5.1. Поняття і джерела цивільного права країн загального та романо-германського права

Цивільне право будь-якої країни регулює майнові відносини, що зумовлені використанням товарно-грошової форми в суспільстві, та особисті немайнові відносини, які пов'язані з ними. В окремих країнах такі відносини регулюються двома галузями права — ци­вільним і торговим. Це так звана дуалістична система приватного права. Вона існує в деяких країнах континентальної Європи, а також у тих країнах, що побудували свої національні правові системи за за­хідноєвропейським зразком. У країнах, які належать до системи за­гального права, немає поняття цивільного та торгового права, так само, як і немає поділу права на публічне і приватне. Майнові і по­в'язані з ними немайнові відносини регулюються тут окремими пра­вовими інститутами загального права.

Деякі країни романо-германської системи стали на шлях об'єд­нання торгового та цивільного права в єдину кодифікацію. Так, Швейцарія в 1911 р. включила норми торгового права до зобов'я­зального закону, який є частиною Цивільного кодексу країни. Італія в 1942 р. прийняла єдиний Цивільний кодекс, що регулює зазначені відносини.

Кожна країна внаслідок власних традицій, культури, специфіки розвитку, економічного стану та інших особливостей має відмін­ності і в правових системах, зокрема джерелах права, однак можна узагальнити характеристики джерел цивільного права з огляду на

74

подібність їх принципових ознак. В усіх західних країнах цивільне право оберігає передусім приватну власність, формально проголо­шує рівність усіх суб'єктів цивільних правовідносин перед законом, а також має спільні тенденції розвитку.

До основних джерел цивільного права зарубіжних країн належать закони, підзаконні акти, судова практика (прецеденти), звичаї та міжнародні угоди. Деякі з них сформувалися в епоху феодалізму і навіть рабовласницького устрою, засновані на римському праві. Кож­не з джерел має в різних країнах неоднакове значення. Зокрема, в си­стемі романо-германського права закони та різні кодифікації відігра­ють першочергову роль, тоді як у країнах загального права законам та іншим джерелам статутного права відводиться значно менша роль, а першочергове значення мають судові прецеденти. Втім, нині у краї­нах континентальної Європи дедалі більшого значення набуває судо­ва практика, тоді як у країнах англо-американської системи, навпаки, значно відчутнішим є вплив законодавчих актів.

Серед джерел цивільного права особливе місце посідають ци­вільні кодекси. Наприклад, у Франції і досі діє Цивільний кодекс, який був прийнятий за часів Наполеона, тому його іноді так і на­зивають — "Кодекс Наполеона". Звісно, до нього було внесено змі­ни і доповнення, але основні принципи і положення залишаються незмінними. Французький цивільний кодекс (ФЦК) набрав чин­ності в 1804 р. і містить багато положень римського права. Разом з тим у ньому було відображено ідеї Великої французької рево­люції 1789 р. ФЦК має значення не лише для Франції, а й для інших країн, зокрема Іспанії, Португалії, Італії, Бельгії, які побуду­вали своє цивільне законодавство за французьким зразком. На­приклад, поширенню ФЦК у Бельгії сприяла передача її території Франції, яку здійснила Австрія згідно з Кампоформійським миром у 1797 р. Цей кодекс набув чинності в 1804 р. і продовжував діяти після проголошення незалежності Бельгії в 1830 р. Однак у резуль­таті численних змін у наші дні він не набув самостійного значення у вигляді ЦК Бельгії.

У 1810 р. до Франції як провінція були приєднані Нідерланди. Відтоді ЦК Франції почав діяти і в цій країні. А після того, як Віденський конгрес у 1815 р. своїм рішенням відновив незалеж­ність Королівства Нідерланди, з 1838 р. там почав діяти власний Цивільний кодекс, який багато в чому був подібний французько­му. Вплив ФЦК позначився на цивільному праві багатьох латино-

75

американських країн, а через право колишніх метрополій — на праві колишніх колоній в Азії й Африці. Норми і конструкції ФЦК проникли в Маджалу (джерело права, яке виконувало в XVIII ст. в Османській імперії функції цивільного кодексу), а з Маджали — у цивільні кодифікації країн Арабського Сходу. Навіть Німеччину не оминув вплив ФЦК. У 1801 р. за Люневільським миром до Франції відійшли лівобережні області Рейну: в Майнці, Кобленці, Аахені та Трирі правили французькі префекти, діяло французьке право. Ватер­лоо (1815 р.) поклав край французькій окупації, але не ФЦК, який залишався чинним до 1900 p., доки його замінило Німецьке цивіль­не уложення.

Цивільний кодекс Наполеона став по суті найважливішим до­сягненням революції в юридичній сфері. З точки зору стилю ФЦК вважається загальновизнаним шедевром. Кришталева ясність та елегантність формулювань вигідно вирізняє його серед інших ци­вільних кодексів.

Основним джерелом цивільного права ФРН є Німецьке цивіль­не уложення (або кодекс), прийняте ще в 1896 р. На відміну від ФЦК, який характеризується високим рівнем юридичної техніки і простотою викладу, німецькому кодексу властиві складність юри­дичної техніки та мови викладу. Німецький цивільний кодекс та­кож мав велике значення у формуванні цивільного права деяких країн, зокрема Австрії, Швейцарії, Японії, Бразилії та інших. У свою чергу, він так само зазнав змін і доповнень, зумовлених необхідністю пристосування до сучасних умов.

Значний внесок у розвиток цивільного права вніс і Австрійсь­кий цивільний кодекс 1811 р. Концепція, покладена в його основу, була просякнута ідеями природного права та ідеалами епохи про­світництва, врахувала і вдало поєднала потреби своєї доби з класич­ними цінностями римського приватного права.

Цивільний кодекс Швейцарії був прийнятий швейцарським пар­ламентом у 1907 р. Його появу позитивно сприйняли юристи ін­ших країн. Наприклад, юристи Німеччини пропонували скасувати Цивільний кодекс Німеччини і замінити його швейцарським. Тоб­то ЦК Швейцарії став лідером позитивного законодавства цент­ральноєвропейської сім'ї приватного права, оскільки в ньому вда­лося уникнути багатьох недоліків австрійського (насамперед у структурі) і німецького (з його важкими для сприйняття формулю­ваннями) кодексів. Він був написаний чіткою і зрозумілою нефа-

76

хівцям мовою, мав логічну, цілісну структуру (цілісність була до­сягнута за допомогою фактичного доповнення кодексу зобов'язаль­ним законом, який хоча і залишився окремим актом з власною на­звою і нумерацією статей, але реально став частиною ЦК).

Наголошуючи на особливостях правової системи Великобри­танії і США, що вирізняється відсутністю або другорядністю коди­фікаційних актів, слід зазначити, що серед джерел цивільного права цих країн помітну роль відіграють законодавчі акти, які визначають порядок купівлі-продажу передачі майна, надання послуг, оренди, по­зовну давність тощо, тобто ті питання, які в країнах континентальної Європи, як правило, врегульовані в одному кодифікаційному акті. За­конодавство Великобританії, яка є членом Європейського Союзу, не може не зазнавати впливу країн цього об'єднання. Це стосується і цивільного законодавства.

У США, як відомо, існують дві системи законодавства, у тому числі цивільного права — федеральне і штатів. Більшість питань приватного права регулюється судовими прецедентами і статутним правом окремих штатів. Але США відрізняються від Великобри­танії тим, що в деяких штатах (Північна і Південна Дакота, Джор-джія, Монтана, Каліфорнія і Луїзіана) існують цивільні кодекси. У США є розподіл компетенції федерації і штатів. Так, до виключ­ної компетенції федерації належать питання патентного, авторсько­го, антимонопольного законодавства, торгівлі між штатами та тор­гівлі з іноземцями.