3.2. Правосуб'єктність учасників трудових правовідносин

Характерною ознакою трудових правовідносин є наявність до­сить широкого кола суб'єктів, які можуть бути їх учасниками. Комплексний характер структури трудових правовідносин фак­тично і породжує їх численний суб'єктний склад. Що не вид тру-\ дових правовідносин — то нові суб'єкти. Але найхарактерніше Те, що майже в усіх видах трудових правовідносин незмінним учасником є роботодавець. Така універсальність його участі у трудових правовідносинах зумовлена насамперед тим, що самі трудові правовідносини виникають та існують у результаті реа­лізації власником (підприємцем) свого права найму робочої сили для досягнення поставленої мети. Тому решта учасників беруть

Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 // Юридичний вісник України. — 1996. — № 48.

64

З Трудове право України

65

участь у трудових правовідносинах нібито задля задоволення ін­тересів роботодавця.

Усіх суб'єктів трудових правовідносин можна поділити на дві групи: головні і другорядні.

Головні — це такі суб'єкти, які відіграють у трудових право­відносинах провідну роль і забезпечують існування самих трудо­вих правовідносин. Серед головних суб'єктів можна виділити окремі підгрупи, що також відрізняються особливостями право-і вого становища. Першу підгрупу становлять так звані обов'язко­ві суб'єкти: роботодавці і працівники. Без їхньої участі трудові правовідносини взагалі не виникають.

Головних суб'єктів другої підгрупи можна умовно назвати до­поміжними, їх специфіка полягає в тому, що, незалежно від на­явності конкретних трудових правовідносин, такі суб'єкти існу­ють, оскільки утворюються державою і покликані сприяти функ­ціонуванню трудових правовідносин. Сюди можна віднести орга­ни нагляду і контролю за дотриманням трудового законодавства та органи зайнятості.

Третю підгрупу головних суб'єктів трудових правовідносин можна назвати факультативними, тому що їхня участь у трудо­вих правовідносинах хоч і важлива, але не завжди обов'язкова та не є постійною. До таких суб'єктів належать виборні органи первинної профспілкової організації (профспілкові представни­ки) або інші органи, уповноважені представляти найманих пра­цівників у трудових правовідносинах.

Другорядними суб'єктами трудових правовідносин можуть бути такі учасники, які беруть участь у трудових правовідноси­нах тільки якщо виникає потреба або ж якщо їхня участь є тим­часовою, після чого вони припиняють своє існування. До цієї групи входять постійно існуючі суб'єкти:'комісії по трудових спорах, Національна рада соціального партнерства; профспілко­ві об'єднання, а також суб'єкти, що можуть з'являтися епізо­дично: робочі комісії для ведення колективних переговорів, ор­гани, які розглядають колективні трудові спори (конфлікти), страйкові комітети, кваліфікаційні й атестаційні комісії та ін. '

Звичайно, запропонована класифікація суб'єктів трудових правовідносин не позбавлена певних недоліків, однак для того, аби зрозуміти, наскільки численним складом учасників можуть

бути представлені такі правовідносини, ця класифікація може мати своє значення.

Отже, ознакою трудових правовідносин є широке коло учас­ників, які залежно від виду відносин взаємопов'язані між собою суб'єктивними правами та юридичними обов'язками. Треба від­значити, що правове становище більшості з цих суб'єктів усе ще остаточно не з'ясовано. Потребують переосмислення проблеми правового статусу роботодавців в умовах зародження ринкових відносин. По-новому слід оцінити роль і значення трудових ко­лективів, ураховуючи найманий характер праці у трудових пра­вовідносинах. На жаль, чинне законодавство та й практика його застосування у багатьох випадках орієнтуються ще на старі ра­дянські підходи до визначення цих та інших суб'єктів трудових правовідносин. Та перш ніж перейти до характеристики основ­них суб'єктів трудових правовідносин необхідно визначитися із підставами їх участі у цих відносинах, з'ясувати ті властивості, 'які дозволять їм вступати у них.

У теорії права з цього приводу зазначається, що у правових відносинах беруть участь люди та їх об'єднання, держава та її органи, підприємства, установи, громадські і релігійні організа­ції. Але для того, щоб стати учасниками правовідносин, люди і організації повинні бути наділені певними властивостями, пе­редбаченими законом. Сукупність цих властивостей утворює по­няття суб'єкта права чи правосуб'єктності особи (організації). Отже, суб'єктами права є особи чи організації, за якими закон визнає особливу юридичну властивість (якість) правосуб'єктнос­ті, яка дає можливість брати участь у правовідносинах1.

Правосуб'єктність визначається переважно як поєднання трьох компонентів — правоздатності, дієздатності та'правового стату­су, які і є тими властивостями, що ними має володіти кожен з учасників, у тому числі і трудових правовідносин2.

Першим елементом правосуб'єктності названо правоздатність особи. Це така властивість, яка характеризується здатністю осо­би мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Приблизно

Теория права и государства: Учебник / Под ред. Г. Н. Манова — М., 2   1996. — С. 133—134.

Бегичев Б. К. Трудовая правоспособность советских граждан. — М., 1972. - С. 64.

66

67

так вона визначається як загальною теорією права, так і галузе­вими правовими науками.

Відзначимо, що правоздатність — це не сума прав і обов'яз­ків, а лише здатність мати права і обов'язки. Саме так її сформу­льовано і в Цивільному кодексі («здатність мати цивільні права і обов'язки»). Власне цивільно-правову юридичну концепцію ви­значення правоздатності помітили теоретики права і поклали в основу загального вчення про правосуб'єктність учасників право­відносин. Це видно і з характеристики тими ж теоретиками іншої властивості суб'єкта — дієздатності, зокрема, коли вони наголо­шують, що остання виникає «повною мірою з досягненням повно­ліття (18 років)»1. Насправді ж таке твердження справедливе ли­ше для цивільного права, але не для інших галузей. Про дієздат­ність мова піде згодом, а тепер повернемось до правоздатності.

Правоздатність виникає у особи з моменту народження. Це положення загальновідоме у правничій науці. Проте правоздат­ність як специфічна властивість особи, як явище, що не зале­жить від волі і свідомості цієї особи, все ж не біологічна субстан­ція, а соціально-правова, яка існує тому, що у суспільстві наявне право, завдяки дії якого особа і є правоздатною.» Незалежно від того, хоче така особа чи ні, вона не може відмовитися від своєї правоздатності, добровільно її відчужити чи якимось іншим спо­собом позбутися. Вона є правоздатною від народження, є суб'єк­том права саме тому, що право як загальносоціальне явище існує незалежно від будь-яких зовніпініх чинників. Якщо визначати правоздатність лише як здатність мати права і обов'язки (а не як самі права і обов'язки), то з позицій об'єктивного (спеціально-со­ціального, юридичного) права вона повинна визнаватися однако­вою і рівною не тільки за усіма громадянами, а й за всіма людь­ми, особливо якщо ми маємо на увазі юридичне право як про­дукт правової держави. Давно минули ті часи, коли правоздат­ність визнавалася тільки за вільними громадянами і в ній відмо­вляли рабам, які, хоч і були людьми, але вважалися не суб'єкта-. ми, а лише об'єктами права.

Отже, характеризуючи суб'єктів правовідносин, немає жодної потреби вдаватися до з'ясування їх правоздатності. Усі потен-

1   Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник / Під ред. В. В. Копєйчикова. — К., 1997. — С 192.

тіійні учасники можливих правовідносин уже є правоздатними, є суб'єктами права від народження.

Другим елементом правосуб'єктності, як уже було показано, вважається дієздатність особи.

Дієздатність на відміну від правоздатності не виникає з мо­менту народження людини, а отже, не є категорією права у його загальносоціальному аспекті. Вона визначається у нормах спе-.ціально-соціального або юридичного права. І якщо правоздат­ність є однаковою і рівною для всіх людей, то дієздатність зале­жить вже від галузевої приналежності правовідносин: у цивіль­но-правових відносинах вона настає з 18 років, у кримінальних — з 16, трудових — також з 18 років. А у деяких випадках законом може бути встановлено спеціальні правила настання дієздат­ності. Наприклад, здатність своїми діями набути повноважень судді Конституційного Суду можлива тільки після досягнення 40 років; отримувати пенсію за віком на загальних підставах чо­ловікам можна тільки після 60 років. Отже, чинником, який має істотне значення для того, щоб суб'єкт права міг стати учасни­ком правовідносин, є дієздатність, а не правоздатність. Дієздат­ність — це така властивість суб'єкта права, яка встановлена в законодавстві і завдяки якій він здатний реалізовувати свої юри­дичні права й обов'язки, тобто бути учасником правовідносин.

І нарешті, про правовий статус, який деякі вчені так само відносять до складових елементів правосуб'єктностГ.

' У сучасній юридичній літературі правовий статус визначають ;«к систему (сукупність) суб'єктивних юридичних прав та юри­дичних обов'язків особи1. Але всі ці вихідні, невід'ємні права і обов'язки, повноваження державних органів та посадових осіб встановлені у правових нормах, якими передбачені ці права та обов'язки, і які зрештою становлять собою правовий статус. То­му правовий статус — явище об'єктивної дійсності, що аж ніяк не характеризує суб'єкта права як учасника правовідносин, а скоріше, є середовищем, у якому суб'єкти права набувають ознак і стають суб'єктами правовідносин. Правовий статус особи існує безвідносно до конкретної особи. Людина ще не народила­ся, але правовий статус громадянина об'єктивно вже існує, він закріплений у Законі України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. № 2235-ІП. З народженням особа вступає у пра-

Рабінович П. М. Цит. праця. — С 65.

68

69

вовідносини громадянства. Правовий статус примирної комісії, наприклад, визначено в законі, але як суб'єкта правовідносин її не існує аж поки не виникне потреба в її утворенні для вирішен­ня трудового спору (конфлікту).

Отже, якщо звести все до спільного знаменника, скоротивши у визначенні правосуб'єктності такі величини, як правоздатність і правовий статус, то залишиться тільки дієздатність, яка, очевид­но, й означатиме правосуб'єктність учасника правовідносин.