2.6. Правові системи країн Далекого Сходу

Країни Далекого Сходу дуже відрізняються як за своїм історич­ним розвитком, так і за сучасним станом. Але незважаючи на це,

Див.: Давид Р. Правовые системы современности. — М., 1972.

45

можна, принаймні з точки зору багатьох європейських вчених, ви­явити деякі спільні для них ознаки. На відміну від Заходу, народи цих країн не вірять у право як засіб забезпечення соціального по­рядку і справедливості. Звісно, що в цих країнах існує право, але воно залишається більше формальним і не відіграє значної ролі в їх суспільному житті. До судових інстанцій тут заведено звертатися лише тоді, коли вичерпано всі інші можливості вирішити конфлікт мирним шляхом. Жителі цих країн пов'язують право з примусом, а це суперечить принципам їх ідеології, їх переконанням, які ґрун­туються на тому, що соціальний порядок повинен охоронятися пе­реважно методами переконання, технікою посередництва, самокри­тичною оцінкою поведінки, духом поміркованості і злагоди.

Цей загальний підхід в жодному разі не усуває існуючих між країнами Далекого Сходу розбіжностей, пов'язаних з різними кон­цепціями суспільства тієї або іншої держави. Географічне положен­ня та історичний розвиток зумовили значну відмінність Китаю, Японії, Монголії, Кореї, країн Індокитаю. По-різному відчувався вплив Заходу на ці країни. Наприклад, більшість країн Далекого Сходу кодифікувала своє законодавство. (Крім Малайзії та Бірми, які були під англійським володінням, до того ж право цих країн зазнало також впливу ісламу та індуського права, яке здебільшого було скопійоване з моделей загального права.) Складалося вражен­ня, що ці країни мають намір приєднатися до романо-германської правової сім'ї. Але згодом деякі з них висловили бажання транс­формувати свою структуру у процесі будівництва комунізму.

Структури й інститути західного типу, що були запроваджені в цих країнах, залишаються здебільшого звичайним "фасадом", за яким регламентація суспільних відносин відбувається, як правило, згідно із традиційними моделями.

Розглянемо детальніше правові моделі деяких країн Далекого Сходу.

Китайське право

Традиційна для Китаю концепція суспільного ладу до XIX ст. розвивалася в умовах панування маньчжурської династії, і лише у 40-х роках XIX ст. почала зазнавати впливу країн Заходу. її фун­даментальна думка, далека від релігійної догми, полягає в тому, що має існувати космологічний порядок, в якому взаємодіють Земля, небо і люди. Земля і небо підпорядковані незмінним законам, а

46

люди — володарі своїх вчинків, тому від того, як вони поводять­ся, залежить, буде у світі порядок чи, навпаки, безлад.

Гармонія повинна бути у взаємодії природи і людини, а також у відносинах людей між собою. В суспільних відносинах мають пе­реважати злагода, поміркованість, намагання знайти спільну мову, дійти консенсусу. Слід уникати поспішних рішень, санкцій. При цьому непорозуміння повинні ніби "розтанути", а запропоноване рішення добровільно приймається учасниками суперечки, які вва­жають його справедливим і за якого ніхто з них не "втрачає свого обличчя". Тобто на перше місце виходять виховання і переконан­ня, а не влада і примус.

Дотримуючись таких поглядів, китайці негативно ставились до західної ідеї права з його суворістю й абстрактністю. На їх думку, людина не повинна домагатися своїх прав за всяку ціну, бо обов'я­зок кожного — намагатися дійти згоди і забувати про власні інте­реси заради спільних.

Традиційна китайська концепція не відкидає права, але вважає, що воно необхідне тим, хто не дотримується моральних принципів, невиправним злочинцям, а також іноземцям, для яких китайська цивілізація чужа.

Після революції 1911 р. розпочалася редакційна робота зі ство­рення кодифікованих актів. Зовні китайське право набуло євро­пейського вигляду і, на думку деяких науковців, увійшло до сім'ї правових систем, заснованих на римському праві. Однак за цим фасадом продовжували існувати традиційні поняття, що, за деяки­ми винятками, переважали у реальній дійсності.

Після приходу до влади комуністичної партії Китай з 1949 р. став народною республікою і, як і колишній Радянський Союз, керувався ідеологією марксизму-ленінізму. Однак ситуація з розвитком права дещо відрізнялася. Якщо Радянський Союз визнавав першочергову роль закону і необхідність принципу законності, то Китай, навпаки, не надав цьому великого значення, можна навіть сказати, ставився до цього с презирством. І хоча в Китаї на той час відмовились від учен­ня про зв'язок між гармонією у суспільстві і порядком речей у при­роді, та все одно схилялися до того, аби моральне виховання і вихо­вання громадської добропорядності переважали над іншими методами. Китай відрізнявся від СРСР і більшою "лівизною". Якщо для розвит­ку виробництва радянські керівники не відкидали багато з того, що забезпечувало зростання виробництва і при капіталізмі, Китай відмо-

47

вився від цієї моделі, що тлумачилася як державний капіталізм, і ви­ступав проти "радянських ревізіоністів", котрі, як стверджували ки­тайці, підмінили боротьбу за звільнення робітничого класу і всього людства "боротьбою за гуляш".

Отже, в Китаї перевага надавалася не економічному зростанню, а соціальній перебудові, створенню нового типу громадських відносин, що виключали будь-яку можливість і навіть думку про експлуатацію.

Після смерті Мао Цзедуна в 1976 р. настав час змін. Посилився інтерес до законності і взагалі до юридичного аспекту життя. Після прийняття Конституції 1978 р. помітно активізувалося законодав­ство. Нинішні китайські керівники вважають, що законодавство може стати перешкодою на шляху несправедливості. Помітнішим стає вплив західних країн на правотворчість Китаю, але багато хто з учених сумнівається, що право і законність колись відігравати­муть у ній таку саму роль, як і в країнах Заходу.

Право Японії

Характерні ознаки права Японії зумовлені тим, що до 1853 р. Японія не мала суттєвих контактів із Заходом, відтак традиційний тип правового мислення перебував під впливом Китаю. Однак ця острівна країна зберегла і свою яскраво виражену оригінальність.

В Японії в період феодалізму не було правових шкіл, професій­них суддів, прокуратури, адвокатів і нотаріусів. Судові функції не відрізнялися від інших публічних правових функцій. Якщо у той період й існувало право, в тому числі навіть писані норми, то мова може йти лише про приписи, які давалися вищими органами вла­ди нижчим. Останні могли лише підпорядковуватися. Народ, який постійно утримували в невігластві, не був захищений від свавілля. Не було й мови про рівність прав тих, хто належав до різних верств — класів. Ідея права була відсутня і у відносинах між чле­нами одного класу. Як і в Китаї, в Японії категоричність судових рішень викликала негативне ставлення. Склався цілий комплекс норм, які виходили швидше з міркувань пристойності і регулюва­ли поведінку індивідів у стосунках один з одним у всіх випадках життя. Вони отримали назву "гірі". Наприклад, були гірі батька і сина, братів між собою; за межами сім'ї — гірі власника і праців­ника, кредитора і боржника тощо.

Можна сказати, що гірі деякою мірою замінювали право, а на думку декого з японців, навіть мораль. Гірі дотримувалися автома-

48

тично, і не тому, що вони відповідали певній концепції моралі, а під страхом осудження з боку суспільства у разі недотримання гірі. Правила поведінки, визначені гірі, становили неписаний кодекс честі, який мав характер звичаю і визначав поведінку.

Таким було становище до середини XIX ст., коли встановлену структуру було зруйновано в ході загального оновлення японсько­го суспільства і після втручання європейських держав та США. Де­мократична держава західного типу замінила феодальну державу. Завдяки швидкому економічному розвитку Японія перетворилася на одну з провідних країн сучасної епохи в галузі виробництва і світової торгівлі. Нині там існує сучасне законодавство, яке спорі­днює правову систему Японії з правовими системами країн Захо­ду, зокрема з романськими системами континентальної Європи.

Однак слід зазначити деяку особливість японської правової си­стеми, яка полягає в тому, що після Другої світової війни до впли­ву романської системи додався і навіть став домінуючим вплив ан-гло-американської правової сім'ї. Тобто відбувся симбіоз різних правових систем з урахуванням національних традицій і звичаїв. Втім, право, по суті, лише поверхово регулює суспільне життя японців, яке хоча й наближається до моделі буржуазного суспіль­ства вільних індивідів, що особливо помітно в міському середовищі та серед молоді, однак у ньому залишаються сильними власні тра­диції і спосіб мислення. Застосування сучасного права наштовхуєть­ся в Японії на містичний сентименталізм японців, які більше полюб­ляють поезію, ніж логіку, і з огляду на історичні обставини досить байдужі до ідей свободи.

Японці і сьогодні вбачають у праві апарат примусу. Ідея права в їх свідомості, як і раніше, пов'язана з покаранням і в'язницею. Тому право, на їх думку, річ ненависна, виклик до суду навіть за цивіль­ною справою вважається соромом, а острах ганьби можна вважати основною рушійною силою, що визначає поведінку японців.

І хоча суди Японії досить активні, однак більшу частину їх діяльності, пов'язаної з відносинами між приватними особами, ста­новить інститут примирення. Законом передбачено багато видів мирових угод. Перший з них традиційно стосується досудової стадії вирішення суперечки. Звернення до суду, на думку японців, є недостойною для них поведінкою, і перед тим, як на це зважити­ся, вони намагаються вирішити суперечку за допомогою залучен­ня посередників. У більшості випадків конфлікт завершується саме

49

на цій стадії. Якщо ж у такий спосіб його не вдалося владнати, то сторони мають право звернутися до суду. Однак суддя повинен постійно намагатися примирити сторони. Це вважається найкра­щим вирішенням справи, тобто не судове рішення, яке б задоволь­нило обидві сторони, а відмова від позову і мирова угода.

Право Індії

Цивілізація Індії відрізняється від християнської або ісламської цивілізації. Для мусульман і християн основним є принцип Свято­го Писання, згідно з яким усі люди рівні перед Богом, за "образом і подобою" якого вони створені. Індуїзм не знає цієї фундаменталь­ної західної концепції. Для нього поняття "людина" — проста аб­стракція: є лише "люди", поділені з моменту народження на соц­іальні ієрархічні категорії, кожна з яких має свою систему прав і обов'язків, і навіть мораль.

Норми, які регулюють поведінку людей, викладено в книгах, що називаються "шастри". Існують шастри трьох видів, адже, відпові­дно до індуського світогляду, світ спирається на три основи, і по­ведінку людей можна визначити трьома рушійними силами: добро­чинністю, зацікавленістю (або інтересом) і задоволенням. Деякі шастри навчають людей, як вони повинні поводитися аби бути угодними Богу, і ця наука називається "дхарма". Інші шастри міс­тять рекомендації щодо спеціального мистецтва керувати і способів розбагатіти (артха — наука користі і політики). Шастри розвива­ють також і таку науку, як кама — про отримання задоволення.

Кожен повинен поводитися так, як це приписано відповідній соціальній касті, до якої він належить і яка наслідує свої звичаї. Збори касти (панчаят) вирішують у місцевому масштабі всі супе­речки, спираючись на думку громади. Найсуворішим покаранням є відлучення від громади.

У дхармі правові норми сформульовано і згруповано інакше, ніж у західному або мусульманському праві. Релігійні і правові приписи не відокремлені одне від одного. Книга, більшою мірою присвячена праву, називається "віавахара". В ній викладено прин­ципи правосуддя і процесу, а також 18 видів суперечок, які охоп­люють приватне і кримінальне право.

Автори сучасних творів про індуське право, які перебувають під впливом західноєвропейської моделі, більше уваги приділяють не тлумаченню дхарми, а нормам, які нині реально існують в Індії.

50

У цих працях не розглянуто все те, що із західної точки зору на­лежить до релігії, а аналізуються галузі права, які застосовуються до всього населення країни незалежно від їх релігійної належності.

Класичне індуське право зазнало значних змін під час британсь­кого панування, було також обмежено сферу його застосування. Британське завоювання стало на заваді самобутньому розвитку індуського права. Після колонізації це право застосовувалося суда­ми в суворо обмежених сферах: спадкування, шлюб, касти, релі­гійні інститути.

Після проголошення незалежності Індії розпочалася діяльність з модернізації та уніфікації індуського права. Було здійснено за­конодавчу реформу. Конституція Індії скасувала систему каст. Усі питання, пов'язані зі шлюбом і розлученням, були суттєво рефор­мовані Законом про шлюб 1955 р. Погляди на шлюб, котрий у кон­цепції індуїзму розглядався як освячений союз, а з точки зору тра­диційного індуського права — як подарунок, що родичі жінки робили родичам чоловіка (тобто від жінки як "об'єкта" угоди, не вимагалася згода на шлюб, а сам шлюб був непорушним), були офіційно змінені новим правом Індії. Згідно з ним кожен з подруж­жя повинен висловити особисту згоду на шлюб, було заборонено багатоженство, передбачалася можливість розлучення, було вста­новлено мінімальний шлюбний вік як для чоловіків, так і для жі­нок. Зміни торкнулися й інших інститутів індуського права.

Власне індуське право в сучасний період набуло в Індії нових ознак. Воно залишається правом, яке застосовується лише до ін­дуської частини населення. Було відкинуто чимало старих звичаїв. Однак прагнення індуського населення бути вірним традиціям і принципам індуської цивілізації простежується через усі трансфор­мації, тому індуське право залишається сьогодні однією з фунда­ментальних концепцій соціального ладу країни.

Сучасне право Індії намагається змінити традиційні концепції релігійного права і побудувати його за зразками західної концепції світського права. Хоча законодавець офіційно може ліквідувати ре­жим каст, дозволити шлюб між особами, які належать до різних каст, або замінити традиційні збори каст зборами адміністративно-територіальних одиниць, але він не в змозі так швидко змінити звички і світогляд, що мають столітні корені і пов'язані з релігій­ним сповіданням індусів, які переважають серед населення Індії. Вони продовжують жити так, як жили їхні пращури, дотримуючись

51

власних традицій і звичаїв, особливо сільське населення. Успіх у перевихованні населення пов'язаний з розвитком сучасної економ­іки Індії.

У період англійського панування і до проголошення незалеж­ності право Індії належало до сім'ї загального права. Що визнача­лося передусім термінологією і понятійним апаратом. Рішення, запропоновані індійським правом, могли відрізнятися від англійсь­кого права, однак не виходили за рамки загального права і вико­ристовували прийняті цим правом концепції і техніку. Після про­голошення незалежності в праві Індії залишилося багато назв і понять англійського права, хоча вони можуть і не відповідати за змістом тому, що це означає в загальному праві насправді, тобто назва не відповідає сутності.