3.1. Поняття трудових правовідносин та їх структура

Суспільні відносини, що складаються в результаті вольових дій учасників цих стосунків, у переважній своїй більшості врегу­льовані правовими нормами. Тому навіть не усвідомлюючи того, люди чи інші суб'єкти, вступаючи між собою у найрізноманіт­ніші стосунки з приводу, наприклад, купівлі товарів чи одер­жання роботи, стають учасниками правових відносин. Отже, як­що суспільні відносини — це стосунки між людьми у процесі їх спільної діяльності, то правові відносини виражають вже їх пра­вову форму.

Суспільні відносини належать до об'єктивних явищ. Вони мо­жуть виникати та існувати і без права. Частина з них регулюєть­ся за допомогою моралі чи певних звичаїв, які складаються у процесі людського життя. Але найбільш організуючим факто­ром, що надає особливого порядку та стабільності суспільним відносинам, все ж залишається право. Завдяки правовідносинам існує можливість усвідомлення того, як право впливає на пове­дінку людей.

Правові відносцни — це такі суспільні стосунки, які виника­ють на основі правових норм, і їх учасники наділені суб'єктив­ними правами та юридичними обов'язками, що забезпечуються державою.

Варто наголосити, що наявності самих лише правових норм не достатньо для існування правовідносин. Для їх виникнення, крім самих норм права, необхідно, щоб учасники майбутніх пра­вовідносин вчинили певні, передбачені законом дії: уклали дого­вір, вступили на навчання, влаштувалися на роботу тощо. Пра­вовідносини — це завжди двосторонній зв'язок конкретно визна­чених суб'єктів, у якому одна сторона має права, а інша — відповідні обов'язки.

Трудові правовідносини є лише одним із різновидів усієї маси правових відносин, що складаються у суспільстві, де панує пра­во. Тому в основу визначення поняття трудових правовідносин доцільно покласти найбільш визнані як в теорії права, так і в науці трудового права основоположні критерії. По-перше, визна- ^ чаючи поняття трудових правовідносин, потрібно керуватися тим, що правовідносинами визнаються суспільні відносини, які врегульовані правовими нормами, а отже, — нормами трудового права. Правовідносин як таких, абстрактних, що не належать до якоїсь конкретної сфери суспільних зв'язків, тобто поза галузе­вою приналежністю, не існує. Отже, відповідні загальнотеоре­тичні критерії визначення правовідносин можуть себе конкретно виявити лише в межах якихось конкретних галузевих правовід­носин.

По-друге, характеризуючи правові відносини у сфері трудово­го права, необхідно брати до уваги узагальнююче поняття — тру­дові правовідносини, — яке охоплює весь комплекс самостійних суспільних відносин. Саме в його основі лежить трудовий дого­вір як головний юридичний факт, що породжує взаємні права і обов'язки суб'єктів цих правовідносин.

Отже, якщо враховувати, що предмет трудового права станов­лять, крім власне трудових, ще й інші самостійні суспільні від­носини, то є всі підстави говорити про трудові правовідносини як сукупність самостійних правовідносин.

Отже, трудовими правовідносинами є всі суспільні відносини, які врегульовані нормами трудового права. Тобто увесь комп­лекс суспільних відносин (а не лише власне трудові), які станов­лять предмет трудового права як самостійної галузі, називають трудовими правовідносинами.

Якщо так розуміти поняття трудових правовідносин, то ви­значальним стає коло суспільних відносин, які всі в сукупності являють собою предмет окремої галузі, і саме завдяки тому, що ця галузь становить єдину систему правових норм, можна гово­рити про єдину систему трудових правовідносин.

Такий підхід до поняття галузевих правовідносин не новий у юридичній науці. Так само, по суті, визначають правовідносини У цивільному праві. При порівняно незначній складності пред­мета цивільного права, а це, як відомо, майнові і особисті немай-нові, пов'язані з майновими, суспільні відносини, ніхто не гово-

58

59

рить про майнові правовідносини, а скрізь мова йде лише про цивільні правовідносини. Тобто галузь права як система право­вих норм надає відповідне найменування правовідносинам — су­спільним відносинам, урегульованим нормами цієї галузі. «Дер­жава регулює майнові і пов'язані з ними особисті немайнові відносини, закріплює у цивільному законодавстві правове стано­вище учасників обороту, надаючи можливості набуття майна у власність, участі у товарно-грошових відносинах», — пишуть ав- * тори одного з підручників з цивільного права, характеризуючи цивільні правовідносини1.

За такими ж принципами визначають правовідносини і в ад­міністративному праві. Суспільні відносини управлінського ха­рактеру, що виникають у сфері виконавчо-розпорядчої діяльнос­ті державних органів, у результаті їх забезпечення нормами адміністративного права набувають назви — адміністративні правовідносини2.

Отже, трудові правовідносини — це врегульовані нормами трудового права суспільні відносини, що виникають у резуль­таті укладення трудового договору (власне трудові), а також відносини з приводу встановлення умов праці на підприємст­вах, навчання й перекваліфікації за місцем роботи та відноси­ни, пов'язані з наглядом і контролем за додержанням трудово­го законодавства, вирішенням трудових спорів та працевлаш­туванням громадян.

Трудові правовідносини — складне явище. Вони охоплюють цілий ряд окремих правовідносин, які у кожному конкретному, випадку можуть мати самостійне значення і розглядатися як окремі правовідносини. Проте галузева специфіка може най­більш повно виявитися лише в їхній єдності та взаємозв'язку як трудових правовідносин у цілому.

Ядром і основним видом трудових правовідносин є власне трудові правовідносини, або як їх ще прийнято називати — інди­відуально-трудові. «Ці правовідносини, — як зазначає В. І. Про­копенко, — в науці трудового права визначають, спираючись на легальне визначення трудового договору, що міститься в ст.. 21

1              Гражданское  право:  Учебник для  вузов  / Под ред.  Т.  И.  Илла­

рионовой, Б. М. Ганчало, В. А. Плетнева. — М., 1998. — Ч. 1. —- С. 35.

2              Бахрах Д. Н. Административное право: Учебник для вузов. — М.,

1997. — С. 20.

Кодексу законів про працю України»1. Тобто це правовідносини, mo виникають на підставі укладення трудового договору між працівником і роботодавцем, за яким працівник зобов'язаний виконувати роботу, визначену договором, дотримуватись правил вНуТрішнього трудового розпорядку, а роботодавець у свою чер­гу зобов'язаний виплачувати працівникові заробітну плату і за­безпечувати необхідні для виконання роботи умови праці, перед­бачені законодавством про працю, колективним договором і уго­дою сторін.

Власне трудові правовідносини за своїм складом теж є непрос­тими, їхніми елементами називають правовідносини робочого часу і часу відпочинку, оплати праці, трудової дисципліни і охо­рони праці. Всі ці елементи так чи інакше випливають із визна­чення поняття трудових правовідносин на підставі ст. 21 КЗпП. Зокрема, правовідносини робочого часу виникають після укла­дення трудового договору на підставі правової норми, яка визна­чає нормальну тривалість робочого часу протягом тижня. Уго­дою сторін може бути обумовлено застосування неповного робо­чого тижня.

Правовідносини трудової дисципліни як елемент власне тру­дових правовідносин виникають із відповідних норм трудового законодавства та з узятих на себе працівником зобов'язань за трудовим договором щодо дотримання правил внутрішнього тру­дового розпорядку. Без цього елементу, як і без інших, власне трудові правовідносини існувати не можуть.

Власне трудові правовідносини завжди посідали центральне Місце в структурі трудових правовідносин, навіть і тоді, коли їх намагалися поставити в один ряд з колективно-трудовими пра­вовідносинами2. У сучасний період, коли держава все рідше є стороною трудового договору і як безпосередній учасник трудо­вих правовідносин, і як роботодавець, роль та значення власне трудових правовідносин дедалі зростає. Адже саме вони зумов­люють появу всіх інших видів трудових правовідносин. Перехід економіки України до ринкових відносин, розвиток різних форм підприємництва привнесли і до трудових правовідносин нові ри­си та ознаки. Але найважливішим є те, що власне трудові право­відносини набули і в Україні притаманний їм характер — як і в

1              Прокопенко В. І. Трудове право. — К., 1996. — С. 170.

2              Иванов С. А., Ливщиц Р. 3., Орловский Ю. П. Цит. праця. — С 209.

60

61

усьому світі вони стали правовідносинами найманої праці, у яких працівник реалізує свою робочу силу як товар. І нехай поки що і законодавство, і література ще не виходять за межі відомих стереотипів про колективну форму власності та колективну пра­цю, яку нібито регулює трудове право, нові підходи й положення неодмінно повинні знайти своє місце при висвітленні трудових правовідносин.

Другу групу трудових правовідносин становлять колективно-трудові правовідносини (соціального партнерства та встановлен­ня умов праці на підприємствах). їх ще називають організацій­но-управлінськими правовідносинами між трудовим колективом (чи виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) і роботодавцем1, хоча вони біль­ше відомі саме як колективно-трудові правовідносини2. Ці пра­вовідносини, які існують задля функціонування і обслуговуван­ня власне трудових правовідносин, відрізняються суб'єктним складом та підставами виникнення. Вони ж у такому значенні виходять за межі конкретного підприємства і можуть існувати навіть у масштабах усієї країни. Йдеться насамперед про право­відносини соціального партнерства, які виникають на націо­нальному рівні в результаті проведення переговорів, погодження взаємних інтересів та укладення генеральних угод.

Соціальне партнерство забезпечують правові норми, що регу­люють статус і права профспілок, організацій та об'єднань робо­тодавців, їх співробітництво на підприємствах та за його межа­ми. Одним з головних правових актів, крім КЗпП України, є тат кож Закон України «Про колективні договори і угоди»3, який визначає правові засади розробки, укладення та виконання ко­лективних договорів і угод з метою сприяння регулюванню тру­дових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і роботодавців. Правовідносини соціального партнерства здебіль­шого виникають на підставі договорів та угод, які' укладаються між сторонами — соціальними партнерами.

Правовідносини працевлаштування традиційно входили в сис­тему трудових правовідносин. Вони виникають у результаті по­шуку роботи громадянином і, як зазначено в літературі, станов-

1              Трудовое право: Учебник / Под ред. О. В. Смирнова. — М., 1998. — С. 104.

2              Трудовое право // Энциклопедический словарь. — М., 1979. — С. 463.

3              Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 36. — Ст. 361.

лять єдність трьох взаємопов'язаних, але відносно самостійних правовідносин: а) між органом працевлаштування і громадяни­ном, який звернувся із заявою про влаштування на роботу; б) між органом працевлаштування і організацією, яка потребує кадрів; в) між громадянином і організацією, до якої його направ­лено на роботу органом працевлаштування1.

До прийняття у 1991 р. Закону України «Про зайнятість насе­лення»2 від 1 березня 1991 р. № 803-ХІІ, який фактично по-но­вому врегулював відносини працевлаштування, увівши їх до складу правовідносин зайнятості, питання про їхню юридичну природу не викликало особливих труднощів. Треба зазначити, що правовідносини працевлаштування ще до появи правовідно­син зайнятості були правовідносинами публічного правового ха­рактеру. Тепер же з утворенням системи органів зайнятості у складі виконавчої влади і покладенням на них обов'язків щодо працевлаштування громадян, які шукають роботу, публічний характер набув ще більшої виразності. Однак попри всю їх ад­міністративно-правову забарвленість правовідносини зайнятості більшою мірою є предметом трудового права і права соціального забезпечення, бо, крім працевлаштування, правовідносини за­йнятості охоплюють і відносини, що виникають з приводу на­дання безробітним соціальних допомог по безробіттю та мате­ріальної допомоги їхнім сім'ям, якщо вони перебувають на утри­манні безробітного. Отже, увесь комплекс правовідносин, що виникають у результаті пошуку громадянином роботи, починаю­чи з моменту його реєстрації в органах зайнятості, набуття ста­тусу безробітного та працевлаштування, передує виникненню власне трудових правовідносин. З огляду на це було б помилкою Вважати, що правовідносини працевлаштування не входять до складу трудових правовідносин.

Окрему групу в структурі трудових правовідносин становлять правовідносини навчання і перекваліфікації на виробництві. І хоча питома вага таких правовідносин в умовах економічної кризи суттєво знизилася, вони все ще продовжують фігурувати як відносини, що тісно пов'язані з трудовими, формуючи пред­мет трудового права. Особливістю цих правовідносин є те, що во-

Трудовое право: Учебник / Под ред. О. В. Смирнова. — С. 115. Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 14. — Ст. 170.

62

63

ни здебільшого існують водночас із власне трудовими правовід­носинами, не зупиняючи і не перериваючи останніх.

Ще однією особливістю правовідносин навчання і переква­ліфікації на виробництві є те, що їх суб'єктний склад такий же, як і у власне трудових правовідносин. При направленні праців­ника на навчання до іншої організації з'являється новий їх учас­ник — адміністрація навчального закладу. Але і тут виникає специфіка, оскільки навчання працівника відбувається після укладення договору про проведення навчання між роботодав­цем, у якого працює працівник, та адміністрацією навчального закладу, де він навчатиметься. Тому на час навчання відбуваєть­ся нібито передача роботодавцем частини повноважень адмініст­рації навчального закладу, де працівник навчатиметься.

Правовідносини, що виникають з приводу нагляду і контролю за дотриманням трудового законодавства мають чітко виражений публічно-правовий характер. Вони постають у результаті вико­нання уповноваженими державними і профспілковими органами спеціальних функцій з нагляду і контролю за охороною праці на підприємствах, в установах, організаціях та дотриманням трудо­вого законодавства. Наявність зазначених правовідносин у струк­турі трудових є відповідною гарантією існування всіх інших пра­вовідносин і передусім власне трудових правовідносин.

Ще одним видом трудових правовідносин є правовідносини, що виникають з приводу розгляду трудових спорів. Іноді їх на­зивають процесуально-трудовими, хоча більш прийнятною є на­зва процедурно-трудові правовідносини. Адже, як зазначається у літературі з цивільно-процесуального права, цивільний процес характеризується найперше стадійністю його розвитку. І таких стадій (етапів), на яких відбувається розгляд цивільної справи, налічується близько семи1. На відміну від цивільного процесу ви­рішення трудового спору уповноваженим органом (КТС) не має таких чітко визначених стадій, хоча Кодекс законів про працю України визначає спеціальну процедуру розгляду індивідуальних трудових спорів. Тому у даному випадку можна говорити про про-' цедурно-трудові правовідносини, тобто такі, які виникають під час розгляду трудового спору комісією по трудових спорах.

1   Цивільне процесуальне право України: Підручник / За ред. В. В. Ко­марова. — X., 1992. — С 17—18.

З прийняттям Конституції України 1996 р. і особливо після ' роз'яснень Пленуму Верховного Суду України1 питома вага пра­вовідносин з розгляду трудових спорів у структурі трудових пра­вовідносин суттєво знижується. Справа у тому, що вирішення трудових спорів судовими органами не є трудовими правовідно­синами — це цивільно-процесуальні правовідносини. Трудовими правовідносинами є тільки вирішення спорів на етапі досудового розгляду, в КТС. Цей етап тепер необов'язковий, тому що пра­цівник має право сам обирати органи, де йому слід домагатися вирішення спору, отже, й кількість трудових спорів, розгляну­тих КТС, суттєво зменшилася.

Не змінило ситуацію і прийняття Закону України «Про поря­док вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», то­му що передбачені ним процедури вирішення колективних тру­дових спорів належать, найімовірніше, до правовідносин со­ціального партнерства, а не до правовідносин з приводу розгляду трудових спорів.

Як бачимо, трудові правовідносини нараховують декілька ви­дів відносно самостійних правових зв'язків. А це відповідним чином позначається і на кількісному складі учасників цих пра­вовідносин та зумовлює специфіку юридичних фактів, що є під-,  ставами для їх виникнення.