5.3. Позовна давність у цивільному праві зарубіжних країн

Засобом забезпечення здійснення фізичними та юридичними осо­бами їх суб'єктивного права є можливість його захисту в позовному порядку при зверненні до суду. Але реалізація суб'єктивного цивіль­ного права в примусовому порядку, гарантованому державою, обме­жується певним терміном, що встановлюється законом. Період часу, із закінченням якого припиняється можливість примусового здійснен­ня цивільного права за допомогою подання позову до суду, називаєть­ся позовною давністю.

Інститут позовної давності відповідає інтересам будь-якої дер­жави, що зацікавлена в своєчасному здійсненні всіма суб'єктами господарської та інших видів діяльності своїх зобов'язань. Тому в юридичній науці наголошується, що зазначений інститут відповідає публічним інтересам. А це визначає особливості правового регулю­вання інституту позовної давності, зокрема імперативний характер його норм.

Джерела правового регулювання позовної давності різноманітні. У Франції і ФРН, наприклад, позовна давність регулюється нор­мами цивільних і торгових кодексів, а також нормами спеціальних законодавчих актів. У Швейцарії — нормами Цивільного кодексу і зобов'язального закону. У Великобританії замість ряду норматив­но-правових актів, що регулювали позовну давність, прийнято єди­ний Закон про позовну давність 1980 р. У США положення про позовну давність містяться в законах штатів, а щодо договорів ку-півлі-продажу діє норма Єдиного торгового кодексу, яка допов­нюється окремими законами деяких штатів.

83

Тенденція до уніфікації термінів позовної давності виявляється у впровадженні особливих норм у деяких міжнародних конвенціях щодо позовної давності.

Норми про позовну давність мають імперативний характер, і сторони не можуть у договірному порядку виключити дію давності або подовжити її термін, чи іншими способами ускладнити її умо­ви для боржника. У разі внесення до договору подібних умов вони вважаються недійсними. Разом з тим у цивільному праві Франції, ФРН, Великобританії і США передбачається можливість встанов­лення сторонами в договорі скорочених термінів давності.

По-різному ставляться до позовної давності в країнах правової сім'ї континентальної Європи і англо-американської системи. Якщо романо-германська система розглядає позовну давність як інститут матеріального права, то система загального права — як інститут процесуального права. Таке неоднакове розуміння цього інституту породжує досить важливі юридичні наслідки. Це означає, що за правом країн континентальної Європи арбітраж або суд зобов'язані застосовувати норми про позовну давність того права, яке підлягає застосуванню при врегулюванні відносин між сторонами за умова­ми договору або за колізійною нормою. Це може бути як право країни суду, де розглядається справа, так і право країни, яке перед­бачено в договорі.

У країнах англо-американського права арбітраж або суд, розгля­даючи позовну давність як сферу процесуально-правових відносин, застосовують для її регулювання в усіх випадках норми власного національного законодавства. Це зумовлено тим, що згідно із за­гальноприйнятою доктриною міжнародного приватного права, сто­совно питань процесуального порядку завжди підлягає застосуван­ню законодавство тієї країни, в якій розглядається справа, іншими словами, застосовується закон суду.

Через різноманітні договірні та деліктні підстави виникнення цивільних або господарських зобов'язань у національних системах права встановлено різні терміни позовної давності. Строки давності в правовій науці поділяються на загальні та особливі. Наприклад, у Франції передбачено три основні групи термінів позовної дав­ності: ЗО років — для всіх вимог, якщо законом у цьому випадку не передбачено інше; 5 років — для вимог за зобов'язаннями, які підлягають виконанню з певною періодичністю та у встановленому обсязі; від 6 місяців до 2 років — для вимог за зобов'язаннями,

докази виконання яких можуть бути втраченими у разі встановлен­ня триваліших строків.

У ФРН загальний термін позовної давності також становить ЗО років. Поряд з тим існує система коротших строків давності. Від 6 місяців до 2 років — для деяких вимог комерсантів, зокрема, для вимог про відшкодування збитків внаслідок відсутності належної якості товару; 3 роки — для вимог про відшкодування завданої де­ліктом шкоди; 4 роки — для несплачених своєчасно періодичних платежів. У Швейцарії загальний термін позовної давності дорів­нює 10 рокам. Для деяких вимог, зокрема, за договором роздрібної торгівлі, найму, встановлено 5-річний строк; для вимог за делікт­ними зобов'язаннями — один рік. У Великобританії і США також діють різні строки позовної давності залежно від підстави виник­нення позову, як правило, від 4 до 12 років.

За всіма правовими системами початок закінчення термінів по­зовної давності визначається моментом виникнення права на позов, тобто моментом, з якого зобов'язання може бути пред'явлене для примусового виконання.

Питання для самоконтролю

Дайте визначення цивільного права за законодавством країн

романо-германської правової системи.

Поняття цивільного права в країнах загального права.

Яку роль в історії права відіграв Цивільний кодекс Франції

1804 р. (Кодекс Наполеона)?

Проаналізуйте основне джерело цивільного права ФРН.

Охарактеризуйте правовий статус фізичних осіб як суб'єктів

цивільного права.

Як визначається правоздатність особи за різними правовими

системами?

Особливості у визначенні та обмеженні дієздатності фізичної

особи, що існують в різних країнах.

Що означає інститут емансипації?

Охарактеризуйте такий елемент правового статусу фізичних

осіб, як місце проживання.

Правовий статус юридичних осіб за законодавством різних

країн.

Способи визначення національності юридичних осіб.

У яких випадках держава може виступати як суб'єкт цивільно-

правових відносин?

85

Що таке імунітет держави і які його види?

Загальна характеристика інституту позовної давності.

Які правові джерела регулюють позовну давність?

Задачі

1.             У 17-річного мешканця Іспанії померла мати, а його батько взяв

новий шлюб. Тому він звернувся до суду із заявою про визнання

його повністю дієздатним, аби мати можливість проживати окремо

і вийти з-під влади батька.

Яке рішення може прийняти суд Іспанії з цього питання?

2.             Неповнолітній громадянин Франції, який рішенням суду за згодою

осіб, що піклувалися про нього після смерті його батьків, був

визнаний дієздатною особою, продав свій будинок. Довідавшись

про це, особи, які раніше були його опікунами, звернулися до суду

з вимогою визнати угоду про відчуження будинку недійсною,

мотивуючи це тим, що вона була укладена без їхньої згоди.

Чи правомірна вимога опікунів? Яке рішення повинен прийняти суд у цьому випадку?

3.             У Великобританії було засновано акціонерну компанію з про­

дажу шин. її капітал становив 25 тисяч акцій, з яких лише одна

належала англійцю, що і заснував цю компанію. Решта акцій

належала німецьким власникам.

Юридичною особою якої країни вважатиметься ця компанія? Який критерій буде застосовано для визначення її національ­ності?

4.             До суду США в 1988 р. звернулися власники царських російських

позик з позовом щодо погашення позики, поданим до уряду СРСР

як країни-правонаступниці царської Росії. Посилаючись на закон

СІЛА "Про імунітет іноземних держав" 1976 р., в якому випуск

державою облігацій позики вважається комерційною діяльністю,

що позбавляє державу імунітету, вони вимагали відшкодувати

завдані збитки.

Яким повинно бути рішення суду?

Список використаної та рекомендованої літератури

Гражданское и торговое право капиталистических государств:

Учебник / Под ред. Р. Нарышкиной. — М., 1994.

Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран:

Сб. нормат. актов / Под ред. В. Пучинского, М. Кулагина. — М.,

1989.

86

Гражданское и торговое право капиталистических стран: Учеб.

пособие / Под ред. В. Мозолина, М. Кулагина. — М., 1980.

Германское гражданское уложение (ГГУ). Германское право. —

Ì., 1996.

Кох X., Магнус У., Винклер фон Моренфельс П. Международное

частное право и сравнительное правоведение. — М., 2001.

Фединяк Г., Фединяк Л. Міжнародне приватне право: Навч.

ïîñ³á. — Ê., 2000.

Харитонова  О., Харитонов  Є. Порівняльне право Європи:

Ïîñ³áíèê. — Х., 2002.