2.3. Англо-американська правова сім'я, або система загального права

Англійське право

Основними представниками цієї правової сім'ї є Великобританія (включаючи, з деякими обмеженнями, і Шотландію, правопорядок якої зазнає великого впливу римського права і, відповідно, права країн континентальної Європи) і США (за винятком штату Луї­зіана, в якому з 1808 р. діє цивільний кодекс, орієнтований на Ко­декс Наполеона, а сама структура правової системи побудована на зразок французької). Основою для розвитку права США стало ан­глійське загальне право, яке також впливає і на правові системи колишніх англійських колоній. Воно діє на більшій частині Кана­ди (за винятком провінції Квебек, яка орієнтована на французьке право), в Австралії, Новій Зеландії та Ірландії, а в колишніх коло­ніях в Азії, Африці та Карибському басейні, крім сфери так звано­го особистого права (особистого статусу, сімейного та спадкового права), відіграє вирішальну роль, оскільки в них англійська мова залишається в основному мовою правової системи.

Нині Великобританія не є державою з єдиним правопорядком. Північна Ірландія, Шотландія, Нормандські острови та острів Мен мають частково власне право, яке відрізняється від права Англії та Уельсу. Однак у світі поширилося саме загальне право Англії1.

Систему загального права було створено в Англії після нор­мандського захоплення в 1066 p., ще до правління королеви Єлизавети І (1558-1603). Саме тоді склалася класифікація загаль­ного права та, коригуючи його недоліки, право справедливості, а також була розроблена методика прецедентного права. Принципи, які розвивалися на той час у багатьох галузях права, і донині ста-

Романов А. К. Правовая система Англии. — М., 2000.

29

новлять фундамент чинного права. Водночас сформувалася цент­ралізована судова система, провідну роль в якій відігравали юрис-ти-практики. Період колоніального панування Англії в усьому світі (приблизно з 1600 р. до кінця Другої світової війни) можна роз­глядати як другий етап розвитку англійського права, що характе­ризується становленням вестмінстерського парламентаризму (сим­біоз монархії і демократії). Це привело до подальшого ускладнення механізму дії загального права і ще більшої його диференціації від права справедливості, особливо в галузі торгового, економічного та морського права.

Після закінчення Другої світової війни розпочався новий етап у розвитку англійського права. Проблеми світової економіки, між­народної політики, екології, соціального партнерства, зростання державної торгівлі потребували жорсткішого законодавчого врегу­лювання і розвитку адміністративного права. Суттєво вплинув на сучасне загальне право вступ Великобританії до Європейського співтовариства1.

Побудована на основі класичного англійського права, сім'я за­гального права включає майже всі правові системи англомовних країн. Вплив загального права був помітним і досить великим у тих країнах, що політично були пов'язані з Англією. Ці країни мог­ли зберегти у низці сфер свої власні традиції, інститути і концепції, але англійський вплив наклав глибокий відбиток на мислення юристів цих країн. Найоригінальнішим моментом англійського права була теорія джерел права. Як уже зазначалося, юристи кон­тинентальної Європи виховувались у дусі культу закону і кодексів. Що стосується Англії, то вона не сприйняла ідею кодифікації і до­тримується думки, що судова практика є основним джерелом права. Тобто на першому місці серед основних джерел права перебуває су­довий прецедент — судове рішення з конкретної юридичної справи, якому надається загальнообов'язкове юридичне значення.

Зрозуміло, що в окремих галузях або з окремих питань загаль­не право може бути доповнене законами (статутами), але лише за умови їх вузького та буквального тлумачення. Тому закони у Вели­кобританії відіграють безперечно меншу роль, ніж на Європейсь­кому континенті.

Англійське право відрізняється від романо-германського права пе­редусім своєю структурою. В англійському праві немає поділу права

Цыганков П. А. Теория международных отношений. — М., 2002. 30

на публічне і приватне, не виокремлюють цивільне право, адмініс­тративне тощо. Натомість англійське право поділяється насамперед на загальне право і право справедливості.

Є відмінності романо-германського й англійського права і на рівні визначень. В англійському праві немає такого поняття, як батьківська влада або юридична особа, але використовуються такі невідомі для права континентальної Європи поняття, як довірча власність, зустрічне задоволення тощо. В деяких випадках терміни англійського права неможливо перекласти на інші мови так, аби вони не втратили свого змісту.

Відмінність структури романо-германської та англійської право­вих систем виявляється також і на елементарнішому рівні — рівні норми права. В англійському праві, виробленому судовою практи­кою, норма права {legal rule) дещо відрізняється від норми, вироб­леної доктриною і встановленої законодавством у континентальній Європі, вона є менш загальною і абстрактною, не поділяється на імперативну і диспозитивну.

Коли перед юристом постає конкретна проблема, він насамперед намагається з'ясувати, до якої юридичної категорії належить цей випадок: кримінальна справа, цивільна тощо. Вирішення цього пи­тання важливе ще й тому, що в усі часи юристи спеціалізувалися в окремих галузях національного права. Склався традиційний по­діл, наприклад, на цивілістів, криміналістів, юристів, що спеціа­лізуються у галузі торгового права, та інших. Складність сучасного права призвела до ще вужчої спеціалізації юристів. Наприклад, один і той самий юрист не може консультувати клієнта або вести його справи в суді в таких різних галузях, як право інтелектуальної власності і справи про нездатність, кримінальне право або сімейне. Кожна галузь права має свою базу законодавчих актів, яку добре знає лише фахівець, тоді як інші юристи мають про цю галузь пра­ва лише загальні уявлення.

Аналогічна ситуація і в англійській правовій системі, але з істо­ричних причин у ній склався інший поділ, ніж у романо-герман-ських системах права. Через це юристи континентальної Європи стикаються з труднощами, якщо бажають ознайомитися з англій­ським правом. В англійському праві навряд чи є фундаментальна книга, побудована за звичними для юристів континентальної Євро­пи канонами.

31

Як уже зазначалося, в англійському праві немає поділу права на приватне і публічне, але є поділ на загальне і право справедливості. Право справедливості — це сукупність норм, які створені Судом канцлера для доповнення, а іноді і перегляду системи загального права. Право справедливості виникло через прогалини і недоліки загального права. Якщо, наприклад, громадянин вважав, що його засудили несправедливо, не врахували всіх пом'якшуючих обста­вин, то він мав право звернутися по допомогу до короля, який міг сам, керуючись імперативами совісті, здійснити правосуддя або зо­бов'язати суд прийняти справедливе рішення. Втручання короля — суверена правосуддя — було обґрунтованим у тих випадках, коли інші правові засоби були відсутні. Але втручання канцлера ніколи не створювало нових норм права, які б судді мали застосовувати в подальшому. В цьому розумінні канцлер не змінював права, яке застосовувалося судами загального права. Компетенція англійських королівських судів була вузькою, вони діяли за суворою процеду­рою і тому не мали свободи маневру. Звідси виникала потреба в особливій юрисдикції, заснованій на королівській прерогативі, яка могла б пом'якшити жорсткість загального права, доповнити його та узгодити з вимогами моралі і совісті.

До 1875 р. застосування права справедливості здійснювалося окремими особливими судами, які так і називалися — суди права справедливості. Нині право справедливості, яке має власну спе­цифіку, стало частиною всього корпусу права, що застосовується в країні. Однак специфічні принципи права справедливості все ще зберігають свою дію. І саме завдяки практиці застосування права справедливості рішення англійських суддів були виважені і помір­ковані. До принципів права справедливості, визнаних усіма краї­нами загального права, належать такі:

будь-яке порушення повинно бути виправлене шляхом на­

дання потерпілому засобів судового захисту {equity will not

suffer a wrong to be without a remedy);

наслідування загального права, його коригування {equity fol­

lows the law);

за рівності суб'єктивних прав у сторін, які позиваються, пріо­

ритет має перша за часом правова вимога {where equities are

equal, the first in time shall prevail);

як зроблене розглядається тільки те, що повинно було бути

32

зроблено (equity looks upon that as done, which ought to be done);

важливість не так форми, як наміру (equity looks to the intent,

rather than to the form);

хто шукає справедливості, сам повинен діяти справедливо

(he who seeks equity, must do equity);

особа, яка шукає захисту у права справедливості, повинна

бути бездоганною з усіх поглядів (he who comes into equity,

must come with clean hands)1.

Характеризуючи англійське право, слід зауважити, що на відміну від континентальної Європи, юристів якої більше цікавить матері­альне право, тут на першому місці перебуває процесуальне право. Традиція Європейського континенту звертати менше уваги на судо­ву процедуру, ніж на норми матеріального права, склалася здавна: ще в Римі розрізняли дійсних юрисконсультів і адвокатів (oratores), яких за рангом вважали нижчими. Згодом ця традиція розвинулася завдя­ки університетській підготовці юристів. Юрист — це той, хто вивчив римське право, і цим він відрізнявся від практика, який знав правила судочинства, але не мав загальної правової культури.

Англійське право — це не право, яке вивчається в університеті, не право принципів. Це право процесуалістів і практиків. Раніше тільки незначна частина юристів навчалася в університетах, і в XIX ст. у країні не було жодного судді з відомим ім'ям, який би мав університетський диплом. Сьогодні вивчення права в Англії починається з підготовчого етапу, який включає максимально наб­лижену до практичної діяльності фазу навчання в спеціальних юридичних школах та складання іспитів. Минають роки професій­ного навчання в адвокатських конторах, і лише після цього можна буде сказати, що юридичну освіту повністю завершено.

Серед юридичних професій адвокати відіграють провідну роль. Існує традиційний поділ адвокатів на соліситорів та баристерів. Соліситор — самостійний адвокат. Він консультує і представляє свого клієнта з правових питань, але не може виступати в судах ви­щих інстанцій — Високому суді, апеляційному, палаті лордів. Це вже царина адвокатської практики баристерів, які готують письмові документи до процесу та виступають у суді. Найвідоміші баристе­ри, які досягли визнання громадськості, можуть після десяти років

Див.: Правовая система Англии. — М, 2002.

33

своєї практичної діяльності звернутися із клопотанням про призна­чення королівським адвокатом (Queens Counsel).

Корпус суддів судів вищих інстанцій формується з королівських адвокатів, а також адвокатів із великим стажем, які досягли ве­ликих успіхів в своїй діяльності та мають незаперечний авторитет серед колег. Така система відбору сприяє, з одного боку, право-наступництву та збереженню юридичних традицій, що покладені в основу англійської правової системи, а з іншого — гарантує, що посаду судді обійматиме досвідчений і незалежний юрист, який знає свою справу. Саме завдяки професійним та особистим якос­тям суддів англійська правова система має високу репутацію.

За останнє століття англійська судова процедура спростилася. Водночас значно збагатилося англійське матеріальне право, до­сягнувши такого рівня визначеності, який дає можливість порів­няти його з правовими системами континентальної Європи. Однак стиль мислення, що був породжений столітніми традиціями, збері­гається й досі.

Юрист континентальної Європи вбачає в праві принципи соці­ального порядку та оцінює його у світлі цих принципів. Він го­ворить про принципи політичної свободи, соціальні права, а на прак­тиків покладає впровадження цих принципів у життя. Тоді як англійський юрист — свого роду наступник практиків, як правило, з недовірою ставиться до того, що вважає пустопорожніми балач­ками: чи слід зважати на правове положення або принцип, якщо на практиці не існує засобів для його здійснення? Вся увага англій­ських юристів упродовж століть була звернена на судову процедуру і дуже повільно переноситься на норми матеріального права.

Правило прецеденту в англійській системі потребує деталізації, оскільки ступінь обов'язковості прецедентів залежить від місця суду в судовій ієрархії. Ситуація, яка існує в нинішній організації судової системи, виглядає так: рішення вищої інстанції — Палати лордів — є обов'язковими для всіх інших судів; Апеляційний суд, що складається з двох відділів (цивільного і кримінального), зобо­в'язаний дотримуватися прецедентів Палати лордів та власних рішень, а його рішення обов'язкові для всіх нижчих судів; Високий суд пов'язаний прецедентами обох вищих інстанцій, його рішення є обов'язковими для всіх нижчих інстанцій. Окружні і магістральні суди не створюють власних прецедентів. Не вважаються преце­дентами і рішення Суду корони, створеного в 1971 р. для розгляду особливо тяжких кримінальних злочинів.

34

Правило прецеденту традиційно розглядалося в Англії як "тверде". Судова інстанція не могла відмовитися від створеного раніше пре­цеденту, який міг бути скасований тільки вищою інстанцією або пар­ламентським актом. До середини XX ст. навіть Палата лордів була обмежена у своїх діях власними попередніми рішеннями. Лише у 1966 р. Палата лордів відмовилася стосовно себе від цього принципу.

Останніми роками зростає роль так званого статутного права, тоб­то писаного права парламентського походження. Щороку англійський парламент приймає близько 80 законів, які за багатовікову діяльність законодавчого органу становлять майже 50 томів. Формування зако­ну відбувалося під впливом вимог судової практики, яка диктувала певну структуру, характер викладення норм, що зумовлює казуїстич­ний стиль законодавчої техніки.

Попри велику кількість прийнятих законів, Англія залишається "не кодифікованою" країною, яка не має навіть писаної Консти­туції. Зростання кількості законодавчих актів загострює проблему їх систематизації. Але йдеться лише про систематизацію за допо­могою консолідації, тобто об'єднання законодавчих положень з од­ного питання в єдиний акт.

Незважаючи на існуючі проблеми, в останні десятиріччя анг­лійське законодавство набуває дедалі більш систематизованого харак­теру. В 1965 р. було створено Правову комісію для Англії, якій дору­чено готувати проекти великих консолідованих законодавчих актів у різних галузях права. Паралельно з нею діють комітети з перегляду цивільного і кримінального законодавства, а також різні королівські комісії, яким доручається підготовка звітів про стан законодавства і внесення пропозицій щодо його вдосконалення. Завдяки здійсненню низки послідовних реформ діяльність переважної більшості правових інститутів регулюється консолідованими актами, але жодна галузь англійського права й досі не кодифікована повністю.

Право США

У процесі поширення загальне право зазнало деяких змін, що були зумовлені особливими умовами країн, які його прийняли. Характер змін залежить від стійкості зв'язків, що збереглися між тією або іншою країною і Великобританією, від впливу місцевої цивілізації та інших чинників. Усе це стосується і СІЛА. Англійці, які заснували свої поселення на території СІЛА, привезли із собою і англійське пра-

Див.: Нарис про історію Америки: Пер. з англ. — К., 2000.

35

во. Починаючи з 1607 p. — дати утворення першої колонії, воно вва­жалося єдиним чинним правом. Місцеві звичаї та традиції ігнорува­лися і поступово витіснялися як щось нецивілізоване і вороже. Однак англійське право все ж таки зазнало деяких змін1.

Це було зумовлено тим, що на соціально-економічне становище в колоніях не впливали феодальні відносини, що істотно відрізня­лося від ситуації в метрополії. За відсутності централізованої су­дової влади потреба в регламентації у колоніях нових відносин, що складалися, сприяла усвідомленню необхідності писаного кодифі­кованого права. Американська революція висунула ідею створення самостійного національного американського права. Прийняття пи­саної федеральної конституції і конституцій штатів, які увійшли до складу США, було першим і важливим кроком у цьому напрямі. Передбачалася повна відмова від англійського права, а разом з тим і від правила прецеденту та інших характерних ознак загального права. В ряді штатів було прийнято кримінальні, кримінально-про­цесуальні і цивільно-процесуальні кодекси, заборонено посилатися на англійські судові рішення, що були винесені до проголошення незалежності. Однак перехід американської правової системи в ро-мано-германську правову сім'ю не відбувся. Лише деякі штати, які раніше були французькими або іспанськими колоніями (Луїзіана, Каліфорнія), прийняли кодекси романського типу, однак поступо­во вони були, так би мовити, "поглинені" загальним правом. Зага­лом у США склалася система, подібна до англійської: прецедентне право у взаємодії із законодавством.

У США й Англії аналогічна концепція права; в обох країнах існує подібний поділ права, використовуються одні й ті самі по­няття і тлумачення норми права. Для американського юриста, як і для англійського, право — це насамперед право судової практики. Норми, вироблені законодавцем, лише тоді ввійдуть до системи американського права, якщо їх неодноразово застосують суди і можна буде посилатися не на самі норми, а на рішення судів, що їх використали.

Хоча за структурою право США аналогічне загальному праву, у них є відмінності і розбіжності. Одна з таких розбіжностей пов'язана з федеральною структурою США. Штати, які входять до складу США, наділені широкою компетенцією, в межах якої вони ство­рюють своє законодавство і свою систему прецедентного права. Суди

36

кожного штату здійснюють свою юрисдикцію незалежно один від одного. Тому хоч би якою міцною була тенденція до подібності су­дової практики, існують численні приклади, коли суди різних штатів приймають за аналогічними справами різні, а іноді навіть проти­лежні рішення.

Американські суди вільніше, ніж англійські, застосовують преце­денти і не так жорстко обмежені рішеннями вищих судових інстанцій, як в Англії. Це пояснюється і численністю юрисдикцій, і різними пра­вовими течіями, зокрема правового реалізму, соціологічної юриспру­денції, які змінили традиційне уявлення про діяльність суддів. Таке непевне становище з традиційними правовими джерелами стабілі­зується зустрічною тенденцією до уніфікації.

З 1923 р. у США видається Зведення права {Restatement of Law). Це багатотомне видання є зібранням систематизованих прецедентів, які сформульовані у вигляді законів (параграфів) і покликані не лише відобразити сучасний стан права США, а й визначити шляхи його подальшого розвитку. Крім того, ще в 1892 р. Національна кон­ференція уповноважених з уніфікації законів штатів {National Conferense of Commissiones on Uniform State Laws) розробила áàãàòî проектів уніфікованих і типових законів, які були рекомендовані штатам для прийняття. Чимало одноманітних законів, підготовлених у такий спосіб, були прийняті всіма штатами. Деякі з них застосову­валися лише в окремих штатах.

Велику роль закони відіграють у галузях конституційного та економічного права США. Що стосується класичних інститутів цивільного права, то тут через посилення законотворчості виникла змішана система прецедентного та статутного права. Причому цей процес у США отримав більшого розвитку, ніж в Англії. Але за­галом з методологічної точки зору пріоритет усе ж таки зали­шається за прецедентним правом, що, безперечно, є характерною ознакою загального права. Статутне право, зокрема діючі в деяких штатах кодекси (однак їх не можна вважати такими в розумінні кодексів країн континентальної Європи, це швидше збірники за­конів), лише фіксує у дещо систематизованому вигляді існуюче прецедентне право без найменших спроб вплинути на правову си­туацію у відповідному штаті.

Щороку в США публікується понад 300 томів судової практи­ки і, незважаючи на широкі можливості сучасної комп'ютерної тех­ніки, пошук прецедентів залишається нагальною справою для

37

юристів. Багато розбіжностей у право країни вносить законодав­ство штатів. Так, у різних штатах по-різному трактуються режим спільності майна подружжя, підстави для розлучення, порядок дії закону в часі, визначення кримінального правопорушення тощо. Усе це робить правову систему США ще складнішою і заплута-нішою, ніж англійська.