніхто не спроможний. Отже, це законодавство буде.

(**92) Див.: Пушкин А.А. Проблеми совершенствования правового регулирования

имущественных и личных неимущественных отношений, соответствующих

отраслей законодательства и учебных дисциплин. - Проблемы развития граж-

данского законодательства и методология преподавания гражданских право-

вых дисциплин. Материалы научно-практического семинара 29-30 января

1993 г. с. 15.

(**93) Див.: Мироненко Н.М. Щодо питання про інтелектуальну власність. Тези

доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції <Про-

блеми підготовки нового Цивільного кодексу України>. (20-21 травня 1993

року). Київ, 1993, с. 58-62.

(**94) Див.: Чигирь В.Ф. Право собственности и другие вечные права в проекте

Гражданского кодекса - Там же, с. 67-70.

-40-