5.2. Суб'єкти цивільного права Фізичні особи

Як правило, суб'єктами цивільного права є фізичні і юридичні особи. Основні елементи правового статусу громадян як суб'єктів цивільного права — правоздатність і дієздатність, а також місце проживання. Ці складові є в приватному праві майже всіх зару­біжних країн. Своєрідність США полягає в тому, що в їх законо­давстві застосовується лише єдине поняття — правоздатність.

У найбільш узагальненому вигляді правоздатність — це здатність особи мати цивільні права й обов'язки. Законодавство різних країн, визначаючи моменти виникнення та припинення правоздатності, як правило, пов'язує їх з народженням і смертю людини. Наприклад, відповідно до німецького ЦК правоздатність людини виникає з мо-

77

менту закінчення народження. Але тут постає запитання, що вва­жати моментом закінчення народження, тобто коли дитина вва­жається народженою. В різних країнах цей момент визначається по-різному. Наприклад, в Іспанії дитина вважається народженою і наділяється цивільною правоздатністю, якщо має людське тіло і проживе 24 години з моменту відокремлення від материнського організму. В інших країнах факт народження пов'язується із відок­ремленням плоду від матері. Як виняток, в особливих випадках, зазвичай пов'язаних із питаннями спадкування, правоздатністю мо­же бути наділена ще ненароджена дитина.

За загальним правилом, правоздатність припиняється зі смертю особи. На відміну від народження, факт смерті встановити іноді буває досить складно, тому законодавство передбачає різні ситу­ації. Наприклад, якщо смерть настала в результаті нещасного ви­падку, але місце перебування тіла невідоме, хоча сам факт смерті не викликає сумніву, запис про смерть до книги посімейного запи­су вноситься на підставі свідчень певних органів і це називається оголошеною смертю. В деяких країнах для визнання людини по­мерлою за певних обставин потрібне рішення суду. Нині виника­ють проблеми із визначенням моменту смерті людини через опе­рації, пов'язані з пересадкою органів, коли, наприклад, людина підключена до медичних апаратів і її життя підтримується штуч­но. Іноді припинення правоздатності можливе після визнання гро­мадянина в установленому порядку безвісти відсутнім.

Крім загальної правоздатності, існує поняття спеціальної право­здатності, яка виникає за інших обставин. Наприклад, шлюбна право­здатність настає у разі досягнення особою певного віку, який в кожній країні встановлюється по-різному. Наприклад, в деяких латиноаме­риканських країнах шлюбна правоздатність для чоловіків настає з 14 років, а для жінок — з 12 років, у Франції — для жінок з 15 років, у Великобританії — і для жінок, і для чоловіків — з 16 років. А в ок­ремих провінціях Канади для чоловіків встановлений вік досягнення шлюбної правоздатності 19 років. У деяких випадках законодавство передбачає можливість зниження віку досягнення шлюбної правоздат­ності.

Дієздатність — це здатність особи своїми діями набувати будь-яких цивільних прав і обов'язків. У деяких країнах дієздатність поділяють на угодоздатність (тобто, здатність укладати та викону­вати договори та будь-які інші угоди) і деліктоздатність (здатність

78

відшкодовувати заподіяну шкоду). У багатьох країнах виокремлю­ють повну, часткову та обмежену дієздатність. Повною дієздатні­стю наділені особи, які досягли, як правило, повноліття, що в різ­них країнах настає у різному віці. Цей вік коливається від 18 років (наприклад, у Франції, Великобританії) до 21 року (Німеччина, Італія, деякі штати СІЛА).

В окремих країнах існує інститут емансипації, або звільнення від батьківської влади. За загальним правилом таке звільнення відбувається після досягнення особою повноліття, але емансипація можлива і в меншому віці. Наприклад, у разі взяття шлюбу або з дозволу осіб, які мають батьківську владу, або за рішенням суду. Така можливість передбачена, зокрема, цивільними кодексами Франції, Іспанії та деяких інших країн. ЦК Іспанії надає можли­вість емансипації неповнолітньому, наприклад, у тому разі, коли він залишається з одним із батьків, а той бере новий шлюб. Якщо суд дає дозвіл, то емансипований неповнолітній прирівнюється до по­внолітнього за винятком деяких випадків. Зокрема, йому не дозво­ляється відчужувати своє нерухоме майно або об'єкти особливої вар­тості без дозволу батьків чи опікунів.

Частковою дієздатністю, як правило, наділені неповнолітні осо­би. Слід зазначити, що в деяких країнах частково дієздатні та об­межено дієздатні особи взагалі належать до категорії недієздатних. Так, ЦК Японії вважає недієздатними неповнолітніх осіб, осіб, які визнані недієздатними за рішенням суду, а також тих, хто має якісь фізичні вади, такі як сліпота, глухота тощо. В СІЛА недіє­здатними є також неповнолітні, душевнохворі, а також особи, які перебувають у стані сп'яніння.

Особу можуть обмежити або позбавити дієздатності з різних причин. Зокрема, ЦК ФРН передбачає позбавлення дієздатності осіб, які внаслідок душевної хвороби або слабкого розуму не мо­жуть піклуватися про себе, чи осіб, які своїм марнотратством став­лять себе та свою сім'ю в скрутне матеріальне становище тощо. Позбавлений дієздатності або обмежений у ній не лише втрачає здатність самостійно укладати угоди, а й не може без дозволу за­конного представника визначити або змінити своє місце проживан­ня. Подібними є підстави позбавлення дієздатності й у Французь­кому ЦК.

Важливим елементом правового статусу фізичних осіб є їх місце проживання. Не випадково, наприклад, у ЦК Японії наголошуєть-

79

ся, що місце проживання є "основою життя" людини. Разом з тим юридичне визначення поняття "місце проживання особи" не є од­нозначним. Іноді місце проживання визначається не лише за міс­цем постійного проживання особи, а й за місцеперебуванням його основного майна або навіть за місцем роботи. Законодавство окре­мих країн, зокрема ФРН, Японії, Італії та інших, визнає кілька місць проживання. Так, § 7 німецького ЦК передбачає, що особа, яка постійно проживає в будь-якому місці, визнається такою, що має місце проживання в цьому місці, а також особа може мати місце проживання одночасно в кількох місцях.

Юридичні особи

До суб'єктів цивільного права належать також юридичні особи, які мають такі ознаки, як організаційна відокремленість, відокрем­леність майна, право виступати від свого імені та нести самостійну майнову відповідальність. У законодавстві деяких держав немає визначення поняття "юридична особа", наприклад, у Цивільному ко­дексі Франції.

Класифікація юридичних осіб залежить від національних особ­ливостей та специфіки окремих сімей права, до яких належить та або інша країна. Поширеним є поділ юридичних осіб на дві великі категорії: юридичні особи публічного права та юридичні особи при­ватного права. Іноді виокремлюють ще категорію змішаних юри­дичних осіб.

За цивільним законодавством Німеччини юридичні особи можуть існувати у вигляді спілок або установ. Спілки мають корпоративний устрій (статут, органи тощо), спільне ім'я, можуть мати статутну правоздатність або не володіти нею взагалі. В останньому випадку до них застосовуються положення про товариства, тобто за угодою, укладеною від імені спілки з третьою особою, відповідає не спілка, а особа, яка уклала таку угоду. Умови набуття спілкою правоздат­ності залежать від мети її створення. Якщо мета — господарська діяльність, то правоздатність виникає на підставі рішення уряду землі. Якщо такої мети немає, то для набуття правоздатності достат­ньо внесення до реєстру спілок відповідної державної установи.

Способи створення юридичних осіб можуть бути різними, але найчастіше зустрічаються явочно-нормативний і дозвільний спосо­би. Дозвільний спосіб передбачає створення юридичної особи за дозволом компетентного органу держави, а явочно-нормативний не

80

потребує якогось особливого дозволу з боку держави на створення юридичної особи, достатньо відповідати вимогам загального зако­нодавства, що допускає існування певного виду юридичних осіб у разі вияву ініціативи засновників такої юридичної особи та подаль­шої реєстрації у відповідних органах.

Важливим є питання визначення національності тієї або іншої юридичної особи, тобто її належності до тієї або іншої країни, особ­ливо коли вона є суб'єктом господарювання, що займається зовні­шньоекономічною діяльністю. Міжнародне приватне право зару­біжних країн по-різному підходить до визначення національності юридичної особи. Країни загального права, а також деякі країни Центральної та Східної Європи, зокрема Україна, визнають націо­нальність юридичної особи за місцем її заснування, тобто де юри­дичну особу створено і затверджено її статут.

Більшість країн континентальної Європи застосовує інший під­хід до визначення національності юридичної особи. Як критерій для встановлення національності вони використовують закон міс­цеперебування адміністрації юридичної особи, тобто органу її прав­ління. Деякі країни визначають національність юридичної особи за місцем здійснення основної діяльності, тобто виробництва (наприк­лад, Болгарія).

Держава

Держава може бути не лише сувереном у відносинах з іншими державами та міжнародними організаціями, а й суб'єктом цивіль­но-правових відносин з юридичними особами або окремими грома­дянами інших держав. Наприклад, держава може бути стороною у вказаних правовідносинах тоді, коли випускає цінні папери, що продаються іноземним громадянам, або у разі оренди земельної ділянки чи житлового приміщення у фізичних осіб за кордоном для розміщення дипломатичної служби тощо. Держава може ви­ступати також у ролі спадкоємця виморочного майна, яке залиши­лося за кордоном після смерті її громадян, або бути спадкоємцем за заповітом. Можливі й інші подібні правовідносини.

У царині майнових відносин держава є особливим суб'єктом права, оскільки вона не юридична особа. В правовій доктрині за­рубіжних країн було висунуто теорію "розщеплення" держави в тих випадках, коли вона бере участь у майнових відносинах, на дві осо­би: якщо вона діє в силу свого суверенітету — це одна особа, а

81

якщо укладає якусь цивільну угоду — це вже інша особа, яку по­трібно прирівнювати до інших юридичних осіб. Багато хто не погод­жується з цією теорією і вважає, що держава завжди залишається єди­ним суб'єктом, але вияви її правосуб'єктності досить різноманітні.

Особливістю держави як суб'єкта цивільно-правових відносин є наявність імунітету, який ґрунтується на визнаних міжнародних принципах суверенності і рівності всіх держав. У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідпорядкованість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Деякі держави та міжнародні конвенції встановлюють винятки з імунітету. На­приклад, Європейська конвенція про імунітет держав 1972 р. вста­новлює, що імунітет не визнається, якщо іноземна держава відмо­вилась від нього або сама подала позов, або спір виник з трудового контракту чи через нерухомість, або вимоги про відшкодування та іншу діяльність держави як юридичної особи.

У теорії та практиці міжнародного приватного права вирізняють кілька видів імунітету держави: судовий, від попереднього забезпе­чення позову і від примусового виконання рішення. Дехто додає ще один вид імунітету — майновий.

Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам іншої (par in parem поп habet gurisdictionem, у перекладі з латин, означає — рівний над рівним не має юрисдикції).

Імунітет від попереднього забезпечення позову полягає в тому, що не можна без згоди держави застосувати будь-які примусові за­ходи до її майна.

Імунітет від примусового виконання рішення означає, що без згоди держави не можна здійснити примусове виконання судового рішення, винесеного проти неї судом іншої інстанції. Майновий імунітет застосовують поряд із вищезазначеним. Питання про цей вид імунітету може виникнути, наприклад, у зв'язку з розглядом певної справи в суді.

Всі імунітети взаємопов'язані, тому що мають одне підґрунтя — суверенітет держави, який не дозволяє застосувати до держав будь-які примусові заходи1. Однак існування імунітету не означає відмови у правосудді. Позов до держави можна подати у судах цієї ж держави,

1  Про це детальніше див.: Феденяк Г. С Міжнародне приватне право. — К.: Юрін-ком ²íòåð, 2002.

82

а в судах іншої держави — тільки з її явно вираженої або мов­чазної згоди, яка може виражатися різними способами: через уповноважених осіб або державами на взаємних і добровільних засадах у міжнародних договорах, або за допомогою дипломатич­них переговорів.

Закони про імунітет держави було прийнято в багатьох країнах світу, зокрема в США (1976 p.), Великобританії (1978 p.), Канаді (1982 p.), Австралії (1984 p.). Однак питання, пов'язані із визна­ченням сутності, видів, обсягу застосування імунітету не вирішено однаково й остаточно.