6.2. Поняття та умови дійсності договору

У визначенні договору відповідно до права континентальної Європи основна увага приділяється узгодженню сторін, яке і вста­новлює їх взаємні права та обов'язки.

89

В англо-американському праві, де концепцію договірного права було розроблено судами, договір тлумачиться як обіцянка або га­рантія, яку одна сторона дає іншій. Для того, щоб така обіцянка породила правові наслідки, її повинна прийняти інша сторона. Су­часні доктрина і законодавство зазначених країн вводять у визна­чення договору як обов'язковий елемент поняття угоди.

Договорам присвячені норми всіх цивільних кодексів. Вони де­тально регулюють не лише загальні поняття, а й окремі види дого­ворів. Деякі з принципів договірного права застосовуються і до інших видів зобов'язань. У країнах загального права договорам присвячено чимало законів. Наприклад, у Великобританії ще в 1893 р. був прийнятий Закон про продаж товарів, у США є Зве­дення договірного права.

Одним з вихідних принципів договірного права є принцип сво­боди договору. Це означає, що сторони самі вирішують питання щодо необхідності вступити в той або інший конкретний договір, самостійно визначають зміст договору, дотримуючись при цьому імперативних норм чинного законодавства, а також "публічного порядку" тощо. Послідовно цей принцип дотримано у ФЦК, який називають ще класичним кодексом епохи промислового капіталіз­му. Аналогічне розуміння свободи договору характерне і для докт­рини та практики Великобританії та США. Але протягом останніх десятиріч у цей виключно формальний принцип вносяться певні ко­рективи. Так, деякі автори стверджують, що воля приватних осіб при укладенні договору не має вирішального значення, що розви­ток сучасного права пов'язаний насамперед з такими договорами, більша частина умов яких наперед визначена для сторін імператив­ними приписами законів. Науковці вважають, що посилення пря­мого державного втручання в економіку звужує межі "автономії волі" сторін при укладенні договорів. Імперативні приписи валют­ного законодавства, зовнішньоекономічної діяльності, регулювання цін та ціноутворення тощо стають невіддільною складовою договір­ного права різних країн.

За загальним правилом, у разі укладення договору права й обо­в'язки виникають лише для учасників. Разом з тим існує й особ­ливий різновид договорів "на користь третіх осіб", згідно з якими право безпосередньої вимоги кредитора набуває третя особа, що не є учасником договору і не бере участі в його укладенні. Таку осо­бу називають "вигодонабувачем". Договори на користь третіх осіб

90

набули особливого значення з розвитком страхової діяльності, бан­ківських операцій тощо.

Для виникнення правових наслідків, на досягнення яких відпо­відно до намірів сторін і був спрямований договір, він повинен відповідати певним вимогам, які в основному майже однакові в різних правових системах. Ці вимоги полягають у такому:

особи, які беруть участь у договорі, повинні бути правоздат­

ними для укладення саме цього виду договору;

у багатьох випадках дійсність договору залежить від наяв­

ності в ньому підстави (за правом країн континентальної

Європи) і зустрічного задоволення (за загальним правом анг-

ло-американських країн);

зміст договору повинен бути правомірним;

волевиявлення осіб, спрямоване на укладення договору, має

відповідати їх дійсній волі;

може мати значення форма договору.

В усіх випадках договір, який не відповідає принаймні одній із зазначених вимог, вважається недійсним. Може бути визнана не­дійсною лише частина договору. В деяких випадках суд має право вносити у договір необхідні зміни.

Як уже зазначалося, однією з умов дійсності договору в країнах континентальної Європи є наявність так званої підстави, тобто без­посередньої правової мети, для досягнення якої сторони беруть на себе зобов'язання за договором. Тобто визначити підставу — це оз­начає відповісти на питання, для чого було взято на себе те або інше зобов'язання.

Вчення про підставу найповніше відображено у Французькому ЦК, статті якого прямо вказують на необхідність підстави як умо­ви дійсності договору Тягар доказу наявності підстави покладено на кредитора, який заявляє вимогу. ЦК ФРН і ШЗЗ не містять загальної вимоги наявності підстави як умови дійсності договору.

Особливістю договірного права країн англо-американської пра­вової системи є наявність інституту зустрічного задоволення. Юри­дична сила конкретного договору залежить передусім саме від на­явності зустрічного задоволення. Хоча зазначений інститут виник досить давно, й досі ні доктрина, ні судова практика не виробили чіткого визначення цього поняття. В узагальненому вигляді зустр­ічне задоволення розглядається так: кредитор розплатився за на­буття свого права, боржник отримав вигоду, або кредитор зазнав

91

збитків. Іншими словами, обіцянка виконати будь-яке зобов'язан­ня не має характеру обов'язковості у разі відсутності зустрічної по­слуги з боку особи, якій цю обіцянку дали. Виняток становить лише обіцянка, зроблена письмово у вигляді особливого докумен­та з печаткою {deed — документ, який має бути підписаний, запе­чатаний ³ íàä³ñëàíèé — signed, sealed and delivered).

Зустрічне задоволення повинно враховувати такі принципи:

за загальним правилом як зустрічне задоволення не може бути

подане так зване попереднє зустрічне задоволення, тобто не

можна заявити зобов'язання, яке існувало або, тим більше,

було виконане до того, як було дано зустрічну обіцянку (на­

приклад, сплатити за якусь уже отриману користь);

зустрічне задоволення повинно бути реальним. Так, не роз­

глядається як реальне зустрічне задоволення обов'язок, який

випливає в силу іншої підстави (наприклад, закону, служ­

бового становища тощо). Однак реальність не означає, що

зустрічне задоволення має бути еквівалентним тому, що от­

римане іншою стороною. З точки зору права взагалі не має

значення, є чи ні у наданого задоволення будь-яка загаль­

новизнана цінність, головне, що така цінність визнається сто­

ронами договору. Визнання договору недійсним можливе ли­

ше в тому разі, коли буде доведено, що нееквівалентність

була викликана обманом або оманою.

у Великобританії обов'язковою умовою зустрічного задово­

лення є те, що його повинен надати лише сам кредитор, воно

не може виходити від третьої особи. В праві США подібна

вимога відсутня, тому право цих країн по-різному визначає

юридичну силу договору на користь третіх осіб.

Доктрина зустрічного задоволення зумовлює принципово важ­ливі наслідки для договірного права, з якими зазвичай юристам кон­тинентальної Європи стикатися не доводиться і серед яких можна виокремити такі:

виконання односторонніх обіцянок без зустрічного задово­

лення (в будь-якій формі) не можна вимагати через суд. Во­

ни не породжують правових наслідків, навіть якщо зроблені

в письмовій формі;

особа, яка є поручителем або гарантом боржника, не має пра­

ва вимоги до кредитора у разі відсутності будь-якої форми

зустрічного задоволення з боку останнього;

92

• взаємні обіцянки про надання послуг одне одному означають взаємне зустрічне задоволення. Тому двосторонні договори, що передбачають взаємне виконання зобов'язань сторонами, не належать до договорів, у яких відсутнє зустрічне задово­лення. Не можна відмовити в праві лише одній стороні, а та­кож не можна лише одну сторону звільнити від виконання зобов'язань або надати їй відстрочку в їх виконанні.

У різних правових системах до категорії недійсних належать договори з так званими вадами волі. Йдеться про ситуації, за яких волевиявлення особи відбувається під впливом хибних уявлень або вона укладає договір у результаті застосування примусу (насилля, погрози, шантажу тощо). До таких вад волі належить і омана, але вона може бути визнана підставою для визнання договору недій­сним лише у тому разі, якщо її буде визнано суттєвою. Наприклад, ФЦК суттєвою вважає оману, яка стосувалася субстанції речі, що була предметом договору, або особистості контрагента, якщо пра­ва саме цієї особистості були підставою укладення договору.

На думку юристів загального права, омана у формі помилки може бути, коли вона сталася незалежно від участі іншої сторони. Якщо ж омана виникла внаслідок інформації, отриманої від кон­трагента, то це вже буде не омана, не помилка, а введення в ома­ну. При цьому особа, яка повідомила неправдиві факти, або сама могла добросовісно помилятися, або її дії могли мати навмисний характер. Навмисне введення в оману, тобто обман, тягне за собою визнання договору недійсним як за загальним, так і за правом кон­тинентальної Європи.

Сучасне право зарубіжних країн виходить з принципу дійсності консенсуальних договорів, і лише в окремих випадках закон вста­новлює обов'язкові приписи щодо форми, у разі недотримання якої договір вважатиметься недійсним або для сторін настануть інші негативні наслідки. Найчіткіше цей принцип відображено в ст. 11 Швейцарського зобов'язального закону, згідно з якою "для дійс­ності договорів особлива форма вимагається лише тоді, коли вона приписана законом".

Особлива форма договору може знадобитися і в тому разі, якщо самі сторони домовилися про необхідність надати договору певної форми.

Найпоширенішим способом оформлення договору є проста письмова форма, коли в укладенні й оформленні документа беруть

93

участь тільки самі сторони (приватні акти). Іншою, також досить поширеною формою договору є укладення його за участю офіцій­ної особи, як правило, нотаріуса (публічні акти).

Особливого оформлення потребують договори, які відчужують або встановлюють речові права на нерухомість, а також договори дарування. Відповідно до ФЦК та ЦК ФРН для дійсності такого договору його потрібно засвідчити у нотаріуса. Згідно із ШЗЗ для договору, що містить обіцянку дарування, потрібно проста письмо­ва форма.

В англо-американському праві деякі види договорів також по­винні укладатися в письмовій формі, зокрема всі договори на строк більш ніж один рік, договори запоруки, договори купівлі-продажу з відстроченням. У більшості країн договір, укладений з порушен­ням приписів щодо обов'язкової письмової форми, але виконаний хоча б частково однією зі сторін, за правовими наслідками при­рівнюється до договору, укладеного без порушення приписів про форму.

Специфічною формою договорів у Великобританії та інших країнах загального права є так звані договори за печаткою. Офор­млений у такий спосіб договір породжує особливі юридичні на­слідки, що, як правило, не виникають у результаті укладення зви­чайного договору. "Договори за печаткою" вважаються одним з найдавніших видів договорів, юридична сила яких визнавалася ан­глійськими судами задовго до поширення інших видів договорів. Особливість цього договору полягає в тому, що для надання йому юридичної сили не потрібне зустрічне задоволення. В такій формі можуть бути оформлені договори дарування, спрощення боргу тощо. Якщо раніше для печатки використовували віск з видавле­ним на ньому гербом або іншим зображенням, за допомогою якого можна було ідентифікувати особу, котра підписувала договір, то нині його замінили інші, доступніші і сучасніші матеріали. Печат­кою визнається будь-який знак або зображення, а не герб роду, як це було колись.

З часом печатка почала перетворюватися на просту формаль­ність, а "договір за печаткою" за характером свого оформлення де­далі більше наближався до звичайних письмових договорів. Через це з'явилися думки щодо необґрунтованості тих особливих право­вих наслідків, які колись настали після здійснення такого урочис-

94

того акту. Нині (особливо в праві США) простежується тенденція з усунення відмінностей між "договорами за печаткою" і звичайни­ми договорами у письмовій формі.