10.2. Основні завдання та показники соціальної політики

Під час переходу України до ринкових відносин соціальна політика держави зосереджується на тому, щоб відповідно до наявних фінансових можливостей забезпечити органічне поєднання макроекономічної трансформації із соціальною спрямованістю реформ.

Соціальна політика має бути адекватною стану економіки, сприяти виходу з кризи, забезпечити дотримання мінімально необхідних стандартів життєвого рівня населення. Водночас заходи соціальної політики спрямовуються на збереження та відтворення трудового потенціалу народу, утвердження необхідної мотивації продуктивної праці, запобігання масовому безробіттю.

Для реального втілення в життя цих складових соціальної політики потрібна реалізація таких завдань:

утворення необхідних умов для поліпшення кожним трудівником свого добробуту за рахунок особистого трудового внеску, підприємництва та ділової активності; заходи щодо нарощування фонду споживання, стимулювання ефективного платоспроможного попиту;

перехід від чинної моделі організації заробітної плати, що зорієнтована на низьку ціну робочої сили і високу частину безкоштовних соціальних послуг до нової моделі, яка передбачає високу ціну робочої сили і платне задоволення відповідних послуг. Це дає змогу суттєво збільшити частку заробітної плати в структурі суспільного доходу, зрівняти її обсяги з реальним масштабом цін, істотно зменшити тиск соціальних витрат на бюджет держави; суттєве зростання ціни робочої сили матиме важливе значення з погляду її захисту в процесі входження країни у світовий економічний простір;

відновлення регулюючої функції мінімальної заробітної плати, яка не може бути нижча за офіційно встановлену межу малозабезпеченості, з поступовим підвищенням мінімальної заробітної плати до 60% від середньої заробітної плати в народному господарстві. Це стосується й мінімального рівня погодинної оплати, удосконалення всієї системи й механізму визначення оплати праці у виробничих та невиробничих галузях економіки. Відповідно до конкретної економічної ситуації в країні має діяти механізм індексації розміру мінімальної заробітної плати;

забезпечення прогресивних змін у співвідношенні між тариф­ною та надтарифною частинами оплати праці. Треба передбачи-
ти підвищення частки тарифу в середній заробітній платі від теперішнього критичного рівня (15—25%) до оптимальних роз­мірів (70—80%). Це сприятиме підвищенню продуктивності праці і забезпечуватиме оптимальну, обгрунтовану міжгалузеву, між­кваліфікаційну, міжпосадову диференціацію заробітної плати;

нагромадження необхідних фінансових ресурсів для здійснення відповідної допомоги по безробіттю, для збереження робочих місць у процесі роздержавлення та приватизації, стимулювання розвитку малих підприємств та індивідуальної трудової діяльності, запровадження системи громадських робіт, фахової перепідготовки осіб, що втратили роботу, для виконання програми захисту малозабезпечених багатодітних і неповних сімей, непрацюючих пенсіонерів, інвалідів, із щомісячним індексуванням грошових виплат зазначеним категоріям населення відповідно до фактичних темпів інфляції;

відшкодування витрат на оплату житла з урахуванням матеріального розшарування населення у зв’язку з лібералізацією квартирної плати та комунальних платежів;

забезпечення справедливої системи пенсійних виплат з урахуванням трудового внеску кожної окремої особи;

запровадження моральних та фіскальних стимулів щодо утворення та розширення сфери діяльності територіальних фондів соціа­льної підтримки населення, розвитку благодійних організацій;

захист інтелектуального потенціалу суспільства, його ефектив­не використання та примноження, сприяння неухильному зрос­танню ролі, престижу та оплати праці інженерно-технічних кадрів, менеджерів, наукової та творчої інтелігенції — учених, діячів літератури та мистецтва, медиків, учителів, працівників закладів культури;

підтримка розвитку духовної сфери, освіти, науки і культури; стимулювання створення недержавних закладів науки, культури, освіти, становлення страхової медицини, здійснення партнерства держави з приватними інституціями у вирішенні питань соціальної політики;

здійснення заходів із соціальної адаптації молоді до умов ринкової економіки, надання юнакам та дівчатам гарантованих можливостей щодо отримання освіти, професійної підготовки та працевлаштування;

збереження в процесі приватизації профілю установ соціального призначення, що знаходяться на балансі державних підприємств і організацій, та їх передача місцевим органам влади. Стимулювання засобами фіскальної політики соціальних інвестицій підприємств та організацій недержавного сектора. Сприяння будівництву об’єктів соціальної сфери, що передбачені національними програмами;

проведення активної економічної політики. Розробка прог­рами охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів.

Процес підвищення рівня життя населення передбачає зв’язок та узгодження низки узагальнених та окремих показників. Це соціально-демографічні (кількість населення, його склад за статтю, віком і соціальним станом; особливості відтворення й міграції населення); узагальнені вартісні показники добробуту народу (національний дохід на душу населення, сукупні ресурси для споживання та невиробничого будівництва, обсяг основних фондів невиробничого призначення); показники, які характеризують умови й оплату праці (кількість робітників, зайнятих ручною працею, темпи скорочення застосування ручної праці, підвищення кваліфікації робітників і спеціалістів, оплата праці зайнятих у народному господарстві); показники розвитку сфери послуг; показники зростання доходів і споживання населення (динаміка та структура реальних доходів населення, обсяг продажу товарів на душу населення, споживання найважливіших продуктів харчування і непродовольчих товарів).

Показниками результативності соціальної політики є рівень і якість життя населення. Під рівнем життя населення слід розуміти міру задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб людини, яку забезпечує сукупність матеріальних і соціальних умов життя. Основними елементами рівня життя є: рівень і струк­тура споживання матеріальних благ (продуктів харчування та непродовольчих товарів); рівень споживання послуг установ побутового обслуговування, охорони здоров’я, освіти, культури, соціа­льного забезпечення, фізкультури; рівень забезпечення житлом.

Для оцінки рівня життя населення використовуються такі показники: прожитковий мінімум; величина вартості прожиткового мінімуму; вартісна величина «споживчого кошика» продуктів харчування; межа малозабезпеченості; мінімальна заробітна плата та мінімальна пенсія тощо.

Соціальний захист населення слід розглядати як систему законодавчих, економічних, соціальних і соціально-психологічних гарантій.

Механізм соціального захисту населення грунтується на таких головних принципах:

забезпечення соціальної справедливості у розподілі створеного національного продукту на основі подолання зрівняльних тенденцій та реалізації принципу оплати за працею;

визнання особистих доходів головним джерелом підвищення соціального добробуту;

надання економічної та моральної допомоги соціально уразливим верствам населення з урахуванням бюджетних можливостей державних і місцевих органів влади.

Елементами системи соціального захисту під час переходу до ринкових відносин є:

державні гарантії щодо оплати праці найманих робітників;

державні гарантії в галузі зайнятості, підготовки та перепідготовки кадрів;

захист інтересів споживача за допомогою різноманітних соціально-економічних інновацій;

утримання непрацездатних і підтримка життєвого рівня малозабезпечених громадян та сімей з дітьми;

індексація грошових доходів населення в разі перманентного підвищення цін на товари й послуги та впровадження механізму перегляду мінімальної заробітної плати, пенсій, стипендій;

індексація вкладів населення в ощадбанках у зв’язку зі зростанням цін та інфляційними процесами;

компенсація населенню збитків у зв’язку з разовим підвищенням цін на товари та послуги під час проведення комплексної реформи цін.

Розглянемо деякі складові механізму соціального захисту.

Рівень життя людей, які позбавлені можливості брати участь у суспільному виробництві, повністю або значною мірою залежить від держави. До цієї категорії слід віднести: осіб, що не досягли працездатного віку, серед яких більшість становлять діти в сім’ях, а також діти, що перебувають у спеціальних дитячих закладах; інвалідів з дитинства; осіб, які досягли непрацездатного віку (пенсіонери, а також особи, що з різних причин не мають права на пенсійне забезпечення); тимчасово непрацездатних унаслідок захворювання, вагітності і пологів, або таких, що доглядають дітей та хворих членів сім’ї.

За функціонування ринкової економіки складовими соціальної допомоги непрацездатним, а також малозабезпеченим громадянам крім пенсійного забезпечення є:

надання грошової допомоги і пільг сім’ям, які виховують дітей;

надання натуральної допомоги малозабезпеченим громадянам (безплатні обіди, безплатний проїзд на транспорті, одяг, паливо, оплата житла тощо);

обслуговування пенсіонерів, інвалідів, самітних непрацездат­них громадян у будинках-інтернатах, територіальних центрах соціального обслуговування, а також удома.

Першочерговим є питання забезпечення зайнятості працездат­ного населення. Щодо цього держава має такі обов’язки:

надати робочі місця всім, хто бажає працювати;

забезпечити матеріальну допомогу для переселення в інші місця;

уживати спеціальних заходів захисту і матеріальної підтрим­ки звільнених у результаті конверсії;

виплачувати стипендії за час перепідготовки та грошову допомогу по безробіттю, гарантувати збереження безперервного та спеціального стажу в цей період;

організувати розгалужену державну службу зайнятості;

надавати пільги підприємствам, які створюють нові робочі місця.

Реалізація соціальної політики та розбудова соціальної сфери згідно з пріоритетами національного, суспільного, культурного й духовного відродження зумовлює необхідність державного регулювання розвитку соціальної сфери та рівня життя населення.

У зв’язку з процесами роздержавлення і приватизації уряд та інші державні структури повинні регулювати виробництво дефіцитних товарів та послуг і не тільки не допускати згортання цього виробництва, а й сприяти його збільшенню. З цією метою і проводиться структурна перебудова економіки, здійснюється конверсія оборонних галузей, їх переорієнтація на створення сучасних технологій, на переоснащення виробництва, а також на безпосередній випуск товарів за запитами споживачів, особливо, коли він технологічно можливий без докорінної капіталомісткої модернізації виробництва.

Усі важелі державного регулювання потрібно застосувати, щоб найближчим часом вийти з продовольчої кризи, задовольнити передусім власні потреби в продуктах харчування. Якщо вміло виділити зони виробництва екологічно чистих продуктів харчування, налагодити глибоку переробку сільськогосподарської сировини, запровадити сучасні методи товарного пакування харчових продуктів, то наші продукти будуть конкурентоспромож­ними. Отже, держава повинна допомогти промисловості докорінно реконструювати й модернізувати переробні підприємства, створити нові заводи й цехи із сучасною технологією в місцях виробництва сільськогосподарської сировини.

Нині обов’язковою вимогою до державного регулювання є забезпечення залежності рівня оплати праці від її результатів з тим, щоб у такий спосіб заінтересувати найманих працівників на підприємствах усіх форм власності високопродуктивно працювати, стримати зростання невиправданих витрат на виробництво, а на цій підставі обмежити підвищення цін та інфляцію. Будь-який заробіток має бути виплачений працівникові тільки за виконану роботу чи надану послугу. Як джерело коштів на оплату праці працівників підприємств може розглядатися тільки частина прибутку, одержаного в результаті їхньої господарської діяльності.

Метою державного регулювання є також розбудова національної системи соціального захисту населення в період формування ринкової економіки з допомогою створення правової і нормативної бази, опрацювання механізмів захисту та державних гарантій, виходячи з реальних можливостей економіки. Засадними в системі соціального захисту мають стати такі принципи: поширення захисту на осіб, які працюють за наймом, членів їх сімей та непрацездатних громадян, диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення залежно від міри їх економічної самостійності, працездатності, можливості підвищення добробуту власними силами; перерозподіл економічної відповідальності за реалізацію соціальних гарантій між державою, підприємствами і громадянами; визначення рівня соціальних гарантій на підставі системи соціальних нормативів; відповід­ність форм соціального захисту рівню розвитку ринкових від­носин в економіці.

У процесі формування ринкової економіки на державу покладається обов’язок розбудови соціальної інфраструктури, яка створює можливості для соціального обслуговування населення, забезпечує економію суспільної праці, збільшує фонд вільного часу людей, поліпшує використання бюджету сім’ї, узгоджує доходи з попитом населення, забезпечує комфортність навколишнього середовища.

Зусилля та кошти держави обов’язково повинні спрямовуватись на створення умов для розвитку галузей освіти, охорони здоров’я, науки, культури, що є вкрай необхідним для зміцнення фізичного та духовного стану громадян нашого суспільства. З допомогою всіх цивілізованих засобів впливу та налагодженої соціальної інфраструктури держава має зосередити зусилля народу, його інтелігенції на збереженні й відновленні культурно-історичної та мистецької спадщини, на розвиток у людей естетичного бачення світу, культурного самовиховання.

Кризовий стан економіки України потребує активнішої політики щодо заходів із соціальної підтримки населення насамперед пенсіонерів, малозабезпечених непрацездатних громадян і їхніх сімей, а також удосконалення системи оплати праці. Без цього всі позитивні результати ринкових реформ і стабілізації виробництва будуть зведені нанівець постійним зростанням соціального нап­руження в суспільстві.

Такими заходами є прийняття законодавчих актів, спрямованих на соціальний захист населення; розробка соціальних прогнозів; розробка показників соціального захисту і рівня життя в державних індикативних планах та способів їх досягнення; запровадження системи фіксованих цін на певні товари та послуги населенню; коригування рівня процентних ставок на вклади населення.

На макрорівні функції державного регулювання рівня життя й соціального захисту населення здійснюють Міністерство економіки, Міністерство праці і соціальної політики.

Через недосконалість ринкових механізмів основною формою державного регулювання є планові прогнози рівня життя населення.

Для характеристики матеріальних засад, сучасного стану і нап­рямів розвитку народного добробуту необхідно розглянути:

рівні та структуру доходів, витрат на споживання населенням матеріальних благ і послуг;

стан споживчого ринку;

стан ринку праці та зайнятості;

стан соціальних гарантій малозабезпеченим верствам населення.

Під час переходу України до ринкових відносин соціальна політика держави зосереджується на тому, щоб відповідно до наявних фінансових можливостей забезпечити органічне поєднання макроекономічної трансформації із соціальною спрямованістю реформ.

Соціальна політика має бути адекватною стану економіки, сприяти виходу з кризи, забезпечити дотримання мінімально необхідних стандартів життєвого рівня населення. Водночас заходи соціальної політики спрямовуються на збереження та відтворення трудового потенціалу народу, утвердження необхідної мотивації продуктивної праці, запобігання масовому безробіттю.

Для реального втілення в життя цих складових соціальної політики потрібна реалізація таких завдань:

утворення необхідних умов для поліпшення кожним трудівником свого добробуту за рахунок особистого трудового внеску, підприємництва та ділової активності; заходи щодо нарощування фонду споживання, стимулювання ефективного платоспроможного попиту;

перехід від чинної моделі організації заробітної плати, що зорієнтована на низьку ціну робочої сили і високу частину безкоштовних соціальних послуг до нової моделі, яка передбачає високу ціну робочої сили і платне задоволення відповідних послуг. Це дає змогу суттєво збільшити частку заробітної плати в структурі суспільного доходу, зрівняти її обсяги з реальним масштабом цін, істотно зменшити тиск соціальних витрат на бюджет держави; суттєве зростання ціни робочої сили матиме важливе значення з погляду її захисту в процесі входження країни у світовий економічний простір;

відновлення регулюючої функції мінімальної заробітної плати, яка не може бути нижча за офіційно встановлену межу малозабезпеченості, з поступовим підвищенням мінімальної заробітної плати до 60% від середньої заробітної плати в народному господарстві. Це стосується й мінімального рівня погодинної оплати, удосконалення всієї системи й механізму визначення оплати праці у виробничих та невиробничих галузях економіки. Відповідно до конкретної економічної ситуації в країні має діяти механізм індексації розміру мінімальної заробітної плати;

забезпечення прогресивних змін у співвідношенні між тариф­ною та надтарифною частинами оплати праці. Треба передбачи-
ти підвищення частки тарифу в середній заробітній платі від теперішнього критичного рівня (15—25%) до оптимальних роз­мірів (70—80%). Це сприятиме підвищенню продуктивності праці і забезпечуватиме оптимальну, обгрунтовану міжгалузеву, між­кваліфікаційну, міжпосадову диференціацію заробітної плати;

нагромадження необхідних фінансових ресурсів для здійснення відповідної допомоги по безробіттю, для збереження робочих місць у процесі роздержавлення та приватизації, стимулювання розвитку малих підприємств та індивідуальної трудової діяльності, запровадження системи громадських робіт, фахової перепідготовки осіб, що втратили роботу, для виконання програми захисту малозабезпечених багатодітних і неповних сімей, непрацюючих пенсіонерів, інвалідів, із щомісячним індексуванням грошових виплат зазначеним категоріям населення відповідно до фактичних темпів інфляції;

відшкодування витрат на оплату житла з урахуванням матеріального розшарування населення у зв’язку з лібералізацією квартирної плати та комунальних платежів;

забезпечення справедливої системи пенсійних виплат з урахуванням трудового внеску кожної окремої особи;

запровадження моральних та фіскальних стимулів щодо утворення та розширення сфери діяльності територіальних фондів соціа­льної підтримки населення, розвитку благодійних організацій;

захист інтелектуального потенціалу суспільства, його ефектив­не використання та примноження, сприяння неухильному зрос­танню ролі, престижу та оплати праці інженерно-технічних кадрів, менеджерів, наукової та творчої інтелігенції — учених, діячів літератури та мистецтва, медиків, учителів, працівників закладів культури;

підтримка розвитку духовної сфери, освіти, науки і культури; стимулювання створення недержавних закладів науки, культури, освіти, становлення страхової медицини, здійснення партнерства держави з приватними інституціями у вирішенні питань соціальної політики;

здійснення заходів із соціальної адаптації молоді до умов ринкової економіки, надання юнакам та дівчатам гарантованих можливостей щодо отримання освіти, професійної підготовки та працевлаштування;

збереження в процесі приватизації профілю установ соціального призначення, що знаходяться на балансі державних підприємств і організацій, та їх передача місцевим органам влади. Стимулювання засобами фіскальної політики соціальних інвестицій підприємств та організацій недержавного сектора. Сприяння будівництву об’єктів соціальної сфери, що передбачені національними програмами;

проведення активної економічної політики. Розробка прог­рами охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів.

Процес підвищення рівня життя населення передбачає зв’язок та узгодження низки узагальнених та окремих показників. Це соціально-демографічні (кількість населення, його склад за статтю, віком і соціальним станом; особливості відтворення й міграції населення); узагальнені вартісні показники добробуту народу (національний дохід на душу населення, сукупні ресурси для споживання та невиробничого будівництва, обсяг основних фондів невиробничого призначення); показники, які характеризують умови й оплату праці (кількість робітників, зайнятих ручною працею, темпи скорочення застосування ручної праці, підвищення кваліфікації робітників і спеціалістів, оплата праці зайнятих у народному господарстві); показники розвитку сфери послуг; показники зростання доходів і споживання населення (динаміка та структура реальних доходів населення, обсяг продажу товарів на душу населення, споживання найважливіших продуктів харчування і непродовольчих товарів).

Показниками результативності соціальної політики є рівень і якість життя населення. Під рівнем життя населення слід розуміти міру задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб людини, яку забезпечує сукупність матеріальних і соціальних умов життя. Основними елементами рівня життя є: рівень і струк­тура споживання матеріальних благ (продуктів харчування та непродовольчих товарів); рівень споживання послуг установ побутового обслуговування, охорони здоров’я, освіти, культури, соціа­льного забезпечення, фізкультури; рівень забезпечення житлом.

Для оцінки рівня життя населення використовуються такі показники: прожитковий мінімум; величина вартості прожиткового мінімуму; вартісна величина «споживчого кошика» продуктів харчування; межа малозабезпеченості; мінімальна заробітна плата та мінімальна пенсія тощо.

Соціальний захист населення слід розглядати як систему законодавчих, економічних, соціальних і соціально-психологічних гарантій.

Механізм соціального захисту населення грунтується на таких головних принципах:

забезпечення соціальної справедливості у розподілі створеного національного продукту на основі подолання зрівняльних тенденцій та реалізації принципу оплати за працею;

визнання особистих доходів головним джерелом підвищення соціального добробуту;

надання економічної та моральної допомоги соціально уразливим верствам населення з урахуванням бюджетних можливостей державних і місцевих органів влади.

Елементами системи соціального захисту під час переходу до ринкових відносин є:

державні гарантії щодо оплати праці найманих робітників;

державні гарантії в галузі зайнятості, підготовки та перепідготовки кадрів;

захист інтересів споживача за допомогою різноманітних соціально-економічних інновацій;

утримання непрацездатних і підтримка життєвого рівня малозабезпечених громадян та сімей з дітьми;

індексація грошових доходів населення в разі перманентного підвищення цін на товари й послуги та впровадження механізму перегляду мінімальної заробітної плати, пенсій, стипендій;

індексація вкладів населення в ощадбанках у зв’язку зі зростанням цін та інфляційними процесами;

компенсація населенню збитків у зв’язку з разовим підвищенням цін на товари та послуги під час проведення комплексної реформи цін.

Розглянемо деякі складові механізму соціального захисту.

Рівень життя людей, які позбавлені можливості брати участь у суспільному виробництві, повністю або значною мірою залежить від держави. До цієї категорії слід віднести: осіб, що не досягли працездатного віку, серед яких більшість становлять діти в сім’ях, а також діти, що перебувають у спеціальних дитячих закладах; інвалідів з дитинства; осіб, які досягли непрацездатного віку (пенсіонери, а також особи, що з різних причин не мають права на пенсійне забезпечення); тимчасово непрацездатних унаслідок захворювання, вагітності і пологів, або таких, що доглядають дітей та хворих членів сім’ї.

За функціонування ринкової економіки складовими соціальної допомоги непрацездатним, а також малозабезпеченим громадянам крім пенсійного забезпечення є:

надання грошової допомоги і пільг сім’ям, які виховують дітей;

надання натуральної допомоги малозабезпеченим громадянам (безплатні обіди, безплатний проїзд на транспорті, одяг, паливо, оплата житла тощо);

обслуговування пенсіонерів, інвалідів, самітних непрацездат­них громадян у будинках-інтернатах, територіальних центрах соціального обслуговування, а також удома.

Першочерговим є питання забезпечення зайнятості працездат­ного населення. Щодо цього держава має такі обов’язки:

надати робочі місця всім, хто бажає працювати;

забезпечити матеріальну допомогу для переселення в інші місця;

уживати спеціальних заходів захисту і матеріальної підтрим­ки звільнених у результаті конверсії;

виплачувати стипендії за час перепідготовки та грошову допомогу по безробіттю, гарантувати збереження безперервного та спеціального стажу в цей період;

організувати розгалужену державну службу зайнятості;

надавати пільги підприємствам, які створюють нові робочі місця.

Реалізація соціальної політики та розбудова соціальної сфери згідно з пріоритетами національного, суспільного, культурного й духовного відродження зумовлює необхідність державного регулювання розвитку соціальної сфери та рівня життя населення.

У зв’язку з процесами роздержавлення і приватизації уряд та інші державні структури повинні регулювати виробництво дефіцитних товарів та послуг і не тільки не допускати згортання цього виробництва, а й сприяти його збільшенню. З цією метою і проводиться структурна перебудова економіки, здійснюється конверсія оборонних галузей, їх переорієнтація на створення сучасних технологій, на переоснащення виробництва, а також на безпосередній випуск товарів за запитами споживачів, особливо, коли він технологічно можливий без докорінної капіталомісткої модернізації виробництва.

Усі важелі державного регулювання потрібно застосувати, щоб найближчим часом вийти з продовольчої кризи, задовольнити передусім власні потреби в продуктах харчування. Якщо вміло виділити зони виробництва екологічно чистих продуктів харчування, налагодити глибоку переробку сільськогосподарської сировини, запровадити сучасні методи товарного пакування харчових продуктів, то наші продукти будуть конкурентоспромож­ними. Отже, держава повинна допомогти промисловості докорінно реконструювати й модернізувати переробні підприємства, створити нові заводи й цехи із сучасною технологією в місцях виробництва сільськогосподарської сировини.

Нині обов’язковою вимогою до державного регулювання є забезпечення залежності рівня оплати праці від її результатів з тим, щоб у такий спосіб заінтересувати найманих працівників на підприємствах усіх форм власності високопродуктивно працювати, стримати зростання невиправданих витрат на виробництво, а на цій підставі обмежити підвищення цін та інфляцію. Будь-який заробіток має бути виплачений працівникові тільки за виконану роботу чи надану послугу. Як джерело коштів на оплату праці працівників підприємств може розглядатися тільки частина прибутку, одержаного в результаті їхньої господарської діяльності.

Метою державного регулювання є також розбудова національної системи соціального захисту населення в період формування ринкової економіки з допомогою створення правової і нормативної бази, опрацювання механізмів захисту та державних гарантій, виходячи з реальних можливостей економіки. Засадними в системі соціального захисту мають стати такі принципи: поширення захисту на осіб, які працюють за наймом, членів їх сімей та непрацездатних громадян, диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення залежно від міри їх економічної самостійності, працездатності, можливості підвищення добробуту власними силами; перерозподіл економічної відповідальності за реалізацію соціальних гарантій між державою, підприємствами і громадянами; визначення рівня соціальних гарантій на підставі системи соціальних нормативів; відповід­ність форм соціального захисту рівню розвитку ринкових від­носин в економіці.

У процесі формування ринкової економіки на державу покладається обов’язок розбудови соціальної інфраструктури, яка створює можливості для соціального обслуговування населення, забезпечує економію суспільної праці, збільшує фонд вільного часу людей, поліпшує використання бюджету сім’ї, узгоджує доходи з попитом населення, забезпечує комфортність навколишнього середовища.

Зусилля та кошти держави обов’язково повинні спрямовуватись на створення умов для розвитку галузей освіти, охорони здоров’я, науки, культури, що є вкрай необхідним для зміцнення фізичного та духовного стану громадян нашого суспільства. З допомогою всіх цивілізованих засобів впливу та налагодженої соціальної інфраструктури держава має зосередити зусилля народу, його інтелігенції на збереженні й відновленні культурно-історичної та мистецької спадщини, на розвиток у людей естетичного бачення світу, культурного самовиховання.

Кризовий стан економіки України потребує активнішої політики щодо заходів із соціальної підтримки населення насамперед пенсіонерів, малозабезпечених непрацездатних громадян і їхніх сімей, а також удосконалення системи оплати праці. Без цього всі позитивні результати ринкових реформ і стабілізації виробництва будуть зведені нанівець постійним зростанням соціального нап­руження в суспільстві.

Такими заходами є прийняття законодавчих актів, спрямованих на соціальний захист населення; розробка соціальних прогнозів; розробка показників соціального захисту і рівня життя в державних індикативних планах та способів їх досягнення; запровадження системи фіксованих цін на певні товари та послуги населенню; коригування рівня процентних ставок на вклади населення.

На макрорівні функції державного регулювання рівня життя й соціального захисту населення здійснюють Міністерство економіки, Міністерство праці і соціальної політики.

Через недосконалість ринкових механізмів основною формою державного регулювання є планові прогнози рівня життя населення.

Для характеристики матеріальних засад, сучасного стану і нап­рямів розвитку народного добробуту необхідно розглянути:

рівні та структуру доходів, витрат на споживання населенням матеріальних благ і послуг;

стан споживчого ринку;

стан ринку праці та зайнятості;

стан соціальних гарантій малозабезпеченим верствам населення.