1.1. Історія виникнення і розвитку порівняльного правознавства

Для правознавства як системи з вивчення різних правових сімей, державних інститутів характерний історичний підхід до визначення періоду виникнення порівняльного правознавства, його розвитку на різних континентах з урахуванням особливостей існування того або іншого народу. Слід зауважити, що до цього часу серед науковців, які вивчають цю проблему, немає одностайності. Одні вважають, що по­рівняльне правознавство має давнє походження (Закони 12 таблиць Риму тощо)1, інпгі дотримуються думки, що воно виникло в XIX ст.2. В англійській літературі зазначається, що засновником порівняльно­го правознавства був Ф. Бекон, у французькій — Ш. Л. Монтеск'є, у німецькій — В. Лейбніц. При дослідженні історії України також ви­никають певні суперечності щодо часу зародження компаративістики. Наприклад, досліджуючи договори, що укладалися в Київській Русі в Х-ХІ ст. з греками, можна побачити, що обидві сторони використо­вували не право власної країни, а запозичене — "чуже право"3. Така практика була започаткована в кожній країні в різні часи, але загалом вона сягає античного періоду. У XIX ст. уже широко використовува­ли зарубіжне право, вивчали порівняльний метод і свідомо застосо-

1              Див., напр.: Тихомиров Ю. А. Курс сравнительного правоведения. — М., 1996.

2              Див., напр.: Р. Давид. Основные правовые системы современности. — М, 1998.

3              Див.: Хачатуров Р. Л. Становление права (на материале Киевской Руси). — Тби­

ëèñè, 1998.

вували його як науку. Саме цей період прийнято вважати початком науки порівняльного правознавства, що зародилася як порівняль­но-історичне правознавство. У 1869 р. було офіційно визнано існу­вання порівняльного права й порівняльного методу в праві, коли в Парижі було засновано Товариство порівняльного законодавства. Тобто в другій половині XIX ст. центр компаративістики пере­міщується у Францію. Після проведення у Франції в 1900 р. 1-го Міжнародного конгресу порівняльного права активність компа­ративістів підвищилась.

Негативні тенденції у відносинах між країнами після Першої світової війни перешкоджали запровадженню в університетські нав­чальні плани курсів порівняльного правознавства. Однак у 20-30-х роках XX ст. ситуація почала змінюватися. У 1934 p. P. Паунд, від­значаючи тенденції у цій галузі, заявив, що, на його думку, у май­бутньому викладання права буде засноване на порівняльно-пра­вовому методі: викладач має постійно на конкретних прикладах показувати студенту, що жодна з національних правових систем, жодна доктрина, концепція, норма або конструкція не можуть зап­ропонувати адекватного вирішення проблем, які постійно виникають у повсякденному житті. Друга світова війна також негативно позна­чилася на розвитку порівняльного правознавства та його освітніх функцій, значною мірою загальмувавши цей процес. А вже після за­кінчення війни тенденції розвитку компаративістики було пов'язано із прагненням до створення уніфікованого "європейського права"1.

Згодом розвиток права був пов'язаний не лише з діяльністю зако­нодавчих органів, а й судовою практикою, яка відігравала роль дже­рел права. Ще на початку XX ст. серед юристів розгорнулася диску­сія щодо предмета порівняльного правознавства та місця цієї галузі права в юридичній науці. В другій половині XX ст. у центрі уваги юристів-компаративістів світу перебували кілька комплексів проблем:

загальнотеоретичні питання порівняльного права: предмет,

цілі, функції, основні аспекти;

порівняльне дослідження основних правових систем сучас­

ності;

порівняльно-правові дослідження в межах галузевих юри­

дичних наук.

1  Ковалевский М. М. Историко-сравнительный метод в юриспруденции и примене­ние для изучения истории права. — М, 1980.

Сучасне порівняльне правознавство стало "професійнішим" по­рівняно з минулими роками, оскільки розвивається на глибшій професійній основі і залучає ширше коло фахівців, які займаються винятково його проблемами. Порівняльне правознавство дедалі активніше проникає із суто інтелектуальної сфери застосування до прикладної. Зокрема, зі сфери науки й освіти воно у повоєнний період поширилося у галузі комерції та індустрії, слугуючи важ­ливим джерелом інформації стосовно світових правових систем для бізнесменів, політиків, урядовців тощо.

Враховуючи різні точки зору дослідників і застосовуючи метод синтезу та диференціювання, можна визначити етапи розвитку по­рівняльного правознавства1.

Перший етап характеризується окремими спробами порівняльних досліджень актів різних державних утворень. Зокрема, у працях Пла­тона "Закони", Аристотеля "Політика", англійського вченого Дж. Фортеск'ю, німецького юриста другої половини XVII ст. Струве, а також при використанні порівняльного аналізу для співставлення римських і біблейських законів. В епоху Просвітництва до порів­няльно-правового аналізу звертались англійський філософ Дж. Локк, французький філософ Ж. Ж. Руссо, італійський юрист Ч. Беккаріа. Помітний слід в історії розвитку порівняльного правознавства за­лишив французький мислитель XVIII ст. ПІ. Л. Монтеск'є.

Другий етап пов'язаний з використанням порівняльно-правового методу в історії права. Найвидатнішими представниками цього напря­му були Г. Мейн в Англії, Ж. Лерміньє у Франції, А. Пост, І. Колер у Німеччині, М. Ковалевський і П. Виноградов у Росії. Історико-право-вим було також спрямування першої кафедри порівняльного право­знавства та перших журналів з порівняльного правознавства.

Третій етап — це застосування порівняльно-правового методу як інструменту законотворчості, зокрема кодифікації. Істотний ім­пульс його розвитку додала, зокрема, широкомасштабна робота з кодифікації, що розгорнулась у різних країнах Європи на початку XIX ст. Оскільки європейські країни перебували у подібних еконо­мічних, політичних та соціокультурних умовах, це зумовлювало ана­логічні тенденції в розвитку законодавства.

1  Для аналізу було взято праці таких дослідників, як Р. Давід, В. Денисов, А. Дмит-рієв, О. Лисенко, О. Тихомиров, Ю. Тихомиров, А. Шепель та ін.

Четвертий етап характеризується застосуванням порівняльного аналізу до різних правових систем з метою поглибленого вивчен­ня самого феномену права та тенденцій його розвитку. Розуміння того, що право як явище існує не лише у формі закону, а й у інших формах — судової практики, правових звичаїв, доктринального тлумачення тощо, змінило діапазон використання порівняльного правознавства. По суті, було визначено його основну мету: у ре­зультаті порівняння правових систем та окремих інститутів різних народів не лише з'ясовувати їх ефективність у досягненні емпірич­них цілей, а й виявляти закономірності еволюції правових систем та інститутів, напрямів їх подальшого розвитку та наближення. Значний внесок у розвиток такого загального підходу до по­рівняльного правознавства зробили К. Міттермайєр, Г. Радбрух, Дж. Біндер (Німеччина); Р. Салейль, Е. Ламбер, А. Леві-Ульман (Франція); Е. Роген (Швейцарія); П. Ротонді, Т. Аскарелі (Італія); X. Гаттерідж (Англія); Р. Паунд (США) та ін.

П'ятий етап — це формування теорії порівняльного право­знавства: його цілей, функцій, загальних правил порівняльно-пра­вового аналізу, його методики тощо.

Нарешті, шостий етап пов'язаний з поступовим перетворенням теорії порівняльного правознавства на автономну науку: розши­рилось коло досліджуваних тем, сформувався предмет порівняль­ного правознавства, його понятійний апарат, визначилось місце в системі юридичних наук тощо.

На сучасному етапі розвитку української науки порівняльне правознавство є одним з актуальних та цікавих напрямів юридич­ної науки.