2. ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ — ФАКТИЧНА ПІДСТАВА ПРИТЯГНЕННЯ ДО КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ І КВАЛІФІКАЦІЇ СКОЄНОГО

Кожне негативно оцінюване діяння людини стає предметом кримінально-правової кваліфікації лише внаслідок виявлення себе зовні і надбання соціальне значущих ознак. Думки, переконання, суб'єктивні якості людини, якої б негативної оцінки вони не діставали з точки зору громадської думки, не можуть бути розглянуті як злочинні діяння, доки не об'єктивуються, не знайдуть свого втілення в будь-якому конкретному акті поведінки.

Згідно зі ст. 7 КК України, злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння (дім або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільнонебезпечне діяння, яке посягає на правопорядок.

Із цього законодавчого визначення витікає, що злочин — це завжди дія чи бездіяльність людини, яка дістала об'єктивне відбиття в реальній дійсності. І як всіляке явище об'єктивної реальності він повинен мати певні зовнішні ознаки і внутрішні якості (елементи). Виходячи з цього, належить виділяти ознаки і елементи злочину.

Ознаки злочину характеризують його зовнішні сторони, що дозволяє відмежувати злочин від інших правопорушень.

У науці звичайно виділяють чотири ознаки злочину:

1) суспільну небезпечність; 2) протиправність; 3) винність; 4) караність діяння. Тим часом ставлення до важливості цих ознак для визначення поняття злочину в науці далеко не одноманітне. Деякі автори розглядають усі чотири ознаки як самостійни і такі, які в своїй сукупності дають повне визначення поняття злочину. Інші виділяють дві ознаки злочину (протиправність і суспільну небезпечність) і на цій підставі вважають винність і караність другорядними ознаками, тобто такими, що витікають із кримінальної протиправності. Треті розглядають винність як елемент протиправності, а караність — як наслідок вчиненого злочину, а не його ознаку. Згідно з четвертою точкою зору. існує лише дві ознаки злочину — суспільна небезпечність і протиправність, інші ознаки взагалі не згадуються.Суспільна небезпечність — характерна ознака не тільки злочинів, але й інших правопорушень, тому розрізнення тут провадиться за ступенем суспільної небезпеки. Лише тоді, коли ступінь суспільної небезпеки будь-яких діянь настільки великий, що боротися з ними можна лише за допомогою кримінально-правової заборони, вони розцінюються суспільством як злочинні діяння.

Протиправність означає, що тільки те діяння, яке прямо передбачене кримінальним законом, може вважатися злочином. Відсутність у кримінальному законі норми, яка встановлює караність діяння, навіть якщо воно і буде суспільне небезпечним, означає, що вказане діяння не є злочином.

Така ознака злочину, як винність, прямо передбачена в ст. 3 КК України, де зазначається, що кримінальнім відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння.

Діяння може бути суспільно небезпечним, але коли відсутня вина, злочину не буде. Цією ознакою злочич відрізняється, наприклад, від цивільного правопорушення, й відповідальність може наставати незалежно від провини правопорушника, тобто тоді, коли шкода або збитки виникають у результаті скупчення випадкових обставин або впливу нездоланної сили.

Караність означає, що за кожний злочин у кримінальному законі передбачене конкретне покарання. Той факт, що в правозастосувальній практиці інколи з будь-яких обставин передбачене законом покарання не застосовується, не виключає самого існування вказаної ознаки злочину.

Кожний злочин завжди на щось посягає, вчинюється певним чином, діями конкретної особи і є або втіленням злочинного наміру цієї особи, або наслідком її необачності.

З урахуванням цього виділяють чотири елементи злочину: об'єкт (на що посягає злочин); об'єктивна сторона (зовнішнє втілення вчиненого злочину); суб'єкт (особа, що вчинила злочнн) і суб'єктивна сторона (внутрішнє ставлення особи до вчиненого нею діяння).

Об'єкт злочину - це те, на що посягає злочинне діяння, чому воно завдає або може завдати шкоди. В крнмінально-правовій літературі існує тричленна класифікація об'єктів злочинів: загальний, родовий і безпосередній. Під загальним об`єктом розуміють сукупність суспільних відносин, що охороняються кримінальним правом. Під родовим і безпосереднім об'єктом розуміють певні групи і види суспільних відносин, що охороняються кримінальним законодавством.

При розгляданні суспільних відносин як об'єкта злочинів необхідно виходити із двоєдиної сутності суспільних відносин, що охороняються кримінальним правом: соціально-економічної і правової. З одного боку, суспільні відносини — це реально існуюче явище, яке обумовлене рухом соціально-економічного розвитку суспільства, з іншого — це урегульовані правом відносини, які існують у вигляді певних правовідносин. Кримінальний закон захищає лише ті відносини, які так чи інакше урегульовані правом, крім того і сам злочин являє собою різновид правопорушення. Тому за допомогою кримінального права здійснюється охорона існуючих суспільних відносин і захист прав суб'єктів суспільних відносин (фізичних осіб, юридичних осіб, держави) у випадках їх порушення.

Від об'єкта злочину необхідно відрізняти предмет злочину, тобто той чи інший предмет, явище та інші конкретні субстанції матеріального світу, з якими пов'язані і з приводу яких виникають певні суспільні відносини.

У науці також розрізняють предмет злочину і предмет суспільних відносин як структурний елемент цих відносин. В одних випадках ці поняття збігаються, в інших — ні. Що ж до злочинів проти власності, то тут і предмет злочину, і предмет суспільних відносин збігаються і являють собою майно, з приводу якого складаються суспільні відносини, що охороняються кримінальним правом, і яке є предметом злочинів.

Об'єктивна сторона злочину — це зовнішня сторона діяння, яка проявляється в певній поведінці особи, а також у шкідливих наслідках, які настали або могли настати в результаті вчиненого діяння за певних об'єктивних обставин.

Суб'єкт злочину — це фізична, осудна особа, що досягла віку кримінальної відповідальності.

Суб'єктивна сторона злочину — це внутрішнє сторона, тобто внутрішні процеси, які відбуваються в свідомості особи і характеризують її волю до досягнення злочинного результату.

В науці виділяють одиничний злочин і множинність злочинів.

Одиничні злочини поділяються на 1) прості одиничні злочини і 2) складні (ускладнені) одиничні злочини.

Одиничний злочин є складовим компонентом множинності злочинів, тому з метою відмежування множинності від одиничних злочинних діянь необхідно дати хоча б коротку характеристику одиничного злочину і розглянути його види.

Як зазначає М. І. Бажанов, одиничний злочин — це злочин, який передбачений законом як єдиний, один, самостійний склад злочину.

Одиничні злочини за своїми ознаками характеризуються неоднаково. Одні з них за своєю зовнішньою формою такі прості і очевидні, що не спричиняють жодних труднощів щодо кваліфікації їх як одиничних злочинів і називаються простими одиничними злочинами, котрі, як правило, характеризуються наявністю однієї дії і одного наслідку (наприклад, крадіжка або грабіж, не поєднаний з насильством). М. І. Бажанов до вказанного виду одиничних злочинів додає також злочини, що мають дві дії (наприклад, спекуляція), і злочини, які складаються із однієї дії, яка викликає два чи більше наслідків (наприклад, необережне знищення або пошкодження державного чи колективного майна, що спричинило людські жертви або інші тяжкі наслідки.

До складних (ускладнених) одиничних злочинів відносять складені, триваючі і продовжувані злочини.

Під складеними злочинами розуміють такі, які складаються із двох чи більше злочинних діянь, кожне з яких, якщо розглядати їх ізольовано, являє собою самостійний простий злочин.

В літературі також існує думка, що складені злочини — це не що інше, як спеціальні випадки врахованої законом сукупності злочинів.

До складених злочинів звичайно відносять розбій, розкрадання шляхом зловживання службовим станом; вимагання, поєднане з насильством; хуліганство з кваліфікуючими ознаками тощо.

Триваючий злочин — це одиничний злочин, який характеризується безперервним здійсненням (виконанням) певного злочинного діяння. Він починається одним діянням і триває до ліквідації (усунення) даного стану. Як класичні приклади триваючих злочинів у літературі наводяться: незаконне зберігання зброї, злісне ухилення від сплати аліментів на утримання дітей, незаконне позбавлення волі, втеча і т. ін.

П. К. Кривошеїн до триваючих злочинів відносить також регулярне отримання будь-яких виплат (пенсій, надбавок до заробітної плати і т. ін.) на підставі одного раз поданого до державної або громадської організації підробленого документа, що традиційно вважається продовжуваним злочином.

На думку П. К. Кривошеїна, тут кожен новий факт отримання грошових коштів на підставі такого документа ні злочином, ні іншим правопорушенням не є. Він — наслідок одного разу вчиненої злочинної дії, яка характеризується безперервним здійсненням.

Продовжуваний злочин — це єдиний злочин, якнії складає гься із кількох тотожних дій, що об'єднані єдиним умислом і спрямовані до загальної мети. Відмінною особ-ливісгю іаких діянь, як зазначає В. П. Малков, є те, що вони вчиняються не безперервно, а поновлюються у часі діями, кожна з котрих не с самостійним злочином, а являє собою ланку, счап продовження, здійснення однієї і тієї ж злочинної дії. Окремі акти продовжуваного злочину, оскільки вони не миють характеру самостійного злочину, не дістають самостійної кваліфікації, і в сукупності розглядаються як одиничний злочин.

У науці домінує уявлення про те. що продовжуваний злочин можуть складати і злочини, і інші правопорушення (адміністратнвні, дисциплінарні та інші проступки), які з суб'єктивного боку можуть характеризуватися як умисною, гак і необережною формою вини. Іншу точку зору висловлює П. К. Кривошеїн, вважаючи, що, коли кожне правопорушення, яке входить до сукупності, не має ступеня суспільної небезпеки, притаманної злочину, то буде продовжуваний злочин. Навпаки, якщо кожне або хоча б двоє з правопорушень, які взяті окремо, за ступенем суспільної небезпеки та іншими ознаками, характерними для злочину, утворюють самостійний склад злочину, то матиме місце не продовжуваний, а повторний злочин.

Останню думку навряд чи можна вважати конструктивною, оскільки основним її аргументом с ступінь суспільної небезпеки кожного з епізодів багаторазового злочинного діяння. При цьому залишаються осторонь спрямованість умислу, мотиви і мета вчиненого злочину, що врешті решт означає змішування понять одиничного злочину і множинності злочинів. Таке перекручування понять на практиці призведе до того, що до системи продовжуваного злочину, наприклад, у вигляді розкрадання увійдуть лише дрібні розкрадання. Епізоди ж єдиного розкрадання, що не підпадають під дрібний розмір, хоча і пов'язані логічно один з одним, на думку П. К. Кривошеїна, треба висмикувати із загальної системи продовжуваного розкрадання і кваліфікувати окремо, як повторні діяння. Така позиція, безумовно, незручна і в правозастосувальніи діяльності. На практиці одразу ж виникне питання: як в таких випадках обчислювати розмір викраденого,— в цілому по всіх епізодах, чи підсумовувати тільки епізоди дрібних розкрадань? З точки зору П. К. Кривошеїна, відповісти на це питання досить складно.

Поняттям множинності злочинів охоплюються випадки вчинення особою двох чи більше злочинів, по яких не погашена судимість і не скінчились строки давності.

В науці немає єдиного погляду щодо форм і видів множинності злочинів. Одні фахівці вважають, що поняття множинності вміщує три форми: повторність, рецидив і сукупність злочинів.

Інші автори формами множинності називають повторність (включаючи рецидив) і сукупність злочинів.

Третя позиція також виділяє дві форми множин-ності.але до повторності включає також і рецидив, і реальну сукупність; до другої форми — тільки ідеальна сукупність.

До різновидів повторності відносять також неодноразовість, систематичність і вчинення злочину у вигляді промислу. Проте, як слушно зазначає П. К. Кривошеїн, аналіз понять неодноразовості, систематичності і промислу свідчить, що своїм змістом вони дублюють одне одного і поняття повторності викликає лише утруднення на практиці Тому з метою надання ясності і стрункості поняттєвому апарату доцільно позбавити ці поняття кваліфікуючого значення.

На ускладнення, що виникають у зв'язку з існуванням в законі цих паралельних термінів, вказували й інші вчені.

Розрізняють загальну і спеціальну повторність. Загальна повторність означає вчинення особою двох чи більше злочинів.

Спеціальна повторність означає вчинення особою нового тотожного або однорідного злочину (наприклад, повторне вчинення корисливих посягань проти власності).

Рецидив також поділяється на два види — загальний і спеціальний. В законі виділений окремо і третій випадок рецидив} — особливо небезпечний рецидив.

Виділяють два види сукупності: реальну і ідеальну.

При реальній сукупності винний різними самостійними діями вчиняє два чи більше злочинів.

Ідеальна сукупність означає, що винний однією дією вчиняє два чи більше злочинів, які передбачені різними статтями кримінального закону (наприклад, розбійний напад, поєднаний з позбавленням життя потерпілого).

Якщо реальна сукупність виникає в результаті дій винної особи, то ідеальна сукупність є результат кваліфікації її діяння за відповідними статтями КК, жодна з яких не може своїми ознаками охопити все діяння в цілому. Тому. вирішуючи питання про притягнення конкретної особи до кримінальної відповідальності, необхідно встановити відповідність між ознаками, які вказані в конкретній кримінально-правій нормі, і фактичними обставинами вчиненого особою діяння.

Сукупність сказанних у кримінальному законі ознак, що визначають те чи інше суспільне небезпечне діяння як злочинне і каране, називають складом злочину.

<І>